ДВІ КОНЦЕПЦІЇ

Акт відновлення української держави, проголошений у Львові 30 червня 1941 p. з ініціятиви Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери, є подією великого історичного значіння не тільки в історії українського націоналістичного руху новітніх часів, але й в історії українського народу.

Який же ж був стан української справи і які можливості здійснення ідеї відновлення української дер- жавности зарисовувались у зв’язку з назріваючими подіями напередодні 1940-вих років?

Большевицько-московська окупація наддніпрянської України, головно ж у другому десятиріччі свого існування, розчарувала зовсім навіть найбільших симпати- ків „радянської-неділимої”. Тільки ж, з другої сторони, безоглядний большевицький терор, штучно організований у великанських розмірах порядком кари голод та все нові хвилі „чисток” обезголовили українську національну стихію та залякали загал. У висліді цього — напередодні другої світової війни на Наддніпрянщині поза горсткою запроданців не було серед українського населення ні добровільних оборонців, ні прихильників большевицько-московської окупації України, та в той- же час не було там теж діючої політичної організації, чи хоч би діючого політичного руху національно-само- стійницького характеру.

Інакше було на західно-українських землях, зокрема в Галичині. Широко розгорнена революційна дія УВО і опісля ОУН доповнювала й завершувала національно- політичну свідомість широкого загалу українського населення, зактивізувала його і зробила здібним до безпосередньої революційної дії.

Отже, українці ждали війни, яка мусіла сприяти справі відновлення української державности. Ждали війни всі; та в зовсім різному розумінні того „ожидан- ня” лежала якраз та лінія, що ділила українські політичні сили на два фронти: інтервенційний і революційно-визвольний.

Загал українських партій стояв на становищі т. зв. інтервенціонізму: вони ждали, що збройний зудар окупантів України з третьою силою автоматично, сам собою створить ситуацію, в якій питання відновлення самостійности української держави прийде на порядок дня і буде кимось позитивно розв’язане. Українцям, значить, треба тільки спокійно виждати на той догідний момент, який сам прийде.

Ha зовсім іншому становищі стояли визнавці революційно-визвольної концепції. Вони вважали, що українцям в час назріваючого збройного зудару Німеччини й CCCP не вільно займати вичікуючого становища чіпляючись до чийогось воза, чи плентаючись у хвості подій вже хочби з таких трьох причин: Поперше, вже досвід визвольних змагань 1917-23 pp. повинен переконливо повчати всіх українців в тому, до чого доводить відсутність у провідної групи власної ясної ідеї і власної ініціятиви та ставлення української справи залежно від того, до чого „нас змусять обставини”; подруге, відомо, що принцип повторности в історії не мислимий і не було iri теоретичних, ні тим більше реальних підстав припускати; що у висліді другої світової війни повториться така догідна для відновлення української держави ситуація, як була в 1917 p.; потрете, не було найменших познак на те, що майбутній противник CCCP гітлерівська Німеччина сама заініціює ставлення української справи згідно з інтересами українського народу. A вже тимбільше з принципових і престіже- вих мотивів політичний провід мусить мати власні пляни дії і власною ініціятивою творити ситуацію в якій Україна була б підметом, а не слухняним знаряддям в чужих руках.

Оцей основний поділ на прихильників інтервенціо- нізму, тобто узалежнювання української справи від плянів інших держав, та на визнавців орієнтації на власні сили, які головний натиск кладуть на власну дію українського народу, не тільки поставив по одній стороні Організацію Українських Націоналістів, а по другій всі інші українські політичні угрупування, але, напередодні німецько-большевицької війни зарисувався виразно теж внутрі самої ОУН. Це, як відомо, було основною органічною причиною роздвоєння ОУН в 1940 p. Голова Проводу революційної ОУН Степан Бандера пише про це так:

„Краєвий Провідник Тимчій-Лопатинський і я їхали до Андрія Мельника, щоб йому, як Голові ПУН-у пред- ложити від революційного активу Організації такі про- єкти-вимоги, які а) устійнювали би твердо Генеральну лінію революційно-визвольної боротьби і самостійницької політики серед бурі надходячих подій, б) поладна- ли б справи самого ПУН-у так щоб він був Гарантом реалізації такої концепції, і в) встановили б відповідну до пляну і до ситуації розставку сил і керівництва. B обговореннях виявилося цілком виразно, що стоять проти себе два різні розуміння ситуації, дві протилежні концепції-пляни.

„Андрій Мельник і ЇЇУН поставшш головний наголос на те, щоб визвольні змагання провадити в пляні розвитку міжнароднього укладу сил, в пляні розвитку війни. Поставили ставку на війну інших держав проти CCCP, на Німеччину, яка мусіла в таку війну вступити. Тому Німеччину трактували як союзника. Включення справи визволення України в німецько-совєтський конфлікт, до якого йшло, і достросння нашої політики так, щоб не викликати конфлікту й неприхильного настав- лення з боку Німеччини — це було основне заложення, з якого виводилися всі висновки. Активність і послідовність в тому, що йшло по такій лінії, пасивність, стриманість і вижидання в усьому, що під тим поглядом було невиразне, сумнівне.

„3 другої сторони революційний актив ОУН ішов по лінії власної революційної боротьби. Нормування її після своїх вимог і потреб, а не достосування до зовнішньої ситуації. Загальну ситуацію і сторонні сили розцінювано з нашої точки погляду, відповідно до їх відношення до справи визвольної боротьби України. He узалежнювання нашої боротьби від політики якоїсь держави, але найдальше посунена стриманість, доки вони виразно й реально не поставляться позитивно до визвольних змагань України. Ведення в кожній ситуації принципової політики і визвольницької діяльности, без огляду на міжнародню ситуацію і становище чужих сил.

„Для збереження незалежности і всесторонности зовнішньої політики і закордонної діяльности націоналістичного руху перевести зараз такі приготування: Андрій Мельник, як Голова ПУН-у з частиною Проводу повинен під час війни перебувати в Швайцарїі, чи іншій невтральній країні, яка має тверду лінію зберегти невтральність у війні між Німеччиною і західними державами. Там треба творити головний закордонний центр визвольного руху, який буде репрезентувати його на міжнародньому форумі, і наскільки це буде можливе під час війни — керувати цілою закордонною діяльністю, зв’язувати акції по обох сторонах. Рівночасно, не гаючи часу, зараз створити два політично-оперативні закордонні центри, які мають організувати нашу діяльність і провадити політичну акцію згідно з Генеральною лінісю Організації в комплексах обох воюючих сторін.

„Проекти і вимоги предложені Тимчієм-Лопатинським і мною Андрій Мельник, як Голова ПУН-у, потракту- вав так, що апробуючи деякі з них, відкидав якраз ті наймаркантніші, що становили стрижінь цілого пляну.

„Відносно постановки діяльности й боротьби на рідних землях Андрій Мельник відкидав можливість розгортання широкої збройної боротьби, партизансько- повстанчої акції в існуючій міжнародній ситуації, хоч би того дуже вимагало внутрішнє положення на рідних землях.

Так, отже, чіткий двоподіл українського політичного світу на визнавців орієнтації на власні сили та на прихильників інтервенціонізму, орієнтації на чужі сили, який зарисувався теж внутрі ОУН і довів до її роздвоєння, був основною характеристичною прикметою внутрішнього стану української справи напередодні німецько-большевицької війни. По дній стороні станула революційна ОУН під проводом Степана Бандери, по другій всі інші політичні середовища включно з організацією полк. Андрія Мельника.

Зовнішня ситуація була в той час для української справи несприятлива. Німеччина, як ми згадували, не давала ніяких познак позитивного ставлення до справи відновлення незалежности української держави. He виявляли свого заінтересування в тому й західні аль- янти вже хоч би тому, що виступаючи в обороні жертв німецької аґресії вони дали запевнення незмінности кордонів Польщі та Чехословаччині. Можливості зак- туалізування української справи та здобуття симпатій для протибольшевицької боротьби українського народу в західних аліянтів давала фінляндська війна, в якій симпатії західного світу були по стороні жертви боль- шевицької агресії — Фінляндії. Ta це були тільки можливості, які треба було українцям використати власною ініціятивою.

-Bce це ще більш переконувало в конечності власної ініціятиви і власної дії, без яких українська справа не виплине на поверхню дня. Тому то, коли прихильники інтервенціонізму, орієнтуючись на чужі сили ждали війни, як фактора, який сам собою принесе позитивну розв’язку української справи, то революційна ОУН, орієнтуючись на власні сили українського народу, ждала війни тільки як нагоди, що дасть змогу ширше розгорнути власну дію і зробити Україну ггідметом бурхливих подій.

Відповідно до цього революційна ОУН приступила негайно до підготови до великих завдань.

2.