Загальний коментар до розділу

Закон містить розділ «Прикінцеві та перехідні положення». Закон є одним з найкращих прикладів практики прийняття ВРУ законодавчого акта, який повно і комплексно регулює відносини у відповідній сфері і визначає алго­ритм застосування перехідних положень стосовно введення його в дію, усу­ває колізії в законодавстві, що виникають у зв’язку з його прийняттям.

Розділ XI Закону складається з 15 пунктів, що передбачають: відтермінування дати набрання чинності Законом або його окремими положеннями (пункт 1). Це дає можливість розробити механізм реалізації окремих його положень шляхом прийняття відповідних підзаконних норма­тивно-правових актів (КМУ, НАДС, інших державних органів), вирішити питання щодо фінансового забезпечення реалізації Закону, зокрема в частині оплати праці державних службовців, здійснити відповідними державними органами і державними службовцями, які в них працюють, необхідні заходи з підготовки до функціонування системи державної служби на принципово нових засадах;

процедуру втрати чинності актів законодавства, які регулюють від­носини у зазначеній сфері на момент введення в дію як Закону в цілому, так і окремих його положень (пункт 2);

внесення змін до ККУ, КПКУ, шістнадцяти законів України (в хро­нологічному порядку їх прийняття) та положення про помічника-кон- сультанта народного депутата України, затвердженого постановою ВРУ (пункт 3). Зміни до відповідних законодавчих актів підготовлено відповідно до вимог частини восьмої статті 90 Регламенту ВРУ, згідно з якою якщо для реалізації положень поданого законопроекту після його прийняття необхідні зміни до інших законів, такі зміни мають викладатися в розділі «Перехідні положення» цього законопроекту або в одночасно внесеному його ініціатором окремому законопроекті.

На жаль, необхідно зауважити, що внесені зміни до відповідних актів законодавства не завжди носять комплексний характер.

У тексті коментаря до Закону неодноразово зверталася увага на необхід­ність внесення більш системних змін як до законодавчих актів, зазначених у пункті 3, так і до інших законів України, для імплементації у відповідні законодавчі акти положень Закону;

порядок виконання функцій керівництва державною службою в держав­них органах, керівники яких з набранням чинності цим Законом втратили статус державного службовця (пункт 4);

порядок здійснення повноважень Державного секретаря КМУ і його заступників, а також державних секретарів міністерств у перехідний період, гарантгі щодо продовження виконання своїх посадових обов’яз­ків іншими державними службовцями відповідних державних органів (пункт 5); тимчасове поширення дії цього Закону на працівників Наці­ональної академії державного управління при Президентові України, Національного інституту стратегічних досліджень та Інституту зако­нодавства Верховної Ради України, які мали статус державного служ­бовця (пункт 6);

гарантії щодо збереження розмірів заробітної плати працівникам-дер- жавним службовцям відповідних державних та інших органів, підприємств, установ і організацій, посади яких не є посадами державної служби відпо­відно до цього Закону (пункт 7);

збереження процедури обчислення стажу державної служби відповідно до порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (пункт 8);

соціальні гарантії для окремих державних службовців щодо збереження тривалості додаткових оплачуваних відпусток (пункт 9);

збереження права на призначення пенсії для окремих осіб від­повідно до статті 37 Закону «Про державну службу» 1993 року (пункти 10 і 12). Зазначені перехідні норми Закону мають важливе значення для забезпечення стабільності функціонування державної служби, збере­ження кадрового потенціалу державних органів, додержання принципу спра­ведливості та правової визначеності для державних службовців, які значний час відпрацювали на певних посадах державної служби;

закріплення повноважень Уряду у визначенні переліку посад державної служби, які займали особи з числа колишніх державних службовців, що належать до певної категорії посад, передбачених цим Законом, для цілей його реалізації (пункт 11);

збереження окремих гарантій, зокрема щодо пенсійного забезпечення, за особами з числі колишніх державних службовців, які перебувають у від­ставці (пункт 13);

порядок фінансового забезпечення реалізації Закону, перехідні поло­ження щодо мінімального розміру посадового окладу державної служби, пов­новаження керівників державних органів та гарантії окремим працівникам щодо збереження існуючих розмірів оплати праці (пункт 14);

ряд доручень КМУ щодо прийняття нормативно-правових актів, необхідних для забезпечення реалізації Закону,приведення актів державних органів у відповідність з цим Законом, здійснення практичних заходів щодо його виконання (пункт 16).

1. Цей Закон набирає чинності з 1 травня 2016 року, крім:

пункту 1 частини другої статті 20 цього Закону в частині володіння іноземною мовою, яка є однією з офіційних мов Ради Європи, який набирає чинності через два роки після набрання чинності цим Законом;

пункту 5 частини першої статті 25 цього Закону, який набирає чинно­сті через рік з дня набрання чинності цим Законом;

абзацу четвертого частини третьої статті 50, абзацу другого частини третьої статті 51 та частини шостої статті 52 цього Закону, які набирають чинності з 1 січня 2019 року;

підпункту 3 пункту 2, підпунктів 1 і 2 пункту 15 цього розділу, які набирають чинності з дня опублікування цього Закону.

1. За змістом пункту 1 розділу XI Закон набирає чинності з 1 травня 2016 р., крім окремо визначених норм і статей.

Отже, по-перше, означеним пунктом передбачено загальну норму, за якою Закон набирає чинності з 1 травня 2016 р., що відповідає конститу­ційним положенням про порядок набрання чинності законами (стаття 94 Конституції України).

По-друге, пунктом 1 встановлено ряд винятків, пов’язаних з особливос­тями набрання чинності окремими положеннями Закону:

пункту 1 частини другої статті 20 (в частині володіння іноземною мовою, яка є однією з офіційних мов Ради Європи), який набирає чинності через два роки після набрання чинності Законом, тобто з 1 травня 2018 року (Законом не передбачено оформлення спеціального документа, що підтверджуватиме володіння іноземною мовою, яка є однією з офіційних мов Ради Європи, і така вимога перевірятиметься під час проходження особами конкурсу на зайняття вакантних посад державної служби категорії «А»);

пункту 5 частини першої статті 25 (у частині подання особою для участі в конкурсі на державну службу посвідчення атестації щодо вільного володіння державною мовою), який набрав чинності через рік з дня набрання чинності Законом, тобто з 1 травня 2017 року.

По-третє, відтерміновано набрання чинності з 1 січня 2019 року:

абзацу четвертого частини третьої статті 50 Закону, в якому встанов­лено, що загальний розмір премій, передбачених пунктом 2 цієї частини^[312], які може отримати державний службовець за рік, не може перевищувати 30 відсотків фонду його посадового окладу за рік;

абзацу другого частини третьої статті 51 Закону, в якому встановлено, що мінімальний розмір посадового окладу групи 9 у державних органах, юрисдикція яких поширюється на територію одного або кількох районів, міст обласного значення, не може бути менше двох розмірів прожиткового міні­муму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року;

частини шостої статті 52 Закону, в якій встановлено, що фонд премію­вання державного органу встановлюється у розмірі 20 відсотків загального фонду посадових окладів за рік та економії фонду оплати праці.

Відтермінування набрання чинності зазначеними положеннями Закону на два роки і вісім місяців (з 1 травня 2016 року до 1 січня 2019 року) тимчасово знімає встановлені Законом обмеження в регулюванні оплати праці держав­них службовців, зокрема щодо:

загального розміру місячної або квартальної премії, які може отриму­вати державний службовець відповідно до його особистого внеску в загаль­ний результат роботи державного органу (абзац четвертий частини третьої статті 50 Закону);

не менше двох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, мінімального розміру поса­дового окладу державних службовців, які належать до 9-тої групи оплати праці у державних органах^[313], юрисдикція яких поширюється на територію одного або кількох районів, міст обласного значення;

фонду преміювання державного органу, який Законом встановлюється у розмірі 20 відсотків загального фонду посадових окладів за рік та економії фонду оплати праці.

1.1. Необхідність зняття на два роки і вісім місяців (з 1 травня 2016 року до 1 січня 2019 року) обмежень у регулюванні преміювання державних служ­бовців, установлених Законом, має на меті створення можливості державним органам в умовах обмежень бюджетних видатків, передбачених на оплату праці, використовувати економію фонду оплати праці для підвищення заро­бітної плати державних службовців шляхом виплати більш високих премій.

Одночасно з цим державні органи отримують можливість встановлювати на два роки (з 1 травня 2016 року до 1 травня 2018 року) додаткові стимулю­ючі виплати (абзац восьмий пункту 14 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону).

1.2. Законом передбачене поетапне виконання в умовах бюджетних обме­жень припису абзацу другого пункту 14 розділу XI «Прикінцеві та пере­хідні положення» щодо мінімального розміру посадового окладу державних службовців, які належать до 9-тої групи оплати праці у державних органах, юрисдикція яких поширюється на територію одного або кількох районів, міст обласного значення, який становить:

з 1 січня 2017 року — 1,25 розміру прожиткового мінімуму для праце­здатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року;

з 1 січня 2018 року - 1,5 розміру прожиткового мінімуму для працездат­них осіб, встановленого на 1 січня календарного року;

з 1 липня 2018 року - 1,75 розміру прожиткового мінімуму для праце­здатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року.

1.3. Зняття на перехідний період зазначених обмежень у регулюванні пре­міювання державних службовців продиктоване необхідністю більш повного використання в умовах бюджетних обмежень внутрішніх резервів державних органів для збільшення розмірів заробітної плати державних службовців до задовільного рівня^[314], а далі до достатнього рівня^[315] і відповідно посилення на цій основі її відтворювальної та стимулюючої ролі.

1.4. Оскільки зняття на перехідний період обмежень у регулюванні оплати праці державних службовців створює певні можливості для збільшення розмірів заробітної плати державних службовців за рахунок її додаткової (не основної) частини, то у разі можливого підвищення розмірів заробітної плати питома вага посадового окладу в її структурі буде зменшуватися.

1.4.1. Як зазначалося в коментарі до статті 50 Закону, через диференціа­цію розмірів посадових окладів забезпечується диференціація розмірів заро­бітної плати персоналу залежно від складності виконуваної роботи (цінності роботи — в розвинутих країнах) і кваліфікації службовця.

З цих міркувань в розвинутих країнах частка посадового окладу (основ­ної заробітної плати) становить у заробітній платі державних службовців, як правило, 75-80 відсотків. Тому зняття на перехідний період зазначених обмежень у регулюванні оплати праці державних службовців слід розглядати як вимушений захід, зумовлений обмеженими можливостями державного бюджету.

1.4.2. Вбачається, що до закінчення перехідного періоду (1 січня 2019 року) необхідно завчасно провести ретельну підготовчу роботу щодо упорядкування структури заробітної плати державних службовців, маючи на увазі:

1) запровадження принципу «рівної винагороди (плати) за рівну працю (працю рівної цінності)»^[316], що передбачає:

а) застосовування об’єктивних методів оцінки роботи державних служ­бовців (згідно з пунктом 5 Рекомендації МОП № 90 1951 року щодо рівного винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності) виходячи з ана­лізу, опису та оцінки змісту роботи;

б) класифікацію роботи державних службовців відповідно до її оцінки для побудови на цій основі системи оплати праці державних службовців (згідно з принципом 5 розділу 3 «Публічна служба і менеджмент людських ресурсів» документа-рекомендації «Принципи публічної адміністрації», підго­товленого в рамках Програми SIGMA^[317]);

в) розгляд складності виконуваної роботи за практикою, що склалася в розвинутих зарубіжних країнах, як характеристики змісту праці, яка визна­чає внутрішню цінність роботи і є вихідною щодо вимог до професійної ком­петентності державного службовця, результатів його службової діяльності та особистого внеску в результати роботи державного органу;

г) врахування під час оцінки роботи ринкового рівня заробітної плати за подібну роботу з використанням для цього статистичних даних, систематизо­ваних за професійними групами і кваліфікаціями, а також регіонами (згідно із статтями 1, 8 і 10 Конвенції МОП № 160 1985 року про статистику праці);

2) запровадження обмежень щодо регулювання заробітної плати дер­жавних службовців, передбачених абзацом четвертим частини третьої статті 50, абзацом другим частини третьої статті 51 та частиною шостою статті 52 Закону;

3) доведення питомої ваги посадового окладу в заробітній платі дер­жавного службовця до 75-80 відсотків за рахунок пропорційного зменшення розміру додаткової заробітної плати, у тому числі замороження надбавок за вислугу років з включенням їх в посадові оклади з поступовим вирів­нюванням розмірів окладів під час кожного їх поетапного підвищення (з 1 січня 2018 року; з 1 липня 2018 року; з 1 січня 2019 року).

По-четверте, зазначений пункт коментованого розділу визначає особли­вості набрання чинності пунктами 2 та 15 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону. Зокрема, підпункт 3 пункту 2 (в частині втрати чинності Законом України «Про державну службу» (Відомості Верховної Ради Укра­їни, 2012 р., № 26, ст. 273; 2014 р., № 1, ст. 2, № 12, ст. 178, № 22, ст. 798; 2015 р., № 4, ст. 17)^[318]; підпункти 1 і 2 пункту 15 (у частині доручень Кабінету Міністрів України щодо гармонізації законодавства із нормами Закону), які набирають чинності з дня опублікування Закону, тобто 31 грудня 2015 року^[319].

2. Визнати такими, що втратили чинність:

1) Закон України «Про державну службу» (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 52, ст. 490 із наступними змінами), крім статті 37, що застосовується до осіб, зазначених у пунктах 10 і 12 цього розділу;

2) Постанову Верховної Ради України від 16 грудня 1993 року «Про введення в дію Закону України «Про державну службу» (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 52, ст. 491);

3) Закон України «Про державну службу» (Відомості Верховної Ради України, 2012 р., № 26, ст. 273; 2014 р., № 1, ст. 2, № 12, ст. 178, № 22, ст. 798; 2015 р., № 4, ст. 17).

У пункті 2 визнаються такими, що втратили чинність, законодавчі акти, які до введення в дію Закону регулювали відносини у сфері державної служби.

Це стосується Закону «Про державну службу» 1993 року^[320] (за винятком окремих положень статті 37) та Закону «Про державну службу» 2011 року, який не набрав чинності, а також постанови Верховної Ради України від 16 грудня 1993 року «Про введення в дію Закону України «Про державну службу»^[321].

3. Внести зміни до таких законодавчих актів України:

1) у примітці до статті 368 Кримінального кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 25 - 26, ст. 131):

у пункті 2 слова і цифри «посади яких згідно із статтею 25 Закону України «Про державну службу» віднесені до третьої, четвертої, п’ятої та шостої категорій» замінити словами і цифрою «посади яких згідно із статтею 6 Закону України «Про державну службу» належать до категорії «Б»;

у пункті 3:

підпункт 1 після слів «та заступники міністрів» доповнити словами «члени Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольного комітету України, Голова Державного комі­тету телебачення і радіомовлення України, Голова Фонду державного майна України, його перший заступник та заступники, члени Централь­ної виборчої комісії», а після слів «Секретар Ради національної безпеки і оборони України, його перший заступник та заступники» доповнити сло­вами «Постійний Представник Президента України в Автономній Респуб­ліці Крим, його перший заступник та заступники, радники та помічники Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України»;

підпункт 2 викласти в такій редакції:

«2) особи, посади яких згідно із статтею 6 Закону України «Про дер­жавну службу» належать до категорії «А»;

Зміни, які вносяться до ККУ, стосуються примітки до статті 368 «При­йняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою».

Змінами до пункту 2 примітки визначається, що службовими особами, які займають відповідальне становище, у статтях 368, 368², 369 та 382 згада­ного Кодексу є особи, зазначені у пункті 1 примітки до статті 364 згаданого Кодексу, посади яких згідно із статтею 6 коментованого Закону належать до категорії «Б» (раніше це стосувалося третьої—шостої категорій посад дер­жавних службовців).

Наступні зміни стосуються пункту 3 примітки, що визначає перелік службових осіб, які займають особливо відповідальне становище для цілей застосування статей 368, 368², 369 та 382 ККУ.

Підпункт 1, який фактично містить перелік посад осіб, на яких не поши­рюється дія коментованого Закону, доповнюється посадами членів Націо­нальної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Анти­монопольного комітету, Голови Державного комітету телебачення і радіо­мовлення, Голови Фонду державного майна, його першого заступника та заступників, членів ЦВК, Постійного Представника Президента України в АР Крим, його першого заступника та заступника, радників та помічників Президента України, Голови ВРУ, Прем’єр-міністра.

Підпункт 2 викладено у новій редакції, яка відносить до службових осіб, що займають особливо відповідальне становище, осіб, посади яких згідно із статтею 6 Закону належать до категорії «А»» (раніше це стосувалося першої та другої категорії посад державної служби).

2) у Кримінальному процесуальному кодексі України (Відомості Вер­ховної Ради України, 2013 р., №№ 9 - 13, ст. 88):

в абзаці першому частини дев’ятої статті 31 після слів «та заступни­ків міністрів» доповнити словами «членів Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення Укра­їни, Голови Фонду державного майна України, його першого заступника та заступників, членів Центральної виборчої комісії», а слова «осіб, посади яких віднесено до першої категорії посад державних службовців» замінити словами «осіб, посади яких належать до категорії «А»;

у статті 216:

в абзаці першому частини четвертої слова та цифру «службовими особами, які займають особливо відповідальне становище відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про державну службу», особами, посади яких віднесено до першої — третьої категорій посад державної служби, суддями та працівниками правоохоронних органів» замінити сло­вами «Президентом України, повноваження якого припинено, Прем’єр-мі­ністром України, членом Кабінету Міністрів України, першим заступником та заступником міністра, членом Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольного комітету Укра­їни, Головою Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Головою Фонду державного майна України, його першим заступником та заступником, членом Центральної виборчої комісії, народним депу­татом України, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Директором Національного антикорупційного бюро України, Генеральним прокурором України, його першим заступником та заступником, Головою Національного банку України, його першим заступником та заступником, Секретарем Ради національної безпеки і оборони України, його першим заступником та заступником, Постійним Представником Президента Укра­їни в Автономній Республіці Крим, його першим заступником та заступ­ником, радником або помічником Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, суддею, працівником правоохо­ронного органу, особою, посада якої належить до категорії «А»;

у пункті 1 частини п’ятої:

абзац другий після слів «першим заступником та заступником міністра» доповнити словами «членом Національної ради України з питань телеба­чення і радіомовлення, Національної комісії, що здійснює державне регу­лювання у сфері ринків фінансових послуг, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольного комітету України, Голо­вою Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Головою Фонду державного майна України, його першим заступником та заступни­ком, членом Центральної виборчої комісії», а після слів «Секретарем Ради національної безпеки і оборони України, його першим заступником та заступником» - словами «Постійним Представником Президента України в Автономній Республіці Крим, його першим заступником та заступником, радником або помічником Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України»;

абзац третій викласти в такій редакції:

«державним службовцем, посада якого належить до категорії «А»;

Зміни до КПКУ стосуються статей 31 і 216 та кореспондують зі змінами до ККУ.

Абзац перший частини дев’ятої статті 31 КПКУ, який визначає перелік посад вищих посадових осіб, кримінальні провадження у справах за якими в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій розглядаються колегі­ально, доповнюється посадами членів Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Національної комісії з цін­них паперів та фондового ринку, Антимонопольного комітету, Голови Дер­жавного комітету телебачення і радіомовлення, Голови Фонду державного майна, його першого заступника та заступників, членів ЦВК, а також осіб, посади яких належать до категорії «А» (раніше це була перша категорія посад державних службовців).

Зміни до статті 216 КПКУ стосуються визначення підслідності органів досудового розслідування.

Змінами до пункту 1 частини четвертої згаданої статті, яка визначає підслідність слідчих органів ДБР, передбачається, що такі слідчі здійснюють досудове розслідування злочинів, вчинених Президентом України, повнова­ження якого припинено, Прем’єр-міністром, членом КМУ, першим заступ­ником та заступником міністра, членом Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Національної комісії з цін­них паперів та фондового ринку, Антимонопольного комітету, Головою Дер­жавного комітету телебачення і радіомовлення, Головою Фонду державного майна, його першим заступником та заступником, членом ЦВК, народним депутатом, Уповноваженим ВРУ з прав людини, Директором НАБУ, Гене­ральним прокурором, його першим заступником та заступником, Головою НБУ, його першим заступником та заступником, Секретарем РНБО, його першим заступником та заступником, Постійним Представником Президента України в АР Крим, його першим заступником та заступником, радником або помічником Президента України, Голови ВРУ, Прем’єр-міністра, суд­дею, працівником правоохоронного органу, особою, посада якої належить до категорії «А» (раніше це стосувалося службових осіб, які займають особливо відповідальне становище відповідно до частини першої статті 9 Закону «Про державну службу»; осіб, посади яких віднесено до першої—третьої категорій посад державної служби; суддів та працівників правоохоронних органів).

Відповідні зміни вносяться до частини п’ятої статті 219, яка визначає компетенцію детективів НАБУ стосовно досудового розслідування злочинів.

Відповідний перелік посад, зазначений в абзаці другому пункту 1, допов­нюється посадами члена Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольного комітету, Голови Державного комі­тету телебачення і радіомовлення, Голови Фонду державного майна, його першого заступника та заступника, члена ЦВК, Постійного Представника Президента України в АР Крим, його першого заступника та заступника, радника або помічника Президента України, Голови ВРУ, Прем’єр-міністра.

Абзац третій пункту 1 визначає, що компетенція детективів НАБУ сто­совно досудового розслідування злочинів поширюється також на державного службовця, посада якого належить до категорії «А» (раніше це стосувалося посад першої та другої категорій, а також прирівняних до них посад).

3) у Законі України «Про Антимонопольный комітет України» (Відо­мості Верховної Ради України, 1993 р., № 50, ст. 472; 2000 р., № 41, ст. 343; 2004 р., № 13, ст. 181; 2012 р., № 31, ст. 391):

у частині першій статті 18 слова «(крім звільнення)» виключити;

у частині третій статті 27 слова «працівників Антимонопольного комі­тету України та його територіальних відділень встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до закону» замінити словами «державних службовців Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень встановлюються відповідно до Закону України «Про державну службу»;

Зміни до Закону України «Про Антимонопольний комітет України» передбачають:

у статті 18 — можливість притягнення до дисциплінарної відповідальності на загальних підставах в порядку, встановленому законом, першого заступ­ника, заступника Голови Антимонопольного комітету, державного уповно­важеного Антимонопольного комітету, крім їх звільнення із займаних посад;

у частині третій статті 27, що умови оплати праці державних служ­бовців Антимонопольного комітету та його територіальних відділень вста­новлюються відповідно до коментованого Закону. До внесення зазначених змін передбачалося, що умови оплати праці працівників Антимонопольного комітету та його територіальних відділень встановлюються КМУ відповідно до закону.

Зазначені норми забезпечують узгодженість положень Законів «Про дер­жавну службу» та «Про Антимонопольний комітет України».

Підпункт 4 пункту 3 розділу XI втратив чинність на підставі Закону № 2136-VIII від 13.07.2017

5) у частині першій статті 4 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» (Відомості Верховної Ради Укра­їни, 1998 р., № 20, ст. 99; 2013 р., № 32, ст. 412) слова «цим Законом, Зако­ном України «Про державну службу» замінити словами «цим та»;

Стаття 4 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» визначає правовий статус такого Уповноваженого. Пунктом 8 частини третьої статті 3 коментованого Закону визначено, що його дія не поширюється на Уповноваженого ВРУ з прав людини та його представників.

У зв’язку з цим у частині першій статті 4 Закону України «Про Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини», в якій наводиться перелік законодавчих актів, що визначають статус Уповноваженого, виключається коментований Закон.

Внесеними змінами забезпечується узгодженість положень Законів «Про державну службу» та «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини».

6) у статті 49 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (Відомості Верховної Ради України, 1999 р., № 20—21, ст. 190; 2013 р., № 17, ст. 154):

частини другу і третю виключити;

доповнити частиною четвертою такого змісту:

«Посадові особи місцевих державних адміністрацій несуть матеріальну відповідальність у порядку, передбаченому Законом України «Про дер­жавну службу»;

Зміни, що вносяться до статті 49 Закону «Про місцеві державні адмініст­рації», передбачають виключення частин другої і третьої, згідно з якими матеріальна шкода, завдана незаконними рішеннями голів місцевих держав­них адміністрацій, наказами керівників структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, діями чи бездіяльністю посадових осіб місцевих державних адміністрацій при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодо­вується за рахунок держави. При цьому держава має право зворотної вимоги (регресу) до посадової особи місцевої державної адміністрації, яка заподіяла шкоду, у розмірах і порядку, визначених законодавством.

Крім того, стаття доповнюється частиною четвертою, згідно з якою поса­дові особи місцевих державних адміністрацій несуть матеріальну відповідаль­ність у порядку, передбаченому коментованим Законом.

Внесеними змінами забезпечується узгодженість Законів «Про державну службу» і «Про місцеві державні адміністрації».

7) у статті 64 Закону України «Про Національний банк України» (Відо­мості Верховної Ради України, 1999 р., № 29, ст. 238; 2000 р., № 42, ст. 351; 2015 р., № 22, ст. 145, № 32, ст. 315):

у частині першій слова «Законом України «Про державну службу» замінити словами «Правлінням Національного банку з урахуванням зако­нодавства про працю»;

частини четверту — шосту виключити;

Стаття 64 Закону «Про Національний банк України» визначає статус пра­цівників НБУ.

Пунктом 9 частини третьої статті 3 коментованого Закону визначено, що його дія не поширюється на службовців НБУ.

У зв’язку з цим у частині першій статті 64 Закону «Про Національний банк України» виключається посилання на коментований Закон як підставу регулювання діяльності таких осіб, а натомість змінами до Закону передба­чається, що регулювання цих питань у подальшому буде здійснювати прав­ління НБУ відповідно до законодавства про працю.

Крім того, із статті 64 виключаються частини четверта—шоста, якими передбачено, що:

службовці НБУ є державними службовцями і до них застосовуються норми коментованого Закону;

питання функціонування державної служби у НБУ та класифікації посад вирішує Правління НБУ відповідно до законодавства України, а ранги дер­жавних службовців НБУ, що відповідають посадам першої категорії, при­своюються Президентом України, інші — Головою НБУ.

Внесеними змінами забезпечується узгодженість Законів «Про державну службу» і «Про Національний банк України».

8) пункт 9 частини першої статті 1, частину третю статті 10, частину другу статті 22 та пункт 2 частини п’ятої статті 31 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок без­робіття» (Відомості Верховної Ради України, 2000 р., № 22, ст. 171; 2009 р., № 18, ст. 247, № 45, ст. 690; 2013 р., № 24, ст. 243, № 47, ст. 659; 2015 р., № 21, ст. 140) після слів «Кодексу законів про працю України» доповнити словами «а також з аналогічних підстав, визначених іншими законами»;

У змінах до Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» (пункт 9 частини першої статті 1), що визначає зміст терміна «втрата роботи з незалежних від застрахованих осіб обставин» для цілей зазначеного Закону, вказаний термін, який містить підстави припинення трудового договору з посиланням на відповідні норми КЗпПУ, доповнюється посиланням на аналогічні підстави, визначені іншими законами. В даному випадку — коментованим Законом.

Аналогічні зміни вносяться до статті 10 «Управління фондом», статті 22 «Умови та тривалість виплати допомоги по безробіттю» та статті 31 «Припи­нення, відкладення виплат матеріального забезпечення на випадок безробіття та скорочення їх тривалості».

Внесеними змінами забезпечується узгодженість Законів «Про державну службу» і «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».

9) частину третю статті 6 Закону України «Про політичні партії в Україні» (Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 23, ст. 118; 2005 р., № 34, ст. 437; 2009 р., № 36 - 37, ст. 511; 2014 р., № 20 - 21, ст. 712; 2015 р., № 2 - 3, ст. 12, № 39, ст. 375) доповнити пунктом 9 такого змісту:

«9) державні службовці у випадках, передбачених Законом України «Про державну службу»;

До статті 6 Закону «Про політичні партії в Україні» вносяться зміни, а саме частина третя доповнюється пунктом 9, згідно з яким членами політич­них партій не можуть бути державні службовці у випадках, передбачених коментованим Законом.

Згідно з частиною третьою статті 10 коментованого Закону, якою визна­чаються вимоги щодо політичної неупередженості, державний службовець, який займає посаду державної служби категорії «А», не може бути членом політичної партії. На час державної служби на посаді категорії «А» відповідна особа зупиняє своє членство в політичній партії.

Крім того, встановлено заборону будь-яким державним службовцям займати посади в керівних органах політичної партії.

Зазначеними змінами забезпечується узгодженість Законів «Про дер­жавну службу» і «Про політичні партії в Україні».

10) у Законі України «Про статус народного депутата України» (Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 42, ст. 212 із наступними змінами):

у статті 20:

абзац другий частини другої виключити;

в абзаці десятому частини дванадцятої слова «Про державну службу» виключити;

у частині третій статті 34:

абзац третій виключити;

в абзаці четвертому слова «але не є державними службовцями, також» виключити;

Пунктами 7 і 18 частини третьої статті 3 коментованого Закону визначено, що його дія не поширюється на народних депутатів України та працівни­ків патронатних служб. У даному випадку йдеться про помічників-консуль- тантів народних депутатів України, посади яких згідно із статтею 92 коментованого Закону належать до патронатної служби.

У зв’язку з цим вносяться зміни до статей 20 і 34 Закону «Про статус народного депутата України».

Зокрема, із статті 20 Закону «Про статус народного депутата України», яка визначає гарантії трудових прав народних депутатів, виключаються норми щодо присвоєння народним депутатам попереднього скликання першої категорії посад та першого рангу державного службовця.

У статті 34 Закону «Про статус народного депутата України», яка сто­сується діяльності помічників-консультантів народних депутатів, зокрема, виключається абзац третій, згідно з яким на чотирьох помічників-консуль­тантів народного депутата поширювалася дія Закону «Про державну службу» 1993 року (з присвоєнням їм не вище сьомого рангу державного службовця четвертої категорії), а також вноситься відповідна зміна до абзацу четвер­того, що стосується специфіки прикріплення помічників-консультантів для кадрового та фінансового обслуговування.

11) у Законі України «Про дипломатичну службу» (Відомості Верхов­ної Ради України, 2002 р., № 5, ст. 29 із наступними змінами):

статтю 9 після частини другої доповнити новою частиною такого змісту:

«На дипломатичних та адміністративно-технічних працівників поши­рюються також вимоги до рівня професійної компетентності, визначені Законом України «Про державну службу».

У зв’язку з цим частини третю — восьму вважати відповідно частинами четвертою — дев’ятою;

Дипломатичними працівниками можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову вищу освіту, необхідні професійні та ділові якості, володіють державною та іноземними мовами і за станом здоров’я можуть бути направлені у довготермінове відрядження (частина перша статті 9 Закону «Про дипломатичну службу»).

Адміністративно-технічними працівниками дипломатичної служби можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову освіту, необхідні про­фесійні та ділові якості, володіють державною та, як правило, іноземними мовами і за станом здоров’я можуть бути направлені у довготермінове відря­дження (частина друга статті 9 Закону «Про дипломатичну службу»).

Згідно з частиною третьою статті 9 Закону «Про дипломатичну службу» на дипломатичних та адміністративно-технічних працівників поширюються вимоги до рівня професійної компетентності, визначені Законом «Про дер­жавну службу».

статтю 14 виключити;

статті 34, 35 і 41 викласти в такій редакції:

«Стаття 34. Дисциплінарна відповідальність працівників дипломатич­ної служби

Працівники дипломатичної служби притягаються до дисциплінарної відповідальності з підстав, передбачених Законом України «Про державну службу».

Крім передбачених у Законі України «Про державну службу» видів дисциплінарних стягнень, до працівників дипломатичної служби може також застосовуватися такий захід дисциплінарного впливу, як затримка до одного року у присвоєнні чергового дипломатичного рангу»;

«Стаття 35. Оплата праці

Умови оплати праці працівників дипломатичної служби встановлю­ються відповідно до Закону України «Про державну службу».

Працівники дипломатичної служби, направлені у довготермінове від­рядження, крім заробітної плати, визначеної цією статтею, отримують компенсаційні виплати в іноземній валюті.

Розміри компенсаційних виплат в іноземній валюті та встановлених надбавок до них визначаються Кабінетом Міністрів України»;

КМУ здійснює прирівняння посад державної служби під час затвер­дження схеми посадових окладів на посадах державної служби за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалі­зує державну політику у сфері трудових відносин (Мінсоцполітики), погодже­ним із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби (НАДС) (абзац одинадцятий частини першої статті 51 Закону «Про дипломатичну службу»).

Працівники дипломатичної служби, направлені у довготермінове відря­дження, крім заробітної плати, визначеної статтею 35 Закону «Про дипло­матичну службу», отримують компенсаційні виплати в іноземній валюті (частина друга статті 35 Закону «Про дипломатичну службу»).

Розміри компенсаційних виплат в іноземній валюті та встановле­них надбавок до них визначаються КМУ (частина третя статті 35 Закону «Про дипломатичну службу»).

Постановою КМУ «Деякі питання компенсаційних виплат в іноземній валюті працівникам дипломатичної служби, направленим у довготермінове відрядження» від 11 січня 2006 р. № 8 передбачено:

базовий показник визначення норми компенсаційних виплат та коефіцієнт його поетапного запровадження (додаток 1 {Гриф обмеження доступу «Для службового користування» підтверджено розпорядженням КМУ від 23 серпня 2016 р. № 605});

коефіцієнт складності проходження дипломатичної служби (додаток 1¹ {Гриф обмеження доступу «Для службового користування» підтверджено роз­порядженням КМУ 23 серпня 2016 р. № 605});

норму компенсаційних виплат послам України, главам місій, представ­никам та постійним представникам України при міжнародних організаціях (додаток 2 {Гриф обмеження доступу «Для службового користування» підтвер­джено розпорядженням КМУ від 23 серпня 2016 р. № 605});

розмір надбавок до норми компенсаційних виплат (додаток 4).

Згідно з додатком 3 до постанови КМУ від 11 січня 2006 р. № 8 встанов­лено розмір компенсаційних виплат в іноземній валюті (у відсотках) праців­никам дипломатичної служби.

Згідно з додатком 4 до постанови КМУ від 11 січня 2006 р. № 8 встанов­лено розмір надбавок до норм компенсаційних виплат в іноземній валюті на місяць працівникам дипломатичної служби.

«Стаття 41. Підстави припинення дипломатичної служби

Дипломатична служба припиняється з підстав, передбачених Законом України «Про державну службу».

Дипломатична служба припиняється також з таких підстав:

1) невиконання працівником дипломатичної служби основних обов’яз­ків, передбачених статтею 30 цього Закону;

2) порушення обмежень, пов’язаних з перебуванням на дипломатичній службі, передбачених статтею 31 цього Закону;

3) досягнення працівником дипломатичної служби граничного віку перебування на дипломатичній службі або його відставка (статті 42 і 43 цього Закону);

4) неподання або подання працівником дипломатичної служби неправ­дивих відомостей щодо його майна, доходів, витрат і зобов’язань фінансо­вого характеру згідно із Законом України «Про запобігання корупції»;

5) невитримання випробування, яке встановлено під час прийняття на дипломатичну службу (стаття 11 цього Закону);

6) завершення строку дії контракту або порушення умов контракту.

Звільнення працівника дипломатичної служби з посади не вважається припиненням дипломатичної служби, якщо таке звільнення відбулося не з підстав, передбачених цією статтею та статтею 43 цього Закону.

Зміна керівників не може бути підставою для припинення працівником дипломатичної служби роботи на займаній посаді з ініціативи новопризна- чених керівників, крім патронатної служби Міністра закордонних справ України»;

У змінах до Закону «Про дипломатичну службу» виключено статтю 14 «Кадровий резерв дипломатичної служби», оскільки коментованим Законом не передбачено формування кадрового резерву.

Зазначеними змінами забезпечується узгодженість Законів «Про дер­жавну службу» і «Про дипломатичну службу».

12) у Законі України «Про Національну раду України з питань телеба­чення і радіомовлення» (Відомості Верховної Ради України, 2005 р., № 16, ст. 265; 2006 р., № 18, ст. 155):

частину другу статті 7 виключити;

у пункті 1 частини першої статті 8 слова «або прийняттям відставки відповідно до вимог Закону України «Про державну службу» виключити;

Пунктом 4 частини третьої статті 3 коментованого Закону визначено, що його дія не поширюється на Голову та членів Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

У зв’язку з цим до Закону «Про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення» вносяться відповідні зміни, а саме виключається частина друга статті 7, згідно з якою члени Національної ради з питань телебачення і радіомовлення є державними службовцями першої категорії.

Відповідно у пункті 1 частини першої статті 8 виключаються норми про можливість дострокового припинення повноважень члена Національної ради у зв’язку з прийняттям відставки відповідно до Закону «Про державну службу».

Зазначені зміни забезпечують узгодженість Законів «Про дер­жавну службу» і «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення».

13) у частині дев’ятій статті 8 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (Відомості Верховної Ради України, 2011 р., № 2-3, ст. 11):

слова «Про державну службу» виключити; доповнити абзацом другим такого змісту: «Платникам, які працюють на посадах, робота на яких зараховується до стажу, що дає право на одержання пенсії відповідно до Закону Укра­їни «Про державну службу», встановлюється єдиний внесок у розмірі 3,6 відсотка визначеної пунктом 1 частини першої статті 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску»;

Змінами до Закону «Про збір та облік єдиного внеску на загально­обов’язкове державне соціальне страхування»^[322] передбачалося, зокрема, що платникам, які працюють на посадах, робота на яких зараховується до стажу, що дає право на одержання пенсії відповідно до коментованого Закону, встановлюється єдиний внесок у розмірі 3,6 відсотка визначеної пунктом 1 частини першої статті 7 Закону «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» бази нарахування єдиного внеску.

Водночас, Законом «Про внесення змін до Податкового кодексу Укра­їни та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансова­ності бюджетних надходжень у 2016 році» від 24 грудня 2015 р. № 909-VIII^[323] частину дев’яту статті 8 Закону «Про збір та облік єдиного внеску на загаль­нообов’язкове державне соціальне страхування» було виключено.

Це унеможливило внесення змін, передбачених з 1 травня 2016 року підпунктом 13 пункту 3 розділу XI коментованого Закону.

14) у Законі України «Про центральні органи виконавчої влади» (Відо­мості Верховної Ради України, 2011 р., № 38, ст. 385; 2014 р., № 13, ст. 223):

у частині другій статті 8:

у пункті 3 слова «апаратом міністерства і територіальними органами міністерства» замінити словом «міністерством»;

у пункті 5 слова «заступника міністра — керівника апарату» виключити; пункти 6, 12 та 15 викласти в такій редакції:

«6) затверджує положення про самостійні структурні підрозділи апа­рату міністерства»;

«12) утворює, ліквідовує, реорганізовує підприємства, установи, орга­нізації, що належать до сфери управління цього міністерства, затверджує їхні положення (статути), здійснює у межах своїх повноважень інші функ­ції з управління об’єктами державної власності»;

«15) порушує в установленому порядку питання щодо заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності першого заступника, заступників міністра та державного секретаря міністерства»;

пункти 10, 13, 17, 18, 20 та 22 виключити;

у пункті 21 слова «та заступника міністра — керівника апарату» виключити;

статті 10 і 11 викласти в такій редакції:

«Стаття 10. Державний секретар міністерства

1. Державний секретар міністерства є вищою посадовою особою з числа державних службовців міністерства. Державний секретар підзвітний і під­контрольний міністру.

2. Державний секретар міністерства призначається на посаду Кабінетом Міністрів України за поданням Комісії з питань вищого корпусу державної служби строком на п’ять років з правом повторного призначення.

Відбір кандидатури на посаду державного секретаря міністерства здійснюється за результатами конкурсу, що проводиться відповідно до законодавства про державну службу.

Кандидатом на посаду державного секретаря міністерства може бути громадянин України, який має вищу освіту, загальний стаж роботи не менше семи років, включаючи досвід управлінської роботи не менше трьох років, і відповідає іншим вимогам, визначеним законом.

3. Основними завданнями державного секретаря міністерства є забез­печення діяльності міністерства, стабільності та наступності у його роботі, організація поточної роботи, пов’язаної із здійсненням повноважень міністерства.

4. Державний секретар міністерства відповідно до покладених на нього завдань:

1) організовує роботу апарату міністерства;

2) забезпечує підготовку пропозицій щодо виконання завдань міністер­ства та подає їх на розгляд міністру;

3) організовує та контролює виконання апаратом міністерства Кон­ституції та законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів міністерства та доручень міністра, його першого заступника та заступників, звітує про їх виконання;

4) готує та подає міністру для затвердження плани роботи міністерства, звітує про їх виконання;

5) забезпечує реалізацію державної політики стосовно державної таєм­ниці, контроль за її збереженням в апараті міністерства;

6) у межах своїх повноважень запитує та одержує в установленому порядку від державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій в Україні та за її межами безоплатно інформацію, документи і матеріали, а від органів державної статистики — статистичну інформацію, необхідну для виконання покладених на міністерство завдань;

7) за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики, затверджує штат­ний розпис та кошторис міністерства;

8) призначає на посади та звільняє з посад у порядку, передбаченому законодавством про державну службу, державних службовців апарату міністерства, присвоює їм ранги державних службовців, приймає рішення щодо їх заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності;

9) приймає на роботу та звільняє з роботи у порядку, передбаче­ному законодавством про працю, працівників апарату міністерства, приймає рішення щодо їх заохочення, притягнення до дисциплінарної відповідальності;

10) призначає на посади керівників територіальних органів міністерст­ва та їх заступників і звільняє їх з посад;

11) погоджує у передбачених законом випадках призначення на посади та звільнення з посад керівників відповідних структурних підрозділів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій;

12) призначає на посаду та звільняє з посади керівників підприємств, установ, організацій, що належать до сфери управління міністерства;

13) притягує до дисциплінарної відповідальності керівників державних підприємств, установ, організацій, що належать до сфери управління від­повідного міністерства;

14) забезпечує в установленому порядку організацію підготовки, пере­підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців та інших працівників міністерства;

15) представляє міністерство як юридичну особу в цивільно-правових відносинах;

16) у межах повноважень, передбачених законом, дає обов’язкові для виконання державними службовцями та іншими працівниками міністерст­ва доручення;

17) з питань, що належать до його повноважень, видає накази органі­заційно-розпорядчого характеру та контролює їх виконання;

18) вносить подання щодо представлення в установленому порядку державних службовців та інших працівників апарату міністерства, його територіальних органів до відзначення державними нагородами України.

5. На час відсутності державного секретаря міністерства чи неможли­вості здійснення ним своїх повноважень з інших причин його обов’язки виконує один із керівників самостійних структурних підрозділів апарату міністерства відповідно до наказу державного секретаря міністерства.

6. Державний секретар Міністерства оборони України може бути військовослужбовцем.

Державний секретар Міністерства оборони України здійснює повнова­ження, визначені частиною четвертою цієї статті, крім повноважень, які здійснює Міністр оборони України, зокрема:

1) затвердження структури апарату Міністерства оборони України, граничної чисельності Генерального штабу Збройних Сил України та пого­дження його структури;

2) затвердження Положення про структурні підрозділи апарату Мініс­терства оборони України, призначення на посади та звільнення з посад їх керівників, прийняття рішення щодо присвоєння їм рангу державного службовця, заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності;

3) внесення подання щодо представлення в установленому порядку військовослужбовців, державних службовців, працівників Міністерства оборони України та Збройних Сил України до відзначення державними нагородами України, нагородження їх відзнаками Міністерства оборони України, застосування інших видів заохочень;

4) скасування повністю чи в окремій частині наказів державного секре­таря Міністерства оборони України, актів органів військового управління, що суперечать Конституції України, іншим актам законодавства та актам Міністерства оборони України.

Стаття 11. Апарат міністерства

1. Апарат міністерства — організаційно поєднана сукупність струк­турних підрозділів і посад, що забезпечують діяльність міністра, а також виконання покладених на міністерство завдань.

2. Апарат міністерства очолює державний секретар міністерства.

3. Апарат міністерства складається із секретаріату та самостійних структурних підрозділів.

Структуру апарату міністерства затверджує міністр.

4. Вимоги до формування структури апарату міністерства визнача­ються Кабінетом Міністрів України.

5. Державні службовці апарату міністерства призначаються на посаду та звільняються з посади державним секретарем міністерства в порядку, передбаченому законодавством про державну службу.

Працівники апарату міністерства приймаються на роботу та звільня­ються з роботи державним секретарем міністерства в порядку, передбаче­ному законодавством про працю.

6. Звільнення міністра не може бути підставою для звільнення дер­жавних службовців та працівників апарату міністерства, крім працівників патронатної служби міністра»;

у статті 12:

частину першу доповнити реченням такого змісту: «Чисельність патро­натної служби міністра становить не більше десяти осіб»;

частину третю викласти в такій редакції:

«3. Міністр самостійно визначає персональний склад патронатної служби міністра. Працівники патронатної служби міністра призначаються на посаду та звільняються з посади державним секретарем міністерства за поданням міністра, а також у зв’язку із звільненням міністра»;

частини четверту і п’яту виключити;

у частині сьомій слова «Про державну службу» замінити словами «Про працю»;

у частині п’ятій статті 13:

абзац перший викласти в такій редакції:

«5. Керівники територіальних органів міністерства призначаються на посади та звільняються з посад державним секретарем»;

в абзаці другому слово «міністром» замінити словами «державним секретарем»;

пункт 4 частини другої статті 18 виключити;

частини першу і другу статті 19 викласти в такій редакції:

«1. Керівник центрального органу виконавчої влади призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за пропози­цією Комісії з питань вищого корпусу державної служби.

Комісія з питань вищого корпусу державної служби вносить на роз­гляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо кандидатури для при­значення на посаду керівника центрального органу виконавчої влади за результатами конкурсу відповідно до законодавства про державну службу.

2. Керівник центрального органу виконавчої влади може мати не більше двох заступників, які призначаються на посаду Кабінетом Мініст­рів України на підставі пропозицій Комісії з питань вищого корпусу дер­жавної служби за результатами конкурсу відповідно до законодавства про державну службу.

Заступники керівника центрального органу виконавчої влади звіль­няються з посади Кабінетом Міністрів України на підставі пропозицій Комісії з питань вищого корпусу державної служби відповідно до законо­давства про державну службу.

Кількість заступників керівника центрального органу виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Мініст­рів України, визначається Кабінетом Міністрів України на основі обґрун­тованого подання відповідного керівника»;

в абзаці першому частини п’ятої статті 21 слова «за погодженням з міністром, який спрямовує та координує діяльність центрального органу виконавчої влади» замінити словами «відповідно до законодавства про державну службу»;

у тексті Закону слова «заступник міністра — керівник апарату» в усіх відмінках замінити словами «державний секретар міністерства» у відпо­відному відмінку;

У змінах до Закону «Про центральні органи виконавчої влади» передбачено:

уточнення компетенції міністра щодо:

- належного виконання норм Конституції та законів, актів Президента України і актів КМУ (нормативного та розпорядчого характеру);

- затвердження положень про самостійні структурні підрозділи апарату міністерства, утворення, ліквідація, реорганізація підприємств, установ, організацій, що належать до сфери управління цього міністерства, затвер­дження їх положень (статутів), здійснення у межах його повноважень інших функцій з управління об’єктами державної власності, порушення в установ­леному порядку питання щодо заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності першого заступника, заступників міністра та державного секретаря міністерства;

запровадження посади державного секретаря міністерства, що є вищою посадовою особою з числа державних службовців міністерства (державний секретар підзвітний і підконтрольний міністру, призначається на посаду КМУ за поданням Комісії строком на п’ять років з правом повторного призначення);

закріплення нового розуміння поняття «апарат міністерства» як організа­ційно поєднаної сукупності структурних підрозділів і посад, що забезпечують діяльність міністра, а також виконання покладених на міністерство завдань із зазначенням, що апарат очолює державний секретар міністерства;

уточнення, що керівник центрального органу виконавчої влади признача­ється на посаду та звільняється з посади КМУ за пропозицією Комісії (Комі­сія вносить на розгляд КМУ пропозиції щодо кандидатури для призначення на посаду керівника центрального органу виконавчої влади за результатами конкурсу відповідно до законодавства про державну службу); що керівник центрального органу виконавчої влади може мати не більше двох заступ­ників, які призначаються на посаду КМУ на підставі пропозицій Комісії за результатами конкурсу відповідно до законодавства про державну службу).

Згадане уточнення і нова редакція стаття 19 Закону передбачає наявність лише посади державної служби «заступник керівника центрального органу виконавчої влади». При цьому статтею 51 коментованого Закону визначено, що до групи 2 належать посади перших заступників керівників державних органів і прирівняні до них посади. Водночас згадана норма визначає різно­види посад державної служби з метою встановлення розмірів посадових окла­дів, тоді як стаття 6 Закону класифікує посади державної служби залежно від порядку призначення, характеру та обсягу повноважень і необхідних для їх виконання кваліфікації та професійної компетентності державних служ­бовців, зокрема передбачаючи посади керівників центральних органів вико­навчої влади, які не є членами КМУ, та їх заступників (категорія «А»), а також керівників структурних підрозділів та їх заступників (категорія «Б»). Враховуючи викладене, з дня набрання чинності Законом посад перших заступників керівника центрального органу виконавчої влади (крім мініс­терства) та перших заступників керівника структурного підрозділу законом не передбачено. Отже, під час затвердження структури і штатного розпису державних органів, зокрема центральних органів виконавчої влади за винят­ком міністерств, згадана норма Закону має бути застосована і вказані посади не може бути визначено, крім випадку, коли такі посади не є вакантними (незворотність закону).

Слід акцентувати увагу, що із запровадженням посади державного секретаря міністерства і внесенням відповідних змін до Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» остаточно вирішено питання щодо розмежування в міністерстві функцій і повноважень вищих посадових осіб (за так званими політичними посадами і посадами державної служби).

Неухильне виконання КМУ, Прем’єр-міністром, відповідними мініст­рами та державними секретарями визначених Законами «Про центральні органи виконавчої влади» та «Про Кабінет Міністрів України» принципів і порядку здійснення політичних функцій і функцій державної служби в сис­темі виконавчої влади унеможливить створення суперечностей чи виникнення конфлікту, у тому числі конфлікту повноважень, зокрема, у відносинах між міністром і державним секретарем міністерства, як це мало місце в минулому.

Слід зазначити, що «політичними посадами» в міністерстві є посада міністра, його першого заступника і заступника, а найвищою посадою дер­жавної служби — посада державного секретаря.

Відповідно до частини другої статті 10 Закону «Про центральні органи виконавчої влади» державний секретар міністерства призначається на посаду КМУ за поданням Комісії. Зазначений Закон, а також Закон «Про Кабінет Міністрів України» та коментований Закон не передбачають права КМУ відхилити внесену Комісією кандидатуру на посаду державного секретаря. Отже, за будь-яких умов, навіть незважаючи на свій колегіальний статус, Уряд зобов’язаний провести голосування за призначення внесеної кандида­тури на посаду державного секретаря міністерства.

До проведення конкурсу на посаду державного секретаря міністерства також жодного відношення не має і міністр. Міністр не вправі висловлювати будь-яких пропозицій або заперечень щодо кандидатури на посаду держав­ного секретаря міністерства, внесеної Комісією в установленому законом порядку.

Міністр відповідно до статті 8 Закону «Про центральні органи виконав­чої влади» для виконання завдань міністерства щодо забезпечення форму­вання і реалізації державної політики в одній або декількох визначених КМУ сферах визначає пріоритети роботи міністерства та шляхи виконання покла­дених на нього завдань. Саме з цією метою виключно міністр формує власну «політичну команду» шляхом внесення відповідних подань Прем’єр-міністру про призначення першого заступника і заступників міністра, затверджує структуру апарату міністерства та положення про його самостійні структурні підрозділи, оскільки це напряму стосується питань реалізації державної політики.

Міністр визначає обов’язки першого заступника міністра і заступників міністра. Ці обов’язки повинні стосуватися виконання завдань і функцій, пов’язаних з реалізацією державної політики міністерства, але не питань організації діяльності апарату міністерства, оскільки це компетенція дер­жавного секретаря.

Одночасно міністр визначає розподіл власних повноважень між першим заступником і заступниками міністра у разі, коли він тимчасово відсутній. Тобто відповідним наказом міністерства повинні бути затверджені обов’язки першого заступника і заступника міністра, а також здійснено розподіл між зазначеними особами обов’язків міністра у разі його відсутності.

Це означає, що перший заступник міністра у разі відсутності міністра може виконувати усі обов’язки міністра, крім суто політичних повноважень (як-то голосування на засіданні КМУ, внесення подання для призначення на посаду або звільнення з посади заступника міністра тощо), так і лише в певній частині. Тобто, міністр в наказі може частину власних повноважень покласти не тільки на першого заступника, але і на інших заступників.

Слід звернути увагу на неприпустимість покладення на державного секретаря міністерства виконання функцій з формування та/або реалізації державної політики міністерства, оскільки відповідно до статті 10 Закону «Про центральні органи виконавчої влади» державний секретар міністерства забезпечує реалізацію державної політики лише у сфері охорони державної таємниці. В інших сферах — це виключно повноваження міністра і його полі­тичних заступників.

Ключова функція державного секретаря — організація роботи апарату міністерства. Це означає, що державний секретар не вправі брати участь у засіданнях КМУ або його урядових комітетів, представляти законопроекти у ВРУ або брати участь у роботі комітетів ВРУ, на яких обговорюються питання формування та реалізації державної політики, що належать до сфери відповідальності відповідного міністерства.

Повноваження державного секретаря за будь-яких умов не може вико­нувати перший заступник або заступники міністра. Одночасно і державний секретар міністерства, на відміну від повноважень заступника міністра — керівника апарату (згідно з попередньою редакцією статті 10 Закону «Про центральні органи виконавчої влади»), позбавлений права виконувати обов’язки міністра у разі його відсутності.

Згідно з частиною п’ятою статті 10 Закону «Про центральні органи вико­навчої влади» на час відсутності державного секретаря міністерства чи немож­ливості здійснення ним своїх повноважень з інших причин його обов’язки виконує один із керівників самостійних структурних підрозділів апарату міністерства відповідно до наказу державного секретаря міністерства.

Незважаючи на те, що державний секретар підзвітний і підконтрольний міністру, міністр не вправі визначати його обов’язки, оскільки обов’язки державного секретаря визначаються статтею 10 Закону «Про центральні органи виконавчої влади».

У той же час міністр має право порушувати питання про притягнення державного секретаря до дисциплінарної відповідальності. Таке ж право має міністр і щодо першого заступника і заступників міністра. Але зважаючи на те, що на посади першого заступника і заступника міністра не поширюється трудове законодавство і законодавство про державну службу, а процедура заохочення та притягнення до відповідальності осіб, які займають політичні посади цим та іншими законами не врегульована, вбачається сумнівною можливість застосування такої норми. Адже відповідно до статті 92 Конс­титуції України засади, зокрема, дисциплінарної відповідальності і види дисциплінарних стягнень, які можуть накладатися на посадових осіб, повинні визначатися виключно законом. Отже, в Законі «Про центральні органи виконавчої влади» має бути визначено відповідний механізм заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності першого заступника і заступників міністра як осіб, що займають політичні посади. Це стосується і Закону «Про Кабінет Міністрів України» в частині членів Уряду.

Передбачений Законом «Про центральні органи виконавчої влади» прин­цип формування «політичної команди» також обумовлений вимогою щодо необхідності звільнення із займаних посад першого заступника міністра і заступників міністрів у разі звільнення з посади міністра (абзац третій частини другої статті 9). У цьому контексті з метою забезпечення однакового застосування частини другої статті 9 згаданого Закону слід звернути увагу на співвідношення абзаців першого і третього зазначеної частини статті. В абзаці першому зазначено, що перший заступник і заступник міністра при­значаються на посади і звільняються з посади КМУ за поданням Прем’єр-мі­ністра відповідно до пропозицій міністра. Вбачається, що зазначена норма застосовується як на момент формування «політичної команди» міністра (після його призначення на посаду), так і під час здійснення ним своїх повнова­жень, тобто коли у міністра виникає потреба змінити когось із членів власної «політичної команди», тобто звільнити першого заступника або заступників міністра і запропонувати на ці посади інших осіб.

Очевидно, що і Прем’єр-міністр не вправі відмовити міністрові у внесенні на розгляд КМУ запропонованих ним кандидатур (незалежно від того, стосу­ється це призначення на посаду чи звільнення з посади), оскільки як Зако­ном «Про центральні органи виконавчої влади», так і Законом «Про Кабінет Міністрів України» не передбачено повноважень Прем’єр-міністра щодо від­хилення запропонованих міністром кандидатур для призначення на посаду першого заступника або заступника міністра.

В абзаці третьому зазначеної частини йдеться про звільнення КМУ із займаних посад першого заступника і заступників міністра у разі звільнення міністра. Ця норма є самостійною і не пов’зана з механізмом, визначеним абзацом першим частини другої статті.

Очевидно, що зазначена норма є імперативною для КМУ, і її реалізація не потребує внесення пропозицій міністра або подання Прем’єр-міністра. Вод­ночас відсутність чіткого механізму реалізації такої норми на практиці може призвести до її неоднозначного застосування.

Для забезпечення узгодженості в діяльності посадових осіб міністерства, зокрема під час здійснення повноважень міністром, його першим заступни- ком і заступниками та державним секретарем міністерства, КМУ на підставі статті 21 Закону «Про Кабінет Міністрів України» та статті 12 коментова­ного Закону прийнято постанову «Деякі питання реалізації Закону України «Про державну службу» від 5 квітня 2017 р. № 243^[324].

Зазначеною постановою встановлено, що міністр з метою здійснення покладених на нього завдань:

визначає політику розвитку у сферах компетенції міністерства в межах загальної політики КМУ у відповідних сферах, яку доводить до відома пер­шого заступника міністра та заступників міністра, державного секретаря міністерства, керівників структурних підрозділів апарату міністерства;

визначає відповідно до стратегічних документів КМУ, на основі інфор­мації, підготовленої структурними підрозділами апарату міністерства за результатами аналізу державної політики та оцінки результатів її реаліза­ції завдання, пріоритетні напрями роботи міністерства та шляхи виконання покладених на нього завдань, затверджує плани роботи міністерства, звіти про їх виконання;

здійснює керівництво діяльністю міністерства у процесі формування державної політики у сферах компетенції міністерства та обирає шляхи формування державної політики на основі альтернативних пропозицій, під­готовлених апаратом міністерства;

визначає обов’язки першого заступника міністра та заступників міністра, розподіл повноважень міністра між першим заступником міністра та заступ­никами міністра, які вони здійснюють у разі його відсутності;

у межах компетенції організовує та контролює виконання міністерством Конституції, законів, актів Президента України та КМУ.

Відповідно перший заступник міністра та заступники міністра згідно з визначеним міністром розподілом обов’язків або за дорученням міністра:

беруть участь у засіданнях КМУ, урядових комітетів, нарадах під голо­вуванням Прем’єр-міністра, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-мі- ністрів та Міністра КМУ;

представляють питання міністерства на засіданнях ВРУ та її органів, зокрема під час проведення «години запитань до Уряду», заслуховування звітів КМУ, представлення законопроектів, розробником яких є міністерст­во, а також беруть участь у роботі комітетів ВРУ під час супроводження законопроектів, розробником яких є міністерство, а також законопроектів, ініційованих іншими суб’єктами права законодавчої ініціативи;

представляють міністерство у відносинах із соціальними партнерами, неурядовими організаціями та іншими заінтересованими сторонами в рамках проведення консультацій з громадськістю;

представляють міністерство на міжвідомчих нарадах та інших заходах; представляють міністерство у відносинах з органами ЄС та Ради Європи, іншими міжнародними (міждержавними) організаціями, а також під час зустрічей із представниками відповідних міністерств інших країн;

у разі здійснення координації окремих напрямів роботи міністерства спря­мовують діяльність структурних підрозділів апарату міністерства, утворених для забезпечення виконання завдань та функцій міністерства з формування та реалізації державної політики у відповідній сфері;

виконують повноваження міністра у період його тимчасової відсутності;

дають доручення, обов’язкові для виконання державними службовцями структурних підрозділів державної політики, які спрямовуються ними.

Постановою конкретизовано, що міністр розподіляє обов’язки між пер­шим заступником міністра та заступниками міністра з урахуванням необхід­ності своєї особистої участі у засіданнях КМУ, урядового комітету, членом якого він є, у засіданнях ВРУ та її органів, а також інших заходах, у яких необхідна його участь як члена КМУ.

Цією ж постановою КМУ визначено, що державний секретар міністерст­ва з метою здійснення покладених на нього завдань:

організовує та контролює виконання апаратом міністерства завдань, установлених актами законодавства, протокольними рішеннями КМУ, дору­ченнями Прем’єр-міністра, резолюціями віце-прем’єр-міністрів України, Міністра КМУ, наказами міністерства, дорученнями міністра, його пер­шого заступника та заступників, звітує про ефективність і своєчасність їх виконання;

забезпечує здійснення моніторингу виконання міністерством і централь­ними органами виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та коорди­нується через відповідного міністра, плану пріоритетних дій Уряду, інших документів державної політики;

забезпечує діяльність міністерства, стабільність та наступність у його роботі, організацію поточної роботи, пов’язаної із здійсненням повноважень міністерства, а також підготовку пропозиції щодо виконання завдань мініс­терства, які подає на розгляд міністру;

взаємодіє з першим заступником міністра та заступниками міністра з питань ефективного та своєчасного виконання структурними підрозділами державної політики, які координуються ними, завдань міністерства та нада­них ними доручень;

з питань, що належать до його компетенції або за дорученням міністра: представляє міністерство на міжвідомчих нарадах та інших заходах;

бере участь у заходах, що здійснюються міністерством у сфері міжна­родних відносин та в забезпеченні виконання зобов’язань, узятих за міжна­родними договорами України;

проводить наради з керівниками структурних підрозділів, іншими дер­жавними службовцями та працівниками апарату міністерства з питань орга­нізації виконання міністерством і центральними органами виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується через відповідного міністра, встановлених завдань із залученням у разі необхідності в установленому порядку працівників центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій (за погодженням з їх керівниками) до опрацювання питань, що належать до компетенції державного секретаря міністерства;

здійснює в межах своєї компетенції або за дорученням міністра керів­ництво консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами, що утворюються міністерством;

інформує міністра про виконання поточної роботи у міністерстві та стан виконання завдань, покладених на міністерство, а також про вжиття заходів з усунення виявлених недоліків;

здійснює інші функції, необхідні для виконання покладених на нього відповідно до закону завдань.

Важливо, що постановою чітко встановлено безпосереднє підпорядку­вання самостійних структурних підрозділів апарату міністерства державному секретарю. Це унеможливлює їх пряме підпорядкування першому заступ­нику або заступникам міністра.

Постановою також урегульовано процедуру надання доручень міністра, його першого заступника та заступників, державного секретаря міністерства.

Згідно з пунктом 4 постанови такі доручення надаються:

міністром — першому заступникові міністра та заступникам міністра з питань, віднесених до сфери їх компетенції згідно з визначеним міністром розподілом обов’язків, державному секретарю міністерства, державним службовцям та працівникам апарату міністерства, зокрема з питань організа­ції процесу проведення міністерством аналізу державної політики, виявлення проблем суспільного розвитку у відповідних сферах, підготовки проектів актів законодавства, з інших питань, пов’язаних із забезпеченням форму­вання та реалізації державної політики;

першим заступником міністра та заступниками міністра — державним службовцям структурних підрозділів державної політики апарату міністерст­ва, які координуються ними згідно з визначеним міністром розподілом обов’язків;

державним секретарем міністерства — державним службовцям та пра­цівникам апарату міністерства з питань, пов’язаних із забезпеченням своє­часного та якісного виконання завдань міністерства та організації поточної роботи апарату міністерства.

При цьому уточняється, що доручення першого заступника міністра та заступників міністра не можуть дублювати доручення міністра.

Доручення міністра, надані державним службовцям і працівникам апа­рату міністерства, та доручення першого заступника міністра і заступників міністра, надані державним службовцям структурних підрозділів державної політики, одночасно доводяться міністром, його першим заступником та заступниками до відома державного секретаря міністерства для забезпечення організації та здійснення контролю їх виконання.

Державний секретар міністерства вносить у разі потреби пропозиції міністрові, першому заступникові міністра та заступникам міністра, зокрема, щодо уточнення строків виконання та виконавців, визначених у відповідних дорученнях.

Зазначені вище зміни до Закону «Про центральні органи виконавчої влади» забезпечують узгодження його положень із Законом «Про державну службу».

15) у Законі України «Про Кабінет Міністрів України» (Відомості Вер­ховної Ради України, 2014 р., № 13, ст. 222; 2015 р., № 22, ст. 145):

частину п’яту статті 9 доповнити абзацом восьмим такого змісту: «Трудова книжка, документи про освіту (спеціальність, кваліфікацію), стан здоров’я та інші документи, які подаються членом Кабінету Міні­стрів України під час призначення його на посаду, зберігаються за місцем роботи»;

у статті 21:

частину п’яту доповнити абзацом другим такого змісту:

«Кабінет Міністрів України за обґрунтованим поданням керівника центрального органу виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України, визначає кількість заступни­ків такого керівника»;

частину сьому викласти в такій редакції:

«7. Кабінет Міністрів України призначає на посаду:

1) державних секретарів міністерств, керівників та заступників керів­ників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, за пропозицією Комісії з питань вищого кор­пусу державної служби за результатами конкурсу відповідно до законо­давства про державну службу;

2) перших заступників і заступників міністрів - за поданням Прем’єр-міністра України.

Звільнення зазначених осіб здійснюється Кабінетом Міністрів України з підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, законами України «Про Кабінет Міністрів України», «Про центральні органи вико­навчої влади», «Про державну службу»;

у пункті 4 частини першої статті 42:

абзац другий після слів «місцевих державних адміністрацій» допов­нити словами «відповідно до законодавства про державну службу»;

абзац третій виключити;

абзац четвертий після слів «для призначення на посаду» доповнити словами «за результатами конкурсного відбору відповідно до законодавст­ва про державну службу»;

пункт 4 частини першої статті 44 викласти в такій редакції:

«4) вносить Прем’єр-міністру України подання щодо призначення на посаду першого заступника і заступників міністра та звільнення зазначе­них осіб з посади»;

у частині четвертій статті 47 слова «за поданням Прем’єр-міністра України» замінити словами «за пропозицією Комісії з питань вищого кор­пусу державної служби за результатами конкурсу відповідно до законо­давства про державну службу»;

частину другу статті 54 після слів «мають право» доповнити словом «виключно»;

у першому реченні частини першої статті 57 слова «в порядку та на умовах, визначених Законом України «Про державну службу» замінити словами «на загальних засадах відповідно до Закону України «Про загаль­нообов’язкове державне пенсійне страхування»;

у тексті Закону слова «Міністр Кабінету Міністрів України» в усіх відмінках замінити словами «Державний секретар Кабінету Міністрів України» у відповідному відмінку;

У змінах до Закону «Про Кабінет Міністрів України» передбачено такі основні новації:

КМУ за обґрунтованим поданням керівника центрального органу вико­навчої влади, діяльність якого спрямовується та координується КМУ, визна­чає кількість заступників такого керівника;

Державний секретар КМУ має першого заступника та заступників, які призначаються на посаду та звільняються з посади КМУ за пропозицією Комісії за результатами конкурсу відповідно до законодавства про державну службу;

члени КМУ мають право виключно на щорічну відпустку тривалістю тридцять календарних днів;

пенсійне забезпечення колишніх членів КМУ здійснюється на загаль­них засадах відповідно до Закону «Про загальнообов’язкове державне пен­сійне страхування» (тимчасово, у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, у період роботи особи (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захи­сту») на посаді члена КМУ, пенсії, призначені відповідно до законодавства України, не виплачуються).

Ці зміни покликані забезпечити узгодження Законів «Про Кабінет Міні­стрів України» і «Про державну службу».

16) у Законі України «Про запобігання корупції» (Відомості Верховної Ради України, 2014 р., № 49, ст. 2056; із змінами, внесеними Законом Укра­їни від 8 жовтня 2015 року № 731-VIII):

пункт 2 частини першої статті 3 доповнити підпунктом «в» такого змісту:

«в) представники громадських об’єднань, наукових установ, навчальних закладів, експертів відповідної кваліфікації, які входять до складу кон­курсних комісій, утворених відповідно до Закону України «Про державну службу»;

у частині першій статті 11:

пункт 10 виключити;

пункт 14 доповнити словами «(крім підвищення кваліфікації держав­них службовців і посадових осіб місцевого самоврядування)»;

в абзаці першому частини другої статті 37 слова «Національне агентство» замінити словами «Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби»;

у примітці до статті 50 слова та цифри «особи, посади яких передба­чені частиною першою статті 9 Закону України «Про державну службу», або віднесені згідно із статтею 25 зазначеного Закону та частиною першою статті 14 Закону України «Про службу в органах місцевого самовряду­вання» до першої — третьої категорій» замінити словами та цифрами «Пре­зидент України, Прем’єр-міністр України, член Кабінету Міністрів України, перший заступник або заступник міністра, член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольного комітету України, Голова Державного комітету телебачення і радіомовлення Укра­їни, Голова Фонду державного майна України, його перший заступник або заступник, член Центральної виборчої комісії, народний депутат України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Директор Наці­онального антикорупційного бюро України, Генеральний прокурор Укра­їни, його перший заступник та заступник, Голова Національного банку України, його перший заступник та заступник, член Ради Національного банку України, Секретар Ради національної безпеки і оборони України, його перший заступник та заступник, Постійний Представник Президента України в Автономній Республіці Крим, його перший заступник та заступ­ник, радник або помічник Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, особи, посади яких належать до посад державної служби категорії «А» або «Б», та особи, посади яких частиною першою статті 14 Закону України «Про службу в органах місцевого само­врядування» віднесені до першої — третьої категорій»;

у примітці до статті 56 слова та цифри «посади, передбачені частиною першою статті 9 Закону України «Про державну службу», посади, віднесені згідно із статтею 25 зазначеного Закону та частиною першою статті 14 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» до першої — третьої категорій» замінити словами та цифрами «посади Пре­зидента України, Прем’єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, першого заступника або заступника міністра, члена Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Антимоно­польного комітету України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, його першого заступника або заступника, члена Центральної виборчої комісії, народного депутата України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Директора Національного антикорупційного бюро України, Генерального прокурора України, його першого заступника та заступника, Голови Національного банку України, його першого заступника та заступ­ника, члена Ради Національного банку України, Секретаря Ради національ­ної безпеки і оборони України, його першого заступника та заступника, Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим, його першого заступника та заступника, радника або помічника Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, посади, які належать до посад державної служби категорії «А» або «Б», та посади, які частиною першою статті 14 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» віднесені до першої — третьої категорій»;

У змінах до Закону «Про запобігання корупції» передбачено такі основні новації:

представники громадських об’єднань, наукових установ, навчальних закладів, експерти відповідної кваліфікації до складу конкурсних комісій, утворених відповідно до коментованого Закону;

центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реа­лізує державну політику у сфері державної служби (НАДС), затверджує загальні правила етичної поведінки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування^[325];

під службовими особами, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, в цій статті розуміються Президент України, Прем’єр-міністр, член КМУ, перший заступник або заступник міністра, член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Націо­нальної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінан­сових послуг, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольного комітету, Голова Державного комітету телебачення і радіомовлення, Голова Фонду державного майна, його перший заступник або заступник, член ЦВК, народний депутат, Уповноважений ВРУ з прав людини, Директор НАБУ, Генеральний прокурор, його перший заступник та заступник, Голова НБУ, його перший заступник та заступник, член Ради НБУ, Секретар РНБО, його перший заступник та заступник, Постійний Представник Президента України в АР Крим, його перший заступник та заступник, радник або помічник Президента, Голови ВРУ, Прем’єр-мі­ністра, особи, посади яких належать до посад державної служби категорії «А»» або «Б», та особи, посади яких частиною першою статті 14 Закону Укра­їни «Про службу в органах місцевого самоврядування»» віднесені до першої — третьої категорій, а також судді, прокурори і слідчі, керівники, заступники керівників державних органів, юрисдикція яких поширюється на всю терито­рію України, їх апаратів та самостійних структурних підрозділів, керівники, заступники керівників державних органів, органів влади АР Крим, юрисдик­ція яких поширюється на територію однієї або кількох областей, АР Крим, міст Києва або Севастополя, керівників державних органів, органів влади АР Крим, юрисдикція яких поширюється на територію одного або кількох районів, міста республіканського в АР Крим або обласного значення, району в місті, міста районного значення, військові посадові особи вищого офіцер­ського складу.

17) абзац шістнадцятий пункту 25 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансу­ванню розповсюдження зброї масового знищення» (Відомості Верховної Ради України, 2014 р., № 50 - 51, ст. 2057; 2015 р., № 17, ст. 118, № 39, ст. 375) викласти у такій редакції:

«державні службовці, посади яких належать до категорії «А»;

У частині першій статті 1 Закону «Про запобігання та протидію легалі­зації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», яка визначає зміст термінів, що в ньому застосовуються, до пункту 25, який містить визначення терміна «національні публічні діячі», вносяться уточ­нення, а саме абзац шістнадцятий пункту викладається у новій редакції (шляхом заміни слів «державні службовці, посади яких віднесено до першої або другої категорії посад» словами «державні службовці, посади яких нале­жать до категорії «А»).

Внесені зміни забезпечують узгодженість Законів «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» і «Про державну службу».

18) у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Вер­ховної Ради України, 2015 р., №№ 18 — 20, ст. 132, № 22, ст. 145):

у статті 141:

в абзаці першому частини першої, у частині другій слова «на умо­вах, передбачених статтею 37 Закону України «Про державну службу» виключити;

в абзацах другому і четвертому частини п’ятої слова «Про державну службу» виключити;

абзац другий частини першої статті 147 виключити;

у частині першій статті 154 слова «Законом України «Про державну службу» виключити;

Зміни до Закону «Про судоустрій і статус суддів» стосуються статей 141, 147 і 154.

Змінами до частин першої і другої статті 141 Закону «Про судоустрій і статус суддів», яка регулює питання призначення пенсії або довічного гро­шового утримання судді у відставці, виключаються норми, що стосуються права суддів на призначення пенсії на умовах, передбачених статтею 37 коментованого Закону.

Відповідні зміни вносяться також до частини п’ятої зазначеної статті.

У частині першій статті 147 Закону «Про судоустрій і статус суддів», яка регулює питання матеріального, побутового забезпечення та соціального захисту працівників судової системи, виключається абзац другий, згідно з яким розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого від­несена до шостої категорії посад державних службовців, установлювався в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду. Посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної катего­рії посад державних службовців, установлювалися з коефіцієнтом 1,3 пропор­ційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців.

Відповідно у частині першій статті 154 Закону «Про судоустрій і статус суддів», яка визначає статус помічників суддів судів загальної юрисдикції, виключається посилання на коментований Закон, оскільки посади помічників суддів є посадами патронатної служби (стаття 92 коментованого Закону).

Необхідно зауважити, що зміни внесено до Закону «Про судоустрій

1 статус суддів» від 7 липня 2010 р. № 2453-VI. Зазначений Закон визнаний таким, що втратив чинність, Законом «Про судоустрій і статус суддів» від

2 червня 2016 р. № 1402-VIII ^[326], який повністю врахував положення комен­тованого Закону.

19) у Положенні про помічника-консультанта народного депу­тата України, затвердженому Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року (Відомості Верховної Ради України, 1995 р., № 37, ст. 283; 2004 р., № 23, ст. 320; 2015 р., № 22, ст. 145):

у статті 1.1:

частину п’яту виключити;

у частині сьомій слова «але не є державними службовцями, також» виключити;

у частині першій статті 3.3:

в абзаці першому слова «відомості про зарахування на державну службу, ранг, який присвоюється чи вже присвоєний державному служ­бовцю» виключити;

абзац другий виключити;

частину третю статті 4.1 виключити;

частину другу статті 4.4 виключити;

в абзаці першому частини першої статті 4.5 слова «та Законом України «Про державну службу» виключити.

Пунктом 18 частини третьої статті 3 коментованого Закону визначено, що його дія не поширюється на працівників патронатних служб.

Згідно із статтею 92 коментованого Закону, до працівників патронатних служб належать посади помічників-консультантів народних депутатів.

З огляду на це у Положенні про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженому постановою ВРУ від 13 жовтня 1995 р.

№ 379/95-ВР^[327], виключаються норми, які регулювали діяльність помічни- ків-консультантів як державних службовців. Це стосується статей 1.1., 3.3., 4.1. і 4.4.

Необхідно зауважити, що внесення коментованим Законом змін до зазначеної постанови ВРУ, що є підзаконним актом, далеко не кращий приклад нормопроектування. Водночас у даному випадку це може бути допу­стимим лише з огляду на те, що має місце виключення, а не зміна певних норм Положення, затвердженого постановою ВРУ.

У подальшому такі зміни повинні вноситися лише шляхом прийняття відповідної постанови ВРУ.

4. У державних органах, керівники або голови яких виконують пов­новаження керівників державної служби та з дня набрання чинності цим Законом втрачають статус державних службовців, утворюються посади керівників державної служби. Повноваження керівників державної служби до призначення на такі посади осіб за результатами конкурсу в порядку, визначеному цим Законом, продовжують виконувати керівники або голови відповідних державних органів, але не довше ніж до 1 січня 2017 року.

У пункті 4 цього розділу містяться дві самостійні норми.

По-перше, у державних органах, керівники або голови яких викону­ють повноваження керівників державної служби та з дня набрання чинності коментованим Законом втрачають статус державних службовців, утворю­ються посади керівників державної служби.

По-друге, повноваження керівників державної служби до призначення на такі посади осіб за результатами конкурсу в порядку, визначеному Зако­ном, продовжують виконувати керівники або голови відповідних державних органів, але не довше ніж до 1 січня 2017 року.

Детальне роз’яснення НАДС з даного питання розміщене під № 12 від 8 липня 2016 р. на офіційному веб-сайті НАДС. Ним передбачено, що єдиною посадою, котра передбачає подальше звільнення особи, є посада заступника міністра-керівника апарату.

5. Повноваження Державного секретаря Кабінету Міністрів України та його заступників, державних секретарів міністерств до призначення на посади осіб за результатами конкурсу в порядку, визначеному цим Зако­ном, виконують відповідно Міністр Кабінету Міністрів України та його заступники, заступники міністрів — керівники апаратів, але не довше ніж до 1 січня 2017 року.

Повноваження заступників міністрів — керівників апаратів припиня­ються одночасно з призначенням на посади державних секретарів мініс­терств осіб за результатами конкурсу в порядку, визначеному цим Законом. Особи, які перебували на посадах заступників міністрів — керівників апа­ратів, звільняються у зв’язку із скороченням таких посад відповідно до Кодексу законів про працю України.

Інші державні службовці, які на день набрання чинності цим Законом займають посади державної служби, визначені відповідно до цього Закону, продовжують виконувати свої посадові обов’язки у відповідному держав­ному органі.

У пункті 5 цього розділу передбачено ряд самостійних положень.

По-перше, повноваження Державного секретаря КМУ та його заступ­ників, державних секретарів міністерств до призначення на посади осіб за результатами конкурсу в порядку, визначеному коментованим Законом, виконують, тимчасово, відповідно Міністр КМУ та його заступники, заступ­ники міністрів — керівники апаратів, але не довше ніж до 1 січня 2017 року.

Така норма зумовлена потребою у часі для проведення відповідних кон­курсів і заповнення вакансій за новоутвореними посадами.

Крім того, обмеження такого строку виконання обов’язків спрямоване на запобігання можливим зловживанням, пов’язаним із затягуванням прове­дення конкурсу на відповідні посади.

По-друге, повноваження заступників міністрів — керівників апаратів при­пиняються одночасно з призначенням на посади державних секретарів мініс­терств осіб за результатами конкурсу в порядку, визначеному коментованим Законом (особи, які перебували на посадах заступників міністрів — керівників апаратів, звільняються у зв’язку із скороченням таких посад відповідно до КЗпП України).

По-третє, встановлена додаткова гарантія, що інші державні службовці, які на день набрання чинності коментованим Законом займають посади дер­жавної служби, визначені відповідно до коментованого Закону, продовжу­ють виконувати свої посадові обов’язки у відповідному державному органі, що забезпечує стабільність функціонування державної служби.

6. На працівників Національної академії державного управління при Президентові України, Національного інституту стратегічних досліджень, Інституту законодавства Верховної Ради України, які на день набрання чинності цим Законом є державними службовцями, поширюється дія цього Закону протягом двох років з дня набрання ним чинності.

Пункт 6 містить норму стосовно перехідного періоду регулювання дер­жавної служби окремих працівників в Національній академії державного управління при Президентові України, Національному інституті стратегічних досліджень та Інституті законодавства Верховної Ради України.

Зазначеним пунктом дія коментованого Закону поширюється на праців­ників цього закладу та установ, які на день набранням ним чинності були державними службовцями, тобто займали посади, які згідно з актами КМУ, виданими в межах повноважень Уряду, визначеними статтею 25 Закону «Про державну службу» 1993 року, були віднесені до відповідних категорій посад державної служби.

Слід зауважити, що Національна академія державного управління при Президентові України, Національний інститут стратегічних досліджень та Інститут законодавства Верховної Ради України не мають статусу держав­ного органу. І їх працівники не виконують завдання і функції державної служби. Саме тому з набранням чинності коментованим Законом відповідні посади працівників цього закладу та установи, що раніше були віднесені до посад державної служби, перестали бути такими.

Норма пункту 6 передбачає збереження протягом двох років з дня набрання чинності коментованим Законом за відповідними особами статусу державного службовця з урегулюванням відносин, пов’язаних з проходжен­ням ними державної служби, коментованим Законом.

У пункті 6 йдеться про державні гарантії конкретно визначеним праців­никам безвідносно конкретної посади, яку вони займали або займають згідно із штатним розписом. Тобто, дію коментованого Закону поширено лише на посадових осіб Національної академії державного управління при Президен­тові України, Національного інституту стратегічних досліджень та Інституту законодавства Верховної Ради України, які займали певну посаду, яка була посадою державної служби на день набрання чинності коментованим Законом.

Оскільки всі посади згідно із штатним розписом в Національній академії державного управління при Президентові України, Національному інституті стратегічних досліджень та Інституті законодавства Верховної Ради Укра­їни з набранням чинності коментованим Законом не є посадами державної служби, а відповідні акти КМУ визнані такими, що втратили чинність, на практиці можуть виникнути певні проблеми в його застосуванні.

Перш за все, поширення протягом двох років дії Закону на працівників, які займали посади державної служби на момент набрання ним чинності і будуть працювати на цих посадах і далі, чи на цих осіб незалежно від посад, які вони будуть займати.

По-друге, йдеться про поширення дії Закону на зазначених осіб в пов­ному обсязі чи в частині реалізації державних гарантій (обчислення від­пусток, умови оплати праці, зарахування періоду роботи протягом цих двох років до стажу державної служби тощо).

Зважаючи, що як у тексті Закону, так і в пункті 6 не визначено сферу його застосування стосовно таких осіб, слід вважати, що поширення на них дії Закону стосується усього періоду роботи (два роки) у закладі та в установах незалежно від посад, які вони займають. Крім того, йдеться про збереження за такими особами гарантій, передбачених коментованим Зако­ном, а також обов’язків та обмежень, установлених Законом.

Водночас це не даватиме права відповідним особам за сплином двох років, наприклад, отримати черговий ранг державного службовця, оскільки посади, які ці особи займають, вже не будуть посадами державної служби.

7. Умови оплати праці працівників органів державної влади, інших державних органів, їх апаратів (секретаріатів), державних підприємств, установ та організацій, органів влади Автономної Республіки Крим, які на день набрання чинності цим Законом є державними службовцями і посади яких відповідно до цього Закону не є посадами державної служби, визна­чаються Кабінетом Міністрів України і не можуть передбачати зменшення розміру їх заробітної плати.

Див. Постанови KM № 268 від 06.04.2016, № 298 від 20.04.2016, № 304 від 20.04.2016, № 323 від 05.05.2016, № 15 від 18.01.2017

У пункті 7 коментованого розділу передбачено правила оплати праці працівників органів державної влади, інших державних органів, їх апара­тів (секретаріатів), державних підприємств, установ та організацій, органів влади АР Крим, які на день набрання чинності коментованим Законом є державними службовцями і посади яких відповідно до коментованого Закону не є посадами державної служби.

По-перше, умови оплати праці згаданих працівників визначаються КМУ.

По-друге, умови оплати праці не можуть передбачати зменшення роз­міру заробітної плати.

КМУ з цього питання прийнято ряд постанов^[328].

8. Стаж державної служби за періоди роботи (служби) до набрання чинності цим Законом обчислюється у порядку та на умовах, установлених на той час законодавством.

У пункті 8 цього розділу визначено, що стаж державної служби за пері­оди роботи (служби) до набрання чинності коментованим Законом, тобто до 1 травня 2016 року, обчислюється у порядку та на умовах, установлених на той час законодавством^[329].

9. За державними службовцями, які відповідно до статті 35 Закону України «Про державну службу» (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 52, ст. 490) набули право на отримання додаткових оплачуваних відпусток більшої тривалості, ніж передбачено статтею 58 цього Закону, така тривалість додаткових відпусток зберігається після набрання чиннос­ті цим Законом.

У пункті 9 коментованого розділу гарантовано право державних служ­бовців, які отримали такий статус до набрання чинності коментованим Зако­ном, на додаткові оплачувані відпуски (до 1 травня 2016 року).

По-перше, за державними службовцями, які відповідно до статті 35 Закону «Про державну службу» 1993 року набули право на отримання додаткових оплачуваних відпусток більшої тривалості, ніж це передбачено статтею 58 коментованого Закону, така тривалість додаткових відпусток збе­рігається після набрання чинності коментованим Законом.

По-друге, за змістом Закону «Про державну службу» 1993 року дер­жавним службовцям, які мають стаж роботи в державних органах понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю до 15 кален­дарних днів.

Відповідний порядок регламентується постановою КМУ^[330].

По-третє, стаття 58 коментованого Закону передбачає, що за кожний рік державної служби після досягнення п’ятирічного стажу державної служби державному службовцю надається один календарний день щорічної додатко­вої оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів.

Порядок надання державним службовцям додаткових оплачуваних від­пусток визначається відповідною постановою КМУ^[331].

10. Державні службовці, які на день набрання чинності цим Законом займають посади державної служби та мають не менш як 10 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, визначених статтею 25 Закону України «Про державну службу» (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 52, ст. 490 із наступними змінами) та актами Кабінету Міністрів України мають право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України «Про державну службу» (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 52, ст. 490 із наступними змінами) у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.

У пункті 10 цього розділу передбачено важливу гарантію для держав­них службовців, які отримали такий статус відповідно до Закону «Про дер­жавну службу» 1993 року, з питань пенсійного забезпечення за професійною ознакою.

По-перше, державні службовці, які на день набрання чинності Законом займають посади державної служби та мають не менш як 10 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, визначених статтею 25 Закону «Про державну службу» 1993 року та актами КМУ, мають право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону «Про державну службу» 1993 року. Тобто, пенсійне забезпечення зазначе­них осіб продовжує діяти щодо державних службовців, про які йдеться у статті 37 Закону «Про державну службу» 1993 року.

По-друге, процедура призначення пенсій здійснюється у порядку, визна­ченому для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців. Це означає, що пенсії призначаються державним службовцям, які досягли встановленого законом пенсійного віку, за умови наявності стажу державної служби не менше 20 років та дотримання відповідної процедури, незалежно від місця роботи. При цьому право на пенсію зберігається за усіма категоріями державних службовців, про які йдеться у статті 37 Закону «Про державну службу» 1993 р.

11. Перелік посад державної служби, які займали особи з числа колиш­ніх державних службовців, що належать до певної категорії посад, перед­бачених цим Законом, визначається Кабінетом Міністрів України.

У пункті 11 цього розділу передбачено, що перелік посад державної служби, які займали особи з числа колишніх державних службовців, що належать до певної категорії посад, передбачених коментованим Законом, визначається КМУ.

12. Для осіб, які на день набрання чинності цим Законом мають не менш як 20 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, визначених статтею 25 Закону України «Про дер­жавну службу» (Відомості Верховної Ради України 1993 р., № 52, ст. 490 із наступними змінами) та актами Кабінету Міністрів України, зберіга­ється право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України «Про державну службу» (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 52, ст. 490 із наступними змінами) у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.

У пункті 12 коментованого розділу передбачено важливу гаран­тію для державних службовців, які отримали такий статус відповідно до Закону України «Про державну службу» 1993 року, з питань пенсійного забезпечення за професійною ознакою.

По-перше, для осіб, які на день набрання чинності коментованим Зако­ном мають не менш як 20 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, визначених статтею 25 Закону «Про дер­жавну службу» 1993 року та актами КМУ, зберігається право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону «Про державну службу» 1993 року у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.

По-друге, призначення пенсій проводиться у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців. При цьому право на пенсії збе­рігається за усіма категоріями державних службовців, про які йдеться у статті 37 Закону «Про державну службу» 1993 року.

13. За особами, які на день набрання чинності цим Законом перебу­вають у відставці відповідно до статті 31 Закону України «Про державну службу» (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 52, ст. 490 із наступними змінами), зберігаються гарантії, передбачені цією статтею.

За аналогією з пунктами 10 і 12 коментованого розділу пункт 13 містить норми про збереження державних гарантій, передбачених статтею 37 Закону «Про державну службу» 1993 року, для осіб, які на день набрання чиннос­ті коментованим Законом перебували у відставці (відповідно до статті 31 Закону «Про державну службу» 1993 року).

Йдеться про застосування статті 37 Закону «Про державну службу» 1993 року в редакції, яка діяла на момент набрання чинності коментованим Законом.

Як зазначалося вище, коментований Закон, на відміну від Закону «Про державну службу» 1993 року, не містить інституту положень щодо інституту відставки державного службовця.

Стаття 31 Закону «Про державну службу» 1993 року передбачала від­ставку як одну з важливих гарантій для державних службовців, які займали посади з особливим характером роботи та відповідальністю. Згідно із зазначе­ною статтею, відставкою визнавалося припинення державної служби держав­ним службовцем, який займає посаду першої або другої категорії, за його письмовою заявою. Підставами для відставки були:

принципова незгода з рішенням державного органу чи посадової особи, а також етичні перешкоди для перебування на державній службі;

примушування державного службовця до виконання рішення держав­ного органу чи посадової особи, яке суперечить чинному законодавству, що може заподіяти значної матеріальної або моральної шкоди державі, підпри­ємствам, установам, організаціям або об’єднанням громадян, громадянину, а також стан здоров’я, що перешкоджає виконанню службових повноважень (за наявності медичного висновку).

Відставка державного службовця оформлялася відповідним рішенням державного органу або посадової особи, до повноважень яких належало вирішення питань про призначення на посаду або звільнення з посади відпо­відного державного службовця (Указом Президента України, розпоряджен­ням КМУ, наказом міністерства, рішенням Ради суддів України, наказом Голови ДСА тощо).

Частиною п’ятою статті 31 Закону «Про державну службу» 1993 року передбачено, що у разі досягнення державним службовцем, який перебуває у відставці, віку, що дає право на призначення пенсії відповідно до зазна­ченого Закону, йому призначається пенсія як державному службовцю.

Закон «Про державну службу» 1993 року не дає прямого визна­чення, що означає перебування особи у відставці. Але виходячи із системного аналізу законодавства у зазначеній сфері такими, що пере­бувають у відставці, слід вважати осіб, які припинили державну службу з підстав, передбачених статтею 31 Закону «Про державну службу» 1993 року, і до досягнення віку, що дає право на призначення пенсії дер­жавного службовця, повторно не повернулися на державну службу. Йдеться про посади державної служби, робота на яких регулюється як Законом «Про державну службу» 1993 року, так і коментованим Законом. При цьому немає значення, працювали такі особи в подальшому на іншій, ніж державна служба, роботі чи ні або отримували чи не отримували виплати, передбачені зазначеною статтею Закону «Про державну службу» 1993 року під час їх перебування у відставці.

Передбачена в пункті 13 відсильна норма про збереження за особами, які перебувають у відставці, гарантій, передбачених статтею 37 Закону «Про державну службу» 1993 року, надає таким особам право на оформ­лення пенсії державного службовця у розмірі 60 відсотків заробітної плати працюючого державного службовця відповідної посади та рангу за остан­нім місцем роботи на державній службі, з якої було сплачено єдиний вне­сок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року — страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне стра­хування, з дотриманням інших умов, передбачених згаданою статтею.

Необхідно звернути увагу на неточність, допущену у підпункті 1 пункту 2 коментованого розділу, у якому визнається таким, що втратив чинність, Закон «Про державну службу» 1993 року, крім статті 37, що застосовується до осіб, зазначених у пунктах 10 і 12 цього розділу, оскільки ця стаття сто­сується також осіб, зазначених у пункті 13.

З огляду на це необхідно внести зміну до підпункту 1 пункту 2 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» коментованого Закону, а саме замінити слова і цифри «пунктах 10 і 12» словами і цифрами «пунктах 10, 12 і 13».

Виправлення такої неточності сприятиме правильному та однаковому застосуванню положень коментованого Закону, статті 37 Закону «Про дер­жавну службу» 1993 року, запобіганню небажаному розгляду справ у відпо­відних судах.

14. Видатки на реалізацію положень цього Закону у 2016 році здійсню­ються в межах коштів, передбачених Законом України «Про Державний бюджет України на 2016 рік».

Мінімальний розмір посадового окладу групи 9 у державних органах, юрисдикція яких поширюється на територію одного або кількох районів, міст обласного значення, становить:

з 1 січня 2017 року — 1,25 розміру прожиткового мінімуму для праце­здатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року;

з 1 січня 2018 року — 1,5 розміру прожиткового мінімуму для праце­здатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року;

з 1 липня 2018 року — 1,75 розміру прожиткового мінімуму для праце­здатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року.

Умови оплати праці державних службовців, передбачені цим Законом, не застосовуються у державних органах, що перебувають у стадії ліквіда­ції на момент набрання чинності цим Законом.

Керівники державної служби мають право у разі зменшення у зв’язку з установленням нових умов оплати праці розміру заробітної плати (без премії) в окремих державних службовців на час роботи на займаній посаді виплачувати в межах видатків, передбачених на оплату праці, різницю між заробітною платою, визначеною за попередніми умовами оплати праці (без премії), та розміром заробітної плати, встановленим за новими умовами оплати праці.

Керівники державної служби протягом двох років з дня набрання чин­ності цим Законом у межах економії фонду оплати праці мають право встановлювати державним службовцям додаткові стимулюючі виплати відповідно до Положення про застосування стимулюючих виплат, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Слід зазначити, що на момент прийняття коментованого Закону міні­мальний розмір посадового окладу групи 9 у державних органах, юрисдикція яких поширюється на територію одного або кількох районів, міст обласного значення, визначався виходячи з мінімальної заробітної плати.

Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 6 грудня 2016 р. № 1774-VIII ^[332] мінімальну заробітну плату для обчислення мінімального розміру посадового окладу групи 9 було замінено на прожит­ковий мінімум для працездатних осіб.

Згідно із статтею 7 Закону «Про Державний бюджет України на 2017 рік»^[333] прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2017 року стано­вить 1600 гривень.

Пунктом 14 коментованого розділу також передбачено, що умови оплати праці державних службовців, передбачені коментованим Законом, не засто­совуються у державних органах, які перебувають у стадії ліквідації на момент набрання чинності коментованим Законом. Це означає, що коментований Закон застосовується в повному обсязі до державних службовців державних органів, які перебувають у стадії ліквідації, крім норм, які регулюють оплату праці згідно із Законом. Водночас така норма не поширюється на державні органи, які перебувають у стадії реорганізації (виділення, приєднання, поділ або перетворення).

Важливою соціальною гарантією є норма пункту 14, згідно з якою керів­ники державної служби у відповідних державних органах мають право у разі зменшення у зв’язку з установленням нових умов оплати праці розміру заробітної плати (без премії) окремих державних службовців на час роботи на займаній посаді виплачувати в межах видатків, передбачених на оплату праці, різницю між заробітною платою, визначеною за попередніми умовами оплати праці (без премії), та розміром заробітної плати, встановленим за новими умовами оплати праці.

Крім того, керівникам державної служби в державних органах надано право протягом двох років з дня набрання чинності коментованим Законом, тобто до 1 травня 2018 року, у межах економії фонду оплати праці встанов­лювати державним службовцям додаткові стимулюючі виплати відповідно до Положення про застосування стимулюючих виплат, затвердженого постано­вою КМУ від 6 квітня 2016 р. № 2 8 9 ^[334].

На сьогодні ці питання регулюються постановою КМУ від 18 січня 2017 р. № 15 «Питання оплати праці працівників державних органів»^[335]. Зазначеною постановою затверджено нове Положення, яке визначає механізм застосу­вання стимулюючих виплат державним службовцям з метою посилення моти­вації працівників державних органів до високопрофесійної, результативної та високоякісної роботи.

Положенням передбачено право керівників державної служби в держав­ному органі встановлювати державним службовцям у межах економії фонду оплати праці додаткові стимулюючі виплати. До додаткових стимулюючих виплат державним службовцям належать надбавки за інтенсивність праці і виконання особливо важливої роботи (далі — надбавки), що встановлюються державним службовцям у відсотках до посадового окладу.

Надбавка за інтенсивність праці встановлюється державним службовцям з урахуванням таких критеріїв:

якість і складність підготовлених документів;

терміновість виконання завдань, опрацювання та підготовки документів; ініціативність у роботі.

Надбавка за виконання особливо важливої роботи встановлюється дер­жавним службовцям з урахуванням таких критеріїв:

виконання завдань та функцій щодо реалізації пріоритетних напрямів державної політики, участь у розробленні проектів нормативно-правових актів, проведення експертизи таких актів;

виконання роботи, що вимагає від працівника особливої організаційно-ви­конавчої компетентності та відповідальності, результатом якої є підвищення ефективності управління.

Надбавка за виконання особливо важливої роботи також встановлюється державним службовцям, які забезпечують впровадження пріоритетних реформ держави у відповідних галузях.

Надбавка за виконання особливо важливої роботи встановлюється на відповідний строк згідно з наказом (розпорядженням) керівника державної служби в державному органі.

Положенням передбачено, що у разі несвоєчасного виконання завдань, погіршення якості роботи надбавки скасовуються або їх розмір зменшується.

Як вже зазначалося, додаткові стимулюючі виплати встановлюються одночасно зі зняттям обмежень у преміюванні державних службовців на строк до 1 січні 2019 року (абзац четвертий частини 1 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» коментованого Закону^[336]).

Зазначені виплати надають можливість державним органам використову­вати кошти, отримані за рахунок економії фонду оплати праці, для виплати додаткової (крім посадових окладів) заробітної плати, відповідно зменшуючи питому вагу посадового окладу в заробітній платі державного службовця.

Зауважимо, що додаткові стимулюючі виплати відносяться до додатко­вої заробітної плати державних службовців. Це випливає із змісту пункту 2.2 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держ- комстату України від 13 січня 2004 р. № 5, згідно з якою фонд додаткової заробітної плати включає, зокрема, компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій (у нашому випадку, за визначенням державної служби, що наво­диться у частині першій статті 1 коментованого Закону, — завдань і функцій держави). У пункті 2.2.1 зазначеної Інструкції згадуються виплати (надбавки і доплати) за інтенсивність праці і за виконання особливо важливої роботи на певний строк.

Додаткові стимулюючи виплати не створюють нового джерела для фінан­сування додаткової заробітної плати державних службовців. Нагадаємо, що у разі преміювання державних службовців залежно від особистого внеску в загальний результат роботи державного органу (частина п’ята статті 52 комен­тованого Закону) фонд преміювання встановлюється залежно від загального фонду посадових окладів за рік та економії фонду оплати праці (частина шоста статті 52 коментованого Закону). Стимулюючі виплати встановлюються у межах економії фонду оплати праці (абзац четвертий пункту 14 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» коментованого Закону). Отже, єдиним джерелом для підвищення розміру премій понад загальний фонд посадових окладів державних службовців державного органу і здійснення додаткових стимулюючих виплат є економія фонду оплати праці.

В економіці праці під інтенсивністю праці розуміється концентрацію зусиль людини у процесі трудової діяльності, яка залежить від її фізіологіч­ного, психічного, емоційного та розумового потенціалу, обмежена технологіч­ними можливостями виробничої системи та виражена кількістю стандартних для певного виду праці операцій в одиницю часу. Як економічна категорія інтенсивність праці за своїм змістом перш за все стосується результатів праці, оскільки відхилення від середнього рівня інтенсивності праці справляє на них відповідний вплив^[337].

Відповідно до пункту 8 Положення встановлення надбавок Державному секретарю КМУ та його заступникам здійснюється керівником державної служби в Секретаріаті КМУ за погодженням з Прем’єр-міністром відповідно до подання Міністра КМУ. Встановлення надбавок державним секретарям міністерств здійснюється керівником державної служби у відповідному мініс­терстві за погодженням з Міністром КМУ відповідно до подання члена КМУ, який очолює міністерство.

Установлення надбавок керівникам центральних органів виконавчої влади, що не є членами КМУ, діяльність яких спрямовується і коорди­нується безпосередньо КМУ, та їх заступникам здійснюється керівником державної служби у відповідному центральному органі виконавчої влади за погодженням з Першим віце-прем’єр-міністром відповідно до подання Міністра КМУ. Встановлення надбавок керівникам центральних органів виконавчої влади, що не є членами КМУ, діяльність яких спрямовується і координується КМУ через відповідних членів КМУ, та їх заступникам здійс­нюється керівником державної служби у відповідному центральному органі виконавчої влади за погодженням з міністром, який спрямовує та координує діяльність центрального органу виконавчої влади.

Головам обласних, Київської та Севастопольської міських держав­них адміністрацій надбавки можуть встановлюватися керівником дер­жавної служби у відповідній державній адміністрації за погодженням з віце-прем’єр-міністром згідно з визначеним КМУ розподілом повноважень. Головам районних, районних у м. Києві та Севастополі державних адмініст­рацій надбавки можуть встановлюватися керівником державної служби у відповідній державній адміністрації за погодженням з головами обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій.

Керівникам інших державних органів (керівникам державної служби), їх заступникам можуть встановлюватися надбавки керівником державної служби в державному органі за погодженням із суб’єктом призначення.

Державному секретарю КМУ та його заступникам, державним секрета­рям міністерств гарантовано встановлюється надбавка за інтенсивність праці у розмірі не менш як 50 відсотків посадового окладу та за виконання особ­ливо важливої роботи у розмірі не менш як 50 відсотків посадового окладу.

Відповідно до пункту 9 Положення у разі несвоєчасного виконання завдань, погіршення якості роботи надбавки скасовуються або їх розмір зменшується.

15. Кабінету Міністрів України:

1) забезпечити прийняття та набрання чинності одночасно з набранням чинності цим Законом Порядку проведення конкурсу на зайняття посад державної служби, Положення про Комісію з питань вищого корпусу дер­жавної служби, схеми посадових окладів на посадах державної служби на 2016 рік, інших нормативно-правових актів, передбачених цим Законом;

2) у місячний строк з дня опублікування цього Закону підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом;

3) у місячний строк з дня набрання чинності цим Законом привести свої нормативно-правові акти та забезпечити приведення міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом;

4) у шестимісячний строк з дня набрання чинності цим Законом: затвердити Порядок атестації осіб, які претендують на вступ до дер­жавної служби, щодо вільного володіння державною мовою;

забезпечити проведення конкурсів на посади Державного секретаря Кабінету Міністрів України та його заступників, державних секретарів міністерств відповідно до вимог цього Закону.

У пункті 15 коментованого розділу передбачено надання ряду доручень КМУ з питань реалізації положень коментованого Закону:

забезпечити прийняття та набрання чинності одночасно з набранням чинності коментованим Законом Порядку проведення конкурсу на зайняття посад державної служби, Положення про Комісію з питань вищого корпусу державної служби, схеми посадових окладів на посадах державної служби на 2016 рік, інших нормативно-правових актів, передбачених коментованим Законом;

у місячний строк з дня опублікування коментованого Закону підготувати та подати на розгляд ВРУ пропозиції щодо приведення законодавчих актів у відповідність із коментованим Законом;

у місячний строк з дня набрання чинності коментованим Законом привес­ти свої нормативно-правові акти та забезпечити приведення міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із коментованим Законом;

у шестимісячний строк з дня набрання чинності коментованим Законом: затвердити Порядок атестації осіб, які претендують на вступ до держав­ної служби, щодо вільного володіння державною мовою;

забезпечити проведення конкурсів на посади Державного секретаря КМУ та його заступників, державних секретарів міністерств відповідно до вимог коментованого Закону.

Варто зауважити, що на сьогодні усі ці завдання виконано.