Поняття юридичного тлумачення
Історія поняття «тлумачення» сягає античних часів, зокрема часів Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, де була розвинена ціла система аргументації під назвою «status» (лат.) чи «stasis» (гр.).
Її активно використовували грецькі та римські оратори. Ця система застосовувалась як до тлумачення взагалі (в тому числі як мистецтво), так і до тлумачення юридичних текстів зокрема. Тлумачення відповідно до неї вважалися питанням дефініцій (status definitivus). Їх ще Аристотель називав твердженнями про значення термінів, які водночас не обстоюють існування чи неіснування (важливість) речі, яка визначається. [202, c. 11-13] До Аристотеля, питання тлумачення побічно згадував його учитель Платон, який у своєму творі «Держава» визначив принципи, якими має керуватися досконала держава і дає своє тлумачення поняття справедливості. [144, c. 19] В Римській Імперії з'явився термін «interpretatio», який є прообразом сучасного тлумачення. [263, c. 734-735]Вже в ті часи ставлення до тлумачення було неоднозначним. З одного боку його вважали мистецтвом, і навіть проводили цілі змагання ораторів (до речі, ця традиція дійшла і до наших днів). [202, c. 11-13] З іншого боку, ця система знань мала всі ознаки науки, яка сформувалась, виділившись з філософії, та отримала назву герменевтика (назва очевидно походить від імені давньогрецького бога Гермеса). [121, c. 175] До її становлення долучилися зокрема М. Хайдеггер, Ф. Шлейєрмахер, В. Дільтей, Е. Гуссерль, Х- Г. Гадамер, П. Рікьор та багато інших. [279, c. 99] Її розуміють на сьогодні як галузь філософії, найбільш покликану досліджувати природу розуміння і тлумачення. [232, c. 136] В межах герменевтики виділяють юридичну герменевтику, яка покликана досліджувати питання юридичного тлумачення,
і доробком якої користується сучасне правознавство. [262, c. 115; 126, c. 461462; 82, c. 99] Як і в стародавні часи, тлумачення на сьогодні визнається не тільки наукою, а й мистецтвом.
[113, c. 180]Одне з цікавих і важливих питань, до якого слід звернутися на початку дослідження, - застосування поряд з терміном «тлумачення» інших термінів, що схожі з ним за значенням. На їх наявності наголошують дослідниці Т. В. Кашаніна та К. М. Шиліна. Поряд із поняттям «тлумачення», Т. В. Кашаніна звертається і до термінів: інтерпретація (роз'яснення), екзегеза (тлумачення пророцтв та сновидінь в Давній Греції) та герменевтика (в розумінні мистецтва роз'яснення, аналізу тексту). [119, c. 338] Дослідниця не намагається ці терміни розділити і, очевидно, дає можливість їх взаємозамінювати.
Водночас, К. М. Шиліна зазначає, що термін «інтерпретація» за своїм значенням є ширшим від тлумачення, вказуючи при цьому, що інтерпретувати можна не тільки правові норми, а й правові явища, дії тощо. [192, c. 16] При цьому вона цитує П. Рікьора: «інтерпретація має місце там, де є множинний
смисл». [192, c. 28]
Авторка також приділяє увагу поняттю «герменевтика». Вона радить розділяти його від поняття «тлумачення». При цьому зазнчає: «Якщо герменевтика пояснює тексти, спираючись на соціально-культурні фактори створення правових норм, то призначення тлумачення права полягає у виробленні однозначного розуміння норми для її застосування на практиці». [192, c. 17] Таким чином, найбільш правильним очевидно є вживання слова «тлумачення». Водночас, терміни «інтерпретація» та «екзегеза» можна вживати взаємозамінно з терміном «тлумачення» без серйозних втрат для наукової чистоти дослідження, а от термін «герменевтика», очевидно, має таки інше значення. До речі, в зарубіжній літературі терміни «інтерпретація» та «екзегеза» вживаються взаємозамінно.
З точки зору сучасних дослідників-філософів поняття «герменевтика»
слід розуміти як «вчення про інтерпретацію знаків і розуміння смислів у вигляді теорії мистецтва розуміння, певних правил (методів, технік) інтерпретації, мистецтва їх застосування, а також самого процесу тлумачення». [120, c. 27] Це одне з найбільш повних визначень загальнофілософського поняття герменевтики на сьогоднішній день, і його значення для тлумачення, зокрема і юридичного, є високим.
Ставлення до тлумачення було неоднозначним і у іншому аспекті. Історії відомі періоди як його розквіту (зокрема часи ранньої ще не роз'єднаної Римської Імперії), так і часи повної заборони правотлумачної діяльності (зокрема за Юстиніана, Наполеона, а також переживали такі періоди середньовічні Австрія та Прусія). [194, c. 61; 246, c. 50-59; 249, c. 584]
Намагання зрозуміти що таке тлумачення не припинилися із закінченням епохи Античності. Водночас, у середньовічні часи, вони у більшій мірі стосувалися тлумачення теологічних текстів, і в набагато меншій мірі стосувалися тлумачення права. Як пише дослідник цього періоду I. Маклін: «Видається, що зростання кількості спроб юридичного тлумачення просто не викликало належної реакції у імператорів (мова йде про Візантійську Імперію), які часто просто не знали про свої можливості накласти санкції за порушення Юстиніанівського декрету (яким імператор заборонив тлумачення Дигест)». [246, c. 54-55]
Водночас, в часи Ренесансу, практика тлумачення набула свого розвитку. З'являються нові філософські школи, теорії, підходи. Вони багато в чому базувалися на творах давньогрецьких філософів (в основному стосовно загальногерменевтичних питань) та творах давньоримських юристів (стосовно питань тлумачення права). В цей період досліджують тлумачення також не тільки з юридичної точки зору, а і продовжують традиції Античності та Середньовіччя стосовно тлумачення теологічних, літературних, історичних текстів, а також починається дослідження тлумачення в
загальнофілософському, філософсько-герменевтичному аспекті. Дослідивши цей значний історичний період, Маклін дає таке визначення поняття тлумачення. «Тлумачення - це процес декодування; він починається із знаку, який має певне значення, - письмо, жест, мова - і виводить значення з нього».
[246, c. 67]
Тут важливо зауважити, що як випливає із дослідження Макліна, тлумачення в цей період розумілось передусім як відтворення. Англосаксонське право ще тільки набирало ваги, а відповідно, - питання про протиставлення відтворення та творення права у процесі тлумачення ще серйозно не поставало.
З розвитком прецедентного права, воно починає активно обговорюватися в науковій літературі. [273, c. 1921-1937]На теренах сучасної України юридичне тлумачення теж розвивалося. Про це свідчать такі визначні пам'ятки української державницької історії як «Руська правда», «Повчання» Володимира Мономаха, твори митрополита Іларіона. [144, c. 20] Зокрема, останнього вважають першим, хто на вітчизняних теренах вперше здійснив професійне тлумачення норм права. [144, c. 20]
Більшість основних сучасних підходів як до розуміння поняття тлумачення, так і до розуміння його методів, базується саме на ідеях, які почали виникати у той час. З розвитком національного права різних держав, а також зі значним розвитком міжнародного права, яке вже почало стосуватися не тільки питань війни та миру та деяких питань міждержавної торгівлі, зросло і значення тлумачення таких норм як на внутрішньодержавному, так і на міжнародному рівні.
На сьогодні існує не одне визначення поняття «тлумачення». Зокрема, сучасний тлумачний словник української мови містить таке: «Визначати зміст, роз'ясняти суть». [289, с. 843] В ньому можна простежити зв'язок із аристотелівською концепцією. Аристотель наголос робив на тому, що тлумачення — це, передусім, твердження. Твердження ж є виявом
викладення суб'єктом тлумачення свого бачення змісту (чи суті) відповідного поняття. Таким чином, в питанні тлумачення важливу роль грає особисте ставлення суб'єкта тлумачення до того, що тлумачиться. На значущості суб'єктивного сприйняття в процесі тлумачення наголошували багато ще стародавніх дослідників. [230, c. 849; 278, c. 244] Погоджуються з ними і сучасні науковці. [141, c. 5] Ступінь впливу особистого ставлення та його важливість для кінцевого результату є питанням, з якого виникає найбільше суперечок у наукових колах. [218, c. 321-384]
Визначення поняття «тлумачення» дається також і у російських тлумачних словниках. Так, найпопулярніший російський словник В. І. Даля визначає тлумачення як: «пояснення, роз'яснення сенсу, значення будь-яких явищ».
[286, c. 411] Ще один автор російського словника С. І. Ожегов під тлумаченням розуміє «пізнання смислу, розумного змісту будь-чого». [288, c. 740] Видається, що обидва автори пояснюють два процеси одного і того ж явища — з'ясування (Ожегов) та роз'яснення (Даль) — підхід, який став, зокрема, за радянських часів дуже популярним стосовно розуміння поняття «тлумачення».«Словник Блека» також містить визначення терміна «тлумачення». Він його подає з одного боку як «процес визначення, що щось (зокрема закон чи юридичний документ) означає; встановлення значення, яке було надано словам чи іншим виразникам намірів», а з іншого — як «розуміння, яке хтось має стосовно значення чогось». [292, c. 837-838] Видається, що в цьому питанні підходи більшості вітчизняних та зарубіжних науковців-лінгвістів співпадають — тлумачення визначається як система двох процесів (або їх результат) — з'ясування та роз'яснення.
Крім словників, питання визначення поняття тлумачення в різний час піднімалось у спеціальній юридичній літературі, зокрема до нього звертались такі радянські, російські, а також українські дослідники: І. Лукашук, О. Лукашук, Б. Зимненко, О. Смирнов, А. Манукян, А. Піголкін, О. Скакун,
Ю. Тодика, К. Шиліна, В. Нерсесянц, С. Лисенков, В. Перевалов, С. Алексеєв, Т. Кашаніна, М. Марченко, О. Черданцев та інші, а крім них - ще й такі іноземні дослідники: Р. Гардінер, Д. Бедерман, А. Мармор, Г. Кельзен, Д. Петерсон, Д. Кеннеді, А. Барак, Д. Хой, В. Брюггер, К. Махоні, А. Скалія, У. Ескрідж, П. Рікьор та багато інших. Розглядалось воно як в рамках романо-германської, так і в рамках англо-саксонської системи права.
Так, більшість представників російської (дореволюційної), радянської та сучасної російської, української, білоруської та деяких інших пострадянських наукових шкіл стоять на позиції, що юридичним тлумаченням загалом слід вважати діяльність із з'ясування та роз'яснення норм права. [191, c. 50; 190, c. 61; 157, c. 8-9; 91, c. 61-62; 152, c. 491; 153, c. 442; 78, c.
502; 192, c. 28; 173, c. 6; 89, c. 14; 99, c. 19-24] Така ж позиція міститься і у статті 93 Закону України «Про Конституційний Суд України». [4] Водночас, згадується такий підхід і у працях іноземних науковців. [251, c. 6; 260, c. 104] Їх загальні підходи розрізняються в основному за ступенем важливості першого та другого елементу цієї діяльності (з'ясування чи роз'яснення). Так, наприклад, П. О. Недбайло виділяв роз'яснення із тлумачення, залишаючи за останнім лише функцію з'ясування. [192, c. 10] Схожий підхід можна простежити і у М. С. Строговича та С. А. Голунського. [90, c. 15] Тільки функцію з'ясування залишали за тлумаченням і С. Й. Вільнянський та А. І. Денисов. [90, c. 15] М. Д. Шаргородський, визначаючи юридичне тлумачення, вважав, що воно тісно пов'язане із правосвідомістю осіб, які здійснюють тлумачення: «... в залежності від того, ідеологію та інтереси якого класу ці особи представляють, ці норми будуть так чи інакше витлумачені». На думку вченого, «тільки соціалістична правосвідомість створює можливість правильно з'ясовувати і правильно тлумачити радянський кримінальний закон». [192, c. 7]Ю. Тодика пише, що: «сам термін «тлумачення права» може
розумітися: по-перше як певний мисленнєвий процес, направлений на
встановлення смислу (змісту) норм права ... по-друге, під тлумаченням розуміється результат вказаного мисленнєвого процесу, який виражений у сукупності суджень (граматичних речень), в яких розкривається, відображається зміст норм, що тлумачаться». [177, c. 375]
О. Ф. Черданцев з цього приводу теж пише: «В теоретичній літературі під тлумаченням норм права розуміється діяльність державних органів, посадових осіб, громадських організацій, окремих громадян, спрямована на встановлення змісту норм права, на розкриття вираженої в них волі соціальних сил, які знаходяться при владі. В процесі тлумачення встановлюється смисл правової норми, її основна мета і соціальна спрямованість, можливі наслідки дії акту, що тлумачиться, з‘ясовується суспільно-історична обстановка його прийняття, умови, в яких відбувається тлумачення». [184, c. 323-324]
Водночас, говорити, що концепція тлумачення, за якою цей термін розуміють як поєднання двох процесів - з'ясування та роз'яснення з'явилася у радянській юриспруденції, не можна. Її основа базується на герменевтичному вченні, зокрема П. Рікьора, хоча початки такого підходу можна простежити ще в стародавні часи. [99, c. 19-24] Радянська позитивістська система права, однак, використала цей герменевтичний підхід і популяризувала його в науковій літературі тих часів, обмеживши таким чином для радянських дослідників можливість дослідити, зокрема, і пов'язане, але майже невідоме радянським юристам питання співвідношення тлумачення норм права та творення права, яке поставало і досі постає передусім перед юристами-представниками англо-саксонської системи права. [156, c. 269] Однак, тим не менш, беззаперечним фактом є те, що герменевтичні напрацювання були важливими не тільки для радянської юриспруденції, а також і для сучасної української юридичної науки та практики. [161; 94, c. 44]
Розглядаючи підходи іноземних дослідників, слід звернути увагу на
підхід фрацузького теоретика права Ж-Л. Бержеля, за яким тлумачення — це «викладена у письмовій формі наукова думка, яка має вирішальний вплив при прийнятті рішення з якогось питання». [149, c. 232]
З-поміж іноземних дослідників на увагу заслуговує також підхід А. Барака. Він зокрема писав: «Під тлумаченням я розумію раціональну діяльність з надання значення юридичному текстові ... Іншими словами, тлумачення являє собою процес, за яким юридичне значення тексту «добувається» із його семантичного значення». [200, c. 122]
Відомий австрійський юрист Г. Кельзен теж звертався у своєму творі «Чисте правознавство» до поняття тлумачення. Його він вважав «певною духовною процедурою, що супроводжує процес правозастосування в його переході від вищого до нижчого рівня». [122, c. 370] Водночас, юридичне тлумачення (правознавчу інтерпретацію) він розуміє як «суто пізнавальне, наукове з'ясування сенсу правових норм». [122, c. 377] До речі, дослідники його теорії вважають такий підхід завузьким, порівнюючи зокрема з юридико-герменевтичним підходом Х-Г. Гадамера. [244, c. 771] Схожої вузької точки зору дотримується і угорський дослідник М. Бодіг, зазначаючи, що «тлумачення — це один із видів діяльності, спрямований на з'ясування значення». [205, c. 126]
Вартим уваги з точки зору його близькості до підходу Г. Кельзена є і підхід Г. Гроція (хоч, звісно, епохи, у яких працювали дослідники відрізняються в часі). Так, у своєму відомому творі «Права війни та миру» він не тільки запропонував перші правила тлумачення міжнародних договорів (про що детальніше йтиметься нижче), але також звертається до поняття тлумачення як такого, як до мистецтва, посилаючись при цьому на думку Цицерона, однак, не заперечуючи її. [230, c. 850] Як показав досвід, багато інших дослідників розглядали тлумачення не тільки з точки зору науки чи практики, а також і з точки зору естетичної, вважаючи його одним з проявів мистецтва.
А. Мармор у своїй монографії «Тлумачення та теорія права» зазначає, що термін «тлумачення» можна розуміти у широкому та у вузькому сенсі. Так, у широкому він погоджується із підходом, прийнятим більшістю вітчизняних дослідників, за яким тлумачення є поєднанням з'ясування та роз'яснення. Щоправда, А. Мармор до з'ясування та роз'яснення додає ще і теоризування (створення теорій), водночас видається, що остання дія може розглядатися в рамках попередніх двох, оскільки створити теорію можна як внаслідок роз'яснення чогось для когось, так і внаслідок з'ясування для себе. [248, c. 9]
У своєму відгуку на працю А. Мармора, Т. Ендікотт дає надзвичайно лаконічне визначення тлумачення. Він вважає його відповіддю на питання «А що ви з цього можете зробити?» Тут же він уточнює, що робити треба саме з цього, а не з чогось іншого. [216, c. 451] Одночасно, з ним погоджується і дослідниця Дж. Діксон, зазначаючи, що «тлумачення чогось — це намагання не просто відтворити, а зробити щось чи витягнути щось із оригіналу». [293]
Сучасний філософ Й. Рац вважає тлумачення дією з пояснення, показу та виявлення об'єкта тлумачення («оригіналу», як він його називає). Він, стоячи на позитивістських позиціях, критикує підхід, за яким тлумачення є процесом виявлення наміру автора норми, себто не відносить себе до прихильника теорії намірів. [248, c. 155-156]
З точки зору американської теорії договорів, тлумачення визначається як «процес докладення зусиль для з'ясування значення символічних висловів, використаних сторонами договору чи їх висловів на стадії підготовки до укладення договору, чи в процесі створення одного чи багатьох юридично обов'язкових зобов'язань». [254, c. 834] Інший підхід цієї теорії — розуміння тлумачення як «дії, спрямованої на віднайдення справжнього сенсу слів у договорі таким чином, щоб дати можливість іншим з'ясувати саме те значення, яке сторони договору туди вклали». [234, c. 129] Офіційний
американський коментар стосовно права договорів зазначає, що «тлумачення обіцянки чи угоди або якогось терміну в них є з'ясуванням їх значення». [294, c. 325]
Ще один американський дослідник О. Фісс визначав тлумачення як «динамічну взаємодію між читачем і текстом, а також значенням продукта такої взаємодії». [223, c. 739]
Вже згаданий вище Т. Ендікотт визначає тлумачення як «креативний процес міркування метою якого є віднайти ґрунт для відповіді на питання щодо значення певного об'єкта». [217] На схожих позиціях стоїть і П. Тієрсма, називаючи тлумачення «ментальним процесом, за допомогою якого особа витягує щось, що має назву «значення» з фізичного вкладу, в даному випадку — розмовної або письмової мови». [276, c. 1096-1097]
Цікавим питанням, яке ставиться у іноземній літературі, є питання про концепцію попереднього тлумачення. Так, вже також згаданий вище А. Барак вважає, що попереднє тлумачення, як концепція, не має права на існування. «Не може бути пре-екзегетичного розуміння тексту, оскільки ми можемо його з'ясувати та зрозуміти лише внаслідок процесу тлумачення». [200, c. 123] Водночас, німецький філософ Ю. Хабермас вважає, що «тлумачення починається із оцінювального «передрозуміння», яке формує попередній зв'язок між нормою та умовами, та відкриває горизонт для подальших зв'язків». [231, c. 199] Його підтримував і американський дослідник Р. Дворкін, який вважав, що «на передтлумачному етапі за допомогою правил і стандартів здійснюється попереднє з'ясування суті». [215, c. 65-66] Такий підхід Дворкіна досить добре пояснюється його відомою теорію «складних справ», відповідно до якої справу, яка розглядається судом, можна вважати складною у таких випадках: коли відповідна норма права є настільки неоднозначною, що стає незрозуміло, як її застосовувати, й суд не може прийняти рішення тільки шляхом вивчення її буквального змісту; коли є підстави одночасного застосування декількох норм і суддя повинен обрати
одну з них; коли знайдено прогалину, тобто не існує жодної норми, яку треба застосовувати відповідно до наявних фактів (ця прогалина заповнюється шляхом «розширення» існуючої норми, іноді суддя сам створює нову норму); коли судові рішення у значній кількості справ приймаються з посиланням на норми, які навіть важко назвати «неоднозначними» — вони настільки неоднозначні, що питання та суперечки залишаються й після прийняття цих рішень, які спричиняють постійну дискусію про правильність застосування цих норм до наявних фактів з урахуванням обставин справи». [189, c. 101] Водночас, такий його підхід критикується іншими науковцями, які, зокрема, зазначають, що навіть на передтлумачній стадії необхідно провести якесь тлумачення. [243, c. 1110]
В контексті питання про попереднє тлумачення варто також навести думку сучасної української дослідниці О. І. Кадикало, яка, визначаючи поняття суб'єкта тлумачення, називає ним всякого, хто застосовує закон. [110, c. 9-14] Тут же вона пише: «Застосування закону неможливе без з'ясування змісту правової норми. , і тому застосування завжди передує тлумаченню». [110, c. 9-14]
Досить детально підійшов до визначення поняття «тлумачення» Д. Хой. Він проаналізував його розвиток з герменевтичної точки зору, базуючи свої висновки на положеннях праць італійського дослідника Е. Бетті, американського літературного критика Е. Д. Хірша та німецького філософа Х-Г. Гадамера. Так, він зазначає, що перші два «дотримуються давніших поглядів, відділяючи першу дію — когнітивний акт розуміння чи пояснення значення тексту від другої — нормативного роз'яснення важливості (значення) цього тексту. Водночас, виділяється і третя дія — репродуктивне застосування того смислу до конкретної ситуації. Ці дослідники вважають, що дані дії є окремими, і будь-які спроби їх поєднати призведуть до зниження об'єктивності розуміння і, як наслідок, можуть призвести до релятивізму чи до нігілізму. Вони вважають, що в принципі, правильне розуміння тексту
може бути лише одне і правильність визначається за тим чи воно співпадає із намірами автора чи авторів». [232, c. 138] Тут же дослідник подає і протилежну думку Х-Г. Гадамера, який вважає, що «часто те, що людина говорить, протирічить тому, що вона думає. Для Гадамера зрозуміти текст — це спершу зрозуміти необхідний контекст, який містить необхідні передумови для розуміння речення чи вислову. На відміну від попереднього підходу (теорії намірів, яка поряд з іншими теоріями тлумачення, буде детальніше розглядатися у Розділі 3), запропонована Гадамером теорія, об'єктивність ставить у зв'язок із правильним розумінням належного контексту». [232, c. 138-139] Та і загалом, підхід Гадамера відрізняється тим, що основоположним фактором для юридичної герменевтики є протистояння між текстом-джерелом права (законом) і текстом, що є результатом його застосування в конкретній ситуації тлумачення (судовий вирок, рішення органу влади). [94, c. 44]
Водночас, цікавий підхід у австралійських дослідників. Тлумачення вони розуміють як «гіпотезу, яка базується на даних, наданих об'єктом тлумачення, про значення об'єкта тлумачення». [271, c. 470]
Американський дослідник Д. Кеннеді при спробі систематизувати всі наявні підходи до визначення поняття «тлумачення» прийшов до висновку, що їх можна поділити на дві групи. Перша вважає тлумачення «процесом із відкритим кінцем», а друга - «результатом цього процесу». [237, c. 252]
Водночас, зустрічаються у американській літературі також і досить специфічні підходи до розуміння тлумачення. Так, у своїй статті, присвяченій питанню юридичного тлумачення, Д. Паттерсон висловив думку, що «тлумачення є паразитичною діяльністю в юридичній практиці, і в жодному разі не є фундаментальною складовою права». [256, c. 687] Свій підхід він базує на тому, що фактично тлумачення дуже сильно залежить від розуміння, прийнятого у певній галузі чи на певній території (особливо це актуально для практики). Він чітко стоїть на позиції, що розуміння
(з'ясування) аж ніяк не може вважатися частиною процесу тлумачення, оскільки «саме внаслідок включення розуміння до тлумачення останнє набуває паразитичного статусу». [256, c. 687] До такого висновку автор приходить, критикуючи позицію С. Фіша, який створив теорію, за якою при прочитанні тексту читач створює значення цього тексту. [256, c. 689] Відповідно до теорії Фіша, тлумачення є дією, що знаходиться між річчю, яку ми намагаємося зрозуміти, і нашими намаганнями зрозуміти це значення. [256, c. 689] Підхід Д. Паттерсона є одним із прикладів сучасного нео- текстуалізму (про який з-поміж інших теорій тлумачення йтиметься у наступному розділі). Він активно критикує інтерпретаційну теорію права Р. Дворкіна, який зазначав: «Право, як цілісність, вимагає від судді перевірити своє тлумачення будь-якої частини системи політичних структур та рішень свого суспільства, задавши собі запитання чи зможе таке його тлумачення бути частиною когерентної теорії, яка б обґрунтовувала систему загалом». [215, c. 245]
Зрештою, підходів до визначення поняття «тлумачення» в літературі є ще багато. З їх великого різноманіття можна зробити висновок, що, незважаючи на невеликі відхилення у поглядах деяких дослідників, більшість представників як вітчизняної, так і зарубіжної наукових шкіл сходяться на думці, що тлумачення можна розуміти у двох сенсах. По-перше — як процес, по-друге — як результат. В рамках цього процесу здійснюються два інші процеси — з'ясування та роз'яснення, які можуть існувати як взаємодоповнюючі складові єдиного процесу. При цьому, як у першому, так і в другому випадку їх можна об'єднати поняттям «тлумачення».
Розібравшись із сутністю терміна «тлумачення», варто тепер перейти до з'ясування його предмета. Ним є те, до чого заради досягнення тлумачення як результату, застосовується тлумачення як процес. Думки дослідників щодо природи предмета теж розходяться.
У цитованому вище визначенні поняття тлумачення, взятому із
тлумачного словника української мови, зазначається, що тлумачити означає: «визначати зміст, роз'ясняти суть». [289; c. 843] Відповідно, предметом слід вважати або зміст, або суть. Оскільки ці два слова є очевидно різними, слід з'ясувати наскільки великою є ця різниця.
Так, вже цитований вище словник під змістом, зокрема, має на увазі «суть, внутрішню особливість чого-небудь; характерні риси, які відрізняють дане явище, предмет від подібних явищ, предметів і т. ін». [289; c. 351] Видається, що поняття змісту та суті вважаються близькими за значенням і чи й не синонімічними, оскільки в цьому ж словнику одне поняття визначається через інше (зміст через суть), а визначення поняття суті взагалі не подане. Найближче до нього за значенням «сутність» визначається як: «найголовніше, основне, істотне; суть, сенс, зміст». [289; c. 785] Як видно, тут теж застосовується визначення одного поняття через інше. Таким чином, з лінгвістичної точки зору предметом тлумачення є зміст або суть (які вживаються як синоніми).
Російські лінгвісти В. І. Даль та С. І. Ожегов при визначенні тлумачення, оперують поняттями «сенс», «смисл» та «зміст». Англосаксонський «Словник Блека» — поняттями «значення» та «розуміння». Більшість зі згадуваних уже вище дослідників, починаючи від Аристотеля, теж застосовували якийсь із наведених вище синонімів для позначення предмета тлумачення.
Видається, що кожен із наведених вище термінів, є з незначними видозмінами одним і тим самим поняттям. Це поняття, однак, є неоднозначним, і в сучасній юридичній літературі існують різні теорії, які пояснюють поняття змісту юридичної норми і класифікують підходи до її пояснення. Так, зокрема В. Гончаров виділяє дві теорії до розуміння змісту юридичної норми. Він їх умовно розподіляє на теорії авторського змісту та теорії неавторського змісту. [95, c. 3] Відповідно до першої групи теорій, зміст юридичної норми пов'язується із намірами безпосереднього
нормотворця та його волею (суб'єктивістські теорії). Друга група теорій передбачає, що зміст юридичної норми не залежить від намірів його безпосереднього автора. Зміст тут інтерпретується як наміри «актуального законодавця» або як «воля закону». [95, c. 3] Зрештою, про поняття намірів та волі ще йтиметься у цьому дослідженні. Це два актуальних питання, які, зокрема, складають основу для однієї із теорій юридичного тлумачення - теорії намірів.
Надане В. Гончаровим розуміння змісту юридичного тлумачення показує, що зміст тлумачення має подвійну природу. З одного боку це намір, як його розуміє ця теорія - первинний намір, який вкладається у сенс норми права її творцем. В цьому думку Гончарова розвивають Ж. Тобор та Т. Пєтжиковський, які у своєму дослідженні питання тлумачення приватноправових договорів ставлять питання про те, намір кого слід тлумачити - особи, яка формально укладала договір, чи особи, яка його фактично писала, і чи можна наміри однієї з них ігнорувати, надавши перевагу намірам іншої. [277, c. 17] З іншого боку - цей намір може бути чимось відмінним від волі нормотворця (використаний Гончаровим термін «воля закону»), намір міг і не вкладатися нормотворцем під час створення норми права, однак, з'явився там еволюційно внаслідок зміни обставин. При цьому сама форма норми може не змінюватися. Буква залишається старою, змінюється лише її дух, а відповідно і сама норма.
Вартою уваги тут є також і думка радянського дослідника П. Сорокіна, який в коментарі до питання про тлумачення законів зазначив, що «метою тлумачення є з'ясувати точний зміст закону відповідно до його смислу та
букви». [163, c. 711]
Таким чином, питання про предмет юридичного тлумачення зрештою зводиться до з'ясування його змісту, для відкриття сутності якого слід застосувати методи юридичного тлумачення, про які - в наступному розділі. Наразі ж ще нез'ясованим залишилося питання про об'єкт тлумачення.
Об'єкт тлумачення, передусім можна розуміти як форму, зовнішню оболонку предмета тлумачення, тобто ті фізичні чи уявні рамки, в яких існує предмет. Відповідно, питання з'ясування що таке об'єкт тлумачення зводиться до того, щоб зрозуміти до чого в першу чергу слід застосувати тлумачення як процес заради того, щоб з'ясувати що собою являє предмет тлумачення в кожній конкретній ситуації (див. Рис. 1).
ТЛУМАЧЕННЯ
(процес)
Такий підхід видається найбільш логічним, оскільки дає дуже чітке пояснення всього процесу тлумачення та, відповідно, тлумачення як результату цього процесу. Водночас, І. І. Лукашук вважає за доцільне замість терміна «предмет тлумачення» вживати термін «засоби тлумачення». Їх він визначає як «засоби, за допомогою яких з'ясовується зміст норми». [141, c. 27] Дослідник Є. Білозьоров з цього приводу зазначає, що «одні науковці вказують, що тлумаченню підлягають закони або норми права, інші - розглядають тлумачення права». [83, с. 78] Так, О. В. Скурко розділяє джерела права (які, водночас, є і об'єктом тлумачення) на такі групи: звичаєве право, судове рішення («право положення») - для систем загального права, «писане право» («правовстановлення») - для романо-германської
системи, а «вінцем» системи вона називає міжнародне право, основою якого є договір. [172, c. 113] Видається, що розділення об'єкта тлумачення таким
чином не є доцільним, якщо розглядати право з позитивістської точки зору, як
систему норм. Оскільки норма - найменший елемент, який містить всі ознаки права, то з точки зору позитивізму терміни «тлумачення норм права» та «тлумачення права» є очевидно тотожними (що і показало цитоване дослідження Білозьорова), однак, право може розглядатися і з точки зору інших теорій.
Наприклад, з точки зору природно-правової теорії право не вважається системою норм. Воно (якщо підходити до питання природно-правової теорії з узагальненої точки зору про неї) є радше системою можливостей, і норма права (цей термін присутній і в цій теорії також) вже не буде вважатися найменшим елементом, що має всі ознаки права в такому випадку. В цьому разі термін «тлумачення права» має право на існування поряд із терміном «тлумачення норм права», хоча сутність їхня буде різною. Тлумачення норм права - це з'ясування та роз'яснення відповідних загальнообов'язкових правил поведінки, які складають норму права. Водночас, тлумачення права - це тлумачення відповідних можливостей, які лежать в основі концепції права за природно-правовою теорією. Деталі цього питання, однак, потребують окремого ґрунтовного дослідження із глибоким осмисленням всіх філософських підвалин, на яких базується кожна із концепцій розуміння права. Відповідь на це питання знаходиться там. Водночас, оскільки це дослідження присвячене тлумаченню міжнародних договорів в рамках національної системи, найбільш доцільним видається обмежити в його світлі об'єкт тлумачення нормою права і розглядати міжнародні договори як систему відповідно впорядкованих норм, а питанню тлумачення права як концепції природно-правової теорії присвятити окреме дослідження.
Однак, існує і трохи відмінний погляд на поняття тлумачення як процесу. Зокрема Ф. Шлейєрмахер вважає тлумачення мистецтвом, оскільки
ідеально з'ясувати об'єкт тлумачення неможливо. В цьому він у дечому погоджується зі згаданими вже вище Г. Гроцієм та Х-Г. Гадамером, однак в той час як ті вважають, що тлумачення може бути мистецтвом за певних умов, він вважає його мистецтвом завжди внаслідок того, що умови, у яких цей процес здійснюється людьми, ніколи не можуть бути ідеальними. Ідеальних умов не існує. На людину, яка відповідне тлумачення здійснює, чиниться прямий чи непрямий тиск. Відповідно, ці впливи відхиляють її від ідеального курсу тлумачення, а отже, такий процес має всі ознаки мистецтва. [264, c. 76] Такий підхід вважають актуальним і на сьогодні. Зокрема О. О. Мережко вважає, що тлумачення в міжнародному праві теж має творчий характер. [148, c. 133] Шлейєрмахеру також приписують важливий постулат тлумачення як такого. Він стосується мети тлумачення. Зокрема, про це він казав: «(Мета тлумачення) - зрозуміти текст з самого початку, а потім навіть краще за автора». [264, c. 83]
Водночас, питання про те, що, власне, можна вважати предметом тлумачення є дуже суперечливим, і консенсус з цього приводу з-поміж науковців не знайдений.
Серед основних підходів розрізняють, зокрема, ті, за якими під предметом юридичного тлумачення розуміють текст, відповідно зводячи юридичне тлумачення до тлумачення юридичних текстів, [226, c. 26] а також ті, які вважають, що предметом тлумачення є норма права, яка може і не міститися у тексті, водночас існувати реально. [174] Саме тлумаченню норми права, як предмета тлумачення присвячена більшість сучасних дисертаційних досліджень на теми, близькі до теми цього дослідження.
Існують також і підходи, які важко віднести до якоїсь з наведених вище категорій. Автор одного з них - Т. В. Кашаніна. Так, вона виділяє три підходи.
Перший базується на тлумаченні букви закону (статичний підхід). Цим вона очевидно погоджується із першим підходом, наведеним вище, і
предметом вважає статичний незмінний текст, в межах якого вона віднаходить об'єкт.
Другий базується на тлумаченні духу закону (динамічний підхід). Його девізом вона вважає: «Закон не догма, а настанова до дії». Таким чином, вона погоджується із другим підходом, за яким тлумачаться норми права, які необов'язково знаходяться в тексті, а можуть існувати й поза його межами. Відповідно, саме в ці межі направляє вона всіх, хто здійснює тлумачення, вказуючи, що керуватися слід не чітко написаним, а намірами, принципами, а отже саме вони будуть предметом тлумачення.
Третій же підхід є комплексним і базується на одночасному пізнанні у процесі тлумачення і букви, і духу закону. [119, c. 339] Він, очевидно, є найбільш універсальним, оскільки враховує щонайменше дві позиції (існування предмета тлумачення як тексту, так і його існування поза текстом). Водночас, такий підхід потребує дуже детальних вказівок, на предмет у якій формі слід звертати увагу спершу, а на який пізніше, і за яких умов.
Детально розробити цю рекомендацію є справою непростою і не завжди можливою. Видається, що існування універсального загальноприйнятного рецепту малоймовірне, водночас, в межах конкретних
галузей права чи його інститутів такі рекомендації можуть бути корисними.
Багато запитань викликає перший підхід, а відповідно, і його предмет - текст. В науковій літературі на сьогодні немає чітко сформованої єдиної думки щодо природи цього явища, його сутності. Так, перше, що впадає у очі коли згадується поняття «текст», - певний впорядкований набір прийнятих у оточенні символів, який має зрозуміле для всіх членів цього оточення значення, або якщо його значення можливо з'ясувати, не звертаючись до засобів, недоступних для даного оточення. Простіше кажучи - перед уявою постає звичайне письмо або літери, слова, речення та абзаци, надруковані або написані на певному носії, як правило, на папері.
Більшість норм права містяться саме на паперових носіях (хоча, звісно,
в минулому були поширеними й інші, так закони Стародавнього Єгипту писали на папірусі, Вавилону - на глині, є юридичні документи, які містяться на каменях та цілій низці інших непаперових носіїв). На сьогодні, зокрема, популярності набуває їх електронна форма.
Таке різноманіття носіїв, де містяться норми права, створює проблеми для теоретичного осмислення сутності предмета тлумачення. Текст, видається з першого погляду, - необов'язковий елемент норми права. Особливо писаний текст. Водночас, існують концепції, які обґрунтовують існування тексту і у неписаному вигляді. Вони варті уваги.
Так, Х. Грасіа текстом називає: «групу сутностей, які
використовуються як знаки (позначення), та обрані, впорядковані автором з метою передати конкретне значення аудиторії у певному контексті». [229, c. 44] Даний підхід не зобов'язує автора використовувати письмо для того, щоб передати своє повідомлення якійсь аудиторії. Це може бути зроблено і знаками, символами, водночас вони мають бути зрозумілими для аудиторії, якій повідомлення адресоване.
Крім того, в цьому випадку текст можна розглядати також в рамках контексту як сукупності потоків інформації, які сприймає аудиторія, і тексту, як головного потоку з-поміж всіх інших.
Водночас, тут виникає також ще одне запитання. За визначенням Грасіа, текст - це група сутностей, які використовуються як знаки (себто текст - група знаків). Однак, не менш складне у цьому контексті питання полягає також і у тому, що таке знаки. Їх можна визначити як певні зміни (діяння) навколишньої дійсності, які мають наслідком вплив на сприйняття цієї дійсності іншими суб'єктами. Так, перечитавши друкований текст, людина може отримати задоволення або нові знання, а побачивши червоний сигнал світлофора, водії та пішоходи зупиняються.
Підхід Грасіа близько підводить до поняття конклюдентних дій, таких як сигнал регулювальника чи залізничника про зупинку транспортного
засоба. Видається, що дослідник їх ототожнює. І тут є непогані підстави погодитись з ним. Так, звичайний писаний текст завжди ставлять в залежність від мови, адже текст - саме впорядкована система, яка має здатність донести іншим наміри автора. Оскільки система впорядкована, в її основу покладено певні правила, відповідно до яких вона існує. У питаннях мови - це мовні правила, які наявні у кожній мові світу. Водночас, є також і всі підстави говорити і про те, що сигнали регулювальника чи чергового по залізничній станції, який відправляє чи зупиняє поїзд, також можна назвати мовою, оскільки так само як і в будь-якій мові, показуючи жести, відповідні уповноважені особи керуються певними правилами, зокрема тими, що кожен жест (часто також і колір чи звук які супроводжують їх) має певне визначене значення. Більше того, дослідники наводять приклад, коли текстом вважалася релігійна церемонія, зокрема церемонія кремації на острові Балі. [223, c. 739]
І тут видається абсолютно слушною думка про те, що впорядковану систему таких жестів можна вважати такою, що впорядкована відповідно до правил, схожих на мовні правила, а відповідно, її також можна вважати текстом. Більше того, видається що текстом можна вважати і відсутність будь-яких дій, жестів чи звуків, абсолютне мовчання. В цьому випадку роль визначника значення буде відігравати контекст (наприклад, хвилина мовчання на траурних церемоніях). Таким чином, можна зробити декілька проміжних висновків.
Так, текст - поняття не лише письмової мови. Він насправді може існувати і у неписьмовій формі. Його визначником є не наявність видимих символів, як правило, написаних чи надрукованих, а наявність упорядкованої системи символів, які мають відповідне значення, яке адресати можуть визначити за попередньо обумовленими правилами. Відповідно, така система символів може існувати навіть у формі мовчання або чистого аркуша паперу. Однак, вони стануть текстом лише в тому випадку, коли нестимуть
відповідне значення, яке можна визначити за узгодженими поміж адресатами правилами.
Положення теорії Грасіа досить тісно переплітаються з положеннями теорії П. Рікьора, який присвятив герменевтичним дослідженням дуже багато часу і праць. На відміну від попереднього дослідника, Рікьор не просто пояснює можливість існування тексту у неписьмовому вигляді. Він пропонує модель такого тексту.
В основу своєї теорії стосовно тексту П. Рікьор ставить поняття дискурсу. [259, c. 198] Його він визначає як «лінгвістичну практику», «лінгвістичне використання». [259, c. 198] Базовою одиницею тексту він вважав речення, в той час як для знаку він відводив роль базової одиниці мови. [259, c. 198] Крім того, відмінністю дискурсу від мови (а саме на цій позиції стоіть П. Рікьор) є те, що дискурс «завжди реалізується тимчасово, у конкретний момент, в той час як система мови (система мовних правил) є віртуальною і від часу не залежить». [260, c. 92] Остання думка є досить- таки спірною, оскільки мовні правила також з часом змінюються, однак для даного дослідження ця відмінність великої ролі не грає.
Рікьор виділяє також і інші ознаки дискурсу, такі як визначеність суб'єкта у дискурсі та його відсутність у мові, розглядає мову як щось внутрішнє зі своїми правилами, в той час як дискурс становить зовнішню оболонку цього внутрішнього, вважає мову лише причиною для комунікації, в той час як дискурс є самим процесом обміну повідомленнями. [260, c. 92]
Всі наведені вище чотири ознаки Рікьор вважає складовими частинами мови як події (а не як правила). Причому наголос він робить на тому, що вони є характерними для розмовної мови, а не для письмової. Письмова мова, на відміну від усної, відрізняється тим, що подія письмової мови не фіксує саму подію, як це робить мова усна. Вона фіксує саму мову, а вже подія фіксується сказаним, тобто усною мовою.
Для характеристики перетворення письмової мови в усну, Рікьор
звертається до твору Остіна та Сеарле, які представляли подію усної мови у вигляді системи ієрархічних дій, здійснюваних на трьох рівнях. Перша дія - локуціонарна дія, або дія сказаного. Друга дія - іллокуціонарна дія, тобто дія, яка означає що ми робимо в сказаному. Третя дія - перлокуціонарна дія, тобто дія, яка означає що ми робимо, говорячи. Рікьор наводить приклад фрази «Зачиніть двері!» як дії сказаного, водночас, за його словами, якщо додати до цієї фрази тон вимоги або наказу, ми отримаємо іллокуціонарну дію, а якщо додати до неї певні стимули, з натяком на певні результати (позитивні чи негативні - заохочення чи покарання) - це буде прикладом перлокуціонарної дії. [260, c. 93-94]
У своєму дослідженні П. Рікьор йде набагато далі, але для цього дослідження важливим є висновок вченого про те, що текст є виразником значеннєвої дії, а оскільки дія не обов'язково повинна бути визначена на письмі, то й існування неписьмового текста, аналогічного з тим, який обстоює у своїй теорії X. Грасіа, є абсолютно реальним. [260, c. 93-94]
Окрім теорій Грасіа та Рікьора, які підходили до визначення поняття тексту більше з філософської точки зору, цю проблему піднімав і Дж. Брунс, розглядаючи конкретно специфіку юридичного тексту. В основі його підходу лежить погляд на текст не з логічно-філософської точки зору, яку має Грасіа, а погляд на текст через призму сутності права. Зокрема, він розглядає декілька можливих варіацій такої сутності.
«Наскільки я розумію, є два полюси думок, які можуть допомогти направити людське мислення. З одного боку є ідея, що юридичний текст має розглядатися на прикладі моделі логічного судження, тобто твердження може бути оцінене як (до певної міри) правильне або неправильне відповідно до правил послідовного доведення. З іншого боку, існує думка, що юридичний текст є завжди історично вбудованим та політично мотивованим, тому неможливо більше сприймати право як продукт розуму та аргументу: його слід також (завжди) співвідносити із категоріями матеріальності - силою,
технологіями, суспільними відносинами, статевою різницею тощо». [207, c. 23]
До прихильників першого підходу він відносить Р. Дворкіна, який в рамках своєї аналітичної юриспруденції вважає, що право складається із суджень, і що основною метою юриспруденції є визначити сенс і силу цих суджень. Більше того, Дворкін намагається все, навіть суть права як такого пояснити через тлумачення. З цього приводу один із дослідників писав: «Для Рональда Дворкіна тлумачення є не просто виявом юридичної практики стосовно якої ми можемо задавати запитання. Це головна і невпинна відповідь на майже кожне запитання яке можна було б задати стосовно права чи стосовно теорії права. Тлумачний (інтерпретативний) підхід годиться для опису того, про що йде мова у теорії права і що роблять судді, і також його можна застосовувати для того, щоб зрозуміти вимоги права стосовно кожного конкретного питання». [204, c. 146] В рамках цього підходу юридичним текстом він вважає щось схоже на літературний твір, створений декількома авторами, кожен з яких має на меті створити «найкращий витвір мистецтва». [204, c. 146] В цьому плані він ототожнює тлумачення юридичних текстів із тлумаченням літературних текстів, яке і справді є мистецтвом. Водночас, Дворкін не тільки ототожнює право із сукупністю суджень, він також називає це «правовою цілісністю». Лише в рамках правової цілісності, за його словами, може йти мова про правильне тлумачення. Він просить суддів уявити, що правосуддя має в своїй основі систему визначних принципів про правосуддя як таке і про чесність як його складову. Тільки в такому випадку, за його словами, можна говорити про правильне тлумачення суддями норм права, а відповідно і про правосуддя як таке. Рамки мають бути. [204, c. 146]
У цьому підході можна чітко простежити цікаву особливість. Погляд на тлумачення, як на мистецтво, йде ще з часів Давньої Греції. Вище уже згадувалось, що стародавні греки навіть влаштовували відповідні змагання. Більше того, в той же самий час вони вже тоді (зокрема також цитований
вище Аристотель) вважали тлумачення твердженнями, а оскільки теорія Р. Дворкіна базується на тезі, що право має розглядатися через призму його тлумачення, то можна відповідно припустити, що Дворкін право і тлумачення ототожнює. Вважаючи право системою суджень, а його тлумачення - системою тверджень, він опиняється перед фактом що судження за своїм значенням не сильно відрізняється від твердження, а відповідно, в багатьох випадках є тотожним йому.
Однак, видається, що цей підхід заскладний при застосуванні до тлумачення міжнародних договорів. Якщо у внутрішньодержавному праві, у єдиній правовій системі в певному аспекті й можна погодитися на застосування положень теорії Р. Дворкіна, зокрема, хоча б через те, що там існує ціла система принципів, які є основою для існування всієї системи внутрішньодержавного права, то питання існування цих принципів у міжнародному праві (і навіть не стільки існування скільки їх обов'язковості та дії для інших суб'єктів міжнародного права) викликає завжди гостру і вмотивовану дискусію. Незважаючи на наявність цілої низки основних конвенцій, які мали б встановлювати основоположні принципи міжнародного права, абсолютно достовірно зрозуміло, що зробити їх універсальними, прийнятними для всіх, особливо враховуючи велике різноманіття націй, народів, традицій, релігій та багатьох інших факторів на світовій арені, буде навряд чи можливо, а якщо і можливо, то вкрай складно. В цьому випадку тлумачення міжнародного договору не повинно зводитися до тлумачення його тексту просто як системи суджень, його слід тлумачити комплексно, враховуючи й інші фактори, насамперед політичні.
Визнаючи за предметом тлумачення - текстом його значення як системи суджень, можна наразитися на опір тих, хто, на відміну від Р. Дворкіна, не розглядає право через призму його тлумачення. Так, П. Гудріч, як один із представників цього підходу, заявляє, що «Правовий дискурс є просто одним із багатьох конкуруючих нормативно-дисциплінарних дискурсів, дискурсів
моральності, релігії та суспільних звичаїв, з якими він тісно пов'язаний і від яких він переймає багато із (якщо не всі) аргументів на свою підтримку. Це дискурс, який у ідеалі має розумітися з точки зору питань контролю - домінування та субординації». [207, c. 24] Таким чином, і текст, відповідно до цього підходу, буде розглядатися швидше як настанова до дії, а не обов'язково виразник певної волі суб'єкта, а отже, також може мати позатекстуальну форму.
Таким чином, проаналізувавши вищенаведене, можна прийти до цікавого висновку. Предметом тлумачення можна вважати як текст, як оболонку, за якою міститься норма права, так і саму норму права вже без цієї оболонки. Складність тут може полягати тільки в тому, що досі існують норми права, які містяться у неписьмових джерелах, водночас, як показано вище, говорити про їх позатекстуальність не можна, адже оскільки вони передають певне значення за допомогою конкретних впорядкованих зрозумілих адресатам символів, то текст там має місце (хоч і не у письмовій формі), і, відповідно, може тлумачитися. Водночас, оскільки основна увага цього дослідження присвячена тлумаченню міжнародних договорів, переважна більшість яких (якщо уже на сьогодні і не всі, особливо враховуючи положення статті 1 Конвенції) укладаються у письмовій формі і зберігаються у реальному варіанті (як правило у депозитарія), відповідно, питання про існування чи неіснування тексту як предмета тлумачення в цьому контексті поставати не повинно.
Таким чином, для досягнення тлумачення як результату слід застосувати тлумачення як процес до його об'єкта, в якому віднайти предмет. До того ж тлумачення, як процес, слід здійснювати за відповідними правилами, які, як правило, є мовними, пов'язаними, однак, із юридичними, зокрема, зобов'язанням базувати тлумачення на відповідних принципах, з- поміж яких дослідники виділяють основні: компетентність, об'єктивність, всебічність, телеологічність, систематичність та однаковість тлумачення
правових норм. [154]
Водночас, якщо зазирнути всередину текстуальної оболонки, необхідно буде мати справу з іншим підходом до визначення поняття предмета тлумачення - нормою права. Він є пануючим у науковій літературі. Справді, такий підхід має певне підґрунтя під собою, оскільки норму права можна вважати так-званою цементоутворюючою одиницею права, зокрема, у позитивістському його розумінні, де право визначається як система норм, а відповідно, норма права є найменшою його складовою одиницею, що містить всі притаманні ознаки права. І справді, дуже часто юридичне тлумачення зводиться саме до тлумачення норми права, однак, не завжди.
Навіть перебуваючи в межах позитивістського підходу, не можна забувати, що правознавство, як наука про право, охоплює не лише норми права. Цією наукою охоплюються також і суспільні відносини, які виникають, і набувають правового регулювання. Такі відносини, або точніше - правовідносини, не можуть з'явитися самі по собі. Їх породжують юридичні факти, як конкретні життєві обставини, які стоять в основі виникнення, зміни чи припинення правовідносин. І вже їх регулюють норми права. Таким чином, юридичні факти теж можуть бути (і часто є) предметом юридичного тлумачення. І що цікаво - саме на прикладі цього предмету яскраво видно, що далеко не завжди юридичне тлумачення зводиться до тлумачення юридичних текстів (оскільки такий підхід створив навіть цілу школу текстуалістів, але про неї нижче). Таким чином, юридичне тлумачення може стосуватися не лише норм права, а і всіх інших явищ, які об'єктивно знаходяться в колі правознавства, як науки, або дотичні до неї.
Однак, так чи інакше, хоч юридичне тлумачення і можна поширити на тлумачення як юридичних текстів, як оболонки, в якій містяться норми права, так і на тлумачення юридичних фактів, які є підставою для виникнення, зміни та припинення правовідносин, в контексті цього дослідження основну увагу слід звернути саме на тлумачення норм права, адже саме на цьому
зосереджена основна увага національних судів при тлумаченні міжнародних договорів. Звісно, не можна не брати до уваги і той факт, що тлумачать вони також і юридичні факти, як підґрунтя для подальшого тлумачення норм права, які містяться в них.
Таким чином, юридичне тлумачення може розглядатися як процес (об'єднання процесів з'ясування та роз'яснення, а також щодо кожного з них окремо), а також як результат цього процесу. Об'єктом тлумачення є зміст або значення (смисл) його предмета, а предметом, відповідно, - або норма права, об'єкт якої (зміст) необхідно з'ясувати при тлумаченні, або відповідний юридичний текст, який, як правило, містить норму права. Існування норми права поза текстом неможливе, адже, як показано вище, текст може мати (і часто має) неписьмову форму.
В рамках питання про тлумачення як таке, його об'єкт та предмет варто також згадати і про його результат. Зокрема О. В. Капліна зазначає, що «результатом тлумачення повинна бути ясність і визначеність норми права, тобто отримання такого знання правозастосувачем, яке виключає будь-які сумніви щодо співвідношення «букви» і «духу» закону, двозначності в одержаних висновках». [116, c. 223] Такий підхід видається ідеальним.
Як вже зазначалося вище, тлумачення можна розуміти в двох сенсах. По-перше, як процес, який включає хоча б один (або і обидва процеси) - з'ясування та роз'яснення, а по-друге - як результат цього процесу. Цей результат часто має свою назву - акт тлумачення, що часто корелюється із актом правозастосування. [194, c. 18-19] В науковій літературі існує думка, що акти тлумачення слід вважати джерелами права (зокрема в Україні), оскільки вони органічно пов'язані з сутністю актів, результатом тлумачення яких вони стали. [103, c. 113] До поняття акта тлумачення звертаються й інші дослідники, зокрема в рамках кримінального права. [114, c. 229-239] Так, наприклад, О. В. Майстренко зазначає, що: «акт тлумачення - це форма, в межах якої пізнається і роз'яснюється зміст правових норм». [143] Видається,
що використання терміну «акт тлумачення» є очевидно тотожним поняттю «тлумачення» у сенсі результату. Використання у словосполученні «акт тлумачення» слова «акт» (в сенсі, вжитому цитованими вище дослідниками) наголошує на тому, що мається на увазі саме результат відповідної дії - акту. Така форма склалася на українських теренах історично, однак різниця в сутності понять «тлумачення» (в сенсі результату) та «акт тлумачення» на дане дослідження не має великого впливу, тому в подальшому ці терміни будуть використовуватися взаємозамінно.
Водночас, якщо звернутися зараз до міжнародного договору, як безпосереднього предмета тлумачення, якому присвячене це дослідження, слід, зокрема, зазначити, що в нього є своя специфіка, пов'язана як з характером його творення, так і з його дією як на рівні міжнародного права, так і у внутрішній правовій системі відповідної держави. Детально місце міжнародних договорів у правовій системі України проаналізовано у Розділі 1. Тут же основна увага буде приділена міжнародним договорам як предметові тлумачення у внутрішній системі права.
Водночас, для повного розуміння суті тлумачення міжнародних договорів у внутрішній системі, варто було б спочатку проаналізувати його тлумачення з точки зору міжнародного права як такого, оскільки основною метою міжнародних договорів є, все ж, регулювання відносин між державами на міжнародному рівні. Для цього варто звернутись як до юридичних документів, так і до доктринальних підходів.
Чи не найважливішим документом з приводу міжнародних договорів у світі вважають вже згадувану у Розділі 1 Конвенцію [15], а також прийняті пізніше Віденську конвенцію про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 року [16] та Віденську конвенцію про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року. [14] З цих трьох найчастіше як у теорії, так і на практиці застосовується перша. Її ратифікувала переважна більшість держав,
а багато з тих, які не ратифікували (наприклад, США), [255, c. 68-79] активно визнають керівний вплив її положень у судовій практиці. Конвенція містить визначення поняття міжнародного договору як такого.
Так, стаття 1 при визначенні термінів розуміє «договір» (міжнародний договір) як «міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування». Отже, слід зауважити, що відповідно до Конвенції, міжнародним договором визнається міжнародна угода, і обов'язково у письмовій формі. Згадана вище конвенція 1986 року має аналогічне визначення, водночас, і нших суб'єктів - до держав додані ще й міжнародні організації.
Дослідники міжнародного права у своїй більшості не намагаються дати визначення міжнародного договору, а, як правило, користуються визначенням Конвенції, наголошуючи при цьому на основній меті міжнародного договору - створенні зобов'язання. В даному випадку - на рівні міжнародного права. [220, c. 119; 210, c. 179-180; 85, c. 112; 140, c. 124]
Надзвичайно важливим для повноти з'ясування питання про тлумачення є з'ясування природи міжнародного договору. Це сильно впливає на роль його тлумачення у відповідному контексті, і також сильно від цього контексту залежить.
Видається, що міжнародний договір на міжнародному рівні слід розглядати як угоду між двома суб'єктами міжнародного права. Це положення закріплене як у наведених вище Віденських конвенціях, так і у доктрині міжнародного права. [140, c. 124] Відповідно, до нього б мали застосовуватися способи тлумачення, притаманні звичайним договорам (про способи тлумачення детальніше у Розділі 3). В той же час, як показано у Розділі 1, міжнародний договір у національній правовій системі має спеціальний статус, і при його тлумаченні повинні враховуватися як
положення про тлумачення національного законодавства, так і положення про тлумачення договорів, зокрема і положення статей 31-33 Конвенції.
Важливим елементом, який має враховуватися під час тлумачення міжнародних договорів у національному праві, є також і те, що окрім юридичного смислу, цей документ має і серйозний політичний смисл, і на відміну від норм національного права, тут політичний фактор відкинути найтяжче. [110, c. 216] Простими словами, в питанні тлумачення міжнародних договорів слід враховувати той факт, що від його тлумачення, а особливо — від наслідків його тлумачення дуже сильно залежить місце і роль держави на світовій арені, адже недотримання міжнародних договорів порушує принцип pacta sunt servanda і таким чином, може призвести до виникнення для держави небажаних нслідків у вигляді додаткової відповідальності за міжнародним правом. Звісно, врахування цього факту не є основним завданням суду, як органу — представника держави, уповноваженого тлумачити міжнародні договори, водночас, не звертати на нього увагу теж не можна.
З цього приводу І. І. Лукашук писав: «Тлумачення — це наука і мистецтво. Поряд із об'єктивними елементами в цьому процесі великою є питома вага суб'єктивних моментів. Тлумачення здійснюється людьми, які керуються притаманною їм політичною, моральною, правовою свідомістю. Все це не може не мати впливу на результат». [141, c. 5] У цьому ж руслі висловлюється і угорський науковець Ч. Варга: «Ми можемо прийняти те, що раціональність сама по собі є не більше ніж однією з багатьох традицій, більше того, що помилкою є припускати існування чи необхідність однієї (найкращої чи найвищої) точки зору для визначення ідеальної раціональності, і, відповідно, в підсумку ми також повинні визнати, що різні типи логіки і семантики можуть бути придатними в різних контекстах і для різних теорій». [87, c. 18-19] Водночас, I. Лукашук також погоджується із думкою відомого американського юриста Л. Хенкіна, який сказав: «Як кожна
країна, Сполучені Штати часом схильні тлумачити Статут (ООН) відповідно до своїх інтересів, як вони їх розуміють, ... (однак), тлумачення, яке не відповідає текстові, цілям, задуму, історії та іншим принципам конструювання договорів, нікого не переконає і не досягне успіху». [141, c. 56] Саме ці постулати складають основу так-званого «цілісного тлумачення», яке активно застосовується Верховним судом США при тлумаченні Конституції США, [228, c. 29] і яке за аналогією можна застосовувати до тлумачення міжнародних договорів.
2.2.
Еще по теме Поняття юридичного тлумачення:
- 16.6. Юридична (законодавча) технікаОднією з важливих умов удосконалення законодавства є оволодіння системою вимог, що висуваються до процесу створення законів і підзаконних актів. Ці вимоги формулюються в галузі знань, іменованих юридичною (законодавчою) технікою, їх ігнорування має наслідком недосконалість створюваних законів і підзаконних актів, негативно відображається на режимі правопорядку у країні. Право-творчість тільки в тому разі є ефект
- 20.7. Поняття і загальна характеристика тлумачення права
- Стаття 82. Право власності на землю юридичних осіб
- § 1. Поняття юридичної відповідальності за земельні правопорушення
- Доктринальні основи юридичної техніки
- Поняттєво-категорійний апарат
- Методологія юридичної техніки
- Наукові підходи до визначення поняття «юридична техніка» й ознаки юридичної техніки
- Види юридичної техніки
- Співвідношення юридичної техніки із законодавчою технікою та законодавчою технологією
- Поняття юридичного терміна та термінології Термінологічна система права виступає своєрідним ядром, що об'єднує
- Вимоги до юридичних термінів і правила їх використання
- Доктринальне осмислення юридичної конструкції
- Визначення поняття юридичної конструкції
- § 2. Поняття порівняльного правознавства
- § 3. Розрізнення тлумачення права залежно від його обсягу
- § 1. Тлумачення права.
- Поняття юридичного тлумачення
- Плюралізм методів та способів тлумачення міжнародних договорів національними судами