Юридичні поняття і терміни на літеру І

Іван Павло П - 264-й Папа Римський, шостий суверенний голова міста-держави Ватикан. Святий Католицької церкви, ка­нонізований 2014. Перебував на чолі Католиц. церкви протягом двадцяти шести з половиною років, що є другим за тривалістю понтифікатом після Папи Пія IX, який займав цю посаду 32 роки.

Ігор (р. н. невід. - 945) - вел. князь київський з 912, факт, родоначальник династії Рюриковичів. Згідно з «Повістю времен- них літ» чоловік Ольги і батько Святослава. Продовжував діяль­ність свого попередника Олега щодо зміцнення давньоруської держави - Київської Русі, підкорив своїй владі східнослов’ян. племена між Дністром і Дунаєм, придушив повстання древлян, які не захотіли коритися І. на початку його князювання. На відміну від свого попередника І. вимагав від підданих не лише військ, до­помоги під час війни («раті»), а й щорічної данини, стягуваної з мешканців краю у вигляді «полюддя». В літописних джерелах згадуються військ, походи І.

Ідея (гр. idea - поняття, уявлення) - 1. Сукупність понять, уявлень про дійсність у свідомості людини, що виражає його від­ношення до навколишнього світу. 2. Основний, суттєвий принцип світосприйняття. 3. Основна думка, задум, що визначає зміст чого-н. (напр., І. роману). 4. Намір, план (напр., І. економічного розвитку).

Іджма (араб, «з’єднання», «згода») - одне з джерел мусуль­манського права, судження з релігійно-правових питань, вислов­лені сподвижниками Мухаммеда і авторитетними богословами.

їдиш, їдиш (ідиш yidisch, від нім. judisch - єврейський) - мова частини євреїв, які проживають в Європі, Америці, Півден­ній Африці та Ізраїлі, заснована на німецьких діалектаї.

Ієринг Рудольф (1818-1892) - нім. правознавець, автор концепції «юриспруденції інтересів». Широко відомим став за­вдяки своїм працям «Дух римського права на різних сходинках його розвитку», «Мета в праві», «Боротьба за право».

ICAN, International Campaign to Abolish Nuclear Weapons - все­світній рух громадян за ядерне роззброєння. Напоч. 2019 до складу ICAN входять 468 партнерських організацій з 101 країни, серед яких представники п’яти ядерних держав - США, РФ, КНР, Великобри­танія і Франція. 2017 організація цілком заслужено стала лауреатом Нобелівської премії миру «за роботу щодо привернення уваги до ка­тастрофічних гуманітарних наслідків будь-якого використання яде­рної зброї та за новаторські зусилля для досягнення заборони такої зброї на основі «Договору про боротьбу з ядерною загрозою».

Ікта (араб, «наділ», «ділянка») - 1. В Арабському халіфаті по жалуване за службу землеволодіння. 2. Умовне дарування зе­мельного наділу (подібне до бенефіція) в країнах Близького та Середнього Сходу за Середньовіччя.

Іларіон (XI ст., точні дати народж. і смерті невідомі) - мит­рополит Київський (1051-1054 рр.), сподвижник Ярослава Муд­рого, спільно з яким уклав Церковний статут руської православ­ної церкви. Автор політичного трактату «Слово про Закон і Бла­годать». Історія людства представлена у викладі І. як послідовна зміна епох, пережитих народами: час язичництва, коли люди жи­ли в «ідольському мороці», «у служінні бісам», змінилася епохою закону, що був даний Богом через пророка Мойсея єврейському народу для «підготовки його до сприйняття істини і благодаті». Це - час Старого Завіту. Його змінила епоха християнства - епоха істини і благодаті, Нового Завіту. «Закон через Мойсея даний» - символ Старого Завіту, іудаїзму. Новозавітний закон І. трактує як засіб подолання пороків людей, підготовки до «благодаті й істи­ни», тобто до сприйняття християнства, Бога. У І. закон - благо­дать - істина не протиставляються, а розглядаються в історичному і логічному зв’язку як умова і шлях до пізнання благодаті й істини.

Ілку, ільк (ак. ilkum - ходіння) - різновид державної, царсь­кої землі у Ст. Вавілоні - невідчужувана земельна ділянка разом з будинком і садом, виділена царем за службу воїну (редуму чи баіруму).

!лоти (грец. heilotai) - місцеві (корінні) жителі Мессенії, які стали державними рабами Спарти внаслідок завоювання їх спартіатами. Під час військових дій І. виконували роль служників при спартіатах та були легкоозброєними воїнами. Життя І. охоронялося законом.

Ільїн Іван Олександрович (1882-1954) - російський філо­соф, письменник, публіцист. Після закінчення Московського уні­верситету викладав у ньому. 1922 р. був висланий радянською владою разом з іншими вченими за кордон. Ідеолог Російської за­гальновійськової спілки (створена 1924 в Білій еміграції під ке- рівн. генерала П.Н. Врангеля, існує до сьогодні). Гегельянець, один з ідеологів російського месіанства та фашизму, критик ко­мунізму й ліберально-демократичного Заходу. Заперечував право українського народу на самовизначення та створення власної не­залежної держави.

Імам (араб, «провідник», «той, що керує молитвою») - 1. Духовний глава мусульман в окремій країні, інколи наділений світською владою. 2. Священник в мечеті. 3. Основоположник кожного з чотирьох релігійно-юридичних толків сунізму. 4. Глава шіітів.

Іммедіатизація - процес перетворення ар’єр-васалів в безпосередніх васалів короля.

Імператор (лат. imperator - повелитель, полководець, «той, що має повну владу») - титул деяких монархів, більш високий порівняно з королем, царем. Спочатку цим титулом іменували полководців-переможців у Pecn. Римі (509-27 до н.е.): надавався сенатом або військом. З ліквідацією респ. правління і переходом до монархії, починаючи з Августа (63 до н.е. - 14 н.е.), І. офіцій­но називали правителів Рим. імперії. Після падіння Західної Рим. імперії 476 титул І. зберігся на Сході, у Візантії; на Заході він був відновлений Карлом Великим, якого у 800 проголосили рим. І. Від 962 герм, королі, які захопили Пн. Італію, стали іменувати

себе І. Священної Рим. імперії германської нації. З XV ст. титул І. цієї імперії майже безперервно залишався за австр. монархами. 1721, після Ніштадського миру, титул І. прийняв рос. цар Петро І. Усі наст. рос. царі до Миколи II включно, теж іменувалися І. 1804 І. Франції проголошено Наполеона Бонапарта. З об’єднанням Ні­меччини 1871 прусський король Вільгельм І був проголошений І. (кайзером) германським. 1876 англ, королева Вікторія прийняла титул імператриці Індії. Італ. король з 1936 носив титул І. Абіссі­нії. І. проголошували себе правителі Бразилії, Гаїті, Ефіопії, Мек­сики, Сіаму та ін. Титул І. існував у Китаї до Сіньхайської рево­люції 1911.

Імперії період (27 р. до н.е. - 476 р. н.е.) - період історії Стародавнього Риму, протягом якого державна влада була мак­симально централізована та сконцентрована в руках імператора. Перехідним періодом від республіки (див.: республіки період) до необмеженої монархії в Стародавньому Римі був період принци­пату (27 р. до н.е. - 284 р. н.е.). Остаточний перехід до необме­женої монархії - домінату відбувся 284 р. (правління Діоклетіа- на. - Див.: Домінат, Реформи Діоклетіана і Константина).

Імперіум (лат. imperium) - 1. Вища військова, адміністрати­вна та судова влада, що належала диктатору, консулам, преторам і начальникам кінноти у Стародавньому Римі, а також римським намісникам в провінціях (проконсулам, пропреторам); 2. Імперія, позначення території монархічної держави на чолі з імперато­ром, застосовувалось до Римської світової держави (Imperium Romanium), до Візантії і монархії Карла Великого, а також до сві­тових колоніальних держав за Середньовіччя і Нового часу.

Імперія (від лат. imperium - влада, панування, держава) - 1. Монархічна д-ва, глава якої має титул імператора. 2. Форма держ. устрою великої колоніальної д-ви. Це, як правило, багатонац. д-ва, утворена шляхом насильницького (рідше - добровільного) приєднання незалежних досі держав або їх частин. Система держ. органів управління в І. гранично централізована. Представники імпер. влади (намісник, губернатор, генерал-губернатор тощо) 344

користуються на місцях практично необмеженою владою. їх ос­новне завдання - протидія будь-яким проявам сепаратизму, пра­гненню до автономії чи суверенітету. Допускається створення місц. органів самоврядування, до компетенції яких віднесено ви­рішення малозначущих питань. Правова система ґрунтується на принципах права метрополії. Для правового статусу населення І. нерідко характерні дискримінац. ставлення до представників нац. меншин, відсутність або істотне обмеження найважливіших по­літ. прав і свобод. У XX ст. відносини між метрополією і колоні­ями модернізуються. Прикладом може бути трансформація Бри­танської імперії на Співдружність, очолювану Великобританією, до складу якої входить понад 40 держав - кол. брит, колоній; 3. В Стародавньому Римі - вища державна влада народу. 4. Вищі повноваження магістратів часів Республіки, що надавалися їм або шляхом виборів, або через прийняття особливого закону. 5. Пожиттєва вища влада імператора Риму. 6. Територія, на яку поширювалася влада імператора.

Імперська конституція Німеччини від 16 квітня 1871, ін. «Конституція Бісмарка» - конституція Німецької імперії, що дія­ла з 1871 до 1919; заснована на конституції Північнонімецького союзу (включав 26 суб’єктів: королівств - Прусія з Лауенбургом, Баварія, Саксонія, Вюртемберг, герцогств - Баден, Гессен, Мек­ленбург, Брауншвейг, 17 ін. малих земель та вільних міст, а з 1911 - Ельзасу-Лотарінгії). Передбачала великий вплив короля Пруссії, який за посадою був також президентом союзу або німе­цьким імператором. Він призначав рейхсканцлера і імперських посадових осіб. Рейхсканцлер контрасигнував розпорядження ім­ператора і очолював бундесрат. Конституція передбачала наяв­ність бундесрату (представництва держав-суб’єктів імперії, з правом вето Пруссії на зміни конституції) і рейхстагу, що обира­вся загальним голосуванням громадян чоловічої статі, згідно з початковою редакцією конституції на 3 роки, аз 1888 - на 5 ро­ків. Конституція не містила переліку буржуазно-демократичних свобод та прав людини і громадянина. Послугувала взірцем для конституції Японії 1889.

Імпічмент (англ, impeachment) - офіційне звинувачення, що висувається здебільшого нижньою палатою парламенту проти вищої посадової особи з наступним притягненням його до відпо­відальності у вигляді відсторонення від посади і передачі справи до кримінального суду.

Імунітет (лат. immunitas - звільнення від повинностей, пільга) - надана феодалові на основі королівської грамоти, влад­на правоспроможність-привілей здійснювати на власній території ряд державних функцій (фінансових, судово-поліцейських, війсь­кових). У середньовічній Європі здебільшого привілеї великих землевласників, що полягали в наданні їм політичної влади над населенням вотчини. Оформлювалися королівськими грамотами, які надавали магнатам право на ведення судових справ (як прави­ло, нижчої юрисдикції), право збирати податки, здійснювати по­ліцейські та військово-адміністративні функції, здебільшого в межах їхніх володінь. Імунітетна грамота забороняла доступ на «імунітетну територію» королівським посадовим особам.

Інавгурація (від лат. inauguro - посвячую) - 1. В Стародав­ньому Римі - урочистий акт введення посадової особи на посаду. 2. Урочиста процедура вступу на посаду глави держави.

Інвеститура (лат. investire - одягати) - у середньовічному праві Західної Європи юридичний акт передачі сеньйором васалу земельного фонда (лена), посади, сану, що закріплював васальну залежність {васалітет) та супроводжувався урочистим символіч­ним обрядом: переданням сеньйором васалу грудки землі, рука­вички, зброї, прапора тощо, які символізували владу, право влас­ності. Особливе місце займала церковна І., що полягала у призна­ченні на церковну посаду й введенні в сан з врученням посоха та обручки - символів нерозривного зв’язку з церквою.

Індепенденти - прихильники релігійно-церковної течії, од­ного з напрямів протестантизму. В період Англійської буржуаз­ної революції - політична партія, що висловлювала інтереси 346

радикального спрямування середніх прошарків міської буржуазії та нового середнього й дрібного дворянства (політ, лідер - О. Кромвель).

Індія, Республіка Індія (Bharat, Bharat Inktarashtra; India, Republic of India) - д-ва на Пд. Азії, сьома за територією і друга за чисельністю населення країна світу. Більша її частина розташо­вана на п-ві Індостан. Тер. - 3,3 мли км². Нас. - 1 019,9 мли осіб (1999). Столиця - м. Делі (Нью-Делі). Адм.-тер. поділ - 22 штати, 6 союзних територій і одна столична територія. Штати поділя­ються на райони. Держ. мови - гінді та англійська. Грош. одини­ця - індійська рупія. Нац. свято - День Республіки (26 січня). І. - одна з найдавніших держав світу. Вже в XXVΠI-XVIΠ стст. до н.е. в басейні р. Інд існувала високорозвинена Харапська цивілі­зація. В подальшому на її території формуються кілька великих держав-імперій: Магадхо-Маурійська (ΓV-ΠI стст. до н.е.); імпе­рія Великих Моголів (XVI-XVΠ стст.) та ін. 1858 І. стала части­ною Британської колоніальної імперії. Однак нац.-визвольний рух, очолюваний М.К. Ганді, завершився 1947 проголошенням незалежності І. Державний лад Індії визначений Конституцією 1950. її перша редакція була прийнята 1949 Установчими збора­ми, сформованими за результатами непрямих виборів. Частина розділів Конституції набула чинності трохи пізніше - 26.01.1950, і саме цей день вважається офіційною датою її прийняття. Відтоді до конституції неодноразово вносилися зміни, але гол. зміст її за­лишився непорушним. І. - парлам. республіка. Законод. влада на­лежить двопалат. парламентові. Нижня палата (лок сабга) - фор­мується за результатами заг. і прямих виборів. Макс. кількість її членів - 550 (20 депутатів представляють населення т.з. союзних територій; двох депутатів призначає президент для «адекватного представництва англо-індійської громади»). Вибори депутатів здійснюються за мажоритарною системою відносної більшості. Строк повноважень нар. палати - 5 років. До складу верх, палати - ради штатів (раджія сабга) - входить не більше 250 депутатів, 12 із них призначає президент серед осіб, що мають спец, знання або практ. досвід у сферах л-ри, науки, мист-ва і громад, діяльності. Представників штатів обирають члени їх законод. зборів, які отримали мандат за результатами виборів. У такий спосіб до верх, палати обирають і представників від союзних територій. Кожні два роки третина складу верх, палати оновлюється. Серед палат парламенту домінує нижня палата, яка переважно розгля­дає важливі фінансові законопроекти, контролює уряд (рада міні­стрів несе колективну відповідальність перед нар. палатою). Ви­конавча влада формально належить президентові. Він здійснює свої повноваження «за порадою ради міністрів», зокрема він мо­же накласти вето на закон, прийнятий парламентом, розпустити нар. палату, видавати укази, що мають чинність закону тощо. Президент обирається за результатами непрямих виборів, а саме: колегією виборщиків, до складу якої входять обрані члени феде­рального парламенту і законод. зборів штатів. Строк повнова­жень президента - 5 років, він може бути переобраний ще на один строк. Реально викон. владу здійснює рада міністрів, серце­виною якої є кабінет міністрів. Міністри повинні бути членами однієї з палат парламенту. Очолює раду міністрів і кабінет прем’єр-міністр. Прем’єр-міністра і за його поданням ін. мініст­рів призначає президент. У країні діє єдина система судів, яку очолює Верховний суд. Функцію конст. контролю здійснюють суди заг. юрисдикції. За формою держ. устрою І. - федерація (штати, союзні території і столична територія). Законод. владу в штатах здійснюють їх законод. збори (легіслатури). У більшості штатів вони складаються з двох палат. Викон. влада в штатах фо­рмально належить губернаторам, яких призначає президент, од­нак реально її здійснюють уряди - ради міністрів на чолі з голов­ними міністрами. Порядок формування урядів штатів та їх відно­син із законод. органами ґрунтуються на принципах, визначених для відповідних федер. органів. Федер, конституція визначає по­діл компетенції між федерацією та її суб’єктами. Для цього в ній виокремлено три сфери повноважень: сферу виключних повно­важень федерації, сферу виключних повноважень штатів і т.з. сферу конкурування компетенції федерації і штатів, або сферу компетенції, що збігається. В разі конкуренції між федеральним законом і законом штату діє федер. закон. Дип. відносини Украї­ни з І. встановлено 17.01.1992.

Індуїзм (санскр. гіндумата) - комплекс реліг. вірувань, ре- ліг.-соціальна організація значної частини населення Індії; одна з найпоширеніших релігій світу. Основу І. становить кастовий по­діл суспільства та визначене ним панівне становище брахманів. Склався у серед. І тис. н.е. на основі ведичної релігії і брахманіз­му. Ідейними джерелами І. є давні індійські священні тексти: Веди, Закони Ману, Махабгарата, Рамаяна, Упанішади та ін.

Індульгенції (лат. indulgentia - милість) - 1. У римському праві - помилування з приводу якоїсь події; 2. Грамоти, що про­давалися в період Середньовіччя західною (римсько-католиць­кою) церквою «в спокуту гріхів». Під час Реформації була вису­нута вимога припинити продаж І.

Інквізиція (лат. inquisition - розслідування, розшук) - три­бунал католицької церкви, створений 1231 р. для боротьби з єре­сями; під назвою «Конгрегація святої канцелярії» проіснував до 1965 р. І. виконувала функції боротьби з інакомисленням. Звину­вачені зазнавали тортур, їхнє майно конфісковувалося. Вищою мірою покарання для осіб, визнаних церквою єретиками, було спалення на багатті, здійснюване світською владою. З 1233 р. І. передана у відання ордену домініканців. І. використовувалася та­кож римо католицькою церквою для розправи над непокірними феодалами, багато з яких визнавали себе її васалами.

Інквізиційний процес - слідчо-розшуковий процес з кримі­нальних (переважно політичних і релігійних) справ у ряді країн середньовічної Західної Європи, під час якого розслідування зло­чинів здійснюється безпосередньо судом, тобто функції суду, за­хисту та звинувачення перебувають в руках одного і того самого органу.

Інкорпорація (від лат. Incorporatio - включення до складу) - систематизація в одному збірнику законодавчих актів, опубліко­ваних у різний час.

Ihh (англ, inn’s of court) - замкнута корпорація суддів з на­лежним їм двором в Англії, де велась підготовка майбутніх суд­дів і правозахисників (баристери і соліситери).

Інституції - назва елементарних підручників римських юристів, що давали систематичний огляд чинного (здебільшого приватного) права. Найдавнішими з тих, що дійшли до нас, є І. римського юриста П ст. Гая. На його думку, будь-яке право на­лежить або до осіб, або до речей (включаючи зобов’язання), або до позовів. Така система викладу матеріалу отримала назву ін- ституційної. У VI ст. на основі І. Гая з використанням матеріалів інших юристів-класиків були складені І. Юстиніана. Інституцій- на система отримала поширення у новий період. E принципи по­кладені в основу французького цивільного кодексу 1804 р. (Див.: Кодекс Наполеона).

Інституції Гая (Institutiniones Gai) - посібник з основ рим. права, насамперед цивільного. Укладені знаменитим римським юристом Гаєм у П ст. Вони складалися з 4-х книг: перша книга - особи, друга і третя - речі, четверта - дії. Зрозумілість і дохідли­вість написання зробила їх надзвичайно популярними.

Інституції Юстиніана (Institutiones Justiniani) - найкоротша частина Corpus juris civilis (див.: Корпус юріс цівіліс'). створена як посібник для студентів першого року навчання в рим. юрид. школах. E уклади Дорофей і Теофіл під керівництвом Трібоніана, які запозичили основний матеріал з Інституцій Гая та допоміж­ний - з ін. творів. І.Ю. оприлюднені 21.02.533 і набули чинності водночас з Дигестами Юстиніана.

Інституційна система - система розташування норм циві­льного права за зразком Інституцій римського юриста Гая (сере­дина П ст.).

Інтеграція (від лат. integratio - відновлення, поповнення) - взаємне пристосування, розширення економічного та виробничого співробітництва країн, інтернаціоналізація господарського життя; процеси, спрямовані на консолідацію, злиття суспільних, політич­них, військових, економічних структур або етносів з метою проти­стояння деструктивним внутрішнім і зовнішнім чинникам.

Інтелектуальна власність - це виключні права на резуль­тати людської розумової діяльності. Поняття І. в. було введене (запроваджене) Конвенцією про створення Всесвітньої організа­ції інтелектуальної власності 1967 р. Інститут права І. в. тради­ційно поділяється на авторське право (твори літератури, мистец­тва, науки) і право промислової власності (винаходи, корисні мо­делі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фі­рмові найменування, зазначення походження товарів, ноу-хау).

Інтелігенція. Інтелігенція та інтелектуали (як явища в соці­ологічному та історичному контекстах). Термін «інтелігенція» (від лат. Intelligens - обізнаний, тямущий, розсудливий; знавець, фахівець) використовують нині для означення: 1) верстви людей, представники якої професійно займаються розумовою, передусім творчою, працею, розвитком та поширенням к-ри; 2) представни­ків духовного проводу народу. Вважається, що люди, яких нази­вають інтелігентами, як правило, позбавлені забобонів, толерант­ні, ментально мобільні. Новий брит. «Коллінс. Великий тлумач­ний соціологічний словник (1999) також розрізняє два, але дещо іншого значення терміни «інтелігенція»: 1) соціальна страта (вер­ства) інтелектуалів, які добровільно покладають на себе відпові­дальність за визначення і спрямування найкращого майбутнього розвитку своєї нації', 2) сукупність освічених, але позбавлених власності осіб з амбітною свідомістю щодо значущості власної ролі у вирішенні або загальнонац. проблем, або завдань к-ри, що виходять за нац. межі. В першому з цих визначень термін «інтелі­генція» тлумачиться через більш поширений на Заході термін «інтелектуали» (від лат. intellectus - розуміння, розум, пізнання). Але цілком очевидно, що хоча обидва ці терміни («інтелігенція»

та «інтелектуали») можуть вживатися для означення соціального прошарку людей, фахова справа яких пов’язана з виконанням складних інтелектуальних дій, однак вони не є тотожними. Дійс­но, повної синонімії в цих термінів немає. Більше того, їх можна навіть протиставити. Hanp., у такому контексті: інтелігентність - це соціально-культ, сутність особистості, а інтелектуальність - соціально-професійні якості людини. Або в такому: інтелектуали - це люди з видатними природними розумовими здібностями, які здатні генерувати нові знання; інтелігенти - це люди, які є вираз­никами нар. совісті та моралі, які формують соціальні й істор. ці­лі народу, а також зберігають його духовні цінності. Термін «ін­телігенція на Заході не набув поширення, хоча спроби ввести йо­го у вжиток робилися не одноразово. Більш вдалими виявилися спроби долучити до традиційного значення терміна «інтелектуа­ли» деякі із тих значень, які передавало слово «інтелігенція». Ha- пр., коли в англ, мові з’явилося слово «інтелігенція», то воно од­разу ж набуло глузливого сенсу, а традиційне для Англії слово «інтелектуали» почало вживатися в більш широкому значенні, що частково перекривало значення терміна «інтелігенція», - люди, які використовують свій інтелект для розвитку к-ри. У Франції філософ і політ, діяч К.-А. Сен-Сімон (1760-1825) для означення вчених, які своєю працею і знаннями сприяють розви­ткові сусп.-ва, вживав термін «авангард», під яким з певним за­стереженням можна розуміти «інтелектуалів». Прошарок людей, яких почали називати інтелігентами (слово «інтелігент» увів в ужиток рос. письменник Д. Бобрикін у 60-х рр. XIX ст.), з’явився в Рос. імперії в 40-х рр. XIX ст. Це були здебільшого вихідці з рі­зночинців та декласованих дворян. Ix ідейними батьками були П. Чаадаев, лідери слов ’янофілів та західників. Ці люди активно включалися в народницький рух (див.: Народництво), проявивши вже тоді риси, які надалі стали визначальними для рос. інтеліген­ції. їхнє ставлення до народу було опосередковане уявленнями, які рос. філософ Г. Федотов назвав «поєднанням ідеалізму з від­сутністю національного ґрунту під ногами». Витоки укр. інтелі­генції багато в чому подібні на витоки рос. інтелігенції, однак від самого початку становлення першої для неї була характерна 352

більш реальна, а не удавана укоріненість у народі. Адже укр. ін­телігенція була національно орієнтована. Соціальний склад «Ки- рило-Мефодіївського товариства» показує, що його учасники докорінно відрізнялися й від членів масонських лож (див.: Масонство), і від учасників політ, гуртків 1-ї чв. XIX ст. Серед членів т-ва не було багатих поміщиків, переважали діти середніх, а то й бідних дідичів, поповичі, дрібні урядовці, вихідці з селян. Учасники Кирило-Мефодіївського т-ва не уникли деякого месі­анства, коли говорили про особливу роль України у визволенні слов’ян, народів, але більш важливим було те, що в програмі т-ва (див.: «Книга буття українського народу») найважливішим за­вданням для реального часу було визнано боротьбу проти кріпац­тва, яка повинна була провадитися шляхом пропаганди, але не лише серед кріпаків, а й серед укр. дворянства. Д. Дорошенко вважав, що саме членів Кирило-Мефодіївського т-ва та подібних на них людей стали називати в Україні інтелігенцією. Це була та верства, яка в 40-х рр. XIX ст. у сфері інтелектуального життя та ідейного провідництва прийшла на зміну представникам козаць­кої старшини та родовитого дворянства. На прикін. XIX ст. при­падає період підготовки українців до змагань за нац. незалеж­ність. Саме тоді були створені орг.-ції: «стара» та «молода» гро­мади Києва, громади Одеси, Полтави, Чернігова (див.: Громади), десятки наук, т-в, часопис «Киевская старина» та ін. Всі вони робили чималу культ, і нац. справу, ідейно об’єднуючи українців. У цей саме час народжується нове покоління, яке вже не задово­льняється суто культурницькою діяльністю, а ставить далекосяжні орг.-політ, цілі. На зламі XIX і XX стст. засновуються «Братерст­во тарасівців » (1897), Революційна українська партія (1899), зго­дом - Українська соціал-демократичнаробітнича партія', гуртки та групи укр. есерів (див. Українська партія соціалістів-револю­ціонерів)', Українська радикально-демократична партія (згодом - Товариство українських поступовців), які були типовими партія­ми укр. інтелігентів. Гасла з вимогою незалежності України, ви­сунуті РУП, захоплюють Галичину і Буковину, ці самі гасла про­голошує Українська народна партія під проводом М. Махновсь­кого. Ю. Бачинський у книзі «Україна irredenta» (1895) ставить за

мету - створення Укр. соборної д-ви. Укр. інтелігенція стала про­відною силою української революції 1917-1921. Але тоді побуду­вати незалежну Україну не вдалося. Тому після революції деякі політики почали переглядати роль інтелігенції в сусп-ві та д-ві. Зокрема, Д Донцов та В. Липинський «залишили» інтелігенції лише сферу духовності, а її роль у справі державотворення вва­жали другорядною. Однак у процесі укр. революції й громадян­ської війни в Україні 1917-1921 виросли й нові кадри укр. інтелі­генції, які вірили [не без допомоги націонал-комуністів (див.: Ha- ціонал-комунізм) на зразок М. Скрипника}, що саме вони перебу­вають в авангарді боротьби за кращу долю України. Укр. інтелі­генція 20-30-х рр. XX ст. твердо трималася самостійницьких по­зицій, відчуваючи за собою велику нар. силу, якою було укр. се­лянство. Після знищення «старої» укр. інтелігенції в УCPP прові­дну націє творчу роль укр. інтелігенція відігравала лише в еміг­рації (див.: Українська діаспора). Нова поросль укр. інтелігенції в УРСР почала подавати сигнали про своє існування лише в 1960-х рр. (див.: Шістдесятники). Цю естафету підхопили укр. дисиде­нти 1970-80-х рр. (див.: Дисидентські (опозиційні) рухи 1960­1980-х років в Україні). Помітне відродження впливу укр. інтелі­генції на сусп-во проявилося напередодні проголошення держ. незалежності. Саме інтелігенція стала проводом Народного руху України, ін. нац.-патріотичних орг-цій. Не менший внесок вона зробила і для Помаранчевої революції 2004. (Див.: Інтелігенція українська).

Інтелігенція українська, витоки традицій та їх розвиток. Укр. інтелігенція в загальновживаному значенні цього терміна як духовний провід народу сформувалася переважно в XIX ст. на ґрунті певних соціальних традицій, що віками розвивалися на укр. теренах. Виразниками цих традицій у давні часи була протоін- тел. - духовно багаті, а в більш пізні часи ще й високоосвічені особистості. В додерж, період людської історії домінуючою фор­мою духовного життя була релігія, а своєрідною» протоінтеліген- цією були жерці. Саме від духовних осіб племінних княжінь древ­лян, полян, волинян, сіверян VI-IX стст. веде свій «родовід» давньоукр. протоінтел. Визначною віхою в історії розвитку Украї- ни-Руси було її поступове хрещення впродовж IX-X стст. (див.: Хрещення Київської Русі) за князів Аскольда, Ольги та Володи­мира Великого. Церква монополізувала сусп. функції збереження й відтворення культур, доробку всього суспільства, а отже й про­цес духовного збереження та відтворення самої протоінтелігенції (див., напр., Літописання), і водночас стала джерелом державот­ворчої ідеології, вихователем народних мас на основі Десяти за­повідей Мойсея тощо. Ці обставини істотно вплинули на усвідом­лення протоінтел. свого призначення в сусп-ві та обумовили пев­ні зрушення в її соціальній природі. По-перше, церк. протоінтел. формувалася за рахунок різних верств сусп-ва - і демократ, «ни­зів», і феод, «верхів», адже до сану церковнослужителів міг пот­рапити будь-хто з віруючих, по-друге, церк. протоінтел. за своїм ставленням до держави була переважно однорідною - вона захи­щала і підтримувала інтереси владної верхівки. Соціальна ієрар­хія та сусп. стандарт того часу жорстко регламентували діяль­ність протоінтел. Втім з часом у діях «протоінтелігенції» як кого­рти освічених людей почали проявлятися дуалістичність природи освіченості: у процесі самовідтворення вона продукувала як тих, хто обслуговував держ. систему, так і опозиціонерів, духовних «дисидентів», речників численних «єресів». З часом дуалістич­ність стала родовою ознакою інтелігенції. За козац. доби соц. ста­тус протоінтел. залишався загалом незмінним, натомість зросла її націотворча роль у житті укр. сусп-ва. Вона стала продуцентом гол. політ.-патріот, ідей: як тих, що інтегрували (об’єднували) то­гочасне укр. сусп-во, так і тих, що дезінтегрували його. Особливо яскраво це проявилося в подіях національної революції 1648­1676. Набув розвитку й процес виходу певної частини протоінтел. з-під опіки церкви: поряд з православним духовенством на Укра­їні з’явилося духовенство католицьке, уніатське. Це призвело до збільшення в її соціальному складі питомої ваги світської протоі­нтел. (напр., частина козац. адміністрації), яка підпорядковувала­ся Укр. козац. д-ві. 1633 з’явився перший вищий навч. заклад - Київ, колегіум (див.: Києво-Могилянська академія), який став гол. осередком підготовки вітчизн. інтелектуальних сил і діяв за зразками західноєвроп. ун-тів. У колегіумі навчалися діти різних

станів - віл аристократії до селян і козаків, а чисельність слухачів наприкінці XVΠ ст. сягнула 1 000 осіб. У цьому навч. закладі вчилися філософ Г. Сковорода, просвітитель Я. Козельський, композитор М. Березовський, рос. вчений М. Ломоносов, лікар П. Підгорецький та бат. ін. Професорів і вихованців Києво- Могилянської акад, наприкінці XVΠ - поч. ХУШ стст. масово за­прошували до Санкт-Петербурга, Москви для європеїзації там­тешньої освіти (Симеон Полоцький, Арсеній Сатановський, Cni- фаній Славенецький, Феофан Прокопович та ін.). У Західній Україні продукуванням протоінтел. займався заснований 1661 Львівський ун-т. ХУШ ст. традиційно вважається періодом май­же цілковитої русифікації укр. протоінтел. Саме тоді Російська імперія, насамперед часів правління Петра І та Катерини П, зро­била наголос на цілеспрямованій підготовці через систему вищої освіти таких інтелектуальних сил, які б обслуговували потреби царату. Підготовка кадрів протоінтел. вийшла з-під опіки церкви і повністю потрапила під тотальний контроль д-ви. Посилився процес відповідної професіоналізації соціальних функцій протоі­нтел., «збільшення реєстру видів її розумової діяльності», особ­ливо технічного і природничого спрямування. Незважаючи на «одержавлення» протоінтел., дедалі більше освічених людей ста­вали «вільнодумцями». Гол. верствами-постачальниками кадрів протоінтел. стали козацька старшина, шляхта (дворянство) та ду­ховенство. Саме у ХУШ ст. почалося виокремлення з протоінтел. Власне, інтелігенції як особливої соціальної верстви. З рядів збі­днілого дворянства, духовенства, міщан виходили окремі особи, які пов’язували своє існування виключно з інтелектуальною пра­цею. Для них така праця ставала єдиним засобом заробітку й осо­бистої кар’єри. Вони відривалися від життєвих інтересів своїх ста­нів й формували нову соціальну верству. Наприкінці ХУШ ст. на тлі русифікації, яка ще більше посилилася, розпочався також і зворотний процес дерусифікації вітчизн. протоінтел., про що за­свідчили поява «Енеїди» (1798) І. Котляревського й подальший розвиток «малорусской» літ., особливо в Харкові, де 1805 постав перший у підрос. Україні ун-т (див.: Харківський національний університет) і значно активізувалося нац.-культ, життя. Перелом­ним етапом у соціально-істор. генезі інтелігенції стало XIX ст. 356

Гол. рисами її розвитку були: по-перше, стрімке кількісне зрос­тання; по-друге, поступова зміна соціальних джерел формування, демократизація її складу (феномен різночинної інтелігенції; див.: Різночинці)', по-третє, колосальне зростання впливу в сусп.-політ, житті; по-четверте, її оформлення в специфічну, окрему верству; по-п’яте, і це було найістотнішим, почала інституціоналізуватися традиція духовної опозиційності до д-ви. Першим ідейно-орг. оформленням новочасної укр. інтелігенції стало Кирило-Мефо- діївське товариство. Захоплення козац. минулим зв’язувало ки- рило-мефодіївців з духовною спадщиною старшинської верстви. Однак швидко виявилися й розбіжності: старшинська ідеологія була консервативною й спрямовувалася на захист колиш. приві­леїв, а новий напрям звертав увагу насамперед на духовну твор­чість народу, його потяг до рівності, в т.ч. у взаєминах між наро­дами. Інтелігент, покоління 1860-1870-х рр. знайшло свої духов­но-орг. форми в громадах. У громад, ідеології народ і надалі за­лишався осн. поняттям, але ставлення до історії змінилося. Місце романтизму зайняв раціоналістичний позитивізм, запроваджува­вся навіть суворий інтелігент. Освіт, ценз: чл. громади могли бу­ти лише особи з вищою освітою. Реакція часів імп. Олександра ПІ ослабила громади, обмеживши провідну роль інтелігенції виключ­но культурницькими справами. Наслідком цього стала поява но­вих ідейно-орг. тенденцій у середовищі молодої інтелігенції. Са­ме тоді в укр. сусп.-політ, лексиконі з’явилося поняття «націона­льно свідома людина», яке стало загальновживаним і стосувалося переважно інтелігенції. Нова генерація інтелігентів на зламі XIX­XX стст. дала нові, вже суто політ., парт, формування. За даними перепису нас. 1897, у підрос. Україні чисельність тих, хто займа­вся адм., суд., лікарською, санітарною й виховною діяльністю, здійснював громад, й станову службу, провадив приватну юрид. практику, служив у поліції, працював на наук., літ. й мистецькій ниві, становила 134 352 особи. Найчисленніший загін серед них становили педагоги - 49,6 тис.; далі йшли медики - 24,6 тис.; нау­ковців, літераторів і митців було 4,8 тис. осіб; приватною юрид. практикою займалися 3,1 тис. осіб. У цілому ж частка цих людей серед працюючого нас. була невеликою. Так, у Пд.-Зх. краю (Київська, Волинська та Подільська губернії) вона становила 2 %

(у т.ч. українців - 0,5 %). Укр. нац. інтелігенція на рубежі XIX­XX стст. формувалася майже виключно за рахунок людей з гума­нітарною освітою. Остання обставина зумовила ще одну якість укр. інтелігенції: вона на поч. XX ст. перетворилася на інтелекту­ально-політ. еліту, очоливши політ, провід, нації (див.: Револю­ційна українська партія, Українська соціал-демократична ро­бітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська радикально-демократична партія, Товариство украї­нських поступовців, Українська народна партія). Всі ці партії бу­ли типовими інтелігентськими угрупованнями літераторів, публі­цистів, науковців, студентів, земських службовців. За умов ім­перської асиміляції старих укр. правлячих соціальних верств і станів (шляхетсько-старшинських) та уповільненого розвитку й русифікації нових (нац. буржуазії) укр. інтелігенція стала одно­осібним лідером спочатку нац.-культ, відродження, а на рубежі XIX-XX стст. - нац.-визвол. руху. Вона не тільки генерувала нові політ, концепції, а й намагалася їх практично реалізувати. Вона усвідомлювала себе не інакше, як духовним лідером і просвітите­лем нар. мас. Це наочно проявилося в укр. публіцистиці поч. XX ст. (М. Грушевський, Д. Донцов, С. Єфремов, М. Махновський, І. Франко, Л. Юркевич та ін.). За визначенням І. Лисяка-Рудниць- кого, увесь період укр. історії 2-ї пол. XIX - поч. XX ст. був «інтелігентською добою». На укр. теренах Австрійс. Імперії (з 1867 - Австро-Угорщина) розвиток інтелігенції мав подібні риси. 1830-ті (див.: «Руська трійця» - І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Шашкевич, «Русалка Дністрова») й 1840-ві рр. (див.: Револю­ції 1848-1849 в Європі, Головна руська рада) започаткували ду- ховно-політ. оформлення провідної укр. верстви. В соціальному відношенні її склад формувався спочатку переважно з духовенст­ва, в подальшому він поступово змінювався, й у 1890-х рр. це вже була модерна, світська верства. Одночасно еволюціонувала сусп.- політ. ідеологія західноукр. інтелігенції. Розрізнені ідеї 1848 щодо самоврядування українців Галичини, Буковини, і Закарпатської України в рамках окремого коронного краю (див.: Коронний край) у межах Австрії в ході боротьби з польс. підкоренням, з силами політико-культ. москвофільства й айстро-польс. угодовства офо­рмлюються в більш виразний політ, світогляд народовства (див.: 358

Народовці). В 1890 -X рр. стають чітко окресленими всі галицькі політ, напрями, в межах яких діяла західноукр. інтелігентська провідна верства до 1918 (див.: Українська радикальна партія, Українська національно-демократична партія, Українська соці- ал-демократична партія). Наприкінці XIX ст. набула сталого ха­рактеру співпраця інтелігенції Зх. та Cx. України. 11 груд. 1873 з ініціативи громад, і культ, діячів Центр, та Cx. України під кер- вом О.Кониського постало Літературне товариство імені Шев­ченка у Львові, що мало на меті створити на укр. теренах, не під­владних рос. цензорам, ґрунт для вільного розвитку укр. літ. Фу- ндаторами-меценатами т-ва були М. Жученко, Є. Милорадович, Д. Пильчиков та ін. У зв’язку з необхідністю розгортання укр. наук, роботи, загальмованої в підрос. Україні внаслідок Емського акта 1876, Літ. т-во ім. Шевченка з ініціативи О. Кониського й В. Антоновича 1893 реорганізоване в Наукове товариство імені Шевченка у Львові. Одним з позитивних наслідків «нової ери» (польс.-укр. угоди 1890-1894) стало заснування у Львів, ун-ті каф-ри «Всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Схі­дної Європи» (1894), яку очолив М. Грушевський. Саме під його кер-вом (1897-1913) HTUI набуло всеукр. значення й престижу в наук, світі. Загальнонац. подією, ініційованою спільними зусил­лями інтелігенції Cx. і Зх. України, стали урочистості в Полтаві з нагоди відкриття пам’ятника І. Котляревському (серп. 1903). У цій акції взяла участь представницька делегація західноукр. інте­лігенції. Доба Першої світової війни актуалізувала західноукр. питання, поставивши його в центр уваги вітчизн. сусп.-політ, ду­мки. Всебічному обговоренню цієї проблеми, у свою чергу, прис­лужилися сотні західноукр. інтелігентів, які як військовополоне­ні, виселенці, заручники чи біженці потрапили в Наддніпрянську Україну, отримавши щасливу, хоча й несподівану нагоду активно спілкуватися зі своїми східноукр. колегами. Завдяки цьому багато підрос. українців заново відкрили власну етнічну приналежність. Невдовзі від формулювання ідейних постулатів нац. руху під авс- трійс. чи рос. займанщиною західно- та східноукр. інтелігенти перейшли до практичної участі в буд-ві нац. державності 1917-1920. Інтелігенція винесла на своїх плечах українську рево­люцію 1917-1921 й буд-во новітньої укр. д-ви. Однак поразка

незавершеної укр. революції викликала природну в таких ситуа­ціях реакцію проти тогочасного інтелігентського проводу. З од­ного боку, це була реакція проти світоглядних засад тогочасної інтелігенції - у першу чергу, проти характерної для епохи індуст­ріалізації переоцінки можливостей розуму, що прагнув підкорити ірраціональне життя почуттів і вольових поривань, а тому переш­коджав вільному розгортанню первісних стихійних сил людської природи (прикладом такої реакції є праці Д. Донцова та ідеологія націоналізму); з іншого - це була реакція проти того, щоб проце­сом розбудови державності керували ті, хто потенційно був в опозиції до д-ви. За інтелігенцією мали б залишитися лише про­відні духовні функції й сервісна роль у держ. і госп. організації сусп-ва (класократична концепція В. Липинського, прийнята геть­ман. рухом). Однак нові істор. обставини знову висунули саме ін­телігенцію на перше місце. Провід легального орг. життя захід- ноукр. земель у період між двома світ, війнами залишався в руках інтелігенції, яка під дещо зміненими назвами продовжувала від­стоювати традиційні нац.-демократ., радикальні й соціаліст, ідеї. Упродовж 1920-30-х рр. в УСРР, як і в попередні часи, гол. роль інтелігенції, крім обслуговування держ., парт., освіт., госп. апара­ту й надання послуг, полягала в продукуванні культ, цінностей. У короткій добі «українізації» (див.: Українізації політика) вітчизн. інтелігенція переступила рамки урядового курсу й ініціювала ре­альне нац. відродження 1920-х - поч. 1930-х рр., що заповнило окремі лакуни в укр. к-рі й піднесло нац. к-ру на вищий щабель. Рівночасно інтелігенція виступала й найчисленнішим спожива­чем культ, цінностей. Зростання кількості інтелігенції в 1920-х рр. проходило досить повільно, хоча в цілому відповідало вимо­гам часу. За даними перепису населення 1926, в УСРР налічува­лося 207,9 тис. представників інтелігентських професій (в т. ч. 44,7 тис. керівного персоналу пром-сті й транспорту, буд-ва, держ. установ; 11,6 тис. священнослужителів). Наприкінці 1920-х рр. стара інтелігенція становила 2/3 загалу інтелігенції. Потреби прискореної індустріальної модернізації спричинили масову пришвидшену підготовку інженерно-тех. та культ.-освіт, кадрів, т. зв. нової інтелігенції. На 1939 у республіці було 839 616 «робі­тників розумової праці». Репресії сталінського (див.: И. Сталін) 360

режиму 1930-х рр. значною мірою спрямовувалися проти укр. ін­телігенції - виразного носія ідентичності національної. Внаслі­док голодомору 1932-1933 років в УСРР значних втрат зазнала одна з наймасовіших інтелігентських категорій - сільс. учительс­тво. Крім смертей від голоду, масовим явищем стала вимушена еміграція, насамперед до Росії. Лише 1932 республіку залишило бл. 5 тис. педагогів. Чимало репресованих укр. інтелігентів після відбуття покарання, остерігаючись подальших репресій, залиша­лося мешкати у віддалених від України регіонах. Під час Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу 1941-1945 значна кількість вітчизн. інтелігенції була евакуйована до Сибіру та Середньої Азії, звідки повернулася на Батьківщину лише її частина. За доби CPCP лише шляхом чисток і репресій у підрад. Україні більшо­викам вдалося сформувати «державницьку» компарт.-бюрокра­тичну інтелігенцію апаратників, що підпорядковувалася моск,- компарт.-бюрократичній верхівці. Однак поряд з панівною ком- парт.-бюрокритичною інтелігенцією в УСРР-УРСР існувала (при­чому за чисельністю вона переважала) культ.-освіт, й тех. інтелі­генція, аполітична й в своїй більшості позапарт., позбавлена впливу в сусп.-політ, житті. Як правило, інтереси цих двох груп інтелігенції були взаємопротилежними. Міжвоєнна укр. еміграція 1920-1930-х рр. (див.: Еміграція українського населення) створи­ла ряд н.-д. установ та навч. закладів - у Берліні (Німеччина), Варшаві, Відні, Подєбрадах, Празі (обидва - Чехія) та ін. містах. У заснуванні й функціонуванні цих установ чільну роль відіграла саме інтелігенція (див.: Українська господарська академія, Український високий педагогічний інститут імені М. Драгома- нова, Український вільний університет, Український науковий ін­ститут у Берліні, Український науковий інститут у Варшаві, Український соціологічний інститут у Відні, Український соціо­логічний інститут у Празі, Український техніко-господарський інститут). Тисячі ко лиш. військових з еміграції військовиків отримали в цих вишах вищу освіту, поповнивши лави інтеліген­ції. Друга світова війна спричинила нову хвилю укр. еміграції, що складалася переважно з переміщених осіб (значною мірою з інтелігентів), які утримувалися 1945-1951 у таборах у зх. окупа­ційних зонах Німеччини, Австрії та в Італії. Наприкінці 1940-х -

поч. 1950-х рр. українці, які перебували в тимчасових таборах, переселилися на постійне проживання до США, Канади, Ав­стралії, Аргентини, Бельгії, Бразилії, Великої Британії, Венесуе­ли, Нової Зеландії, Франції та ін. країн. Своєрідним символом ві­ри «діпістів» (від англ, «displaced person» - «переміщені особи») став памфлет І. Багряного «Чому я не хочу вертатись до CPCP?» (1946). Чергова хвиля еміграційної інтелігенції покликала до життя нові або реанімувала старі дослідницькі центри та навч. за­клади, які сприяли, зокрема, з’ясуванню сутності рад. тоталі­таризму, виявленню й оприлюдненню відомостей про голодомор 1932-1933 в УСРР, «розстріляне відродження». Саме в цих уста­новах розвивалася альтернативна офіціозній радянській - нац. укр. історіографія (див. також І. Багряний, Інститут з вивчення CPCP, А. Жуковський, Г. Костюк, П. Курінний, Ю. Лавріненко, І. Лисяк-Рудницъкий, О. Оглоблин, Н. Полонсъка-Василенко, УВУ у Мюнхені, Ю. Шевельов). Протидіючи рос. імперській загрозі, що набирала сили під прикриттям CPCP, частина укр. еміграційної інтелігенції активно співпрацювала з видатним польс. інтелектуа­лом, речником польс.-укр. порозуміння Є. Ґедройцем та редагова­ним ним паризьким час. «Kultura» («Культура»). У повоєн. УРСР влада, вбачаючи потенційну небезпеку у відроджених за часів вій­ни патріотичних почуттях українців, інспірувала в 2-й пол. 1940-х рр. потужну кампанію викриття «українського буржуазного наці­оналізму», своїм вістрям спрямовану проти вітчизн. інтелігенції та її найвідоміших представників (істориків, літераторів, митців, у т. ч. й покійних) - М. Грушевського, О. Довженка, I. Kpun ’якевича, М. Петровсъкого, М. Рильського, В. Сосюри, Ю. Яновського та ін. Інтелігенція становила ядро інтелектуального опору тоталітар­ному режимові, це виразно проявилося вже під час «відлиги» доби правління М. Хрущова, яка зробила можливим повернення в Укра­їну уцілілих після таборів і заслань колиш. активістів нац. відро­дження 1920-х рр. (див.: Десталінізація). Переважно інтелігентсь­кими за складом учасників були дисидентські (опозиційні) рухи 1960-1980-хроків в Україні (див. також: Б. Антоненко-Давидович, Ю. Бадзьо, І. Гель, А. Горська, І. Дзюба, В. Марченко, Є. Сверстюк, В. Cmyc, В. Чорновіл, Шістдесятники та ін.). На­прикінці 1980-х рр. інтелігенція стала проводом Народного руху 362

України, який справив значний вплив на процес здобуття Украї­ною незалежності. Однак уже наприкінці 1990-х рр. соціологи радше песимістично характеризували вітчизн. освічені верстви, зауважуючи, що вищий рівень професійності й освіти укр. інтелі­генції, порівняно з «народними масами», не спрацьовували як чинник її елітності щодо цивілізованої трансформації України, розвитку її державності, відродження української мови й укр. к-ри. Події Помаранчевої революції 2004 і особливо Революції гідності 2013-2014 спростували песимізм вітч. соціологів і засві­дчили значний конструктивний опозиційний потенціал укр. інте­лігенції, її спроможність відігравати активну роль у сусп.-політ, житті початку XXI ст.

Інтендант (фр. intendant) - призначуваний королем глава провінції у середньовічній Франції (XV-XVIΠ стст.), який воло­дів адміністративною, фінансовою та судовою владою.

Інтердикт (лат. intebdictum - заборона) - 1. В Стародавньо­му Римі - наказ магістрату (прийнятий на прохання однієї із сторін у судовій справі для прискорення її розгляду), за яким справа розглядалася без вислуховування свідків та детального вивчення справи; 2. Тимчасова заборона нести богослужіння, що накладалася католицькою церквою (іноді - на всю державу). В такі періоди піддані звільнялися від обов’язку присягати на вір­ність монарху (який вважався відлученим від церкви).

Інтерпелляція (лат. interpellatio) - в ряді зарубіжних країн звертання групи депутатів до уряду чи окремого міністра з вимо­гою дати пояснення з приводу внутрішньої і зовнішньої політики, що проводиться кабінетом.

Інтерпол (англ. Interpol - словоскорочення від International Criminal Police Organization) - див.: Міжнародна організація кри­мінальної поліції

Інтерцесія - право посадових осіб (магістратів) у Римі протидіяти рішенням своїх колег. Найчастіше застосовувалося народними трибунами проти консулів.

Інформативність - міра інформації, яку містить історичне чи юридичне джерело, матеріал, дисципліна тощо.

Іоанн Солсберійський (7-1180) - філософ, автор богослов­ських і політичних трактатів. Народився в англ, колонії (Солсбе­рі). Освіту одержав у Франції. З 1161 р. - секретар архієпископа Кентерберійського, з 1176 р. - єпископ Шартра. На відміну від творів середньовічних схоластів в своїх працях застосовує раціо­нальні, формально-логічні докази, залучає для переконливості ар­гументації праці античних авторитетів (Платона, Арістотеля, Се­неки, Плутарха, Цицерона). Наприклад, в трактаті про природу світського правління «Полікратикус» мислитель порівнює держа­ву з людським тілом, у якому первенствує душа - служіння Богу, «государ же займає в державі місце голови і має підкорятися од­ному тільки Богові...». Закон і його юридичну силу автор трактує як «мудрість знаючих, виправлення свавільних, підстава суспіль­ству й порятунок від усякого злочину».

Іпатіївський літопис - один з найдавніших давньоруських літописних зводів (редакцій). Складений в Україні наприкін. XTV - на поч. XV стст. Назва походить від Іпатіївського монастиря у Костромі, в якому зберігався список літопису і де його на поч. XIX ст. виявив рос. історик М.М. Карамзін. Ін. відомі списки - Хлєбніковський (має самост. значення), а також похідні від нього - Погодінський, Єрмолаївський і Краківський. І. л. поєднує в собі три гол. джерела: «Повість временних літ» (від найдавніших часів до 1117; до І. л. включено її 3-ю редакцію), Київський літопис (1118— 1199) і Галицько-Волинський літопис (від поч. XIII ст. до 1291). Кожна з цих частин має самост. значення, водночас І. л. є ціліс­ним твором. Літопис пройнятий ідеєю єдності Русі і заклику до захисту руських земель від зови, ворогів. Іпатіївський список (ру­копис) зберігається у Б-ці PAH (Москва). Вперше І. л. опубліко­вано 1843 в «Полном собрании русских летописей» (т. 2), повніс­тю текст його видано 1871 і перевид. 1908. 1962 видання 1908 відтворено фототипічним способом.

Іпотека (лат. hypotheca, грец. hypotheke - застава) - 1. В ан­тичному (греко-римському) праві форма встановлення застави без переходу володіння до кредитора; 2. Вид застави нерухомого майна (землі, будівель) з метою отримання іпотечного кредиту.

Іригація - система штучного зрощування земель у держа­вах Стародавнього Сходу, необхідна для ведення сільського гос­подарства у кліматично несприятливих (засушливих) умовах. Іригаційна система пильно охоронялася та перебувала у безпосе­редньому управлінні глави держави.

Іркліївський полк - адм.-тер. і військ, одиниця Лівобереж. України з центром у м. Іркліїв (тепер Черкас, обл.). Існував у 1648-1649 і 1658-1663. Сотенні центри (1648-1649): Бурімка, Васютинці, Вереміївка, Іркліїв, Малий Канівець. Полковники: М. Телюченко (1648-1649), М. Панкевич (1658-1663). 1649 І. п. поділено між Лубенським полком і Кропивнянським полком, 1663 об’єднано з Переяславським полком.

Іслам (араб, «муслім» - «покірність») - одна з трьох світо­вих релігій (нарівні з буддизмом та християнством), що відіграла провідну роль у творенні арабської держави на Аравійському півострові в період середньовіччя. Бере свій початок з VΠ ст. За­сновником І. вважається пророк Мухаммед. Головними принци­пами релігії вважалися визначеність і незмінність людської долі (фаталізм), покірність єдиному богові Аллаху, щоденна п’ятира­зова молитва (намаз), сплачування податку для бідних (зак’яту), а також дотримання місячного посту (рамадану). Джерело і єдиний закон І. - «Книга книг» - Коран. Проголошує рівність всіх віруючих перед законом. Влада належить Богові, здійснюється через його представника - пророка Мухаммеда, а далі - заступників пророка - халіфів, які стояли на чолі мусульманських общин. (Див.: Іслам політико-доктринальний; Іслам ортодоксальний; Іслам синкре­тичний; Теодемократія).

Іслам політико-доктринальний - реформований у XIX­XX стст. іслам, що прагне увібрати в себе новітні ліберальні і де­мократичні ідеї (законність в діях правителя, відособлення дій су­ду від виконавчої влади, формування трьох гілок влади). Сьогодні доповнюється синкретичним ісламом. (Див.: Теодемократія).

Іслам ортодоксальний - сповідує традиційні ідеї суверені­тету Всевишнього і підпорядкованості та вторинності влади гла­ви держави (халіфа, президента).

Історизм, історичний погляд на суспільні явища - полягає у тому, що всі суспільні явища оцінюються виключно як принале­жність конкретного історичного часу, як такі, що мали своє вини­кнення і занепад, набули тільки власного історичного вигляду і форми, а також у тому, що ці явища оцінюються у взаємозв’язку з іншими, які належали певній добі, й у тому, що історичний про­цес є об’єктивним.

Історія держави і права зарубіжних країн, загальна істо­рія держави і права - це суспільно-політична наука (зокрема, іс- торико-правова), вивчення якої необхідне для формування у сту- дентів-першокурсників загальноюридичної культури, підготовки їх до подальшого засвоєння галузевих юридичних дисциплін. Во­на вивчає держави і право провідних (зарубіжних) країн світу в процесі їх виникнення і розвитку в конкретно-історичній обстано­вці, в хронологічній послідовності, на основі виявлення як загаль- ноісторичних закономірностей цих процесів, так і закономірнос­тей, діючих в рамках тих історичних епох, які є найважливішими етапами в розвитку конкретних суспільств. Як самостійна сфера наукового знання вона бере свій початок з кінця ХУШ-ХІХ стст. Визначну роль в накопиченні історико-правових знань відіграла історична школа права в Німеччині (Г. Пухта, Ф. Савіньї та ін.). Пізніше праці представників цієї школи змінюють дослідження з більш широким охопленням різних країн та історичних епох. Мета ІД113К як науки - збір, опис, оцінка фактів, виявлення істо­ричних закономірностей розвитку держави і права. її основні 366

методи - діалектизм, конкретно-історичний, порівняльно-право­вий, логічний, системний, статистичний, моделювання. Тісно вза­ємодіє з всесвітньою історією, теорією держави і права, історією вчень про державу і право, політологією, історією держави і пра­ва України, допоміжними історичними та історико-юридичними дисциплінами та ін. ІД113К поділяють на такі основні періоди: 1) Історію держави і права стародавнього світу (VI ст. до н.е. - V ст. н.е.); 2) Історію держави і права середніх віків (V-XVΠ стст.);

3) Історія держави і права нового часу (XVIΠ - поч. XX стст.);

4) Історія держави і права новітнього часу (1918-2010 рр.).

Історіографія - опис історії, історична література. Історія історичної науки в цілому, сукупність досліджень, присвячених певній добі чи конкретній темі. Галузь історичної (історико - юридичної та ін.) науки, що вивчає її історію, зміну методів до­сліджень та напрямів.

Історична школа - об’єднання дослідників за певною озна­кою: подібність тематики досліджень, єдина методологія, подібні висновки тощо. (Див.: Історична школа права таін.).

Історична школа права - один з провідних напрямів у правовій науці кін. ХУШ - пер. пол. XIV стст. Виникла у Німеч­чині. Була спрямована проти раціоналізму Просвітництва та ідей Великої французької революції кін. ХУШ ст. У центрі теор. дослі­джень представників школи були питання виникнення права та історія його розвитку. Фундатором І.ш.п. вважається нім. юрист, професор Геттінгенського ун-ту Г. Гуго (1764-1844) - автор «Пі­дручника природного права як філософії позитивного права, осо­бливо приватного права» (1788). Він доводив, що юриспруденція складається з «юридичного ремесла», тобто юрид. догматики, у сфері якої перебуває чинне позит. право, і «елегантної юриспру­денції» - філософії та історії позит. права. Критикуючи представ­ників теорії природного права, Г. Гуго розглядав позит. право як штучну конструкцію. На його думку, лише філос. та істор. фак­тори становлять не тільки «елегантну», а й «учену ліберальну юриспруденцію, розумну основу наукового пізнання права». Найпослідовнішими прихильниками Г. Гуго були професор Берл. ун-ту, міністр Пруссії щодо перегляду законів (1842-1848) Ф.К. фон Савіньї (1779-1861) та його колега по ун-ту Г.Ф. Пухта (1798-1846). В узагальненому вигляді І.ш.п. взяла на озброєння такі гол. ідеї: твердження, за яким усе в праві вирішується шля­хом регулювання згори, право є «юридичним марновірством»; не розум, не раціоналізм, а принципи історизму є провідними у ви­вченні правових процесів; історичність права - це його органіч. зв’язок з нар. життям, поєднання різних ланок у розвитку права; принцип історизму - єдиний критерій «правильності і розумнос­ті» права; головне у вивченні історії права - дослідження виклю­чно першоджерел, тобто звичаєвого права. І.ш.п. об’єктивно зро­била значний внесок у розвиток правознавства в країнах Європи. Саме їй правознавство завдячує широким використанням в нау­кових дослідженнях принципів історизму, ідей істор. наступності в розвитку сусп-ва, д-ви, права, правової культури. У середовищі укр. правознавців ставлення до І.ш.п. було неоднаковим. Концеп­туальні основи цієї школи критикували Б.О. Кістяківський, М.І. Туган-Барановський. Водночас такі вчені, як М.Ф. Влади- мирський-Буданов, Ф.І. Леонтович, О.Ф. Кістяківський та П.С. Єфименко, використовували ідеї І.ш.п. у своїх досліджен­нях. Впливом школи позначені праці Комісії для вивчення звичає­вого права України і Комісії для вивчення історії західноруського та українського права, які діяли в системі ВУАН.

Іудейське право, Мойсееве право - сукупність приписів, викладених у Старому завіті у так званому П’ятикнижжі Moii- сея, або Торі (єврейською мовою означає «закон»), що регулюють суспільні відносини на основі біблейських норм. Іудейське право мало багато спільних рис з давнім вавилон. правом, особливо в тій частині, що стосувалася казуїстики та принципу помсти. Ос­нови І.п. подають друга (Вихід), третя (Левіт) та п’ята (Второза­кония) книги Мойсея. Вміщені в них правові норми не система­тизовані і становлять сукупність значної кількості різноманітних правил, що характеризуються як реліг. церемонії та обряди. І.п. є поєднанням релігії і права як двох сторін одного явища - правил поклоніння богові й дотримання порядку, що забезпечує співіс­нування членів сусп-ва. Ці правила складені духівництвом із по­силанням на договір з Ягве, тобто Богом в іудаїзмі, і визначалися як вираз волі самого Бога. В І.п. вперше за доби античності було зроблено спробу формулювання абстрактних заповідей закону. Десять заповідей Icyca Христа сформульовані ним у Нагірній проповіді не на основі казуїстичної техніки на зразок «якщо ти вчиниш те чи те...», а на принципі правил загальнолюдських від­носин - «ти не повинен...» тощо.

Ічнянський полк - адм.-тер. і військ, одиниця Лівобереж. України з центром у м. Ічні (тепер Черніг. обл.). Існував у 1648— 1649. Є відомості про створення І. п. як військ, одиниці ще у 40-х рр. 17 ст., коли він виконував сторожову службу в прикорд. зоні. Сотенні міста невідомі. Полковники: П. Головацький (1648-1649) і С. Головацький (1649). Після 1649 - у складі Прилуцького пол­ку. Під час Нац.-визв. війни укр. народу 1648-1657 брав участь у битвах, зокрема під Пилявцями і Збаражем.

Ішшаку - правитель Ашшуру (столиці Accipii'), який мав адміністративну владу, був верховним жерцем і командуючим військом під час військових дій.

ї

їдиш - див. ідиш.