§ 1. Історія виникнення та становлення господарського судочинства

Історія виникнення та становлення господарських (арбітражних) судів має давню історію і була відома ще з античних часів. Сучасні господарські суди своїм історичним корінням мають три види комерційних судів: морські, консульські та ярмаркові.

Поява морських судів була зумовлена необхідністю розв’язання спорів між учасниками морських перевезень, які належали до різних держав. Оскільки зробити це за допомогою місцевого права було неможливо, у таких судах застосовували право іноземне.

Консульські суди виникли як наслідок станової роздробленості середньовічного суспільства: кожен стан мав свій суд, постала також необхідність у створенні спеціальних судів для купецтва. Найбільш яскравий вияв виокремлення так званої купецької юрисдикції дістало в Італії, де всі спори, що виникали між членами корпорації, розглядалися судом виборних (cynsules). З плином часу ці суди, що мали характер третейських, були визнані державою з наданням відповідного статусу.

Ярмаркові суди виникли у Франції завдяки поширенню ярмаркової торгівлі. Оскільки торговці, які збиралися на ярмарок з різних місць, не могли створити корпорації, спори між ними мав вирішувати спеціально створений для цього суд. Від процесу вимагались швидкість і простота розгляду справ. ^[1]

Перші купецькі корпорації, а також суди для торговців в Україні з’являються у період Київської Русі, у XII столітті, проте в той час суд ще не був відділений від адміністрації. ^[2]

Тривалий час Україна входила до складу певних держав, тому історія становлення господарських судів України не існує окремо від історії становлення аналогічних судів цих держав. Перша спроба створити постійний спеціальний для купецтва суд належить цареві Олексієві Михайловичу (1667 р.), який ухвалив зібрати всі справи купецькі в одному місці. ^[3]

Подальший розвиток торговельні суди отримали за царювання Петра, який у 1721 р.

Попередником сучасних господарських судів у Російській імперії, до складу якої входила більша частина України, були комерційні суди, які розглядали торговельні й вексельні справи. На території України відлік створення господарських судів у сучасному розумінні ведуть із започаткування комерційного суду в м. Одесі, де у 1808 р. був прийнятий Перший Статут комерційного суду. Пізніше було засновано комерційний суд у містах Феодосії та Ізмаїлі. ^[5]

Важливим кроком в історії торговельного судочинства стало заснування у 1832 р. комерційних судів, що проіснували до 1917 р. Комерційні суди розглядали справи пов’язані із торговельними обігами. Зокрема, торгівельними обігами визнавались:

1) усі види оптової, роздрібної, дрібної торгівлі, як вільної для всіх станів, так і такої, яка обмежувалася встановленими свідоцтвами;

2) торгівля фабрична та заводська, лавочна, амбарна, крамнична тощо;

3) торговельна промисловість у будівництві, купівлі, ремонті та наймі суден і у їх відправленні;

4) справи, пов’язані з купецькими наказами, продажем, перевезенням та поставками товарів або так звані справи комісійні, експедиційні та маклерські;

5) грошові перекази на російські та іноземні міста, справи вексельні та банкірські. ^[6]

До компетенції комерційних судів належав розгляд торговельних і вексельних справ та справ про неспроможність. При цьому спори розглядалися не лише на підставі Статуту торговельного судочинства, а й за правилами Статуту цивільного судочинства. Характерною особливістю судочинства у комерційних судах була швидкість та оперативність у розгляді справ.

Статут цей складався із 16 глав (про підсудність, про заклик і явку в суд, про відводи, про зняття показань сторін, про розгляд через посередників, про докази взагалі і їх різновиди, письмові документи, про особливі види письмових документів, про докази через свідків, про докази присягою, про відповіді і спростування, про перевірку доказів і спростувань, про рішення і їх виконання, про скарги на рішення комерційних судів і про апеляції, про судові витрати у провадженні справ у комерційному суді тощо).

Період НЕПу вимагав відмови від адміністративного способу розв’язання господарських спорів, що вже тоді вирізнявся громіздкістю, неефективністю та практично відсутністю процесуального оформлення. Наслідком цього стала господарська реформа, яка розпочалася у 1921 р., якою було запроваджено комерційний розрахунок: підприємства отримували оперативну та майнову самостійність, відповідно до цього взаємовідносини між господарськими організаціями почали ґрунтуватись на договірній основі.

У той час, виникла необхідність у спеціальних органах для врегулювання спорів між суб’єктами господарювання. Постановою від 3 квітня 1922 р. Президія Вищої Ради Народного Господарства створила Арбітражну комісію при Вищій Раді Народного Господарства і арбітражні комісії при її місцевих органах - промбюро в губраднаргоспах. Попередники органів Держарбітражу - Арбітражна комісія при Раді праці й оборони і арбітражні комісії при обласних і губернських економічних нарадах були створені майже півроку потому - постановою ВЦВК і РНК РРФСР від 21 вересня 1922 р., яка затвердила Положення про порядок вирішення майнових спорів між державними установами і підприємствами. Очолювала цю систему Вища арбітражна комісія при Українській економічній Раді.

14 березня 1923 р. приймаються Правила провадження справ в арбітражних комісіях. У 1926 р. постановою ЦВК та РНК було затверджено Положення про арбітражну комісію ВРНГ СРСР, у якій містилася заборона передачі спорів, що виникають між установами і органами системи ВРНГ, на вирішення цивільного суду. ^[8]

Ці спори розв’язувалися в порядку, близькому до правил цивільного судочинства, який проте мав свої особливості. Організаційно арбітражні комісії були підпорядковані органам управління народного господарства. У той період фактично було закінчено організацію арбітражних комісій як органів, що вирішують майнові спори між суб’єктами господарювання, однак їх правова природа була суперечливою, а становище - не досить з’ясованим.

Подальший розвиток арбітражу пов’язаний із запровадженням госпрозрахункових відносин і оформленням господарських зв’язків на договірних засадах. Постановами ЦВК і РНК СРСР від 13 грудня 1929 р. і 4 березня 1931 р. були ліквідовані відповідно відомчі і державні арбітражні комісії з метою зміцнення єдності судової системи, підвищення господарської дисципліни і відповідальності господарських органів за свою роботу.^[9]

У 1934 р. були прийняті Правила розгляду і вирішення майнових спорів, які містили процесуальні норми про порядок порушення справи, підготовки позовних матеріалів до слухання і вирішення спорів в органах Держарбітражу, тому в юридичній літературі висловлюється точка зору про те, що саме ці Правила поклали початок історії арбітражного процесу.

Водночас організація і порядок діяльності органів державного арбітражу потребувала удосконалення, тому Постановою Ради Міністрів СРСР від 17 січня 1974 р. «Про подальше удосконалювання організації і діяльності органів державного арбітражу», ^[10] Держарбітраж СРСР був перетворений на союзно- республіканський орган. ^[11]

Організація і порядок діяльності органів державного арбітражу вперше визначались Законом СРСР «Про Державний арбітраж СРСР», прийнятим 30 листопада 1979 р. Верховною Радою СРСР. Відповідно до цього закону були прийняті Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР та Правила розгляду господарських спорів державними арбитражами. Відповідні акти законодавства були прийняті в Україні та інших союзних республіках

У подальшому зміна системи арбітражів арбітражними судами визначалася новими економічними умовами переходу до ринкових відносин, появою різних форм власності.

Закон України «Про арбітражний суд» від 4 червня 1991 р. вперше започаткував здійснення правосуддя у господарських відносинах спеціалізованими судовими установами. У цьому акті були закріплені прерогативи арбітражного суду саме як самостійної ланки судової влади. Закон «Про арбітражний суд» та Арбітражний процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 р., визначав систему арбітражних судів і процесуальну форму їх діяльності. Арбітражні суди становили дволанкову систему: перша ланка - арбітражний суд Автономної Республіки Крим, арбітражні суди областей, міст Києва і Севастополя, друга - Вищий арбітражний суд України. Розгляд справ у першій інстанції, перегляд справ у порядку нагляду здійснювали суди першої ланки і Вищий арбітражний суд України.

Конституція України від 28 червня 1996 р. встановила конституційні принципи правосуддя в Україні, яке здійснюється виключно судами (стаття 124 Конституції України). Судочинство здійснюється Конституційним Судом Україні та судами загальної юрисдикції. Стаття 125 Конституції України передбачає побудову системи судів загальної юрисдикції за принципом спеціалізації.

Відповідно до Конституції України були внесені зміни до Законів України «Про судоустрій України», «Про статус суддів», «Про органи суддівського самоврядування», «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і Дисциплінарну відповідальність суддів судів України», «Про арбітражний суд» та інші, а також до Цивільного процесуального, Арбітражного процесуального та Кримінально-процесуального кодексів України.

Законами України «Про внесення змін до Закону України «Про арбітражний суд» та «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р., самостійну ланку арбітражних судів було перетворено у господарські суди - спеціалізовані суди в системі судів загальної юрисдикції, та відповідно змінено процесуальну форму їх діяльності.

Сьогодні Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.