3.1. Джерела права ЄС та Співтовариства

ЄС має триопорн у структуру, що охоплює Співтовариство, Співробітництво в галузі закордонни х справ і безпек и та Спів- робітництво з юстиції та поліції в кримінальних справах. Згідно з цією структурою правова система ЄС у широком у значенні охоплює джерела права Співтовариства та джерела права, що діють у межах другої та третьої опор ЄС (тобто, спільні стра- тегії, дії, позиції та конвенції (ст.

Право Співтовариства є частиною права ЄС , але лиш е його можна вважати "наднаціональни м правом". Частин а ж права ЄС , що регулює співробітництв о держав-члені в ЄС у межах другої та третьої опор , є правом міждержавної співпраці. Ці законодавчі акти не мають прямої дії у внутрішньому законо - давстві держав-члені в і залежать від процедури національно ї імплементації. ЄС П не має, за деяким и винятками , юрисдик - ції щодо вирішенн я спорів з питань, які належать до другої та третьої опор. Проте право першої опори , тобто право Спів- товариства, є повністю інтегрованим у правові системи держав - членів ЄС . Здебільшог о норм и права Співтовариств а мают ь пряму дію та верховенство над національни м законодавство м держав-членів. Суб'єктам и права Співтовариства, крім держав - членів та інститутів ЄС , є також юридичні та фізичні особи.

Джерелам и права Співтовариства є: 1) установчі договори (так зване "первинне законодавство"); 2) міжнародні (додатко- ві) угоди з міжнародним и організаціями та іншим и країнами;

3) регламенти, директиви , рекомендації та висновк и (так зване "вторинне законодавство"; 4) рішення , висновк и ЄСП , а також загальні принципи , розроблені ЄС П (рис. 4).

1. Установчі договори. Договір про Європейськ е Співтова- риство є консолідовано ю угодою. Вона включає зміни , які було внесен о Договоро м пр о ЄС , Амстердамськи м Договором , а тако ж Ніццьки м Договором .

ЗО

Вступу Велико ї Британії , Данії , Ірландії , Греції, Іспанії та Португалії, Австрії, Фінляндії та Швеції, Естонії, Кіпру, Латвії, Литви , Мальти, Польщі, Словенії, Словаччини , Угорщини та Чеської Республіки, Болгарії та Румунії; Бюджетні Угоди 1970 та 1975 pp.; Єдини й Європейськи й Акт 1986 p.; Договір про ЄС ; Амстердамський Договір; Ніццьки й Договір.

Ці документи встановлюють основи правопорядку ЄС та є первинним и джерелами права Співтовариства. У разі, якщ о вони суперечать нормам , які містяться в міжнародних ("додаткових") угодах, установчі договори мають переважну силу.

2. Договори з міжнародними організаціями та іншими краї- нами. Міжнародні угоди, або конвенції, становлять "невід'ємну частину права Співтовариства"1 . Такі договори укладаються:

1) Співтовариством , виключн о в межах повноважень , що надані йому Договором про Співтовариство (наприклад , комер - ційні відносини за ст. 133);

2) Співтовариством шляхом приєднанн я до вже укладеної міжнародної угоди (наприклад , до Загальної угоди про тариф и та торгівлю (ГАТТ);

3) окремим и державами-членам и відповідно до ст. 293 До - говору про Співтовариство (наприклад, Брюссельська Конвенція про юрисдикці ю та виконанн я судових рішен ь у цивільних та приватни х справах 1968 p.).

Слід вважати, що повноправним и джерелам и права Спів - товариства є лиш е угоди, укладені Співтовариством як самостій- ним суб'єктом права, або такі, що ратифіковані всіма державами- членам и ЄС. Угоди, які укладено окремим и державами-членам и ЄС з іншим и країнами (тобто такими , що не є членами ЄС) , визнаються ЄС П джерелами права Співтовариства лиш е у ви- няткових випадках.

3. Вторинне законодавство Співтовариства.

Регламенти (англ. regulations) є актами Ради Міністрів або Європейсько ї Комісії. Вони встановлюют ь загальні правила, які застосовуютьс я одноманітн о в усіх державах-члена х ЄС . Статт я 249 Договор у пр о Співтовариств о встановлює , щ о регламенти є обов'язковим и для виконанн я в усій своїй повноті

1 Див.: Справа 181/73, Haegeman v. Belgium (1974) ECR 449, (1975) CML R 515.

31

та застосовуються безпосереднь о в усіх державах-членах . Це означає, що вони мають юридичну силу без подальшої імплемен- тації в національн е законодавств о держав-членів , а індивіди можуть посилатися на них у національних судах, захищаючи свої суб'єктивн і права*.

Директиви (англ. directives), згідно із ст. 249 Договору про Співтовариство, є обов'язковим и щодо кінцевого результату, яки й вон и мают ь досягти , т а щодо держав-членів , д о яки х вони адресовані. Проте державам надається можливість вибору форм та методів імплементації (такими формам и можуть бути законодавчі акти або адміністративні приписи). Директив а може бути адресованою як до всіх держав-члені в ЄС, так і лиш е до деяких з них. Як правило, директиви є основни м інструмен- том гармонізації законодавства держав-членів. Хоча для повної юридично ї сил и директив и потребують імплементаці ї в на - ціональне законодавство держав-членів, ЄС П вирішив, шо за певних умов вони можуть мати пряму дію**.

Рішення Ради Міністрів та Європейської Комісії (англ. de- cisions) — індивідуально-правові акти, адресовані до певної особи або декількох осіб, яким и можуть бути як держави , так і фі - зичн і чи юридичн і особи . Рішенн я є обов'язковим и в усій своїй повноті (але лиш е щодо їх адресата) та не потребують подальшої імплементації.

Рекомендації та висновки (англ. recommendations and opinions).

Рекомендації та висновки мають лиш е рекомендаційний характер і не є обов'язковим и для виконання .

Регламенти , директив и та рішенн я є обов'язковим и дл я виконання . Відповідно до ст. 253 Договору про Співтовариство ці акти повинн і містити підстави, на яких вони грунтуються, а також містити посиланн я на пропозиції або висновки , отри- мання яких є необхідним згідно з Договором про Співтовариство. Ці процесуальні вимоги є істотними. їх недотриманн я може мати наслідко м скасуванн я в судовому порядк у актів Спів - товариства згідно зі ст. 230 або ст. 232 Договор у про Спів - товариство. Рекомендації та висновки не є обов'язковим и для виконання , маючи лиш е рекомедаційни й характер. Проте вони не повністю позбавлені юридичног о значення . У рішенні по справі Grimaldi v. Fonds des Maladies Professionelles- ЄС П ви- рішив , що під час розгляду спра в судді національни х судів

* Докладніш е про принцип и прямого застосування та прямо ї дії права Спів - товариства див. тему 4.

** Див.: тему 4.

1 Див. : Справ а С-322/88 , Grimaldi v. Founds des Maladies Professionelles (1989) ECR 4407, (1991) 2 CML R 265.

32

повинні брати до уваги зазначені рекомендації, особливо, як - що вони полегшують тлумачення національного права або права Співтовариства.

Хоча ст. 249 Договору про Співтовариство проводить чітку класифікаці ю законодавчих актів інститутів ЄС , насправді фор - мальне визначенн я акта як регламенту, директив и або рішенн я часто може вводити в оману. Тому в разі виникненн я спору ЄС П перевіряє суть акта, а не його форму. У багатьох справах ЄС П дійшо в висновку, що регламент, яки й не встановлює за- гальних правил, може бути перекваліфікован о на "приховане рішення"' .

4. Рішення ЄСП і Суду Першої Інстанції. Право Співтова- риства не визнає доктрин и судових прецедентів, проте, рішенн я ЄС П та Суду Першої Інстанції, залишаючис ь обов'язковим и лиш е для сторін у справі, мають неабияк е значення . Відповід- но до ст. 220 Договору про Співтовариство ЄС П і Суд Першої Інстанції, кожен у межах своєї юрисдикції, забезпечують дотри - манн я законності при тлумаченні та застосуванні зазначеног о Договору , том у т і частин и судови х рішень , щ о тлумачат ь положенн я установчих договорів, мають особливе значенн я і стають джерелам и права. ЄС П і Суд Першо ї Інстанції вста- новлюют ь загальн і принцип и тлумаченн я т а застосуванн я положен ь права Співтовариства судами держав-члені в ЄС . Це свідчить про винятков о важливу роль судів у розвитку правової системи ЄС.

На відміну від судів загального права, ЄС П та Суд Першо ї Інстанції н е зв'язан і своїми попереднім и рішеннями . Таки й підхід дозволя є якнайкращ е вирішувати суперечливі питанн я щодо постійної зміни політичних та економічни х реалій.