§ 3. Поняття норми права. Норма права і правова норма

Нормативність є невід’ємною частиною людського суспіль­ства, вона виступає не тільки формою об’єктивно необхідних зв’язків і способів взаємодії людей, а й формою розвитку всіх природних явищ.

нормативності. Ця нормативність властива всьому процесу іс­торичного розвитку людства. Нормативність - це також власти­вість права, що виявляє його сенс і призначення.

З перебігом становлення суспільства система соціальних норм постійно ускладнювалася, поступово викреслювались нові групи соціальних норм. Система соціальних норм відповідає досягну­тому ступеню економічного, соціально-політичного та духовно­го розвитку суспільства. У них віддзеркалюється якість життя людей, історичні та національні особливості життя країни. У цій системі міститься певний стандарт поведінки особи, встановле­ний як об’єктивно - у процесі історичного розвитку суспільства, так і (стосовно норм права) за активної участі держави.

Норма права - одне з наймолодших правил поведінки осо­бистості у системі соціальних норм. Його поява стала можливою тільки з розвитком держави. У період становлення додержавних утворень норм права в сучасному їх значенні ще не існувало, бо їх місце займало (хоч і поступово розвиваючись) звичайне право. Прикладами тому слугують чимало стародавніх право­вих пам’яток.

Норма права-це формально визначене, загальнообов’язкове правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою з метою регулювання суспільних відносин, дія якого забезпечу­ється заходами державного примусу.

Формою існування норм права є відповідні нормативно- правові акти й інші джерела права.

Норму права слід розглядати передусім як первинний елемент усієї системи права. Однією з важливих особливостей права є його нормативність, і тому прийнято вважати норму права по­чатком права, базовою клітиною його системи.

Питання суті та змісту цього явища цікавило юристів ще в Стародавньому Римі. Цицерон (у De legibus) характеризував юридичні норми як веління і заборони (iussaac vetitapopulorum). Ритор Квінтіліан опускав у змісті норм веління, зате відносив до функцій права, крім заборони, ще й віддяку, відплату, обме­

ження (відбирання), покарання і дозвіл (lexomnis aut tribu.ita.uf adimit aut vetat aut vetat autpermittit). У III столітті юрист P. X. Mo- дестін об’єднав думки, що раніше висловлювалися, і відніс до змістовних характеристик норми права або функцій цієї ка­тегорії: веління, заборону, дозвіл, покарання (legis virtus haekest: imperare, vetare, permittere, punire). Ця формула Модестіна стала традиційною і проіснувала незмінною до XIX століття. Тільки Савіньї піддав її критиці й цим започаткував сучасний розгляд питання про характер і функції норм права. Наразі проблемність цього питання пов’язана з виділенням власних функцій права, тобто регулятивної та охоронної.

Норма права - це первинний елемент системи права, частин­ка його змісту. Така ситуація дозволяє дійти висновку, що нор­мі права загалом властиві всі основні риси, які властиві праву в цілому. Та попри це поняття права і норми права не збігається, і кожне з цих двох понять має свої власні й несхожі риси. Пере­дусім норма права набуває властивих праву рис тільки у разі її занесення в систему права. Разом з цим норма права є віднос­но відособленим явищем, якому притаманні специфічні осо­бливості й ознаки. Норма права щодо системи права відіграє конкретизуючу й уточнювальну роль. Вона допомагає скласти точніше уявлення про поняття та призначення права в цілому, характеризувати елементи змісту і суті цього явища, зрозуміти властивості всього механізму правового регулювання суспільних відносин.

Метою створення норм права є прагнення досягнути певних соціальних результатів.

У теорії права склалося таке положення, що поняття «норма права» не збігається з поняттям «правова норма».

Перша причина появи такого твердження корениться в тому, що деякі автори (Л. С. Явич та ін.) вважають первинною кліти­ною права правове відношення. Виходячи з цього правова нор­ма, будучи родовим поняттям, включає поняття норми права і правовідношення як первинні клітини права. Таким чином, пра­вова норма може виражатися у вигляді формалізованого прави­ла поведінки (норма права) і у вигляді своєрідно певної поведінки або правовідношення. На відміну від правової норми як базової основи правової системи норма права являє собою закріплення

встановленого державою формулювання напряму організації та розвитку суспільних відносин. У цьому випадку мета створення норми права вбачається у впорядкованості суспільних відносин, підпорядкуванні їх певному режимові.

Друга причина полягає в тому, що деякі вчені вважають чин­ником, що впливає на розподіл усіх норм права на «правові нор­ми» і «неправові норми», їх соціальну цінність. Якщо поглянути на цю проблему ширше, то правовий або неправовий характер норми права залежить від того, у правовому чи неправовому нормативному акті розміщена ця норма. За нормативістсько- го або соціологічного підходу розуміння права такої проблеми не існує. Право - це будь-який акт, належним чином прийнятий (закон або рішення суду), незалежно від змісту акта. Ціннісне розуміння права не допускає такого підходу, тут головним стає зміст нормативного акта.

У цьому разі ми стикаємося з неоднозначним ставленням лю­дей до нормативного акта. Для одних груп людей той чи інший акт втілює рівність, справедливість і є правовим, а для інших, навпаки, цей акт неправовий. З цієї причини однозначного кри­терію відмінності правової норми від неправової не існує. Яким би не був підхід до права, будь-який належним чином прийнятий нормативний акт підлягає виконанню.

Критеріїв визначення правового або неправового характеру норми права багато: врахування в ній інтересів людей; застосов­ність і реалізовуваність норми; ставлення до неї з боку громад­ськості; рівень загальної правової культури суспільства; наукова оцінка норми права тощо. У суспільстві з суперечливими інтер­есами однозначна характеристика норми права як правової чи

неправової неможлива. Оцінка норми права як правової і став­лення до неї значною мірою залежить від загальної та правової культури суспільства. Яке суспільство, такі й норми права.

Проте у буденному житті часто доводиться зважати на те, що проблема співвідношення понять «норма права» і «правова норма» має суто теоретичне підґрунтя. Для обивателя особливої різниці в цих двох поняттях не існує і не може існувати. Хоча глибше осмислення цієї проблеми дозволяє стверджувати, що в окремому випадку ця проблема має не лише теоретичне, а й практичне значення. Дійсно, в юридичній практиці може виник­нути необхідність віднести норму права до категорії «правова» або «неправова» норма. Таке право, відповідно до положень Кон­ституції України, надане Конституційному Суду в порядку проце­дури конституційного контролю за нормативно-правовими ак­тами, що приймаються. Реалізація цього права Конституційним Судом України останніми роками набула не тільки регулярного, а й навіть частого і невід’ємного характеру.