МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ ЗА ЗВИЧАЄВИМ ПРАВОМ

Головним органом общинного самоврядування, а також посередником між селянською та міською громадами і офіційними органами влади виступав горомадський сход або віче, копа, копні збори.

Сход у сільській місцевості збирався або у встановлені терміни, або у зв”язку з необхідністю вирішити якусь нагальну справу. Влітку збори проводились на майдані, а взимку у спеціально найнятому або виділеному приміщенні. На сходи закликались господарі – керівники родин, або сімей.

На сході обирали громадське управління, вирішували справи громади у її стосунках з іншими громадами, органами державного управління, розглядали земельні конфлікти, приймали нових членів,

Обирали голову, або отамана, засуджували порушників громадських традицій. Як правило при громаді діяв копний суд.

Рішення громади фіксувалось і було обов”язковим до виконання всіма членами спільноти.

На час між громадськими сходами справами громади керував атаман. Він звільнявся від ряду податків, але всі інші громадські роботи виконував на рівні з усіма іншими. Він же і представляв громаду при вирішенні поточних справ у відносинах з державними органами та іншими громадами. В його прсутності укладались договори між членами громади, він же відповідав за збір податків. Свої обов”язки голова ніс на громадських засадах.

Розглядаючи поведінку людини, громада вислуховувала свідчення потерпілого та свідків, але остаточне рішення приймалось на основі думки громадян.

Рішення громади було остаточне, обов”язкове до виконання. Спільнота мала право усунути від опікунства навідь близьких родичів, якщо про них у громади склалось недобре враження.

В основі так званих “мирських присудів” була “формула довіри”. Механізм формування громадської думки мав декілька контрольних інстанцій.

1-ша інстанція – сім”я. За поведіннкою членів родини слідкував батько - голова сім”ї. Якщо хтось із членів родини неправильно себе повів, саме він перший розбирав конфлікт і сіме він на сході вислуховував безсторонні слова на свою адресу та адресу своєї родини.

2- інстанція це родичі, котрі слідкували за тим щоб репутація роду була доброю.

Від репутаціі самої громади залежала життєдіяльність її членів, тому сама громада весь час перебувала під контролем громадської думки, яка виявлялась в характеристиці виборної старшини , членами громади. Взаємний контроль забезпечував порядок та стабільність моральних устоїв.

При виборі голови перш за все цінувались позитивні якості: миролюбність та повага у стосунках із сусідами, а також хист до громадської роботи. Виборна особа повинна мати здатність приносити користь не лише собі, а й іншим. Якщо її характеристика не відповідала дійсності, то таку виборну особу, її довірену особу достроково переобирали та притягали до відповідальності. Такі випадки були вкрай рідкими.

Міське населення також мало громадські організації, або об”єднання на спільній виробничій, або іншій основі. Згідно курсу лекцій А. Пономарьова “Етнічність та етнічна історія Укпаїни”, все населення традиційного українського суспільства, а перед усім міське, мало корпоративний устрій. Цьому сприяло магдебургське право – своєрідне самоврядування міст, що було характерним для ХУ1-ХУ111 ст.

Міське населення було поділене зверху до низу на окремі соціальні верстви на основі корпоративності :

-патриціат - міська аристократія;

-бюргерство – заможне міщанство, ремісники, тогівці,

-блебс – міська біднота.

Кожна з соціальних верств об”єднувалась довкола своїх громад: спілок, брацтв, цехів, які мали свої статуси, права і обов”язки.

У свою чергу, кожне громадське об”єднаня мало свою ієрархію. Тому загальна корпоративність соціальної структури формувала закритий тип суспільства та єдність держави і нації. Вона захищала своїх членів від посягання на їх гідність та честь, власність, а також створювала необхідні умови для професійної діяльності, та забезпечувала свободу. Людей, якІ не входили до якоїсь громади фактично не було, бо співжиття вимагало приєднання до спільноти.

Оскільки більшість міського населення становили ремісники та інші працівники, то основним типом міських корпоративних об”єднань були цехи: перукарі, рибалки, гончарі, каменярі, теслярі, лікарі, інші.

Середньовічні цехи – це насамперед, професійні об”єднання утворені в інтересах функціонування певної галузі ремісництва. Це організація виробництва, виготовлення продукції, збуту та інше.

Як правило, члени цехів селились поряд один з одним, утворюючи так звані “слободи” і тому іх об”єднувала також єдина система укладу життя, спільні традиції, обряди і ритуали. Кожний цех мав свій статут у якому було визначено ємблему, прапор та інші атрибути саме цього цеху, систему взаємлвідносин з іншими цехами та корпораціями, внутрішню ієрархічну структуру.

Статут формувався відповідно до звичаєвого права і в окремих випадках звтверджувався верховною владою /царем або царською адміністрацією – в Лівобережній Україні.

Членами цеху вважались лише майстри, які поділялись на окремі розряди: старших і молодших.

Старші майстри об”єнувались у раду старійшин на основі якої утворювались колегії столових – орган міжцехового об”єднання.

Справами цеху керувала управа, яка складалась з цехмістра, його помічника – молодшого цехмістра, лавника, ключника, писаря та молодшого майстра-брата. Молодші майстри згідно статуту називались “братами”.

Всі посади були виборними. Термін на який обирались – 1 рік. Особи що обирались повинні бути добропорядними, розсудливими та здібними до організаторської роботи., знати статут, ритуали, та звичаєве право.

До скарбниці цеху надходили такі платежі: штрафи, вступні внески, щоквартальні платежі, інші. Завдання скарбниці – надавати грошову допомогу, членам цеху, коли вони хворіли, а також іхнім сім”м у разі смерті годувальника.

Цехове братство, як і сільська родина та громада являють собою історичний приклад повної соціальної справедливості, бо вони турбувались, як про працюючих членів спільноти так і про немічних, хворих, таких, що тривалий час не мають замовлень та прибутку, про малозаможних майстрів, підмайстрів, вагітних жінок-майстринь, про бідних учнів-ремісників.

В разі смерті майстра, цех брав на себе всі витрати на його поховання та турбувався про родину померлого, надаючи матеріальну допомогу та навчаючи членів його родини майстерності. Якщо померлий майстер мав своїх учнів, то учні не залишали його родину, апродовжували в ній навчатись, а замість, як вчитель прикріплювався підмайстер.

Стати учнем у цеху вважалось за честь. Учень приймався до цеху відповідним церемоніалом і був забав”язаний нести відповідні обов”язки.. Завершувалось учнівство обрядом посвячення у підмайстри, який називався “визволка”.

Все життя у цеху підпорядковувалось нормам звичаєвого права, які супроводжувались обрядовістю.