1.1 Кадрова політика в сфері публічної служби

Служба, функціонуючи як невід'ємна частина суспільного життя, існувала поряд з виробництвом і забезпечувала його в інтелектуальному аспекті. Поряд із цим службова діяльність забезпечувала й інші форми соціального життя суспільства: організацію захисту держави, охорону безпеки і порядку, налагодження зовнішніх відносин тощо.

Служба є одним із напрямів діяльності людства, важливим видом суспільно-корисної праці (до інших її видів належить виробництво матеріальних та нематеріальних цінностей, навчання, домашнє господарювання, громадська діяльність, підприємництво тощо).

Служба як робота, як діяльність завжди пов'язана з такими категоріями, як адміністрування, керівництво, контроль, нагляд тощо. У правовій літературі зазначається, що служба в суспільстві поділяється відповідно до існування державних та недержавних організацій (громадських, корпоративних та самоврядних) на державну та недержавну. Існує також поділ служби в суспільстві на публічну та цивільну.

До цивільної служби належить служба в недержавних організаціях і установах, громадських та політичних об'єднаннях, а також в державних організаціях, службовці яких не мають статусу публічної служби.

До публічної служби відносять державну службу та службу в органах місцевого самоврядування.

Публічна служба— діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Першою ознакою публічної служби в Україні можна визначити виникнення правовідносин на підставі фактичного складу, обов’язковим еле- ментом якого відповідно до норм чин- ного законодавства про державну службу і службу в органах місцевого самоврядування є акт призначення на посаду чи результат виборів.

Другою ознакою є постійність і професійна основа виконання служ- бовцем своїх повноважень.

Третьою ознакою публічної служби повинно бути зайняття публічної посади в ор- гані публічної влади.

По-четверте, до ознак публічної служби слід віднести спрямованість діяльності службовців на задоволення публічних інтересів, визначених дер- жавою і забезпечених правом інтере- сів соціальної спільноти, задоволення яких є умовою та гарантією її існуван- ня і розвитку.

Таким чином, публічна служба - це здійснення влади суспільством (на- родом) через професійну діяльність публічних службовців. Виходячи з по- ложень CT. 5 Конституції України, публічним є службовець, що обіймає посаду в органі виконавчої влади, апа- раті органів влади чи органі місцевого самоврядування на підставі фактич- ного складу, обов’язковим елементом якого повинен бути акт призначення на посаду (наразі відноситься і резуль- тат виборів, але його пропонується виключити з підстав виникнення від- носин публічної служби), і здійснює професійну виконавчо-розпорядчу ад- міністративну діяльність на постійній основі, виходячи з публічних інтересів.

Ключовими принципами публічної служби є:

1) верховенство права - зокрема, підпорядкування діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб потребам реалізації прав людини, забезпечення їх пріоритетності перед усіма іншими цінностями. Саме пріоритет прав і свобод людини, на наш погляд, визначає суть принципу верховенства права. Реалізація принципу верховенства права, що закріплений статтею 8 Конституції України, має стати вирішальним фактором реформування публічної служби. На запровадження такого підходу слід спрямувати роботу з підбору і виховання кадрів державного апарату;

2) законність - обов'язок публічного службовця діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Цей принцип спрямований на недопущення сва білля у діяльності публічних службовців. Службовець несе юридичну відповідальність за рішення, які він готує і приймає, за невиконання або неналежне виконання своїх посадових обов'язків, що має стимулювати сумлінне і правильне виконання службовцями своїх обов'язків;

3) патріотизм і публічність - віддане служіння українському наро добі та пріоритетне ставлення до забезпечення загального інтересу при виконанні службових обов'язків.

4) професійність - компетентне, об'єктивне і неупереджене виконання службових обов'язків. Професіоналізм публічного службовця покликаний гарантувати якісне виконання функцій органами публічної влади, забезпечити постійне покращення професійних якостей. Принцип професіоналізму публічних службовців характеризується компетентністю службовців, що передбачає: знання ними справи, наявність необхідної професійної освіти, навичок, вивчення і освоєння передового досвіду, результативність роботи;

5) політична нейтральність - утримання публічного службовця від демонстрації свого ставлення до політичних партій, а також власних політичних поглядів та недопущення їх впливу на виконання службових обов'язків;

6) прозорість і відкритість - забезпечення обов'язковості оприлюднення публічної інформації органом влади та можливість отримання відкритої (несекретно!') інформації про діяльність органів влади і публічних службовців за запитом громадянина;

7) стабільність - призначення публічних службовців, як правило, на невизначений термін, незалежність персонального складу корпусу публічної служби від змін політичного керівництва держави та державних органів;

8) доброчесність - спрямованість дій публічного службовця на захист публічного інтересу та відмова від керівництва приватним інтересом при здійсненні наданих йому повноважень. Публічний службовець повинен бути непідкупним, відмовлятися від подарунків та послуг, особливих привілеїв та поступок від осіб або організацій, які можуть чинити вплив на його діяльність.

Державна служба —професійна діяльність осіб, які обіймають посади п державних органах та їх апараті, шодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують за це заробітну плату за рахунок державних коштів.

Державна служба розглядається як один з класових інститутів організації практично всіх сучасних суспільств незалежно від їх політичного устрою.

Сучасна держава - це універсальна політична організація в суспільстві, яка зумовлюється його соціальною асиметрією та необхідністю виконання "спільних справ", має особливу публічну (державну) владу та спеціалізований апарат управління суспільством, яка виражає передусім інтереси народу, легітимно визнані в результаті впливу різних груп тиску на державну владу, та виконує певною мірою функції арбітражу між різними прошарками суспільства.

Управління, яке здійснюється з метою реалізації публічних (загальних) інтересів, називають публічним управлінням ("public administration"). Уживаний в іноземній науковій літературі термін "public" (публічний) в Україні досить часто автоматично підмінявся терміном "державний" ("state").

Україна, перебуваючи на шляху формування громадянського суспільства, одночасно має сформувати повноцінну публічну сферу, яка в широкому розумінні є сферою реалізації властивих суспільству інтересів, тобто суспільних інтересів у цілому.

За таких умов публічне адміністрування (публічне управління) - це діяльність із здійснення функцій публічної сфери, що забезпечують взаємодію суспільства, влади та економіки з метою досягнення суспільних інтересів.

На сучасному етапі в Україні відбувається формування публічної сфери і, відповідно, публічного управління та його складових. Слід зазначити, що термін "державне управління" в широкому розумінні можна визначити як цілеспрямований, організуючий, регулюючий вплив держави на суспільні процеси, свідомість, поведінку і діяльність людей за умови, що цілі держави кореспондуються з потребами суспільства, відповідає розумінню сучасного терміна "публічне управління".

Отже, публічна служба — це професійна, політично нейтральна діяльність осіб, на адміністративних посадах в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування. До публічної служби можна також відносити професійну, неполітичну діяльність в апаратах інших органів державної влади: глави держави, парламенту, судів тощо

Організація публічної служби має базуватись на принципах верховенства права, законності, публічності, професійності, відкритості, політичної нейтральності, лояльності, стабільності та доброчесності.

Передумовою кадрового забезпечення державної служби є створення резерву заміщення посад державних службовців усіх категорій для просування їх по службі, цілеспрямована робота з кадровим резервом.

Кадровий потенціал органів публічної влади - це сукупність можливостей здійснювати професійну діяльність в органах публічної влади, що характеризується системою таких показників, як освітній рівень, кваліфікаційний рівень, моральні цінності, культурне середовище, етичні показники. Основні складові кадрового потенціалу можна розподілити за критерієм змістового навантаження на декілька груп.

У контексті інституціоналізації публічної влади в Україні все більшого значення набувають теоретично-методологічні розробки понятійно-категорійного апарату для обслуговування цього явища, зокрема розробка таких понять як “кадрова політика”, “державна кадрова політика”, “кадровий потенціал”, “кадровий потенціал органів публічної влади”. Дослідження базується на спеціально-методологічній основі, до якої належить низка таких суміжних дисциплін, як теорія держави та права, адміністративне право, теорія соціального управління тощо.

До вивчення поняття “кадрова політика” існує декілька підходів. Один із них трактує кадрову політику як визначення стратегії і тактики, політичного курсу роботи з кадрами, який визначає завдання, пов’язані зі ставленням організації до зовнішніх факторів (ринку праці, демографічної структури населення, політичного тиску, змін в організації установи), а також завдання, пов’язані зі ставленням до персоналу своєї організації (системи винагород, вирішення соціальних питань, удосконалення системи професійного навчання). Інший розкриває кадрову політику як стратегію кадрової роботи великої кількості суб’єктів. У контексті цього дослідження - це організація кадрової роботи органів публічної влади. Інший підхід акцентує увагу на ширшому понятті, яким є кадрова діяльність. У такому розумінні кадрова робота розглядатиметься як діяльність органів публічної влади, що спрямована на формування та реалізацію кадрової політики.

Суб’єктами кадрової політики можуть бути численні організації, установи, підприємства, наприклад: політичні партії, громадські організації, підприємницькі структури, трудові колективи тощо. Відповідно кадрова політика характеризується багаторівневою структурою, складними зв’язками, відсутністю єдиного нормативно-правового регулювання процесів тощо.

У широкому розумінні державна кадрова політика є одним із видів кадрової політики, яка спрямована на забезпечення народного господарства висококваліфікованими кадрами.

Державна кадрова політика - це стратегія держави з формування й раціонального використання кадрового потенціалу суспільства (Таблиця 1).

Об’єктом державної кадрової політики є комплекс відповідних правових норм, принципів, форм, методів та способів, які забезпечують ефективність формування, розвитку та використання кадрів.

Загалом кадрову політику органів публічної влади можна вважати багатосуб’єктною, основним завданням якої є задоволення інтересів усіх сторін з питань підготовки, відбору, просуванням кадрів, формування та реалізації кадрової політики на демократичних засадах. Науковці виокремлюють декілька видів кадрової політики, а саме: загальнодержавну, галузеву, регіональну, конкретних організацій (підприємств, установ).

Кадрова політика формується за такими основними напрямками: формування кадрового потенціалу; формування кадрового резерву; формування складу державних службовців; професійне навчання кадрів органів публічної влади;професійний добір кадрів - забезпечення конкурсної основи, добір відповіднодо вимог.

Відповідно до Стратегії державної кадрової політики на 2012-2020 роки, затвердженої Указом Президента України від 1 лютого 2012 року №45/2012, метою державної кадрової політики є забезпечення всіх сфер життєдіяльності держави кваліфікованими кадрами, потрібними для реалізації національних інтересів у контексті розвитку України як демократичної, соціальної держави з розвинутою ринковою економікою.

В.В. Пластун доводить, що державний службовець є професіоналом лише за наступних умов:

- успішно вирішує завдання відповідно своїх службових обов’язків;

- особисто прихильний до професії, мотивований до праці, за- доволений нею;

- досягає бажаних результатів, виконуючи свої функції;

- використовує технології, які застосовуються демократичним суспільством;

- освоює норми та еталони професії;

- намагається індивідуалізувати свою працю, а також свідомо розвиває свою індивідуальність засобами професії;

- досягає вже сьогодні необхідного рівня професійних осо- бистих якостей, знань і вмінь;

- має і усвідомлює перспективу, зону свого найближчого професійного розвитку, роблячи все можливе для її реалізації;

- відкритий для постійного професійного навчання, накопичення досвіду, змін;

- поповнює досвід професії за рахунок особистого творчого вкладу;

- соціально активний у суспільстві;

- відданий професії державного службовця;

- готовий до якісної і кількісної оцінки своєї праці.

Основними вимогами до сучасної кадрової політики є:

1. Державна кадрова політика не повинна бути деклара­тивною, а абстрактною. Навпаки, вона повинна мати творчий, дієвий характер.

2. Повинна бути системною, комплексною і всебічною. Це обумовлює її динамічність, а відтак поетапність проведення.

3. Як об’єкт треба розглядати все працююче населення, всі його рівні, тобто державна кадрова політика повинна бути загальною.

4. Мати новаторський, але не кон’юнктурний характер, йти на декілька кроків вперед, бути прогнозованою, випереджувальною.

5. Сучасна державна кадрова політика повинна мати послідовно демократичний характер.

Головна мета сучасної державної кадрової політики полягає в забезпеченні високого професіоналізму управлінського процесу і всіх ділянок трудової діяльності кваліфікованими, активно діючими, добросовісними працівниками, здатними забезпечити відродження України.

Ця політика покликана визначити шляхи, засоби і механізми кадрового забезпечення реформ, максимально ефективно використовувати кадровий інтелектуальний потенціал, вироблення принципів і критеріїв відбору та розстановки кадрів за об’єктивними даними, стимулюючи їх службове і професійне зростання.

Розробляючи шляхи державної кадрової політики, необхідно виділити три основні напрямки:

1) визначення суб’єктів кадрової роботи, їх функції, повноваження і відповідальність як по “вертикалі” (співвідношення функцій і прав у вирішенні кадрових питань центральних, регіональних і місцевих органів), так і по “горизонталі” (між органами різних гілок влади, відносно недержавних структур);

2) визначити поточні і найближчі завдання та пріоритети;

3) вибрати засоби, форми, технології роботи з кадрами в кожній конкретній сфері кадрової діяльності на засадах до­тримання законності.

Механізм реалізації державної кадрової політики — комплекс правових норм, принципів, засобів, що забезпечують раціональний добір, підготовку, використання та розвиток людського потенціалу у різних сфер діяльності.

Механізм формування кадрової політики — сукупність дій, спрямованих на розбудову системи управління людськими ресурсами та формування її потенційних можливостей.

Об’єкт державної кадрової політики України у сфері державного управління — працівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, що мають статус державних службовців або посадових осіб місцевого самоврядування, на діяльність яких спрямований керівний вплив суб'єктів кадрової політики.

Об'єкти кадрової політики - людський потенціал, кадрова робота, інститути та механізми соціального партнерства.

Суб'єкти державної кадрової політики у сфері державного управління - Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, керівники центральних, регіональних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, керівники підприємств, установ, організацій.

Головна мета державної кадрової політики - сприяння оптимальному використанню трудових ресурсів країни для реалізації національних інтересів із врахуванням наявних потреб економіки, розвитку регіонів та світових тенденцій для забезпечення конкурентоспроможності держави на міжнародній арені; створення умов для забезпечення реалізації права громадян на працю, відпочинок та соціальний захист, закріплені Конституцією України.

Цілями державної кадрової політики є:

- соціальна - досягнення високого рівня розвитку професійного, інтелектуально-творчого та морального людського потенціалу країни і задоволення очікувань населення щодо професійної самореалізації, гідного рівня оплати праці та умов її здійснення;

- економічна - забезпечення всіх галузей суспільного виробництва кваліфікованими кадрами, зростання економічної могутності країни, підвищення рівня добробуту населення і зменшення витрат, що забезпечують ці досягнення;

- інституційна - нормативно-правова забезпеченість, спроможність інститутів кадрової до сфери управління персоналом та удосконалення кадрової роботи на демократичних принципах;

- організаційна - розбудова системи управління персоналом на засадах реалізації норм права, соціального діалогу та партнерства зацікавлених суб'єктів державної кадрової політики.

Державна кадрова політика ґрунтується на таких загальних принципах:

- законність;

- дотримання права людини на вільний вибір професії та виду трудової діяльності;

- дискримінації запобігання за етнічними, соціальними, політичними, релігійними, гендерними та іншими ознаками;

- професіоналізм, доброчесність етика поведінки та;

- прозорість і відкритість, залучення усіх зацікавлених осіб (аналітиків, науковців, громадських діячів, представників інших профспілок та професійних асоціацій) до розробки та моніторингу реалізації кадрової політики;

- обгрунтованість та стратегічність (врахування потреб та перспектив розвитку держави відповідно до загальнодержавних пріоритетів, особливостей розвитку та регіонального розвитку різних сфер економіки, а також світових тенденцій розвитку трудових ресурсів);

- раціональність у доборі й розстановці кадрів,

- професійному сприяння та розвитку кар'єрному працівників, можливостей для всебічного, гармонійного розвитку особистості та реалізації тощо;

- вільний доступ до державної служби.

Державна кадрова політика здійснюється шляхом цілеспрямованих спільних дій усіх зацікавлених суб'єктів у формі та удосконалення реалізації чинного законодавства та соціального діалогу.

Правовим підґрунтям Державної кадрової політики виступає Конституція України, трудове, й інше адміністративне законодавство, відповідно до яких держава створює умови для здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації персоналу відповідно до суспільних потреб, захищає безпеку життєдіяльності країни.

Державна кадрова політика базується на принципах публічного права європейських та управління, чіткому розмежуванні регулятивних і управлінських функцій держави; засадах сучасної демократії, що передбачає свободу вибору професійної діяльності особи, творчу конкуренцію, гармонію прав та обов'язків; соціальному та діалозі партнерстві, рівноправному залученні усіх зацікавлених суб'єктів до процесів формування і реалізації державної кадрової політики; концепціях сучасних технологіях і управління розвитком людського потенціалу.

У системі управління людськими ресурсами держава має інтереси, пов'язані з необхідністю загальносуспільних забезпечення потреб. Тому державна кадрова політика включає не тільки кадрову політику для державного сектора, але й певні дії щодо громадського приватного регуляторні та секторів. Міра втручання держави в діяльність суб'єктів приватного та громадського секторів базується на принципах соціального партнерства, законодавчо визначається державою та громадськістю контролюється.

Основними елементами державної кадрової політики та кадрового забезпечення є:

- якісне та кількісне планування персоналу;

- забезпечення добору та розстановки кадрів;

- підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації державних службовців;

- формування кадрового резерву, стажування; кадровий контроль (індивідуальний контроль, позитивний контроль (стимулювання поведінки), негативний контроль (санкції));

- політика стимулювання персоналу (пільги, міри заохочення, міри правової відповідальності);

- соціальне забезпечення; інформаційно- комунікативне забезпечення;

- сприяння в суспільній роботі.

До основних механізмів забезпечення державної кадрової політики відноситься у сфері державного управління відноситься:

- кадрове планування;

- формування кадрового резерву;

- підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації державних службовців;

- контролювання кадрового забезпечення;

- об’єктивна оцінка професійного рівня

державного службовця (через механізм атестації й оцінки кадрів);

- розробка практичних рекомендацій, інформаційних та інструктивних матеріалів з подальшого вдосконалювання роботи з кадрами.

1.2