§ 2. Склад правовідносин

Склад правовідносин вбирає в себе весь його елементний склад, включаючи учасників правовідносин (суб’єктів): наявні між ними правові зв’язки, що реалізовуються через сукупність взаємних суб’єктивних прав та юридичних обов’язків (зміст); об’єкт правовідносин, тобто те, з приводу чого виникає і здій­снюється діяльність суб’єктів.

Основний зміст правовідносин виражається в суб’єктивних правах, юридичних обов’язках його суб’єктів. Вони визначають юридичне взаємне положення цих суб’єктів, формуючи конкрет­ний тип їх поведінки через ті, що кореспондують один одному права та обов’язки заради задоволення відповідних інтересів (потреб).

Суб'єктивне право-це вид і міра можливої поведінки суб’єкта, воно включає в себе: можливість діяти певним чином у межах правомірної поведінки: можливість користуватися соціальним благом, закріпленим нормою об’єктивного права; можливість вимагати належної поведінки від зобов'язаного суб’єкта; мож­ливість звернутися до компетентних суб’єктів з метою охорони чи захисту свого суб’єктивного права і примусового виконання юридичного обов’язку.

Юридичний обов’язок-це вид і міра належної (необхідної) по­ведінки суб’єкта правовідносин.

Разом із тим у правовідносинах, яків будь-яких суспільних відносинах, беруть участь конкретні фізичні особи або соціальні колективи, особливістю яких є лише те, що вони наділені певни­ми юридичними властивостями. Учасників правових відносин прийнято йменувати суб’єктами цих відносин.

Суб’єкти правовідносин це індивіди, організації або спіль­ноти, які, використовуючи свою правосуб’єктність у конкрет­них правовідносинах, виступають носіями суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Правосуб’єктність - це передбачена нормами права здат­ність бути учасником конкретних правовідносин.

Правосуб’єктність складається з правоздатності та дієздат­ності.

Правоздатність фізичних осіб - це здатність особи мати права і обов’язки. Вона виникає з моменту народження і при­пиняється зі смертю. Вік, фізичний і психічний стан фізичної особи не впливають на її правоздатність. Вона є рівною для всіх громадян, незалежно від статі, національності, соціального походження, майнового положення, місця проживання, став­лення до релігії, належності до громадських організацій та ін. На відміну від правоздатності соціальних колективів (зокрема юридичних осіб) правоздатність фізичних осіб може існувати і за відсутності (або обмеженні) дієздатності, оскільки вона є по­стійним цивільним станом особи: це не саме володіння правами, а здатність володіти ними.

Правоздатність як елемент правосуб’єктності фізичної осо­би доповнюється дієздатністю, тобто передбаченою нормами права здатністю індивіда самостійно, своїми усвідомленими

діями набувати та здійснювати суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного та психічного стану особи, а також від інших якостей людини, які з’являються у неї мірою розумового, фізичного та соціального розвитку

Повна дієздатність фізичної особи настає з миті досягнення нею 18-річного віку. У віці від 14 до 18 років фізичним особам притаманна неповна (відносна) дієздатність, а у віці до 14 ро­ків - часткова дієздатність. Разом з тим чинним законодавством передбачена можливість надання неповнолітній особі, що дося­гла 16-річного віку, повної дієздатності, якщо така особа працює за трудовим договором або займається підприємницькою діяль­ністю.

У деяких передбачених законом випадках дієздатність фізич­ної особи може бути обмежена. Наприклад, за рішенням суду можливе обмеження прав і свобод людини у разі зловживання нею спиртними напоями. Проте будь-яке обмеження дієздатнос­ті можливо: по-перше, тільки за рішенням суду, по-друге, лише тією мірою, якою це необхідно для захисту конституційного ладу, моральності, прав і законних інтересів інших осіб, а також за­безпечення оборони та безпеки країни. Тільки особи, нездатні розуміти значення сво'іх дій або керувати ними внаслідок недо­умства або душевної хвороби, можуть бути визнані судом абсо­лютно недієздатними Повністю або частково недієздатних фі­зичних осіб не позбавляють правоздатності, а лише обмежують у можливості своїми власними діями здійснювати суб’єктивні юридичні права, обов’язки і нести юридичну відповідальність.

Правоздатні та дієздатні фізичні особи мають ще одну юри­дичну властивість - деліктоздатність. Деліктоздатність - це здатність фізичної особи нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Передумовою деліктоздатності є осудність, цебто здатність фізичної особи у мить здійснення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії та керу­вати ними. Примітно, що осудність фізичної особи не завжди припускає п повну дієздатність. Наприклад, до адміністративної відповідальності притягують осіб, що досягай 16-річного віку, а до кримінальної відповідальності за здійснення деяких видів

злочинів підлягають правопорушники, яким до скоєння злочину виповнилося 14 років. Це означає, що згідно з чинним законо­давством деліктоздатність фізичних осіб передує настанню їх повної дієздатності.

Більшість фізичних осіб беруть участь у правовідносинах як громадяни даної країни. Вони виступають від свого імені та здій­снюють дії (вчинки), що породжують певні суб'єктивні права і обов’язки. Зокрема, ці права і обов’язки виникають:

а) у результаті соціально-політичної активності громадян, їх участі в державному управлінні (наприклад, реалізації права на державну службу, внесення пропозицій і подачі заяв; отри­мання необхідної інформації і документів у встановленій формі: здійснення права організовувати, брати участь і виходити з сус­пільних об’єднань: фундувати засоби масової інформації:

б) унаслідок сприяння держави в реалізації громадянами кон­ституційних прав і свободу соціально-культурній сфері (зокрема, права одержувати платні блага (наприклад, пенсію за станом здоров’я): користуватися безкоштовними благами (бібліотеками, парками тощо); одержувати організаційну (наприклад, щодо працевлаштування), технічну, санітарно-епідеміологічну, ме­дичну й іншу допомогу і т. д.);

в) у результаті реалізації майнових і пов’язаних з ними немай- нових прав (наприклад, у разі укладення майнових оборудок; здійснення правомочності власника; укладання шлюбу і вихо­вання дітей тощо):

г) у разі реалізації права на захист (зокрема, при поданні скарги або позову до суду; використання процесуальних засобів захисту в цивільному і кримінальному процесі: або в адміністративно- юрисдикційному виробництві; застосування заходів необхідної оборони та ін.).

За механізмом реалізації з-поміж вказаних прав можна ви­ділити абсолютні, користування якими здійснюється грома­дянами на їх власний розсуд, а суб’єкти державної виконавчої влади зобов’язані створювати умови для їх реалізації і захищати їх певними правовими засобами (це, наприклад, право на вибір імені, працевлаштування, отримання загальної середньої осві­ти, користування публічними бібліотеками та ін.); або відносні, для реалізації яких потрібні акт відповідного державного органу

або дія контрагента в зобов’язанні (договорі): наприклад, наказ про призначення на посаду, видача ліцензії на право здійснен­ня певної діяльності, виконання зобов’язання, що випливає з договору, тощо.

Подібно до прав, обов’язки громадян у конкретних царинах суспільного життя також можуть бути абсолютними та віднос­ними. Перші не залежать від яких-небудь конкретних обставин, вони безумовні й покладаються практично на кожного громадя­нина (наприклад, обов’язок дотримуватися правил дорожнього руху, санітарно-гігієнічні та протиепідемічні норми, не пору­шувати право власності інших громадян і організацій тощо). Інші (тобто відносні) обов’язки виникають із правомірних дій, спрямованих на набуття прав і користування ними (наприклад, обов’язки читача бібліотеки, власника автомобіля тощо), або з правопорушень (зокрема, обов'язок сплатити штрафу разі здій­снення адміністративної провини, внести встановлену суму пла­тежу за договором купівлі-продажу тощо).

Окрім громадян даної країни як фізичних осіб суб’єктами пра­вовідносин можуть бути також іноземці, особи без громадянства й інші фізичні особи, правовий статус яких визначається обся­гом і характером їх правосуб’єктності в різних галузях суспіль­ного життя, регульованого різними галузями права (конститу­ційним, адміністративним, трудовим тощо). При цьому іноземці й особи без громадянства (апатриди) за загальним правилом користуються тими самими правами і на них покладаються ті самі обов’язки, що і на громадян України. Як показує аналіз чин­ного законодавства, права і свободи, встановлені для громадян України в соціальній, економічній, культурній і деяких інших сферах, рівною мірою стосуються й іноземців, і осіб без грома­дянства, якщо інше не встановлено Конституцією, законами, а також міждержавними договорами України. Іноземці й особи без громадянства, незалежно від походження, соціального та майнового положення, расової та національної приналежності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин, є рівними перед Конституцією і законами України.

Разом з тим загальний правовий статус і обсяг правосуб’єктності іноземців і осіб без громадянства в Україні дещо вужчий, ніж

статус і правосуб’єктність громадян України, бо для іноземців і апатридів встановлено обмеження, зумовлені міркуваннями державної безпеки й особливостями взаємин України з іншими державами. Так, для іноземців, зокрема, встановлено обмежен­ня, що стосуються реалізації права на працю: вони не можуть бути вибрані в органи державної влади, призначені на деякі посади (командира екіпажа державного, тобто міліційного, вій­ськового, прикордонного повітряного судна, працівника СБУ або міліції, капітана українського державного морського судна тощо). На них не може бути покладений обов’язок щодо несення військової служби.

Крім того, обмеження правосуб’єктності іноземців і осіб без громадянства може бути викликане введенням певною інозем­ною державою обмежень прав і свобод для громадян України. У цьому випадку для громадян іноземної держави, яка запро­вадила такі обмеження, Кабінет Міністрів України може запро­вадити аналогічні обмеження. Така постанова Кабінету Міні­стрів вступає в юридичну силу з моменту її публікації і може бути скасована у разі відпадання підстав, якими було зумовлене його ухвалення.

Окрім іноземців і осіб без громадянства певна специфіка пра­вового статусу й особливостей правосуб’єктності притаманна та­кож деяким іншим категоріям фізичних осіб, зокрема, біженцям, мешканцям теренів із особливим адміністративно-правовим режимом, суб’єктам адміністративної опіки й дозвільної сис­теми та ін. Обсяг і характер їх правосуб’єктності надзвичайно багатоманітний, що зумовлено як соціальною роллю конкретних індивідів як суб’єктів права, так і обсягом і характером їхніх прав і обов’язків у різних галузях суспільного життя. Ця обставина зумовлює необхідність виділяти ці категорії фізичних осіб в осо­бливу групу спеціальних суб’єктів, для яких властиві деякі специ­фічні права і обов’язки: наприклад, обов’язок суб’єктів дозвільної системи одержувати спеціальні дозволи на здійснення певної діяльності або здійснення конкретних дій (носіння зброї, здій­снення поліграфічних робіт, перевезення боєприпасів тощо).

Разом з тим права і обов’язки спеціальних суб’єктів як права і обов’язки громадян здійснюються через конкретні правовідно­сини. Ці правовідносини мають такий самий елементний склад, як і правовідносини за участю інших суб’єктів права, тобто вклю­

чають учасників правовідносин (суб’єктів), їхні права і обов’язки (зміст) і те, з приводу чого виникли ці правовідносини (об’єкт). Головною особливістю цих правовідносин, як і правовідносин за участю громадян України, є те, що їх суб’єкти виступають у них від свого імені, як приватні особи, тобто реалізують свої особисті загальногромадянські права і обов’язки, а не права і обов’язки яких-небудь державних або недержавних органів і організацій.

Останнє характерне для фізичних осіб, що посідають певні по­сади в державному апараті або апараті управління громадських організацій, тобто для державних або суспільних службовців.

Державні та суспільні службовці утворюють особовий склад (персонал) відповідних державних або суспільних органів (орга­нізацій). Вони діють у царині реалізації своїх службових функ­цій не від свого імені, як окремі індивіди, а від імені конкретної організації або органів управління. їх службові дії тягнуть юри­дичні наслідки для відповідної організації (органу), визнаються діями самої організації (або органу). У зв’язку з цим державні та суспільні службовці є не індивідуальними, а колективними суб’єктами права, що, поза сумнівом, відображається на специ­фіці їх правового статусу.

Головною особливістю правового статусу службовців є те, що вони представляють кадровий склад (персонал), відповідно: а) органів державної виконавчої влади або б) органів громадських організацій, тобто заснованих на членстві суспільних об’єднань, створених на підставі спільної діяльності для захисту загаль­них інтересів і досягнення встановленої мети громадян, що об’єдналися (кооперативів, організацій орендарів тощо). Саме службовці є тією важливою ланкою управлінського механізму, через яку реалізується державна виконавча влада в системі дер­жавного управління або управлінські функції в рамках відпо­відних громадських організацій. Від того, наскільки правильно розуміють і виконують вони покладені на них функції, залежить ефективність функціонування практично кожного державного або суспільного органу. Так, наприклад, держава дістає реальну можливість впливати на економічні, політичні й інші соціальні процеси, що виникають у суспільстві, саме завдяки особистому персоналу своїх органів, який практично через свої службові обов’язки виконує завдання та функції держави.

Здійснення цих завдань і функцій утворює зміст особливого виду трудової діяльності державних службовців, який іменується державною службою, що є оплачуваною за рахунок державного бюджету фаховою діяльністю працівників державних органів, спрямованою на виконання завдань і функцій держави.

Аналогічний технологічний зміст має також громадська служ­ба, попри здійснення її в рамках відповідних громадських орга­нізацій і спрямування на реалізацію завдань і функцій певної організації відповідно її статутним цілям.

Як державні, так і громадські службовці можуть реально здій­снювати покладені на них завдання і функції, завдяки обійманню посад у державному апараті або в апараті відповідної громадської організації. Посада - це визначена структурою і иітатнимроз- кладом первинна структурна одиниця державного органу (або органу громадської організації), на яку покладене нормативни­ми актами коло службових повноважень і обов’язків. Посада відбиває характер виконуваної роботи, фахово-кваліфікаційні вимоги до службовця, що обіймає цю посаду, а також межі його повноважень.

Стосовно діяльності державного апарату слід відзначити, що всі працівники цього апарату, що обіймають посади у відпо­відних державних органах, є державними службовцями. Проте далеко не всі вони мають безпосереднє професійне відношен­ня до діяльності, пов’язаної з виконанням юридично владних функцій державного управління. Практична реалізація цих функцій покладається на посадовців, що є особливою категорі­єю службовців. Під посадовцями розуміються працівники, що перебувають на державній службі в якій-небудь установі, органі або організації та займають там посади, пов’язані зі здійснен­ням організаційних, адміністративно-управлінських функцій, спрямованих на реалізацію державної влади, що тягнуть певні правові наслідки.

До посадовців належать працівники різних державних орга­нів і організацій, які наділені як правом здійснювати функції, пов’язані з управлінням людьми, так і правом здійснювати інші юридично владні дії, та формулювати обов’язкові до виконання вимоги до не підлеглих їм осіб і організацій. Залежно від кон­кретного змісту функцій і повноважень серед посадовців можна

виділити: а) керівників; б) відповідальних (провідних) фахівців: в) представників адміністративної влади.

Керівники-це посадовці, основний зміст діяльності яких по­лягає в спрямуванні та керівництві діяльністю безпосередньо підлеглих їм працівників: фахівців, виконавців, представників допоміжного персоналу, інших службовців. Правовою підставою діяльності керівників є положення про відповідні органи або їх структурні підрозділи, а також посадові інструкції, в яких закрі­плено: по-періие, приписи, згідно з яким керівники несуть всю повноту відповідальності за ефективне керування дорученою ді­лянкою роботи; по-друге, право керівників в межах своєї компе­тенції ухвалювати остаточні рішення з усіх питань, віднесеним до їх ведення; і, нарешті, по-третє, норми, згідно з якими керів­ники наділяються адміністративно-розпорядчими повноважен­нями, правовою формою прояву яких є формулювання вимог, обов’язкових до виконання підлеглими органами, організаціями, посадовцями, фахівцями, іншими підлеглими працівниками (ви­дання наказів, надання розпоряджень, затвердження інструкцій тощо). Іншими словами, керівники - це категорія службовців, що реалізовують найважливіші організаційно-управлінські функ­ції, які забезпечують нормальне функціонування конкретних об’єктів (органів, організацій) або їх структурних підрозділів як організаційно оформлених і щодо автономних соціальних ко­лективів.

На відміну від керівників, відповідальні (провідні) фахівці здій­снюють управління не цілісними об’єктами або їх структурними підрозділами, а виконанням окремих спеціалізованих управлін­ських функцій (або елементів цих функцій), планово-фінансовою роботою; бухгалтерською діяльністю; юридичним обслуговуван­ням тощо. Згідно з чинним законодавством до відповідальних (провідних) фахівців належать посадовці державних установ, підприємств і організацій, які від імені і за дорученням відповід­них органів управління, установ або організацій особисто здій­снюють керування виконанням певних спеціалізованих функцій і готують для керівництва проекти рішень щодо цих функцій чи самі в межах своєї компетенції ухвалюють такі рішення.

Праця цієї категорії посадовців має яскраво виражений твор­чий характер, оскільки основною його метою є вироблення рі­

шень щодо управління певним видом діяльності, що становить зміст спеціалізованої функції, або розробка і здійснення про­грам організаційного впливу на працівників, зайнятих здій­сненням конкретних виробничих або управлінських завдань. Причому, за своїм характером ця праця є організаційною ді­яльністю, спрямованою на забезпечення узгодженою та ціле­спрямованою роботою відповідних колективів людей шляхом науково-теоретичного обґрунтування необхідності точно сліду­вати професійним рекомендаціям фахівців щодо перебігу досяг­нення певних результатів і дотримуватися вимог, що стосуються мети, засобів і методів їх досягнення.

Іншими словами, відповідальні (провідні) фахівці здійсню­ють керівництво дорученими їм спеціалізованими функціями не шляхом прямих адміністративних розпоряджень, а на підста­ві використання науково обґрунтованих розробок і рекоменда­цій, що стосуються змісту і напрямів діяльності відповідних ко­лективів і здійснення консультативних і контрольно-наглядових повноважень щодо фактичного змісту їх діяльності.

До особливої категорії посадовців слід віднести також пред­ставників влади, позаяк для їхнього правового статусу прита­манна низка специфічних особливостей. По-перше, незайве за­значити, що ці особи реалізують владу, яка є реальним процесом здійснення соціальними суб’єктами своєї волі в тих чи тих фор­мах, тими чи тими методами, утому числі шляхом нав’язування її іншим особам. Виходячи з цього до цієї категорії посадовців слід віднести відповідних представників усіх трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової. По-друге, варто наголоси­ти, що основна ознака, яка виділяє цю категорію з числа інших посадовців відповідних державних структур, полягає в тому, що представники влади мають право постійно або тимчасово ухвалювати рішення або давати розпорядження щодо інших осіб, не підпорядкованих їм у службовому відношенні.

До представників влади слід віднести насамперед депутатів рад усіх рівнів - від Верховної Ради України до сільських (селищ­них) рад, а також посадовців виконавських органів цих рад. Вод­ночас при оцінці правового статусу осіб, що працюють у системі органів судової та виконавчої влади, слід пам’ятати про ознаки і характеристики, які визначають їх владні повноваження. Так,

у системі судових органів і органів юстиції до категорії представ­ників влади слід віднести, наприклад, судців і державних вико­навців. У системі міністерства внутрішніх справ до цієї категорії належить увесь особовий склад; в органах служби безпеки - опе­ративний склад і слідчі; у прокуратурі - прокурори, їхні заступ­ники, помічники прокурорів і слідчі. Є міністерства, де владний характер їх працівників може виявлятися лише за певних умов. Наприклад, деякі представники Міністерства оборони, Мініс­терства охорони здоров’я та деяких інших міністерств можуть одержати владні повноваження тільки за певних умов (зокрема, під час збройних конфліктів, політичних та інших соціальних потрясінь, поширення епідемій і епізоотій тощо).

У цілому варто зазначити, що представники влади, як і інші посадовці, здійснюють організаційно-владні функції щодо інших (хоч і не підлеглих їм організаційно) фізичних осіб і організацій. Тому виділення їх з усієї сукупності державних службовців і від­несення до категорії посадовців не становить особливих склад­нощів.

Дещо по-іншому йде справа з визначенням статусу осіб, які працюють не в державних структурах, але здійснюють організаційно-управлінські функції (тобто з визначенням право­вого статусу суспільних службовців). Спочатку складається вра­ження, що ці працівники, наприклад, президент акціонерного суспільства, генеральний директор приватної фірми, директор комерційного банку, високопоставлений представник регіо­нальної організації тощо за своїм статусом повністю відповіда­ють категорії посадовців. Проте насправді питання це набагато складніше, бо, як показує аналіз повноважень цих керівників, далеко не всіх із них можна зарахувати до категорії посадов­ців. Причому, позитивне рішення цього питання залежить від держави. Саме держава, виходячи зі своїх інтересів, визначає, чи належать керівники недержавних структур до посадовців. При цьому всіх керівників недержавних структур можна поді­лити на дві групи; а) на тих, хто тією чи тією мірою наділений повноваженнями державно-владного характеру, б) на тих, хто таких повноважень не має. І то критерій розмежування по­лягає не в найменуванні посади, а в характері функцій, що їх виконує особа, яка посідає цю посаду. Якщо керівникові, який

працює в державному органі, державою надано повноваження державно-владного характеру, то такий керівник є посадовцем. Якщо ж керівник посідає високу посаду в комерційній структурі, здійснює організаційно-управлінські функції, але не наділений державно-владними повноваженнями, то він є просто керівни­ком і не може визнаватися посадовцем.

Зрозуміло, тут можливі певні винятки. Так, наприклад, керів­ник комерційної структури може бути включений до державної комісії з перевірки якогось об’єкта й у зв’язку з цим наділений певними владними повноваженнями. За такої оказії його пра­вовий статус певною мірою видозмінюється. Держава доручає такому керівникові виконання деяких елементів державно- владних функцій. Тому під час виконання цих функцій керів­ник відповідної недержавної структури потрапляє під категорію посадовців.

Таким чином, посадовець як суб’єкт правовідносин може ви­конувати різні за змістом функції. Проте особливістю цих функ­цій у будь-якому випадку є те, що вони мають державно-владний імперативний характер.

Своєрідним є також правовий статус державного органу як суб’єкта правових відносин. Державний орган - це первинний елемент державного апарату, що створюється державою для здійснення від його імені державно-владних функцій. У соціаль­ному сенсі він є організацією працівників (державних службов­ців) з наданням їм матеріальних (фінансових, організаційно- технічних і інших) ресурсів для здійснення певного обсягу державно-владних повноважень (компетенції). При цьому під компетенцією державного органу розуміється закріплена за­коном (або іншим нормативним актом) сукупність його влад­них повноважень (прав, обов'язків), юридичної відповідальності і предметів ведення. В компетенції відповідного державного органу (уряду, міністерства, суду, прокуратури, міліції тощо) ви­являється спеціальна правосуб’єктність даного органу як колек­тивного суб’єкта правовідносин. З її допомогою проводиться «розподіл праці» між конкретними ланками державного апарату, здійснюється розподіл і закріплення за ними конкретного обсяіу державно-владних повноважень. Використовуючи ці повнова­ження, державний орган дістає можливість впливу на інших

учасників правових відносин з метою реалізації певних право­вих норм і досягнення конкретних соціально-корисних резуль­татів.

При цьому, виступаючи від імені держави, відповідний дер­жавний орган і посадовці, які реалізовують його компетенцію, мають право вимагати від інших органів і осіб не тільки відповід­ної поведінки, а й невтручання їх до царини своєї компетенції, яку встановлено державою. Іншими словами, в межах своєї ком­петенції державний орган реалізує надані йому державно-владні повноваження, які можуть виражатися у виданні нормативних або індивідуальних актів управління, у підписанні цивільно- правових договорів, забезпеченні виконання вимог державних органів заходами примусового характеру, а також у здійсненні інших юридично владних дій.

При цьому компетенція конкретних державних органів має спеціальний характер і не є однаковою для всіх органів держави. Її обсяг і характер визначаються змістом тих завдань, які по­кликаний вирішувати відповідний державний орган. Порядок встановлення і обсяг цієї компетенції залежать від того, до якої ланки державного апарату належить даний орган, тобто зако­нодавчої, виконавчої, судової влади або до органів прокуратури, міліції, СБУ тощо.

Іншими словами, на відміну від правового статусу індивіду­альних суб’єктів, правовий статус державних органів як колек­тивних суб’єктів правовідносин обмежується тими цілями й за­вданнями, заради яких вони створюються.

Істотними особливостями відрізняється також правосуб’єкт­ність юридичних осіб.

Відповідно до чинного цивільного законодавства юридична особа - це організація, яка має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем у загальному і господарському суді або третейському суді.

Як суб’єкту права юридичній особі притаманна низка спе­цифічних ознак, а саме: а) має організаційну єдність: б) має від­окремлене майно, іцо перебуває в її розпорядженні: в) виступає в правовідносинах від свого імені; г) несе самостійну майнову й іншу юридичну відповідальність: д) діє відповідно до цільового призначення.

Організаційна єдність юридичної особи виражається у вну­трішньому взаємозв’язку і взаємодії її спеціалізованих струк­турних підрозділів і наявності органів управління, що забезпе­чують організацію виконання завдань і функцій, закріплених у статуті юридичної особи. Організаційна єдність забезпечує виступ юридичної особи в цивільних та інших правовідносинах як єдине ціле, таке, що має певну структуру та свої власні мету і завдання. Закріплюється організаційна єдність або в статуті й установчому договорі (для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою від­повідальністю), або в установчому (засновницькому) договорі (для повного та командитного товариства), або тільки в статуті (для підприємства). У випадках, передбачених законодавством, організаційна єдність юридичної особи може закріплюватися також у положенні про організацію даного виду, яке закріплює мету, завдання, функції, а також структуру даної організації.

Майнова відокремленість юридичної особи означає наявність у його володінні, користуванні та розпорядженні майна, яке відокремлене від майна його засновників, учасників, а також інших суб’єктів права. Майнова відокремленість виражається в самостійному балансі юридичної особи, наявності у нього ста­тутного фонду та банківського рахунку.

Наявність організаційної єдності і майнової відокремленості дозволяє юридичній особі виступати в цивільній суперечці та в інших правовідносинах від свого імені, а не від імені своїх за­сновників, об’єднання, в яке воно входить, або вищої організації. Це означає, що юридична особа завжди має своє найменування, яке індивідуалізує його серед інших учасників цивільного обігу та інших правових відносин.

Отже, юридична особа - це самостійний суб’єкт права, що має можливість бути позивачем і відповідачем у суді, поводи­тися з позовом до громадян, інших юридичних осіб, відповідати за своїми боргами у разі пред’явлення до нього позову і нести самостійну майнову відповідальність. При цьому самостійна майнова відповідальність юридичної особи обмежується май­ном, що належить їй на праві власності (або закріпленим за ним), на яке відповідно до законодавства може бути обернене стяг­нення на вимогу кредиторів. Засновник юридичної особи або власник його майна (у разі коли майно закріплене за юридич-

ною особою) не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями власника або засновника (окрім випадків, передбачених законодавчими актами або установчими документами юридичної особи).

Кожна юридична особа створюється для виконання певних завдань і досягнення, що не суперечить закону, мети, тобто має строго цільове призначення. Використання юридичної особи з іншою метою, не передбачених її статутом (положенням), за­бороняється.

Моментом створення юридичної особи є дата її державної реє­страції. Саме з цієї миті виникає її правоздатність і дієздатність, що створюють у своїй сукупності правосуб’єктність юридичної особи. Причому, ця правосуб’єктність має суто спеціальний ха­рактер, оскільки юридична особа може мати цивільні й інші пра­ва та нести обов’язки в строгій відповідності до мети діяльності, передбаченої в її статуті й інших установчих документах.

Особливим суб'єктом правових відносин є держава. На відмі­ну від фізичних і юридичних осіб держава не має ні правоздат­ності, ні дієздатності. Згідно з національним і міжнародним пра­вом держава - це особлива суверенна політико-територіальна організація суспільства, що має публічну, здійснювану від імені суспільства, владу, що представляє це суспільство як усередині країни, так і за кордоном, тобто у взаєминах з іншими держа­вами.

Правовий статус держави як суб’єкта правових відносин ре­алізується двома правовими системами, а саме:

а) системою внутрішньодержавного права;

б) системою міжнародного права.

При цьому в системі внутрідержавного права правовий статус держави визначається як Конституцією, що фіксує найзагальні­ші риси правового положення держави, так і поточним законо­давством, що встановлює права і обов’язки держави в конкрет­них правовідносинах, учасником яких держава є. У системі ж міжнародного права правовий статус держави визначається правовими нормами міжнародного співтовариства, які є одна­ковими для всіх її членів.

Як організація всього суспільства держава покликана вира­жати загальні публічні інтереси і, отже, діяти на підставі норм публічного права. Це означає, що всередині країни вона є най­

важливішим учасником державно-правових, адміністративно- правових, кримінально-правових, публічних правових відносин. Водночас як суб’єкт приватноправових відносин держава на під­ставі норм приватного права може брати участь у цивільному обігу, управляти певною частиною власності, що належить сус­пільству в цілому, розпоряджатися коштами державного бюдже­ту тощо. Іншими словами, держава, що розуміється як загально­державна скарбниця, в особі своїх фінансових органів, що діють у певних галузях комерційної та господарської діяльності, може бути учасником цивільного обігу, суб’єктом права власності (во­лодіти, користуватися і розпоряджатися майном), створювати юридичних осіб, тобто бути суб’єктом різноманітних приват­ноправових відносин. Саме тому в сфері конкретних приват­ноправових відносин державу розглядають іноді як юридичну особу особливого роду, яка вступає в майнові правовідносини з різними комерційними організаціями, бере участь у створенні акціонерних товариств на базі державної та приватної власнос­ті, є учасником інших приватноправових відносин.

Таким чином, держава як суб’єкт права може брати участь у найрізноманітніших суспільних відносинах, які регулюються національним (внутрішньодержавним) і міжнародним (публіч­ним і приватним) правом, а його правове положення в цих від­носинах залежить від того, які конкретно інтереси воно відстоює як представник усього суспільства, що виступає від його імені.

Здійснення конкретних потреб та інтересів суб’єктів права неможливе без їх взаємодії, вступу в різні вольові стосунки один з одним щодо створення, захисту чи використання якихось ма­теріальних або духовних благ. Ці стосунки можуть складатися в рамках окремих соціальних колективів або в масштабі всього суспільства та бути спрямовані на задоволення найрізноманітні­ших матеріальних або духовних потреб. Саме ці потреби, матері­алізовані у вигляді речей, цінностей, майна, послуг виробничого та невиробничого характеру, а також особистих немайнових благ і продуктів духовної творчості і складають об’єкти право­вих відносин.

Іншими словами, об’єкти правовідносин - це матеріальні та нематеріальні (духовні, особисті немайнові тощо) блага, щодо яких суб’єкти права вступають у правовідносини і здійснюють свої суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

У правничій літературі розрізняють кілька видів об’єктів пра­вовідносин.

По-перше, це предмети матеріального світу, до яких нале­жать речі, тобто предмети природи в їх природному стані, засо­би виробництва та предмети споживання, створені з перебігом трудової діяльності; цінності, тобто гроші, акції, цінні докумен­ти (дипломи, атестати) тощо, а також майно, до поняття якого включають не тільки самі речі (предмети, цінності, цінні папери, гроші тощо), а й речові права.

По-друге, послуги виробничого і невиробничого характеру, наприклад, виконання зумовленої договором роботи; здійснен­ня перевезення; виробництво будівельних або дизайнерських робіт тощо.

По-третє, продукти духовної творчості, наприклад, ви­твори хореографічного мистецтва, літератури, живопису, кіно, комп’ютерні програми тощо.

По-четверте, особисті немайнові блага, такі, наприклад, як життя, здоров’я, честь, гідність та інші права і свободи.

Метою правовідносин є задоволення матеріальних, політич­них, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів і потреб.