<<
>>

§ 4. Належність доказів і допустимість засобів доказування

Судове рішення як акт правосуддя повинно бути обґрунтованим, тобто ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвер­джених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч.

З ст. 213 ЦПК).

Формування доказового матеріалу з цивільної справи потребує врахування всіх необхідних доказів, однак воно виключає подання, витребування, дослідження доказів, які не належать до справи. Стат­тя 58 ЦПК передбачає, що суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи, тобто в ній сформульовано правило про належність доказів.

Належність доказів інколи трактують не як правило з певним зміс­том, а як ознаку самих судових доказів або як умову допущення до­казів у процес. Вважаємо, що належність доказів — це правило, яке адресовано і суду, і всім суб'єктам доказування — особам, які беруть участь у справі.

Суд відповідно до правил належності повинен регулювати процес формування доказів, необхідних для обґрунтування судового рішення. У законі не міститься вказівки на коло доказів, які мають бути зібрані з тієї чи іншої справи.

Правило належності, хоч і сформульоване для суду, але стосується і процесуальної діяльності осіб, які беруть участь у справі. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані також керуватися правилом належ­ності доказів і надавати докази, необхідні й достатні для вирішення тієї чи іншої справи.

Питання про належність доказів вирішується судом, однак, при­ймаючи таке рішення на підставі розсуду, суд все-таки керується об'єктивними критеріями.

При вирішенні питання про належність доказів суд бере до уваги предмет доказування, тобто коло тих юридичних фактів з конкретної справи, які передбачені нормою матеріального права, на основі якої буде вирішена цивільна справа. Предмет доказування — той критерій, який допомагає правильно застосувати правило про належність до­казів.

Помилка суду у визначенні належності доказів веде до збирання непотрібних доказів або до того, що не досліджуються надані докази, які стосуються справи.

У цивільному процесуальному праві міститься чимало норм, які забезпечують реалізацію правила про належність доказів у цивільному процесі. Так, згідно із ст. 119 ЦПК у позовній заяві повинні бути ви­кладені обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і докази, що підтверджують кожну обставину. Статті 134, 136, 137 ЦПК перед­бачають, що особи, які заявляють клопотання про витребування або дослідження письмових, речових доказів, виклик свідка, зобов'язані вказати обставини, які можуть бути встановлені цими доказами.

Крім належності доказів, цивільне процесуальне законодавство передбачає і правило допустимості засобів доказування. Згідно з ци­вільним процесуальним законодавством наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші об­ставини, що мають значення для правильного вирішення справи, вста­новлюється такими засобами: поясненнями сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідки, показаннями свідків, письмовими доказами, речовими доказами і висновками експертів (ст. 57 ЦПК). Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК).

Допустимість засобів доказування також є однією з найважливіших умов, які забезпечують законність і обґрунтованість судових рішень.

Допустимість судового доказу, як випливає з наведених статей ЦПК, — це відповідність його процесуальної форми (засобів доказу­вання) вимогам закону, яку потрібно розглядати у широкому і вузькому плані.

Правило допустимості в широкому розумінні закріплено в ч. 2 ст. 57 ЦПК і допускає наявність певного кола засобів доказування, в яких можуть міститися фактичні дані, з тим, щоб вони могли бути судовими доказами. Це правило має виключний характер, оскільки встановлене законом коло засобів доказування не може бути розшире­не або звужене за розсудом суду.

Так, суд не може покласти в обґрун­тування висновків по справі фактичні дані, одержані телефоном або під час особистої бесіди, і, навпаки, не може відмовити у використан­ні перерахованих у ч. 2 ст. 57 ЦПК засобів доказування, якщо таке обмеження не передбачене законом.

Правила допустимості у вузькому розумінні закріплені у ст. 59 ЦПК і стосуються передусім тих випадків, коли по справі можуть бути до­пустимі тільки певні засоби доказування з числа передбачених законом. Вони конкретизуються в нормах матеріального права. Наприклад, згідно із ч. 1 ст. 218 ЦК недотримання простої письмової форми угоди позбавляє сторону можливості у разі спору посилатися на її підтвер­дження на показання свідків.

Згідно з Положенням про медико-соціальну експертизу, затвердже­ним постановою Кабінету Міністрів України від 2.12.2009 р. № 1317, процедура проведення медико-соціальної експертизи призначається хворим, що досягай повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, інвалідам з метою вияв­лення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, про­фесійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації.

Медико-соціальна експертиза проводиться особам, що звертають­ся для встановлення інвалідності, за направленням лікувально-профі- лактичного закладу охорони здоров'я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності відомостей, що під­тверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених за­хворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричи­няють обмеження життєдіяльності.

Медико-соціальна експертиза потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання проводиться після по­дання акта про нещасний випадок на виробництві, акта розслідування професійного захворювання за встановленими формами, затвердже­ними постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 р.

№ 1112, висновку спеціалізованого медичного закладу (науково- дослідного інституту професійної патології чи його відділення) про професійний характер захворювання, направлення лікувально- профілактичного закладу охорони здоров'я або роботодавця чи проф­спілкового органу підприємства, на якому потерпілий одержав травму чи професійне захворювання, або робочого органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків, суду чи про­куратури. Якщо потерпілий не належить до категорії осіб, обслідуван­ня яких згідно з діючим положенням покладено на медико-соціальну експертну комісію (МСЕК), то встановлення причин інвалідності, ступеня втрати працездатності провадиться судово-медичною експер­тизою за правилами, передбаченими для МСЕК.

Для встановлення психічного стану громадянина в момент вчинен­ня дії або розгляду цивільної справи допустимим буде тільки такий засіб доказування, як висновок судово-психіатричної експертизи.

Треба зазначити, що правила допустимості судових доказів, які приписують для встановлення окремих обставин справи використання певних засобів доказування, не звільняють суд від обов'язку оцінюва­ти достовірність таких доказів з урахуванням усієї сукупності зібраних у справі доказів.

Щоб правильно визначити допустимість того чи іншого доказу, необхідно перевірити не тільки відповідність процесуальної форми доказу вимогам закону, а й дотримання передбаченого законом про­цесу їх формування. Результатом порушення вимог закону, які став­ляться до порядку формування засобів доказування як процесуальної форми судових доказів, є недопустимість цих засобів доказування, неможливість використання фактичних даних, які містяться в них, при розгляді справи.

Одним із засобів збирання доказів є судове доручення. Воно повин­но бути виконане з дотриманням усіх вимог закону. Згідно із ст. 132 ЦПК виконання судових доручень здійснюється судом з дотриманням усіх встановлених законом процесуальних правил. Неприпустимими є передача виконання судового доручення технічним працівникам, а також відібрання письмових пояснень замість з'ясування поставлених в ухвалі питань у судовому засіданні із складанням протоколу. Свідки повинні попереджатися про відповідальність задачу свідомо неправ­дивих показань і відмову від свідчень. Огляд і дослідження письмових і речових доказів потрібно здійснювати всім складом суду, проведення експертизи — в порядку, передбаченому законом.

Крім того, що фактичні дані мають бути одержані за допомогою певних засобів доказування, із додержанням встановленого законом процесу формування цих засобів, закон містить певні вимоги, які став­ляться до самих носіїв фактичних даних і до процесуальної форми сприйняття фактичних даних. Так, ст. 51 ЦПК містить положення щодо осіб, які не підлягають допиту як свідки.

<< | >>
Источник: В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін.. Курс цивільного процесу: підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін. ; за ред. В. В. Комарова. - X.,2011. - 1352 с.. 2011

Еще по теме § 4. Належність доказів і допустимість засобів доказування:

  1. Стаття 70. Належність та допустимість доказів
  2. Стаття 86. Оцінка доказів
  3. 4.4. Належність доказів і допустимість засобів доказування
  4. Поняття доказів та засобів доказування, їх співвідношення. Доводи сторін.
  5. Допустимість доказів
  6. Оцінка доказів судом
  7. Стаття 59. Допустимість доказів
  8. Стаття 137. Витребування доказів
  9. § 1. Поняття судового доказування
  10. § 4. Належність доказів і допустимість засобів доказування
  11. § 6. Забезпечення доказів
  12. § 2. РОЗГЛЯД СПРАВ ПРО ПЕРЕДАЧУ безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність
  13. Яке значення для судової практики мають поняття належності та допустимості доказів у цивільному процесі?
  14. Яким чином суд може встановити, що надані йому докази одержані з порушенням порядку, вставленому законом, при виконанні положення ст. 59 ЦПК?
  15. Згідно з п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК у позовній заяві мають бути зазначені докази, що підтверджують кожну обставину, однак у ст. 131 ЦПК зазначено, що докази сторонами можуть надаватися до або під час попереднього судового засідання. Тому, чи може суд залишати позов без руху, якщо докази в ньому не зазначені і чи може суд у своїй ухвалі визначати кількість таких доказів, їх належність?
  16. Належність і допустимість доказів
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -