2.3. Урегулювання розбіжностей, що виникають при укладенні, зміні та розірванні господарських договорів

Відповідно до ст. 10 ГПК України спори, що виникають при укладенні господарських договорів, можуть бути подані на вирішення господарського суду. У господарській діяльності склалася певна практика щодо досудового врегулювання розбіжностей, які виникають під час укладення певних категорій господарських договорів.

Ініціатива укладення договору може виходити від будь-якої зі сторін, яка готує проект договору і надсилає його контрагенту супровідним листом (додатки Р, С). Іноді виникає ситуація, коли умови, сформульовані однією стороною, не зовсім задовольняють бажання й наміри іншої сторони, і тоді можуть виникнути розбіжності, які розглядаються уповноваженими особами підприємства чи організації. За наявності заперечень щодо умов договору підприємство чи організація, які одержали проект договору, складають протокол розбіжностей (додаток Т), про що робиться запис у тексті договору, і надсилають другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом із підписаним договором.

Підприємство чи організація, які одержали протокол розбіжностей, повинні його розглянути й вжити заходів щодо врегулювання розбіжностей з іншою стороною, внести до договору всі прийняті розбіжності (додаток У), а ті розбіжності, що залишилися неврегульованими, передати на розгляд господарського суду. Якщо сторона, яка отримала протокол розбіжностей, не погоджується з ними і не передає їх до господарського суду, то договір вважається неукладеним.

При здійсненні господарської діяльності нерідко виникає необхідність на тих чи інших підставах змінити або розірвати достроково господарський договір. Відповідно до ст. 11 ГПК України підприємство чи організація, які вважають за необхідне змінити або розірвати договір, надсилають пропозиції про це другій стороні за договором.

Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору (додатки Ф, Х), відповідають на неї не пізніше ніж за 20 днів після одержання пропозиції.

Слід погодитися з думкою М. І. Тітова, що на сьогодні не можна визнати обґрунтованими підстави для відміни претензійного порядку врегулювання господарських спорів. Добровільне погашення боргів має стати обов’язковим процесом у діяльності керівника як державного, так і приватного підприємства. Збереження процедури досудового врегулювання господарських спорів є додатковою гарантією невтручання державних органів у господарську діяльність підприємств, а також реальною допомогою в зростанні правосвідомості підприємців. Збереження досудового врегулювання господарських спорів надалі ефективно допомогло б підприємцям у встановленні надійних партнерських відносин, що, безумовно, впливало б і на темпи переходу до ринкової економіки.

Не викликає жодного сумніву також і думка автора про те, що тільки з поглибленням ринкових перетворень, суттєвим зростанням правосвідомості підприємців, коли честь фірми для них буде важливішою, ніж сумнівний прибуток, а також із появою інших об’єктивних чинників може виникнути потреба в зміні процесуальних відносин, зокрема, у введенні альтернативного порядку досудового врегулювання деяких категорій господарських спорів та розширенні переліку спорів, що можуть розглядатися господарським судом без додержання сторонами обов’язкового досудового врегулювання[14] .