<<
>>

3.1. Провадження у справах про встановлення фактів, що тягнуть за собою виникнення, зміну чи припинення сімейних правовідносин

Сімейні особисті немайнові та (або) майнові відносини виникать, змінюються або припиняються між членами сім’ї, визначеними СК України. Коло цих відносин досить широке, а його аналіз не входить до предмету цього дослідження. Разом з тим, більша частина фактів, що мають юридичне значення, перелік яких закріплено ст. 256 ЦПК України, є фактами, безпосередньо чи опосередковано пов’язаними із сімейними правовідносинами.

Безпосередньо пов’язаними із сімейними правовідносинами є факти:

- родинних відносин між фізичними особами;

- перебування фізичної особи на утриманні;

- проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу;

- реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення.

Безпосередність такого зв’язку випливає з того, що встановлення вказаних фактів може здійснюватись щодо осіб, які є чи були учасниками сімейних правовідносин, а відповідні відносини підпадають під регулювання нормами сімейного законодавства. Це, наприклад, відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір’ю та батьком дитини, між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком та іншими визначеними СК України членами сім ї. Зокрема, право на утримання може виникнути у одного з подружжя (ст. 75 СК України), у тому числі в особи після розірвання шлюбу (ст.76 СК України), у жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, але тривалий час проживали однією сім’єю (ст. 91 СК України), у батька, матері або дитини (ст. ст. 180, 198, 201, 202 СК України), у баби, діда, внуків (ст. ст.265, 266 СК України) тощо [198]. Термін «утримання» характерний для сімейних правовідносин, у випадках, коли функцію утримання члени сім’ї не виконують, може йтись про призначення державної допомоги (наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку призначення та виплати тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, не мають можливості утримувати дитину або місце проживання їх невідоме» [115]).

Опосередковано пов’язаними із сімейними правовідносинами є факти:

- народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;

- смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті;

- смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру тощо.

Опосередкованість такого зв’язку зумовлена тим, що відносини, в межах яких виникла потреба у встановленні того чи іншого із вказаних фактів, не належать до відносин, які регулюються сімейним законодавством та не є, власне, сімейними, однак є підставою для виникнення сімейних прав та обов’язків та/або можуть мати відношення до реалізації та захисту прав та інтересів членів сім’ї.

Так, відповідно до частини 1 статті 121 СК України права та обов’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому ст. ст. 122 та 125 цього Кодексу [198].

Також, як приклад, встановлення факту смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру може бути потрібним дружині (чоловіку) такої особи для оформлення спадщини, реєстрації припинення шлюбу.

Разом з тим, у вказаному випадку слід здійснити аналіз підстав та мети звернення до суду для того, щоб правильно застосувати ст. 46 ЦК України та визначитись, чи має йтись про встановлення факту смерті особи у порядку, визначеному главою 6 Розділу IV ЦПК України, чи про оголошення фізичної особи померлою у порядку, визначеному Главою 4 Розділу IV ЦПК України.

Зупинимось на особливостях розгляду окремих категорій справ про встановлення фактів, що тягнуть за собою виникнення, зміну чи припинення сімейних правовідносин.

Встановлення факту родинних відносин. За наявності у заявника документів, які безумовно підтверджують наявність родинних відносин з певною особою, встановлення відповідного юридичного факту може бути здійснено компетентним органом (особою): нотаріусом при оформленні свідоцтва про право на спадщину, державним реєстратором при реєстрації права на нерухоме майно тощо. У разі ж відсутності необхідних документів у заявника та неможливості їх отримання чи відновлення, справа про встановлення факту родинних відносин стає підвідомчою суду. У такому випадку лише суд своїм рішенням може вплинути на виникнення, зміну або припинення особистих та (чи) майнових прав. Зазначене підкреслює важливість досліджуваного питання для реалізації прав фізичних осіб та актуальність цієї проблематики.

Для правильного розуміння природи аналізованих відносин, які підлягають встановленню у порядку цивільного судочинства, насамперед, слід визначитись з поняттями: «родич», «родинні відносини», «сім’я», «член сім’ї», «сімейні відносини». Окремі аспекти цього питання уже розглядадись у цій роботі (підрозділ 1.3).

У чинному законодавстві більшого поширення набули терміни «члени сім’ї» і «близькі родичі». Рішення Конституційного Суду України № 1-8/99 [158], хоч і стосується тільки певних категорій громадян, загалом додає зрозумілості питанню про поняття «член сім’ї». Так, обов’язковою умовою для визнання осіб членами сім’ї, крім власне факту спільного проживання, є ведення з суб’єктом права на пільги спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, бюджету, харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування жилим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Як бачимо, для того, щоб вважатися членами сім’ї від осіб не вимагається наявність кровного зв’язку.

Традиційно виділяють родичів, які є учасниками сімейних правовідносин, та інших учасників, які не мають кровного споріднення (наприклад, подружжя). Як вказує Ромовська З.В., поряд із кровним спорідненням сімейні відносини можуть виникати із факту свояцтва, породженого шлюбом. З-поміж відносин, заснованих на свояцтві, Сімейний кодекс регулює лише відносини між мачухою, вітчимом та пасинком, падчеркою [154, c. 16]. СК України оперує терміном «сімейні відносини», до кола суб’єктів яких віднесено подружжя, батьків, дітей, усиновлювачів та усиновлених, бабу, діда, прабабу, прадіда,внуків, правнуків, рідних братів та сестер, мачуху, вітчима, падчерку, пасинка (ч.1-2 ст. 2 СК України). До родичів, сімейні відносини між якими СК України не регулюються, відносяться двоюрідні брати та сестри, тітка, дядько, племінник, племінниця та інші родичі за походженням (ч. 4 ст. 2 СК України). Згідно ч. 4 ст. 3 СК України сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом, і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

СК України не ототожнює поняття «член сім’ї» та «родич» (наприклад, у ч. 1 ст. 8 застосовується «іншими членами сім’ї та родичами», у ч. 1 ст. 271 СК України «…проживала з родичами або іншими особами однією сім’єю…»). У ч. 2 ст. 9 СК України терміни «сімейні відносини» та «родинні відносини» застосовуються як синоніми: «сімейні (родинні) відносини». Згідно ч. 3 ст. 232 СК України з моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов’язки між особою, яка усиновлена (а в майбутньому – між її дітьми, внуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням [198].

У літературі відзначають, що стан рідства може бути як пов’язаний з правовідносинами сторін, так і не мати безпосереднього зв’язку з ними. Більш віддалені ступені рідства звичайно породжують меншу кількість правовідносин. А деякі і взагалі не породжують таких, але можуть у подальшому мати певне правове значення, наприклад, враховуватися при призначенні опікуна, усиновителя і т.д. [2, c. 88].

В. С. Толстой вважав, що майже у кожній галузі права термін «сім’я» має своє особливе значення, яке відповідає потребам регулювання певної сфери суспільних відносин [208, c. 17]. Дійсно, в різних галузях законодавства склад сім’ї визначається по-різному. Однак видається правильною позиція Є. М. Ворожейкіна, який підкреслив, що не може бути кілька понять сім’ї у праві для різних галузей, адже воно має бути єдиним [9, c. 33].

Разом з тим, ми спостерігаємо, що в окремих галузях права коло осіб, які віднесені до членів сім’ї чи близьких родичів, відрізняється, що може бути пов’язано із направленістю тих чи інших правовідносин.

Ст. 63 Конституції України передбачає, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення стосовно себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Це формулювання дозволяє зробити висновок про можливість закріплення у законі такого переліку осіб, які, будучи членами сім’ї, не обов’язково будуть близькими родичами. Так, відповідно до ч. 1 ст. 3 КПК України близькі родичі та члени сім’ї – чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі [53]. Відповідно до ч 2. ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» близькі родичі, які відповідно до цього Закону підлягають захисту, – це батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки, посягання на життя, здоров’я, житло і майно яких перешкоджає виконанню працівниками суду і правоохоронних органів покладених на них законом обов’язків і здійсненню наданих прав [90]. Дещо по-іншому визначається термін «близькі родичі» у міжнародних правовідносинах про передачу засуджених осіб. Так, відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 1 Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про передачу засуджених осіб «близькі родичі» означає: для України – особи, які перебувають у спорідненості з засудженим, тобто мати, батько, чоловік, дружина, діти, рідні брати і сестри, онуки, дід і бабка, усиновлювачі, усиновлені, для Федеративної Республіки Бразилії – особи, які перебувають у спорідненості з засудженим, тобто мати, батько, чоловік, дружина, діти, рідні брати і сестри, онуки, дід і бабка, усиновлювачі, усиновлені, особи, які проживали однією сім’єю, не перебуваючи у шлюбі [109].

Вірно наголошує С. Я. Фурса про можливість прийняття до свого провадження і встановлення факту родинних відносин при відсутності у законодавстві України положень про віднесення тих чи інших осіб до кола спадкоємців за законом у тому випадку, коли за законодавством іншої держави ці особи відносяться до такого кола. [235, с.122]. Схожу позицію займає і Верховний Суд Республіки Узбекистан, який у п.7 своєї Постанови про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, звертає увагу на те, що при встановленні факту родинних відносин із спадкодавцями, які постійно проживають замежами республіки, суду слід керуватись законом, який визначає коло спадкоємців і відносини спадкування тієї країни (республіки), в якій спадкодавець мав останнє постійне місце проживання [61].

Для встановлення факту родинних відносин у порядку окремого провадження можуть мати значення галузеві особливості віднесення тих чи інших осіб до родичів чи членів сім’ї, адже згідно ч. 1 ст. 258 ЦПК України для встановлення такого факту має значення мета його встановлення, а тому норми спеціальних нормативно-правових актів можуть відігравати вирішальне значення.

Зокрема, при встановленні факту родинних відносин, що має значення для:

- житлових правовідносин, слід враховувати додатково норми житлового законодавства, насамперед, ст. 64 ЖК УРСР, згідно якої до членів сім’ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство [32];

- цілей, пов’язаних із виникненням, зміною або припиненням майнових прав у сфері оподаткування, слід враховувати, окрім норм цивільного та сімейного законодавства, і положення ст. 14.1.263 Податкового кодексу України, згідно якої членами сім’ї фізичної особи першого ступеня споріднення вважаються її батьки, чоловік або дружина, діти, у тому числі усиновлені. Інші члени сім’ї фізичної особи вважаються такими, що мають другий ступінь споріднення [65];

- цілей спадкування. враховувати норми ЦК України, який закріплює черги спадкоємців за законом, в яких є як родичі за кровним спорідненням (батьки, діти, інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому згідно ч. 1 ст. 1266 ЦК України при спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення), так і особи – члени сім’ї, не поєднанні таким спорідненням: подружжя, особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.

У юридичній літературі наголошується, що обставинами які підлягають встановленню у справах про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами є такі:

-наявність факту родинних відносин

-відсутність державної реєстрації цього факту органами державної реєстрації актів цивільного стану

-причини, з яких цей факт не було зареєстровано

-мета, заради якої заявникові потрібно встановити цей факт[22, с. 57-58 ]

Дійсно, для встановлення факту родинних відносин закон вимагає дотримання низки умов. Як випливає із ст. 258 ЦПК України, першою такою умовою є визначення виду факту, що підлягає встановленню, та мети його встановлення.

Незважаючи на наявність прямої вказівки закону, на сьогодні у науці залишається до кінця не вирішеним питання щодо того, чи можливе встановлення указаного факту лише у разі чіткого визначення заявником мети його встановлення (наприклад, для подальшої реалізації права на отримання спадщини), чи факт родинних відносин може бути встановленим попри відсутність такої мети. У зв’язку із цим інтерес представляє точка зору П.Ф. Єлісейкіна, який вказував, що за наявності невизначеності у правовому становищі заінтересованій особі невідомо може вона скористатися певними правами або ні. Відповідно, встановлення юридичного факту може бути необхідним не для реалізації конкретної мети, а для визначення правового становища у цілому, що не повинно заважати розгляду цієї справи у порядку окремого провадження. Важливо лише, щоб факт, який встановлюється, мав зв’язок з певним суб’єктивним правом, в силу якого він набуває юридичного значення [29, с. 14].

Разом з тим, виходячи із позиції законодавця, не зазначення (неправильне зазначення) у заяві мети встановлення юридичного факту може мати своїм правовим наслідком залишення такої заяви без руху через невідповідність її змісту вимогам закону, а в подальшому – і повернення цієї заяви заявникові ( ч. 1, 2 ст. 121 ЦПК України).

У випадку, коли в заяві зазначено мету встановлення факту родинних відносин, але під час розгляду справи суд встановить її фактичну відсутність, він має відмовити у задоволенні заявлених вимог. Так, центральний районний суд міста Миколаєва розглянув справу щодо встановлення факту родинних відносин між прадідом заявниці та її бабою, яка є його прийомною дочкою, що необхідно для оформлення спадкових прав. Суд, відмовив у задоволенні заяви, обґрунтувавши своє рішення тим, що факт, про встановлення якого просить заявниця, не створює для неї будь-яких правових наслідків, у тому числі щодо прийняття спадщини, оскільки закон не пов’язує виникнення, зміну або припинення майнових прав фізичних осіб щодо спадкоємства після прийомних дітей. Тобто такий факт не підлягає встановленню в судовому порядку [167].

Дуже часто заявники просять встановити факт родинних відносин разом із іншим юридичним фактом, що дійсно може сприяти більш повній реалізації їх прав. Наприклад, рішенням Гірницького районного суду міста Макіївки Донецької області у справі № 2о-30/2007 встановлено факти родинних відносин та сумісного проживання заявниці з чоловіком, що мало значення для її вступу у спадщину, яку вона фактично прийняла, та отримання допомоги у Пенсійному фонді України [168]. Рішенням Немирівського районного суду Вінницької області у справі № 2-о-164/2010. задоволено заяву про встановлення факту народження в певний час та встановлення факту родинних відносин, що було необхідним для оформлення спадщини після смерті брата заявників [169].

Другою обов’язковою умовою подання заяви про встановлення факту родинних відносин є зазначення у ній причин неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують відповідний факт.

Так, заявник у справі про встановлення факту родинних відносин посилалась на те, що не може документально підтвердити свої родинні відносини з бабусею, адже свідоцтво про народження її мами не збереглося. У своєму рішенні у спарві № 111\ 122\13-ц Ленінський районний суд АРК звернув увагу на те, що важливою умовою для звернення до суду є неможливість заявника одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту має подає докази на підтвердження того, що до її пред’явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо). Суду ж не представлено жодного такого доказу. Крім того, суду не надано доказів про звернення до нотаріальної контори, що унеможливлює встановлення кола заінтересованих осіб у справі, а також існування самого факту родинних відносин, який для заявника має юридичне значення, оскільки його встановлення дозволяє реалізувати право на оформлення спадщини [170].

Третьою умовою звернення до суду із заявою про встановлення факту родинних відносин є подання разом із нею доказів, що підтверджують такий факт (свідоцтва органів РАЦСу, листи, фотокартки, відеозаписи, показання свідків тощо). Крім того, необхідно додавати до заяви докази неможливості отримання чи відновлення документів, що підтверджують факт родинних відносин, наприклад, довідку органів РАЦСу про незбереження архівних даних.

До заяви про встановлення факту родинних відносин, у якій зазначається мета, для якої заявник просить встановити цей факт, на думку С. Я. Фурси додаються такі документи:

- Докази, які підтверджують наявність даного юридичного факту (акти , листи ділового та особистого характеру, ордер на вселення, обмінні ордери, виписки з домової книги, рішення виконкомів місцевих рад, які містять у собі відомості про родинні відносини осіб);

- Довідки органів РАЦС про неможливість поновлення втрачених записів, внесення змін і доповнень, і виправлень у записи актів громадянського стану [235, с. 121].

У справах про встановлення фактів родинних відносин між фізичними особами у резолютивній частині рішення зазначається вид цих відносин: хто, яким та чиїм родичем є. Якщо вирішується заява про встановлення родинних відносин спадкоємців наступних черг, то зазначається відсутність відповідних спадкоємців попередньої черги [243,c.686].

Виходячи із вищезазначеного, слід констатувати, що у чинному законодавстві поняття «сімейні» та «родинні» відносини часто вживаються як синоніми. Попри це поняття «член сім’ї» є за змістом ширшим, ніж термін «родич». Адже за певних умов членами сім’ї можуть вважатись особи, не пов’язані кровним спорідненням (наприклад, подружжя, особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини). Законодавством галузевої спрямованості встановлюються спеціальні правила визначення кола осіб, які є родичами та (або) членами сім’ї. Крім того, незважаючи на наявність значної кількості спільних ознак у контексті встановлення фактів, що мають юридичне значення, у певних випадках слід розмежовувати встановлення факту родинних відносин і встановлення факту сімейних відносин. Враховуючи формулювання ст. 256 ЦПК України, в останньому випадку мова йтиме про встановлення всіх інших фактів (крім встановлення факту родинних відносин), що випливають із сімейних правовідносин і від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (ч. 2 ст. 256 ЦПК України).

Встановлення факту перебування особи на утриманні. Серед юридичних фактів, які можуть бути встановлені у порядку окремого провадження, особливе місце посідають факти перебування на утримані. Це зумовлено, насамперед, соціальним значенням встановлення такого факту, адже, зачасти, це необхідно для реалізації вразливими категоріями населення (інвалідами, особами похилого віку, дітьми та ін.) права на пільги, компенсації, відшкодування, призначення пенсії, пов’язаних із втратою годувальника або припиненням надання утримання. Законодавство у цій сфері досить розгалужене, а судова практика, в основному, складається із справ, що випливають із відносин, пов’язаних із смертю годувальника. Попри це, ЦПК України не містить обмеження щодо можливості встановлення відповідного факту і за інших умов. Зазначене вказує на актуальність обраної теми дослідження.

Насамперед, слід визначитись із метою встановлення факту перебування на утриманні. Як вірно вказано у п. 1 судової практики розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, для визначення юридичного характеру факту потрібно з’ясувати мету встановлення, оскільки один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети – ні. Наприклад, встановлення факту перебування на утриманні для призначення пенсії у зв’язку із втратою годувальника має юридичне значення для непрацездатного члена сім’ї померлого незалежно від часу перебування на його утриманні. А для вітчима і мачухи таке право настане за умови, якщо вони виховували або утримували померлого пасинка чи падчерку не менше п’яти років (статті 37 і 41 Закону «Про пенсійне забезпечення») [205]. Франовська К.С. зазначає, що даний факт має юридичне значення для заявника у випадку, коли його встановлення необхідне йому для: 1) призначення пенсії по втраті годувальника; 2) оформлення права на спадщину; 3) відшкодування шкоди, завданої смертю особи, на утриманні якої він перебував; 4) оформлення права на пільги та компенсаційні виплати [233]. Встановлення факту перебування на утриманні може стати необхідним, зокрема, для реалізації права на одержання щомісячних страхових виплат (пенсій у зв’язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання) непрацездатними особами, які перебували на утриманні померлого або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитини померлого, яка народилася протягом не більш як десятимісячного строку після його смерті (ст. 33 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності») [103]. У разі втрати годувальника потреба у встановленні відповідного факту може виникнути і для нарахування пенсії згідно Закону України «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною» (статті 3, 4, 6 цього Закону) [101]. У п. 8 Постанови ВСУ «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» ВСУ вказує, що судам необхідно мати на увазі, що встановлення факту перебування особи на утриманні померлого має значення для одержання спадщини, призначення пенсії або відшкодування шкоди, якщо допомога, яка надавалась, була для заявника постійним і основним джерелом засобів до існування. Одержання заявником заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів не є підставою для відмови у встановленні факту перебування на утриманні, коли суд встановить, що основним і постійним джерелом засобів до існування була для заявника допомога з боку особи, яка надавала йому утримання [136].

Традиційно встановлення факту перебування особи на утриманні розглядають щодо випадків, пов’язаних із смертю годувальника. Разом з тим, ч. 1 ст. 256 ЦПК України не зводить встановлення вказаного факту до випадку його встановлення у зв’язку із смертю годувальника, а передбачає, що суд розглядає справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні. Встановленню підлягають факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. У зв’язку із цим додатково слід розглянути таку ситуацію, коли особі слід встановити факт перебування на утриманні особи, визнаної безвісно відсутньою. Так, згідно із ч. 4 ст. 44 ЦК України за заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов’язані утримувати. Коло осіб, які мають право на утримання за законом, досить широке. Це може бути другий з подружжя (ст. 75 СК України), чоловік або жінка, які не перебувають у шлюбі між собою (ст. 91 СК України), діти чи дитина особи, визнаної безвісно відсутньою (ст. 180 СК України), її повнолітні дочка та (чи) син (статті 198, 199 СК України), її батьки (статті 202, 203 СК України) чи інші члени сім’ї тощо. Такі особи можуть бути заінтересовані у встановленні факту перебування на утриманні в особи, яка пропала безвісти, метою чого може бути надання утримання за рахунок майна фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою. При цьому опікун над таким майном, як особа, відповідальна за його збереження, має підстави вимагати від особи, яка претендує на утримання, документ, що таке право підтверджує. У разі відмови відповідного органу (територіальні органи Пенсійного фонду України, органи місцевого самоврядування, ЖЕО тощо) у видачі указаного документу, особа, яка претендує на утримання, може звернутись до суду для встановлення факту перебування на утриманні фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою. Зазначене певною мірою підтверджується і позицією Верховного Суду України. Так, при аналізі Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» ним вказано, що із норм цього Закону випливає право на отримання пенсії у зв’язку із втратою годувальника осіб, які на день його смерті були непрацездатними. Усі правила зазначеного Закону, що стосуються сімей померлих, відповідно, поширюються (оскільки інше не обумовлено) і на сім’ї безвісно відсутніх, якщо безвісна відсутність годувальника засвідчена у встановленому порядку [205]. Згідно із ч. 1 ст. 47 ЦК України правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті. Відповідно, немає особливостей встановлення факту перебування особи на утриманні залежно від того, чи оголошена особа померлою, чи вона померла. У зв’язку із цим цілком обґрунтовано Франовська К.С. зазначає, що факт перебування громадянина на утриманні встановлюється судом у разі смерті (ч. 1 ст. 1200, ч. 2 ст. 1265 ЦК України), визнання безвісної відсутності (ст. 43 ЦК України) або оголошення померлим (ст. 46 ЦК України) годувальника, коли утриманець залишається без матеріальної допомоги [233].

Можна навести й інші приклади виникнення потреби у встановленні факту перебування на утриманні. У зв’язку із обов’язком повнолітніх дочки, сина утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги, визначеним ч. 1 ст. 202 СК України, може виникнути потреба у встановленні факту перебування на утриманні такої дочки чи сина до досягнення ними повноліття у батьків при виконанні ними своїх батьківських обов’язків. Адже, згідно із ч. 1 ст. 204 СК України дочка, син можуть бути звільнені судом від обов’язку утримувати матір, батька та обов’язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов’язків. Обов’язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття є одним із основних (ст. 180 СК України). Стосовно ситуації, що розглядається, мати, батько повнолітньої дитини можуть звернутись до суду для встановлення факту перебування дочки, сина на утриманні до досягнення ними повноліття або до моменту припинення обов’язку батьків утримувати повнолітню дочку, сина. Метою встановлення такого факту буде одержання від дочки, сина утримання, наприклад, шляхом участі у додаткових витратах у зв’язку із лікуванням батька, матері.

При розгляді цієї категорії справ важливе значення відіграє зібрання і подання належних та достатніх доказів. Так, С.Я. Фурса вказує, що в справах про встановлення факту перебування громадянина на утриманні суд приймає: 1) докази, які підтверджують факт перебування заявника на утриманні особи, яка померла (документи, акти, листи ділового та особистого характеру, що містять відомості про перебування заявника на утриманні); 2) докази, на підставі яких можна встановити, що надані заявнику матеріальні засоби є основним і постійним джерелом його існування (корінці поштових переказів, листи та інші документи, що свідчать про одержання заявником грошей або інших видів допомоги від годувальника); 3) довідку ЖЕК або сільської ради про те, що заявник звертався до них за одержанням документу про знаходження на утриманні померлого, але йому у цьому відмовлено (через відсутність відомостей про утримання або на тій підставі, що заявник не був на утриманні); 4документи, які свідчать про те, що заявник є членом сім’ї померлого (копії свідоцтва про шлюб, народження, усиновлення та інші, якщо встановлення факту перебування на утриманні необхідно для призначення пенсії); 5документи, які підтверджують, що заявник був непрацездатною особою та знаходився на утриманні спадкодавця не менше 1 року до його смерті (копія свідоцтва про народження, довідка про інвалідність, інші письмові докази, якщо встановлення факту перебування на утриманні необхідно для оформлення права на спадщину); 6) копію свідоцтва про смерть годувальника чи повідомлення військомату [235, с. 127–128]. Цілком підтримуючи такий перелік доказів, який знайшов своє відображення і в судовій практиці [205], вважаємо за доречне додатково звернути увагу на наступне. До доказів, що підтверджують факт знаходження заявника на утриманні особи, яка померла, можна віднести і дані персональної облікової картки застрахованої особи. Так, відповідно до ч. 3 ст. 21 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» персональна облікова картка застрахованої особи повинна містити, зокрема, відомості про членів сім’ї, які знаходяться на утриманні застрахованої особи, та її дітей. Згідно ч. 4 ст. 21 цього Закону персональна облікова картка застрахованої особи зберігається в Пенсійному фонді протягом усього життя цієї особи, а після її смерті – протягом 75 років на паперових носіях та в електронному вигляді за наявності засобів, що гарантують ідентичність паперової та електронної форми документа. Якщо ж заявник долучить довідку уповноваженого органу про те, що ця особа не перебувала на утриманні померлого, то в такій ситуації слід врахувати позицію ВСУ, який вказує, що видана відповідним органом довідка про те, що за його даними особа не перебувала на утриманні померлого, не виключає можливості встановлення в судовому порядку факту перебування на утриманні. Така довідка оцінюється судом за правилами ЦПК України (п. 8 Постанови ВСУ «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» [136]. Щодо доказів, на підставі яких встановлюється факти, що надані заявнику матеріальні засоби є основним і постійним джерелом його існування, то можна конкретизувати перелік документів, що можуть підтвердити одержання заявником грошей, зокрема, ними можуть бути банківські документи, що підтверджують зарахування коштів на рахунок заявника як шляхом внесення їх годувальником у готівковій формі, так і шляхом переказу коштів у безготівковій формі з інших його рахунків. Щодо довідки ЖЕО або сільської ради про те, що заявник звертався до них за одержанням документу про знаходження на утриманні померлого, але йому у цьому відмовлено, то на сьогодні таку довідку може видавати як ЖЕО, так і інший суб’єкт, що виконує аналогічні функції, наприклад, ОСББ, житловий чи житлово-будівельний кооператив, а також територіальні органи Пенсійного фонду України. Щодо документів, які свідчать про те, що заявник є членом сім’ї померлого, то у разі, якщо особи проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу, такими документами можуть бути: договір, укладений між ними щодо такої форми сімейного життя, рішення суду про встановлення факту проживання чоловіка та жінки без шлюбу тощо. Франовська К.С., аналізуючи справи відповідної категорії, вказує, що заявник, разом із заявою про встановлення факту перебування на утриманні з метою оформлення права на пенсію, повинен подати докази, що свідчать про те, що він є членом сім’ї померлого і непрацездатним: 1) свідоцтво про народження для неповнолітніх; 2) довідку з навчального закладу для студентів до 23 років; 3) пенсійне посвідчення; 4) довідку з ВЖРЕП, селищної ради, будинкоуправління про місце реєстрації; 5) довідку МСЕК про встановлення групи інвалідності [233]. На думку С. Я. Фурси, до доказів перебування на утриманні слід віднести і рішення суду про призначення аліментів цій особі. При цьому не є перешкодою для встановлення факту перебування на утриманні роздільне проживання членів сім’ї. В окреслених випадках виконавчі комітети міської та сільської ради позбавлені можливості видавати громадянам довідки про утримання [235, с. 128]. Цілком погоджуємось з думкою автора, адже чинне законодавство не ставить право на утримання у залежність від спільного проживання. Так, згідно із ч. 2 ст. 3 СК України подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Окрім того, встановлення режиму окремого проживання подружжя, що передбачено у ст. 119 СК України, не припиняє прав та обов’язків подружжя, які встановлені цим Кодексом і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов’язків, які встановлені шлюбним договором (ч. 1 ст. 120 СК України).

У резолютивній частині рішення у справах про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні викладається наявність даного факту, визначається належність заявника до родини та сімї годувальника, розмір і характер допомоги, працездатність особи та визначається строк перебування заявника на утриманні померлої особи, залежно від мети звернення із заявою до суду [243, c. 686].

Враховуючи все вищезазначене, можна дійти висновку, що судова практика у сфері встановлення факту перебування на утриманні сформувалась у дещо звуженому вигляді та зосереджена на встановленні досліджуваного факту у зв’язку із смертю годувальника. Однак чинне законодавство містить норми, аналіз яких дозволяє стверджувати, що існують й інші підстави для звернення до суду для встановлення факту перебування на утриманні в порядку окремого провадження, зокрема, у зв’язку із оголошенням годувальника безвісно відсутнім, у зв’язку із додатковими витратами на лікування батька, матері тощо. Це зумовлює потребу у чіткому формулюванні мети встановлення факту перебування на утриманні, визначенні доказів, які необхідно подавати у цій категорій справ, кола заінтересованих осіб та розгляді інших питань, що мають значення для встановлення такого факту і потребують наукового обґрунтування.

Встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу

У порядку окремого провадження можуть встановлюватися факти, що мають юридичне значення. Серед кола таких фактів слід виокремити встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу. Така форма сімейних відносин стала досить поширеною в українському суспільстві, що зумовило потребу у їх правовому врегулюванні. Ст.ст. 3 та 4 СК України містять ознаки сім’ї та підстави її створення. Чоловік та жінка, які проживають однією сім’єю без шлюбу, у разі відповідності відносин, що склалися між ними, вказаним нормам СК України, можуть вважатися сім’єю. Встановлення аналізованого факту має особливе значення, насамперед, у сімейних правовідносинах. Адже указаний союз чоловіка і жінки є закріпленим у чинному законодавстві України, дозволяє віднести відповідних осіб до членів сім’ї та створює низку взаємних прав й обов’язків (ч. 2 ст. 9, ч. 1 ст. 74, ч. 1 ст. 91, ч. 4 ст. 211 СК України, ст. 1264 ЦК України). Конституційний Суд України вказує, що власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Підставами набуття права спільної сумісної власності подружжя є юридично визначений факт шлюбних відносин або проживання чоловіка і жінки однією сім’єю, а особистої приватної власності кожного з подружжя є, зокрема, поділ, виділ належної частки за законом та спадкування [162].

Відповідно до ч. 1 ст. 258 ЦПК України у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, повинно бути зазначено, зокрема, який факт заявник просить встановити та з якою метою. Як видно із вищевикладеного, у досліджуваних правовідносинах метою встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу може виступати визначення правового режиму майна, що є їх спільною сумісною власністю, його поділ, вирішення питання про утримання, усиновлення дитини, спадкування за законом тощо.

При встановленні факту проживання однією сім’єю слід перевірити наступні обставини:

- спільність проживання. Як правило, чоловік та жінка, як одна сім’я, проживають в одному місці проживання. Разом з тим, ця ознака сама по собі не може в достатній мірі підтвердити наявність факту, що розглядається. Адже, наприклад, як правильно звернуто увагу Т. Р. Федосєєвою, за аналогією слід враховувати положення ч. 2 ст. 3 СК України про те, що подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку із навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно [241, с. 587]. За загальним правилом, відомості про місце проживання та місце перебування особи вносяться до паспорта громадянина України, тимчасового посвідчення громадянина України, посвідки на постійне проживання, посвідки на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист, довідки про звернення за захистом в Україні. Ведення реєстраційного обліку місця проживання та місця перебування осіб в Україні здійснюється територіальними підрозділами державної міграційної служби України та адресно-довідковими підрозділами територіальних органів ДМС України [112].

Відповідно, вказані органи у разі потреби, можуть надати інформацію про місце проживання заявника чи заінтересованих осіб. Окрім того, проживання у певному місці може бути підтверджено також довідкою житлово-експлуатаційної організації, об’єднання співвласників багатоквартирного будинку чи іншої організації, яка забезпечує управління житловим будинком, у якому проживають чи проживали особи, стосовно яких встановлюється факт проживання однією сім’єю без шлюбу, довідкою органу місцевого самоврядування, показаннями свідків тощо;

- час проживання однією сім’єю. За загальним правилом, законодавець не встановив час, який був би необхідним для того, щоб особи, які спільно проживають, могли вважатися сім’єю. Тому при встановленні факту, що розглядається, суд повинен діяти за внутрішнім переконанням, врахувавши конкретні обставини справи та наявні у матеріалах справи докази. Однак спеціальним є правило щодо спадкових правовідносин (ст. 1264 ЦК України). Так, у п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України звернуто увагу: якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися до суду із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви і про проживання із спадкодавцем однією сім’єю. Верховний Суд України також наголошує, що спадкування за законом здійснюється почергово і вказує, що встановлений для четвертої черги спадкоємців п’ятирічний строк повинен сплинути на момент відкриття спадщини. При цьому його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім’єю до набрання чинності ЦК України [139];

- перебування чоловіка та жінки, стосовно яких встановлюється факт проживання однією сім’єю, у іншому шлюбі. Так, у п. 20 Постанови Пленуму ВСУ звернуто увагу на те, що при застосуванні ст. 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, які притаманні подружжю [140]. Перевірити чи не знаходяться чоловік та жінка, стосовно яких встановлюється факт проживання однією сім’єю у іншому шлюбі можна, направивши відповідний запит до відділу державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційних служб Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в АРК, головних управлінь юстиції в областях, м. Києві та Севастополі;

- взаємність прав та обов’язків чоловіка та жінки. Мова йде про особисті немайнові та майнові відносини цих осіб. З. В. Ромовська вказує, що члени сім’ї наділені цілою системою прав та обов’язків, які зумовлені їх спільним проживанням [154, с. 20]. Насамперед, це є права й обов’язки сімейного характеру, адже такі особи «прирівняні» у своєму статусі до подружжя (наприклад, на майно за ст. 74 СК України, на утримання – за ст. 91 СК України). Це й житлові права й обов’язки, як то права й обов’язки членів сім’ї наймача (ст. 64 ЖК УРСР), членів сім’ї власника (ст. 156 ЖК УРСР) тощо. Наявність таких прав та обов’язків може випливати із сімейних договорів, укладених між особами, які проживають однією сім’єю без шлюбу, договорів із іншими особами (наприклад, у сфері надання послуг тепло-, водо-, газопостачання та водовідведення, телекомунікаційних послуг, вивезення сміття), інших договорів (майнового поручительства, на проведення будівельно-ремонтних робіт тощо), підтверджуватися відповідними квитанціями про сплату обов’язкових платежів (наприклад, плати за землю), показаннями свідків та іншими засобами доказування;

- наявність спільного побуту. На окремі ознаки, що підтверджують наявність спільного побуту, вказує Конституційний Суд України [158]. Ознаки спільного побуту можна виділити із положень Закону України «Про Всеукраїнський перепис населення», згідно ст. 1 якого домогосподарством є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об’єднують та витрачають кошти [71]. Ці особи можуть перебувати у родинних стосунках чи стосунках свояцтва, не перебувати у будь-яких з цих стосунків. або бути і в тих, і в інших стосунках.

Тобто, при встановленні факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, слід з’ясувати досить значну кількість обставин сімейного, цивільного, житлового та іншого характеру й дослідити відповідні докази, які підтверджують такий факт, у відповідності до вимог ЦПК України.

Встановлення фактів реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення

ВСУ, аналізуючи цю категорію справ, визначає умови розгляду справ про встановлення фактів реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення, осіб, які можуть звернутися із відповідною заявою до суду та характерних для неї доказів.

Так, умовами розгляду таких справ є:

— якщо відповідний запис в органах РАЦСу не зберігся (відсутність архіву або відповідної книги реєстрації, а також за наявності книги, проте за відсутності запису в ній);

— якщо у поновленні такого запису органи РАЦСу відмовили у встановленому порядку. Відмова зазначеного органу у поновленні запису підтверджується його письмовим висновком, наявність якого є необхідною умовою прийняття судом заяви про встановлення вказаного факту;

— запис може бути поновлено лише на підставі рішення суду про встановлення факту реєстрації події.

Із відповідною заявою можуть звернутися особи, для яких наявність факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення може породжувати юридичні наслідки:

— особи, стосовно яких був здійснений реєстраційний запис, члени їх сім’ї;

— законні представники неповнолітніх та недієздатних;

— спадкоємці померлих.

Із заявою про встановлення факту реєстрації шлюбу може звернутися подружжя або кожен із них. Якщо заяву подано лише одним із подружжя, то другий залучається до участі у справі як заінтересована особа.

До заяви можуть додаватися такі документи та докази:

1) довідка архіву органів РАЦСу, що підтверджує факт втрати у цих органах запису, та висновок районного (міського) відділу (бюро) РАЦСу про відмову в поновленні запису акта цивільного стану.

2) докази, що підтверджують наявність цього юридичного факту (документи, акти, листи ділового та особистого характеру, які містять інформацію про реєстрацію усиновлення, шлюбу, розірвання шлюбу, наприклад: довідку архіву РАЦСу про те, що актовий запис втрачено, довідки церковних архівів та інших установ, які реєстрували шлюб, виписку з паспорта, в яких є відмітка (штамп) про реєстрацію чи розірвання шлюбу, документи ділового характеру (анкети, особові справи), свідоцтва про народження дітей, де батьками зазначені заявники, актові записи про народження дітей, домові книги, показання свідків щодо факту реєстрації шлюбу, інші документи, які містять інформацію про реєстрацію чи розірвання шлюбу) [205].

У науковій літературі називають наступні обставини, які підлягають встановленню у справах про встановлення фактів реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення:

-факт реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення

-відсутність в органах ДРАЦСУ відповідного запису, відмова у його відновленні або можливість його відновлення лише на підставі рішення суду

-мета заради якого заявникові потрібно встановити цей факт[22, c.57-58].

У рішенні суду про встановлення факту усиновлення, шлюбу, розірвання шлюбу (на нашу думку, також народження і смерті) зазначається: яким органом РАЦС було зареєстровано встановлений факт (місце реєстрації); час реєстрації; прізвище, імя, по батькові особи (а для факту реєстрації та розірвання шлюбу – обох із подружжя), факт реєстрації (народження, реєстрації та розірвання шлюбу, смерті), якої встановлено судом [244, c. 686-687].

Розглянемо деякі особливості встановлення факту розірвання шлюбу. Так, у п. 1 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» звернено увагу на те, що суд може встановлювати факти, які й за іноземним законодавством тягнуть за собою правові наслідки для заявника і рішення суду необхідне заявникові для застосування у відносинах з громадянами інших держав [136].

Дійсно, на практиці така потреба виникає регулярно. Так, у рішенні Вінницького міського суду Вінницької області у справі № 127/1898/15-ц йдеться про те, що заявник 22.04.2014 року розірвав в органах РАЦС шлюб, про що зроблено відповідний актовий запис, а на даний момент бажає одружитись знову, для чого звернувся у компетентні органи з реєстрації шлюбу Республіки Туреччини, які вимагають надати документ, про те, що він не перебуває у шлюбних відносинах. В той же час уповноважені органи Республіки Туреччина досі вважають заявника одруженим, оскільки розірвання шлюбу було здійснено в органах РАЦС, тоді як законодавством Республіки Туреччина передбачено розірвання шлюбу виключно через суд. Таким чином, для підтвердження факту розірвання шлюбу у Республіці Туреччина, задля отримання довідки на підтвердження не перебування заявника у шлюбних відносинах, що необхідно для прийняття від нього та його нареченої заяви про реєстрацію шлюбу, потрібно встановити факт, що має юридичне значення в судовому порядку, а саме встановити факт розірвання шлюбу між заявником та його колишньою дружиною. Суд, дослідивши у якості доказу свідоцтво про розірвання шлюбу, яким підтверджується складання відповідного актового запису, факт розірвання шлюбу встановив [171].

Подібним чином було розглянуто справу та прийнято рішення Комсомольським районним судом м. Херсона у справі № 667/9904/13-ц про встановлення факту розірвання шлюбу [172].

Виникають й інші проблеми при встановленні факту розірвання шлюбу. Так, неоднозначним є рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області у справі № 398/5501/15-ц. Так, із рішення суду випливає, що відділом ДРАЦС м. Олександрії Олександрійського міськрайонного управління юстиції заявниці було відмовлено у оформленні розірвання шлюбу шляхом проставлення відповідного штампу у паспорті у зв’язку із розбіжностями у зазначенні прізвища заявниці у паспорті та у свідоцтві про розірвання шлюбу. При видачі паспорту в 1997 році заявниці невірно переклали її прізвище, відповідно до якого їй також було видано пенсійне посвідчення та посвідчення ветерана праці. Суд вважає, що встановлення даного факту необхідно заявниці для захисту своїх майнових прав, належного оформлення в своєму паспорті реєстрації розірвання шлюбу. В якості доказів у рішенні зазначено показання свідків, які давно знайомі з заявницею та її колишнім чоловіком, їм достовірно відомо, що в 1987 році вони розірвали між собою шлюб. Судом факт реєстрації відділом ЗАГС Олександрійського міськвиконкому 22 квітня 1987 року розірвання шлюбу встановлено [173].

У цій справі встановлено саме факт розірвання шлюбу. Разом з тим, відмова органу реєстрації актів цивільного стану була зумовлена розбіжностями у зазначенні прізвища заявниці у паспорті та у свідоцтві про розірвання шлюбу. У цьому випадку мало би йтись про помилку в інформації, внесеній у паспорт (написання прізвища), що має мати своїм наслідком його обмін, як це випливає із пункту 6 Загальної частини Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України [117]. Відповідно до пункту 115 вказаного Порядку рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі паспорта може бути оскаржено особою в адміністративному порядку або до суду.

Якщо б мала місце помилка в актовому записі цивільного стану, то це питання мав би вирішувати орган, який видав документ (орган державної реєстрації актів цивільного стану) або адміністративний суд. Як вбачається із рішення суду, через допущену помилку у зазначенні прізвища (невірний переклад), воно було невірно записано у паспорті, а у подальшому – і в інших документах. Умайбутньому це може потягнути необхідність заявниці у вирішенні питання належності їй інших документів чи встановленні тотожності особи, що у порядку окремого провадження не здійснюється.

Це вказує на поширену практику невірного обрання способів захисту, а те, що рішення суду у такій категорії справ досить рідко оскаржуються, сприяє поширеності необ’єктивних рішень суду.

Вище розглянуте у повній мірі може стосуватись і категорії справ про встановлення факту державної реєстрації шлюбу.

Неоднозначно складається правозастосовна практика щодо встановлення факту розірвання шлюбу на тимчасово окупованій території та території проведення АТО.

При розгляді справ, пов’язаних із встановленням факту розірвання шлюбу у разі, коли таке розірвання здійснювалось на території АРК, суди посилаються, як на загальновідомий, факт анексії Криму, відсутність можливості отримання рішень суду про розірвання шлюбу та іншої офіційної інформації з цього питання, що, у разі наявності відповідної інформації у Державному реєстрі актів цивільного стану, отриманої у органах РАЦС, як правило, не дозволяє органам реєстрації актів цивільного стану видати свідоцтво про розірвання шлюбу та внести у реєстр відповідні відомості, але не перешкоджає встановленню такого факту у суді [174]. Однак, у разі відсутності такої інформації у Державному реєстрі актів цивільного стану, при видачі свідоцтва про розірвання шлюбу незаконними органами встановлення відповідного факту може бути утрудненим. Так, відповідно до статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом, а будь-який акт (рішення, документ), виданий такими органами та/або особами, є недійсним і не створює правових наслідків.

За відсутності рішення суду, реєстрації розірвання шлюбу в органах ДРАЦС тощо, подібні проблеми виникають і у осіб, які проживають на тимчасово неконтрольованій території Донецької та Луганської областей. Так, неможливість отримання рішення суду про розірвання шлюбу через те, що суд не працює, документів і архіву не має, вказує заявник у справі № 310/5251/15-ц [175].

Як випливає із інформації, розміщеної на офіційному сайті Міністерства юстиції України, на виконання наказів Міністерства юстиції України від 25.11.2014 № 246/7, 247/7 «Про переміщення органів та установ юстиції Луганської області» та «Про переміщення органів та установ юстиції Донецької області» відділи державної реєстрації актів цивільного стану Донецької та Луганської областей (згідно доданого переліку), що знаходилися на тимчасово неконтрольованій території, переміщено на контрольовану територію. Вказано, що у зв’язку з відсутністю можливості, під час переміщення не були вивезені бланки свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану цих відділів. Станом на 01.12.2014 переміщені відділи державної реєстрації актів цивільного стану не приступили до виконання своїх повноважень. У зв’язку з цим, факт пред’явлення оформлених від їх імені після 01.12.2014 документів про державну реєстрацію актів цивільного стану свідчитиме про видачу цих документів не територіальними органами Міністерства юстиції України, щозабезпечують реалізацію повноважень Державної реєстраційної служби України. Вказано також окремі відділи державної реєстрації актів цивільного стану, які відновили свою діяльність на контрольованій території України [36].

Пунктами 3 обох вище вказаних Наказів Міністерства юстиції України [126; 127] встановлено, що функціональні обов’язки територіальних органів та установ юстиції Донецької та Луганської областей здійснюються ними за новим місцезнаходженням.

Суди, приймаючи рішення у вказаній категорії справ, не завжди належно обґрунтовують свою позицію, при тому, що питання повноважності органів, які видають відповідні документи, як, наприклад, органів реєстрації актів цивільного стану, має важливе значення.

Так, відповідно до рішення Печерського районного суду міста Києва у справі № 757/29463/15-ц міським відділом реєстрації актів цивільного стану Макіївського управління юстиції Донецької області зареєстровано розірвання шлюбу заявника з гр. ОСОБА_4 (у рішенні вказуються копія заяви про державну реєстрацію розірвання шлюбу осіб, які не мають дітей за взаємною згодою, подана до міського відділу реєстрації актів цивільного стану Макіївського управління юстиції Донецької області та свідоцтво про розірвання шлюбу видано 06.01.2015 року Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Макіївського управління юстиції Донецької області, з якого слідує що реєстрація розірвання була здійснена 06.01.2015 року, актовий запис №02). Заявниця, яка має статус особи, переміщеної з тимчасово окупованої території, 13.05.2015 року та 22.06.2015 року зверталась до відділу ДРАЦС Печерського РУЮ у м. Києві, з метою отримання інформації чи є дійсним вищевказане розірвання шлюбу і чи зареєстровано відповідний факт. Судом було досліджено лист відділу ДРАЦС Печерського РУЮ у м. Києві від 27.07.2105 року за № 2985/02/04-32/1 ОСОБА_3, яким повідомлено, що в ході перевірки в архівах відділу актового запису про розірвання шлюбу не виявлено, в відомостях Державного реєстру актів цивільного стану громадян актовий запис не виявлено. У листі зазначено, що, враховуючи проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей (тимчасово неконтрольована територія), відповідно до наказів Міністерства юстиції України від 25.11.2014 року №246/7 було здійснено переміщення органів та установ юстиції на контрольовану територію. Станом на 01.12.2014 року переміщені відділи не приступили до виконання своїх повноважень , у зв’язку з чим факт пред’явлення оформлених від їх імені після 01.12.2014 року документів про державну реєстрацію актів цивільного стану свідчить про видачу цих документів не територіальними органами Міністерства юстиції України, що забезпечують реалізацію повноважень в сфері державної реєстрації актів цивільного стану. З приводу державної реєстрації розірвання шлюбу рекомендовано звернутись до будь-якого відділу державної реєстрації актів цивільного стану за межами неконтрольованої території або звернутися до суду. Суд, вважаючи факт розірвання шлюбу доведеним, заяву задовольнив, відповідний факт встановив, відділ ДРАЦС Печерського РУЮ у м. Києві зобов’язав внести актовий запис реєстрації розірвання шлюбу за №02 від 06.01.2015 року до відомостей Державного реєстру актів цивільного стану громадян[176].

Фактично, в основу рішення суду про визнання факту розірвання шлюбу покладено документи, видані не територіальними органами Міністерства юстиції України, що забезпечують реалізацію повноважень в сфері державної реєстрації актів цивільного стану.

Це створює передумови для аналізу можливості прийняття відповідних документів у якості належних доказів. Адже там, де є сумнів у легітимності документу чи відповідної дії, відкривається широке поле як для оскаржень рішень, основаних на оцінці таких доказів, так і для зловживань особами, які звертаються за встановленням того чи іншого юридичного факту до суду.

Органи державної реєстрації актів цивільного стану визначені у частині 1 статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» та у пункті 1 розділу 1 Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні [124].

Як випливає із змісту Постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, а також інших платежів з рахунків, відкритих в органах Казначейства», на території низки населених пунктів Донецької та Луганської областей органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження (тимчасово неконтрольована територія) [20]. Постановою Верховної Ради України від 17 березня 2015 року «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» визначено такі території та, з урахуванням положень Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», запроваджено особливий порядок місцевого самоврядування.

Досить цікавою у зв’язку із питанням, яке розглядається, є неоднозначна практика Європейського Суду з прав людини. Так, у справі «Кіпр проти Туреччини »( CASE OF CYPRUS V. TURKEY, заява № 25781/94, Рішення від 10 травня 2001 року [https://rm.coe.int/16806b5964] аналізується здійснення влади de facto, вказується, що , міжнародне право визнає законність окремих правових рішень і дій у ситуаціях, як та, що склалася в «ТРПК», коли, наприклад, мова йде про реєстрацію народження, смерті та шлюбу, тобто діях, «вчинення яких може бути проігноровано лише з негативним результатом для населення, що проживає на цій території» (п.90) та відзначено, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов’язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів далеке від абсолютного. Для людей, які проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним від влади de facto, включаючи й їхні суди; і саме в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які стосуються сказаного, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, зокрема і цим. Думати інакше означало б зовсім позбавити людей, які проживають на цій території, всіх їхніх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, це також означало б позбавити їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать (п. 96)[157].

Однак зазначене рішення стосувалось настільки складної проблеми, що потягнуло за собою формування частково окремих думок суддів. Зокрема, у частково окремій думці суддя Палм, до якої приєдналися судді Джангверт, Левітс, Пантиру, Ковлер та Маркус-Хелмонс, погоджуючись з більшістю висновків, вказує на рішення у справі «Лоізіду проти Туреччини» (Loizidou v. Turkey) від 18 грудня 1996 року, у якій Суд дійшов висновку, що стаття 159 основного закону повинна була розглядатися як недійсна через відмову міжнародної спільноти вважати «ТРПК» державою відповідно до міжнародного права. Він не «вважає це бажаним, не кажучи вже про необхідність... розробити загальну теорію щодо законності законодавчих і адміністративних актів «ТРПК» (с. 2231, пункти 44–45). Суд був явно стурбований тим, щоб обмежити свої міркування щодо того, що мало важливе значення для прийняття рішення у справі, а також щоб уникнути вторгнення в питання особливої складності і делікатності, що стосуються «законності» актів «незаконного» режиму. Суддя Палм акцентує увагу на тому, що Європейський суд з прав людини може визнати юридично дійсними рішення судів «ТРПК» і, опосередковано, положення Конституції, які створюють судову систему. Таке визнання, незважаючи на постійні запевнення Суду в зворотному, може лише підірвати тверду позицію, що зайняла міжнародна спільнота, яка через Раду Безпеки ООН заявила, що проголошення державності «ТРПК» є «юридично неприпустимою», і яка твердо наполягала на відмові визнання «ТРПК». Він також суперечить позиції, яку зайняв Комітет міністрів Ради Європи (див. пункт 14 рішення і пункти 19–23 рішення у справі Лоізіду) і з точки зору різних резолюцій, що закликають держави «не сприяти чи будь-яким чином допомагати незаконному сепаратистському утворенню» (див., зокрема, пункти 20 і 23 рішення у справі «Лоізіду») [157].

У контексті ситуації в Україні, практика Європейського Суду з прав людини потребує ретельного вивчення. Зокрема, Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ було підготовлено інформаційний лист від 11.04.2017 р. N 9-697/0/4-17Головам апеляційних судів областей, Апеляційного суду міста Києва, в якому, зокрема, наводяться рекомендації щодо окремих питань визнання належними та допустимими доказів на підтвердження факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України. Зокрема, посилаючись на практику Європейського суду з прав людини у справах проти Туреччини (зокрема, "Loizidou v. Turkey", "Cyprusv. Turkey"), а також Молдови та Росії (зокрема, "Mozerv. theRepublicofMoldovaandRussia", "IlascuandOthersv. MoldovaandRussia") у зазначеному листі зроблено висновок, що документи, видані органами та установами (зокрема, лікарняними закладами), що знаходяться на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, як виняток можуть братись до уваги судом та оцінюватись разом з іншими доказами в їх сукупності та взаємозв’язку під час розгляду справ у порядкустатті 2571ЦПК України [36].

Ілюструє таку позицію наступне рішення суду. Так, у рішенні Голосіївського районного суду м. Києва у справі № 752/2389/17 особа 1 звернулася до суду для встановлення факту народження дитини з метою отримання свідоцтва про народження дитини, встановленого законодавством України зразка, підтвердження громадянства України та реалізації в подальшому дитиною всіх належних їй прав та свобод громадянина України. Дитина народилась у Донецьку, про що 27.04.2016 року Донецьким республіканським центром охорони материнства та дитинства їй було видано медичне свідоцтво про народження, а 20.04.2016 року свідоцтво про народження НОМЕР_1 видане Ленінським відділом запису актів громадянського стану міста Донецька державної реєстраційної палати Міністерства юстиції ДНР. Голосіївським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві, до якого вона звернулась із заявою про реєстрацію факту народження дитини на підставі медичного свідоцтва про народження, було у цьому відмовлено, оскільки документи, що видані органами влади створеними всупереч законодавству України є недійсними та не створюють будь-яких правових наслідків. Із доказів, як вбачається із змісту вказаного рішення, було надано лише вище вказані свідоцтва, на підставі дослідження і оцінки яких заяву було задоволено, відповідний факт встановлено [177].

Таким чином, факт народження або смерті особи на тимчасово окупованій території має свої особливості, які потребують додаткової уваги, попри те, що певною мірою були висвітлені у 2 розділі.

Відповідно до частини 2 статті 49 ЦК України до актів цивільного стану відноситься, зокрема смерть, яка підлягає державній реєстрації (частина 3 цієї статті), здійснюється відповідно до закону та підлягає обов’язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян в органах юстиції в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (частина 4 цієї статті).

Порядок внесення відомостей до Державного реєстру актів цивільного стану громадян, у тому числі про смерть, визначено статтями 12, 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» [76], а також Правилами державної реєстрації актів громадянського стану в Україні [124]. Зокрема, якщо пунктом 9 глави 5 розділу ІІІ цих Правил щодо державної реєстрації факту смерті особи передбачено загальне правило за яким вона проводиться за заявою осіб, що були заявниками при розгляді судом справи, а також спадкоємців померлого при поданні рішення суду, то щодо факту смерті особи на тимчасово окупованій території України передбачено спеціальне правило: у разі направлення судом рішення про встановлення такого факту до відділу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення державна реєстрація смерті проводиться без звернення будь-якої особи.

У справах про встановлення факту смерті особи, яка загинула або пропала безвісти в районах проведення воєнних дій або антитерористичних операцій заявник не сплачує судовий збір (п. 16 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір») [92].

Як бачимо з інформаційного листа, документи, видані незаконними з точки зору законодавства України органами та установами, як виняток, можуть судом братись до уваги та оцінюватись як й інші докази, які є належними й допустимим відповідно до національного законодавства.

Слід погодитись із висловлюваними окремими фахівцями побоюваннями щодо того, що спрощена процедура встановлення фактів народження і смерті на тимчасово окупованій території несе певні ризики. Так, аналізуючи відповідні зміни до ЦПК України та судову практику Ткаченко Р., погоджуючись із тим, що спрощена процедура встановлення таких фактів потрібна, вказує на пов’язані із цим ризики. Це, зокрема, торгівля людьми, насамперед, дітьми, маніпуляції майнового характеру (наприклад, для отримання спадщини). Автор звертає увагу на нагальність потреби у доопрацюванні вищевказаного правового механізму з метою недопущення використання його положень зі злочинними намірами[209].

Враховуючи актуальність вказаного питання і суспільний запит, на задоволення якого було внесено відповідні зміни до ЦПК України, вважаємо, що процедурні питання, пов’язані із розглядом цієї категорії справ, не повинні бути надмірно деталізованими у нормах ЦПК України, щоб не переобтяжувати їх (рекомендації редакційного характеру розглядались у попередньому розділі). Вказані та інші ризики можуть бути мінімізовані узагальненнями судової практики відповідної категорії справ та її роз’ясненнями, як результат її правозастосування.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України рішення у справах встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України підлягає негайному виконанню. Відповідне положення збережене і у проекті ЦПК (п.8 ч.1 ст.431 проекту закону).

Виконавчий збір у таких справах не має стягуватись, адже його стягнення за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню не передбачено (п. 1 ч. 5 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження») [70].

Встановлення факту батьківства (материнства).Встановлення цього факту відноситься до інших фактів, що можуть бути встановленні у порядку окремого провадження, однак є напряму повязаним із сімейними правами та обов’язками. Смерть особи або оголошення її померлою є необхідним для звернення до суду із заявою про встановлення відповідного юридичного факту. При цьому, як звертається увага, слід враховувати дату народження дитини: якщо помер батько дитини, яка народжена після 1 січня 2004 р., факт його батьківства може бути встановлений на підставі різних доказів (зокрема, висновку судово-медичної експертизи). Встановлення факту батьківства можливе стосовно дітей, які народилися до 1 жовтня 1968 р. від осіб, котрі не перебували в зареєстрованому шлюбі, у разі смерті особи, на утриманні якої перебувала дитина, і якщо остання визнавала себе її батьком до цієї дати. Такий факт може бути встановлений стосовно дитини, яка народилася після смерті особи, котра під час вагітності матері визнавала себе батьком майбутньої дитини. Справи про встановлення батьківства стосовно дітей, які народилися після 1 жовтня 1968 р., при житті батьків розглядаються в порядку позовного провадження.

Заяви про встановлення фактів батьківства чи визнання батьківства розглядаються судом, якщо у свідоцтві про народження певна особа не зазначена батьком дитини (запис про батька відсутній або здійснено за вказівкою матері), і можуть бути подані матір’ю, опікуном, піклувальником дитини чи нею самою після досягнення повноліття.

Відзначається, що на практиці суди загалом правильно вирішують такі справи, однак трапляються помилки [205].

ВССУ у справі № 6-24384св15вказує, що заяви про встановлення фактів батьківства чи визнання батьківства розглядаються судом, якщо у свідоцтві про народження певна особа не вказана батьком дитини, коли відповідно до ч. 2 ст. 55 КпШС України запис про батька дитини проведено за вказівкою матері, яка не перебувала у шлюбі, або ж такий запис зовсім відсутній, і можуть бути подані матір’ю, опікуном чи піклувальником дитини чи самою дитиною після досягнення повноліття. Та робить висновок про те, що закон розрізняє порядок визначення походження дитини від батька шляхом визнання батьківства – про що позов заявляється до особи, яка вважається батьком дитини, та шляхом встановлення факту батьківства у разі смерті особи, яку заявник вважає батьком дитини.Тобто в разі смерті особи, яку заявник вважає батьком дитини, належним способом захисту може бути лише встановлення факту батьківства [151].

Разом з тим, аналіз судової практики свідчить про неоднакове розуміння відповідних положень сімейного законодавства. Так, з рішення Московського районного суду м. Харкова у справі № 643/8203/16-ц випливає, що заявник (Особа 1) звернувся до суду із заявою, в якій просив встановити факт його батьківства відносно дитини, яка народилася за час його спільного проживання з матір’ю дитини без укладення шлюбу, та у свідоцтві про народження якої у графі «батько» за вказівкою матері яка було органом реєстрації актів цивільного стану вчинено запис «Особа 4 ». Мати дитини померла і для реалізації прав дитини заявник звернувся до суду для встановлення факту батьківства у порядку окремого провадження. Особа 4 до участі у справі не залучався, біологічне батьківство доведено висновком експерта, заяву особи 1 задоволено [179].

Попри вірогідну справедливість вказаного рішення (якщо основуватись на його змісті і факті того, що воно вступило в законну силу), слід звернути увагу на те, що особа, записана батьком дитини, до розгляду справи не долучалася, що може бути процесуальним недоглядом. Однак не завжди. Так, відповідно до статті 55 Кодексу про шлюб та сім’ю України передбачалось правило про те, що при народженні дитини у матері, яка не перебуває в шлюбі, якщо немає спільної заяви батьків і рішення суду про встановлення батьківства, запис про батька дитини в книзі записів народжень провадиться за прізвищем матері, ім’я, по батькові та національність батька дитини записувались за її вказівкою. У цьому випадку, а також у разі, якщо батько був записаний у відповідності до частини 1 статті 135 СК України, відповідно до якої запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем та громадянством матері, а ім’я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою (у випадках, у ній визначених) - йдеться не про конкретно ідентифіковану особу.

Слід вказати, що така справа мала би розглядатися у рамках позовного, а не окремого провадження, виходячи із того, що відповідно дост. 130 СК Україниу разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір`ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішенням суду. Заява про встановлення факту приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до ч. 1ст. 135 СК України. У випадку, який розглядається, померла мати, а стаття 130 СК України є спеціальною і стосується випадку смерті чоловіка, факт батьківства якого може бути встановлено судом. Застосовувати при цьому аналогію коректним не буде, адже у нормах СК України є відповідний механізм захисту права – подання позову про визнання батьківства, що відповідає і позиції ВССУ, вище зазначеній.

У зв’язку із цим зврнемо увагу на аналіз судової практики Верховного Суду України, який підкреслює, що справи за заявами про встановлення фактів батьківства розглядаються за правилами окремого провадження, а відповідно до ст. 128 СК справи про визнання батьківства — за правилами позовного провадження. У першому випадку передумовою звернення до суду за заявою про встановлення факту батьківства є смерть особи, батьківство якої встановлюється, а в другому — особа, батьківство якої встановлюється в судовому порядку, є відповідачем у справі[205].

Крім того, в абзаці 3-5 пункту 7 постанови Пленуму ВСУ «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», також вказано, що у разі смертічоловіка, який не перебував у шлюбі з матір’ю дитини, факт батьківства може бути встановлено за рішенням суду в окремому провадженні. Заява про встановлення факту батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першоїстатті 135 цього Кодексу.

Заяви про встановлення факту батьківства (материнства) суд розглядає у разі смерті особи, яку заявник визнає батьком (матір’ю) дитини, вирішує їх з огляду на обставини, передбачені статтями 125, 130 СК України. Передумовою звернення до суду із заявою про встановлення батьківства є смерть особи, батьківство якої встановлюється [141].

М. М. Ясинок підкреслює, що такі юридичні факти завжди обумовлені, в першу чергу, захистом інтересів малолітніх чи неповнолітніх дітей, оскільки лише судове рішення стає підставою для виникнення рідства, яке, як правило, пов’язане з майновими чи особистими немайновими правами померлого (померлих) на які має право дитина в порядку спадкування чи отримання допомоги у зв’язку із втратою годувальника.

Встановлення факту батьківства в порядку окремого провадження можливе за кількох умов: а) смерті чоловіка, який не перебуває у шлюбі із матір’ю дитини; б) наявності запису у Книзі реєстрації народжень, де відомості про батька записані за вказівкою матері, яка надала своє прізвище своїй дитині; в) наявності будь-яких відомостей, що засвідчують походження дитини від певної особи [257 , c.20].

Доказами у справах про встановленя факту батьківства (материнства) є, як свідчить аналіз судової практики, є свідоцтва про народження та про смерть, відповідні витяги з державного реєстру актів цивільного стану громадян, показання свідків, довідка про склад сім’ї, військовий квиток, домова книга тощо [179; 180; 181; 182].

При цьому слід звернути увагу на те, що має місце поступовий перехід до електронного документообігу, а також зміна законодавства, зокрема, щодо повноважень органів, видів та форм документів тощо. Так, довідка з місця проживання про склад сім’ї та прописку (додаток №2 до Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 р. № 470) була виключена Постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2016 р. № 861 «Про внесення змін до постанов Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 р. № 470 і Кабінету Міністрів України від 29 січня 2003 р. № 117». На сьогоднішній день видається довідка про реєстрацію місця проживання особи (додаток 13до Правил реєстрації місця проживання[112].

Менша питома вага у цій категорії справ – встановлення факту материнства, задля чого, як свідчить аналіз судової практики, до суду звертаються рідше, ніж для встановлення факту батьківства.

<< | >>
Источник: САНІН БОГДАН ВОЛОДИМИРОВИЧ. Встановлення в порядку цивільного судочинства фактів, що мають юридичне значення Київ, 2017. 2017

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.1. Провадження у справах про встановлення фактів, що тягнуть за собою виникнення, зміну чи припинення сімейних правовідносин:

  1. § 2. Стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення
  2. Особливості розгляду справ про встановлення фактів, що минуть юридичне значення
  3. ГЛАВА 6 РОЗГЛЯД СУДОМ СПРАВ ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
  4. Стаття 256. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення
  5. Стаття 259. Зміст рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення
  6. § 5. Розгляд справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення
  7. Глава 21. РОЗГЛЯД СПРАВ ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
  8. В яких випадках суд може відмовити у відкритті провадження у справі за заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в яких випадках - відмовити у задоволенні заяви по суті, а в яких випадках -залишити заяву без розгляду?
  9. Які умови визначення юрисдикції суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення?
  10. В якому провадженні (позовному чи окремому) підлягає розгляду вимога про встановлення факту володіння фізичною особою нерухомістю на праві власності?
  11. Зап.Зч.1 ст. 256 ЦПК суд розглядає справи про встановлення факту каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню. Чи не повинні ці справи розглядатися в позовному провадженні?
  12. Які особливості змісту рішення суду (його резолютивної частини) про встановлення факту, що має юридичне значення? Чи можна усувати недоліки ухваленого рішення у цих категоріях справ?
  13. 72. Розгляд судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
  14. 1.3. Процесуальний статус осіб, які беруть участь у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення
  15. 2.1. Порядок подання заяви про встановлення фактів, що мають юридичне значення та відкриття провадження у справі
  16. 2.2. Провадження у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, до судового розгляду
  17. 2.3. Судовий розгляд справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення
  18. РОЗДІЛ3. ОСОБЛИВОСТІ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА В ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЯХ СПРАВ ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ, ЩО МАЮТЬ ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
  19. 3.1. Провадження у справах про встановлення фактів, що тягнуть за собою виникнення, зміну чи припинення сімейних правовідносин
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -