<<
>>

Поняття доказів та засобів доказування, їх співвідношення. Доводи сторін.

Належність, допустимість, достовірність (вірогідність), достатність доказів

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.І ст. 57 ЦПК). Однак таке визначення не можна вважати однозначним.

Поняття «докази» пов’язане з розглядом справи в суді, коли встановлюється певна юридична обставина. Але пов’язаний з доказом термін «будь-які фактичні дані» не можна сприймати в одній площині, що це є конкретні показання свідків, письмові чи речові докази.

Таке однозначне сприйняття доказів унеможливить подальшу їх оцінку судом. Методом від супротивного це можна пояснити так. Якщо доказами є «будь-які фактичні дані», то суд не вправі відмовляти в заслуховуванні показань будь-яких свідків, навіть тих, свідчення яких потенційно не можуть стосуватися обставин справи, записи будь-яких телефонних розмов мають прийматися судом як доказ тощо. Однак статті 58, 59 ЦПК свідчать про зворотні дії суду, який може не прийняти докази. Водночас у нормах матеріального права можуть встановлюватися певні вимоги щодо доведення юридичних фактів саме конкретними засобами доказування, що зумовлює неможливість прийняття інших доказів на підтвердження певних юридичних обставин.

Тому термін «фактичні дані» слід сприймати як пряму вказівку на юридичну обставину, на існування якої спрямований доказ. Дане положення у нашій свідомості сприймається «автоматично», тому ми не завжди здатні ці поняття розмежовувати на практиці. Наприклад, термін «шлюб» пов’язують з його реєстрацією, тому мають існувати відповідні докази - свідоцтво про шлюб, відмітка в паспорті про реєстрацію шлюбу. Ці докази є прямими, а побічним доказом може бути свідоцтво про розірвання шлюбу, оскільки не може існувати розірвання шлюбу, який не був зареєстрований.

Коли ж постає питання про те, що дані встановлюються на підставі певних засобів доказування, то сприйняття доказів стає ще більш проблемним, оскільки пояснення сторін, третіх осіб, показань свідків, письмові та речові докази, зокрема зву- ко-, відеозаписи тощо утворюють певні групи засобів доказування.

Згідно зі ст, 57 ЦПК схема визначення доказів така:

- докази - це фактичні дані;

- фактичні дані встановлюються на підставі засобів доказування.

Якщо із цієї схеми забрати «фактичні дані» як штучне явище, то виходить, що докази встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Отже, доказами перелічені засоби доказування не є. Якщо до цього додати положення ст. 58 ЦПК, в якій має місце ототожнення доказів з джерелом інформації, то можна стверджувати, що виділити поняття «доказ» в чистому вигляді не вдасться, а спроби на законодавчому рівні встановити конкретне значення цього терміна - це лише намагання наблизитися до глибини ЦЬОГО поняття.

Така законодавча неадекватність зумовлена тим, що докази як поняття абсолютизуються, хоча конкретними доказами можуть вважатися лише ті з них, які подані суду та прийняті й проаналізовані ним. Це положення підтверджує особливий характер доказів у цивільному процесі.

Наприклад, коли розмова двох осіб відбувається приватно і один із співрозмовників образить іншого, то подальше звернення до суду буде недоцільним, якщо ображена особа не зможе довести факт такої образи.

Якщо така образа мала місце у судовому засіданні, у присутності інших осіб, які беруть участь у справі, де усі обставини фіксувалися за допомогою технічних засобів, подальше доведення суду факту образи стає спрощеним.

Крім того, слід враховувати, що судовий розгляд справи - це новий потік юридично вагомих обставин, фіксування яких надає новий доказовий матеріал. Наприклад, коли справа розглядається судом, можуть виникати спори і нові правопорушення: адміністративні правопорушення, кримінально карані діяння, виявлятися непрофесіоналізм конкретного судді чи адвоката тощо.

За цивільним кодексом Квебеку (Канада) докази віднесені до матеріального права1. Така концепція є правильною, оскільки у нормах матеріального права робиться перелік юридичних обставин, які мають встановлюватися судом, наприклад, стан недієздатності, кваліфікація родинних і сімейних відносин тощо, тому й мають визначатися докази, за допомогою яких ці обставини мають встановлюватися судом. Виходячи з того, що перерахувати всі можливі юридичні обставини неможливо, то перелік доказів так само не можна однозначно створити, а можна рекомендувати певні засоби доказування. Доказ є елементом засобу доказування, тому потрібно між ними визначити співвідношення.

На нашу думку, доказ співвідноситься із засобом доказування як конкретне із загальним, оскільки саме особи, які беруть участь у справі, з усіх можливих засобів доказування обирають ті, які мають підтвердити існування тих чи інших юридичних обставин і подають їх суду або просять суд їх витребувати. Коли суд їх залучає у справу як доказ, то саме у цьому випадку вони стають доказами в справі.

Доказ та його структура:

1) зміст - інформація про подію, дію, бездіяльність, стан чи правовідносини, які мали чи мають місце;

2) форма вираження цієї інформації у доказі: власноручно написаний заповіт, висновок експерта, усні показання свідка

ТОЩО.

Засіб доказування

Засоби доказування - це згруповані по видах за формою докази, які закріплені у законодавстві і можуть розцінюватися як форма вираження доказів. Перелік засобів доказування не вичерпний, з’являються нові - інформаційні (електронні) джерела.

Інформаційні - отримані шляхом відтворення фонограми технічного запису.

Пунктом 9 ст. 14 Закону України «Про захист прав спожи- вачів>> встановлено, що вимоги споживача розглядаються після пред’явлення споживачем квитанції, товарного чи касового чека або іншого письмового документа, а щодо товарів, на які встановлено гарантійні терміни, - технічного паспорта чи іншого документа, що його замінює. Отож єдиним допустимим засобом доказування у цій ситуації може бути лише письмовий доказ. Тобто показання свідків не може бути допустимим засобом доказування для даної категорії справ.

З даного нормативного акта можемо зробити висновок, що під терміном «засіб доказування» слід розуміти письмовий документ, а доказами слід вважати квитанцію, товарний чи касовий чек.

Згідно зі статтями 57, 59 ЦПК, у яких йдеться, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, можна встановити такі ознаки засобів доказування:

1) перелік засобів доказування є вичерпним;

2) засоби доказування слід одночасно розглядати в двох аспектах:

- як точно визначений у законодавстві їхній перелік;

- їхню допустимість для доказування у конкретній справі;

3) докази є елементами засобів доказування, які можуть мати інформаційний, речовий або змішаний характер і мають відповідати вимогам допустимості, що висуваються до засобів доказування у конкретній справі, та належності до цієї справи, а також мають бути отримані відповідно до вимог ЦПК та інших нормативних актів.

Суд може отримати пояснення сторін, третіх осіб, свідків не шляхом безпосереднього допиту у судовому засіданні при розгляді справи, а у порядку окремого доручення (ст. 132

ЦПК), і тоді пояснення сторін, третіх осіб та показання свідків набувають статусу письмових доказів у конкретній справі.

Однак перелік засобів доказування, передбачений у ч. 2 ст. 57 ЦПК, вважати вичерпним немає підстав, оскільки, виходячи із аналізу ЦПК, можна дійти висновку про існування й інших засобів доказування. Тому загалом неможливо погодитися з позицією деяких російських науковців, які вважають наведений вище перелік вичерпним і неможливим застосування засобів доказування, не передбачених законом, особливо за аналогією2.

З першим аргументом неможливо погодитись через те, що в переліку, наведеному в ст, 57 ЦПК, не враховується право сторін на визнання обставин.

Визнання обставин як засіб доказування. Автори пропонують розглянути як засіб доказування визнання обставини (факту) стороною (ч. 1 ст. 61 ЦПК). Доцільність визнання обставини (факту) стороною може виявлятися в тому, що їй не потрібно буде втрачати час на участь у судовому розгляді, на подання доказів, тому зменшаться витрати сторони, які спрямовані на оплату допомоги адвоката, відшкодування судових витрат тощо. Тобто в разі програшної позиції в справі стороні доцільно визнати юридичну обставину (факт).

Фактичне ототожнення таких засобів доказування, як пояснення сторін, третіх осіб за ст. 57 ЦПК з ч. 1 ст. 61 ЦПК, в якій ідеться про обставини, визнані сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі, не підлягають доказуванню, неприпустиме. Оскільки таке ототожнення пояснень сторін і третіх осіб з визнанням сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, обставин (фактів) суперечить статтям 31, 174, 176 ЦПК, які розмежовують поняття «визнання обставини (факту)» і «визнання позову». Тим більше, за юридичною практикою англосаксонської системи визнання фактів стороною вважається «золотим доказом»3, оскільки саме так вирішується багато спорів у змагальному процесі. Крім того, у такому разі автори вважають можливим поширити дію ч. 2 ст. 31 ЦПК щодо визнання позову на обидві сторони, а не тільки на відповідача. Якщо відповідач має право визнати позов повністю або частково, то позивач так само може визнати повністю або частково зустрічний позов (статті 123, 124 ЦПК) чи вимоги третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору (статті 34, 125 ЦПК).

Щодо другого аргументу, то мало хто звертає увагу на ч. 7 ст. 8 ЦПК України, якою передбачається можливість суду у разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, застосовувати закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а при відсутності такого закону виходити із загальних засад законодавства України (аналогія права).

Як слід розцінювати поняття «квитанція», «товарний чи касовий чек», які мають місце у законі «Про захист прав споживачів» - як засіб доказування чи як доказ?

За ст. 64 ЦПК письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

В цьому разі об'єднуючою рисою цих документів є паперовий носій, але, зазвичай, поняття «письмовий» пов’язується з написанням від руки або друкуванням на технічному пристрої певної інформації, що містить у собі відомості про обставини, які мають значення для справи, «Письмовий» - зміст написаного залежить від волі тієї людини, що його підписує.

Касовий чек може виготовлятися за допомогою комп’ютера або касового апарату і він міститиме інформацію, що проходитиме обробку комп’ютером або апаратом, а тому постане питання про можливість застосування комп’ютерної або іншої техніки як створення доказу. З цього приводу в юридичній літературі висловлюються неоднозначні позиції4.

Тому можливі також два підходи до класифікації чеків: перший полягає в застосуванні методу виключення, тобто не встановлено законодавством - це не засіб доказування, а доказ; другий має ґрунтуватися на логіці й передбачатиме - доки не встановлено сторони доказового процесу, не заслухалась їхня позиція з приводу прийняття цього доказу і цей доказ не прийнято судом - його можна розцінювати лише як джерело інформації про обставини справи. Останнє положення випливає зі ст. 57 ЦПК і зумовлене тим, що в розглядуваному випадку для того, щоб суд на підставі цього доказу встановлював наявність обставин, він спочатку має на підставі статей 58, 59, 64 ЦПК його прийняти. Оскільки не завжди письмові докази подаються суду в належному стані або в разі виникнення у сторін чи у суду сумнівів в їхній достовірності, може призначатись експертиза такого доказу. Тому такий доказ може бути відведений або прийнятий до розгляду після перевірки його достовірності.

Не можна вважати чек однозначно письмовим доказом. Письмовий - якщо він виписаний особою власноручно, якщо він виготовлений касовим аппаратом - він технічний (інформаційний).

Тому можна встановити відмінність між доказами та засобами доказування.

Абстрактно існує перелік засобів доказування, визначений у ЦПК. Коли ж конкретна особа звертається до суду, то вона зобов'язана підтвердити певні юридичні обставини за допомогою доказів, отже вона обирає ті з доказів, які перераховані у законодавстві і мають місце в житті конкретного суб’єкта.

Так, з письмових доказів суб’єкт може надати суду лист, довідку, розписку, договір та ін. До речових доказів можуть бути віднесені ручка, цегла, одяг та ін.

Доводи

Поняття «доводи» має свою історію застосування, зокрема в дореволюційному цивільному процесуальному законодавстві. Якщо сучасні науковці обходять поняття «доводи» і не розкривають його, то в дореволюційній науці «доводи» розкривались з таким значенням: «Доводи в широкому змісті - все, що сторона допроваджує на захист своїх прав та на спростування прав супротивника, зокрема - це сторонні пояснення і висвітлення з відомої сторони обставин справи і докази, які їх підкріплюють або спростовують, без яких пояснення і висвітлення багатьох обставин та доказів можуть бути незрозумілі суддям, неправильно розтлумачені та замість цього, щоб слугувати на користь особі, що їх подала, будуть використані як зброя проти неї»6.

Поняття «доводи» також має місце у нормах ЦПК (ст. 27 ЦПК), досить часто вживається у нормах, які регламентують процедуру розгляду справ в апеляційній і касаційній інстанціях (статті 303, 315, 316, 333, 345, 346 ЦПК), Так, з аналізу статей 303 і 295 ЦПК можна дійти висновку, що під доводами законодавцем розуміється: обґрунтування апеляційної скарги, у чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення або ухвали суду (неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність встановлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок не- обґрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин); нові обставини, які підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів у суд першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції. Як бачимо, в цій нормі закладені в основному наслідки розумової (інтелектуальної) діяльності, оскільки слід обґрунтувати, а не лише доказати, у чому полягає неправильність рішення (ухвали) суду, обставини справи та закон, якими спростовується рішення тощо. При цьому процес перегляду доводів скаржника також має здійснюватись у передбаченій законом процедурі. Тому відмежовувати і надавати переваги лише розумовій діяльності суб’єктів доказового процесу і процесу доведення вважається зайвим, оскільки діяльність у суді має підпорядковуватися встановленій процедурі прийняття, дослідження, аналізу та оцінці поданих доказів.

Якщо звернутися до підручників з логіки6, то доведення належить до аргументації - способу інтелектуальної діяльності. Тобто коли при міркуванні треба не тільки мати істинне положення, але й слід продемонструвати, чому це положення істинне чи хибне, в чому полягає його доцільність чи недоцільність. Доведенням називають логічну процедуру, в ході якої встановлюється істина якого-небудь положення за допомогою інших положень, істинність яких вже встановлена. Доведення

є фактично центральною процедурою логіки. У ході доведення ми не просто встановлюємо істинність якогось положення, але примушуємо свого співрозмовника визнати цей факт. Доведення має свою структуру та складається із тез, аргументів та демонстрації. Теза - це думка або положення, істинність яких потрібно довести. Теза повинна бути істинною. Хибне положення, яке висувається як теза не можна обґрунтувати ніяким доведенням. Аргумент - це думка, істинність якої встановлена і яка може бути використана для обґрунтування істинності або хибності якогось положення. Як аргументи можіть виступати аксіоми, закони науки, визначення, судження про достовірно відомі факти (судження - це така форма мислення, яка розкриває зв’язок між предметом і його ознакою, наприклад, квадрат є геометричною фігурою, природний супутник не є планетою). Демонстрація - міркування, в процесі якого із аргументів виводиться істинність або хибність тези. В демонстрацію включаються відомі види умовиводів (як способи зіставлення аргументів та тези) і логічні закони та правила, за якими здійснюються ці способи зіставлення. Демонстрація має три форми: а) дедуктивна; б) індуктивна; в) аналогія. Доведення можуть викладатися або шляхом наведення прикладів, які включають індукцію та аналогію, або побудовою витимем, які охоплюють скорочені дедуктивні умовиводи.

Це положення має місце в цивільному процесі, оскільки позивачем у позовній заяві висуваються тези, робиться спроба їх довести за допомогою аргументів, а відповідач аналізує їх і намагається спростувати, надаючи суду свої тези і аргументи. У судових дебатах відбувається, як правило, демонстрація перед судом переваг своїх аргументів кожною із сторін. У судовій практиці має місце й поняття «судження», яке досить часто використовується у справах про захист честі і гідності, оскільки відповідачі таким чином намагаються захиститися від пред’явленого позову, маючи на увазі своє право робити висновки.

Належність доказів

У ст. 58 ЦПК закріплено правило щодо належності доказів. Згідно з ч. 1 даної норми належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Проте, як зазначали автори вище, у ЦПК та у теорії цивільного процесу не розмежовуються поняття «доказування» та «доведення» та не розкривається їх сутність. У ст. 58 ЦПК має йтися не про предмет доказування, а про предмет доведення як більш широке поняття. Зокрема, коли свідки викликаються для давання показань, то зазначають, які обставини вони можуть підтвердити. Але реально, показання свідка це не тільки підтвердження певної юридичної обставини суду, але й відповіді на запитання осіб, які беруть участь у справі, а поставити юридично грамотні запитання неможливо без розумової діяльності. Отже, показання свідка це не тільки переказ учасника подій, а й перевірка дійсності даних показань, зіставлення таких показань з іншими доказами у справі тощо.

Належними є докази, які мають значення для справи, тобто за їх допомогою можуть бути підтверджені взаємопов’язані з ними істотні обставини, які відповідно до норми матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин.

Предмет доведення формується на підставі норми матеріального права. Початок його формування - це завдання позивача, який визначає його у позовній заяві виходячи з норм матеріального права, а потім з урахуванням спеціальних прав позивача (ст. 31 ЦПК), який протягом усього розгляду справи по суті може змінити предмет або підстави позову, предмет доведення може уточнюватися на стадії попереднього судового засідання (ст. 130 ЦПК) чи протягом судового розгляду. Обставини, які входять у предмет доведення, мають підтверджуватися відповідними доказами і аргументами. Наприклад, у ч. З ст, 277 ЦК встановлено, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною. Тому позивач має довести такі обставини:

- інформація була поширена конкретним способом: листом, в інтернеті, в газеті тощо;

- конкретними особами - відповідачами;

- інформація є негативною.

Правило належності доказів спрямоване на виділення істотних обставин справи та визначення даказів, які можуть підтвердити ці обставини.

Наприклад, у предмет доведення у справі про відшкодування шкоди, завданої в результаті ДТП, входять:

1) обставини, які свідчать про порушення прав позивача. Ці обставини підтверджуються такими доказами: протоколом про ДТП та постановою суду про застосування адміністративної відповідальності до порушника прав позивача;

2) обставини, які підтверджують право позивача і є підставою для позову. Він є власником автомобіля, якому завдано шкоди. Ця обставина підтверджується технічним паспортом на автомобіль, виданим на ім'я позивача;

3) обставини, які свідчать про порушення прав позивача конкретним суб’єктом - відповідачем. Ці обставини підтверджуються постановою суду про адміністративну відповідальність, де встановлена вина відповідача у завданні шкоди;

4) обставини, які вказують на розмір завданої позивачем шкоди. Розмір завданої шкоди підтверджується висновком експерта, оплатою ремонтних робіт тощо.

Усі перераховані докази є належними до справи, оскільки вони підтверджують обставини, які входить у предмет доведення.

Продовжимо далі аналізувати справу про відшкодування шкоди, завданої в результаті ДТП, на належність доказів на прикладі судової практики.

Судова практика

Водій К. був визнаний судом винним у скоєнні адміністративного правопорушення та завданні шкоди. При розгляді цивільної справи про відшкодування шкоди, завданої в результаті ДТП, відповідач просив суд приєднати до справи як доказ його характеристику з місця роботи. Суд розглядав цивільно-правові наслідки ДТП, тому відмовив відповідачеві у прийнятті характеристики та мотивував відмову тим, що такий доказ не є належним до даної справи.

Виходячи із аналізу даної справи слід зазначити, що дії суду є правильними. Така характеристика була б доцільною при адміністративному провадженні, коли вирішувалося питання про застосування до правопорушника заходів адміністративної відповідальності. Для визначення розміру шкоди належним доказом є висновок експерта або ж визнання позову відповідачем буде підставою для ухвалення рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 58 ЦПК на сторони покладається обов’язок обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень, тому це питання віднесено до доведення. Але у процесі доведення можуть брати участь і треті особи з самостійними вимогами щодо предмета спору між сторонами, тому ці суб’єкти також мають доводити належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Досить часто суб’єкти доведення посилаються на ст. 129 Конституції України, в якій гарантована змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, та вважають це положення достатнім, щоб суд прийняв до розгляду будь-який доказ. Як бачимо, цей конституційний принцип має дві складові:

- свобода у наданні суду доказів;

- доведення перед судом їх переконливості.

Положення щодо свободи у наданні доказів поширюється

на осіб, які беруть участь у справі, тому що саме вони повинні надати суду докази на підтвердження своїх вимог та заперечень та довести їх переконливість перед ним. На суд покладається обов’язок остаточного визначення питання про належність доказів, наданих сторонами, до справи, але у Конституції не встановлено обов’язку суду приймати будь- який доказ і на будь-якій стадії розгляду справи. Така процесуальна діяльність суду має місце на різних стадіях процесу.

У зв’язку з цим ч. 2 ст. 58 ЦПК слід сприймати так:

- якщо поданий доказ (його зміст), пов’язаний із фактами підстав позову або заперечень проти позову, які підлягають встановленню, та не викликає сумніву у суду та осіб, які беруть участь у справі, він має прийматися судом;

- якщо доказ, поданий на доведення обставин, які входять у предмет доведення, не може підтвердити або спростувати факти, що підлягають доведенню, крім того, інша сторона або третя особа заперечують проти прийняття його судом та приєднання до матеріалів справи, суд має відмовити у прийнятті такого доказу;

- якщо доказ вже наявний у матеріалах справи, але під час його дослідження суд та інші особи, які беруть участь у справі, дійдуть висновку, що він є неналежним, суд не бере його до уваги при ухваленні рішення.

Судова практика

При розгляді справи судом про поновлення строку на прийняття спадщини за заповітом позивач гр. П. обґрунтовував свої вимоги тим, що він пропустив строк на прийняття спадщини з поважних причин, оскільки не був повідомлений нотаріусом про смерть заповідача та відкриття спадщини, хоча це є прямим обов'язком останнього згідно зі ст.63 Закону «Про нотаріат». Позивач просив суд посприяти йому у витребуванні письмового доказу - витягу із реєстру вихідної кореспонденції нотаріальної контори про те, чи повідомлявся він нотаріусом про відкриття спадщини. На запит суду із нотаріальної контори надійшла довідка про те, що позивач гр. П. нотаріусом не повідомлявся про відкриття спадщини.

Відповідач заперечував проти позову та посилався на те, що позивач не може спадкувати, оскільки він не доглядав заповідача перед смертю та не взяв участі у його похованні, На підтвердження заперечень відповідач клопотав про допит свідків - сусідів померлого заповідача, які підтвердили б обставини, що позивач при житті спадкодавця не піклувався про нього.

Суд відмовив у допиті таких свідків та свою ухвалу мотивував тим, що показання свідків відповідача не нададуть суду інформації про те, що нотаріус неналежним чином виконав свої обов’язки щодо повідомлення позивача про відкриття спадщини.

Поведінка самого спадкоємця, виконання чи невиконання ним обов’язків по похованню спадкодавця відходять на другий план через те, що у разі визнання спадкоємця таким, що пропустив строк без поважних причин на прийняття спадщини, позбавляє його будь-яких обов’язків по похованню померлого і відшкодуванню таких витрат, тобто ця обставина не має юридичного значення при розгляді справи про поважність причин пропуску строку на прийняття спадщини. Тому показання свідків про неналежне виконання обов’язків спадкоємцем у справі про продовження строку на прийняття спадщини е неналежними доказами, оскільки не стосуються предмета доведення.

Формула перевірки належності доказу до справи

Якщо доказ підтверджує певну обставину, зазначену у по* зовній заяві або у запереченнях проти позову, яка збігається з відповідною обставиною у законодавчій нормі, на яку також має зробити посилання той суб’єкт, який подає відповідний доказ, то такий доказ можна вважати належним до справи. [5] [6] у ч. 4 ст. 201 ЦПК, - суд мав зупинити провадження у справі до вирішення кримінальної справи8.

Постанова про порушення кримінальної справи була неналежним доказом, оскільки вона не свідчила про кримінальні дії нотаріуса та обов’язок відшкодування ним завданої шкоди, а лише доводила ту обставину, що прокуратура здійснює перевірку дій такої особи.

Така обставина не входила до предмета доведення у справі про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та відшкодування шкоди. Доказом вини нотаріуса міг бути лише вирок суду по цій справі.

<< | >>
Источник: Авторський колектив. Цивільний процес України : академічний курс ; [підручник для студ, юрид. спец. вищ. навч. закл.]; КНТ. 848 с. 2009

Еще по теме Поняття доказів та засобів доказування, їх співвідношення. Доводи сторін.:

  1. ЗМІСТ
  2. Принципи, що визначають процесуальну діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі
  3. Поняття доказів та засобів доказування, їх співвідношення. Доводи сторін.
  4. § 1. Поняття нотаріату. Модель нотаріату латинського типу
  5. ЗМІСТ
  6. Поняття, суть і значення диспозитивності в кримінальному судочинстві України
  7. Функція кримінального переслідування: поняття та сутність
  8. Кримінально-процесуальні функції вторинного рівня та їх реалізація в кримінальному провадженні
  9. 1.3. Учасники угоди про визнання вини
  10. 3.2. Можливість і доцільність впровадження угоди про визнання вини в кримінальний процес України та її законодавче врегулювання
  11. Особливості формування адміністративних судових рішень щодо захисту прав і свобод громадян
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -