Права людини

Права людини - правові можливості реалізації усвідомленої індивіду­альної свободи, обумовленої соціально-економічним рівнем розвитку суспіль­ства. Ознаки прав людини: 1) явище соціально-історичне; 2) законодавче закріплення прав людини визначає їх як юридичне явище; 3) виступають соціально збалансованими можливостями як результат “урівноваження” ін­тересів людини та суспільства у вигляді кількісних і якісних показників (пара­метрів, стандартів).

1) концепція природних прав людини (внормована свобода); 2) концепція встановлених прав людини (можливості, юридичні надбання).

Норми права і права людини - явища різночасові. Вирішальним етапом у розвитку прав людини стали буржуазні революції XVII-XVIII ст., які ви­сунули принцип формальної рівності, законодавче закріплення якого при­скорило переведення прав людини в юридичну площину, на основі якої стало можливим сформувати кількісно набір, власне, прав людини.

Сучасна теорія прав людини оперує певним колом терміно -понять, а саме: “права людини”, “права і свободи людини”, “основні права людини”, “абсолютні права”, “права людини і громадянина”, або “права громадяни­на” і “права особи” тощо. З огляду на це виникає потреба уточнення їх он­тологічного значення. Категорія “права громадянина” часто використову­ється в одному значенні з категоріями “права людини”, “права особи”. У розгляді проблеми прав людини не вбачається принципових відмінностей між категоріями “людина”, “особа”, “громадянин”. Застосування терміна “особа” для позначення поняття суб’єкта прав людини видається неадеква­тним, оскільки у класифікаційній схемі прав людини цьому терміну відпо­відає категорія особистих прав. Іншими словами, використання терміна “особа” для позначення носія прав людини призводить до необгрунтовано­го зменшення кола суб’єктів - носіїв цих прав. Як і застосування словос­получення “основні права людини”.

Свобода - внутрішній стан людини і можливість втілення його окре­мих елементів у конкретній формі діяльності. Право є принципом свободи, або легітимна претензія людини на свободу. Важливе звернення на спів­відношення свободи і необхідності як визначальних у праворозумінні. По- перше, абсолютизація необхідності як прояву свободи фактично створює підґрунтя фатальності, залежності людини від умов середовища, в якому вона перебуває. За таких умов свобода перестає бути основою діяльності людини, необхідність підміняє свободу, отже, людина втрачає можливість будь-що змінювати в собі й навколо себе. По-друге, абсолютизація свободи як прояву необхідності фактично виключає необхідність, натомість пропа­гується ідея вседозволеності й необмеженої свободи. Людина втрачає зда­тність усвідомлювати будь-яку відповідальність. Отже, свобода - категорія багатогранна, складена, історично змінна, проявляється у відповідних фо­рмах (рівнях). 1. Свобода як воля - внутрішня характеристика людини, її соціально-природна властивість, що відрізняє її від інших живих організ­мів. Воля є усвідомленням людиною своєї індивідуальності. В юридичній площині свобода волі реалізується через такі якості, як правоздатність і дієздатність. Цей рівень свободи вихідний. 2. Свобода як стан особистості, або фактичне становище людини у суспільстві. На цьому рівні через кате­горію “свобода” відображається не стільки досягнутий рівень самопізнан­ня людиною своєї індивідуальності, скільки пізнання законів природи і людського буття в цілому. Цей рівень характеризується вивільненням лю­дини від впливу чужих їй сил, експлуатації, обмеження, пригнічення.

Чинники, які детермінують зміст та обсяг прав людини, формують:

1) антропні інтереси (потреби) людини як біосоціальної істоти; 2) внутрішньо- соціальні умови існування та розвитку відповідного суспільства; 3) зовнішні (міжнародні), які помітно зростають. Щодо впливу останніх, то він характери­зується нерівномірністю і визначається тим, якою мірою відповідна держа­ва інтегрована в систему глобальних міжнародних зв’язків.

Система прав людини включає: 1) правовий статус людини-індивіда;

2) правовий статус людини-громадянина. Внутрішня структура правового статусу оперує елементами: 1) негативний статус; 2) активний статус;

3) позитивний статус. Негативний статус утворюють права, які окреслю­ють сферу свободи життєдіяльності, в яку не може ніхто втручатися. Кон­кретизація цього статусу дозволяє виокремити: 1) право на повагу гідності людини (звернення чи покарання, які супроводжуються приниженням її гідності); 2) право на особисту свободу і недоторканність (заборона сило­вого примусу до праці); 3) право приватної власності (бути власником, що означає вільно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном) і право успадковування; 4) недоторканність власності, включаючи заборону конфіскації майна як виду покарання (якщо майно набуто злочинним шля­хом, то потерпіла сторона могла вимагати компенсації шкоди, але не кон­фіскації); 5) недоторканність приватного життя; в різних правових культу­рах у міру їх розвитку діють різні стандарти: у США несанкціонований пошук речових доказів у смітнику підозрюваного вважається порушенням приватного життя, а в РФ поліцейське переслідування без порушення кри­мінальної справи не вважається втручанням у приватне життя; 6) право на захист своєї честі й доброго імені. Цим стверджується межа висловлювання і поширення думки і переконання; 7) таємниця комунікацій; 8) недоторкан­ність житла; 9) право на етнічну і культурну самоідентифікацію; 10) свобода

переміщення і вибору місця проживання за умови, що людина законно пе­ребуває на території держави; 11) свобода совісті та віросповідання; 12) свобода підприємницької діяльності; 13) право на вільний доступ до освіти і культурних цінностей; 14) свобода творчості та викладання.

Активний статус утворюють права на участь у формуванні та здійс­ненні державної влади і місцевого самоврядування, на участь у публічному житті як особисто, так і спільно з іншими, право на самозахист: 1) свобода висловлення думки і переконань; 2) свобода інформації та засобів масової інформації; 3) право на об’єднання, включаючи право на створення профе­сійних і конфесійних спілок; 4) право громадян на проведення публічних заходів, свобода зібрань і маніфестацій; 5) виборчі права громадян; 6) право на референдум; 7) право петиції; 8) право на місцеве самовряду­вання; 9) право на самозахист і запобігання правопорушенням, необхідна самооборона. Прав на участь в управлінні справами держави, як і відпр а- влення правосуддя, рівного доступу до державної служби не існує. В управлінні державави беруть участь не громадяни, а посадові особи дер­жави. У відправленні правосуддя беруть участь не громадяни, а процесуальні фігури, визначені законом. Доступ до державної служби передбачає низку умов, а не лише факт громадянства.

Позитивний статус утворюють права на державний захист правової свободи, права на державне забезпечення безпеки. Ці права можна розгля­дати як гарантії прав і свобод, перерахованих вище. До них належать: 1) право на захист від правопорушення, особливо злочину, захист прав, порушених злочином чи іншим правопорушенням; 2) право на державно- владну компенсацію збитків, завданих правопорушенням, включаючи пра­во на відшкодування збитків, завданих діями органів державної влади та їх посадовими особами; 3) права, що забезпечують доступ до правосуддя (оскарження рішення і дій державних органів влади і посадових осіб, право на захист прав і свобод адміністративним судом або конституційною юрисдикцією); право особи на вирішення судом питання правомірності його затримання; 4) основні процесуальні права: право на справедливий розгляд, неупереджений суд (заборона передачі права доведення невинува­тості обвинуваченого, тлумачення нерозв’язаних сумнівів винуватості на користь обвинуваченого, можливість прямо не давати свідчення проти себе і своїх близьких, недопустимість повторного осуду за один і той же зло­чин); право вибору судді та розгляд справи судом присяжних; право на пе­регляд вироку вищим судом; право на кваліфіковану допомогу юриста.

Система прав людини з погляду її складових адекватна наявній систе­мі гарантій прав людини (соціально-правовий механізм гарантій прав лю- 41

дини): 1) система реалізації прав людини (нормативна); 2) система захисту прав людини (судова); 3) система охорони прав людини (правоохоронна). Забезпечення, захист, охорона виступають родовими поняттями стосовно гарантії прав людини. Аспект реалізації механізму гарантії прав людини звертає увагу на умови як відправні у існуванні прав людини, яким коре­лює установчий характер. Ключовим є момент меж прав людини, їх конк­ретизації у нормі. Захисний аспект акцентує увагу на можливості віднов­лення права людини, яке було порушено. Переважно йдеться про юридичні засоби, прийоми, способи безпосереднього захисту вже порушених прав і свобод, а також порядок поновлення таких прав і порядок застосування сан­кцій до винних в їх порушенні. Охоронний аспект звертає увагу на наяв­ність дійових способів, засобів, які постійно підтримують систему прав людини. Взаємопов’язані заходи спрямовані на запобігання правопорушен­ням, установлення та знешкодження умов і причин, які їх породжують. Та­ким чином, гарантії прав і свобод відображають досягнутий ступінь розвитку сфер життя як окремо взятої особи, так і суспільства в цілому. Їм притаманні такі ознаки: нормативність, доцільність, формальна визначеність, виступають втіленням справедливості, системність, фундаментальність, безперервність дії, значущість, забезпеченість державою, універсальність, пріоритетність, індивідуальність дії.

4.1.