Буржуазні реформи і «контрреформи» в царській Росії та Україна

Після того, як царська Росія зазнала поразки в Кримській війні, розпочалася нова доба її історії, яка отримала назву епохи Визволення, або епохи Великих реформ. Ця доба була пов'язана з ім'ям Олександра ІІ, який, на відміну від свого батька, Миколи І, усвідомив, що скасування кріпосництва «зверху» є неодмінною умовою збереження влади Романових, які були першими російськими поміщиками.

Кріпосне господарство могло існувати надалі завдяки виснаженню природи і людини. Але вільна праця була більш продуктивною порівняно з працею невільника. Кримська війна продемонструвала зріст відсталості Росії від розвинених європейських держав. Тому вона мала найближчим часом перейти до рангу регіональної держави, що вступало у протиріччя з інтересами російської верхівки. Вихід з цієї ситуації був один - скасування кріпосництва. Проте Олександр ІІ не наважився розв’язати цю проблему одноосібно. У конституційних державах того часу всі великі заходи спочатку розроблялися в міністерствах, потім обговорювалися в Раді міністрів, а наприкінці цього процесу відповідні законопроекти вносилися до парламенту. В Росії того часу не було ні парламенту, ні Ради міністрів. Ось чому було потрібно утворити громіздку систему центральних і місцевих установ спеціально для розробки селянського питання.

Процес підготовки селянської реформи розпочався в 1857 р., але дворянство утворило губернські комітети з вказаного питання, щоб вони саботувати реформу. Лише в 1860 р. поміщики чорноземних губерній, зокрема українських, через своїх представників, які зібралися у Петербурзі, пішли назустріч проектам уряду (всього процесу скасування кріпосництва було присвячено 17 правових актів). Нарешті Головний комітет з селянської справи підготував маніфест Олександра І про скасування кріпосної залежності селян від поміщиків. Текст цього акту цар оголосив 19 лютого 1861 р, указавши, що в ньому якнайкраще забезпечені інтереси поміщиків.

Після опублікування Маніфесту селяни з формально-юридичної точки зору отримали волю, оскільки поміщикам було заборонено продавати, купувати, дарувати, насильно одружувати або віддавати заміж, переселяти з місця на місце і карати різками або в інший спосіб, не передбачений законами Російської імперії, минулих кріпаків. Це означало, що селянам царським Маніфестом було даровано особисті та майнові права. Вони набули прав підприємців, учасників судового процесу і самоврядних інституцій. Нарешті, вони мали право вступати до державної служби.

Проте скасування кріпосництва не вирішило основне питання селян - земельне, адже воно вирішувалося з урахуванням місцевих особливостей, які завжди тлумачилися на користь поміщиків. Селянам дійсно виділяли садиби та польові наділи, але вони в чорноземних регіонах були настільки мізерні, що увічнилися у гірких народних приказках: «Поле, що й курці лапою ніде ступити», «Тіснота така, що із стріхи на чужий город капає». За ці клаптики землі слід було внести великі викупні гроші. Уряд вважав, що з часом «тимчасово зобов'язані» відносини закінчаться, й селяни з поміщиками укладуть угоду по кожному маєтку. За законом селяни мали одноразово сплатити поміщику за свій наділ близько п'ятої частини обумовленої суми. Решту мала сплатити держава, але селяни зобов'язали повернути їй цю суму (з процентами) щорічними платежами протягом 49 років.

Зрозуміло, що поміщики Полісся, де земля була малородюча, намагалися примусити селян якомога скоріше викупити її. На Півдні та Лівобережжі України поміщики відібрали у селян 1 млн. десятин землі, що становило майже третину їхнього дореформеного надільного землекористування. На Правобережжі хліборобська частка була на 18 відсотків вище, ніж до реформи. Але це було зумовлено наслідками польського повстання 1863-1864 рр., після поразки якого царат довершив верифікацію прав шляхти на дворянство і землі.

Слід вказати, що 440 тис. кріпаків, які служили при панських садибах, отримали лише звільнення, але земля їм взагалі не виділялася. З часу проголошення реформи 1861 р. протягом двох років дворові селяни мали працювати на поміщика чи платити йому оброк, а потім ставали нікому непотрібними, оскільки наділення їх землею закон не передбачав.

Викупні платежі були безсоромним пограбуванням селян. Вони залежали не від ринкової вартості землі, а від розмірів дореформених селянських повинностей. Загалом унаслідок реформи 1861 р. українські селяни втратили понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували в їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менші 5 десятин, тобто менше норми середнього прожиткового мінімуму. Та й ці наділи селяни повинні були протягом 49 років викуповувати у поміщиків на основі встановлених реформою цін, які значно перевищували тодішні ринкові ціни на землю. Так, в Україні до 1906 р., коли «викупні платежі» припинилися, поміщики одержали за землю, передану селянам, 382 млн. крб., хоча її ринкова вартість становила 128 млн. крб.

Реформа надала право поміщику протягом двох років самому визначити і оформити у так званих уставних грамотах розміри земельних наділів селян. У цей період селяни перебували в становищі «тимчасово зобов'язаних», змушені були, як і раніше, відбувати панщину або платити оброк. У багатьох місцевостях таке становище продовжувалося багато років, бо надання селянам дозволу на викуп наділів цілком залежало від бажання поміщика аж до 1883 р.

Долю державних селян, які в Україні становили близько половини всієї кількості селянства, визначив прийнятий 1866 р. спеціальний закон про поземельний устрій. Згідно з ним селяни одержували право викупити свій наділ, а до того часу вони повинні були сплачувати щорічний державний чиншовий податок. 58% державних селян одержали наділи менші 5 десятин.

Таким чином, фактично поміщицькі та державні кріпаки викуповували не тільки землю, а й особисту волю. Але реформи 1861 і 1866 рр. відкривали перед мільйонами вільних селян широкі можливості активізації господарської діяльності. Вони, як і представники інших соціальних верств населення, взяли участь у затвердженні прогресивнішого (порівняно з феодальним) типу товарного виробництва - капіталістичного, економіка якого ґрунтувалася на ринкових відносинах усього населення. Щоправда, гальмували цей процес кріпосницькі пережитки. Селяни залишилися нижчим податним станом, обтяженим непомірними викупними платежами, а також подушною податтю (накладалася незалежно від розмірів та стану селянського господарства) і поземельним податком. Як пережиток кріпосницької системи, зберігалися і натуральні повинності: дорожня, візницька та ін.

Скасування кріпосництва призвело до того, що минулі поміщики, які віками «на безоплатній основі» виконували адміністративні, поліцейські, судові функції по відношенню до кріпаків, вже не брали участь у підтриманні порядку на селі. Тому там виникли селянські общини, підпорядковані державним органам. Община сплачувала податки на основі кругової поруки, карала неплатників побиттям різками або примусовою віддачею на заробітки і забезпечувала виконання державних повинностей. Але й за умови дійсної участі общин у житті суспільства, яке після скасування кріпосного права пішло шляхом розвитку буржуазних відносин (економічних, соціальних і навіть політичних), державна влада не була спроможна утримувати основну масу населення імперії за допомогою чиновників, військових, жандармів і поліцейських. Це і стало основною причиною проведення наступної реформи - земської, яка мала долучити органи самоврядування до вирішення вказаних проблем.

До селянської реформи Росія підійшла з вкрай відсталим і занедбаним місцевим господарством.

Земська реформа в Україні проводилась відповідно до «Положення про губернські і повітові земські установи» від 1 січня 1864 р. За законом земства були суто господарськими організаціями. Земські установи складалися з повітових і губернських зборів, рішення яких впроваджували виконавчі органи - повітові та губернські земські управи. Царат подбав про те, щоб депутати повітових зборів, так звані гласні, обиралися на три роки окремо по трьох куріях (розрядах): а) з'їздами землевласників; б) зборами міських власників; в) волосними сходами. Для виборців перших двох курій діяли високі майнові цензи. Для селян вибори були двоступеневими. Спочатку сільські громади направляли своїх представників на волосні сходи. Там обиралися виборці на повітові з'їзди, які обирали повітові земські зібрання. Депутати цих зібрань обирали губернські земські зібрання. Така система виборів по куріях забезпечила перевагу дворян у всіх земських органах. Але й за такої умови царський уряд вважав діяльність земств небезпечною. Тому для контролю за ними були створені «Губернські із земських справ присутствія», підпорядковані губернаторам і міністру внутрішніх справ імперії. Крім того, на Правобережній Україні, де більшість поміщиків брала участь у польському визвольному русі, запровадження земських установ відклали до 1911 р.

До компетенції земств належало влаштування і утримання місцевих шляхів; здійснення заходів з розвитку землеробства, торгівлі і місцевих промислів; опіка медицини, ветеринарії і початкової освіти; протипожежна служба; визначення грошових і натуральних повинностей для земських потреб. Після появи земств у провінції поступово змінювалося співвідношення сил. Раніше всі справи в повітах вирішувалися урядовими чиновниками разом з поміщиками.

Неодмінною частиною державних реформ у будь-який країні світу під час переходу до побудови буржуазних відносин завжди була судова реформа. У Росії її здійснили на основі затверджених Олександром II 20 листопада 1864 р. Судових статутів: 1) Установлення судових установ; 2) Статут цивільного судочинства; 3) Статут кримінального судочинства; 4) Статут про покарання, що накладаються мировими суддями.

Становий суд, залежний від адміністрації, був замінений буржуазним за власним характером судом. У результаті судочинство отримало демократичну основу. Її скріпляли звичайні для розвинених країн світу принципи змагальності, гласності, рівності всіх перед законом і права звинуваченого на захист. Щодо нової російської судової системи, то законом запроваджувалися судові установи двох типів - загальні та мирові.

Усю систему загальних судів очолював Сенат, наділений правами вищого апеляційного і касаційного судового органу. Цю систему становили окружні суди та судові палати. Перша структура, до якої входили голова, його заступник, якого іменували товаришем, і члени суду, відігравала роль першої інстанції, через яку проходили більшість цивільних і кримінальних справ. Кримінальні злочини розглядалися у складі трьох суддів, які оцінювали докази попереднього слідства, здійсненого судовими слідчими.

У випадку розгляду справ, де підсудним загрожували вироки у вигляді позбавлення чи обмеженням громадянських прав, учасниками судового процесу неодмінно були присяжні засідателі. Списки присяжних складалися земствами і міськими думами та затверджувалися губернаторами. Цензові вимоги до присяжних наступні: 1) ці особи чоловічої статі мали бути російськими підданими, які досягли 25 років; 2) засідателі призначалися лише з числа людей, які володіли у даному повіті певною власністю і проживали там не менше двох років; 3) від присяжних вимагалося знання російської мови; 4) заборонялося включати до списків кандидатів у присяжні злочинців, неспроможних боржників, божевільних і людей з розладами слуху, зору і речі. Присяжні виносили вердикт про невинуватість або винуватість підсудних, що не залежав від думки суддів і не підлягав апеляції. У разі визнання підсудного винуватцем, судді встановлювали йому міру покарання.

Судові палати, утворені в Києві, Харкові та Одесі, складалися з департаментів цивільних і кримінальних справ. Ці палати керували діяльністю відповідних окружних судів і розглядали апеляції на рішення цих установ. Крім того, судові палати діяли як суди першої інстанції у справах про державні та посадові злочини.

Судова реформа в Росії запровадила й адвокатуру. Юридичною аристократією були присяжні повірені, які здійснювали представництво в цивільних і захист у кримінальних справах в усіх судах імперії. Окрім них, у судових процесах брали участь приватні повірені, але тільки у тих судах, до яких вони були приписані.

Характерною особливістю проведення судової реформи в Україні було те, що вона в деяких регіонах здійснювалась частково.

Відповідно до судової реформи, велику кількість незначних цивільних і кримінальних справ мали розглядати мирові суди. Його першою інстанцією був одноосібний суд дільничного мирового судді. Іноді у містечках України виникали суд почесного мирового судді, який діяв на безоплатній основі. Кандидатами у мирові судді, яких обирали на три роки земські збори або міські думи, визнавалися заможні особи, які мали вищу або середню освіту і солідний віковий і службовий ценз. Апеляційною інстанцією був з'їзд мирових суддів.

У зв'язку зі здійсненням буржуазних реформ в українських землях Російської імперії особливого значення набули цивільно-правові норми, які врегульовували право власності, зобов'язальне право, спадкування і сімейне право. Поняття «право власності» тлумачилося як право особи володіти, користуватися й розпоряджатися майном до передачі цього права іншому суб'єктові цивільно-правових відносин шляхом купівлі-продажу, застави, дарування чи в інший спосіб. Головним об'єктом права власності в українських землях як завжди залишалася земля. Селяни після скасування кріпосництва стали отримали особисті й майнові права, але реалізація ними права власності на землю була обмежена, адже на здійснення всіх земельних операцій була потрібна згода селянської громади.

Сімейне право детально регулювало відносини подружжя, батьків і дітей, опіки й піклування. Укладення шлюбу мало для подружжя юридичні наслідки, надавало їм особисті й майнові права та обов'язки. Так, дружина повинна була коритися чоловікові як главі сімейства, а чоловік мав забезпечувати дружину засобами до існування.

Успадкування передбачалось за законом і за заповітом. Предметом заповіту було майно заповідача, але родове майно заповідатися не могло. Дочки при синах не діставали у спадок, а лише отримували частину майна, необхідну найчастіше для того, щоб жінки після одруження вносили до майна

нової родини свою частку речей у вигляді посагу.

Розвиток промисловості викликав поширення принципу договірної угоди, укладення якої, однак, закріплювало право роботодавця на нав'язування найманим працівникам кабальних умов праці. Лише у 80-90-х років XIX ст. набули чинність фабрично-заводські закони, які встановлювали максимальну тривалість робочого дня в 11,5 годин і забороняли використання праці жінок і підлітків на важких і підземних роботах. Окрім того, були введені певні обмеження на застосування штрафів.

За судовою реформою 1864 р. кримінально-процесуальне право відокремилося в самостійну галузь. Тоді ж було встановлено, що принципом права має бути презумпція невинуватості особи, підозрюваної у вчиненні злочину, поки її винуватість не доведена судом.

Кримінально-процесуальне право регламентувало стадії кримінального процесу: 1) попередній розгляд через здійснення дізнання і попереднього слідства; 2) віддання справи до суду; 3) підготовчі дії суду; 4) судове слідство з дебатами сторін; 5) винесення вироку. Буржуазний характер правосуддя за результатами судової реформи був очевидний тому, що припускався перегляд вироку в апеляційному й касаційному порядку.

Цивільний процес у мировому суді відбувався за спрощеним порядком. Судове засідання складалося з викладення суті справи, надання суду доказів і пояснень сторін. Важливу роль у цьому процесі відігравали адвокати. Оцінювання доказів здійснювалося за внутрішнім переконанням суддів. Рішення по справі оголошувалось судом у вигляді короткої резолюції. Допускалися примирення сторін і перегляд судових рішень в апеляційному порядку.

Бурхливий розвиток промисловості вимагав проведення міської реформи, необхідної задля впорядкування різних сторін життя міського населення. У містах поряд з державними органами мали існувати самоврядні структури. Їх встановили на основі Міського положення, яке було затверджене Олександром II 16 червня 1870 р. Воно поширювало свою дію на найбільші промислові центри українських губерній - Київ, Катеринослав, Миколаїв, Полтаву, Харків і Херсон. Але наприкінці 70-х років ХІХ ст. і в інших містах було створено всестанові органи міського самоврядування.

Відповідно до Міського положення, городяни обирали строком на чотири роки розпорядчі органи - міські думи, які створювали виконавчі органи - міські управи на чолі з міським головою. Вибори гласних (депутатів) міської думи проводилися по трьох виборчих з'їздах (великих, середніх і дрібних платників податків). Така система виборів призвела до того, що власники, які становили першу групу виборців, обирали стільки ж гласних думи, як і сотні середніх власників чи тисячі дрібних підприємців. Робітники, які не сплачували податків, у виборах не брали участь.

Міський голова і управа обиралися думою. Г олова очолював і думу, і управу, координуючи їхню діяльність. Компетенція міських дум була аналогічною компетенції земств. Піклуванню міських дум і управ підлягали питання благоустрою, розвитку промисловості й торгівлі, а також завідування шкільними, медичними і добродійними справами. Однак у 1892 р. було прийнято нове Міське положення, яке обмежувало повноваження міського самоврядування.

Слід вказати, що монарший лібералізм не завадив Олександрові ІІ водночас з визволенням селян і проведенням земської і міської реформ подбати про охорону правопорядку, який відображав інтереси дворянства і других заможних верств населення. Ці охоронні заходи були важливі, оскільки після скасування кріпосного ладу вотчинна поліція, яка знаходилася під управлінням поміщиків, припинила своє існування. І це тоді, коли на селі поширився рух проти несправедливого і руйнівного для формально вільного селянства нового землеустрою. Тому було здійснено поліцейську реформу, яку запровадили відповідно до затверджених царським указом Тимчасових правил про устрій поліції у містах та повітах губерній (1862).

У повітах було створено поліцейські управління на чолі зі справниками, призначеними губернаторами. Справники командували поліцейськими чинами, приставами і урядниками, які доглядали за порядком у станах, дільницях та селищах. У всіх губернських містах і деяких містечках існували міські поліцейські управління на чолі з поліцмейстерами та їхніми помічниками. Цих службових осіб призначали губернатор або градоначальники. Кожне велике місто мало адміністративно-поліцейські одиниці, частини, на чолі яких перебували пристави, і дільниці, очолені дільничними. У штаті поліцейських управлінь перебували помічники приставів, дільничних, поліцейські наглядачі та нижчі чини (городові).

Значно посилилась роль жандармерії (політичної поліції). Жандармські управління діяли в кожній губернії, на залізницях і в місті Одеса, яке було «морським вікном» до інших країн світу. До основних функцій жандармерії належали політичний розшук, негласний нагляд за організаціями й особами «протиурядового напряму» й проведення дізнань у справах про державні злочини. До появи при Г енеральному штабі Російської імперії контррозвідки жандарми займалися також боротьбою проти шпигунства.

Основною опорою царизму під час буржуазних реформ вважали військо. 1861 р. військовим міністром був призначеній генерал Д. Мілютин. Міністр врахував уроки Кримської війни, які вимагали важливих перетворень в армії і флоті. Вони мали метою утворення великих, навчених військовій справі резервів при існуванні обмеженої армії мирного часу. Військова реформа була проведена протягом 1864-1874 рр. На завершальному етапі реформи, в 1874 р., був прийнятий закон, відповідно до якого відмінили рекрутчину і ввели всестанову військову повинність чоловіків, які досягли 20 років і були годні до служби за станом здоров'я. Строк дійсної служби становив 6 років (на флоті - 7 років). Для осіб, які закінчили вищі учбові заклади, строк служби скорочувався до шести місяців.

На території України було створено воєнні округи: Київський, Одеський та Харківський.

У 60-70 роках XIX ст. було також здійснено освітню реформу, яка стимулювала подальший культурний розвиток населення українських земель навіть за існування мовного обмеження (українська мова як навчальна не застосовувалася ні у початкових, ні у середніх, ні у вищих учбових закладах). І це тому, що для нижчих верств населення був відкритий більший доступ до освіти. Так, кількість початкових шкіл в Україні під владою Російської імперії зросла протягом другої половини ХІХ ст. з 1 300 до 17 000 (проте в них навчалися лише третина українських дітей, головним чином із заможних верств населення).

Більшої уваги було приділено середній освіті, яка ставала основою для підготовки майбутніх студентів. Останнім належало бути фахівцями з державного управління, культури й науки. Відповідно до особливостей системи державного управління Росією, переважна кількість середніх учбових закладів була закріплена за урядовими міністерствами. Всього в Наддніпрянській Україні наприкінці ХІХ ст. налічувалося 129 класичних гімназій і 19 реальних училищ, які зосереджувалися на підготовці фахівців з уклоном у природничі та фізико-математичні науки. Вони були підпорядковані міністерству народної освіти. Військово міністерство керувало семирічними кадетськими корпусами. Міністерству торгівлі і промисловості були підпорядковані сільськогосподарські та комерційні училища.

Розширені потреби народного господарства наприкінці ХІХ ст. викликали появу Київської політехніки, технологічного інституту в Харкові, сільськогосподарського - в Одесі, гірничого - в Катеринославі, вищого ветеринарного закладу - в Харкові. Однак перебільшувати наслідки цих реформ не доцільно, оскільки набори до вищих учбових закладів були мізерними. До того ж у них навчалися вихідці лише з привілейованих верств населення.

Слід вказати, що після скасування кріпосництва урядова політика змінилася не на краще. Олександр ІІ не був в змозі протистояти тиску з боку придворної камарильї, старої бюрократичної гвардії і поміщиків-кріпосників. Цей тиск посилився після польського повстання 1861-1863 рр. Зріст соціальної напруги в Російській імперії був викликаний розвитком народницького руху. 1 березня 1881 р. народниками було вбито Олександра ІІ, а його спадкоємець Олександр ІІІ, ввів жорстку адміністративну регламентацію суспільного життя. Ворогів державної влади піддавали арештам і засланням. Загалом за часів правління Олександра ІІІ за антидержавні діяння було затримано і засуджено на підставі «Положення про надзвичайну охорону» (серпень 1881 р.) понад 4 тис. людей. Цей закон формально мав тимчасовий характер, але його дія була продовжена аж до падіння царизму.

Найбільш складним питанням часів так званих контрреформ Олександра ІІІ було земельне питання. За двадцять років після селянської реформи вона вичерпала свій позитивний заряд. Олександр ІІІ пішов у протилежному напрямку. Він укріпляв поміщицьке господарство і підтримував патріархальний устрій села. Такий поворот пов'язаний з діяльністю міністра внутрішніх справ Д. Толстого. З боку поміщиків йшли постійні скарги на те, що селяни «розбалувалися». У зв'язку з цим 1889 р. уряд ввів «Положення про земських дільничних начальників». Земські начальники, які не мали відношення до самоврядування, зосередили у своїх руках адміністративну і навіть судову владу на місцях. На ці посади призначалися дворяни з числа місцевих поміщиків. Загальне керівництво земськими начальниками в повіті здійснював предводитель дворянства. Ці начальники були повновладними господарями у своїй дільниці. Сільські й волосні сходи селян перебували у повній залежності від цих посадовців, яким було надано права відміни будь яких приговорів сходів, арешту сільського старости й волосного старшини, накладання штрафу на будь-яких учасників сходу селян.

У ті ж роки були введені закони, які ставили перепони щодо права виходу селян з громади й земельних переділів. Такі закони мали метою звести селян до великої патріархальної родини і посилити адміністративний нагляд за їх життям. Наприкінці царювання Олександра ІІІ була проведена земська контрреформа, за якою був посилений контроль уряду за земствами. Врешті- решт контрреформи підготували соціальний вибух на селі на початку ХХ ст., під час першої російської буржуазно-демократичної революції. Цей вибух спричинили три фактори: зріст селянського малоземелля, світова сільськогосподарська криза і кріпосницька політика уряду.

8.3.