§ 5. Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності

Термін «державна регуляторна політика» не так давно з'явився в нашому законодавстві. Його зміст формується і змінюється з 2000 року з урахуванням перетворень в економічній сфері.

Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності визначається як напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а та кож адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Як видно, в основі державної регуляторної політики лежить по­няття «регуляторний акт», тобто нормативно-правовий акт, який ділком або в будь-якій частині спрямований на врегулювання гос­подарських або адміністративних відносин між органами державної влади і суб'єктами господарювання.

Закон «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» встановив, що регуляторними органами, діяльність яких має відповідати вимогам щодо здійснення регуля­торної політики є:

— Верховна Рада України;

— Президент України;

— Кабінет Міністрів України;

— Національний банк України;

— інші державні органи, зокрема центральні органи виконавчої влади;

— Верховна Рада Автономної Республіки Крим;

— Рада міністрів Автономної Республіки Крим;

— місцеві органи виконавчої влади;

— органи місцевого самоврядування.

Такий широкий перелік регуляторних органів визначений тому, що кожен орган, рішення якого впливає на суб'єктів господарюван­ня, має обґрунтовувати необхідність своїх рішень, розраховувати доходи і витрати від впровадження того чи іншого регуляторного акта. Цей перелік значно ширший, ніж попередні, які затверджу­валися Указами Президента України. Кожен орган, який відповідає ознакам регуляторного органу, а також, що є вкрай важливою нове­лою — місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самовря­дування — повинні безпосередньо виконувати вимоги регуляторної політики. Тобто кожен нормативно-правовий акт, який відповідає ознакам регуляторного акта, має супроводжуватися аналізом ре­гуляторного впливу його норм на державу, бізнес і громадськість, оприлюднуватися для отримання зауважень і пропозицій тощо.

Основні функції з реалізації державної регуляторної політики покладені на Державний комітет України з питань регуляторної політики і підприємництва (далі — Держкомпідприємництво).

Реалізація державної регуляторної політики припускає наяв­ність певних стадій:

Перша стадія «проектна» — включає обов'язкову підготовку аналізу регуляторного впливу; оприлюднення проектів регулятор­них актів з метою отримання зауважень і пропозицій. Це один з

найважливіших етапів узгодження проекту регуляторного акта Держкомпідприємництвом, який включає:

— опис проблеми (причини, умови, суб'єктний склад; неможливість вирішення проблеми за допомогою ринкових механізмів);

— опис альтернативних (не менше двох) шляхів вирішення проблеми (важливо провести порівняльний аналіз можливої ефективності ухвалення регуляторного акта, співвідношення витрат і вигод від введення акта, обґрунтування відмови від альтернативних способів вирішення проблеми);

— опис конкретних механізмів (обґрунтування принципів і заходів, необхідних для досягнення мети регулювання, визначення ступеня їх ефективності);

— характеристика очікуваних соціально-економічних наслідки впровадження регуляторного акта (визначення і порівняння позитивних і негативних чинників, які можуть впливати на виконання вимог акта).

Розроблений і упроваджений механізм оскарження відмові територіальних органів Держкомпідприємництва від узгодження проектів регуляторних актів¹ шляхом створення апеляційних регуляторних комісій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, які формуються з представників об'єднань громадян, суб'єктів господарювання, місцевих органів виконавчої влади і територіальних органів центральних органів виконавчої влади. Скарга підлягає розгляду відповідною комісією в строк не більш як один місяць з дня її отримання. У разі відмови проект регуляторного акта повинен бути повернутий розробникові для доопрацювання, після закінчення якого регуляторний акт прямує на повторне узгодження з територіальним органом Держкомпідприємництва.

Друга стадія передбачає прийняття і публікацію регуляторного акта у встановленому законом порядку.

Третя стадія відводиться відстежуванню результативності ре­гуляторного акта — залежно від часу здійснення відстеження буває базовим, повторним і періодичним (ст. 10 Закону). Якщо базове відстежування здійснюється до набуття чинності регуляторного акта і направлене, передусім, на оцінку стану суспільних відносин, для регулювання яких створений акт, то повторне може бути проведене лише через рік після набуття чинності регуляторного акта, але не пізніше ніж через два роки, і є порівнянням показників, отриманих

при здійсненні базового відстежування і нових показників впливу регуляторного акта, періодичне відстежування можливе раз на три роки, які відлічуються з дня виконання заходів щодо повторного відстежування, оскільки це виявляє співвідношення результатів застосування регуляторного акта із задекларованими при його ухва­ленні цілями, але лише після здійснення повторного відстежування.

Четверта стадія є факультативною — перегляд регуляторного акта, за результатами якого може бути прийнято одне з наступних рішень:

— про припинення дії регуляторного акта;

— про визнання регуляторного акта неконституційним;

— про скасування регуляторного акта;

— про необхідність залишення регуляторного акта без змін;

— про необхідність перегляду регуляторного акта.

Слід зазначити, що вказаний порядок здійснення державної регу­ляторної політики має деякі особливості стосовно окремих суб'єктів. Наприклад, акти НБУ загалом виключені з переліку регуляторних актів, окрім нормативно-правових актів, направлених на реалізацію функцій, передбаченихп.п.4,6, 7, 9,11 і 17 ст. 7 Закону України «Про Національний банк України» (зокрема, щодо відкриття відді­лень банку, встановлення валютних курсів, облікової ставки тощо).

На жаль, регуляторна політика поки не стала в Україні ефектив­ним інструментом державного впливу на економіку. Підтвердити це твердження можна відсутністю чіткої практики реалізації держав­ної регуляторної політики, відповідно до якої зміни в законодавство про підприємництво можуть бути внесені лише з урахуванням їх ефективності. Чого тільки в цьому плані варте виключення з ГК України поза врахування регуляторних процедур норм про філії і представництва як суб'єктів господарювання, що призвело до податкових, контрольно-наглядових проблем, зокрема вступило в суперечність із законодавством ЄС.

Державна регуляторна політика так само необхідна державі і підприємцям, оскільки не тільки забезпечує процедурний порядок управлінської діяльності, але і дозволяє гармонізувати публічні і приватні інтереси у сфері господарювання. Зневага такими скла­довими приводить до сковування підприємницької ініціативи, шкодить економіці.

Виходячи з вищевикладеного, регуляторна політика повинна стати в Україні найважливішим елементом управлінських процесів з урахуванням наступних чинників:

1) будь-які зміни в господарській сфері повинні відбуватися в рамках загальної концепції, заздалегідь сформованої і схваленої у встановленому законом порядку. Це виключить можливість здій­снення державними органами несумісних між собою заходів впливу на господарську діяльність;

2) необхідне налагодження загальнодержавного обговорення проектів регуляторних актів, оскільки це дозволить сформувати ефективне (не тільки для держави, але і для всіх підприємців) внутрішньо узгоджене господарське законодавство.

Кінцевий результат економічних реформ, здійснюваних в Україні, багато в чому залежить від того, наскільки зваженою буде позиція суспільства відносно адекватного формування і реалізації державної регуляторної політики з урахуванням ефективності господарсько-правового регулювання.