Класифікація локальних актів та оптимізація нормо- творчогопроцесу в сільськогосподарських підприємствах

Для досягнення наукової обґрунтованості будь-якої класи­фікації потрібно визначити її критерії. Розмірковуючи щодо критеріїв класифікації нормативно-правових актів, професор С. С.

Тому важливе значення для здійснення обґрунтованої кла­сифікації має характеристика актів, що врегульовують аграрні відносини, як цілісної органічної системи, якій притаманний єдиний юридичний механізм. До цієї системи, як вже зазнача­лося, належать різні види нормативно-правових актів, які мо­жуть бути поділені на більші чи менші групи за різними під­ставами.

Стосовно внутрішньогосподарських локальних норматив­но-правових актів сільськогосподарських підприємств, підста­вою їх поділу є порядок набрання чинності. Тому в більшості випадків представники аграрно-правової науки внутрішньо­господарські локальні акти за порядком набрання чинності класифікують на дві групи. Наприклад, В. В. Янчук до першої групи відносить внутрішньогосподарські нормативно-правові акти, які набувають чинність з моменту реєстрації підприєм­ства у відповідних державних органах. До другої — акти, що на­бувають чинності відразу з моменту прийняття їх найвищими органами самоврядування господарств — загальними зборами членів підприємств, акціонерів, учасників товариств з обмеже­ною відповідальністю та членів трудового колективу орендного підприємства тощо. Науковець до першої групи локальних нор­мативно-правових актів відносить лише статут підприємства, а в господарських товариствах — установчий договір та статут. До другої — всі інші внутрішньогосподарські корпоративні правові акти [4, с. 54].

Аналогічну думку наводить професор В. П. Жушман. Він за­значає, що внутрішньогосподарські нормативно-правові акти за порядком набрання чинності поділяються на дві групи.

В. М. Корнієнко з урахуванням порядку набрання чинності ці акти також поділяє на дві групи [2, с. 23].

Окремі представники аграрно-правової науки запропонува­ли розширену класифікацію внутрішньогосподарських локаль­них нормативно-правових актів. Так, професор В. М. Єрмолен- ко зазначає, що доцільно застосувати до локальних правових актів сільськогосподарських підприємств таку класифікацію: 1) акт, що визначає основи локальної нормотворчості (Положен­ня про порядок розробки і прийняття локальних нормативних актів); 2) установчі документи (статут, засновницький договір); 3) акти регулювання трудових відносин (Правила внутріш­нього трудового розпорядку, колективний договір, Інструкція з охорони праці); 4) організаційно-управлінські акти (рішен­ня загальних зборів, правлінь, накази і розпорядження керів­ників підприємства, Положення про ревізійну комісію, Поло­ження про правління, Положення про генерального директора (або директора) тощо); 5) акти фінансово-економічного змісту (Положення про розподіл (використання) прибутку, Положен­ня про нарахування і порядок оплати дивідентів, Положення про фонди і резерви та інше) [3, с. 77—78].

Запропоновані авторами класифікації зводяться в основ­ному до групування видів внутрішньогосподарських актів як результату локальної нормотворчості сільськогосподарських підприємств. Унаслідок цього з'являється більша кількість видів локальних актів наведеної другої групи, що є чинними з моменту затвердження їх найвищими органами управління сільськогосподарських підприємств.

Як свідчить практика, у сільськогосподарських підприєм­ствах фермерського типу, окрім статуту, майже відсутні локаль­ні акти, які віднесені науковцями саме до другої групи. Правила внутрішнього розпорядку (даної групи локальних актів) мають лише 50-55 % сільськогосподарських підприємств колективно- кооперативного і корпоративного типів [89, с. 74—75].

Такий стан свідчить про відсутність на сьогодні належного рівня правової роботи в сільськогосподарських підприємствах і неефективність локальної нормотворчості останніх.

Із запропонованою класифікацією внутрішніх локальних нормативно-правових актів сільськогосподарських підприємств за такою підставою як порядок набрання ними чинності, і за­лежно від цього їх групувати, слід погодитися.

Разом з тим обмежувати класифікацію локальних актів сільськогосподарських підприємств лише групуванням остан­ніх за юридичною силою, є недостатнім. Насправді, проблема типології локальних нормативно-правових актів сільськогос­подарських підприємств не обмежується науковою обробкою зазначених актів, що врегульовують внутрішньогосподарські відносини. Групування цих актів за видами — це лише початок класифікації.

Поза увагою науковців залишається важлива підстава для поділу внутрішніх локальних нормативно-правових ак­тів — за функціональним призначенням останніх.

За таких умов слід зазначити, що нормам, які знаходять свій зовнішній вияв у внутрішньогосподарських локальних нор­мативно-правових актах сільськогосподарських підприємств, притаманні функції правових норм, що закріплені в загальних і спеціальних законодавчих актах. При цьому вони в одних ви­падках є первинними, а в інших — деталізуючими або конкре­тизуючими.

У юридичній літературі поняття «деталізація», «конкретиза­ція», «доповнення» і «усунення прогалин» за допомогою внут­рішньогосподарських локальних нормативно-правових актів трактуются по-різному.

Норми внутрішньогосподарських локальних нормативно- правових актів сільськогосподарських підприємств можуть в одних випадках деталізувати, а в інших — конкретизувати окремі положення нормативно-правових актів загального ха­рактеру. Наприклад, необхідність у деталізації і конкретизації положень нормативно-правових актів загального характеру відносно умов праці в сільськогосподарських підприємствах виникає, якщо окремі питання регламентовані в них частково або не повною мірою.

Р.І. Кондратьєв, проводячи чітку межу між роз'ясненням норми і деталізацією її змісту, ставить знак рівності між деталі­зацією і конкретизацією [77, с. 30].

В.К. Самігуллін вияв права конкретизації бачить у деталіза­ції змісту визначених правових норм [150, с. 40].

Схожої думки дотримується С. Ф. Василюк, який зазначає, що «щодо нормотворчої діяльності сільськогосподарських під­приємств (дану думку автор висловив стосовно нормотворчої діяльності колгоспів), під конкретизацією норм права ми буде­мо вважати їх деталізацію» [32, с. 44].

Уявляється, що конкретизація норм відрізняється від деталі­зації, вона спрямована не на появу нового правила, а на уточ­нення наявної норми. З цього приводу професор С. С. Алексеев указує: «Норми, які конкретизують закон, не містять нічого принципово нового. Вони лише уточнюють, конкретизують те, що вже дано в законі, чи роблять логічні висновки щодо закону, як це робиться при деталізації» [16, с. 92].

Як приклад деталізації і конкретизації можна назвати прий­няття на основі Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» Статуту кооператива і конкретизації Правил внутрішнього розпорядку кооператива. Положення загаль­них і спеціальних нормативно-правових актів співвідносяться з нормами внутрішньогосподарських локальних нормативно- правових актів як загальне і особливе. Норми внутрішньогос­подарських локальних нормативно-правових актів сільсько­господарських підприємств містять основні ознаки загальних і спеціальних аграрних нормативно-правових актів.

Необхідно відрізняти конкретизацію правових норм на ста­дії правотворчості і на стадії правозастосування, які відрізня­ються перш за все кінцевими результатами: у другому випад­ку, на відміну від першого, процес конкретизації завершується створенням індивідуального правила поведінки [149, с. 7; 182, с. 11—12], яке повинно бути закріплене.

Внутрішньогосподарські локальні нормативно-правові акти сільськогосподарських підприємств можуть не лише конкрети­зувати окремі положення нормативно-правових актів загаль­ного характеру, а й доповнювати їх. Конкретизація і доповнен­ня є самостійними формами розвитку конкретного акта і їх не можна ототожнювати [86, с. 106].

Доповнення, у свою чергу, відрізняється від деталізації тим, що воно не спрямоване на створення деталей, уточнення за до­помогою внутрішньогосподарських локальних нормативно- правових актів.

При доповненні положень нормативно-правових актів за­гального характеру, які регулюють суспільні відносини, у внут­рішньогосподарських локальних нормативно-правових актах ці положеня можуть бути закріплені з деякими доповненнями, спрямованими на регулювання цих же відносин, але з новим змістом, тобто у внутрішньогосподарський локальний норма­тивно-правовий акт може бути перенесена норма нормативно­правового акта загального характеру і поряд із нею додаткова, яка регулює ті самі відносини. Тому, для ясності, доцільно го­ворити про деталізацію положень нормативно-правових актів загального характеру лише за допомогою конкретних положень внутрішньогосподарських локальних нормативно-правових актів. Це дві різні за обсягом нормотворчості і практичної цін­ності дії, але в обох випадках унаслідок деталізації «встановлю­ються нові норми, що «випливають» із норм першопочаткового акта» і які є первинними.

Тому не можна погодитися з поняттям «доповнення», коли говорять, що положення внутрішньогосподарських локальних нормативно-правових актів лише уточнюють, доповнюють сто­совно конкретних відносин те, що вже є в нормативно-право­вих актах загального характеру, або роблять логічні висновки з цих актів.

В. К. Самігуллін розглядає усунення прогалин поряд із кон­кретизацією як одну з двох основних функцій внутрішньогос­подарських локальних нормативно-правових актів. «Усунення прогалин у праві локальними нормами можливо, а в окремих випадках і необхідно» [150, с. 41]. У юридичній літературі немає єдності в поглядах з приводу усунення прогалин у праві внут­рішньогосподарськими локальними нормативно-правовими актами.

Г. А. Дубських і М. І. Палладіна з таким категоричним виснов­ком незгодні [47, с. 26; 95, с. 49]. Вони заперечують можливість заповнення прогалин внутрішньогосподарськими локальними нормативно-правовими актами і визнають лише правоконкре- тизуючу функцію останніх.

В. А. Тарасова, Ф. М. Левіант і С. С. Карінський вказують на можливість такого заповнення прогалин [162, с. 94; 85, с. 63—66; 66, с. 47—55].

С. Ф. Василюк, хоча і допускає таку можливість, але бачить її в доповненні: «якщо норми, які конкретизують, уточнюють та деталізують положення основних норм, то доповнюючі фор­мують нові положення, заповнюючи, як правило, прогалини у правовому регулюванні» [32, с. 73].

Щодо заповнення прогалин в аграрному законодавстві внутрішньогосподарськими локальними нормативно-правови­ми актами сільськогосподарських підприємств, спростовуючи всі категоричні висновки з цього приводу, хочеться зазначити, що таке заповнення можливе і може становити виняток.

По-перше, сама природа нормативно-правових актів загаль­ного характеру, яка належить до аграрного законодавства, її особ­ливості, що пов'язані зі специфікою сільськогосподарського ви­робництва, залишає можливість і необхідність локального ре­гулювання. Тому необхідно більше говорити про інші форми, а не про заповнення прогалин в аграрному законодавстві.

По-друге, багато положень законодавства України, які ре­гулюють суспільні відносини на промислових підприємствах, є неприйнятними для регулювання відносин у сільськогоспо­дарських підприємствах. Процеси, що відбуваються з подаль­шим поглибленням ринкових відносин в аграрному секторі, на практиці породжують розробку і прийняття таких внут­рішньогосподарських локальних нормативно-правових актів, які будуть неприйнятними для регулювання відносин у не- сільськогосподарських сферах діяльності, тобто пристосовані з урахуванням кліматичних умов та специфіки сільськогос­подарського виробництва безпосередньо для сільськогоспо­дарських підприємств.

По-третє, заповнення прогалин внутрішньогосподарськими локальними нормативно-правовими актами можливо тільки в разі подальшої появи прогалин, що викликається наявністю нових відносин, які і не могли бути передбачені законодавцем [14, с. 76].

Характеризуючи природу внутрішньогосподарських локаль­них нормативно-правових актів, останнім часом деякі автори

надмірно ускладнюють традиційне трактування соціального призначення внутрішньогосподарських локальних норматив­но-правових актів. Так, А. М. Куренний пише, що внутрішньо­господарські локальні нормативно-правові акти виконують роль «ратифікації», за якої учасники виробничо-господарських від­носин повинні висловити своє ставлення до прийнятих «угорі» документів [81, с. 60].

Уявляється, що таке трактування проблеми виходить за ме­жі необхідності з'ясування дійсного місця внутрішньогоспо­дарських локальних нормативно-правових актів у системі аг­рарного права як його форми.

Розглядаючи питання, пов'язані з деталізацією, конкретиза­цією норм внутрішньогосподарських локальних нормативно- правових актів сільськогосподарських підприємств, а також заповненням прогалин у праві, слід виходити із розуміння по­нять і змісту здійснюваних дій, які виникають у ході локальної нормотворчості. Тоді стануть наочними як процеси деталізації і конкретизації загальних положень законодавства внутріш­ньогосподарськими локальними нормативно-правовими акта­ми у цілому, так і процеси деталізації, конкретизації у винятко­вих випадках, і заповнення прогалин нормами внутрішньогос­подарських локальних нормативно-правових актів зокрема.

Проте безпосередні завдання, що вирішуються за допомо­гою внутрішньогосподарських локальних нормативно-право­вих актів при регулюванні суспільних відносин, відрізняються від завдань нормативно-правових актів загального характеру. У зв'язку з цим значний інтерес становить розгляд, поряд із спе­цифічними функціями внутрішньогосподарських локальних нормативно-правових актів (деталізуюча, конкретизуюча), та­кож і загальних функцій, які притаманні всім нормативно-пра­вовим актам [165, с. 240—243; 166, с. 202—205].

Свої специфічні функції внутрішньогосподарський локаль­ний нормативно-правовий акт виконує лише стосовно норматив­но-правових актів загального характеру, інакше, вийшла б дета­лізація заради деталізації, конкретизація заради конкретизації.

Функціональний аспект локального правового регулюван­ня можна розглядати в різній площині залежно від завдань, що стоять перед дослідником. У сучасній філософській літера­турі функції соціальних явищ і процесів мають два значення:

— роль, яку вони виконують щодо суспільної системи більш високого рівня організації;

— специфічний прояв їх властивостей у цій системі відно­син [157, с. 506—509].

Отже, це стосується і функції правових явищ та процесів.

Стосовно досліджуваної проблеми доцільно розглянути два функціональних аспекти: соціальне призначення внутрішньо­господарського локального нормативно-правового акта в системі нормативно-правових актів, що регулюють аграрні відносини, і специфічні функції внутрішньогосподарського локального нормативно-правового акта, що виявляються при правовому регулюванні аграрних відносин.

Реалії сучасного стану правотворення в державі свідчать, що локальні нормативно-правові акти можуть містити як пер­винні, так і конкретизуючи норми. Це дозволяє усунути прога­лини, що мають місце у законодавчому регулюванні важливих суспільних відносин. Наприклад, земельні відносини у сільсь­когосподарському кооперативі є визначальними, тобто базо­вими. Однак, ст. 22 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію», яка повинна регулювати земельні відносини в кооперативі, містить відсильну норму до Земельного кодексу та законів України.

Разом з тим цей Кодекс, визнавши правовий режим земель фермерського господарства, особистого селянського господар­ства тощо, не згадує про таких суб'єктів сільськогосподарського землекористування, як сільськогосподарські кооперативи [59].

Проте специфіка земельних відносин у кооперативі є істот­ною. Вона не може обмежуватися лише регулюванням у Земель­ному кодексі земельних відносин за участю юридичних осіб, статус яких мають і сільськогосподарські кооперативи. Тому у статуті конкретного сільськогосподарського кооперативу за­значені відносини мають бути урегульовані. При цьому норми, які регулюють земельні відносини і закріплені у статуті, повин­ні бути деталізуючими. Тут норми Кодексу виступають первин­ними, а норми статуту — деталізуючими.

О. В. Гафурова, досліджуючи земельні відносини в сільсько­господарських виробничих кооперативах, слушно зазначає, що Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» передбачено, що при вступі до кооперативу громадянин може передати до пайового фонду належну йому на праві власності земельну ділянку. Слід зауважити, що законом не передбаче­но обов'язкове формування засновниками (членами) пайового фонду сільськогосподарського виробничого кооперативу за кіль­кістю їх земельних ділянок. Тому, наголошує автор, у своїх ста­тутах кооперативи мають право самостійно вирішувати це пи­тання [41, с. 129—131].

Виходячи з цього, якщо у статуті сільськогосподарського ви­робничого кооперативу буде закріплена норма щодо обов'яз­кового формування засновниками (членами) пайового фонду сільськогосподарського виробничого кооперативу за кількістю їх земельних ділянок, то зазначена норма статуту буде деталізо­ваною. Первинною щодо наведених відносин виступає норма, яка закріплена у ст. 78 Земельного кодексу України, що за зміс­том включає право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

В. Ю. Уркевич, досліджуючи проблемні питання правового режиму неподільного і пайового фондів сільськогосподарських кооперативів, указує, що, з одного боку, земля (мається на увазі її вартість) не входить до складу неподільного фонду (ст. 21 За­кону України «Про сільськогосподарську кооперацію»), а з дру­гого — вона може входити до складу пайового фонду, оскільки може виступати як пайовий внесок (статті 1, 20 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»). В. Ю. Уркевич, погод­жуючись із думкою професора В. І. Семчика та О. Онищенка про те, що як і будь-який пай, правокористування земельною ділянкою, що передається кооперативу, повинно бути обчис­лено у грошовому виразі й зараховано до пайового фонду [153, с. 212; 94, с. 60], зазначає, що вартість земельної ділянки може входити або до пайового фонду сільськогосподарського ко­оперативу при передачі її членом як пайовий внесок, або ж до складу неподільного фонду при передачі її в користування кооперативу чи придбанні її останнім у власність не в резуль­таті отримання від члена як пайовий внесок. На думку автора, слід усунути існуючі вади Закону України «Про сільськогоспо­дарську кооперацію» щодо правового статуту майнових фондів сільськогосподарських кооперативів, і посилити роль внутріш- ньокооперативних нормативних актів у регулюванні цих відно­син. Слушно пропонує науковець, що «в кожному кооперативі, окрім Статуту, повинні бути прийняті Положення про пайовий і неподільний фонди...» [172, с. 100—101]. В. Ю. Уркевич зазна­чає, що кожному кооперативу належить визначити оптимальне співвідношення розмірів пайового і неподільного фондів (на­приклад, розмір неподільного фонду можна обмежити або кон­кретною величиною в гривнях, або ж у відсотках до пайового фонду) і закріпити таке співвідношення у Положенні про пайо­вий і неподільний фонди [172, с. 106—107].

Отже, викладене дозволяє зробити висновок, що первинни­ми є норми Земельного кодексу, які регулюють земельні відно­сини за участю юридичних осіб, статус яких мають кооперати­ви. У Статуті конкретного сільськогосподарського кооперативу внутрішньогосподарські земельні відносини мають бути урегу­льовані нормами, які, виходячи із функціонального призначен­ня, є деталізованими щодо тих норм, які містяться у Положенні про пайовий і неподільний фонди, і є конкретизуючими.

Детальний розгляд права на оплату праці членів сільсько­господарських виробничих кооперативів і колективних сіль­ськогосподарських підприємств свідчить, що норми, які за­кріплюють такі права, містяться в різних формах аграрного права. Наприклад, Конституцією України як Основним Зако­ном гарантується своєчасне одержання заробітної плати (ч. 7 ст. 43) та передбачено, що вона повинна виплачуватися праців- никам не рідше ніж два раза на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів. У разі за­тримання виплат за заробітною платою працівникам нарахо­вується компенсація за кожен місяць затримки. Ця норма за­кріплена Постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року «Про затвердження Положення про порядок компен­сації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати» [117]. Але у статутах деяких сільськогосподарських виробничих кооперативів навіть пере­дбачено, що їх члени не можуть звертатися до суду з позовною заявою про стягнення невиплаченої їм заробітної плати на ко­ристь частини членів кооперативу (п. 10.7 Статуту сільськогос­подарського виробничого кооперативу «Україна», с. Плосько- Забузьке Вільшанського району Кіровоградської області) [160]. Таке застереження є грубим порушенням прав працюючих і свідчить про те, що ці невиплати стали звичайним явищем [41, с. 98—99].

Мінімальні гарантії щодо оплати праці працюючих осіб, які перебувають у трудових відносинах на підставі трудового договору з підприємствами всіх форм власності та господарю­вання, закріплено ст. 3 Закону України від 23 березня 1995 року «Про оплату праці» [123], а також статтями 2, 5, 23 цього Закону закріплені відповідно види, система і форми оплати праці.

Спеціальними законами: від 17 липня 1997 року «Про сіль­ськогосподарську кооперацію» (п. 3 ст. 35); від 14 лютого 1992 ро­ку «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (п. 2 ст. 19) передбачено, що зазначені сільськогосподарські підпри­ємства самостійно визначають форми, види і систему оплати праці членів даних підприємств, спеціалістів з урахуванням норм і гарантій, встановлених законодавством [135; 118].

Пленум Верховного Суду України звернув увагу, що особли­вості оплати праці членів кооперативів визначаються законо­давством про ці суб'єкти господарювання, їх статутами та ін­шими нормативно-правовими актами. За відсутності такого врегулювання спори про оплату праці вирішуються на підставі Кодексу законів про працю і прийнятих відповідно до нього актів законодавства України (п. 3 Постанови Пленуму Верхов­ного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практи­ку застосування судами законодавства про оплату праці») [69, с. 899—900].

О. В. Гафурова слушно зазначає, що у правовому регулюван­ні оплати праці в кооперативах основну роль повинні відігра­вати локальні нормативно-правові акти (статути, положен­ня про оплату праці тощо), які затверджуються загальними зборами. Зважаючи на низький рівень локальної нормотвор- чості, у кращому випадку, ці питання врегульовуються в колек­тивних договорах або ж взагалі залишаються без вирішення [41, с. 99].

Отже, викладене дозволяє стверджувати, що вищенаведені нормативно-правові акти містять первинні норми щодо врегу­лювання відносин по оплаті праці осіб, які є членами сільсько­господарських виробничих кооперативів і колективних сіль­ськогосподарських підприємств.

Деталізація даного положення закріплюється відповідно у ста­туті окремо взятого сільськогосподарського підприємства.

Згідно зі статутом розробляються і приймаються вищими органами управління колективно-кооперативного і корпора­тивного типів сільськогосподарського підприємства Положен­ня про оплату праці, застосування форм, видів, системи і по­рядку нарахування грошової винагороди залежно від галузі виробництва (рослинництво, тваринництво) тощо.

Таким чином, на наш погляд, класифікувати внутрішньо­господарські локальні нормативно-правові акти сільськогос­подарських підприємств, що є формою аграрного права, до­цільно не лише за порядком набрання ними чинності, а також і за їх функціональним призначенням, що дозволяє вирішити завдання в процесі практичного застосування Статуту (як де­талізованого локального акта), Правил внутрішнього розпо­рядку, Положення про оплату праці, Положення про пайовий і неподільний фонди та ін. (як конкретизовані локальні акти) з метою належного врегулювання внутрішніх відносин у сіль­ськогосподарських підприємствах.

Сьогодні чинне законодавство не визначає кола питань, які можуть бути закріплені у внутрішньогосподарських локальних нормативно-правових актах, переліку обов'язкових для прий­няття в сільськогосподарських підприємствах локальних нор­мативно-правових актів [98, с. 118—120].

У практичному плані перелік обов'язкових для прийнят­тя у сільськогосподарських підприємствах внутрішньогоспо­дарських локальних нормативно-правових актів цілком може бути передбачений [146, с. 35—38].

Визначення такого переліку сприятиме взаємній злагодже­ності внутрішньогосподарських локальних нормативно-пра­вових актів і нормативно-правових актів загального характеру як між собою, так і усередині сільськогосподарського підпри­ємства.

Прийняття внутрішньогосподарських локальних норматив­но-правових актів має бути викликано внутрішніми потребами сільськогосподарського підприємства.

Отже, у сучасних умовах формування правової держави, а також у зв'язку з розвитком ринкових відносин, реструкту­ризацією аграрного сектору економіки, розширенням госпо­дарської самостійності сільськогосподарських підприємств існує потреба правового регулювання суспільних відносин за допомогою не тільки норм чинного законодавства, положень спеціальних законів щодо сільськогосподарських підприємств, а й внутрішньогосподарських локальних нормативно-правових актів, що приймаються безпосередньо в конкретних сільсько­господарських підприємствах [97, с. 157—159].

Прийняття внутрішньогосподарських локальних норма­тивно-правових актів у сільськогосподарських підприємствах здійснюється з метою деталізації і конкретизації загальних норм чинного законодавства та положень спеціальних законів щодо сільськогосподарських підприємств з урахуванням еко­номічних, організаційних, соціальних, кліматичних та інших особливостей умов діяльності кожного сільськогосподарського підприємства [97, с. 157—159].

Належне співвідношення положень внутрішньогосподарських локальних нормативно-правових актів сільськогосподарських підприємств із приписами спеціальних законів щодо сільсько­господарських підприємств є важливим фактором підвищення соціальної активності членів зазначених підприємств, як суб'єк­тів внутрішньогосподарських відносин, сприяє розширенню прав господарської самостійності цих підприємств та створює передумови для ефективної виробничо-господарської діяльно­сті сільськогосподарських підприємств, орієнтованих на ста­більний економічний результат [97, с. 157-159].

Внутрішньогосподарські локальні нормативно-правові акти, як і нормативно-правові акти загального характеру, покликані спеціальними засобами забезпечити оптимізацію суспільного і виробничого життя. Тому важливо, щоб нормотворчий про­цес у межах конкретного сільськогосподарського підприєм­ства був оптимізований, щоб не було неясностей щодо поряд­ку розробки і прийняття внутрішньогосподарських локальних нормативно-правових актів.

Локальний нормотворчий процес у сільськогосподарських підприємствах в нинішніх умовах повинен відповідати демок­ратичним принципам: законності, відкритості, гуманізму, ко­легіальності і професійності, науковості та здійснюватися з до­триманням правил нормотворчої техніки [43, с. 56—57]. Усе це потребує встановлення такого порядку підготовки, обгово­рення і затвердження локальних нормативно-правових актів сільськогосподарських підприємств, який би забезпечував ак­тивну й ефективну участь у ньому членів колективно-коопера­тивного та працівників, акціонерів, учасників корпоративного типів сільськогосподарських за призначенням підприємств, ви­ходячи з потреб соціально-економічного розвитку останніх.

М. О. Петришина, досліджуючи характеристику нормотвор- чого процесу в органах місцевого самоврядування, слушно за­значає, що нормотворчий процес повинен відповідати об'єк­тивним закономірностям розвитку суспільства, бути науково обґрунтованим, враховувати досягнення науки і техніки, ґрун­туватися на теоретичних розробках проблем, що потребують нормативного вирішення. Важливе значення має використан­ня зарубіжного і вітчизняного досвіду, участь у розробці актів кваліфікованих фахівців, представників різних галузей науки, вчених-юристів [105, с. 329—335]. Безумовно, зазначене повною мірою стосується і локального нормотворчого процесу.

Необхідно звернути увагу на те, що локальний нормотвор- чий процес у сільськогосподарських підприємствах не слід розглядати як тотожність нормотворчої діяльності, оскільки остання за своїм змістом як поняття є ширшою. С. В. Ухіна за­значає, що до початку організації нормотворчого процесу здій­снюється діяльність щодо виявлення необхідності у правово­му регулюванні відповідних суспільних відносин на місцевому рівні, а вже як наслідок цього — здійснюється розробка проек­ту нормативно-правового акта. Зазначені дії, які безпосередньо не породжують правових норм, однак є передумовами для при­йняття нормативно-правового акта, здійснюються до внесен­ня проекту акта до представницького органу і не включаються в нормотворчий процес, але вони виступають невід'ємною час­тиною нормотворчої діяльності. Важливим у нормотворчості є нормотворчий процес, який включає внесення проекту в по­рядку реалізації нормотворчої ініціативи, його подальше обго­ворення, розгляд та ін. [175, с. 4—10].

Таким чином, локальна нормотворчість у сільськогосподар­ських підприємствах складається із двох етапів. На першому етапі відбувається виявлення необхідності у правовому регу­люванні відповідних внутрішніх відносин у межах конкретного підприємства, що є передумовою для розробки проекту від­повідного локального нормативно-правового акта сільсько­господарського підприємства. Другий етап локальної нормо- творчості охоплює розробку, обговорення, розгляд проекту і прийняття локального нормативно-правового акта сільсько­господарського підприємства, що і власне є нормотворчим про-

Внутрішньогосподарські локальні нормативно-правові акти В.В. Панченко сільськогосподарських підприємств як форма аграрного права цесом. Процес підготовки, обговорення, прийняття відповід­ного локального акта здійснюється завдяки виконанню певних дій. Ці дії пов'язані між собою, є відокремленими від комплексу дій і процедур, що, у свою чергу, створюють самостійну стадію нормотворчого процесу [108, с. 159—160].

Доцільно зазначити, що термін «процес» бере початок від ла­тинського processus — просування, що означає порядок розгляду та прийняття рішення за справою. Для локального нормотвор- чого процесу в сільськогосподарських підприємствах це озна­чає проходження локального нормативно-правового документа стадій від моменту волевиявлення до його оприлюднення орга­нами управління сільськогосподарського підприємства.

Аналіз спеціальної літератури свідчить, що науковці не дій­шли згоди щодо стадійності наведеного процесу [19; 38; 46, с. 8—13; 175, с. 4—5]. Існує розмаїття наукових поглядів щодо стадійності нормотворчого процесу в органах місцевого само­врядування.

З огляду на це більш вдалою і слушною є пропозиція М. О. Пет- ришиної. Запропоновані нею стадії нормотворчого процесу в ор­ганах місцевого самоврядування є всеохоплюючими і разом з тим конкретними стосовно кожної із них [106, с. 4—5].

У аграрно-правовій науці стадії локального нормотворчого процесу майже не досліджувалися. Отже, є потреба у з'ясуванні цих питань. Це дасть можливість оптимізувати локальну нор- мотворчість у сільськогосподарських підприємствах, як цього вимагає сьогодення.

За аналогією стадійності нормотворчого процесу в органах місцевого самоврядування можна запропонувати, з урахуван­ням певних особливостей, такі стадії локального нормотворчого процесу в сільськогосподарських підприємствах: а) ініціюван­ня доцільності розробки локального акта, визначивши предмет правового регулювання. Ініціатор повинен чітко сформулюва­ти питання, подати пропозицію про внесення питання, указати доповідача з цього питання. Із нормотворчою ініціативою може виступити орган управління сільськогосподарського підпри-

ємства, член органу правління, профспілковий комітет, спе­ціалісти та ін.; б) прийняття рішення про підготовку проекту локального нормативно-правового акта. Рішення про підготов­ку проекту відповідного локального акта може бути прийнято на підставі: рішення засновників, рішення засідань правлін­ня колективно-кооперативного типу сільськогосподарського підприємства, якщо воно прийнято більшістю голосів за на­явності не менше 2/3 складу членів правління, рекомендацій спеціалістів, групи членів і найманих працівників, звернення депутатських груп сільської, селищної ради тощо; в) розробка проекту акта. Розробка проекту локального внутрішньогоспо­дарського акта здійснюється за рішенням органу управління сільськогосподарським підприємством робочою групою із за­лученням представників робочого колективу, спеціалістів, вченими, представниками громадськості тощо; г) попередній розгляд проекту локального акта. Проекти вважатимуться на­лежним чином підготовленими, якщо вони попередньо розгля­нуті фахівцями-юристами, юридичною службою управління агропромислового розвитку при райдержадміністрації та ін.; д) безпосередній (офіційний) розгляд проекту локального акта сільськогосподарського підприємства. Офіційний (безпосеред­ній) розгляд проекту локального нормативно-правового акта сільськогосподарського підприємства із встановлених проце­дур відбувається на засіданні виконавчо-розпорядчого органу управління сільськогосподарського підприємства, в тому по­рядку, в якому вони затверджені; е) прийняття та затвердження локального нормативно-правового акта, його оформлення і на­брання ним чинності. Статут чи установчий документ про ство­рення юридичної особи як локальні акти деталізованого харак­теру належать до правових норм, санкціонованих державою. Ця обставина, як зауважує професор В. І. Семчик, підтверджується тим, що зміни і доповнення до вказаних актів набирають чин­ності тільки з моменту їх державної реєстрації у відповідному органі [5, с. 84]. Згідно зі ст. 14 Закону України «Про сільсько­господарську кооперацію» загальні збори, як вищий орган уп­равління кооперативу, затверджують правила внутрішнього розпорядку та інші нормативні документи, як акти конкрети­зуючої спрямованості, набирають чинності з моменту затверд­ження їх наведеним вищим органом управління.

Таким чином, як наукова категорія в аграрному праві, ло­кальний нормотворчий процес у сільськогосподарських під­приємствах — це закріплена законодавством компетенція ор­ганів управління сільськогосподарських підприємств щодо загальних правил поведінки, пов'язаних із здійсненням дій по розробці, прийняттю, внесенню змін та доповнень до при­писів внутрішньогосподарських деталізуючих або конкретизу­ючих локальних нормативно-правових актів.

На жаль, як свідчить практика, на сьогодні в сільськогоспо­дарських підприємствах локальний нормотворчий процес пере­буває на неналежному рівні. Це зумовлено тим, що не викорис­товуються, як цього вимагають реалії, організаційні, правові, матеріально-фінансові важелі впливу на нормотворчий процес у сільськогосподарських підприємствах. Як наслідок в остан­ніх, як уже зазначалося, окрім статуту, іноді можуть бути прий­няті правила внутрішнього розпорядку, інші — просто відсутні. Це не дає можливості всебічно і на належному рівні врегулю­вати різноманітні суспільні відносини, виходячи з конкретних умов окремо взятого сільськогосподарського підприємства.

Локальна нормотворча робота в сільськогосподарських під­приємствах, зокрема, її результати, досягнення яких можли­ве за умови застосування локального нормотворчого процесу, не перебувають під постійним контролем із боку відповідних підрозділів органів державного регулювання сільським госпо­дарством, органів місцевого самоврядування і органів місцевої державної влади.

Наприклад, в Ізраїлі згідно із законом «Про земельне во­лодіння Ізраїля» на Державне земельне управління покладе­на функція контролю за якісним складом фахівців-агрономів та ін. Тому в статутах кибуцеа закріплено положення, згідно з яким виконувати функції агронома може тільки член кибу- цеа, який має вищу освіту [68, с. 76]. Зазначене є свідченням того, що посилений контроль із боку держави за використан­ням земельних ділянок вимагає від сільськогосподарських ви­робничих структур якісного, висококваліфікованого кадрового складу, який повинен забезпечувати високий рівень аграрного виробництва. Такий підхід знаходить закріплення у статутах кибуцеа.

Отже, стоїть питання про оптимізацію локального нормо- творчого процесу в сільськогосподарських підприємствах.

Необхідно зауважити, що складовими оптимізації (від ла­тинського optimus — найкращий, покращення) локального нор- мотворчого процесу в сільськогосподарських підприємствах є: по-перше, проходження проекту деталізованого або конкрети­зованого локального нормативно-правового акта сільськогос­подарського підприємства від виявлення необхідності у нор­мативному регулюванні внутрішніх відносин до розробки, обговорення, розгляду проекту і прийняття локального акта; по-друге, ретельний аналіз і обґрунтування витрат (матеріаль­них, фінансових, організаційних та ін.) з метою отримання бажаного результату від проекту; по-третє, зміст проекту ло­кального нормативно-правового акта, враховуючи передбачені мінімальні негативні наслідки, має якнайефективніше впли­вати на внутрішньогосподарські відносини; по-четверте, за­пропонований проект локального акта повинен мати відповід­ну форму зовнішнього виразу [176, с. 84] (письмову форму); по-п'яте, за змістовим вираженням проект локального акта сільськогосподарського підприємства має характеризувати­ся лаконічністю, однозначністю і зрозумілістю його норм [55, с. 179—180] тощо.

Водночас поряд з оптимізацією локального нормотворчо- го процесу в сільськогосподарських підприємствах необхідно підвищувати організацію нормотворчої роботи у зазначених підприємствах. Усе це є можливим за умов запровадження єдиних концептуальних підходів до регулювання означених питань.

Прийняття внутрішньогосподарських локальних норматив­но-правових актів повинно бути викликано внутрішніми по­требами сільськогосподарського підприємства. Що стосується питань процедури (процесу) розробки і прийняття локальних актів, то доцільно Департаменту правової та законопроектної роботи Міністерства аграрної політики та продовольства Ук­раїни розробити Інструкцію про порядок розробки і прийнят­тя внутрішньогосподарських локальних нормативно-правових актів сільськогосподарських підприємств. Структура Інструк­ції повинна містити: загальні положення; види внутрішньогос­подарських локальних нормативно-правових актів, які можуть бути прийняті в сільськогосподарському підприємстві; компе­тенцію органів управління сільськогосподарського підприєм­ства у сфері локальної нормотворчості; порядок розробки внут­рішньогосподарських локальних нормативно-правових актів у сільськогосподарському підприємстві; порядок прийняття, внесення змін та скасування внутрішньогосподарських ло­кальних нормативно-правових актів у сільськогосподарському підприємстві; набрання чинності внутрішньогосподарськими локальними нормативно-правовими актами в сільськогоспо­дарському підприємстві.

Запропонована Інструкція допоможе не тільки оптимізувати локальний нормотворчий процес, підвищити у цілому нормот- ворчу роботу в сільськогосподарських підприємствах, а також, що важливо, позитивно вплинути на врегулювання широко­го кола реальних конкретних внутрішніх аграрних відносин, які існують в аграрному виробництві, що є предметом регулю­вання локальних нормативно-правових актів.

1.3. Відносини, які регулюються внутрішньогосподарськи­ми локальними нормативно-правовими актами сільськогос­подарських підприємств

Перехід до ринкових відносин не означає збільшення хао­су і неорганізованості. Навпаки, організованність у ринкових умовах ще більше зростає, проте, цю організованість тепер мен­шою мірою забезпечує держава, а більшою — самі сільськогос­подарські підприємства. При цьому зростає значення внутріш­ньогосподарських локальних нормативно-правових актів, що приймаються в сільськогосподарських підприємствах. Саме во­ни значною мірою регулюють соціально-економічні, виробни­чі, організаційно-управлінські, культурно-побутові, земельні, майнові, трудові відносини, а також відносини, пов'язані з пла­нуванням, фінансуванням, дисципліною, з організацією, охо­роною і оплатою праці в конкретному сільськогосподарському підприємстві. Адже найважливіше призначення внутрішньо­господарських локальних нормативно-правових актів поля­гає, як вже зазначалося, у деталізації і конкретизації загальних норм чинного законодавства і положень спеціальних законів щодо конкретного сільськогосподарського підприємства сто­совно цілей і завдань останнього [97, с. 157-159].

Доцільність локального правового регулювання внутрішніх аграрних відносин обумовлена перш за все системою аграрного права, у якій виражена аграрна політика держави, воля і цілес­прямована його діяльність із врегулювання аграрних відно­син на користь всього суспільства, а також специфікою і ха­рактером аграрних відносин, пов'язаних з особливим шляхом розвитку селянства та із специфікою й особливостями самого сільськогосподарського виробничо-господарського процесу. Різноманіття аграрних відносин вимагає не лише регулювання їх різними нормативно-правовими актами, а й одноманітного регулювання в рамках єдиної законності, тобто співвідношен­ня нормативно-правових актів загального характеру і внут­рішньогосподарських локальних нормативно-правових актів щодо правового регулювання цих відносин. Їх поєднання є ви­раженням основоположного комплексного методу аграрного права — методу правильного поєднання державного регулю­вання сільського підприємства у цілому з розвитком госпо­дарської самостійності і виробничої ініціативи всіх сільсько­господарських товаровиробників і демократичними засадами їх трудових колективів [8, с. 15].

Правове регулювання аграрних відносин внутрішньогоспо­дарськими локальними нормативно-правовими актами спря­моване на досягнення бажаного результату, якого законода­вець бажав при введенні правового регулювання цих відносин. До них належать: досягнення господарського результату у ви­робничо-господарській діяльності сільськогосподарського під­приємства шляхом раціонального розміщення продуктивних сил, установлення відповідних правил поведінки для учасників аграрних відносин; підвищення соціальної активності і про­фесійного рівня членів трудових колективів сільськогоспо­дарських підприємств. За такого регулювання має бути досяг­нутий найбільш максимальний бажаний результат, оскільки в цьому і полягає сенс локального правового регулювання.

Проте досягнення необхідного результату — складний про­цес, який залежить від належного визначення меж застосуван­ня локального правового регулювання. У юридичній літературі щодо цього визначення не має єдиної думки. Одні автори вва­жають, що межі локального правового регулювання повинні визначатися в централізованому порядку [77, с. 93], другі від­значають, що локальне регулювання має бути доповненням до централізованого з тих питань, вирішення яких складає ком­петенцію підприємств [95, с. 193], треті прямо вказують: «межі локального правового регулювання можуть встановлюватися не тільки шляхом прямого закріплення в актах загального ха­рактеру («прав та обов'язків») підприємств приймати відповідні правові норми, але і безпосередньо визначенням кола питань, які не підлягають локальному регулюванню» [18, с. 6].

Думається, межі локального правового регулювання виз­начаються державою залежно від рівня розвитку суспільства, продуктивних сил і виробничих відносин і закріплюються у нор­мативно-правових актах загального характеру. На даному етапі розвитку суспільства процеси, які відбуваються як в економіці, так і в суспільному житті, вимагають розширення сфери ло­кального правового регулювання. І необов'язково законодавчо закріплювати коло питань, що не підлягають локальному пра­вовому регулюванню. Ці межі залежать від виду регульованих аграрних відносин і від завдань, що стоять перед аграрним сек­тором економіки, від аграрної політики держави. Отже, внут­рішньогосподарські локальні нормативні акти сільськогоспо­дарських підприємств є похідними від нормативно-правових актів загального характеру, тобто локальне правове регулюван­ня повинно проводитися в межах єдності, відповідати інтере­сам всього суспільства і має бути спрямоване на досягнення ба­жаного результату, замислюваного законодавцем.

Правове регулювання внутрішньогосподарськими локаль­ними нормативно-правовими актами аграрних відносин в умо­вах демократизації сучасного суспільства спрямоване також на вирішення завдань щодо створення максимального про­стору для самоврядності колективу, розвитку ініціативи, на­лагодження механізму виявлення і формування інтересів всіх соціальних груп у межах окремих сільськогосподарських під­приємств. Уявляється, що там, де правове регулювання внут­рішньогосподарськими локальними нормативно-правовими актами аграрних відносин набуло розвитку, там і сільськогос­подарські підприємства працюють успішніше.

При здійсненні правового регулювання аграрних відносин внутрішньогосподарської діяльності сільськогосподарських під­приємств важливим є урахування технологічних, кліматичних та інших об'єктивних особливостей і специфіки ведення вироб­ничо-господарської діяльності сільськогосподарським підпри­ємством. Треба зазначити, що здійснення правового регулю­вання аграрних відносин внутрішньогосподарської діяльності сільськогосподарських підприємств вимагає не лише урахуван­ня, а й безпосереднього закріплення внутрішньогосподарськи­ми локальними нормативно-правовими актами особливостей виробничо-господарської діяльності сільськогосподарського підприємства.

Наприклад, згідно зі ст. 20 Закону України «Про сільськогос­подарську кооперацію» майно належить сільськогосподарсько­му кооперативу на праві власності. Право власності сільсько-

Внутрішньогосподарські локальні нормативно-правові акти В.В. Панченко сільськогосподарських підприємств як форма аграрного права господарського кооперативу — це сукупність правових норм, покликаних регулювати відносини щодо володіння, користу­вання й розпорядження власним майном на свій розсуд.

Як уже зазначалося, у ст. 20 Закону «Про сільськогосподар­ську кооперацію» встановлено, що єдиним власником майна є сільськогосподарський кооператив. Що стосується прав за­сновників (членів) на це майно, то більшість дослідників ствер­джують, що між самим кооперативом і його засновниками (членами) виникають певні зобов'язальні відносини. Цю пози­цію найбільш послідовно обґрунтував професор В. І. Семчик, який вважає, що у засновників (членів) сільськогосподарсько­го кооперативу виникає право на пай (майновий або земель­ний). Але це не право власності як один із видів речових прав, а право вимоги як один із видів зобов'язального права. Право вимоги означає, що особа (фізична чи юридична), в якої част­ка у власності юридичної особи виражається паєм, має право отримати його в натурі або компенсацію за нього в разі виходу зі складу юридичної особи або її ліквідації. Пай не має речових ознак. Він вимірюється лише у вартісному вираженні, а тому не може бути об'єктом права власності [152, с. 232].

Втім, на нашу думку, зміст права на пай не вичерпується лише правом вимоги. Як і інші види зобов'язальних прав, зміст права на пай становить певний комплекс прав та обов'язків, що їх мають сільськогосподарський кооператив та його члени. Так, член сільськогосподарського кооперативу у зв'язку із вне­сенням майна має право брати участь в управлінні майновими об'єктами кооперативу, вимагати розподілу частини доходу ко­оперативу на паї, вимагати повернення паю (майна, яке припа­дає на пай) у разі виходу з кооперативу. На члена кооперативу покладено обов'язок, який ґрунтується на інституті членства щодо майнового внеску. Що стосується самого сільськогоспо­дарського кооперативу, то він має аналогічні обов'язки стосов­но члена кооперативу.

Право на пай пов'язане з правом членства в сільськогоспо­дарському кооперативі. Моментом виникнення права на пай

є момент прийняття особи до сільськогосподарського коопе­ративу як його члена (тобто виникнення членства), а точніше, передачі майна (внеску) кооперативу. Доки існують членські від­носини, існує і право на пай. Припиняється воно разом із при­пиненням членства (вибуттям члена зі складу кооперативу) — з моменту отримання особою свого майна. Право на пай при­пиняється також у разі ліквідації самого сільськогосподарсько­го кооперативу [172, с. 100-110].

Розгляд суб'єктного складу майнових відносин у сільсько­господарському кооперативі дає можливість перейти до визна­чення кола об'єктів, які можуть належати на праві власності такому кооперативу. У статті 20 Закону «Про сільськогоспо­дарську кооперацію» міститься перелік майна, що може нале­жати йому на праві власності: будівлі, споруди, гроші, майнові внески його членів, виготовлена ним продукція, доходи, одер­жані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, а також інше майно, придбане на підставах, не за­боронених Законом. Отже, цей перелік не є вичерпним, але та­кий поділ майна не має класифікуючих ознак.

У сучасних умовах все більшого значення набуває поділ май­на на рухоме і нерухоме.

Розглядаючи більш детально окремі об'єкти права власності сільськогосподарського кооперативу, необхідно зауважити, що серед них можна виокремити такі групи:

— земля (земельні ділянки);

— інша нерухомість — будівлі, споруди, обладнання;

— виготовлена продукція, обігові кошти;

— доходи в грошовому виразі, отримані від статутної та ін­шої діяльності;

— інше майно, придбане на підставах, не заборонених за­коном.

У його основу покладено ступінь зв'язку того чи іншого майнового об'єкта з землею. До нерухомого майнового об'єкта належать земельні ділянки, ділянки надр, відокремлені водні об'єкти і все, що міцно пов'язано із землею, у тому числі ліси, багатолітні насадження, будови й споруди, які при відокрем­ленні від землі фактично знецінюються. Речі, які не належать до нерухомості, включаючи гроші й цінні папери, вважають­ся рухомим майном. Характерною рисою нерухомого майна є зв'язок його правового режиму з правом на земельну ділянку, на якій споруджено майнові об'єкти. Правовий режим такого майна розглядається разом із земельною ділянкою.

Одним із вихідних принципів створення й діяльності будь- якого кооперативу є заснування спеціальних майнових фон­дів — неподільного й пайового, кожний із яких має специфіч­ний правовий режим.

Із позицій економічних відносин майно сільськогосподар­ського кооперативу поділяється на основні фонди й обігові кош­ти, виробничі запаси й незавершене виробництво, сировину, матеріали у виробництві, готову продукцію, гроші; щодо спря­мування коштів підприємства — на фонд накопичення і фонд споживання; з урахуванням цільового призначення фондів — на статутний фонд, резервний фонд, резерв сумнівних боргів тощо. Це не виключає можливості існування спеціальних нату­ральних фондів — фонду оплати праці, насіннєвих, фуражних та ін. Розмежування ж майна сільськогосподарського коопера­тиву на пайовий і неподільний фонди відбиває специфіку май­нових відносин, що існують між самим кооперативом та його членами, і має самостійне юридичне значення.

У статті 26 Закону України «Про сільськогосподарську ко­операцію» закріплено правило, згідно з яким формування в цих організаціях як пайового, так і неподільного фонду є обов'яз­ковим. Як вже зазначалося, неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків і майна кооперативу (за винятком землі). Пайові внески його членів до нього не включаються. Вступними внесками формування неподільного фонду лише започатковується. Надалі він поповнюється вартістю майна, накопичуваного кооперативом у процесі його діяльності.

Кооперативний принцип створення неподільного резерву засновано на тому, що метою кооперативної діяльності є не на­копичення капіталу для наступного розподілу між окремими членами кооперативу, а, скоріше, створення спільного капіталу, що використовується на загальне благо всіх членів кооперативу.

Якщо раніше серед характерних рис неподільного фонду май­на називали неподільність, незменшуваність, постійне зростан­ня та цільове використання, то тепер називають особливі дже­рела його утворення (вступні внески та майно кооперативу), неподільність (члени кооперативу не мають права претендува­ти на його частку) та цільове використання (цей фонд повинен використовуватися на загальнокооперативні цілі). З урахуван­ням цього можна зробити висновок, що неподільний фонд — це частина майна сільськогосподарського кооперативу у вар­тісному виразі, до якої включається вартість вступних внесків та іншого майна кооперативу, що характеризується неподіль­ністю та цільовим призначенням.

Що стосується пайового фонду майна, то вищезгаданий За­кон майже не містить ніяких правових норм, які визначали б його правовий режим. Виходячи з того, що пайові внески членів кооперативу не включаються до неподільного фонду, можна зробити висновок, що саме вони і утворюють пайовий фонд. Пайовим внеском можуть виступати гроші або майно. Майно повинно бути оцінено органами управління сільськогоспо­дарського кооперативу. Після передачі майна кооперативу в йо­го члена виникає право на пай — частку в майні кооперативу у вартісному вираженні.

«Пайовий внесок» і «пай» — це не одне і те ж поняття, їх слід чітко розмежовувати. До паю, основу якого становить пайо­вий внесок, включаються також додаткові внески (якщо такі є) і частка майна кооперативу, яка була розподілена на паї членів (кооперативні виплати).

За сучасних умов правовий режим пайового фонду майна сільськогосподарського кооперативу характеризується такими ознаками, як специфічне джерело його утворення (обов'язкові та додаткові пайові внески), його подільність і зворотність внесків (у разі вибуття члена кооператив повертає його пай), а також нарахування в установлених розмірах відсотків (коо­перативних виплат) із доходу кооперативу. До пайового фонду входить не майно чи майнові фонди, а лише його вартість. З ура­хуванням цього слід погодитися з В. Ю. Уркевичем, що пайовим фондом можна вважати частину майна сільськогосподарського кооперативу у вартісному вираженні, до якої включається вар­тість пайових внесків членів кооперативу, що характеризується подільністю, зворотністю внесків та нарахуванням в установле­них розмірах відсотків із доходу кооперативу [172, с. 100—110].

Згідно зі ст. 25 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію», у разі виходу з кооперативу його члени мають право на отримання майнового паю натурою, грішми або, за ба­жанням, цінними паперами відповідно до його вартості на мо­мент виходу, а земельної ділянки — в натурі (на місцевості). Для забезпечення інтересів членів кооперативу, які залишають­ся, було б доцільним повертати пай у грошовій формі і тільки як виняток — у натурі. Проте це не стосується земельної ділян­ки, оскільки вона характеризується особливими ознаками і має бути повернена членові в натурі (на місцевості). Як правило, членові кооперативу повертається не та сама земельна ділянка, бо кооператив, будучи власником земельної ділянки, переданої як пайовий внесок, може нею розпорядитися на свій розсуд: по­будувати на ній будівлі, споруди, використати її в інших госпо­дарських цілях. І навіть якщо буде повернена та сама земель­на ділянка, її біологічні властивості можуть бути вже іншими. У цих випадках кооператив повинен компенсувати членові різ­ницю між вартістю переданої земельної ділянки і тієї, що по­вертається, у грошовій чи майновій формі [172, с. 100—110].

Слід також зауважити, що, на відміну від інших фондів сіль­ськогосподарського кооперативу, пайовий і неподільний фонди існують протягом усього часу функціонування цього підпри­ємства.

Серед об'єктів права власності як сільськогосподарського ко­оперативу, так і іншого сільськогосподарського підприємства, особливе місце належить землі (земельним ділянкам). Вона є особливим природним об'єктом, посідає домінуюче місце в складі єдиного природного комплексу. Сучасна теорія земель­ного права розглядає землю як особливий вид нерухомості. Перш за все йдеться про регулювання внутрішньогосподарськи­ми локальними нормативно-правовими актами внутрішньо­господарських земельних відносин. Регулюванню земельних відносин сільськогосподарських підприємств традиційно при­ділялося досить багато уваги [109].

Земельні відносини посідають домінуюче місце в системі аг­рарних відносин. Від їх стану залежить рівень сільського гос­подарства в цілому. Тому цілком зрозуміло, що важливим еле­ментом аграрної реформи, яка проводиться в Україні з початку 1990-х років, є реформування земельних відносин.

Монополія виключної державної власності на землю, без­оплатність землекористування, вилучення земель із цивільно- правового обороту та інші засади, на яких базувалися земельні відносини у радянський період, є неприйнятними за умов роз­витку ринкових відносин. Сьогодні необхідним є формування земельних відносин принципово нового змісту та якості з ура­хуванням нових форм власності та господарювання, які базу­валися б на вимогах сучасної економіки.

Головним завданням земельної реформи в Україні, яка є ком­плексом економічних, організаційних, соціальних та правових заходів, спрямованих на перетворення земельних відносин, є перерозподіл земель з метою розвитку ефективного сільсько­господарського виробництва на основі реорганізації старих і створення нових організаційно-правових форм сільськогос­подарської діяльності [60].

На перших етапах відбулися позитивні зміни у земельно­му законодавстві. З прийняттям редакції Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року [57] відбулася демонополіза­ція власності на землю в Україні шляхом проголошення трьох форм власності на землю: приватної, колективної та державної.

Земельна власність набула чітко вираженого аграрного ха­рактеру, оскільки переважно земельні ділянки сільськогоспо-

Внутрішньогосподарські локальні нормативно-правові акти В.В. Панченко сільськогосподарських підприємств як форма аграрного права дарського призначення визнавалися об'єктами права колек­тивної та приватної власності. Серед суб'єктів права власності на землю домінуючу роль почали відігравати громадяни. Зем­лекористування землею стало платним — у формі земельного податку або орендної плати. Усі ці зміни у земельному законо­давстві були покликані якісно змінити структуру земельних відносин, пристосувати її до умов ринкової економіки.

Із набранням чинності Земельним кодексом України в новій редакції та Постановою Верховної Ради України від 15 березня 1992 р. «Про прискорення земельної реформи та приватизації землі» [133], незважаючи на велику кількість нового у земель­ному законодавстві, другий етап земельної реформи також ба­жаного результату не дав. Реформування земельних відносин у сфері сільськогосподарського виробництва в цей час зводило­ся переважно до приватизації громадянами України земельних ділянок, які раніше були надані їм у користування.

Сприяти цьому процесу повинен був і Декрет Кабінету Мі­ністрів України від 26 грудня 1992 року «Про приватизацію зе­мельних ділянок» [131].

Проте принципових змін у методах здійснення реформи не сталося і під час другого етапу. Як і на першому, так і на дру­гому етапах головна роль у реформуванні земельних відносин була відведена місцевим радам народних депутатів [1]. За межа­ми земельної реформи знову залишилися землі сільськогоспо­дарських підприємств.

Тільки ближче до середини 1990-х років головний наголос земельної реформи було спрямовано на сферу сільськогоспо­дарського виробництва, у тому числі й земельні відносини в са­мих сільськогосподарських підприємствах. Стало зрозумілим, що без цього земельна реформа приречена. Законодавчою осно­вою цих процесів були укази Президента України від 8 серпня 1995 року «Про порядок паювання земель, переданих у колек­тивну власність сільськогосподарським підприємствам та ор­ганізаціям» [129] та від 10 листопада 1994 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільсько-

господарського виробництва» [122] і деякі інші нормативно- правові акти.

Саме з прийняттям Указу Президента України від 10 листо­пада 1994 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення зе­мельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» пов'язують початок третього етапу земельної реформи, на яко­му головну увагу стали приділяти реформуванню земельних відносин у колективних сільськогосподарських підприємствах.

Варто погодитися з думкою професора М. В. Шульги в тому, що зазначені укази надали земельній реформі певної сільсько­господарської спрямованості. Реформування земельних від­носин у сільськогосподарських підприємствах передбачалося здійснювати не адміністративними методами, які переважали на перших двох етапах, а шляхом реструктуризації землево­лодінь колективних сільськогосподарських підприємств [183].

Реформування земельних відносин у сільськогосподарсько­му секторі передбачалося здійснювати кількома етапами, кожен з яких відрізнявся своїми завданнями і методами. На першо­му етапі відбувалося роздержавлення земель шляхом передачі їх у колективну власність сільськогосподарським підприємствам та організаціям. Право колективної власності на земельну ді­лянку посвідчувалося відповідним Державним актом, форма якого була розроблена заздалегідь [140]. Землі передавались у колективну власність місцевій раді безоплатно на підставі рі­шення загальних зборів відповідних колективних агроформу- вань. Тільки протягом 1995 року у колективну власність було передано близько 90 % землі усіх колективних сільськогоспо­дарських підприємств та кооперативів і цю процедуру майже завершили [91, с. 3].

На другому етапі реформування земельних відносин у сіль­ськогосподарських підприємствах необхідно було розділити землі, передані у колективну власність, на земельні частки (паї) шляхом їх паювання та сертифікації. Відповідно до Указу Президента України «Про порядок паювання земель, переда­них у колективну власність сільськогосподарським підприєм­ствам та організаціям», паювання земель передбачає визначен­ня розміру земельної частки (паю) кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства без виділення земель­них ділянок у натурі (на місцевості). Указ Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну влас­ність сільськогосподарським підприємствам та організаціям» визначає також коло осіб, які мають право на земельну частку (пай). До них належать члени колективного агроформування, у тому числі і пенсіонери, які раніше працювали в ньому. Пра­во на земельну частку (пай) посвідчується сертифікатом, який при виході власника паю з підприємства і відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) підлягає обміну на Державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку.

Із паюванням земель, переданих у колективну власність, по­в'язана зміна юридичної природи власності на землю в колек­тивних сільськогосподарських підприємствах. Після завершен­ня паювання колективна власність на землю як така фактично припинила своє існування. Відбулася її плавна трансформація у спільну пайову власність, яка трактується як підвид приват­ної власності на землю. Отже, можна констатувати, що колек­тивна форма власності на землю, якій відводилася роль пе­рехідної форми власності на землю, виконала своє завдання. Колективне сільськогосподарське підприємство як юридична особа у зв'язку з цим, по суті, перестало бути суб'єктом права власності на землю.

У результаті процесів паювання близько 6,5 млн громадян України стали власниками невеликих за розмірами земельних паїв. Надзвичайно важливим у такій ситуації є питання їх по­дальшого використання із збереженням цільового (сільсько­господарського) використання [91, с. 3].

У зв'язку з цим третій етап реформування земельних від­носин у сільськогосподарському виробництві передбачає вико­ристання власниками їхніх земельних паїв переважно для ор­ганізації сучасних організаційно-правових форм сільськогос­подарської діяльності.

Указ Президента України від 10 листопада 1994 року «Про не­відкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» передбачає, що власники земельних паїв можуть добровільно створити на базі належних їм земельних ділянок спільні сільськогосподарські підприєм­ства, асоціації, спілки, акціонерні товариства, кооперативні під­приємства та організації. В Україні найбільшого поширення на­були фермерські господарства, приватні орендні підприємства, аграрні акціонерні підприємства та товариства з обмеженою відповідальністю. Але правовий режим земель, переданих то­вариствам з обмеженою відповідальністю, не визначено, оскіль­ки Земельний кодекс не визнає їх суб'єктами права власності на землю [154, с. 23-25]. Власники земельних паїв, крім того, ма­ють право дарувати їх, обмінювати, здавати під заставу, нада­вати в оренду і продавати громадянам України без зміни їх ці­льового призначення. Отже, процес роздержавлення земельної власності у сільському господарстві сприяє розвитку ринку зе­мельних ділянок в Україні. Треба мати на увазі, що отримувати свої земельні паї в натурі (на місцевості) їх власники мають право тільки у випадку виходу з колективних агроформувань і це створює певні труднощі на практиці.

Більшість власників земельних ділянок, вийшовши з колек­тивних сільськогосподарських підприємств, сьогодні не спро­можні самостійно вести ефективне сільськогосподарське вироб­ництво. Перспективним видається передача їх у користування іншим особам (фізичним чи юридичним) на умовах оренди. Сприяє розвитку орендно-земельних відносин в Україні Закон від 6 жовтня 1998 року «Про оренду землі» [125], який визначив як загальні умови виникнення, реалізації і припинення права на оренду земельних ділянок, так і окремі специфічні умови оренди земель сільськогосподарського призначення, зокрема земельних паїв.

Оренда земельних ділянок сільськогосподарського призна­чення має істотні особливості, які підкреслюють принцип пріоритету сільськогосподарського землевикористання. До цих

Внутрішньогосподарські локальні нормативно-правові акти В.В. Панченко сільськогосподарських підприємств як форма аграрного права особливостей насамперед можна віднести наявність обмежень, які встановлені законом для оренди земельних ділянок сільсь­когосподарського призначення.

По-перше, орендарі земельних ділянок сільськогосподарсько­го призначення повинні відповідати певним вимогам, установ­леним законодавством, — ними можуть бути тільки юридичні особи, установчими документами яких передбачена сільсько­господарська діяльність, а також фізичні особи, що мають необ­хідну кваліфікацію або досвід роботи у сільському господарстві.

По-друге, здавати земельні ділянки сільськогосподарського призначення в оренду дозволено тільки за умови збереження їх сільськогосподарського використання.

По-третє, орендовані сільськогосподарські землі, за деяки­ми винятками, не можна здавати в суборенду на відміну від зе­мельних ділянок несільськогосподарського використання.

На практиці члени колективних сільськогосподарських під­приємств часто «передають» в оренду свої земельні паї підпри­ємству, не оформивши виходу з нього. Разом з тим об'єктом оренди може бути земельна ділянка, яка перебуває у власності громадянина, а не абстрактний земельний пай, а у власність громадянина земельна ділянка переходить тільки після його виходу із сільськогосподарського підприємства. Тому слушною є думка професора В. І. Семчика, що передача земельних паїв в оренду є неприйнятною і життя доведе нереальність такої пе­редачі [154, с. 23-25].

Тобто метою земельної реформи є реформування існуючих земельних відносин на основі вільного вибору форм і методів господарювання, високоефективного та екологічно безпечного використання сільськогосподарських угідь, охорони і відтво­рення родючості ґрунтів, вирішення на цій основі продоволь­чої проблеми і створення конкурентоздатного агропромисло­вого комплексу. Вона розрахована на порівняно тривалий час, але цей процес уповільнювався відсутністю законодавчого підґрунтя. Земельний кодекс України, прийнятий у 1991 році, не був підготовлений до чинного правового регулювання су- Внутрішньогосподарські локальні нормативно-правові акти сільськогосподарських підприємств як форма аграрного права В.В. Панченко спільних відносин, пов'язаних із власністю на землю. Унаслі­док цього відсутність належного правового регулювання вела до неузгодженості в управлінні земельними ресурсами, зни­ження економічної ефективності їх використання, негативно позначалася на охороні землі.

Прийнятий 25 жовтня 2001 року новий Земельний кодекс України [58] спрямований на більш ефективне використання земельно-ресурсного потенціалу країни шляхом включення землі в економічний обіг, на удосконалення системи держав­них гарантій. Він є документом ринкового спрямування, орієн­тованим на забезпечення цивілізованих земельних відносин, які відповідають сподіванням народу.

На сучасному етапі процес реформування земельних відно­син продовжується. І тут необхідно усвідомлювати, що успіш­не вирішення соціально-економічних завдань, які стоять перед Україною, значною мірою визначається існуючим порядком ви­користання земель сільськогосподарського призначення для ви­робництва продуктів харчування рослинного і тваринного по­ходження.

Із метою визначення основних засад реформування земель­них відносин Указом Президента України від 30 травня 2001 ро­ку схвалено Основні напрямки земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки, серед яких слід визначити:

— забезпечення подальшого розвитку власності на землю;

— удосконалення земельних відносин у сільськогосподар­ському виробництві;

— розвиток ринку земель;

— розвиток кредитування під заставу землі, у тому числі іпотечного кредитування;

— удосконалення порядку справляння плати за землю;

— удосконалення моніторингу земель, порядку ведення дер­жавного земельного кадастру та оцінки земель;

— фінансове забезпечення проведення земельної реформи;

— підвищення ефективності державного управління земель­ними ресурсами;

— поліпшення організації контролю за використанням і охо­роною земель;

— удосконалення нормативно-правової і методичної бази розвитку земельних відносин.

У земельному законодавстві сьогодні є чимало прогалин. Зокрема, практично не врегульовано правовий режим земель, переданих сільськогосподарським кооперативам чи господар­ським товариствам.

Наявність цих та багатьох інших проблем свідчить про не­обхідність удосконалення земельного законодавства та практи­ки його застосування.

Таким чином, успішне вирішення стратегічних завдань зе­мельної реформи потребує комплексного і цілеспрямованого проведення юридичних, економічних, організаційних та нау­ково-технічних заходів стосовно удосконалення земельних відносин.

Зокрема, окрім земельних відносин, наприклад, Закон Ук­раїни «Про сільськогосподарську кооперацію» неповно врегу­льовує майнові відносини у сільськогосподарських коопера­тивах. Приєднуємось до позиції В. Ю. Уркевича, який вважає за необхідне «... посилити роль внутрішньогосподарських ак­тів у регулюванні відносин щодо формування майнових фон­дів сільськогосподарських кооперативів (в кожному окремому кооперативі окрім Статуту мають бути прийняті Положення про пайовий і неподільний фонди, Положення про коопера­тивні виплати на паї тощо). Кожен кооператив повинен знайти оптимальне співвідношення розмірів пайового та неподільного фондів та закріпити його у своїх локальних нормативних ак­тах...» [171, с. 5—10].

У внутрішньогосподарських локальних нормативно-право­вих актах можна закріпити відносини володіння, управління і користування землею, тобто питання, пов'язані із землеко­ристуванням. Наприклад, локальне закріплення права володін­ня земельною ділянкою орендним колективом захистить від не­законного вилучення ділянок, сприятиме стійкому веденню господарства. Маючи земельні ділянки, ці колективи по-своєму управляють ними в наданих розмірах: планують розміщення сільськогосподарських культур і господарських споруд, здій­снюють правильність сівозмін та інші дії з метою виконання поставлених завдань. Звідси випливають і питання правиль­ного користування землею: обробка землі, посівів сільськогос­подарських культур і використання для господарських потреб. Закріплення цих питань у внутрішньогосподарських локаль­них нормативно-правових актах дає можливість виокремити орендне землекористування від користування землею самими сільськогосподарськими підприємствами. Усе це, у свою чергу, сприятиме закріпленню відповідальності різних суб'єктів зе­мельних відносин.

Стосовно майнових відносин у фермерських господарствах слушною є думка Єрмоленко В. М., що в режимі правового ре­гулювання внутрішніх майнових відносин у фермерському господарстві намітилась стійка тенденція превалювання дії ло­кальних нормативних актів.

Законодавство визначає загальний режим майна та надає правові основи для побудови моделі внутрішніх майнових від­носин на розсуд членів господарства залежно від виду внутріш­ніх відносин, зумовлених відповідними юридичними фактами [49, с. 9-11].

Приєднуючись до думки Єрмоленко В. М., можна стверджу­вати, що за сучасних умов злагоджений процес внутрішньо­господарських відносин значною мірою забезпечується внут­рішньогосподарськими локальними нормативно-правовими актами сільськогосподарських підприємств.

Що ж стосується регулювання внутрішньогосподарських ви­робничих відносин сільськогосподарських підприємств, важ­ливим аспектом у ньому є планування. Відомо, що за нинішніх умов пряме державне планування виробництва сільськогос­подарської продукції законодавством не передбачено. Держава щодо виробництва сільськогосподарської продукції сьогодні здійснює індикативне (рекомендаційне) планування на основі науково обґрунтованих прогнозів розвитку сільськогосподар­ського виробництва.

На підставі цих прогнозів із боку держави складаються різ­ні програми, які стимулюють розвиток тих або інших галузей сільськогосподарського виробництва, тих або інших сфер аг­рарної інфраструктури. На основі цих державних прогнозів і цільових програм сільськогосподарського підприємства само­стійно здійснюють планування свого виробництва.

Виходячи з цього планування виробничої діяльності сіль­ськогосподарських підприємств на близькі і віддалені періоди відповідно до потреб ринку і можливостей отримання необхід­них ресурсів видається об'єктивною необхідністю.

Процес планування дозволяє побачити весь комплекс май­бутніх операцій щодо сфери виробничої діяльності підприєм­ства і заздалегідь передбачити, яким буде її корисний результат [141, с. 123-145].

У спеціальній літературі під плануванням (у широкому сен­сі) розуміється діяльність, що полягає в розробці і практично­му здійсненні планів, які визначають майбутній стан економіч­ної системи, шляхів, способів його досягнення [144, с. 249].

З точки зору підприємства на мікроекономічному рівні пла­нування — це засіб здійснення дії, заснований на свідомості, вольові рішення суб'єктів мікроекономіки, механізм, який за­мінює ціни та ринок [161, с. 12].

На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що планування — це визначення мети розвитку сільськогосподар­ського підприємства, методів, засобів її досягнення, розробка програми, плану дій різної деталізації на перспективу, це одна з важливіших передумов оптимального управління сільсько­господарським виробництвом. У сучасній економічній ситуа­ції неможливо досягнути бажаних результатів без планування своїх дій та не прогнозуючи наслідків. На думку Є. О. Уткіна, «робота без плану є реакцією на здійснювані дії, діяльність на основі плану — реакція на передбачені і заплановані явища» [174, с. 88].

Порядок розробки, затвердження і виконання планування виробничої діяльності сільськогосподарського підприємства передбачається в його Статуті. Контроль за плануванням та­кож передусім здійснюється самими органами управління сіль­ськогосподарських підприємств. Держава ж свої контрольні функції в цій сфері сьогодні здійснює через бухгалтерські звіти і баланси, а також банківські операції сільськогосподарських підприємств.

За умов ринкової економіки в питаннях планування вироб­ничої діяльності центр тяжіння переноситься на рівень саме сільськогосподарських підприємств. Сьогодні кожне сільсько­господарське підприємство, дійсно, самостійно визначає, що і в якому обсязі проводити, кому і за якою ціною реалізовувати. При цьому дані державного індикативного планування (конк­ретні державні цільові програми) служать орієнтиром для сіль­ськогосподарських підприємств.

Основним плановим актом для виробництва сільськогоспо­дарської продукції є відповідне вирішення органу управління сільськогосподарським підприємством, тобто внутрішньогос­подарський локальний нормативно-правовий акт цього сіль­ськогосподарського підприємства.

На нашу думку, в сучасних умовах планування виробничої діяльності сільськогосподарського підприємства слід визнати правовою сферою регулювання саме внутрішньогосподарські локальні нормативно-правові акти. Раніше, коли сільськогос­подарські підприємства виступали «гвинтиком» у єдиній ад­міністративно-командній економічній системі, їх планування не були внутрішньогосподарськими локальними нормативно- правовими актами. Усі нормативно-правові акти щодо пла­нування у сфері виробничої діяльності тоді мали загальний характер.

По-перше, такими вони були, тому, що в той період основ­ні показники планових завдань спускалися зверху і сільсько­господарські підприємства, по суті, їх не могли ні змінити, ні не виконувати. Тоді плануванням у сфері виробничої діяль­ності сільськогосподарських підприємств було виконання нор­мативно-правових актів загального характеру — планів роз­витку сільськогосподарського виробництва [65, с. 112].

По-друге, в актах щодо планування у сфері виробничої ді­яльності сільськогосподарських підприємств того часу не міс­тилися елементи «творчості» [63, с. 152]. Тому внутрішньогос­подарський локальний нормативно-правовий акт як форма права закладає певний «творчий елемент»: у ньому мають бути встановлені нові (деталізуючі, конкретизуючі тощо) правові норми. Якщо цього немає, то не можна говорити про локальну нормотворчість.

Сьогодні ж планування у сфері виробничої діяльності сіль­ськогосподарських підприємств доцільно регулювати внут­рішньо-господарськими локальними нормативно-правовими актами, оскільки зараз в них виражається воля самоврядного підприємства, його членів, особливо це стосується перспектив­ного планування сільськогосподарського підприємства.

На нашу думку, з урахуванням значущості внутрішньогос­подарських локальних нормативно-правових актів щодо пла­нування у сфері виробничої діяльності сільськогосподарських підприємств за сучасних умов, слід було б активно застосо­вувати бізнес-план. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1998 року «Про особливості проведення санації підприємств в АПК» [127] пропонується макет такого струк­турного бізнес-плану. В ньому перелічені основні парамет­ри, що мають бути відображені в бізнес-плані сільськогоспо­дарського підприємства. До них належать: 1) план виробництва підприємства (перелічуються основні види продукції, обсяг випуску, частка кожного в загальному обсязі, її оптова ціна); 2) план розвитку асортименту продукції (пропозиції щодо його зміни); 3) дослідження (моніторинг) ринку (підприємства, що виробляють аналогічну продукцію, вивчення конкурентів та їх продукції); 4) план збуту (основні споживачі продукції, асортимент, ціна); 5) фінансовий план (сума витрат на придбан­ня обладнання, нових технологій, термін придбання, розрахун­кові відносини у процесі господарської діяльності та виконання договірних зобов'язань, кредитні відносини, баланс грошових витрат і надходжень); 6) вплив на природне середовище (визна­чаються заходи щодо охорони землі та інших природних ре­сурсів, із тим, щоб виробництво не позначалося на екологічній обстановці); 7) програма зменшення ризику та страхування (передбачаються заходи щодо зменшення або уникнення ри­зику у випадках настання форс-мажорних обставин). Даний макет може бути використаний усіма сільськогосподарськими підприємствами. Уявляється, що такий бізнес-план допоміг би, по-перше, більш грамотно і на рівні сучасних ринкових вимог здійснювати планування у сфері виробничої діяльності сіль­ськогосподарськими підприємствами; по-друге, упорядкувати напрями і види виробничо-господарської діяльності. Звичайно, бізнес-план не повинен і не може обмежувати самостійність сіль­ськогосподарських підприємств у розробці і прийнятті внут­рішньогосподарських локальних нормативно-правових актів щодо планування виробничої діяльності сільськогосподарських підприємств. Основне завдання такого бізнес-плану полягає в контексті локального нормотворчого процесу сільськогоспо­дарських підприємств, у наданні допомоги в розробці і здійснен­ні контролю за виконанням свого планування у сфері виробни­чої діяльності сільськогосподарськими підприємствами.

Отже, важливим внутрішньогосподарським локальним нор­мативно-правовим актом виробничого характеру за ринкових умов є бізнес-план сільськогосподарських підприємств. Бізнес- план — це найважливіший комплексний документ, який регла­ментує виробничо-господарську діяльність сільськогосподар­ського підприємства, розробляється на рік і на перспективу.

Ефективність виробничої діяльності сільськогосподарських підприємств знаходиться у прямій залежності від реалізації ко­мерційного планування, тобто від виконання його бізнес-плану. У процесі здійснення своїх організаційно-управлінських по­садових функцій керівники і фахівці підприємства зобов'язані використовувати всі доступні їм організаційно-управлінські, економічні і трудові ресурси за умови їх реалізації відповідни­ми правовими засобами. З цією метою сільськогосподарське підприємство визначає свої загальні цілі, поточні, оперативні, розробляє шляхи їх здійснення, а також забезпечує постійний контроль за виконанням вказаних у бізнес-плані показників. У бізнес-плані окреслюються конкретні завдання, які ставлять­ся перед сільськогосподарським підприємством, визначаються доцільність і обсяги залучення капіталовкладень (інвестицій). Ці завдання мають бути конкуруючими, із визначенням точних термінів виконання, мати розроблену маркетингову стратегію сільськогосподарського підприємства [7, с. 532].

Іншими словами, бізнес-план виступає як об'єктивна оцін­ка власної господарської діяльності підприємства і в той же час як необхідний інструмент проектно-інвестиційних рішень від­повідно до потреб ринку. Можна погодитися з думкою про те, що бізнес-план — це одночасно пошукова, науково-дослідна і проектна робота [174, с. 3].

В економічній літературі бізнес-план визначається як план здійснення бізнес-операції, дій підприємства, який містить відо­мості про підприємство, товар, його виробництво, ринки збуту, маркетинг, організації операцій та їх ефективність [161, с. 35].

Бізнес-плани сільськогосподарських підприємств це розра­ховані і обґрунтовані плани виробничо-фінансового розвитку на довгу перспективу. Вони служать базою для річних вироб­ничо-фінансових планів сільськогосподарських підприємств. Бізнес-плани мають велике значення при вирішенні питань ін­вестування сільськогосподарських підприємств, їх довгостро­кового кредитування тощо. Будучи прийнятими найвищим ор­ганом управління сільськогосподарського підприємства, бізнес- плани стають важливими внутрішньогосподарськими локаль­ними нормативно-правовими актами, що визначають параметри стратегічного розвитку сільськогосподарського підприємства.

Слід зазначити, що сьогодні значна кількість сільськогоспо­дарських підприємств не розробляють і не приймають бізнес- планів. Проте це положення слід віднести до негативної сто­рони розвитку сільськогосподарських підприємств і пояснити тим, що багато управлінців сільськогосподарських підприємств ще не розуміють його значення в забезпеченні розвитку сіль­ськогосподарського підприємства. Ігнорування бізнес-планів свідчить про слабке входження ринкових відносин у діяльність сільськогосподарських підприємств, у їх взаємовідносини з об­слуговуючими банками та іншими сервісними організаціями.

Мета розробки бізнес-плану — спланувати виробничо-гос­подарську діяльність сільськогосподарського підприємства на найближчий і віддалений періоди відповідно до потреб рин­ку і можливостями отримання необхідних ресурсів.

За умов становлення ринкових економічних відносин особ­ливої значущості набуває пошук покупців виробленої сільсько­господарської продукції, виявлення запитів і потреб споживача, організаційно-правове забезпечення збуту сільськогосподар­ської продукції власного виробництва, рентабельність вироб­ництва і прибуток. Це ще одна мета розробки бізнес-плану [82, с 98-120].

Крім того, бізнес-план допомагає вирішити такі важливі пи­тання:

— визначити конкретні напрями господарської діяльності під­приємства, цільові ринки і місце підприємства на цих ринках;

— сформулювати довготривалі і короткострокові цілі під­приємства, стратегію і тактику їх досягнення;

— вибрати асортимент і визначити показники сільськогос­подарської продукції, яка буде запропонована сільськогоспо­дарським підприємством споживачам; оцінити виробничі і не­виробничі витрати;

— визначити склад маркетингових заходів щодо вивчення ринку, стимулювання продажів, ціноутворення і т. ін.;

— оцінити фінансовий стан підприємства і відповідність наявних фінансових і матеріальних ресурсів можливостям до­сягнення поставлених цілей і т. ін.

Отже, бізнес-план дозволяє проаналізувати можливості гос­подарської діяльності сільськогосподарського підприємства та обґрунтувати вибір пріоритетних цілей, тобто визначити стратегію функціонування підприємства [82, с 98-120].

Виходячи з цього, доцільно ст. 28 Закону «Про сільськогос­подарську кооперацію», ст. 13 Закону «Про колективне сільсько­господарське підприємство», п. 2 ст. 24 Закону «Про фермерське господарство» доповнити положенням такого змісту: «само­стійно планує свою господарську діяльність і приймає норма­тивний документ щодо планування останньої».

Необхідність сучасних аграрних перетворень в Україні, со­ціального відродження села обумовлена переходом до ринкових відносин. Аграрні перетворення неодноразово проводилися в країні і раніше, але, по суті, вони не давали позитивних ре­зультатів. У деяких періодах відбувався певний підйом сіль­ськогосподарського виробництва, але в цілому економіка аграр­ного сектору занепадала. Основні засади розвитку соціальної сфери села являють собою комплекс пріоритетних економіч­них, правових, політичних і соціальних заходів, спрямованих на відродження села, поліпшення організації життєзабезпе­чення сільського населення як структурної складової стратегії здійснення аграрної і земельної реформ.

Важливість здійснення соціально-економічного реформу­вання на селі обумовила необхідність розробки і прийняття спеціального законодавства щодо врегулювання цих відносин. Першим законом, у якому були викладені правові завдання со­ціальних перетворень на селі, став Закон України «Про пріо­ритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» (у редакції від 15 травня 1992 року) [134].

Відповідно до цього Закону пріоритетність економічного і соціального розвитку села в Україні забезпечується державою шляхом здійснення таких організаційно-економічних і право­вих заходів:

— надання агропромисловим товаровиробникам права віль­ного вибору форм власності і напрямів трудової та господар­ської діяльності, власності на результати своєї праці;

— створення необхідної ресурсної бази для всебічного задо­волення виробничих потреб і розвитку соціальної інфраструк­тури сільського господарства;

— зміна державної інвестиційної політики, зокрема спря­мування на першочергове формування матеріально-технічної бази по виробництву засобів механізації, хімізації, переробної промисловості, будівельної індустрії і наукового забезпечення для агропромислового комплексу, поліпшення його соціально- економічного становища та соціальних умов життєдіяльності трудових колективів;

— ресурсного забезпечення капітальних вкладень для соці­ально-економічного розвитку села та агропромислового комп­лексу;

— створення умов для еквівалентного товарообміну між про­мисловістю та сільським господарством на основі паритетного ціноутворення на їх продукцію;

— удосконалення регулювання відносин агропромислових товаровиробників і держави за допомогою кредитування, опо­даткування, страхування;

— спрямування демографічної політики на зміну міграцій­них процесів на користь села, створення соціально-економіч­них умов для природного приросту сільського населення, все­бічного розвитку селянської сім'ї;

— підготовка та підвищення кваліфікації спеціалістів та пра­цівників масових професій для всіх господарств і напрямів ви­робничої діяльності;

— створення рівних можливостей для всіх громадян, які постійно проживають у сільській місцевості, у задоволенні со­ціальних, культурно-освітніх і побутових потреб;

— формування системи аграрного законодавства, спрямова­ного на здійснення аграрної і земельної реформ у цілому і со­ціально-економічного розвитку села зокрема.

З метою створення саме такої системи Верховною Радою і Президентом України, з порівняно невеликим інтервалом у часі, було прийнято ряд винятково важливих законодавчих актів, з усієї сукупності яких особливе місце посідають зако­ни України «Про фермерське господарство», «Про сільськогос­подарську кооперацію», «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» [126], Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо реформування аграрного секто­ра економіки», Закон «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 років» [136], Земельний ко­декс України. Ці та інші правові акти закріпили положення про відмову держави від монопольного володіння і розпоряд­ження землею, визнання приватної власності на землю і надан­ня їй рівноправності з іншими формами власності, створення умов для становлення і розвитку індивідуально-селянського, фермерського укладу тощо. Указані правові положення набу­ли важливого соціально-економічного значення, оскільки вони сприяли формуванню нової психології селянина, який відчув себе господарем у здійсненні соціально-економічних перетво­рень у продовольчому секторі економіки.

Незважаючи на прогресивну спрямованість розроблено­го і прийнятого законодавства, зміни в земельних відносинах на селі на краще не відбувалися.

Припинення державної монополії на землю, її приватиза­ція обумовили необхідність прискорення процесу паювання колективних земель. Ці важливі питання були вирішені ука­зами Президента України від 10 листопада 1994 року «Про не­відкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» та від 8 серпня 1995 року «Про порядок паювання земель, переданих у колективну влас­ність сільськогосподарським підприємствам і організаціям».

Ними було передбачено паювання сільськогосподарських угідь, переданих у колективну власність колективним сільсько­господарським підприємствам, сільськогосподарським коопе­ративам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у то­му числі створених на базі радгоспів та інших державних сіль­ськогосподарських підприємств після перетворення їх у ко­лективні сільськогосподарські підприємства з видачею кож- ному члену цих сільськогосподарських утворень сертифікату про право на земельну частку (пай). Указом Президента Украї­ни «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» був завершений процес паюван­ня земель і реформування колективних сільськогосподарських підприємств із створенням на основі приватної власності на зем­лю таких сільськогосподарських виробничо-господарських формувань, як: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю; приватно-орендні підприємства, фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи і ін.

Важливе місце в комплексі правових заходів, спрямованих на соціальний розвиток села, посідають заходи з приватизації державного майна, які здійснюються відповідно до законів Ук­раїни «Про приватизацію майна державних підприємств» [130], «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [132], «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі». Усі ці та інші нормативні акти (постанови Кабінету Міністрів України, відомчі акти) визна­чають порядок та особливості приватизації майна в агропро­мисловому комплексі.

Свого часу, при перетворенні колгоспів у радгоспи та інші державні підприємства, передача майна відбувалася на безоп­латній основі. У процесі приватизації радгоспів та інших дер­жавних підприємств майно передавалося на цій же правовій основі. Робилося це з метою відшкодування колишнім колго­спникам вартості раніше переданого ними майна державі, що було важливим чинником забезпечення життєдіяльності сіль­ського населення, надання їм реального права на придбання частки майна внаслідок приватизації та реформування держав­них підприємств.

Отримавши свої земельні паї, селянські сім'ї можуть нарешті визначитися щодо форми господарювання і фермерське госпо­дарство, приватно-орендне, кооператив, товариство з обмеже­ною відповідальністю, акціонерне товариство тощо. Передача землі у власність селян є реальною передумовою розвитку під­приємницької діяльності на селі і успішного її поєднання з ви­конанням підприємцями широкого кола соціальних функцій із надання допомоги сільському населенню і перш за все ураз­ливим його верствам: інвалідам, пенсіонерам, дітям. Форму­вання зазначених підприємницьких структур на селі пов'язане також із наданням належних побутових і соціально-культур­них послуг приватним підсобним господарствам і забезпечен­ням робочими місцями сільського населення.

Отже, законодавство України надає агропромисловим то­варовиробникам право вільного вибору форм власності і на­прямів трудової і господарської діяльності, забезпечує умови для відродження і розвитку фермерських господарств, особис­тих селянських господарств, створює умови раціонального ви­користання і збереження селянами переданих їм у власність і наданих у користування земель, соціального їх захисту.

За сучасних умов проблеми соціальної діяльності сільсько­господарських підприємств зазнають деяких істотних змін. Раніше вся соціальна інфраструктура села перебувала у віданні сільськогосподарських підприємств. Вони відали будівництвом і обслуговуванням клубів, дитячих ясель і садів, значні витрати направляли на вміст підшефних шкіл, лікарень, ділянок фельд­шерів тощо. Сільськогосподарські підприємства займалися та­кож дорожнім будівництвом, газифікацією і електрифікацією сіл і багатьма іншими соціальними проблемами [27, с. 3—14]. Сьогодні значна частина об'єктів соціальної інфраструктури села передана на баланс органів місцевого самоврядування [124]. Однак від соціальної діяльності сільськогосподарські під­приємства повністю не позбавлені. Втім, соціальна діяльність сільськогосподарських підприємств сьогодні зазнає істотних змін. Соціальна діяльність сільськогосподарського підпри­ємства в умовах ринкової економіки перш за все спрямована на задоволення матеріальних і культурних (духовних) потреб працівників сільського господарства, пенсіонерів, сільської ін­телігенції з тим, щоб вони мали нормальні умови праці і життя, своєчасно отримували пенсії. Тому і сьогодні велике значення для жителів сіл має надання їм допомоги в будівництві житла, у веденні особистого селянського господарства, заготівлі дров, кормів для худоби та ін. Важливе також залучення сільських працівників до культурних заходів. З цією метою сільськогос­подарські підприємства за свій рахунок повинні запрошувати артистів, лекторів, організовувати проведення свят, спортивних заходів, закуповувати подарунки [177, с. 94—106] тощо. Сіль­ськогосподарські підприємства повинні надати допомогу своїм працівникам, пенсіонерам, сільській інтелігенції в будівництві індивідуальних житлових будинків. Така допомога здійснюєть­ся як на стадії придбання будівельних матеріалів, так і в про­цесі будівництва індивідуального житлового будинку. Ця допо­мога виявляється як через надання пільгових позик, виділення деяких будівельних матеріалів, так і транспортних засобів. По­рядок надання такої допомоги має бути заздалегідь визначений і здійснюється на явній основі. Сільськогосподарські підпри­ємства мають і власний житловий фонд, користування яким також визначається самими органами управління сільськогос­подарських підприємств. У внутрішньогосподарських локаль­них нормативних актах багатьох колгоспів і радгоспів перед­бачалися додаткові пільги для тих, хто навчається без відриву від виробництва [27, с. 25].

Так, наприклад, у правилах внутрішнього розпорядку може бути закріплене положення про те, що, ті хто навчається у нав­чальних закладах без відриву від виробництва, за інших рівних умов мають переважне право на отримання путівок у санаторії, дома відпочинку, а також путівок в оздоровчі табори, дитячі установи для своїх дітей, на благоустрій житла, отримання до­помоги щодо ведення особистого селянського господарства.

Значну увагу сільськогосподарські підприємства повинні приділяти підготовці і перепідготовці кадрів, передбачати пев­ні пільги для закріплення кадрів на селі.

У сучасних умовах важливим стимулятором до добросовіс­ної праці стають надбавки до пенсій, пільги з оплати комуналь­но-побутових послуг тощо. І сьогодні виробництво і культура, праця і побут, виробнича і соціальна інфраструктура є тісно взаємозв'язаними. Тому сільськогосподарські підприємства за­раз, тобто в умовах переходу до ринкових відносин, не можуть оптимально функціонувати без активної соціальної діяльності.

Водночас, на відміну від минулих років, коли держава сама відповідала і за виробництво сільськогосподарської продукції, і за соціальну інфраструктуру села, сьогодні вона не зобов'язала сільськогосподарські підприємства займатися соціальною ді­яльністю. Якщо раніше майже у будь-якій сфері соціальної діяльності сільськогосподарських підприємств були багаточи- сельні партійно-державні постанови [93], то в наш час держава взагалі не втручається у сферу соціальної діяльності сільсько­господарських підприємств. У чинному законодавстві дуже мало уваги приділяється соціальній діяльності сільськогоспо­дарських підприємств.

За відсутності зазначених нормативно-правових актів, які б регулювали відносини соціального характеру за участю сіль­ськогосподарських підприємств, такі відносини можуть і по­винні бути врегульовані внутрішньогосподарським локальним нормативно-правовим актом — Правилами внутрішнього роз­порядку. Цим питанням буде присвячено окремий підрозділ цього дослідження.

Важливою сферою локального правового регулювання внут­рішньогосподарських відносин сільськогосподарських підпри­ємств є трудові відносини. За умов розвитку ринкових відносин подальше розширення самостійності сільськогосподарських підприємств у сфері правового регулювання умов праці своїх робітників є, на нашу думку, об'єктивною потребою практики. Робота сільськогосподарських підприємств за ринкових умов характеризуєтся новим підходом, який полягає в тому, щоб найраціональніше поєднувати інтереси суспільства, колекти­ву і окремого працівника. Встановлення чітких та ефективних правових засобів регулювання праці членів сільськогоспо­дарських підприємств має важливе значення, оскільки вплива­тиме на ефективність процесу правозастосування.

Дослідження з цього питання проводилися у різні часи: починаючи з 50-х років XX ст. у теорії колгоспного права [104, с. 92—103; 12, с. 117—125; 36; 35, с. 20—29; 181, с. 54—57] та за­кінчуючи сучасним періодом [50, с. 51—55; 51, с. 177—185; 70; 90, с. 71—80; 17, с. 78—82; 62, с. 22—29].

Однак дотепер єдиної позиції щодо правової регламентації праці членів сільськогосподарських підприємств не склалося, існують суперечливі думки, що ці відносини регулюються нор­мами аграрного або ж, навпаки, трудового права.

Історично така форма праці, як праця членів сільськогоспо­дарських підприємств, виникла наприкінці XIX — на початку XX ст.; вона дозволяє суміщати в одній особі власника та пра­цівника. На думку С. Ю. Іванова, її слід називати «кооператив­ною формою праці», вона є самостійної формою праці, що має низку ознак, які відрізняють її від найманої праці [62, с. 22—29]. Звідси В. В. Жернаков дійшов висновку, що трудове законо­давство не може регулювати відносини із застосуванням праці власників, які працюють на своїх підприємствах, бо там немає найманої праці [51, с. 183—184].

Встановлюючи, які ж приписи щодо регламентації трудо­вих відносин членів сільськогосподарських підприємств міс­тить чинне законодавство України, звернемося до норм Ко­дексу законів про працю України [69], ст. 3 якого визначено, що законодавство про працю регулює трудові відносини пра­цівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором із фізични­ми особами. А у частині 2 ст. 3 Кодексу законів про працю Ук­раїни зазначається, що особливості праці членів кооперативів та їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підпри­ємств, фермерських господарств визначаються законодавством та їх статутами. Тобто законодавством, яке перебуває за межа­ми законодавства про працю, та статутами визначаються лише особливості, а основні питання праці у них повинні регулюва­тися трудовим законодавством. Однак у тій же ч. 2 ст. 3 Кодек­су законів про працю України йдеться про надання членам на­званих сільськогосподарських підприємств гарантії лише щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів у по­рядку, передбаченому законодавством про працю.

Звернемося до положень, які містяться у спеціальному аг­рарному законодавстві щодо регулювання трудових відносин.

Так, у ст. 35 Закону України «Про сільськогосподарську коо­перацію» закріплене таке: «Трудові відносини членів коопера­тиву... регулюються цим Законом, законодавством про працю, статутом та правилами внутрішнього розпорядку кооперативу», у цій нормі міститься посилання на «законодавство про працю» як джерело правового регулювання трудових відносин у сіль­ськогосподарських кооперативах.

Отже, регулювання трудових відносин сільськогосподарських підприємств здійснюється нормами аграрного законодавства, зі встановленням нормами трудового лише окремих гарантій, пов'язаних із застосуванням їх праці. Такого висновку доходять й окремі представники науки трудового права [50, с. 52—53].

Аналіз правового регулювання аграрних трудових відносин дозволяє глибше розкрити зміст цих відносин, розкрити єдність складових його елементів і встановити місце і значення кожно­го з них у системі правової дії на суспільно-трудові відносини.

У сфері локального правового регулювання трудових від­носин сільськогосподарських підприємств важливе місце зай­мають: Статут сільськогосподарського підприємства, Правила внутрішнього розпорядку, Положення про оплату праці, Поло­ження щодо соціальних питань і охорони праці.

Взагалі серед цих локальних нормативно-правових актів сільськогосподарських підприємств найважливіше значення має Статут конкретного суб'єкта аграрного господарювання.

Тому статути сільськогосподарських підприємств викори­стовуються як основний регулятор трудових відносин [179, с. 60—68].

Статути є юридичною базою для розвитку всієї системи внут­рішньогосподарських локальних нормативно-правових актів, що регулюють внутрішньогосподарські аграрні трудові відно­сини [101, с. 268-270].

Питання, що стосуються організації, оплати і дисципліни праці у Статуті сільськогосподарського підприємства, зазвичай виділяються в окремий розділ. Форми організації виробництва і праці регулюються локальними нормами залежно від кон­кретних умов господарства і рівня механізації, спеціалізації і технології виробництва. Дуже важливим є, на наш погляд, включення до статутів положення про добір кадрів з урахуван­ням їх кваліфікації, досвіду роботи, навиків.

Керуючись Статутом сільськогосподарських підприємств, відповідний орган управління сільськогосподарського підпри­ємства розробляє Правила внутрішнього розпорядку, Поло­ження про оплату праці, які детальніше регламентують трудові відносини в сільськогосподарському підприємстві.

Наступним важливим внутрішньогосподарським локаль­ним нормативно-правовим актом, який регулює трудові від­носини в сільськогосподарських підприємствах, є Правила внутрішнього розпорядку конкретного сільськогосподарсько­го підприємства. Згідно з чинним законодавством, трудовий розпорядок на підприємствах визначається правилами внут­рішнього трудового розпорядку, затвердженими загальними зборами сільськогосподарського підприємства. Кожне сіль­ськогосподарське підприємство має можливість розробки своїх правил внутрішнього розпорядку самостійно. Це, у свою чергу, зумовлює ширше залучення працівників до управління сіль­ськогосподарським підприємством, що сприяє підвищенню ефективності виробництва, посиленню дії на економічні ре­зультати сільськогосподарського підприємства [159, с. 75-76].

Відмітною ознакою Правил внутрішнього розпорядку сіль­ськогосподарських підприємств є їх безпосередній зв'язок із конкретними виробничими умовами, у яких вони реалізу­ються. У той же час дослідження практики розробки і прийнят­тя Правил внутрішнього розпорядку в сільськогосподарських підприємствах показують, що в них не завжди чітко і детально

Внутрішньогосподарські локальні нормативно-правові акти В.В. Панченко сільськогосподарських підприємств як форма аграрного права визначаються особливості праці тих, хто працює у галузі тва­ринництва, механізаторів і деяких інших категорій працівників сільськогосподарського підприємства. У цих правилах зазвичай не уточнені в цілому питання робочого часу, не передбачаються локальні норми заохочення. У багатьох правилах відсутні і від­повіді на питання про те, за яку саме дисциплінарну провину може бути застосоване дисциплінарне стягнення тощо.

Для локального правового регулювання умов праці праців­ників у сільськогосподарських підприємствах повинні прий­матися окремі положення щодо особливостей деяких професій і умов виробництва. Ці положення доповнюють Правила внут­рішнього розпорядку, відображають специфіку виробництва і професії. У цих внутрішньогосподарських локальних нор­мативно-правових актах містяться спеціальні правові норми, що поширюються лише на ці групи працівників. Більше того, вирішення питань, пов'язаних зі створенням і забезпеченням здорових і безпечних умов праці, тепер більшою мірою зале­жить від самих працедавців і колективів сільськогосподарських підприємств, їх виконавчо-розпорядчих органів. Особливо це стосується сфери матеріально-технічного забезпечення заходів щодо створення здорових і безпечних умов праці, організації і діяльності служби по охороні праці тощо.

Втім діяльность сільськогосподарських підприємств пока­зує, що ще не всі працедавці повною мірою використовують надані чинним законодавством можливості в конкретному ви­рішенні питань охорони здоров'я своїх працівників. Але як би там не було, без локального регулювання відносин по охороні праці нам сьогодні не обійтися. Багато відносин по охороні праці, в загальному вигляді визначені чинним законодавством, об'єктивно потребують конкретизації стосовно різних форм ор­ганізації сільськогосподарського виробництва, до різних галу­зей виробництва, професій і умов праці робітників у сільсько­господарському підприємстві. Тому завдання полягає в розробці застосовуваної до різних умов моделі локального правового регулювання відносин охорони праці і надання юридичної до-

помоги у впровадженні такої моделі у практику роботи сільсь­когосподарських підприємств.

В умовах впровадження ринкових механізмів у сільськогос­подарську економіку великого значення набувають внутріш­ньогосподарські локальні нормативно-правові акти, розрахова­ні на стимулювання роботи, на активізацію трудових відносин. Сфера використання стимулюючих заходів у сфері трудових відносин досить широка. Нормативно-правові акти загально­го характеру передбачають в основному загальні вимоги щодо економічної відповідальності підприємств. У конкретних же сільськогосподарських підприємствах ці вимоги, на наш по­гляд, мають бути реалізовані стосовно кожного структурного підрозділу і кожної ланки керівників сільськогосподарського підприємства. Ці конкретні заходи стимулювання норматив­ної роботи у сфері трудових відносин можуть бути передбачені саме у відповідних внутрішньогосподарських локальних нор­мативно-правових актах сільськогосподарських підприємств.

Положення про оплату праці, що приймаються в сільсько­господарських підприємствах, та інші спеціальні внутрішньо­господарські локальні нормативно-правові акти про різного ро­ду заохочення [179, с. 18-30], також виконують стимулюючу роль у внутрішньогосподарській діяльності сільськогосподарського підприємства. Сільськогосподарські підприємства можуть роз­робити внутрішньогосподарські локальні нормативно-правові акти щодо конкретних умов виробництва, що відображені, і за багатьма іншими сферами внутрішньогосподарського жит­тя. Норми, які містяться у внутрішньогосподарських локальних нормативно-правових актах, мають правовий характер, оскіль­ки їм властиві ознаки, які характеризують будь-які норми нор­мативно-правового акта: неконкретність адресатів; розраховані на невизначену кількість випадків; збереження дії нормативних розпоряджень незалежно від числа їх виконання.

Слід зазначити, що в системі внутрішньогосподарських ло­кальних нормативно-правових актів зазначені нами вище спе­ціальні положення правил і посадових інструкцій знаходяться на «нижньому рівні» і є похідними від внутрішньогосподар­ських локальних нормативно-правових актів, що діють у межах сільськогосподарського підприємства у цілому.

Ці внутрішньогосподарські локальні нормативно-правові ак­ти мають також свої особливості. Вони поширюються на вузьке коло осіб, володіють обмеженою нормативністю і, як правило, мають авторитарний характер, тобто за характером і способам прийняття вони затверджуються керівником сільськогоспо­дарського підприємства.

У той же час внутрішньогосподарські локальні нормативно- правові акти сільськогосподарських підприємств мають велике значення для регулювання внутрішньогосподарських трудових відносин. Тому з врахуванням їх важливості, а також значної специфічності, нам видається, що мають бути розроблені Примір- ні положення про всі ланки сільськогосподарського підприєм­ства, з урахуванням особливостей всього сільськогосподарсько­го виробництва. Думається, що це може правильно орієнтувати нормотворчу діяльність, яка відбувається на рівні сільськогос­подарського підприємства, полегшити вирішення завдання, спрямованого на розширення і поглиблення правового регулю­вання внутрішньогосподарських трудових відносин.

Досягнення найбільш гармонійного поєднання інтересів ко­лективу і окремого працівника вимагає подальшого вдоскона­лення організаційно-правових форм регулювання умов праці, побуту і відпочинку працівника. Виконання цього важливого завдання безпосередньо пов'язане з подальшим розширенням сфери і вдосконаленням локального правового регулювання трудових відносин у сільськогосподарських підприємствах.

Таким чином, викладене дозволяє стверджувати, що різно­манітний характер внутрішніх відносин, які виникають у сіль­ськогосподарських підприємствах, має бути належно врегульо­ваний через оптимізацію локальної нормотворчості, внаслідок чого закріплюються норми у внутрішньогосподарських ло­кальних нормативно-правових актах як форми аграрного пра­ва і які мають зовнішній вигляд (вид) та зміст.