Стаття 3

1. Жодна держава-сторона не повинна висилати, по­вертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань.

2. Для визначення наявності таких підстав компетент­ні власті беруть до уваги всі обставини, що стосуються справи, включаючи, у відповідних випадках, існування в даній державі постійної практики брутальних і масових порушень прав людини.

1. Положення ч. 1 ст. 3 Конвенції знайшли відображення, зо­крема, у ст. 589 КПК України, яка регламентує умови екстрадиції: у видачі особи, що потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист в Україні, повинно бути відмовлено, якщо видачу запитує держава, де така особа може зазнати катувань чи іншого нелюдського поводження або яка може здійснити її пере- видачу такій державі.

2. Звісно, перелік держав, в яких існує постійна практика бруталь­них і масових порушень прав людини, якимись актами не визна­чено і визначено в принципі бути не може. Тим більше, ситуація з дотриманням прав людини в різних державах щороку змінюється.

Наприклад, у 2009 році КНДР, Куба, Іран, Судан, Сомалі, М'янма і Зімбабве у черговій доповіді про дотримання прав людини у світі, підготовленій Держдепартаментом США, зараховані до розряду країн, де найсерйозніше порушуються права людини. Поряд з ще кількома державами в документі піддані критиці Росія, Китай, Пакистан, Афганістан, Ірак, Білорусь.^[73]

А ось у 2013 році в аналогічній доповіді Держдепартаменту США до країн, де найсерйозніше порушуються права людини, зараховані Сирія, Росія, Китай, Куба, Єгипет, Судан, а також Україна.^[74]

Для орієнтиру можна керуватися інформацією міжнародних організацій та установ, що безпосередньо розглядають питання, пов'язані з порушенням прав і свобод людини, а саме:

1) Центр з прав людини Економічної та Соціальної Ради ООН;

2) Комісія з прав людини ООН;

3) спеціальні органи ООН - Комітет з прав людини (Міжна­родний пакт про громадянські й політичні права), Комітет проти застосування катувань (Конвенція проти катувань та інших жор­стоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання), Комітет з економічних, соціальних та культурних прав (Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права), Комітет з прав дитини (Конвенція про права дитини), Ко­мітет з ліквідації расової дискримінації (Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації);

4) Верховний комісар ООН із заохочення і захисту всіх прав людини;

5) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Важливими є також дослідження, що проводяться незалежними організаціями, як-от дослідження американської неурядової ор­ганізації Freedom House, Міжнародної правозахисної організації Human Rights Watch, або щорічний звіт неурядової громадської організації The World Justice Project (WJP), щорічний рейтинг де­мократичних прав та громадянських свобод, рейтинг демократії країн світу (Democracy Index 2010, Economist Intelligence Unit, за версією видання «Економіст») тощо.

3. ЄСПЛ розглядав деякі справи, в яких заявники подавали кло­потання до Суду про заборону їх видачі іншим /державам:

- у справі Soldatenko v. Ukraine, № 2440/07, заявник скаржився на можливість застосування до нього тортур у випадку його видачі до Туркменістану;

- у справі Dubovik v. Ukraine, № 33210/07, заявниця скаржилася на можливість застосування катування до неї у випадку її екстра­диції до Білорусі. Аналогічні клопотання розглядалися у справах Koktysh v. Ukraine, № 43707/07; Kreydich v. Ukraine, № 48495/07; Stankevich v. Ukraine, № 48814/07; Kulikovskiy v. Ukraine, № 50063/07 та Kamyshev v. Ukraine, № 3990/06 стосовно можливості засто­сування «жорстокого та негуманного поводження» або навіть загрози «катування» у випадку їх видачі Білоруським правоохо­ронним органам;

- у справі Kaboulov v. Ukraine, № 41015/04, заявник скаржився на можливість застосування до нього тортур у випадку його вида­чі до Казахстану. У цьому випадку його видачу було заборонено, зважаючи на відсутність гарантій стосовно того, що його не буде піддано тортурам.

Питання відповідності процедури висилки, екстрадиції та депортації розглядалися в українських справах по суті. У цих справах Суд вирішив застосувати Правило 39 Регламенту Суду та заборонити видачу осіб, на тій підставі, що це може нанести шкоду правам заявників, включаючи можливість певних наслідків стосов­но застосування забороненого статтею 3 Конвенції поводження.

4. Водночас, відмова від здійснення екстрадиції не повинна сприяти уникненню відповідальності осіб, що скоїли правопо­рушення. Одним із правових наслідків відмови у видачі має бути застосування інституту прийняття кримінального провадження в порядку переслідування. Тому відмова у видачі з тих підстав, що не виключають можливість подальшого провадження (зокрема і відсутність гарантій незастосування катування або іншого не­людського поводження), дозволяє здійснювати таке провадження на території України.

Компетентний орган іноземної держави повинен звернутися до центральних органів України з клопотанням про перейняття кримінального провадження, що розглядається в порядку глави 45 КПК України. Крім того, керуючись ч. 1 ст. 7 КК України, від­мовивши у видачі громадянина України, прокуратура України повинна розпочати розслідування щодо вчиненого ним злочину не очікуючи на клопотання органу іноземної держави, оскільки необхідна інформація про злочин містилася у запиті про видачу.