Джерела європейського адміністративного права

До джерел європейського адміністративного права належать первинне законодавство, міжнародні угоди ЄС, вторинне законодавство, загальні прин­ципи адміністративного права, судова практика Європейського суду та конвен­ції між країнами-членами.

До установчих договорів ЄС належать: Договір про Європейське Співтова­риство вугілля і сталі (1951 р.), Договір про Європейське економічне Співто­вариство (1957 р.), Договір про Євроатом (1957 р.), Єдиний Європейський Акт (1986 р.), Договір про ЄС (1992 р.), Амстердамський Договір (1997 р.), Ніццький Договір (2001 р.), а також акти вступу до ЄС Великої Британії, Ірландії, Данії, Греції, Іспанії, Португалії, Австрії, Фінляндії, Швеції. Правові норми, закріплені в установчих договорах, утворюють конститутивну основу - фундаментальну базу співтовариств і ЄС (первинне право, що можна порівняти з національними конституційними положеннями). Норми первинного права безпосередньо поро­джують права й обов'язки як країн-членів, так і приватних осіб (фізичних та юридичних) цих країн.

До вторинного законодавства ЄС належать регламенти, директиви, рішення, а також конвенції, загальні стратегії, спільні позиції тощо.

Регламент (англ. Regulation) - це нормативно-правовий акт Європейського Союзу, який підлягає негайному виконанню як своєрідний загальноєвропейський закон в усіх державах-учасницях ЄС одночасно.

Директива (англ. Directive) - нормативно-правовий акт Європейського Союзу, що вимагає від держав-членів досягнення певної мети, не вказуючи конкретних способів (засобів), якими ці держави мають її досягти.

Норми вторинного права розробляються на основі первинного права, ство­рюються автономно та затверджуються інституціями ЄС. Основними рисами вторинного права є верховенство норм ЄС щодо національних правових норм, пряма дія (хоча й різного роду), інтегрованість у національне право та забезпече­ність юрисдикційним захистом.

«М'яке право» ЄС охоплює рекомендації, думки, висновки, резолюції, декларації інститутів ЄС чи країн-членів, програми майбутньої політики ЄС. Ці документи не мають юридичної сили, але застосовуються Судом ЄС для тлумачення законодавства ЄС.

На думку П. Крейґа^[671], публічне адміністрування ЄС розвивалося від моменту створення ЄЕС і продовжує змінюватися. Традиційні форми ухвалення рішень були модифіковані та розширені, а також створено нові форми ухвалення рішень у відповідь на надання ЄС розширеного спектру компетенцій, які відрізняються залежно від різних секторальних сфер. Цей адміністративний розвиток трива­тиме. Ці зміни створюють проблеми для всіх, хто має справу з ЄС та його взає­мозв’язком із державами-членами, незалежно від того, чи розглядається це відпо­відно до легітимності, підзвітності чи ефективності^[672].

Законодавство ЄС не можна ототожнювати із законодавством Ради Європи, основним джерелом якого є Конвенція про захист прав людини і осново­положних свобод. Конвенція є прямим джерелом права для Європейського суду з прав людини, який постановляє рішення, що є практично судовими прецеден­тами, які мають виконувати національні суди й публічна адміністрація країн, що входять до Ради Європи.

Усі країни-учасниці ЄС та Україна входять до Ради Європи. Відповідно осно­воположне законодавство Ради Європи, яке ратифіковано Верховною Радою України, та рішення Європейського суду з прав людини (щодо громадян будь- якої країни, яка входить в Раду Європи) є невід’ємною частиною вітчизняного законодавства на відміну від законодавства ЄС^[673].

1.4