Поняття і види підвідомчості

Серед функцій держави доцільно виділити таку функцію, як юрисдикційна. Виконання такої функції державою покладено на певні органи, які іменуються юрисдикційнимп. До таких органів віднесено суд, нотаріат, органи РАЦСу, прокуратуру, адвокатуру, органи виконавчої та законодавчої влади тощо (закони України про правоохоронні органи «Про прокуратуру», «Про адвокатуру», «Про нотаріат», «Про міліцію», «Про службу безпеки України» тощо).

Виходячи із повноважень, якими наділила їх держава, ці органи здійснюють розгляд та вирішують певні правові питання. Деякі правові питання в силу їх природи, предмета та правового становища суб’єктів, на яких покладено виконання юрисдикційної функції, належать до несудових форм охорони та захисту цивільних прав та здійснюються, наприклад, такими органами, як РАЦС, нотаріат. Так, очевидні юридичні факти - народження, смерті, реєстрації шлюбу - підлягають обов’язковій реєстрації державою, тому виконання цієї юрисдикційної функції щодо встановлення та реєстрації таких юридичних фактів при наявності безспірних документів та в порядку, передбаченому Правилами реєстрації актів цивільного стану, СК, реєструються РАЦСом. Але безспірні юридичні факти можуть встановлюватись та посвідчуватись й у нотаріальному порядку. Така юрисдикційна діяльність щодо встановлення та посвідчення без- спірних юридичних фактів віднесена до компетенції нотаріусів Законом «Про нотаріат» (статті 1, 34). При цьому слід також зазначити, що факти, які мають юридичне значення за умови відсутності спору про право суб’єктивне, встановлюються також судом у порядку окремого провадження (ст. 234 ЦПК).

Тому виходячи із загального поняття «підвідомчість» слід говорити, як зазначають деякі автори, про судову підвідомчість (підвідомчість цивільних справ суду) та несудову (поза- судову) підвідомчість певних правових питань органам держа-

ви. Але доцільно закріпити відповідні поняття з певним правовим значенням у законодавстві, щоб стабілізувати їх застосування з певним конкретним змістом.

Так, у ст. 124 Конституції України має місце положення: «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі», який не можна сприймати занадто широко, оскільки суди не можуть замінити всі органи виконавчої і законодавчої влади. Тому з даної норми слід зробити висновок про те, що загальні повноваження судів мають називатися юрисдикцією, а для розмежування повноважень судової гілки влади з іншими доцільно використовувати термін «підвідомчість».

У чинному ЦПК не вживається термін «підвідомчість», який мав місце у ЦПК 1963 р. та був закріплений як інститут даної галузі «Підвідомчість цивільних справ судам»1 (глава 3). Але деякі науковці і нині, після введення в дію нового ЦПК, все-таки аналізують його у своїх працях2, інші - розкривають сутність інституту «Цивільна юрисдикція суду»3, а є вчені, які розкривають питання підвідомчості окремих категорій цивільних справ суду, які виникають із певних галузей та зазначають про наслідки порушення правил підвідомчості цивільних справ4. Тому наукові концепції однозначно сформованими вважати неможливо.

Загалом, питання підвідомчості, що віднесені до компетенції судової гілки влади, можна розцінювати за такими ознаками:

- пов’язані з порушенням або оспоренням прав, а також випадками неможливості здійснити свої права через неможливість довести певні юридичні обставини;

- які мають в своєму змісті неочевидні юридичні обставини;

- які потребують високопрофесійного вирішення за допомогою різноманітних засобів доказування.

Так, при реєстрації народження дитини беруться до уваги законні презумпції, що у разі народження дитини, коли батьки знаходяться в шлюбі, то вони записуються батьками у свідоцтві про народження дитини навіть за заявою одного із подружжя. Коли особи не знаходяться у шлюбі, а висловлюють свою згоду щодо запису їх батьками, то тут теж немає спору і

вони записуються батьками органами РАЦСу. В усіх інших випадках, коли між батьками існує спір або один із батьків помер, то батьківство встановлюється у судовому порядку.

Тривалий час ведуться дискусії з приводу віднесення до компетенції суду справ про порушення правил дорожнього руху. Проблематика цього питання зумовлена не тільки значною кількістю скарг на дії або бездіяльність представників дорожньо-транспортної інспекції (надалі - ДАІ), а й складністю вирішення питання, чи було порушення правил дорожнього руху чи ні. В реальних справах має місце акт, складений ДАІ, та слова особи, яка не визнає себе винною, але такі слова в ДАІ не сприймалися. Тому передача таких справ на розгляд суду надала можливість особі висловити свої заперечення проти притягнення її до адміністративної відповідальності і стати почутою. Якщо ж для притягнення до адміністративної відповідальності буде використовуватися сучасна техніка, яка, зокрема, забезпечуватиме безе пір ні докази - фотографії неправильного паркування, перевищення швидкості з вказівкою на правопорушника тощо, то діяльність суду має зводитися лише до розгляду скарг на дії представників ДАІ, оскільки спірність в цих відносинах зникне. Отже, зникне й правовий сенс розгляду судами питань про очевидні правопорушення.

Питання ж підвідомчості знаходиться у розвитку, оскільки судам стають підвідомчими практично всі правові ситуації і, зокрема, акти органів державної влади, незалежно від рівня особи, яка його прийняла. Дане положення зумовлене тим, що наша країна набуває статусу демократичного суспільства, де авторитаризм поступається місцем плюралізму, можливості будь-якої особи звернутися за захистом порушеного або оспорюваного права до суду. Зрозуміло, що в цей період існують істотні труднощі з визначенням компетенції суду, оскільки в деяких випадках суди вирішують питання, які не належать до їх компетенції або мають розглядатися в іншому виді судочинства. Тому сьогодні одним із найскладніших питань можна вважати розмежування компетенції між різними судами, тобто загальної юрисдикції, адміністративним та господарським.

Однією ж з головних ознак сучасної судової гілки влади є те, що створено систему судів, які потенційно здатні вирішувати всі проблемні і спірні питання, які виникають у державі.

Необхідно також визнати, що розмежування компетенції різних судів поки що має істотні колізії. Наприклад, у cm. 94 Закону України «Про Конституційний Суд України» встановлено, що підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав І свобод. Але в основі цієї норми лежить неоднозначне застосування положень Конституції України або законів України судами України, що t підставою й для перегляду судових рішень у цивільних справах Верховним Судом України у зв'язку з винятковими обставинами після їх перегляду у касаційному порядку (cm. 354 ЦП К). Така колізія по одній із важливих справ рано чи пізно призведе до необхідності уточнення повноважень цих судів. Так само, як суди загальної юрисдикції, так й Конституційний Суд України не може відкривати провадження, коли права людини не потребують охорони І захисту, оскільки, на наш погляд, потенційна загроза порушення прав особи не може служити підставою для ухвалення рішення судом.

Сучасна правова система відрізняється від попередньої також тим, що відбулася спеціалізація судів на вирішенні цивільних і адміністративних справ, які розглядалися в минулому судами загальної юрисдикції у провадженні з адміністративно-правових відносин в межах цивільного судочинства. Так, створення адміністративних судів, колегій у кримінальних справах і навіть в судах першої інстанції, свідчить про необхідність кваліфікованого вирішення певних категорій справ і підвищення рівня знань саме у цих галузях права. Водночас вважається, що проблеми компетенції тих чи інших судів не повинні ставати перешкодою для звернення громадян за захистом власних прав, оскільки досить часто суди не приймають заяви, коли вони спрямовані до адміністративного суду, а суд вважає ці відносини цивільними.

Коли ж мова заходить про фахівців, то правильність їх звернення до суду - це свідчення їх компетенції.

Судова практика

Після смерті гр. К„ який як інвалід першої групи адресно отримав як благодійну допомогу автомобіль, постало питання про долю останнього. Проблема в тому, що при отриманні автомобіля в Україні діяла Постанова №999 від 8.09.1997р. «Про затвердження Порядку забезпечення інвалідів автомобілями», в п. 37 якої вирішувалося питання про умови переходу автомобіля до спадкоємців. У подальшому законодавство змінилося і автомобіль має переходити до органів соціального захисту населення. З цього приводу й виник спір, оскільки органи соціального захисту населення заперечували можливість переходу автомобіля до спадкоємців. Який це спір: адміністративний чи цивільний, оскільки пов'язаний зі спадкуванням?

Наскільки у цьому випадку важливим є питання компетенції суду? Ми вважаємо, що це питання дуже важливе, оскільки таким чином встановлюються межі повноважень суду з вирішення спору та предмет доказування у справі. Тому від правильного визначення компетенції суду в багатьох випадках залежить можливість комплексного захисту прав осіб.

В теорії підвідомчість визначають з урахуванням кількості варіантів вирішення певних правових питань відповідними юрисдикційними органами, до компетенції яких належить це питання. Зокрема, виділяють: виключну та множинну (численну).

Виключна підвідомчість - це належність правового питання до компетенції лише одного юрисдикційного органу, наприклад, лише суду або РАЦСу. До належних лише суду питань можна віднести позбавлення фізичної особи дієздатності, оголошення фізичної особи померлою, позбавлення батьківських прав тощо. Реєстрація народження, смерті тощо також здійснюється тільки органами РАЦСу і це незважаючи на те, що суди вправі зобов’язати цей орган внести виправлення до

актового запису тощо, але суд не має повноважень на реєстрацію безспірних (очевидних) юридичних фактів.

Множинна (численна) підвідомчість передбачає можливість вирішення правового питання декількома юрисдикцій- ними органами.

Але тут не слід плутати можливість вирішення питання з повноваженнями юрисдикційного органу стати на захист прав особи, права якої порушені. Так, згідно із Законом України «Про прокуратуру» прокурори наділені власними правовими заходами впливу на осіб, які порушують закон, а також згідно зі ст, 45 ЦПК разом з іншими особами, перерахованими у цій статті, вони вправі звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. Представництво інтересів особи в суді не є вирішенням справи, а слід розцінювати лише як правову допомогу, зокрема, так треба сприймати допомогу адвокатів та ін.

Залежно від способу вибору юрисдикційного органу, який може вирішити правове питання, підвідомчість поділяється на: альтернативну, договірну.

Альтернативна підвідомчість встановлює можливість заявника обрати з двох або більше юрисдикційних органів той, який здатен вирішити правове питання найліпше. Наприклад, стягнення за нотаріально посвідченим договором може здійснюватися на підставі виконавчого напису, вчиненого нотаріусом, чи на підставі судового наказу, виданого судом, тобто питання про стягнення заборгованості може вирішуватися як нотаріусом, так і судом. Різниця полягає в тому, що виконавчий напис нотаріуса може бути оскаржений до суду, тому безпосереднє звернення до суду є більш раціональним. Спір про визначення місця проживання дитини може вирішуватися органом опіки та піклування чи судом тощо.

Договірна підвідомчість визначає можливість двох або більше осіб домовитися щодо вибору того юрисдикційного органу, на розгляд і вирішення якого буде передане правове питання, що стосується всіх сторін такого договору і законом це не заборонено (імперативна підвідомчість не встановлена). Зокрема, сторони можуть домовитися про передачу їх справи

на розгляд третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу, крім винятків, які передбачені законом.

Наприклад, справа про розірвання шлюбу може розглядатися органом РАЦСу лише за умови спільного волевиявлення подружжя на розірвання шлюбу, їх явки до цього органу та за відсутності спільних малолітніх та неповнолітніх дітей (cm. 106 СК). Якщо ж у подружжя є спільні малолітні та неповнолітні діти та спір щодо розірвання шлюбу, то така правова ситуація належить до виключної компетенції суду.

<< | >>

↑

Источник: Авторський колектив. Цивільний процес України : академічний курс ; [підручник для студ, юрид. спец. вищ. навч. закл.]; КНТ. 848 с. 2009

Еще по теме Поняття і види підвідомчості:

- Гражданский процесс России - Цивільний процес України -