3.2. Президентські поліархії з елементами "посиленого президенціалізму"

За сукупністю своїх юридичних характеристик, до держав з більш сильними, ніж у США, елементами “президенціалізму”, слід віднести, на нашу думку, Бразилію, Замбію, Колумбію, Конго (Кіншасу), Мексику, Судан, Танзанію Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Чилі та деякі інші.

У Замбії Президент, який обирається на 5 років з правом переобрання, крім того, що очолює й керує урядом, здійснює законодавчу владу разом із парламентом — Національною Асамблеєю (150 деп.). Це виявляється в тому, що глава держави має право призначити спікера парламенту та 5 його депутатів ‘. Президент Нікарагуа наділений правом оголошення надзвичайного стану ⁵²⁷. Більш широкими повноваженнями, ніж американський президент у надзвичайних випадках, коли є загроза громадському спокою та національній безпеці, володіють також президенти Домініканської республіки та Колумбії, котрі, крім цього, здійснюють кадрову політику, зокрема при формуванні уряду, на владний розсуд⁵².

Усі акти Президента Колумбії, за винятком призначення міністрів, щоб набути законної сили, мають бути скріплені

підписами відповідних членів уряду ⁵²⁹. Тобто мова йде про використання характерної для парламентських країн процедури контрасигнування. Але тут вона є протилежною за своєю якістю й результатами, оскільки, враховуючи повну залежність кар’єри члена уряду від президентів, цей інститут у президентських поліархіях означає покладання політичної відповідальності за зміст відповідних рішень та актів і за їх реалізацію на тих членів урядів, котрі вчинили контрасигнування. Тобто контрасигнатура в цьому випадку є засобом не послаблення, а посилення влади президента в системі елементів форми правління.

Такий же наслідок в умовах президентської поліархії, де відсутній інститут парламентської відповідальності виконавчої влади, має й право президента розпускати парламент.

Форми правління деяких держав характеризуються більшим ступенем “чистоти” президентських елементів, котрі, однак, сильніші, ніж у США. Серед них передусім Мексика, територіальне сусідство якої з США сприяло максимальною мірою запозиченню нею “вашингтонської” моделі влади. Але форма правління “Сполучених штатів Мексики” (!) відрізняється дещо посиленими елементами президенціалізму: президент на власний розсуд призначає й усуває з посад державних секретарів (міністрів) та ряд інших федеральних посадових осіб, має право уводити надзвичайний стан, припинити дію конституційних гарантій.

реалізувати можливість федеральної інтервенції у внутрішні справи штатів, втручатись у законотворчий процес. Останнє^иражається у праві Президента на законодавчу ініціативу, а також у випадках, безпосередньо вказаних у Конституції або за вповноваженням Конгресу, видавати декрети, що мають силу закону'. Владу Президента посилює також наявність інституту контрасигнування актів та рішень Президента, котре здійснюється членами Централізованої адміністрації (уряду), за що вони й несуть відповідальність. Передбачені Конституцією деякі парламентські елементи (підзвітність членів уряду парламентові, коли при відкритті кожної сесії Конгресу члени Централізованої адміністрації подають звіт про стан справ у своїх відомствах, а кожна з палат Конгресу може викликати членів адміністрації з метою отримання інформації з питань, що обговорюються) особливих наслідків не мають і на зміст президентської влади майже не впливають.

Ще сильнішими є елементи президенціалізму в Бразилії, де президентська поліархія була встановлена, по суті, рішенням народу в результаті проведеного 7 вересня 1993 р. плебісциту щодо форми державного правління. На питання, яку з них обрати — монархію чи республіку, а якщо республіку, то президентську або парламентську, громадяни відповіли так: за республіку — 66%, за монархію — 10%, за парламентську республіку — 25%, за президентську — 54%^з32. Таким чином, через 5 років після прийняття Конституції країни (1988 р.) форма державного правління Бразилії була остаточно визначена як президентська, але як така, що відрізняється від “вашингтонської” моделі більш широким колом повноважень президента.

Президентові Бразилії належить важливе право самостійно встановлювати стан оборони, стан облоги й так званий стан федерального втручання (інтервенції) у справи штатів. Для прийняття відповідних рішень йому необхідна формальна підтримка одного з двох визначених у Конституції консультативних органів — Ради Республіки або Ради національної оборони. До Ради Республіки входять віце-президент, голови палат федерального парламенту, лідери більшості та опозиції в обох палатах, міністр юстиції й шість бразильських громадян, котрі в

рівній кількості призначаються Президентом і обираються палатами парламенту. До Ради національної оборони входять віце- президент, голови палат парламенту й ряд міністрів. Позиції Президента в законотворчому процесі підсилює надане йому конституцією право законодавчої ініціативи, право видавати в разі термінової необхідності акти, які мають силу закону (з наступним представленням до Конгресу) ⁵³³, а також можливість використовувати вибіркове вето на законопроекти, прийняті парламентом. Вибіркове вето, на відміну від “загального”, дає президентові більше можливостей для маневру в його взаємовідносинах з парламентом ⁵³⁴. Водночас Конституція 1988 р. наділила Конгрес правом піддавати бразильського Президента, як це відбувається і в СІЛА, суду імпічменту у разі скоєння ним злочинів або інших порушень конституції й законів, і в цьому немає нічого дивного.

усунений з посади глави держави.

І, нарешті, найсильнішими можна вважати конституційні позиції президентів у трьох країнах Середньої Азії: Таджикистані, Туркменістані, Узбекистані. В усіх трьох конституціях цих держав міститься припис, що не є характерним для президентських поліархій інших регіонів, особливо американського. Мова йде про визнання президента гарантом Конституції й законів, прав та свобод людини і громадянина, національної незалежності, єдності й територіальної цілісності, охорони суверенітету, реалізації рішень з питань національно-державного устрою тощо. Крім цього, у системі виконавчої влади є конституційно визначені урядові структури. Стаття 73 глави 5 Конституції Таджикистану закріплює, що уряд, який “складається з Прем’єр-міністра, його першого заступника, заступників, міністрів, голів державних комітетів”, забезпечує “керівництво ефективним функціонуванням економіки, соціальної й духовної сфери, виконання законів, рішень Маджлісі Олі (парламенту. — С.Б.). указів та розпоряджень Президента Таджикистану” ⁵³⁶. Майже аналогічним є завдання, покладене Конституцією (глава XX, ст.98) на Кабінет Міністрів

Узбекистану ⁵³⁷. Основний закон Туркменистану це питання регламентує більш детально: зокрема, ст.78 глави 5 Конституції містить перелік восьми конкретних повноважень Кабінету Міністрів ^53s. Конституції цих країн передбачають деякі елементи відповідальності урядів перед законодавчими оріанами: у Туркменістані парламент уповноважений приймати рішення про недовіру урядові, однак юридичних наслідків такого рішення для уряду не визначено; в Узбекистані Кабінет Міністрів повинен складати повноваження перед новообраним парламентом. Зазначена відповідальність уряду перед парламентом є, по суті, умовною й тому урядові структури сприяють посиленню влади президентів.

Конституційні норми (не говоримо вже про фактичний стан) свідчать про те, що в руках глав цих трьох молодих середньоазійських держав і так зосереджена надмірна влада. За Конституцією, Президент Таджикистану є головнокомандувачем збройними силами, він призначає та звільняє командувачів військами збройних сил, утворює Раду безпеки й керує нею, проголошує надзвичайний стан на всій території держави або в окремих місцевостях із “негайним” унесенням указу про це на затвердження до парламенту й повідомленням до Організації Об’єднаних Націй, керує здійсненням зовнішньої політики. Він уповноважений утворювати й ліквідовувати міністерства та відомства; призначати й звільняти Прем’єр-міністра та інших членів уряду; скасовувати чи призупиняти дію “актів органів державного управління”, якщо вони суперечать Конституції й законам; призначати та звільняти голів територіальної автономії, областей, столиці, міст і районів.

Серед найважливіших повноважень Президента є також його право здійснювати подання до Маджлісі Олі щодо призначень та відкликань голів та інших суддів Конституційного Суду, Верховного Суду й Вищого економічного суду, а також за поданням міністра юстиції, призначати та звільняти суддів інших зудів. За згодою парламенту, глава держави призначає й звільняє генерального прокурора та його заступників (ст.69, 70).

Але якщо призначення на найважливіші урядові посади й на посади голів автономних і місцевих органів влади Президент

Таджикистану здійснює за згодою парламенту (Маджлісі Олі) та меджлісів народних депутатів відповідних адміністративно- територіальних одиниць, то Президент Узбекистану при формуванні апарату виконавчої влади такої згоди не потребує. Він на власний розсуд призначає та звільняє прем’єр-міністра й інших членів Кабінету Міністрів, забезпечуючи взаємодію “вищих органів влади та управління”, керує ним. Крім цього, Президент Узбекистану є головнокомандувачем збройних сил, призначає і звільняє вище командування, присвоює вищі військові звання.

Окрім таких же повноважень, характерних і для Президента Туркменістану, останній має право одноосібно призначати на 5- річний термін з можливістю перепризначення суддів, керувати формуванням проекту державного бюджету та вносити його на розгляд і затвердження до Меджлісу (парламенту'), видавати з окремих питань закони (це право йому було надано спеціальною постановою Меджлісу від 12 квітня 1993 р.⁵³⁹), скасовувати акти міністерств та відомств та місцевих органів управління, розпускати органи місцевого самоврядування, призначати за рішенням Халк Маслахаті ⁵⁴⁰ референдуми, звертатися з посланнями до народу, достроково скликати Меджліс на сесію, надавати Халк Маслахаті щорічні доповіді про стан країни, інформувати про найбільш важливі питання внутрішньої й зовнішньої політики тощо⁵⁴¹.

Влада президентів Туркменістану та Узбекистану суттєво підсилюється за рахунок їх можливостей розпускати парламенти, а також за рахунок складної процедури їй усунення від влади (Туркменістан) або ж узагалі її відсутності (Узбекистан).

Конституцією Узбекистану (ст.95) визначено, що Президент, за погодженням із Конституційним судом, може достроково припинити повноваження парламенту в разі виникнення у його складі “нездоланних розбіжностей, що загрожують його нормальному функціонуванню, або неодноразового прийняття ним рішень, які суперечать Конституції”. У Туркменістані випадки

розпуску парламенту конституцією більш конкретизовані. Згідно зі ст. 64, “Меджліс може бути достроково розпущений... Президентом у випадках неспроможності сформувати упродовж шести місяців керівні органи Меджлісу або вираженої двічі упродовж вісімнадцяти місяців недовіри Кабінету міністрів”.

Стосовно використання процедури імпічменту слід відзначити, що Конституція Узбекистану є єдиною з конституцій країн СНД, котра не передбачає інституту імпічменту президента⁵⁴², що значно ускладнює механізм усунення з посади туркменського глави держави, на відміну від інших. Передбачене Конституцією Туркменістану право Халк Маслахаті висловити недовіру Президентові фактично неможливо реалізувати, оскільки, по- перше, малою є вірогідність того, що Халк Маслахаті, більше половини членів котрого призначається Президентом, набере двіі третини голосів на підтримку цього рішення; по-друге, саме рішення про недовіру не призводить до відставки, а тільки до призначення референдуму з цього питання ^54j.

Щось подібне на туркменський Халк Маслахаті є і в Індонезії. Це спеціальний державний орган — Народний Консультативний Конгрес. З одного боку, Конгрес нагадує парламент, оскільки вважається вищим державним органом країни. До його складу входить тисяча осіб, серед яких половина — це всі члени власне парламенту (Ради Національних Представників), а інша половина — призначені Президентом і партіями та іншими політичними угрупованнями депутати. Термін повноважень Конгресу — п’ять років. При цьому встановлено, що він має збиратися на сесії не. менше, ніж раз на п’ять років.

З іншого боку, Народний Консультативний Конгрес не є парламентом тому, що такий законодавчий орган, як зазначалося, Конституцією теж передбачений, оскільки з переліку конституційних повноважень Конгресу (затвердження “Основних напрямків державного курсу”, зміна Конституції, обрання Президента й віце-президента) фактично здійснюється тільки останнє, то певного мірою його можна вважати колегією виборників (схожу на США), яка раз на п’ять років обирає главу держави — Президента й віце-президента (терміном на 5 років). Становище останнього в системі влади й дає підстави схарактеризувати форму державного правління Індонезії як суперпрезидентську поліархію.

Згідно зі ст. 4 Конституції 1945 р., котра є чинною й сьогодні, “Президент керує державою відповідно до Конституції”. В Основному законі зафіксовані широкі повноваження глави держави: він, за згодою з Народним Консультативним Конгресом, має право приймати закони на власний розсуд, призначати й звільняти членів уряду (Кабінету Міністрів), котрі визнані “помічниками Президента у його діяльності” (ст.17); в умовах проголошеного ж самим Президентом надзвичайного стану він може затверджувати урядові постанови, що мають силу закону й лише формально можуть бути розглянуті Радою Народних Представників ⁵⁴⁴.

Суттєвим є його право накладати вето на прийняті закони, яке є близьким до так званого абсолютного вета. За Конституцією, якщо закон не підписаний і не оприлюднений Президентом, його можна повторно вносити на розгляд представницького органу лише наступної сесії. До сказаного слід додати, що Президент аж ніяк не формально є головнокомандувачем Збройних сил, за якими “юридично закріплена “подвійна функція” — військова та соціально-політична”⁴⁵. Таке правове становище Президента в політичній та воєнній сферах обумовлено більше ніж тридцятирічною (1966-1998 рр.) військово-бюрократичною диктатурою генерала Сухарто, шість разів “обраного” Президентом Індонезії. З 1999 р., коли на альтернативній основі Президентом країни був обраний Абдуррахман Вахид, лідер 30-мільонної мусульманської Партії національного пробудження ⁵⁴⁶, у країні почалися демократичні перетворення, які можуть вплинути й на зміст форми державного правління Індонезії.