Поняття та ознаки внутрішньогосподарських ло­кальних нормативно-правових актів сільськогосподарських підприємств

Сучасні аграрні перетворення в Україні відкрили нові мож­ливості для підвищення ролі і значення внутрішньогосподар­ських локальних нормативно-правових актів сільськогоспо­дарських підприємств.

У вирішенні таких питань поряд з організаційно-управлін­ськими заходами неправового характеру важливу роль відіграє їх правова регламентація, що здійснюється на підставі внут­рішньогосподарських нормативно-правових актів [4, с. 54].

Усе це потребує вивчення такого феномену, як внутрішньо­господарські локальні нормативно-правові акти сільськогоспо­дарських підприємств, що дозволить визначити місце останніх у механізмі правового регулювання аграрних відносин. Вияв­лення сутності таких актів неможливе без звернення до самого розуміння поняття «внутрішньогосподарських локальних нор­мативно-правових актів сільськогосподарських підприємств».

У підручниках, навчальних посібниках, виданих останнім часом із аграрного права, внутрішньогосподарські локальні акти сільськогосподарських підприємств розглядаються або як джерела, або як джерела (форми) аграрного права.

Отже, в аграрно-правовій літературі дискусійним і спірним є поняття «джерело» і «форма» аграрного права, які вживають­ся науковцями. Так, одна група представників науки аграрного права категорію джерел аграрного права розглядає за ознакою нормативно-правового акта, який і є джерелом права, врахову­ючи належність права України до романо-германської правової системи [39, с. 30]. Друга група учених поняття «джерело» ви­значає через форми зовнішнього виразу і закріплення право­вих норм, що врегульовують аграрні відносини [3, с.

Аналогічну думку висловив професор В. П. Жушман, згідно з якою джерела аграрного права — це зовнішня форма виражен­ня волі народу в уніфікованих, диференційованих нормативно- правових актах компетентних органів держави, а також волі колективів сільськогосподарських організацій (підприємств), призначених для регулювання аграрних відносин [52, с. 12].

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що уче­ними поняття «джерела» і «форми» права ототожнюються.

Доречно зазначити, що в сучасній російській аграрно-пра­вовій доктрині відсутнє використання терміна «форми» аграр­ного права. В основному вченими вживається термін «джере­ла» аграрного права [7, с. 27; 10, с. 42; 9, с. 29; 72, с. 256].

Доцільно зупинитися на головних підходах до розуміння «джерела» і «форма» права.

Уперше термін «джерело» права було введено у науковий обіг ще за часів Давнього Риму. Тит Лівій у праці «Римська іс­торія» назвав Закони XII таблиць «джерелами всього публіч­ного та приватного права», оскільки давньоримськими пра­вознавцями вони вважалися витоками чинного на той час права. Таке розуміння джерела права відповідає первинному лінгвістичному значенню слова «джерело», під яким розумієть­ся те, що дає початок чому-небудь, звідки походить що-небудь [54, с. 179]. Ця формула була сприйнята правовою свідомістю та згодом міцно увійшла в систему правової термінології. Тому, як зазначає С. Л. Зівс, термін «джерело права» несе у собі спе­ціальний та умовний зміст, не претендує на граничну точність, але є зручним у застосуванні. Треба ще вказати на багатознач­ність поняття «джерело права», що наводить на питання щодо його співвідношення із поняттям «форма права». У спеціальній літературі висловлено думку про те, що саме застосування тер­міна «джерело права» в юридичному аспекті як документаль­ного носія правових норм дозволяє ототожнювати його з по­няттям «форми права» [37, с. 4].

Терміни «форма права» і «джерело права» використовують­ся у тому самому значенні зовнішньої форми об'єктивізації, ви­разу права.

Здебільшого в юридичній літературі радянської доби дже­рела права розглядалися в матеріальному та формальному ро­зумінні. У матеріальному сенсі під джерелом розумілася воля панівного класу, у формальному — ті форми, в яких знаходили вияв чинні норми права. Однак ототожнення права із законом, джерел права з формами права прийшло до нас ще з дорадян- ських часів. У наукових монографіях початку ХХ ст. досить часто можна зустріти посилання на те, що форми, в яких ви­никають норми права, мають технічну назву — джерела права. У радянський період поняття «система джерел права» тради­ційно змінювалося поняттям «система законодавства», а проб­лема джерел права витіснялася питанням щодо співвідношення системи права і системи законодавства. Така ситуація нерідко спостерігається і сьогодні. Наприклад, І. М. Рассолов стверджує, що до джерел права мають бути віднесені лише акти державних органів, якими встановлено правило поведінки, тобто лише нормативні акти [164, с. 186].

Узагалі більшість із сучасних правових видань із теорії пра­ва виокремлюють такі різновиди джерел (форм) права: норма­тивно-правові акти, правові звичаї, правові договори та між­народні договори [142, с. 110; 155, с. 308—311; 34, с. 120—122; 163, с. 336—368], значно рідше на сторінках наукової та навчальної юридичної літератури зазначається, що зовнішньою формою виразу права є все те, у чому воно проявляє себе у зовнішньому вигляді, а не лише в офіційній формі виразу [167, с. 142—149].

Звертаючись до етимології терміна «джерело», під остан­нім розуміється, по-перше, те, що з чого береться, черпається право (форма створення права); по-друге, письмова пам'ятка, документ, на підставі якого базується наукове дослідження; по- третє, вихідна позиція, що є підставою для розвитку певного явища.

Відповідно, як зазначає В. С. Мілаш, етимологічне наванта­ження категорії «джерело» зумовлює розбіжність у розумін­ні правової категорії «джерело права».

Представники науки загальної теорії права першу пози­цію розглядають як джерело права в матеріальному розумін­ні; другу — у спеціально-юридичному розумінні. Поза увагою В. С. Мілаш залишився третій підхід до розуміння джерел пра­ва — в ідеалістичному розумінні. Це сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функ­ціонує право [53, с. 293].

Необхідно зазначити, що сьогодні окремі учені поряд із фор­мальними джерелами (формами права) вирізняють змістові, до яких відносять такі антропологічні основи права, як розум і волю [170, с. 136].

Заслуговує на увагу висловлена думка професора В. М. Гайво- ронського, стосовно того, що як для вітчизняного, так і для за­рубіжного права важливим джерелом є наука [40, с. 65].

Це означає, що ідеї, погляди, теорії, які висвітлюються у пра­вовій науці, під впливом яких утворюється і функціонує пра­во, є джерелами права. У сукупності викладене слід розглядати в ідеалістичному розумінні джерела права. На відміну від цьо­го джерела права в матеріалістичному розумінні розглядають­ся як фактори, які обумовлюють виникнення, розвиток і зміст права [53, с. 293]. Тут мова йде передусім про систему соціаль­но-економічних відносин.

Отже, можна зазначити, що виділяючи норми права за зміс­товним критерієм, до них слід віднести: а) антропологічні осно­ви права — розум, волю індивідуума (позиції); б) волю держав­ної влади і волю (автономію) учасників суспільних відносин; в) суспільну (неюридичну) практику (наукові ідеї, погляди, те­орії) тощо. Останні є неюридичними (неофіційними), оскільки не потребують правового закріплення. Разом з тим за певних економічних, політичних, соціальних, культурних, моральних факторів вони породжують, об'єктивно зумовлюють, стають витоками виникнення змісту норм права.

Таким чином, під джерелами аграрного права слід розгля­дати антропологічні основи права (розум, воля людини), волю державної влади, волю (автономію) учасників суспільних від­носин, а також суспільну (неюридичну) практику (наукові роз­робки, ідеї, погляди, теорії) тощо, які за певних чинників еко­номічного, політичного, соціального, культурного характеру стають витоками виникнення змісту норм аграрного права, якими регулюються аграрні відносини.

Поряд зі змістовими нормами права виділяють формальні норми права, в яких знаходять зовнішній вияв чинні норми права, у тому числі міжнародного характеру, що санкціоновані або ратифіковані державою.

Професор П. М. Рабінович під формою права має на увазі спосіб внутрішньої організації, а також зовнішнього вияву правових норм, який засвідчує їх державну обов'язковість [142, с. 110]. Тут форми права виступають офіційними способами, формами зовнішнього вияву та закріплення змісту норм права [34, с. 120].

Учені юристи-аграрники до форм права відносять формаль­но визначені, які мають відповідну структуру і викладені пе­реважно на паперових або інших матеріальних носіях норми права. Із цих позицій слід погодитися з професором В. М. Єр- моленком, який зазначає, що до форм права не належать усні норми звичаєвого та природного права [3, с. 66].

Необхідно зазначити, що в літературі із загальної теорії пра­ва нормативно-правові акти розглядаються як офіційні акти компетентних суб'єктів правотворчості, що містять норми пра­ва. Вони є однією з форм існування та вираження норм права, є основною формою права [34, с. 122].

Виходячи з цього, в аграрно-правовій літературі науковця­ми надана класифікація форм аграрного права, з якою слід по­годитися [5, с. 72—86; 52, с. 12—14; 3, с. 166—171]. Разом з тим доцільно зупинитися на змістовій класифікації таких форм. Це дасть змогу з'ясувати, чи є підстави для ототожнення понят­тя «форми» аграрного права і запропонованого вище поняття «джерела» аграрного права.

Класифікувати форми аграрного права можна залежно від юридичної сили нормативно-правових актів, якими регла­ментуються аграрні відносини.

• закони — це нормативно-правові акти вищого представни­цького органу народу, які регулюють найбільш важливі суспіль­ні відносини, виражають волю й інтереси більшості населення та втілюють основні права людини та інші загальнолюдські цін­ності і мають найвищу юридичну силу щодо всіх інших норма­тивно-правових актів [143, с. 89]:

а) конституційні (перш за все Конституція України). Так, відповідно до положень ст. 41 Конституції України, в якій за­кріплено право кожного громадянина мати свою власність, і ст. 36, де йдеться про право всіх громадян України на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійс­нення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів [79].

Доречно зазначає професор В. П. Жушман, що Конституція України як Основний Закон становить фундамент для форму­вання й розвитку аграрного права. На основі конституційних норм розвивається і удосконалюється аграрне законодавство. Положення Конституції України визначають права, свободи

Внутрішньогосподарські локальні нормативно-правові акти В.В. Панченко сільськогосподарських підприємств як форма аграрного права та обов'язки людини і громадянина, що повною мірою поши­рюється і на селян як учасників аграрного виробництва в усіх його формах організації. Усе без винятку законодавство Ук­раїни повинно відповідати положенням Конституції України. Отже, селяни як громадяни нашої держави, «мають право об'єднуватися у сільськогосподарські кооперативи, спілки се­лян, акціонерні та інші господарські товариства і займатися будь-якою не забороненою законом, підприємницькою діяль­ністю» [52, с. 14—15].

Слушною є думка професора В. І. Семчика, що Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-пра­вові акти приймаються на основі Конституції України і повин­ні відповідати їй. Конституція України має бути покладена в ос­нову всіх законів, усієї правової системи і кожної галузі права. Норми законів кожної галузі права, зокрема аграрного, повинні розглядатися крізь призму Конституції України [5, с. 75].

Професор А. М. Статівка також указує на те, що для форму­вання і розвитку аграрного права Конституція України є ос­новною [2, с. 250].

Відповідно до ст. 8 Конституції України вона має найвищу юридичну силу [79, с. 16]. Таким чином, підкреслює професор Н. І. Титова, і аграрне законодавство України повинно розви­ватися у загальному гуманістичному соціальному напрямі, ви­значеному Конституцією [168, с. 39].

Отже, Конституція — «особливий інститут правової систе­ми держави, якому належить правове верховенство стосовно всіх її актів. Це не просто закон, а Основний Закон України. Конституція формує національну систему права, об'єднує чин­не законодавство, визначає основи законності і правопорядку в країні» [78, с. 89];

б) звичайні або поточні, наприклад, закони України від 24 черв­ня 2004 року «Про державну підтримку сільського господар­ства України» [115]; від 19 січня 1991 року «Про господарські то­вариства» [114]; від 14 лютого 1992 року «Про колективне сіль­ськогосподарське підприємство» [118]; від 17 липня 1997 року

«Про сільськогосподарську кооперацію» [135]; від 19 червня 2003 року «Про фермерське господарство» [138]; від 17 вересня 2008 року «Про акціонерні товариства» [113] та ін. Норми на­ведених спеціальних законів закріплюють правове становище основних сільськогосподарських товаровиробників і які відпо­відно до законів від 18.01.2001 року «Про стимулювання роз­витку сільського господарства на період 2001-2004 років» [136] та від 18 жовтня 2005 року «Про основні засади державної аг­рарної політики на період до 2015 року» [137], є сільськогоспо­дарськими підприємствами, визначають умови, порядок їх ство­рення і ліквідацію, суб'єктивні права і юридичні обов'язки тощо.

Слід погодитися із професором В. М. Єрмоленком, який за­значає, що на другому місці за юридичною силою перебувають закони. Закон — це нормативно-правовий акт найвищої юри­дичної сили, який приймається Верховною Радою України і який урегульовує найважливіші суспільні відносини [3, с. 72].

Необхідно зазначити, що держава, виконуючи покладену на неї правову функцію, забезпечує розробку і прийняття за­конів, нормами яких регулюються будь-які суспільні відноси­ни в усіх сферах, у тому числі і в сільськогосподарській. Тому велику роль, як зазначає В. М. Корнієнко, в аграрному праві, як і в інших галузях, відіграють закони України — нормативні акти вищої юридичної сили [2, с. 21].

Важливу роль у регулюванні аграрних відносин відіграють підзаконні нормативно-правові акти — це нормативно-правові акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до закону і на його виконання. До них належать: а) нормативні акти глави держави та вищого органу виконав­чої влади (Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України); б) відомчі нормативно-правові (накази та інструкції Міністерства аграрної політики і продовольства, Державного комітету України по земельних ресурсах, Мініс­терства охорони здоров'я тощо); в) нормативно-правові акти ор­ганів місцевого самоврядування і виконавчої влади на місцях (рішення, розпорядження); г) локальні внутрішньогосподарські нормативно-правові акти (статути, правила, положення, колек­тивні договори).

Окрему групу форм аграрного права становлять міжнарод­ні договори України. Укладені і належним чином ратифіковані (схвалені, санкціоновані, затверджені) Україною міжнародні договори є невід'ємною частиною законодавства України і за­стосовуються в порядку, передбаченому для норм цього зако­нодавства. Наприклад, Конвенція МОП № 129 Про інспекцію праці в сільському господарстві (1969 р.), Міжнародна конвен­ція про захист рослин (1951 р.) та ін. Із запропонованою класи­фікацією нормативно-правових актів, які регулюють аграрні відносини, слід погодитися, а тому не має потреби детально зу­пинятися на цьому [39, с. 13—33; 52, с. 12—20; 33, с. 16].

У аграрно-правовій літературі форми аграрного права, окрім зазначеної, подані і за іншими критеріями. Зокрема: а) залежно від юридичної природи (абсолютні та дуалістичні); б) за харак­тером правового регулювання (уніфіковані та диференційова­ні) тощо.

Головний постулат такої класифікації — висновок про існу­вання цілої системи аграрного законодавства. Як справедливо відзначає М. Я. Ващишин, особливості сільськогосподарського виробництва є тим важливим об'єктивним фактором, що зумо­влює відокремлення, спеціальне правове регулювання аграрних суспільних відносин окремою галуззю національної системи законодавства, яке є формою вияву аграрного права [33, с. 16].

Чільне місце в системі аграрного законодавства посідають внутрішньогосподарські локальні нормативно-правові акти сільськогосподарських підприємств.

Професор В. М. Ермоленко слушно зазначає, що локальні нор­мативно-правові акти сільськогосподарських підприємств є та­кож складовими системи аграрного законодавства. Учений ло­кальні акти відносить до підзаконних внутрішніх нормативно- правових актів сільськогосподарських підприємств [3, с. 77].

Слід погодитися з професором В. П. Жушманом у тому, що реформування суб'єктів аграрного виробництва, створення но­вих сільськогосподарських формувань, які наділялися більшою свободою у здійсненні підприємницької діяльності і регулюван­ні внутрішньогосподарських відносин, регулюються локаль­ними нормативними актами, що приймаються органами уп­равління, самоуправління сільськогосподарських підприємств [52, с. 17].

Оскільки внутрішньогосподарські локальні нормативно- правові акти (статути, правила, положення, колективний до­говір) сільськогосподарських підприємств є підзаконними, тобто мають нормативно-правовий характер, то вони є складо­вими аграрного законодавства, а значить однією із форм зов­нішнього вияву норм аграрного права.

Викладене дозволяє зазначити, що вищенаведена система аг­рарного законодавства, усе різноманіття форм зовнішнього ви­яву норм, закріплених у нормативно-правових актах, які ство­рюють механізм правового регулювання аграрних відносин за участю аграрних товаровиробників у сфері сільськогоспо­дарської діяльності, є формою аграрного права.

Таким чином, форми аграрного права — це сукупність нор­мативно-правових актів, тобто офіційні акти — документи компетентних суб'єктів нормотворчості, які містять і закріплю­ють зміст норм права, завдяки яким регулюються аграрні від­носини і які забезпечуються державою.

З огляду на ці міркування можна стверджувати, що існують підстави для розмежування понять «джерело» і «форми» аграр­ного права. Як вже зазначалось, у матеріальному сенсі під дже­релом права слід розуміти чинники в основному соціально-еко­номічного характеру, які обумовлюють виникнення, розвиток і зміст права. В ідеалістичному сенсі джерела права розгляда­ються як сукупність ідей, теорій, поглядів, вплив яких зумо­влює створення і функціонування аграрного права. У спеціаль­но-юридичному розумінні джерела права — це існування норм права, які мають зовнішній вияв і є формою права.

Необхідно підкреслити, що нормативний акт як форма пра­ва у практичному житті тільки «для осіб, які застосовують чи вивчають право, є, так би мовити, і фактичним джерелом» [13, с. 212-213].

Повертаючись до безпосереднього вивчення такого бага­тогранного правового феномену, як внутрішньогосподарські локальні нормативно-правові акти сільськогосподарських під­приємств, не слід обмежуватися міркуваннями про те, що во­ни є складовими системи аграрного законодавства і посідають в ієрархії найнижче місце в механізмі правового регулювання аграрних відносин. Для того щоб скласти цілісне наукове уяв­лення про внутрішньогосподарські локальні нормативно-пра­вові акти сільськогосподарських підприємств, необхідно роз­крити сутність, їх правові особливості. Досягти цього можна завдяки визначенню ознак останніх.

Необхідно зазначити, що в аграрно-правовій літературі роз­глядаються ознаки локальних нормативно-правових актів [39, с. 32; 52, с. 18; 3, с. 77]. Однак визначення окремими науковцями таких ознак здійснюється: по-перше, з урахуванням сукупності тільки існуючих внутрішньогосподарських нормативно-пра­вових актів сільськогосподарських підприємств, яким влас­тиві ті самі ознаки; по-друге, без урахування того, що діють особливі правила щодо порядку їх затвердження; по-третє, без урахування особливих вимог, що висуваються до змісту та­ких локальних нормативно-правових актів.

На наш погляд, внутрішньогосподарським локальним нор­мативно-правовим актам сільськогосподарських підприємств властиві як загальні, так і специфічні ознаки.

Внутрішньогосподарським локальним нормативно-пра­вовим актам притаманні такі загальні ознаки: а) це дозволені вольові акти сільськогосподарських підприємств. Професор В. М. Єрмоленко зазначає, що такі акти існують лише на сіль­ськогосподарських підприємствах, які є юридичними особами. Наприклад, у особистих селянських господарствах локальні правові акти не приймаються [3, с. 77], виражена в них воля спря­мована на досягнення бажаних наслідків, а саме — на належне врегулювання внутрішньогосподарських відносин за участю членів колективно-кооперативного, найманих працівників кор­поративного типів сільськогосподарських підприємств і фер­мерських господарств; б) санкціонований характер норм внут­рішньогосподарських локальних актів. Це означає, що «держава не приймає безпосередньо норми таких документів, а покладає повноваження (санкціонує) щодо їх прийняття на відповідні органи управління сільськогосподарських підприємств (за­гальні збори, керівника та інші органи управління)» [3, с. 77]; в) є підзаконними нормативно-правовими актами права, які стоять на нижчому рівні правового регулювання, мають об­межену сферу дії і не повинні суперечити законам та іншим підзаконним нормативно-правовим актам. Локальне право­ве регулювання аграрних відносин не повинно суперечити, викривляти, підміняти, тим більше скасовувати чинне зако­нодавство. Локальні нормативно-правові акти приймаються на підставі закону, відповідно до закону і на виконання зако­ну; г) за своїм змістом вони поширюються лише на деякі сфе­ри суспільних відносин, маючи конкретизуючу та деталізуючу властивість, вони компенсують недосконалість законодавства. Локальні акти регулюють такі внутрішні відносини: членські, трудові, організаційно-управлінські, земельні (порядок обміну земельними частками (паями)), майнові (порядок формування майна суб'єктів аграрного виробництва) та ін.

При моделюванні поняття внутрішньогосподарських ло­кальних нормативно-правових актів сільськогосподарських підприємств слід також виходити як із загальних, так і зі спе­цифічних ознак.

До специфічних ознак внутрішньогосподарських локальних нормативно-правових актів сільськогосподарських підприємств слід віднести:

а) належним чином оформлені. Сільськогосподарські під­приємства є самостійними суб'єктами господарювання. Відпо­відно до ст. 62 Господарського кодексу України, підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту, є юри­дичною особою [44]. Наведене засвідчує, що статути юридич­них осіб та інші установчі документи містять і мають містити норми права, якими регулюються внутрішні відносини у про­цесі діяльності юридичної особи. Саме тому статут юридичної особи, засновницький договір мають нормативний характер і щодо юридичних осіб, які функціонують у сфері аграрного виробництва, є формою аграрного права. Наприклад, згідно зі ст. 7 Закону України від 17 липня 1997 року «Про сільсько­господарську кооперацію». Статут кооперативу приймається засновниками на установчих зборах. Відповідно до ст. 14 цього Закону загальні збори кооперативу затверджують, вносять зміни і доповнення до статуту, приймають інші нормативні докумен­ти кооперативу. Такими є, наприклад, правила внутрішнього розпорядку сільськогосподарського кооперативу, колективно­го сільськогосподарського підприємства, фермерського госпо­дарства, в якому працюють наймані працівники, державного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю, сільськогосподар­ського акціонерного товариства тощо. Ними регулюються поря­док та умови набуття і припинення членства, права та обов'язки членів товариства, порядок і умови господарської діяльності, трудовий розпорядок дня, режим праці у відповідному сезоні сільськогосподарського виробництва, оплата праці, відпусток, дисциплінарної і статутної відповідальності та ін. Сільськогос­подарські юридичні особи можуть приймати і інші внутріш­ньогосподарські локальні нормативні акти, такі як: положення про структурні підрозділи підприємства: бригаду, ферму, цех тощо.

Таким чином, перелічені внутрішньогосподарські локальні нормативно-правові акти будуть належно оформлені і вважа­тимуться формою аграрного права, якщо вони приймаються для регулювання внутрішніх відносин компетентними орга­нами сільськогосподарських підприємств, як юридичної особи (загальними зборами членів сільськогосподарських підпри­ємств колективно-кооперативного типу, акціонерів, учасни­ків корпоративного типу підприємств, головою фермерського господарства або директором, загальними зборами трудового колективу державного сільськогосподарського підприємства), відповідають законам України і підзаконним нормативно-пра­вовим актам;

б) діють тільки в межах конкретного сільськогосподарсько­го підприємства і поширюються на членів і найманих пра­цівників останнього. Саме тому, що такі акти приймаються на місцях кожним підприємством окремо, їх, як правило, «на­зивають локальними нормативними актами» [4, с. 54]. Вони мають юридичну силу тільки в межах того підприємства, яке їх прийняло [52, с. 18]. Це означає, що локальні правові акти од­ного сільськогосподарського підприємства не мають юридич­ного значення для інших підприємств, бо не створюють жод­них прав і обов'язків;

в) обов'язкове дотримання і виконання положень норматив­но-правових актів керівниками, спеціалістами, рядовими чле­нами, найманими працівниками сільськогосподарського під­приємства.

Таким чином, внутрішньогосподарські локальні нормативно- правові акти сільськогосподарського підприємства — це належ­ним чином оформлені нормативно-правові акти компетентних органів сільськогосподарського підприємства, як юридичної особи, що діють тільки в межах такого конкретного підприєм­ства з метою врегулювання внутрішніх відносин і які є загаль нообов'язковими для виконання керівниками, спеціалістами, членами, найманими працівниками останнього.

В аграрно-правовій літературі окремими ученими акцен­тується увага на тому, що до локальних актів аграрного права слід віднести нормативні акти державної влади та органів міс­цевого самоврядування. Наприклад, В. М. Корнієнко зазначає, що «до локальних актів як джерел аграрного права належать нормативні акти органів державної влади та органів місцево­го самоврядування, обласних та районних управлінь агропро­мислового комплексу, органів ветеринарної служби, земельних ресурсів та ін.» [2, с. 18].

Професор В. І. Семчик також до локальних нормативних ак­тів відносить «нормативні акти територіальних громад та ор­ганів місцевого самоврядування місцевих державних адмініст­рацій, районних і обласних управлінь сільського господарства, місцевих органів ветеринарної служби, насіннєвої служби, зе­мельних ресурсів та ін.» [5, с. 80—82]. На наш погляд, називати такі акти локальними є недоцільним.

Необхідно зазначити, що акти органів місцевого самовряду­вання видаються на підставі Закону України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні» [121]. Компетен­ція сільських, селищних і міських рад закріплена ст. 26, їх ви­конавчих органів — статтями 27—40, голів цих рад — ст. 42, а районних і обласних рад — ст. 43 цього Закону. Місцеві ради в межах своїх повноважень приймають нормативні акти у фор­мі рішень. Виконавчі комітети цих рад у межах своїх повнова­жень також приймають рішення. Сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної, обласної ради видає розпорядження. Голова місцевої державної адміністрації в ме­жах своїх повноважень згідно з положеннями Закону України від 9 квітня 1999 року «Про місцеві державні адміністрації» [120], видає розпорядження, які є обов'язковими для виконан­ня на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадя­нами. Нормативні акти зазначених органів, як правило, є комп­лексними, тобто приймаються з широкого кола проблемних питань, серед яких перебувають і аграрні відносини.

Такі акти доцільно називати місцевими, оскільки їх видають місцеві органи самоврядування і державної влади, розраховані як на громадян (фізичних осіб) і юридичних осіб (у тому числі сільськогосподарських підприємств), обмежуються певною ад­міністративною територією. На відміну від місцевих норматив­но-правових актів, локальні мають, як вже зазначалося, ареал поширення їх дії в межах одного підприємства.

Тому, як слушно зазначає професор В. М. Єрмоленко, «ло­кальні акти належать до внутрішніх нормативно-правових ак­тів у сільськогосподарському підприємстві» [3, с. 77], на відміну від місцевих нормативно-правових актів.

Професор С. С. Алексєєв, розглядаючи підзаконні норматив­но-правові акти за юридичною силою, з урахуванням таких оз­нак, як компетенція правотворчого органу і сфера дії акта, ще раніше вказував на чотири їх основні групи: загальні, місцеві, відомчі, внутрішньорганізаційні (локальні) [14, с. 76].

Актам кожного ступеня цієї ієрархії було надано відповідну характеристику в підручниках з теорії держави і права, у моно­графічній літературі і дисертаційних дослідженнях, проведе­них ще раніше [92, с. 76—92, 149] та ін.

Разом з тим слід зауважити, що при цьому були суттєві роз­біжності у визначенні понять «місцеві» і «локальні».

Розмежування понять «місцеві» і «локальні» має велике зна­чення і сьогодні [165, с. 303] у зв'язку зі спробою розмежування актів державних органів і органів місцевого самоврядування та місцевих органів державної влади, а також локальних норма­тивних актів сільськогосподарських підприємств.

Терміни «локальний» і «місцевий» є семантично ідентични­ми [156, с. 266]. Термін «локальний» походить від латинських слів locus — місце, localis — місцевий, означає віднесення чого- небудь до певного місця в просторі; обмеження поширення будь-якого явища, процесу, можливо, тіснішими кордонами, територіальними межами [28, с. 360]. Локальний — це місце­вий, властивий даному місцю [80, с. 159].

Професор С. С. Алексєєв термін «місцеві» розглядає шир­ше. Місцеві підзаконні акти — це нормативні підзаконні акти, що видаються територіальними органами державної влади і управління та поширюються на осіб, які перебувають на даній території. Локальні — це нормативні підзаконні акти, що вида­ються організацією лише для вирішення своїх внутрішніх пи­тань і діють лише в її межах. Місцеві акти поширюються на всіх осіб на даній території (країни, адміністративно-територіаль­ної одиниці) і присвячені «місцевим питанням», тобто питан­ням місцевого життя в межах краю, області, району, міста, села. У той же час він розглядає локальні нормативні акти як один із видів місцевих норм [14, с. 79—82; 13, с. 78, 229—230].

Л.С. Зівс відзначає, що нормативно-правові акти місцевих рад правильніше було б назвати не «місцевими нормативними актами», а «локальними», оскільки в історичному плані це най­точніше відображає реальне співвідношення між поняттями «локальних» і «місцевих» актів [61, с. 139].

Уявляється, що вказані автори по-різному визначають зміст поняття «місцевий». На практиці зазвичай застосовується тер­мін «місцеві», коли мова йде про місцеві органи влади і уп­равління районного міського і нижчого рівня і тому найбільш вдалим буде визначення: місцеві нормативно-правові акти — це акти, які видаються місцевими органами влади і управління і діють на підвідомчій ним території. А наступну після місце­вих сходинку в ієрархії нормативно-правових актів займають локальні нормативні акти. Розмежування нормативно-право­вих актів органів місцевої державної влади та локальних нор­мативних актів також проводять інші науковці [165, с. 303].

Таким чином, викладене дозволяє зробити висновок, що не­має підстав для включення локальних нормативно-правових актів сільськогосподарських підприємств (за наявності таких ознак, як компетенція нормотворчих органів, сфери дії) до ак­тів органів місцевого самоврядування і місцевих органів дер­жавної влади. Останні у змістовому розумінні необхідно роз­глядати ширше, на відміну від локальних.

Тому при прийнятті внутрішньогосподарського нормативно­правового акта сільськогосподарського підприємства доцільно використовувати термін «локальний», а не називати його «міс­цевий».

Варто погодитися з висловленою у спеціальній літературі точкою зору, за якою локальні нормативно-правові акти необ­хідно відрізняти від локальних індивідуальних актів, які міс­тять індивідуальні приписи, стосуються конкретних осіб і ви­черпуються, як правило, разовим застосуванням. Індивідуальні акти відіграють роль юридичних фактів, на підставі яких вини­кають, змінюються, припиняються відповідні правовідносини [39, с. 32].

У дослідженні нас цікавлять внутрішньогосподарські локаль­ні нормативно-правові акти як форми аграрного права, що при­ймаються в сільськогосподарському підприємстві і спрямовані на врегулювання широкого спектру внутрішніх відносин, прий­няття яких викликане головним чином тими ж причинами, що і на всіх інших підприємствах. Оскільки положення нор­мативно-правових актів загального характеру повною мірою не завжди можуть застосовуватися до внутрішніх відносин, на­приклад, трудових, то деякі з них у конкретних сільськогоспо­дарських підприємствах відрізняються значним різноманіттям і виникає необхідність у прийнятті внутрішньогосподарських локальних нормативних актів, що враховуватимуть відповідні умови конкретного сільськогосподарського підприємства [85, с. 65; 76, с. 8].

В умовах кризи аграрного сектора економіки дуже актуаль­ним є посилення державного регулювання шляхом належного правового забезпечення [21, с. 92]. Вдосконалення норм пра­ва є закономірним процесом, зумовленим зміною економіч­них соціальних та інших обставин [20, с. 31]. Але законодавець не ставить собі за мету видавати нормативно-правові акти, по­ложення яких розраховані на конкретне сільськогосподарське підприємство.

Разом з тим не можна не враховувати те, що прийняття внут­рішньогосподарських локальних нормативно-правових актів у сільськогосподарському підприємстві викликане значною мірою і наявністю специфіки сільськогосподарського вироб­ництва, яка обумовлена тим, що селянство історично є особ­ливим соціальним прошарком і має особливий шлях розвитку [8, с. 17—23]. Тут історично використовуються особливі форми організації сільськогосподарського виробництва: розмаїття ґрунтових і природно-кліматичних умов, що суттєво вплива­ють на розміщення і спеціалізацію підприємств, використання землі як головного засобу виробництва тощо.

В аграрно-правовій літературі правильно підкреслюється, що специфіка сільського господарства повинна всебічно врахо­вуватися при правовому регулюванні діяльності сільськогос­подарських підприємств [8, с. 20—21; 31; 147, с. 113-118]. Мова йде про ті особливості виробництва в сільському підприємстві, які пов'язані з природно-кліматичними умовами, із сезонністю, просторовою розташованістю [179, с. 18—30].

Саме цим можна пояснити головну необхідність прийнят­тя внутрішньогосподарських локальних нормативно-правових актів у сільськогосподарському підприємстві.

Втім, якщо до недавнього часу об'єктивною необхідністю прийняття внутрішньогосподарських локальних нормативно- правових актів була перш за все специфіка сільського виробни­цтва, то зараз цього вимагає також і діяльність сільськогосподар­ських підприємств в умовах переходу до ринкових відносин, де виробничо-господарська і особливо соціальна їх діяльність здійснюється на принципах самостійності і самофінансування відповідно до чинного законодавства.

Необхідно зазначити, що роль і значення локального право­вого регулювання внутрішньогосподарських відносин у сіль­ськогосподарському підприємстві за сучасних умов переходу і освоєння ринкових механізмів господарювання зросли ще більш. Отже, підвищуються роль і значення внутрішньогоспо­дарських локальних нормативно-правових актів як правової форми регулювання виробничо-господарських відносин у сіль­ськогосподарських підприємствах. Прийняття внутрішньо­господарських локальних нормативних актів щодо найбільш життєво важливих питань для сільськогосподарського підпри­ємства, його членів, найманих працівників сприяє покращенню роботи сільськогосподарських підприємств у цілому. До того ж внутрішньогосподарські локальні нормативно-правові акти до мінімуму зводять необхідність прийняття з кожного питан­ня інших підзаконних нормативних актів. Внутрішньогоспо­дарські локальні нормативно-правові акти дозволяють регу­лювати важливі питання протягом тривалого часу і постійно, разом з тим це не виключає можливості за необхідності вноси­ти зміни та доповнення, оскільки аграрні відносини, як і будь- які інші, мають динамічний характер.

Кількість внутрішньогосподарських локальних норматив­но-правових актів, що приймаються, визначається органами управління сільськогосподарських підприємств. Із розвитком ринкових відносин все більше питань внутрішньогосподар­ського життя таких підприємств регулюватимуться рішення­ми, які виходять від самих трудових колективів і органів уп­равління сільськогосподарських підприємств.

Це пояснюється тим, що внутрішньогосподарське локаль­не регулювання відносин за умов ринкової економіки не ли­ше значно розширюється, а й підвищується його значення для підприємства як суб'єкта ринкових відносин. Внутрішньо­господарські локальні нормативно-правові акти сучасних сіль­ськогосподарських підприємств істотно відрізняються від ана­логічних актів радянського періоду як за формою, а особливо за змістом. Варто зазначити, що на сьогодні проблемою оптимі- зації регулювання відносин у сільськогосподарському підпри­ємстві внутрішньогосподарськими локальними нормативно- правовими актами із пристосуванням їх до сучасних ринкових відносин, по суті, ніхто не займається.

Правовою основою, як вже зазначалося, для розробки і при­йняття внутрішньогосподарських локальних нормативно-пра­вових актів є нормативно-правові акти загального і спеціаль­ного характеру, тобто чинне аграрне законодавство України. Разом з тим внутрішньогосподарські локальні нормативно-пра­вові акти сільськогосподарських підприємств повинні розроб­лятися не лише на основі чинного законодавства, а й на основі науково обґрунтованих рекомендацій з урахуванням взаємодії об'єктивних закономірностей і суб'єктивного чинника, спираю­чись на результати узагальнення практики щодо розвитку ок­ремих видів відносин. Останні вимагають широкого розумін­ня юридичної природи локальних нормативно-правових актів, що є формою аграрного права, які можуть містити як деталізу­ючі, так і конкретизуючі норми, що дає змогу усунути прогали­ни у законодавчому регулюванні аграрних відносин.

У цьому контексті існує потреба у з'ясуванні питань щодо класифікації зазначених локальних актів і порядку їх прийнят­тя в сільськогосподарських підприємствах.

1.2.