<<
>>

Права та інтереси дитини як особливий суб’єкт захисту прокурором

Питання визначення поняття прав та інтересів дитини, видів цих прав, їх систематизація та правовий захист прокурором, і особливо на кінцевій стадії судового провадження - виконанні судових рішень, сьогодні у юридичній науці і правозастосуванні є малодослідженим. Незважаючи на те, що права фізичних осіб, у тому числі дитини у цивільному законодавстві Україні було предметом дослідження З.В.Ромовської, Р.О.Стефанчука, С.І.Чорнооченко,

Л.А.Ольховик, Л.В.Красицької, Б.К.Левківського, Л.В.Малюги, Д.В.Горбась та інших, але залишається коло питань, які потребують дослідження.

Оскільки метою нашого дослідження є діяльність прокурора у виконавчому провадженні, спрямована на захист порушених прав та інтересів дітей шляхом їх поновлення (через виконання судового рішення), то у даному підрозділі ми визначимо що таке «права» та «інтереси» дитини, основні види прав, їх систематизація.

Дитина як фізична особа має відповідні права і свободи, які закріплені у Конституції України [70], Конвенції ООН «Про права дитини» від 20 листопада 1989 р. [67], Сімейному кодексі України [167], Цивільному кодексі

України [191], Законі України «Про охорону дитинства» [134] та іншими нормативно - правовими актами.

У діючому законодавстві і науці цивільного та сімейного права існує декілька підходів щодо визначення статусу дитини.

Так, згідно з Конвенцією ООН про права дитини від 20 листопада 1989 р., ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 р. №789-ХІІ, дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше.

Поняття терміну «дитина» надає також Конвенція Міжнародної організації праці (МОП) «Про мінімальні норми соціального забезпечення» №102 від 28 червня 1952 року [66], відповідно до якої дитина - це особа, яка не досягла віку закінчення обов’язкової шкільної освіти або не досягла віку 15 років.

Визначення поняття дитини надається у ст.6 Сімейного кодексу України та ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства», за нормами яких дитиною є особа, яка не досягла вісімнадцяти років, якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше. Сімейний кодекс України (ч.ч.2, 3 ст. 6) конкретизує вік дитини поділяючи на: малолітній вік, який вважається від народження і до досягнення дитиною чотирнадцяти років та неповнолітній вік - від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Поняття повноліття розкрито у частині 1 статті 34 Цивільного кодексу України. Повноліття - це досягнення фізичною особою віку 18 років. У разі досягнення повноліття фізична особа має повну цивільну дієздатність.

Отже, ми бачимо декілька підходів щодо трактування статусу дитини на законодавчому рівні. Вчені також по-різному визначають статус дитини та її права.

Наприклад, Н.О.Давидова визначає дитинство як «период, который длится от рождения до полной социальной и психологической зрелости, становления ребенка полноценным членом гражданского общества. Различные возрастные границы детства в разных нормативно-правових актах можно обьяснить несколькими аргументами. Во-первых, продолжительность детства социальноразличная: в первоначальном обществе она не равняется продолжительности детства в эпоху средневековья или на современном этапе развития общества. Продолжительность детства находится в прямой зависимости от материальной или духовной культуры социума.

Во-вторых, градация возрастного ценза при наделении индивида конкретными правами зависит от многих обстоятельств: конкретного исторического периода развития государства, нормативных изменений, национальных особенностей. Владение правовым статусом ребенка связано с такими индивидуальными признаками, как уровень физиологического, билогоческого, психолонического развития» [44, с.441-442].

Діти з точку зору психології, як зазначає Т.В.Дуткевич, - це «досить специфічна та складна категорія населення. Становлення суб’єктності дитини напряму залежить від дорослого, його дбайливого, уважного, терплячого й тактовного ставлення, від поваги до дитини з перших днів її життя, від змістовного й емоційно теплого спілкування з нею» [51, с.424].

Але, окрим свого розвитку дитина має дієздатність та правоздітність, що також впливає на її статус. Як слушно зауважує Р.О.Стефанчук, «повна дієздатність може виникати у фізичної особи двома шляхами: шляхом набуття та шляхом надання.

Набуття має місце у разі, якщо повна дієздатність фізичної особи виникає в неї незалежно від її волі у таких випадках: 1) досягнення фізичною особою віку 18 років (повноліття); 2) реєстрація шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття.

Надання має місце у разі, коли виникнення повної дієздатності фізичної особи залежить від її волі та проводиться у спеціальному порядку. Повна дієздатність надається: 1) фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором; 2) неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини; 3) фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися

підприємницькою діяльністю» [176, с. 43].

Кожна фізична особа окрім цивільної дієздатності має цивільну правоздатність.

Цивільна правоздатність фізичної особи, на думку Р.О.Стефанчука, розуміється як «здатність мати цивільні права та цивільні обов’язки», вона визначається за всіма фізичними особами, виникає з моменту народження і

припиняється її смертю. Вчений надає розуміння поняття народження фізичної особи та її смерті.Так, «під поняттям народження слід розуміти момент відділення живонародженої дитини від організму матері. Однак у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ч. 2 ст. 25 ЦК України).

Моментом припинення правоздатності фізичної особи є момент її смерті. Під поняттям смерть слід розуміти смерть мозку фізичної особи, тобто повної і незворотної втрати всіх його функцій. І саме з моменту смерті фізична особа втрачає здатність бути носієм цивільних прав та обов’язків, тобто бути учасником цивільних правовідносин» [176, с. 40].

Отже, доходимо висновку, що дитина - як фізична особа, має дієздатність і правоздатність. Права дитини визначені Сімейним і Цивільним кодексами України та іншими законодавчими актами. У деяких моментах права дитини відрізняються від прав фізичної особи. Наприклад, Л.В. Красицька зазначає, що «права родителей и детей не всегда корреспондируют. Понятие прав детей шире по обьему, чем понятие родительских прав» [75, с. 438].

Розглянемо категорію «права», проаналізуємо погляди вчених та визначимо його розуміння.

Як зазначає М.О.Єльнікова: «...у філософсько-правовому сенсі права людини є природними, оскільки людина їх отримує природним шляхом - від народження, а не в результаті діяльності держави. Дане положення знаходить своє відображення в Загальній декларації прав людини, стаття 1 якої закріплює, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах» [52, с. 46].

Але необхідно з’ясувати: що законодавець розумів під поняттям «права»? Серед вчених правників дане поняття розуміється по -різноному.

О.В.Дзера з цього приводу зауважує, що «суть будь-якого суб’єктивного права в тому, що воно завжди є правом на щось, на якусь цінність - матеріальну або духовну, це і право користуватися якимось благом у суспільстві, благом матеріальним або духовним, або і тим і іншим» [45, с. 227].

Д.В.Горбась інакше розуміє здійснення такого права, а саме, - це «добровільне вчинення уповноваженою особою активних чи пасивних дій, спрямованих на використання можливостей, закладених у суб’єктивному праві, для задоволення потреб носія цього права» [40].

На думку Є.Лукашкової «право - настільки складне і багатозначне явище, що не має і не може бути єдино правильної відповіді на питання: що таке право? Очевидно, що право невіддільне від моральності, від категорій свободи та справедливості, від самоцінності особистості, тобто від тих ідей, що висувала природно-правова доктрина» [210, с. 130].

О.Шутенко зазначає, що «...права виникають із відносин, при цьому обсяг цих відносин не обмежується законодавчим закріпленням» [210, с. 131].

На погляд Р.О.Стефанчука «здійснення суб’єктивних цивільних прав - процес реалізації уповноваженою особою повноважень, що належить до змісту конкретного суб’єктивного права, з метою досягнення певного правового результату». Умовою здійснення цих прав є наділення особою необхідною правоздатністю та дієздатністю [176, с. с. 100-102].

Інші вчені розглядають право як благо. Наприклад, В.А.Рясенцв акцентує увагу на тому, що «. особистими немайновими благами є блага, які позбавлені економічного (майнового) змісту, безперервно пов’язані з суб’єктом права, визнані суспільством, а тому вони потребують правової охорони». Такими благами вчений зазначає ім’я, авторське ім’я, честь, гідність тощо [165, с. 180].

Такого ж погляду В.Ф.Маслов, який розглядав «уб’єктивне право «як міру можливої поведінки особи у відношеннях з іншими особами з приводу тих чи інших матеріальних або нематеріальних благ» [88, с. 90].

З правового погляду дитина виступає самостійним суб’єктом права і тому на неї розповсюджується весь комплекс громадянських, соціальних, культурних, економічних та інших прав. Як зауважує П.М.Рабінович, «суб’єктивне право людини - це закріплені в юридичних нормах вид і міра можливої поведінки особи в суспільстві та державі, що спрямовані на здійснення її прав» [141, с. 40].

Конвенція ООН про права дитини не стверджує беззастережно, що права людини поширюються на дітей. Але вперше в історії вона надає багато фундаментальних прав людини дітям (ст.ст.12-16). Це поширення фундаментальних прав людини на дітей є важливим новим елементом у дебатах про право дітей на самовизначення. Разом з тим, розглядаючи права дитини В.І.Абрамов вважає, що «права дитини визначаються як права людини стосовно дітей». Він зауважує, що «.. .таке формулювання дозволить ознаки, які характерні для суб’єктивних прав в цілому, перенести на ознаки прав дитини з урахуванням вікового фактора - неповноліття» [198, с. 147].

Схожої думки дотримується і П.П.Шляхтун, який вважає, що «права дитини - це права людини стосовно дітей». Підтримує таку позицію і О.Ф.Скакун [198, с.148].

Теоретики школи конституційного права відносять права дитини (як людини) до системи соціальних, економічних, політичних, культурних прав.

Наприклад, П.М.Рабінович їх поділяє за сферою суспільних відносин та характером потреб на фізичні (життєві), особисті, культурні (гуманітарні), економічні, політичні [142, с. с. 12, 13]; С.С.Алєксєєв розглядає права людини як «можливості» і також їх поділяє на громадські, соціальні, культурні, економічні і політичні [2, с. 426].

В.І.Шмеріга і Н.М.Крестовська пропонують класифікацію цих прав за наступними критеріями: 1)громадські права і свободи (право на життя, на повагу до гідності людини, на вільний розвиток своєї особистості, особисту недоторканість тощо); 2)політичні права і свободи (на об’ єднання у політичні партії та громадські організації, на участь в управлінні державними справами, на мирні зібрання); 3)економічні права і свободи (право власності, на підприємницьку діяльність); 4)соціальні права і свободи (право на працю, на відпочинок, на соціальний захист); 5)культурні права і свободи (свобода творчості, право на результати своєї інтелектуальної та творчої діяльності); 6)екологічні права і свободи (право на безпечне для життя і здоров’ я довкілля, на відшкодування шкоди тощо) [202, с.с.50-62]. Аналогічного погляду і В.М.Шаповал, яка їх поділяє також на особисті, політичні та соціально- економічні [197, с. 233].

Крім того, Н.М.Крестовська із класифікації прав людини і громадянина виділяє права дитини, відповідно до якої вони поділяються на загальнолюдські права і свободи особистості, «.адаптовані до особливого суб’єкта - дитини», та ювенальні (спеціальні) права і свободи, які «. постають як дозволені об’єктивним правом види поведінки, що встановлюються тільки для дітей» [76, с. с. 18, 19].

Інші теоретики зазначають, що права дитини ще можна поділити на природні та набуті. Як зауважує І.В.Швець «такий розподіл обумовлюється тим, що дитина як суб’єкт права через вікові обмеження володіє частковою або неповною дієздатністю, що обмежує її правоздатність. Крім того, реалізація прав дитини в певних випадках потребує відповідних дій третіх осіб (батьків, опікунів, піклувальників), тобто для реалізації того чи іншого права дитині потрібно задіяти сторонніх осіб» [198, с. 150].

Проте, вчені-конституціоналісти (М.О.Єльникова) зазначають, що «в конституційному праві відсутній єдиний уніфікований підхід щодо визначення прав і свобод людини та громадянина в Україні. Це пов’язано з тим, що права людини це - загальнолюдська універсальна цінність, поняття складне і багатогранне, якому важко дати одне єдине визначення. Одні автори зазначають, що права людини - це природні можливості людини мати ті чи інші права, що відповідає змісту концепції ліберального праворозуміння і є вельми актуальним в умовах становлення України як правової та демократичної держави. Інші вважають, що права людини - це лише ті, які визначено в Конституції та законах України» [52, с. 48].

Однак, на нашу думку права людини і громадянина багатоаспектні, єдиної класифікації цих прав у юридичній науці не має.

Отже, погляди вчених стосовно розуміння поняття «права» різні.

На наше бачення, з точки зору цивільного та сімейного права, поняття «права» дитини можна охарактеризувати як суб’єктивна можливість фізичної особи на свій власний розсуд визначити свою поведінку у суспільстві.

При певних обставинах ці права порушуються, тобто, дитина позбавляється можливості отримати ті чи інші матеріальні (нематеріальні) блага. Тому прокурор з метою захисту порушеного права дитини, представляє її інтереси шляхом подання позову (заяви) до суду, забезпечення участі у розгляді цієї справи, ініціює апеляційне або касаційне оскарження незаконного судового рішення та приймає участь у виконавчому провадженні при виконанні рішення суду, таким чином поновлюючи порушене право дитини.

Виникає питання, як розуміти на теоретичному рівні поняття «інтереси дітей»? Великий тлумачний словник сучасної української мови трактує «інтерес» як «увага до кого; те, що найбільше цікавить кого-небудь, що становить зміст чиїхось думок і турбот; прагнення потреби; те, що йде на користь кому-небудь та відповідає чиїмось прагненням, потребам» [23, с.401].

За сучасним тлумачним словником української мови слово «інтерес» означає «має значення», «важливо» [179, с. 365]. За тлумачним словником російської мови «інтерес» означає як «особлива увага до чого-небудь, бажання пізнати, розуміти, значущість, потреба, вигода, користь» [180, с.249].

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 1 грудня 2004 року №18- рп/2004 у справі №1-10/2004 щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України визначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» розуміється, як «прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо неопосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам» [153].

З наведеного тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» розуміється як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом.

Але у юридичній науці поняття «інтерес» науковці, як і поняття «права», трактують по-різному в залежності від галузей правових наук. Наприклад, на погляд І.В.Венідиктової «охоронювані законом інтереси для суб’єкта-носія виступають орієнтиром належності й законності процесу реалізації інтересу» [24].

А.Р.Канюкаєва дану категорію розглядає як «об’єкт захисту, який формується під впливом об’єктивних факторів суспільного розвитку» [60].

Цивіліст Т.М.Підлубна розглядає категорію «інтерес» як «законний інтерес», під яким вчений розуміє «відображену в об’єктивному праві або таку, яка випливає з його загального змісту, й гарантовану державою юридичну можливість. Вона полягає в прагненні суб’єкта користуватися конкретним соціальним благом. Цій можливості кореспондує загальний юридичний обов’язок інших осіб, який є критерієм розмежування суб’єктивного права та законного інтересу» [104].

І.П.Андрушко з погляду конституційного права зауважує, що «недоцільно визначати зміст категорії «інтерес» у праві загалом як дозвіл чи прагнення тому що у процесі формування такого інтересу, прагнення чи потреба проходять процес усвідомлення, аналітичної обробки та психологічної оцінки з боку особи. Інтерес, який отримав своє юридичне оформлення, також не є дозволом, оскільки джерелом його виникнення є не лише воля держави, а й особисті прагнення особи» [4, с. 127].

Однак поняття «інтерес» не є виключно правовим, оскільки воно знайшло розвиток в інших науках (соціології, філософії, історії, економіці тощо), де має свій зміст та характеристику.

Враховуючи викладене, можливим є сформулювати поняття «інтереси дітей» в контексті реалізації прокурором представництва інтересів дітей у виконавчому провадженні.

Інтереси дітей - це прагнення дитини, яке спрямовано на реалізацію конкретних правових норм з метою задоволення необхідних життєвих потреб або благ.

Надалі ми зупинимося на правах дитини з огляду регулювання цивільного законодавства. У науці цивільного права існує декілька підходів щодо видів прав, їх розуміння та класифікації.

Наприклад, Р.О.Стефанчук надає чітку класифікацію особистих немайнових прав фізичної особи, поділяючи їх на види [176, с. 138], І.В.Жилінкова особисті немайнові та майнові права дитини пов’язує з нормами сімейного законодавства співставлючи їх з правами батьків [54, с. 20].

Права дитини можна поділити на два основних види: особисті немайнові права та майнові права. Дослідимо кожний з них.

І. Особисті немайнові права дитини.

Вказані права закріплені у главі 13 Сімейного кодексу України і на погляд В.І.Борисової мають свою специфіку. «По-перше, ці права позбавлені

економічного змісту і не мають грошової оцінки; по-друге, вони належать усім без винятку батькам та дітям у рівному обсязі; по-третє, основна частина цих прав виникає з моменту народження людини, тобто вони є її природними правами; по-четверте, вони нерозривно пов’язані з особою їх носія» [20, с. 150].

Професор Р.О.Стефанчук визначає особисті немайнові права фізичної особи у цивільному праві, які «виникають щодо особистих немайнових благ, таких як життя, здоров’я, честь, гідність, ім’я» тощо [176,с. 138].

На наше бачення зазначені права притаманні дитині, як фізичній особі.

Для визначення прав дитини, наведемо класифікацію прав фізичної особи, запропонованої Р.О.Стефанчуком, оскільки вона є більш детальною та сприятливою для подальшого захисту прав дитини. В її основу, як зазначає Р.О.Стефанчук, покладено «поділ особистих немайнових прав на загальні та спеціальні».

Так, загальні (універсальні) особисті немайнові права належать всім без виключення фізичним особам (дітям), а спеціальні (окремі) - лише внаслідок виконання певних діянь (поведінки), які виділяються суспільством, як соціально цінна, або внаслідок спеціального правового статусу цієї особи, а також іншими обставинами, що прямо передбачені законом.

У свою чергу загальні особисті немайнові права також можна поділити на види:

I. Права, що забезпечують природне існування фізичної особи:

1) права, що забезпечують природну цілісність фізичної особи (право на життя, право на здоров’ я);

2) права, що забезпечують відтворюваність фізичної особи (репродуктивні права);

3) права, що забезпечують природну відособленість фізичної особи (право на свободу, право на особисту недоторканість, право на особисту безпеку, право на особисту гідність).

II. Права, які забезпечують соціальне буття фізичної особи:

1) права, які забезпечують участь фізичної особи у соціальному житті (право на ім’я та пов’язані з ним засоби персоніфікації, право на індивідуальність, право на вільний вибір місця проживання, право на творчість тощо);

2) права, які забезпечують приватність фізичної особи від зовнішнього втручання з боку соціальної групи (право на особисте життя та його недоторканість, таємницю особистих паперів, кореспонденції тощо) [176, с. с. 143, 144].

Спеціальні (окремі) особисті немайнові права, як зауважує Р.О.Стефанчук, можна поділити на такі види:

1) права у сфері інтелектуальної діяльності (право авторства, право на недоторканість твору, право титулізації (дати назву своєму твору);

2) права у сфері сімейних відносин (право перебування у сім’ї);

3) права у сфері медичної діяльності ( право на таємницю про стан здоров’я, право особи, що знаходиться в стаціонарі тощо);

4) права дітей, що мають дефекти дієздатності (право на опіку та піклування)...» [176, с. 142].

В основу класифікації В.І.Борисової покладена низка критеріїв, що характеризують різні сторони особистих немайнових прав, а саме вчений відокремлює їх: 1) за способом виникнення, які поділяються: на природжені

права; придбані права (це права, якими людина наділяється у силу закону і ті, що людина сама набуває у процесі діяльності);

2) за ступіню пов’язаності їх з майновими правами: на особисті немайнові права, що не пов’язані з майновими правами (право на ім’я тощо); особисті немайнові права, що пов’язані з майновими правами (право на таємницю нотаріальних, банківських відомостей);

3) за їх змістом: особисті права як комплексні права, які є сукупністю певних повноважень (право на охорону особистого життя) та особисті права як окремі повноваження (право на охорону недоторканості особистого життя тощо);

4) за залежністю від структури зв’язку учасників у особистому немайновому відношенні: абсолютні та відносні права;

5) за цільовою спрямованістю: особисті немайнові права, які спрямовані на індивідуалізацію особистості (право на індивідуальний вигляд, честь, гідність тощо); права, що забезпечують фізичну недоторканість особи; права, що спрямовані на забезпечення недоторканості внутрішнього світу особистості, які забезпечують її автономне існування [21, с. с. 201-203].

Досить схожа класифікація і у З.В.Ромовській, яка визначає такі види прав: «права, які індивідуалізують громадянина як особистість (право на ім’я, честь, гідність); права, що забезпечують особисту свободу громадян (право на недоторканість особистості тощо); права, що виникають у результаті творчої інтелектуальної діяльності особи; особисті права, надані громадянам у зв’язку із вступом їх до сімейних правовідносин» [45, с. 591].

Л.О.Доліненко надає визначення особистім немайновим правам і зауважує, що «це специфічні права, тому що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Такі права пов’язані з особою їх носія, і її не можна позбавити цих прав, фізична особа не може відмовитися від них, володіючи ними довічно. Вони також не можуть бути відчужені». Вчений погоджується з класифікацією особистих немайнових прав, зазначених у ЦК України [47, с. 121].

Сімейне законодавство також визначає ряд особистих немайнових прав, які належать виключно дитині, а саме: право жити та виховуватись у сім’ ї, право на ім’ я, по батькові та прізвище, право висловлювати свою думку, право на спілкування з батьками та іншими родичами, право на свободу переміщення та вибору місця проживання, право на свій захист. Проте, сімейне законодавство у відмінності від цивільного, не поділяє права дитини на певні їх види.

У цілому запропоновані класифікації заслуговують на увагу, але для виконання завдань, визначених для дослідження, на наш погляд найбільш доцільною видається класифікація, запропонована Р.О.Стефанчуком. Таке бачення пояснюється тим, що застосовані у ній критерії допомогають виявити особливості прав фізичних осіб з урахуванням їх правового статусу, зокрема, дітей.

Запропонуємо розуміння класифікації особистих немайнових і майнових прав ддітей, як об’ єкт захисту прокурором шляхом їх представництва в суді та у виконавчому провадженні при виконанні судових рішень відносно них. Визначення приналежності таких прав до певної кваліфікаційної групи дозволить нам обрати найбільш ефективні заходи примусового виконання судових рішень.

Так, особисті немайнові права поділемо на такі види прав як загальні та спеціальні.

Загальні особисті немайнові права дитини мають наступну видову належність.

І.До першого виду можна віднести особисті немайнові права, що забезпечують природне існування дитини, які поділяються на:

1. Права, що забезпечують природну цілісність дитини, до яких ми відносимо:

а) Право на життя. Кожна дитина має невід’ємне право на життя з моменту

визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я (ч. 1 ст. 6 Закону України «Про охорону

дитинства»). Конституція України (ст. 3) наголошує, що життя людини - є вищою соціальною цінністю. Дане право виникає з моменту народження дитини, а припиняється - моментом її смерті (біологічної). Кожна дитина може бути визнана носієм володіння цього блага життя та має право використовувати життя для задоволення власних інтересів і життєвих потреб самостійно або через законних представників (або прокурора при здійсненні ним представництва її інтересів) у спосіб, не заборонений законом. Таке право закріплено у ст. 281 Цивільного кодексу України.

б) Право на здоров’я. Право на життя взаємопов’язано з правом на здоров’я. Під поняттям «здоров’я» слід розуміти стан повного фізичного, психічного та соціального благополуччя організму дитини (ст. 3 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» [100]). Стан здоров’я визначається відповідними медичними показниками. Цим правом дитина володіє до моменту її повноліття та може користуватися ним шляхом звернення за наданням медичної допомоги або медичної послуги.

Дитина, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має вже право на вибір лікаря та методів лікування відповідно до рекомендації лікаря. З цього віку надання медичної допомоги може провадитися за її згодою і тільки у невідкладних випадках, за наявністю реальної загрози життю дитини, медична допомога надається без її згоди або її законних представників (ст.284 ЦК України, ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»).

Право на здоров’я дитини має особливу правову охорону, яка передбачена ч. 3 ст.6 Закону України «Про охорону дитинства» ( надалі Закону), оскільки держава з цією метою вживає цілу низку заходів, спрямованих щодо: зниження рівня смертності немовлят і дитячої смертності, забезпечення надання необхідної медичної допомоги всім дітям, боротьби з хворобами і недоїданням, пільгового забезпечення дітей ліками та харчуванням, надання матерям належних послуг з охорони здоров’я у до пологовий і післяпологовий періоди , створення безпечних умов праці тощо.

2. Права, що забезпечують природну відособленість дитини:

а) Право на свободу, яке забезпечує природну відособленість дитини. За нормами цивільного права виділимо його основні елементи, - це право володіння свободою природного існування та право використання цієї свободи. Проте, право на свободу має законні межі, виступ за які може потягти передбачену законодавством відповідальність. Наприклад, за скоєння тяжкого злочину неповнолітні діти притягуються до кримінальної відповідальності з чотирнадцяти років.

У той же час, держава надає гарантії щодо дотримання права на свободу дітей, забороняючи будь-яке неправомірне його обмеження або тиск. Так, держава здійснює захист дитини від усіх форм фізичного і психічного насильства, образи, експлуатації, сексуальних зловживань, втягнення у злочинну діяльність, залучення до вживання алкоголю або наркотичних і психотропних речовин, а також залучення до екстремістських релігійних психокультових угрупувань ( ст. 10 Закону).

б) Право на особисту недоторканість. Його можна розглядати як: фізичну недоторканість - це заборона недбалого і жорстокого поводження з дитиною його батьками або особами, які їх замінюють, неприпустимість фізичного покарання батьками (усиновлювачами, опікунами, вихователями тощо - ч. 3 ст.289 ЦК України); психічну недоторканість - розголошення чи публікація будь-якої інформації про дитину без згоди законного представника, що може заподіяти шкоду її психічному стану здоров’я ; моральна недоторканість - це

заборона посягати на честь та гідність дитини, що може проявлятися у забороні (у зв’язку з недосягненням певного віку) користуватися продукцією

порнографічного характеру та з елементами насильства і жорстокості тощо .

Наприклад, ст. 7 Закон України «Про захист суспільної моралі») [127] передбачає, що з метою захисту морального та фізичного життя дітей забороняється: втягнення їх у діяльність з виробництва й обігу продукції сексуального чи еротичного характеру, порнографічних матеріалів, надання послуг, а також організації й проведення видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру; розповсюдження продукції сексуального чи еротичного характеру, порнографічних матеріалів, надання послуг і проведення видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру серед них; використання образів дітей у будь-якій формі в продукції сексуального чи еротичного характеру і проведенні видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру; виготовлення (виробництво), зберігання, реклама,

розповсюдження, придбання продукції, що містить дитячу порнографію, пропонування або надання доступу до продукції, що містить дитячу порнографію.

в) Право на особисту безпеку дитини. До даного виду права можна віднести безпеку щодо вживання якісних та безпечних продуктів харчування і споживання, безпечне довкілля та навколишнє природне середовище, безпечні умови навчання, праці та проживання тощо. Вимоги стосовно забезпечення перелічених прав та відповідальність за їх порушення регулюється низкою законодавчих актів, зокрема, - Законами України «Про дитяче харчування» [123], «Про безпечність та якість харчових продуктів» [116], «Про лікарські засоби» [129, «Про відходи» [118], «Про охорону навколишнього природного середовища» [135], «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» [125], «Про освіту» [135], «Про дошкільну освіту» [124], «Про загальну середню освіту» [126], «Про професійно-технічну освіту» [140], «Про охорону працю» [136] та інші нормативно-правові акти.

г) Право на особисту гідність дитини. Це право забезпечує ціннісний статус дитини як індивідуума і встановлює так звану «норму» відповідного поводження з нею незалежно від її соціального статусу, релігії, національності та території її проживання (наприклад, в умовах сьогодення, - діти з тимчасово окупованої території). При наявності порушення цього права, дитина через її законних представників (або прокурора) має право на судовий захист.

ІІ. До другого виду особистих немайнових прав ми відносимо права, що забезпечують соціальне буття дитини, які поділяються на:

1. Права, які забезпечують участь дитини у соціальному житті, а саме:

а) Право дитини на ім’я, прізвище, по батькові. Це природне, непорушне та невідчужуване право дитини.

Право на власне ім’я надає дитині юридично забезпечену можливість мати певне ім’я та вимагати від оточуючих, щоб його ним називали. Порядок визначення імені дитини передбачений ст. 146 СК України. ЇЇ ім’я визначається за згодою батьків, а якщо вона народжена жінкою, яка не перебуває у шлюбі та у разі відсутності добровільного визнання батьківства - то матір’ю. Дитині за національним законодавством може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає зі звичаю національної меншини, до якої належить мати або батько. Спір між батьками стосовно імені дитини вирішується органами опіки та піклування або в судовому порядку.

Як зауважує З.Ромовська «ім’я людини не просто відрізняє її від інших, ім’я - специфічний знак, емблема, з якою асоціюються зовнішні та внутрішні якості людини» [ 156, с. 265].

Прізвище дитини визначається за прізвищем її батьків і на відміну від власного імені воно не визначається довільно. Діти отримують прізвище батьків, які перебувають у шлюбі. Якщо вони мають різні прізвища, то дитині присвоюється прізвище батька або матері за їх вибором та згодою або подвійне прізвище, утворене шляхом з’єднання прізвищ батьків. Припинення шлюбу батьків не має наслідків зміни прізвища дитини.

За загальним правилом по батькові дитини визначається за іменем її батька, а якщо вона народжена жінкою, яка не перебуває у шлюбі - за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком (ст. 147 СК України).

Зміст зазначеного права містить можливість дитини володіти, користуватися та змінювати власне ім’я. Отже, дитина здатна бути носієм свого власного імені, вправі його використовувати у суспільному житті (у дошкільному навчальному закладі, школі та іншому закладі тощо), а також змінювати при наявності певних обставин і відповідного віку.

Наприклад, дитина по досягненню шістнадцяти років може змінити власне ім’я на свій власний розсуд, а яка досягла чотирнадцяти років - за згодою батьків (піклувальника), а також у разі її усиновлення (ст.295 ЦК України).

Дитина також має право вимагати звертатися до неї відповідно її власного імені, зупинити незаконне використання свого імені через законних представників, а також має право на творче ім’я (на пісню, вірш) і власний підпис.

б) Право на індивідуальність. Під поняттям «індивідуальність», як об’єкта вказаного права, як зазначає Р.О.Стефанчук, слід розуміти «особисте немайнове благо фізичної особи, яке складає собою сукупність фізичних та психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної особистості, що відрізняють її від інших. До структури індивідуальності включають цілу низку особливостей фізичної особи, що пов’язані з її національною, культурною, релігійною, мовною та іншою самобутністю, які можуть виражатись у:

- зовнішньому вигляді (зовнішність, фігура, фізичні дані, одежа, зачіска тощо);

- її голосі (сукупність різноманітних по висоті, силі та тембру звуків, що відтворюються людиною, у формі слів, мелодій, свисту тощо);

- манері поведінки (поводження у стосунках з іншими особами);

- інтелектуальному, культурному та освітньому рівні (вміння спілкуватись, знання правил ґречності, дотепність, кмітливість, хист тощо);

- інших характерних ознаках, які вирізняють фізичну особу серед інших» [176, с.166].

Отже, дитина може проявляти індивідуальність через свою зовнішність, голос, поведінку, інтелектуальний та освітній рівень, мову, культуру тощо. За змістом цього права дитина може володіти ним та користуватись, а також його захисту при наявності порушень її індивідуальності (ст. 300 ЦК України).

в) Право на вільний вибір місця проживання. Дане право передбачено ч.2 ст.310, ч.2 ст.313 Цивільного кодексу України та ст. 160 Сімейного кодексу України.

Зокрема, у відповідності з нормами цивільного права, особа має право володіння місцем проживання, зокрема, дитина може мати у власності житло або його частину (приватизація житла) за своїм місцем проживання та право користування - проживаючи у житловому приміщенні дитина користується його благами. Окрім права володіння і користування місцем проживання дитина вправі вільно обирати це місце проживання.

Проте, дитина має певні обмеження щодо використання зазначеного права, які регулюються нормами ст. 160 СК України та ст. 29 ЦПК України [192].

Так, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків (опікунів); яка досягла десяти років - визначається за спільною згодою нею з її батьками (опікунами); після досягнення дитиною чотирнадцяти років і якщо батьки проживають окремо, то місце проживання визначається нею самостійно.

Наприклад, дитина має вибір на місце проживання у будь-якій місцевості у зв’язку з її навчанням або працевлаштуванням.

Якщо виникає спір між батьками стосовно місця проживання дитини, то він вирішують органами опіки та піклування або судом.

г) Право на свободу пересування. Дитина, яка досягла чотирнадцяти років, має право на вільне самостійне пересування по території України, а до цього часу - лише за згодою батьків або осіб, які їх замінюють або в супроводі осіб, які уповноважені ними (ст. 313 ЦК України). Дитина, яка досягла шістнадцяти років, - має право на вільний самостійний виїзд за межі України, а до шістнадцяти років - за відповідною згодою її батьків або в супроводі.

д) Право на достатній життєвий рівень. Кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку (ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства», надалі - Закону). Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини.

е) Право на вибір роду занять. Дитина має право на вибір освітнього закладу враховуючи свої здібності та бажання, на працевлаштування за її вибором професій та спеціальностей, а також право на вибір займатися бідь-якою творчістю (музикальною, художньою, технічною, спортивною тощо), приймати участь у різного роду конкурсах та змаганнях.

ж) Право на освіту. Кожна дитина має право на освіту. Держава надає відповідні гарантії стосовно доступності і безоплатності дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних та комунальних навчальних закладах, а також держава надає можливість отримання стипендій і пільг студентам (учням) цих закладів. Діти, які мають вади фізичного та розумового розвитку, вправі навчатися у спеціальних загальноосвітніх навчальних закладах за відповідними навчальними програмами або в домашніх умовах (ст. 19 Закону).

Дитина має право на вибір навчального закладу за спеціалізацією, рівнем акредитації та місцем його розташування. Крім того, держава забезпечує дітей пільгової категорії (дітей-інвалідів, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей шахтарів тощо) пільговими умовами для вступу до вказаних закладів, отримання стипендії та забезпечення гуртожитком. Для особливо обдарованих дітей держава забезпечує підтримку шляхом їх направлення на навчання до національних та іноземних навчальних закладів, встановлює і виплачує спеціальні для них стипендії (ст. 19 Закону).

з) Право на працю. Дитина має право на працю та може бути прийнятою на роботу по досягненню нею п’ятнадцяти років, але за умови, - згоди батьків і якщо праця не завдає шкоди її здоров’ю та навчанню. За загальним правилом діти приймаються на роботу з шістнадцятирічного віку без згоди батьків.

За діючим законодавством для дітей, молодших шістнадцяти років, тривалість робочого часу обмежується, а також забороняється їх залучення до найгірших форм дитячої праці, участі у важких роботах і роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах та до праці понад встановлений законодавством скорочений робочий час [61].

Дане право мають всі категорії дітей, у тому числі діти-інваліди та діти з вадами фізичного та розумового розвитку. Для них держава гарантує забезпечення створення мережі робочих місць, які відповідають стану їх здоров’я (ст. 21 Закону).

і) Право на зайняття підприємницькою діяльністю. Діти, які досягли 16- річного віку, мають право займатися підприємницькою діяльністю (ст. 22 Закону).

Крім того, діти від чотирнадцяти до вісімнадцяти років можуть бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи, а також самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) на своє ім’я, у тому числі і у випадку зайняття підприємницькою діяльністю (ст. 32 ЦК України).

й) Право на об’єднання в дитячі та молодіжні організації. Діти мають дане право, але за умови, що їх діяльність не суперечить Конституції України та іншим законам України, не порушує громадський порядок і безпеку держави, права і свободи інших осіб, а також не шкодить моралі та здоров’ю інших дітей і громадян. Дитячі громадські організації можуть створювати свої об’єднання, встановлювати контакти з дитячими громадськими організаціями інших країн, вступати до міжнародних дитячих об’ єднань (ст. 23 Закону).

2. Права, які забезпечують приватність дитини від зовнішнього втручання з боку соціальної групи:

а) Право дитини на особисте життя та його недоторканість. Дитина має право на своє особисте життя, тобто, вона вправі самостійно на свій власний розсуд, на наше бачення з шістнадцяти років, вирішувати яким чином проводити свій вільний час, дозвілля, а також організовувати та проводити своє життя в залежності від її інтересів, цілей та спрямованості. Дитина у віці з десяти до чотирнадцяти років вже може самостійно визначити коло осіб з якими вона може спілкуватися, знайомити осіб зі своїми досягненнями (обставинами) в особистому житті або навпаки не розголошувати їх (ст. 301 ЦК України).

Таке право може включати інші права, пов’язані з ним, зокрема, - право на особисте сімейне життя, право на недоторканість житла або місця проживання, право на медичну та банківську таємницю, право на особисту документацію тощо.

б) Право дитини на вільне висловлення думки та отримання інформації. Кожна дитина має право на вільне висловлення особистої думки, формування власних поглядів, розвиток власної суспільної активності, а також отримання інформації, що відповідає її віку. Це право включає свободу розшукувати, одержувати, використовувати, поширювати та зберігати інформацію в усній, письмовій чи іншій формі, за допомогою творів мистецтва, літератури, засобів масової інформації, зв’язку (комп’ютер, телефон) чи інших засобів на вибір дитини. Їй забезпечується доступ до інформації та матеріалів з різних національних і міжнародних джерел, особливо тих, які сприяють здоровому фізичному і психічному розвитку, соціальному, духовному та моральному благополуччю (ст. 9 Закону).

У той же час вказане право може бути обмежено законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності, громадського порядку з метою запобігання скоєння злочину тощо.

Наступним видом прав дітей є спеціальні (окремі) немайнові права.

Спеціальні (окремі) особисті немайнові права дітей в свою чергу можна поділити на наступні види прав:

1..Права у сфері інтелектуальної діяльності. Дитина вправі скласти вірш, написати пісню, сценарій або інший твір, який може бути результатом її інтелектуальної діяльності, розробити комп’ ютерну програму тощо та відповідно мати право авторства і право недоторканості цього твору.

2. Права у сфері сімейних відносин. Самим важливим з природних прав дитини є право на сім ’ю , яка є первинним та основним осередком суспільства (ст. 3 СК України). Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

Дитина має право на підтримання зв’язків з членами своєї сім’ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває (ч. 3 ст.291 ЦК України).

У науковому плані сім’я, як вважає В.І.Борисова, - це «об’єднання осіб, пов’язаних між собою спільністю проживання, побуту та взаємними правами і обов’язками» [20, с. 51].

Отже, ознаками сім’ї є спільне проживання осіб, - подружжя та дітей, ведення спільного побуту (спільне ведення господарства, відпочинок, спілкування тощо), а також наявність взаємних прав і обов’язків: батьки зобов’язані виховувати та утримувати своїх дітей, захищати та представляти їхні інтереси перед третіми особами, а діти - утримувати батьків, якщо вони непрацездатні і потребують матеріальної допомоги.

3. Права дітей на опіку або піклування. Малолітня дитина (тобто до чотирнадцяти років) має право на опіку та неповнолітня (від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) - на піклування. Опіка та піклування встановлюються над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування ( ст. 243 СК України, ст. 292 ЦК України).

Опікуни та піклувальники є особами, у відповідності з діючим законодавством, які замінюють законних представників дитини. Вони мають ряд прав та обов’язків, за невиконання яких несуть цивільно-правову та кримінальну відповідальність (ст.251 СК України).

4. Права у сфері медичної діяльності. Дитина має право на таємну інформацію про стан її здоров’я та вибір медичного лікування. Таку інформацію вона може отримувати через своїх батьків або осіб, які їх замінюють (ст. 285 ЦК України). Дана інформація та лікування не підлягають розголошенню за місцем проживання дитини, навчання або праці.

Отже, дитина має особисті немайнові права та майнові права.

М.В.Венецька зазначає, що «майнові права - це суб’єктивні права учасників правовідносин, пов’язані з володінням, користуванням та розпорядженням майном, а також із матеріальними (майновими) вимогами, що виникають між учасниками цивільного обігу з приводу розподілу цього майна та обміну (товарами, послугами, виконаними роботами, грошима тощо)» [25, с. 634].

Зміст майнових прав фізичної особи передбачено ст. 26 ЦК України, а саме, - фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом.

Дослідимо майнові права дитини.

Майнові права дитини можливо поділити на:

1.Право дитини на рухоме майно.

Однією з найважливіших груп прав дитини, як зуважує І.В.Швець, є її «майнові права взагалі та право власності на певне майно зокрема». Також вчений посилається на те, що підставами для набуття дитини права власності можуть бути всі ті підстави, які передбачені главою XXIV ЦК України [199, с. 143].

Так, дитина має право одержати в установленому порядку в спадщину майно і грошові кошти батьків чи одного з них у разі їх смерті або визнання їх за рішенням суду померлими незалежно від місця проживання. Дитина, батьки якої позбавлені батьківських прав, не втрачає права на успадкування їх майна.

У разі визнання батьків або одного з них рішенням суду безвісно відсутніми дитина має право на утримання за рахунок їх коштів і майна.

Дитина має право власності на майно, придбане батьками для забезпечення її розвитку, навчання чи виховання (одяг, інші речі особистого вжитку, книги тощо). Якщо малолітній дитині належить майно, то батьки їм управляють без згоди на то органів опіки і піклування. Також дитина має право на самостійне одержання аліментів та розпорядження ними (ст.ст. 174, 177, 179 СК України).

2. Право дитини на нерухоме майно. Правом кожної дитини, яке гарантовано та охороняється Конституцією України, є право на власне житло, - тобто нерухоме майно. Держава забезпечує право дитини на проживання в умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку, на захист своїх майнових, житлових прав. Діти - члени сім’ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Дитина має право проживати в житлових умовах, які відповідають санітарно-гігієнічним нормам та не завдають шкоди її фізичному і розумовому розвитку.

Держава гарантує дитині таке право на житло та зобов’ язує спеціально створені органи (опіки та піклування) здійснювати контроль за додержанням батьками житлових прав дитини при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла (ст.18 вказаного Закону).

Батьки або особи, які їх замінюють, не мають право без органів опіки та піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або іншим шляхом розпоряджатися майном дитини до її повноліття (ст. 17 Закону).

Діти також мають право володіння або користування земельною ділянкою та іншим нерухомим майном.

Г арантією здійснення дитиною вищеперелічених прав є їх належний цивільно- правовий захист. Стаття 275 ЦК України визначає, що дитина має право на захист своїх особистих немайнових та майнових прав від протиправних посягань інших осіб.

У випадку порушення прав дитини, прокурор вправі здійснювати правовий захист дитини з моменту її народження і до повноліття.

Суть правового захисту у теорії цивільного права трактується неоднозначно.

Наприклад, З.Ромовська зауважує, що «виникнення прав на захист,

здійснення правового захисту пов’язане з наявністю певних підстав, які роблять такий захист можливим і необхідним. ...кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання» [156, с. 491].

На погляд Г.М.Стоякіна «правовий захист включає три моменти:

-видання норм, які встановлюють права та обов’язки, визначають порядок здійснення їх, захисту та застосування санкцій;

-діяльність суб’єктів із здійснення і захисту своїх суб’єктивних прав; -попереджувальна діяльність держави і громадських організацій, а також діяльність з реалізації правових санкцій» [45, с. 232].

В.І.Тертишніков захистом права називає «.таке здійснення права та перетворення правовідносин, яке можливе лише з допомогою спеціального державного органу»; М.С.Малеін вважає, що, «правовий захист - це система юридичних норм, які спрямовані на запобігання правопорушенню та ліквідацію його наслідків»; С.С.Алексєєв - це «державно-примусова діяльність, спрямована на поновлення порушеного права»; З.В.Ромовська - це «завжди акт, що вже відбувся» [45, с.233].

Інші вчені трактують правовий захист як «право на захист». Щодо розуміння цього поняття, то в теорії права також існують різні підходи. Так, вчені В.В.Бутнєв, Є.А.Крашенінніков, А.С.Шевченко вважають, що право на захист є самостійним суб’єктивним правом, інші: С.М.Братусь, В.В.Вітрянський, В.П.Грібанов - право на захист є складовою цивільного права. Такий погляд підтримує і Ж. Л.Чорна, але вважає, що «.за своїм змістом право на захист, як і суб’єктивне право в цілому, включає в себе низку можливостей правоохоронного характеру, здатних гарантувати суб’єктивне право на всіх етапах його реалізації». Однією із форм такого захисту прав та інтересів малолітніх і неповнолітніх осіб, за баченням Ж. Л.Чорної є «судовий, до якого звертається прокурор» [194].

Наявність суб’єктивного права на судовий захист підтримує Л.А.Кондра’тєва, яка вважає, що «це право гарантується Конституцією України і належить неповнолітній особі для захисту її порушених прав, свобод чи інтересів. Реалізувати його можна самостійно у передбачених законом випадках або за допомогою законного представника». Прокурора Л.А.Кондра’тєва розглядає як «особу, яка виступає від свого імені на захист прав, свобод чи інтересів неповнолітній особі» [69].

Одним із останніх досліджень захисту цивільних прав та інтересів можна назвати дослідження Т.М.Підлубної, яка визначила «юридичну природу даного захисту шляхом установлення його особливостей, серед яких можна виділити: а)правозастосовну діяльність, що здійснюється компетентним органом чи управомоченою особою самостійно; б) механізм реалізації такої діяльності гарантується державою; в) метою такої діяльності є відновлення порушеного, оспорюваного чи невизначеного права або інтересу; г) підставою застосування захисту цивільних прав та інтересів є їх порушення, не визначення чи оспорення; д)обов’язкова наявність суб’єкта - особи, суб’єктивне цивільне право або інтерес якої порушено, невизначено чи оспорюється; ж) диспозитивний характер захисту цивільних прав та інтересів» [104].

Вважаємо слушними визначені особливості захисту цивільних прав дитини та вбачаємо прокурора - як особу, уповноваженою компетентним органом (прокуратурою) здійснювати такий захист. Підставою такого захисту є неспроможність неповнолітньої особи самостійно захистити свої порушені або оспорювані права (ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 р.).

З юридичного погляду дитина є самостійним суб’єктом права і на неї фактично поширюється весь комплекс прав та обов’язків (за винятком деяких), але через свій вік, а також фізичний, розумовий та психічний розвиток вона потребує опіки дорослих і захисту, у тому числі на державному рівні. Оскільки захист прав дітей в Україні є пріоритетним для держави, тому прокурор зосереджує свою діяльність щодо захисту їх майнових і немайнових прав.

Цивілістичним заходом поновлення порушеного права дитини є представництво її інтересів в суді та під час виконання судових рішень, тобто, у виконавчому провадженні. Прокурор, здійснюючи представництво інтересів дитини у виконавчому провадженні належить до суб’єктів, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Таким чином, фізична особа віком до вісімнадцяти років має особисті немайнові та майнові права, які складають систему цих прав за їх галузевою належністю. У випадку порушення таких прав, прокурор здійснює їх захист шляхом звернення до суду з заявою про поновлення порушеного права. Оскільки судове рішення являє собою лише судовий захист порушеного права, то фактичне повнолення цих прав відбувається у виконавчому провадженні під час виконання рішення суду.

Отже, ми доходимо висновку, що прокурор з метою поновлення порушеного права дитини, здійснює участь у виконавчому провадженні. Більш розповсюдженими справами у яких приймає участь прокурор в суді, а також при примусовому виконанні судових рішень є позбавлення батьківських прав і стягнення аліментів, відібрання дитини, виселення батьків, які мають дітей та дітей.

1.3

<< | >>
Источник: БЕЛІКОВА Світлана Олександрівна. ПРОКУРОР ЯК УЧАСНИК ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ ДІТЕЙ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Права та інтереси дитини як особливий суб’єкт захисту прокурором:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -