2. Правовий режим земельних ділянок державних сільськогосподарських підприємств та організацій

Землі сільськогосподарського призначення можуть належа­ти суб'єктам земельних відносин на праві приватної, комуналь­ної і державної форм власності, а також на праві користування земельною ділянкою, зокрема на умовах оренди.

З прийняттям Конституції України правовий режим кому­нальної власності змінився. У Конституції України немає такого різновиду права власності, як «загальнодержавна». У статті 41 Конституції України, якою закріплено право приватної влас­ності, зазначено, що «громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комуналь­ної власності відповідно до закону».

Згідно зі ст. 83 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 р. до комунальної власності належать землі територіальних громад сіл, селищ і міст. Суб'єктами права власності на землі кому­нальної власності виступають безпосередньо територіальні гро­мади або сільські, селищні, міські ради. До повноважень Верхов­ної Ради Автономної Республіки Крим, обласних і районних рад у галузі земельних відносин на відповідній території належать розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад.

У статті 84 ЗК України записано, що у державній власності перебувають всі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, облас­них, Київської та Севастопольської міських, районних держав­них адміністрацій центральними органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, державних органів приватизації відповідно до закону.

Згідно зі ст. 142 Конституції України земля, що перебуває у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у міс­тах, є матеріальною основою місцевого самоврядування. Об'єкти їхньої спільної власності перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. (п. 3 ст. 15) також встановлено, що земля нале­жить територіальним громадам сіл, селищ і міст на праві комунальної власності.

На відміну від ЗК України 1992 р., що діяв до прийняття нової Конституції України, первинними суб'єктами комунальної влас­ності на землю Конституція України 1996 р. визнає не адмініст­ративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних і сільських рад, а відповідні територіальні громади, які складаються із жителів сіл, селищ і міст. Тим самим Конституція України послідовно підводить до того, що кому­нальна власність є різновидом публічної власності, яка не нале­жить державі. Від імені та в інтересах територіальних громад суб'єктами права комунальної власності є відповідні органи місцевого самоврядування.

До повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних і районних рад у галузі земельних відносин на­лежить розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад.

Це правило стосується земель усіх категорій, що знаходяться за межами населених пунктів і в межах території відповідного населеного пункту, зокрема і земель сільськогосподарського призначення.

Питання права державної і комунальної власності на землі сільськогосподарського призначення чи права користування ними будуть більш зрозумілими, якщо розглядати їх через об'єктно-суб'єктний склад земельних правовідносин. Об'єктом права у земельних правовідносинах виступає земля сільськогос­подарського призначення або ж конкретна земельна ділянка цієї категорії земель. Щоб узгодити землю як об'єкт права з суб'єкта­ми правовідносин треба відповісти на запитання: кому в Україні належить земля або ж земельна ділянка і хто здійснює на неї правомочності суб'єкта права.

Так, згідно зі ст. 13 Конституції України земля, яка знахо­диться в межах території України, є об'єктом права власності Українського народу. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Стаття 14 Конституції України закріплює, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Отже, суб'єктами права власності на землю виступають громадяни України, які у сукупності складають Український народ, юри­дичні особи і держава.

Правомочності і повноваження Верховної Ради України, Пре­зидента України і Кабінету Міністрів України зі здійснення пра­ва власності та їх межі у формі функцій і повноважень визначені Конституцією України (статті 85,92,102,106,116) і спеціальними законами про них; повноваження Автономної Республіки Крим — статті 137, 138 Конституції України і ст. 28 Конституції Автономної Республіки Крим, ст. 13 ЗК України; органів місце­вого самоврядування — статтями 13, 14, 142 Конституції Украї­ни, статтями 25, 26, 27, 43,44 Закону України «Про місцеве само­врядування в Україні», статтями 9-12 ЗК України;

—правомочності юридичних осіб — статтями 14,36 Конституції України, статтями 23-40 ЦК України; статтями 80,82 ЗК України;

—правомочності громадян — статтями 13, 14, 41 Конституції України; статтями 9-22 ЦК України; статтями 80, 81 ЗК України.

Здійснюючи права власника Українського народу на землю, Верховна Рада України як орган законодавчої влади визначає засади державної політики в галузі використання землі як одно­го з видів природних ресурсів, встановлює правовий режим власності, приймає закони про землю, якими регулює земельні відносини в Україні. До її повноважень належить також встанов­лення і зміна меж районів і міст, погодження питань, пов'язаних із вилученням (викупом) особливо цінних земель.

Здійснюючи права власника Українського народу на землю Президент України як глава держави виступає гарантом додер­жання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, зокрема і прав на землю.

Здійснюючи права власника Українського народу на землю, Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади забезпечує виконання Конституції і законів України, актів Президента України, вживає заходів щодо забез­печення прав і свобод людини і громадянина, зокрема і прав на землю, забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності на землю і здійснює управління землями, які належать до дер­жавної власності відповідно до закону. До повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин також належить: розпорядження землями державної власності в межах, встанов­лених ст. 13 ЗК України: викуп земельних ділянок для суспіль­них потреб, організація ведення державного земельного кадаст­ру, державного контролю за використанням та охороною земель, здійснення землеустрою та встановлення порядку проведення моніторингу земель тощо.

До повноважень центрального органу виконавчої влади з пи­тань земельних ресурсів в галузі земельних відносин належить: ведення державного земельного кадастру, зокрема державної реєстрації земельних ділянок; реформування земельних відно­син; продаж земель сільськогосподарського призначення, крім земель, переданих у приватну власність, та земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації. Пев­ними функціями і повноваженнями щодо розпорядження земля­ми державної власності на відповідній території наділені Кабінет Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, державні органи приватизації в межах встановле­них ЗК України, Законом України «Про місцеве самоврядуван­ня» та іншими законодавчими актами.

Органи місцевого самоврядування в межах своїх повнова­жень здійснюють права власності Українського народу, а та­кож права власності територіальних громад. Це означає, що вони здійснюють правомочності управління щодо земель, які віднесені до державної форми власності, а також права власни­ка щодо земель, які належать територіальним громадам на праві комунальної власності та їх спільної власності.

— розпорядження землями територіальних громад;

—надання земельних ділянок комунальної власності у влас­ність громадян та юридичних осіб, передача їх у користування, зокрема на умовах оренди;

—вилучення земельних ділянок із земель комунальної влас­ності;

—викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповід­них територій громад сіл, селищ, міст;

—справляння плати за землю;

—координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів;

—обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами та юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства;

—здійснення державного контролю за використанням та охо­роною земель, додержанням земельного законодавства;

—інформування населення щодо вилучення (викупу), надан­ня земельних ділянок;

— вирішення земельних спорів тощо.

Громадяни та юридичні особи України можуть набувати у власність права приватної власності на земельні ділянки із зе­мель сільськогосподарського призначення для:

— ведення фермерського господарства;

— ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарно­го сільськогосподарського виробництва.

Зі змісту статей 81, 82 ЗК України випливає, що громадяни та юридичні особи України можуть бути суб'єктами права влас­ності на землі сільськогосподарського призначення для пере­лічених вище цілей, а також у розмірах, встановлених для кож­ного виду цільового призначення земельної ділянки.

Наприклад, юридичні особи України мають право придбати у приватну власність земельну ділянку для виробництва товарної сільськогосподарської продукції.

Земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, а також для дачного і гараж­ного будівництва можуть надаватися у власність громадянам України та юридичним особам України, іноземних держав та особам без громадянства за договорами купівлі-продажу для здійснення підприємницької діяльності в межах населених пунктів.

Наведене вище свідчить, що органи виконавчої влади, які наділені повноваженням розпоряджатися землями державної власності, територіальні громади сіл, селищ і міст безпосеред­ньо, а також їх ради як органи місцевого самоврядування наділені правом розпоряджатися належними їм землями кому­нальної власності. Вони мають право використовувати належні їм землі за рішенням уповноважених органів у повному обсязі, передбаченому ЗК України, зокрема відчужувати в установле­ному порядку громадянам і юридичним особам для використан­ня їх за цільовим призначенням. Вони вправі в порядку привати­зації передати частку земель у власність громадян України, які мають на це право. Вони також можуть надати земельні ділянки із земель державної і комунальної власності державним підпри­ємствам і організаціям для підприємницької, сільськогосподар­ської, науково-дослідної та іншої діяльності на підставі праві постійного чи тимчасового користування.

Такими повноваженнями щодо розпорядження спільними землями територіальних громад наділені Верховна Рада Авто­номної Республіки Крим, обласні та районні ради.

Відповідно до ст. 24 ЗК України державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організа­ціям надаються земельні ділянки із земель державної і комуналь­ної власності у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Державні і комунальні сільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть орендувати земельні ділянки, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб.

У разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи чи організації земельні ділянки, які перебувають у їх постійному користуванні, за рішенням здебільшого районної чи обласної державної адміністрації, а в окремих випадках — за по­становою Кабінету Міністрів України або органу місцевого само­врядування, відповідною виконавчою владою переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання їх за цільовим призначенням, тобто для виробництва сільськогосподарської продукції, а договори оренди земельних ділянок припиняються.

Сільськогосподарські державні підприємства, установи та ор­ганізації мають право самостійно господарювати на земельній ділянці, що належить їм на праві постійного користування чи оренди, і зобов'язані забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням, дотримання вимог законо­давства про охорону довкілля.

Незважаючи на те, що майже всі державні підприємства, а разом із ними належні їм на праві постійного користування зе­мельні ділянки приватизовані, ЗК України передбачає мож­ливість подальшої приватизації земель державних і комуналь­них сільськогосподарських підприємств, установ та організацій в порядку, передбаченому ст. 25 ЗК України.

Оскільки у державній і комунальній власності залишилися лише сільськогосподарські науково-дослідні і навчальні закла­ди, то очевидно, що планується подальша їх руйнація з метою зміни державної і комунальної власності на землю на приватну. Приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі зе­мельних ділянок у власність працівникам цих підприємств, установ та організацій, працівникам державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров'я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа з ви­значенням кожному з них земельної частки (паю).

Рішення про приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств приймають органи виконав­чої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їхніх повноважень за клопотанням працівників цих підприємств. Площа земель, що передаються у приватну власність громадян, становить різницю між загальною площею земель, що перебували у постійному користуванні сільськогосподарських підприємств, і площею земель, які залишаються у державній чи комунальній власності (лісогосподарське призначення, водний фонд, резерв­ний фонд), загальний розмір обчисленої для приватизації площі сільськогосподарських угідь поділяється на загальну кількість осіб, що мають право на безоплатне отримання земельної ділянки у власність. Вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) працівників відповідних підприємств та пенсіонерів з їх числа є рівними. Розміри земельних ділянок, що виділяються для працівників державних закладів, підприємств і організацій культури, освіти та охорони здоров'я і пенсіонерів з їх числа, які проживають у сільській місцевості або селищах місько­го типу, не можуть перевищувати норм безоплатної передачі зе­мельних ділянок громадянам, встановлених законом для ведення особистого селянського господарства, тобто не більше двох гек­тарів. У разі приватизації земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств за рахунок частини сільсько­господарських угідь цих підприємств, які перебувають у їхньому постійному користуванні, створюється резервний фонд земель.

Площа сільськогосподарських угідь, які виділяються у ре­зервний фонд, може складати до 15 % площі всіх сільськогоспо­дарських угідь. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування приймають рішення про створення резервного фонду земель, погоджують його місце розташування з працівни­ками цих підприємств та іншими особами, що мають право на отримання земельної частки (паю). Резервний фонд земель пе­ребуває відповідно у державній або комунальній власності і при­значається для подальшого перерозподілу та використання за цільовим призначенням.

У разі приватизації земель державних і комунальних під­приємств їхнім працівникам та іншим переліченим вище особам безоплатно передаються безпосередньо у приватну власність зе­мельні ділянки у розмірі земельної частки (паю), а не серти­фікати на право на земельну частку (пай), видача яких передба­чена нормами земельного права щодо приватизації земель ко­лективних сільськогосподарських підприємств, які і є підставою для одержання земельної ділянки в натурі (на місцевості) у розмірі земельної частки (паю).

Приватизація земельних ділянок працівниками державних і комунальних сільськогосподарських підприємств та іншими прирівняними до них особами здійснюється лише у разі прива­тизації цих підприємств. На відміну від цього члени колективних сільськогосподарських підприємств одержували право на умов­ну земельну частку (пай), що підтверджувалося сертифікатом, незалежно від того, чи функціонувало, чи ліквідовувалося ко­лективне сільськогосподарське підприємство (КСП). Член КСП має право на отримання земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю) у разі виходу із КСП або ж у разі його ліквідації.

Треба підкреслити, що приватизації підлягають лише сільсько­господарські угіддя, а не всі землі, що перебувають у постійному користуванні державних і комунальних сільськогосподарських підприємств (ч. 6 ст. 25 ЗК України). Не підлягають приватизації, зокрема, землі лісогосподарського призначення, водного фонду і резервного фонду, які входять до складу земель державних і ко­мунальних сільськогосподарських підприємств, що приватизу­ються.

3. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення, наданих для ведення товарного сільськогосподарського виробництва

До проголошення незалежності України основними виробни­ками товарної сільськогосподарської продукції були переважно колгоспи (колективні сільськогосподарські підприємства) і рад­госпи (державні сільськогосподарські підприємства), які займа­лися сільськогосподарським виробництвом на землях, закріпле­них за ними безплатно на праві постійного користування.

Після проголошення незалежності в Україні були прийняті закони: «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (1992 р.), «Про селянське (фермерське) господарство» (в редак­ції 1993 р.), «Про підприємства в Україні» (1991 р.), «Про сіль­ськогосподарську кооперацію» (1997 р.)4, ЗК України від 13 бе­резня 1992 р.

Цими законами були визначені такі види підприємств та їх правовий статус: приватне, колективне і державне підприєм­ства, колективне сільськогосподарське підприємство, сільсько­господарські кооперативи, господарські товариства, селянські (фермерські) господарства.

Відповідно до ЗК України суб'єктами права приватної влас­ності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення були громадяни України, зокрема громадяни, які займалися се­лянським (фермерським) господарством, права колективної власності — колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські акціо­нерні товариства. Державні сільськогосподарські підприємства та організації були суб'єктами права постійного чи тимчасового користування земельними ділянками із земель сільськогоспо­дарського призначення державної власності. Громадяни України

для ведення селянського (фермерського) господарства мали право набувати земельні ділянки із земель сільськогосподарського при­значення як у приватну власність, так і в постійне чи тимчасове користування (статті б, 7 ЗК України 1992 р.).

ЗК України 2001 р. право колективної власності на землю як самостійна форма права на землю не визначено. Кодекс визнає право приватної власності громадян, юридичних осіб і держави. При цьому суб'єктами права приватної власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення визнані громадяни України, недержавні юридичні особи, зокрема фермерські та особисті селянські господарства. Державні юридичні особи набу­вають земельні ділянки у постійне або тимчасове користування, зокрема на умовах оренди.

У тимчасове користування, а також на умовах оренди, мо­жуть набувати земельні ділянки сільськогосподарського при­значення громадяни та юридичні особи України, іноземних дер­жав та особи без громадянства.

Правовий режим земель сільськогосподарського призначен­ня полягає в тому, що вони використовуються за цільовим при­значенням.

У попередньому підрозділі були розглянуті питання правово­го режиму земель сільськогосподарського призначення, наданих у постійне користування державним сільськогосподарським підприємствам.

Землі сільськогосподарського призначення незалежно від форми власності розглядаються перш за все як територіальний простір, землі якого призначені для ведення сільського госпо­дарства, виробництва товарної сільськогосподарської продукції, продукції для власного споживання (насіння, корми, резерви тощо), а також для розміщення необхідної для сільського госпо­дарства інфраструктури: бази сільськогосподарських машин і техніки, хімічних добрив і засобів захисту рослин, ферми, гноєсховища, майстерні, склади, тваринницькі приміщення, склади паливно-мастильних матеріалів, зернові токи, зерносхо­вища, гаражі, будинки для проживання і відпочинку працівни­ків, їдальні, будинки адміністративно-господарського призна­чення та енерго-технічного забезпечення тощо).

В цілому землі сільськогосподарського призначення викори­стовуються як основний засіб сільськогосподарського призна­чення. Виходячи з цих позицій, ЗК України (ст. 22) поділяє землі сільськогосподарського призначення на сільськогосподарські угіддя і несільськогосподарські угіддя. Правовий режим різних земельних ділянок сільськогосподарського призначення неод­норідний. Така неоднорідність правового режиму обумовлена: видами земель сільськогосподарського призначення (сільсько­господарськими і несільськогосподарськими угіддями), їхніми економічними та екологічними властивостями; юридичним ста­тусом суб'єктів, що займаються використанням земель, іншими об'єктивними обставинами. Саме тому в юридичній літературі прийнято виділяти загальний, особливий і спеціальний правовий режими земель сільськогосподарського призначення1. Об'єктом загального правового режиму є вся площа земель, придатних для потреб сільського господарства. Головне цільове призначен­ня таких земель — бути засобом виробництва продуктів харчу­вання і кормів для худоби, а також сировини для промисловості. Об'єктом особливої охорони є ґрунти земельних ділянок. Згідно зі ст. 168 ЗК України власники земельних ділянок та землекори­стувачі не мають права здійснювати зняття та перенесення ґрунтового покрову земельних ділянок без спеціального дозволу органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель. Особливий правовий режим застосовується до використання земельних ділянок з меліоративними система­ми (ст. 6 ЗК України). Спеціальний правовий режим встанов­люється для особливо цінних сільськогосподарських угідь2. До таких згідно зі ст. 150 ЗК України належать: землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів, чорно­земи неородовані несолонцьоваті на лесових породах; лучно-чорноземні незасолені несолоцьоваті суглинкові ґрунти тощо.

ЗК України встановлено, що вилучення особливо цінних зе­мель для несільськогосподарських потреб не допускається, за винятком випадків, визначених ст. 150 ЗК України. Встановлено, що земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (ви­куплятися) для будівництва об'єктів загальнодержавного зна­чення за постановою Кабінету Міністрів України або ж за рішен­ням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (ви­куп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України. Погодження матеріалів вилучення (викупу) земельних ділянок особливо цінних земель, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, проводиться Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських рад.

Виробництво товарної сільськогосподарської продукції на землях сільськогосподарського призначення є одним з найваж­ливіших завдань земельного і господарського законодавства, ви­конання якого забезпечується шляхом встановлення правового режиму цих земель та їх використання як основного засобу сільськогосподарського виробництва. Основним завданням сільськогосподарського підприємства відповідно до ст. 6 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р.1 є виробництво продукції рослинництва і тваринництва, а також її переробка та інші види діяльності, спрямовані на задоволення інтересів членів підприємства, тру­дового колективу і всього населення України.

Це завдання підтверджується Законом України «Про пріори­тетність соціального розвитку села та агропромислового ком­плексу України» в редакції від 15 травня 1992 р., в преамбулі якого зазначено, що пріоритетність розвитку агропромислового комплексу (АПК) об'єктивно випливає з виняткової значущості та незамінності вироблюваної продукції сільського господарства у життєдіяльності людини та суспільства2.

Правовий режим земель сільськогосподарського призначен­ня спрямований на забезпечення їх використання як засобу ви­робництва товарної сільськогосподарської продукції, що обу­мовлено аграрною політикою держави, юридично визначеної в законодавчих актах про розвиток сільського господарства та АПК в цілому.

До господарюючих суб'єктів, предметом діяльності яких є ви­робництво товарної сільськогосподарської продукції, в сучасних умовах належать фермерські господарства, сільськогосподар­ські кооперативи, сільськогосподарські акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю, деякою мірою осо­бисті селянські господарства та інші сільськогосподарські під­приємства приватного типу.

Законом України «Про фермерське господарство» в редакції від 19 червня 2003 р. визначені правові, економічні та соціальні засади створення та діяльності фермерських господарств як прогресивної форми підприємницької діяльності громадян у га­лузі сільського господарства України1. Закон спрямований на створення умов для реалізації ініціативи громадян щодо вироб­ництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України.

Фермерське господарство визначено:

—як форма підприємницької діяльності громадян зі створен­ням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділян­ках, наданих їм для ведення фермерського господарства відпо­відно до закону. Воно може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї;

—як юридична особа приватного права має бути певним чи­ном організоване як єдине ціле, мати організаційну структуру та орган, який здійснює правосуб'єктність юридичної особи. Воно має право від свого імені набувати майнові та особисті немайнові права і мати відповідні обов'язки, а також право від свого імені укладати договори, виконувати зобов'язання, нести самостійну майнову відповідальність, брати участь у товарно-грошових відносинах, одержувати прибуток від господарської діяльності1;

— визначається як сімейно-трудове об'єднання, членами яко­го відповідно до ст. 4 Закону України «Про фермерське господар­ство» можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і до­тримуються положень Статуту фермерського господарства.

Законом застережено, що членами фермерського господар­ства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом). У разі створення фермерського госпо­дарства одним із членів сім'ї інші її члени, а також родичі мо­жуть стати членами цього фермерського господарства після вне­сення змін до його Статуту. Головою фермерського господарства є його засновник або інша визначена у Статуті особа. Він пред­ставляє фермерське господарство перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об'єднаннями відповідно до закону.

Фермерське господарство набуває статусу юридичної особи після його державної реєстрації і наявності засновницьких доку­ментів: установчого договору про створення фермерського гос­подарства та Статуту фермерського господарства. Державна реєстрація фермерського господарства здійснюється у виконав­чому комітеті міської, районних у містах або в районній, район­них міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за місцем проживання особи або місцем розташування земельної ділянки (ст. 8 Закону) і підлягає державній реєстрації після одер­жання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації.

Наведене свідчить про те, що фермерське господарство є одним із видів сільськогосподарських підприємств приватного права. Основ­ною умовою створення фермерського господарства як приватного сільськогосподарського підприємства і виробника товарної сіль­ськогосподарської продукції була наявність у громадянина — за­сновника земельної ділянки сільськогосподарського призначення.

ЗК України (ст. 31) встановлено, що землі фермерського гос­подарства можуть складатися із:

а) земельної ділянки, що належить на праві власності фер- мерському господарству як юридичній особі;

б) земельних ділянок, що належать громадянам — членам фермерського господарства на праві приватної власності;

в) земельної ділянки, що використовується фермерським гос- подарством на умовах оренди.

Порівняльний аналіз правових норм щодо суб'єктів права власності чи права оренди земельної ділянки, викладених у ЗК України, прийнятому 2001 р., і в Законі України «Про фермер­ське господарство», прийнятому у 2003 р., свідчить, що між ними існують суттєві розбіжності, колізії.

Наявність права на земельну ділянку є умовою створення юридичної особи, але державна реєстрація фермерського госпо­дарства як юридичної особи за відсутності у нього права на зе­мельну ділянку не була гарантією, що воно одержить земельну ділянку у власність чи в оренду після державної реєстрації. Зе­мельне законодавство не передбачає можливості надавати зе­мельну ділянку у власність чи в оренду авансом до створення юридичної особи. Чинна норма п. «а» ст. 31 ЗК України була пе­решкодою створення фермерського господарства і розвитку створення фермерства в Україні. Прийняттям Закону України «Про фермерство» законодавець намагався усунути очевидну неузгодженість, але цього зробити не вдалося, і колізія не тільки залишилася, а й була ускладнена. На недосконалість земельного законодавства звертали увагу в юридичній літературі. Проте за­пропоновані пропозиції не вирішували проблеми1. Для усунення колізії пропонується внести доповнення до ст. 31 ЗК України та­кого замісту:

«1. Землі фермерського господарства можуть складатися із:

а) земельної ділянки, що належить на праві власності або на праві оренди громадянину — засновнику фермерського господарства;

б) земельної ділянки, що передана засновником і членами фермерського господарства у власність фермерського господарства як юридичній особі або ж в оренду»; а далі за текстом, змінивши послідовність підпунктів: «в» замість «б», «г» замість «в». Такі ж зміни і доповнення пропонується внести і до ст. 12 Закону України «Про фермерське господарство».

Згідно з ч. 2 ст. 31 ЗК України громадяни — члени фермер­ського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земель­них ділянок у розмірі земельної частки (паю).

З метою створення належних умов використання фермерськи­ми господарствами земель для виробництва валової сільсько­господарської продукції ЗК України (ст. 32) і Законом України «Про фермерське господарство» (ст. 13) передбачена привати­зація земельних ділянок членами фермерських господарств. Так, членам фермерських господарств передаються безоплат­но у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сіль­ськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, на яких розташовані жит­лові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю). Дія перелічених норм не поши­рюється на громадян, які раніше набули права на земельну ча­стку (пай). Передбачено, що громадяни, які до 1 січня 2002 р. отримали в постійне користування або в оренду земельні ділян­ки для ведення фермерського господарства, мають переважне право на придбання (викуп) на підставі цивільно-правових до­говорів земельних ділянок розміром до 100 гектарів сільсько­господарських угідь, зокрема до 50 гектарів ріллі, у власність з розстрочкою платежу до 20 років.

Правове забезпечення використання фермерськими госпо­дарствами та їх членами належних їм сільськогосподарських угідь здійснюється шляхом законодавчого встановлення відпо­відних обов'язків. Відповідно до ст. 15 Закону України «Про фер­мерське господарство» вони зобов'язані:

а) використовувати земельні ділянки за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

г) не допускати зниження родючості ґрунтів і зберігати інші корисні властивості та обов'язки, передбачені цим Законом.

Оскільки основним цільовим призначенням використання фермерськими господарствами сільськогосподарських угідь є виробництво товарної сільськогосподарської продукції, то Закон України «Про фермерське господарство» встановлює їх обов'я­зок дотримуватися відповідних екологічних, ветеринарно-санітарних правил і норм щодо якості продукції (ст. 25). Вимоги щодо якості сільськогосподарської продукції встановлені Зако­ном України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» від 23 грудня 1997 р. Фермерські госпо­дарства відповідно до цього Закону зобов'язані реалізовувати та використовувати харчові продукти, продовольчу сировину лише за наявності документального підтвердження їхньої якості та безпеки. Питання стандартизації та сертифікації сільсько­господарської продукції, що виробляється фермерськими госпо­дарствами, врегульовані Декретом Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10 травня 1993 р.2 та Законом України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р.3

Важливим елементом правового режиму земель сільськогос­подарського призначення, що належать фермерським госпо­дарствам і використовуються для виробництва товарної сільськогосподарської продукції, є створення належних умов для господарської діяльності і реалізації виробленої товарної сільськогосподарської продукції.

Одним із визначальних принципів господарювання, закріпле­них у ст. З ЦК України, є принцип свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, неприпустимість позбав­лення права власності, свобода договору і судовий захист цивільних прав та інтересів.

Відповідно до цих принципів фермерське господарство вико­ристовує належні йому земельні ділянки і земельні ділянки їхніх членів на умовах самоокупності. Воно самостійно визначає на­прями своєї діяльності, спеціалізацію, організує виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку та реалізацію, на власний розсуд та ризик підбирає партнерів з економічних зв'язків у всіх сферах діяльності, зокрема іноземних.

Правове регулювання реалізації фермерськими господарст­вами виробленої товарної сільськогосподарської продукції здійснюється щодо її реалізації як на внутрішньому ринку, так і за межами України. Здебільшого фермерські господарства про­водять реалізацію своєї продукції шляхом укладення відповід­них договорів із конрагентами. У законодавчих актах визнача­ються різні форми реалізації товарної сільськогосподарської продукції, зокрема фермерськими господарствами. ЦК України врегульовані такі види договорів: купівлі-продажу, поставки, контрактації, сільськогосподарської продукції, міни, комісії. В юридичній літературі розмежовується кілька видів договору купівлі-продажу, а саме: договори купівлі-продажу в оптовій та роздрібній торгівлі; договори, що укладаються на внутрішньому та зовнішньоекономічному риНках; договори купівлі-продажу на умовах комісії, консигнації та поставки; форвардні та ф'ючерсні договори купівлі-продажу1.

У Законі України «Про державну підтримку сільського госпо­дарства» від 24 червня 2004 р. визначені основи державної політики у регуляторній та інших сферах державного управ­ління щодо стимулювання виробництва товарної сільськогоспо­дарської продукції та розвитку аграрного ринку, зокрема щодо створення Аграрного фонду, структурними підрозділами якого є агроторгові доми та аграрні біржі. Організаційні питання діяль­ності біржової торгівлі врегульовані також Типовими правилами біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією, затвер­дженими спільним наказом Міністерства сільського господарст­ва і продовольства України, Міністерства економіки України та Міністерства фінансів України від 3 квітня 1996 р. № 103/44/622, які були розроблені відповідно до Закону України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 р.

Одним із перспективних суб'єктів виробництва товарної сільськогосподарської продукції є виробничі сільськогосподар­ські кооперативи, створені відповідно до Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р. Сіль­ськогосподарський виробничий кооператив — це підприємство, створене громадянами для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства з обов'язковою трудо­вою участю членів кооперативу в його діяльності. Вони здійсню­ють господарську діяльність на засадах підприємництва з метою отримання доходу (ч. 2 ст. 2). З дня державної реєстрації сіль­ськогосподарський кооператив набуває прав юридичної особи. Кооператив формує майно за рахунок вступних і пайових внесків, а також доходів, отриманих від господарської діяль­ності. Відповідно до ч. З ст. 20 Закону члени кооперативу переда­ють право користування належною їм земельною ділянкою коо­перативу як пайовий внесок до статутного фонду у порядку, ви­значеному ЗК України. За земельну ділянку, передану в користування, справляється відповідна плата згідно з договором у розмірах, визначених загальними зборами. У статті 22 Закону зазначено, що земля кооперативу складається із земельних ділянок, наданих кооперативу в користування або придбання ним у власність. За претензіями кредиторів звернення стягнення не допускається. Встановлено, що земельні відносини в коопера­тиві регулюються ЗК України та законами України

Цей закон не вирішує всіх питань права на земельні ділянки, наданих кооперативу у користування або придбаних ним у влас­ність. Спеціально права виробничого сільськогосподарського кооперативу ЗК України не регулюються. Оскільки Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» виробничий сільськогосподарський кооператив визнаний підприємством для спільного виробництва продукції сільського господарства, то цілком логічним буде застосовувати до земельних відносин у та­ких кооперативах ст. 28 ЗК України «Земельні ділянки сільсько­господарських підприємств», норми ЗК України, що стосуються права власності на землю юридичних осіб, а також права довго­строкового користування, зокрема оренди. Конкретні земельні відносини у сільськогосподарському виробничому кооперативі можуть бути вирішені у Статуті кооперативу.

Діяльність сільськогосподарських виробничих кооперативів в Україні не отримує належної підтримки з боку законодавчої (бюджет) і виконавчої (створення належних умов) влади та ор­ганів місцевого самоврядування. Це пояснюється тим, що вироб­ничі сільськогосподарські кооперативи ототожнюються з «кол­госпами», які одержали негативну оцінку в радянський період. Між тим, в умовах перехідного періоду сільськогосподарська кооперація у разі дотримання міжнародних кооперативних принципів є чи не єдиним способом розвитку сільського госпо­дарства в Україні і соціального розвитку села, подолання аграр­ної кризи і нарощування виробництва товарної сільськогоспо­дарської продукції і на цих засадах — підвищення економіки України і життєвого рівня сільського населення.