3.1. Президентські поліархії, близькі до "вашингтонської" моделі

Досить близькими до класичного прототипу є форми правління таких країн: Болівія, Гана, Гватемала, Гондурас, Еквадор, Замбія, Ліберія, Малаві, Нігерія, Палау, Руанда, Сальвадор, Уганда, Чад та інші.

и ∙ першому випадку президент призначає 8 з 48 парламентаріїв ⁵¹²_{j в} іншому — 9 з 25 депутатів ⁵¹³. _λ

В інших державах цієї групи форми правління, навпаки, містять деякі елементи парламентських поліархій. Це стосується насамперед виконавчої влади, статус котрої дещо відрізняється від класичної моделі. За останньою, як відомо, у структурі виконавчої влади не передбачено уряду як відносно самостійного органу. Міністри складають кабінет (адміністрацію) президента’, маючи лише дорадчий голос, і якщо навіть вони всі висловляться проти пропозиції президента, прийняття остаточного рішення залишається за ним. Але кілька десятиліть тому в інституціональній системі президентської поліархії стали відбуватися певні зміни ⁵ⁱ⁴, котрі привели до того, що в структурі виконавчої влади поряд із президентурою стали утворюватися окремі державні органи — по суті, уряди зі своїми головами (зазвичай, прем’єр-міністрами). Становище в системі виконавчої влади, однак, суттєво не змінилося, оскільки фактичним керівником над урядом і особливо над так званими “ключовими” міністрами залишився президент.

З огляду на те, що такий глава уряду відіграє координувальну роль і виконує оперативні завдання, у спеціальній літературі він отримав назву “адміністративного прем’єра”⁵¹⁵. Наявність посади “адміністративного прем’єра” та уряду при всіх їх зовнішніх парламентських ознаках не порушують “логіки” системи президентської поліархії, оскільки і уряд, і його глава несуть відповідальність тільки перед президентом. “Чистими” адміністра­тивними прем’єрами є прем’єр-міністри Беніну, Габону, Гаїті, Гвінеї, Гвінеї-Бісау, Джібуті, Мавританії, Намібії, Нігерії. Водночас у Малі президент призначає прем’єр-міністра, дає йому можливість формувати уряд, а згодом затверджує його⁵¹⁶. У Сьєрра-Леоне членів кабінету міністрів призначає президент за згодою парламенту (цікаво, що з 124 депутатських місць останнього 12

отримують верховні вожді племен, обрані на “місцевих виборах”)^s17.

За загальною своєю конфігурацією, досить близькою до “вашингтонської"” є форма правління Кіпру — однієї з небагатьох європейських держав, що обрали саме таку форму правління. Але ж водночас кіпрська модель має окремі особливості, котрі були закріплені у прийнятій 16 серпня 1960 р. Конституції Республіки Кіпр⁵¹⁸ (з певними змінами вона чинна й сьогодні). Деякі відхилення від класичної моделі зумовлені національним чинником, зокрема тим, що населення країни поділяється на дві общини: грецьку й турецьку, політичні інтереси яких були враховані при складанні конституції. Це відображено вже в першій статті Конституції, котре проголошує, що “Кіпрська держава є незалежною й суверенною республікою президентського типу; Президентом її є грек, а віце-президентом — турок, обрані, відповідно, грецькою та турецькою Общинами Кіпру...”⁵¹⁹.

Главою кіпрської держави є Президент, якого терміном на п’ять років мають обирати громадяни-виборці, віднесені до грецької общини. За таких умов і на такий же термін члени турецької общини мають обирати Віце-президента. Президент і Віце-президент, за ст.46 Конституції, “з метою забезпечення виконавчої влади мають у своєму розпорядженні Раду Міністрів”, котра складається з десяти міністрів: сім греків-кіпріотів та три турки-кіпріоти. З часом, коли останні вийшли зі складу уряду, кількість міністрів була збільшена до одинадцяти. Та ж стаття визначає, що підібрані відповідно Президентом і віце-президентом міністри призначаються їх спільно підписаним актом, а один із трьох ключових міністерських “портфелів” — оборони, фінансів або іноземних справ — має належати туркам-кіпріотам.

Президент скликає засідання Ради міністрів і визначає його порядок денний. Віце-президент може звернутися до Президента з проханням скликати Раду міністрів або ж включити до його порядку денного будь-яке питання. Але ж, порівняно з США, вплив президента та віце-президента Кіпру на прийняття рішень Ради міністрів є певною мірою обмеженим: вони, маючи право брати участь у дискусії, позбавлені права голосування. Це суттєвого значення, однак, не має, оскільки міністри несуть відповідальність перед Президентом та віце-президентом, котрі можуть бути усунені з посади їх індивідуальними актами.

Президент та віце-президент наділені правом вета, яке реалізується ними спільно або окремо. На відміну від США, на Кіпрі окрім загального, використовується вибіркове вето.

Конституція закріплює й такі характерні для президентської поліархії ознаки, як несумісність депутатського мандату з іншою державною посадою (ст.41) та можливість усунення Президента й віце-президента зі своїх постів (ст.45). Процедура останньої може бути ініційована групою депутатів чисельністю не менше однієї п’ятої Палати представників та прийнята кваліфікованою її більшістю за умов, що Президент або ж віце-президент шинувачується у зраді Батьківщині або у вчиненні аморального чи такого, що безчестить, проступку. Судовою інстанцією за справами усунення зазначених осіб зі своїх постів виступає Верховний суд почесні звання, милує засуджених. Для здійснення своєї компетенції Президент Грузії на основі Конституції й закону видає укази й розпорядження, котрі не вимагають контрасигнації, відсутність якої також є елементом президентської форми правління.

Глава грузинської держави користується недоторканністю й низкою функціональних пільг та привілеїв. Недоторканність полягає в тому, що арешт або притягнення Президента до кримінальної відповідальності не допускається на весь період його перебування на посту. Разом із тим Конституція передбачає можливість усунення Президента з посади (ст.75). Слід зазначити, що в такому ж порядку несуть відповідальність Голова Верховного Суду, члени Уряду, Генеральний прокурор, Голова Контрольної Палати й члени Ради Національного банку Грузії.

Підставами для порушення такої процедури можуть послужити державна зрада, інший злочин чи порушення Президентом Конституції Грузії. З посиланням на ці діяння право на порушення питання про усунення Президента з посади має третина повного складу Парламенту. Ініційована таким чином справа передається для отримання відповідного висновку або до Верховного суду (державна зрада, здійснення злочину) або до Конституційного суду (порушення Конституції).

Якщо Верховний суд підтвердить наявність у діянні Президента ознак складу злочину чи Конституційний суд — порушення Конституції, Парламент обговорює висновок і більшістю повного складу приймає рішення про проведення голосування з питання про усунення з посади Президента Грузії. Президент вважається усунутим з посади, якщо за таке рішення проголосувало не менше двох третин повного складу Парламенту. Конституція містить деякі обмеження для здійснення процедури імпічменту. Зокрема, рішення повинно бути прийняте в 30-денний термін, не допускається висунення обвинувачення за тими ж самими підставами упродовж наступного року, не допускається розгляд у Парламенті висунутого обвинувачення чи ухвалення рішення про усунення Президента з поста в період дії надзвичайного чи воєнного стану.

Близьким до “вашингтонської” моделі є статус “урядової” влади в Грузії. У Законі “Про статус Уряду” сказано: “Уряд є дорадчим органом Президента Грузії, до складу якого входять Державний міністр та міністри”⁵²³. Погоджуючись зі встановленням президентської форми правління, засновники Конституції 1995 р. відмовилися від інституту прем’єр-міністра, і це видається цілком логічним для такої форми правління. Водночас вони відмовилися також від інституту віце-президента ⁵²⁴, що зробило дуже скрутним ефективне керівництво установами виконавчої влади з боку Президента. Щоб заповнити цю прогалину, була заснована посада Державного міністра. Конституція не наділяє його особливими повноваженнями, обмежившись у ст.81 вказівкою на те, що він “керує канцелярією й за уповноваженням Президента виконує його окремі доручення”.

24 грудня 1999 р. за законодавчою ініціативою Президента Грузії Парламент вніс зміни та доповнення до Закону “ПрЬ структуру й порядок діяльності виконавчої влади”. Згідно з цими змінами, Державний міністр після попереднього узгодження порядку денного з Президентом Грузії скликає Уряд і головує на його засіданнях під час обговорення соціальних, економічних, фіскальних питань, питань культури, охорони здоров’я, освіти; він також управі приймати відповідні рішення з питань порядку денного, здійснює інші, характерні для керівника уряду, повноваження. Слід зазначити, що після прийняття цього закону вага Державного міністра, котрого останнім часом (за межами Грузії, принаймні в Україні) усе частіше називають прем’єр- міністром, значно зросла ⁵²⁵. Але Конституція й наступне законодавство Грузії виключають дискреційні повноваження урядової колегії, наділяючи її лише функцією дорадчого органу при Президентові. Міністри в Грузії, як це характерно для президентської форми правління, несуть відповідальність виключно перед Президентом. В іншій спосіб будь-який міністр може бути звільнений тільки Парламентом відповідно до процедури “імпічменту”.

Що стосується формування Уряду, з чого ми й почали аналіз форми правління Грузії, то воно здійснюється за., такою схемою: Президент підбирає персональний склад Уряду й представляє його Парламенту (у США нагадуємо тільки Сенату); після обговорення у відповідних комітетах Парламент затверджує його більшістю від складу списку Парламенту; якщо окремі кандидатури одержали відвід чи не були затверджені, Президент управі ще раз представити ті чи інші кандидатури. Та сама кандидатура може бути представлена лише двічі. Тобто загалом, якщо не брати до уваги деяких особливостей статусу Президента, зумовлених тимчасовою складною ситуацією в країні, форма правління Грузії, як і зазначених вище держав, у цілому не виходить за межі класичного “вашингтонського” прототипу.