§ 2. В иди представництва в суді
У процесуальній літературі класифікація процесуального представництва на види провадиться за різними критеріями.
Перш за все слід звернутися до ст. 38 ЦПК, яка закріплює легітимну класифікацію представництва за суб'єктним критерієм.
На підставі цієї норми з урахуванням певних ознак осіб, в інтересах яких здійснюється представництво у суді, можна виділити:а) представництво фізичних осіб;
б) представництво юридичних осіб.
в) представництво держави.
Такий поділ є виправданим, оскільки кожен із зазначених видів представництва в суді має певні особливості. Здійснювати в суді представництво фізичних осіб може адвокат або будь-яка інша повнолітня, дієздатна особа, повноваження якої належним чином посвідчені.
Згідно з ч. З ст. 38 ЦПК юридичних осіб представляють їх органи, які діють у процесі в межах наданих їм законом, статутом чи положенням повноважень, або їх представники. Органи управління юридичної особи можуть бути одноособовими та колегіальними. Одноособовим органом юридичної особи виступає її керівник (директор, голова і т. п.), колегіальними органами є правління, дирекція тощо, що випливає з аналізу чинного законодавства (статті 97, 99 ЦК України). Крім того, за загальним правилом, закріпленим ст. 40 ЦПК, представником юридичної особи у суді може бути адвокат або інша фізична особа, яка досягла повноліття, має цивільну процесуальну дієздатність, належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді за умови відсутності передбачених законом перешкод щодо виконання представницьких функцій (статті 40, 41 ЦПК). Отже, виходячи із змісту ч. З ст. 38 ЦПК, необхідно відокремлювати органи юридичної особи від представників юридичної особи.
У теорії цивільного процесуального права зазначене положення закону щодо представництва юридичних осіб тлумачиться неоднозначно, що обумовлюється відсутністю чіткої правової регламентації участі та правового статусу органів управління юридичних осіб, які беруть участь у судовому процесі.
Утім домінуючою є думка, що органи управління юридичної особи не є її процесуальними представниками в «класичному» розумінні цього інституту, оскільки орган юридичної особи та сама юридична особа становлять єдиний суб'єкт права, дії органів юридичних осіб є діями самої юридичної особи, що обумовлено організаційно-структурною та функціональною єдністю юридичної особи . Здійснюючи функції суб'єкта права, юридична особа повинна мати такі властивості, як правоздатність та дієздатність, якими вона за законом і наділена (ст. 80 ЦК України). Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків та здійснює їх через свої органи (ст. 92 ЦК України). Тому дії (зокрема, процесуальні у цивільному судочинстві) органів управління юридичної особи необхідно розглядати як дії самої юридичної особи, а не її представника. Таку позицію у вирішенні цієї проблеми займає і Вищий господарський суд України .Советское гражданское право [Текст] : учебник / под общ. ред. В. Ф. Маслова, А. А. Пушкина.-Киев : Вища шк., 1977.-Ч. 1.-С. 108-110; Цивільне право України [Текст] : підручник / за заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроць-
кого. - К. : Юрінком Інтер, 2004. - Т. 1.-С. 111-116.
2
Див.: Постанова Вищого господарського суду України від 02.08.2001 № 2/487
[Текст] // Вісн. госп. судочинства. - 2002. - № 2. - С. 162-165.
Не набуває статусу представника в суді і особа, яка на законних підставах виконує обов'язки органу управління юридичної особи. Процесуальні дії такої особи слід також розцінювати як дії самої юридичної особи. Проблемним, крім того, є питання, пов'язане з можливістю виконання представницьких функцій у суді засновниками юридичної особи. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення (ст. 91 ЦК України), тому з цього моменту воля засновників трансформується у волю тих органів управління, які утворюються відповідно до закону. Згідно зі ст. 101 ЦК України засновники не беруть участь в управлінні установи, що ними створена.
Засновник юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її засновника (ч. З ст. 96 ЦК України). Управління установою здійснює створений виконавчий орган — правління (ч. 1 ст. 101 ЦК). Зазначений орган управління діє від імені юридичної особи і може представляти її в суді або доручити здійснення представницьких функцій іншим особам. Отже, у цьому випадку повинні застосовуватися загальні правила представництва юридичних осіб, які передбачені ЦПК України.Виходячи з наведеного, можна стверджувати, що одноособовий орган юридичної особи (керівник підприємства, установи, організації) не є процесуальним представником, тому діє в процесі без спеціального оформлення повноважень на підставі документів, які посвідчують його службове становище. На чолі колегіального органу стоїть група осіб, які входять до складу цього органу, проте колегіальність цих органів доповнюється єдиноначальністю керівників, які мають право одноособово розв'язувати певні питання діяльності очолюваного ними органу . У разі якщо юридична особа має лише колегіальний орган, то брати участь у процесі вона може також, доручивши виконання представницьких повноважень одному з членів цього колегіального органу або іншій особі. У випадку коли юридична особа бажає отримати кваліфіковану юридичну допомогу при захисті своїх прав у суді, вона може доручити ведення справи адвокату або іншому фахівцю у галузі права, який буде представляти її у суді.
Отже, слід погодитись із висловленою в юридичній літературі думкою про наявність підстав для розмежування інституту представництва, існування якого обумовлене необхідністю здійснення юридичних дій від імені та в інтересах тих суб'єктів права — фізичних і юри-
Адміністративне право України [Текст] : підручник / за ред. Ю. П. Битяка. - К. : Юрінком Інтер, 2004. - С. 76-77.
дичних осіб, які за певних обставин позбавлені здатності або можливості їх здійснювати самостійно, і представництва юридичних осіб їх одноособовим органом управління — функціональним представником, враховуючи особливості юридичних осіб як суб'єктів права, які набувають права та виконують обов'язки через свої органи управління .
Представництво держави як суб'єкта права в цивільному судочинстві вперше набуло правової регламентації в чинному ЦПК України. За законом державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника. Цей законодавчий припис базується на загальних правилах, відповідно до яких держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (статті 170-173 ЦК). Конституційний Суд України в рішенні від 08.04.1999 р. щодо офіційного тлумачення статті 2 Арбітражного процесуального кодексу визначив поняття органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, — це є орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Відповідно до статей 6, 7, 13, 143 Конституції України таким органом може виступати орган державної виконавчої влади, органи виконавчої влади АРК, а також орган місцевого самоврядування, якому за законом надано повноваження органу державної виконавчої влади (тобто у випадку делегування їм відповідних повноважень). Це можуть бути,
наприклад, міністерства, Фонд державного майна, податкові адміні- 2
страци тощо .
Правовий статус органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування визначається Конституцією України, Конституцією Автономної Республіки Крим, відповідними законами і під- законними актами (законами України «Про Кабінет Міністрів України», «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні» тощо). Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. У випадках коли Кабінет Міністрів України виступає позивачем або відповідачем у справі, його інтереси у судах загальної юрисдикції представляє Міністерство юстиції України, якщо інше не передбачено законами або актами Кабінету Міністрів України (ст. 39 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).
Цивільне право України [Текст] : підручник / за заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої,В- Л.Яроцького.-К.: Юрінком Інтер, 2004.-Т. 1.-С. 131-132.
2Офіц. вісн. України. - 1 9 99.-№ 15.-Ст.614.
Органи державної влади, як правило, мають статус юридичної особи (різновид юридичної особи публічного права). Виходячи з цього, питання їх участі у процесі в цілому має вирішуватись за загальними правилами представництва юридичних осіб з урахуванням особливостей структурної організації та здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності відповідного органу. Від імені органу державної влади може виступати посадова особа, яка очолює відповідний орган державної влади або інша уповноважена особа. Такий висновок можна зробити на підставі того, що органи виконавчої влади поділяються на єдиноначальні та колегіальні. Як зазначалося, очолює єдиноначальний орган одна особа — керівник, який має право особисто приймати рішення з усіх основних питань компетенції цього органу. На чолі колегіального органу стоїть група осіб, які входять до складу цього органу, проте колегіальність цих органів доповнюється єдиноначальністю керівників, які мають право одноособово розв'язувати певні питання діяльності очолюваного ними органу . Утім слід зауважити, що у зв'язку зі складністю вирішення зазначених питань як у теорії, так і в судовій практиці чинне законодавство щодо визначення механізму правового регулювання представництва держави в цивільному судочинстві потребує вдосконалення та більш чіткого регулювання.
У юридичній літературі провадиться класифікація судового представництва на види і за іншими підставами. За ступенем необхідності участі представника у процесі можна виокремити:
а) обов'язкове представництво, коли участь представника є необхідною за об'єктивними обставинами (наприклад, участь законних представників малолітніх осіб та осіб, визнаних недієздатними, тощо);
б) необов'язкове (факультативне) представництво, коли участь представника цілком залежить від розсуду та волевиявлення, тобто суб'єктивного ставлення до цього особи, права та інтереси якої потребують захисту в суді (наприклад, участь добровільних представників фізичних та юридичних осіб).
Практичне значення має класифікація процесуального представництва з підстав його виникнення. Підставами виникнення представництва є юридичні факти, в силу яких одна особа може здійснювати в суді процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки від імені іншої особи. За цим критерієм представництво в цивільному
Адміністративне право України [Текст] : підручник / за ред. Ю. П. Битяка. - К. : Юрінком Інтер, 2004. - С. 76-77.
судочинстві традиційно розподіляється на добровільне (договірне) та законне .
Добровільне (договірне) представництво виникає на підставі волевиявлення представника і особи, яку він має представляти, тобто на підставі договору доручення, договору про надання правової допомоги тощо. Добровільне представництво може здійснюватися адвокатами або іншими особами, які досягай вісімнадцяти років, мають цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення'представництва в суді, за винятком осіб, визначених у законі (статті 40, 41 ЦПК).
Найбільш поширеною формою добровільного представництва в судовій практиці є представництво, що здійснюється адвокатами, оскільки для ефективної реалізації представницьких функцій необхідні певний обсяг знань у галузі права та відповідна кваліфікація. Адвокатура відповідно до закону покликана сприяти захисту прав та свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу (ст. 1 Закону України «Про адвокатуру»).
Утім згідно зі ст. 59 Конституції України кожен має право на правову допомогу і є вільним у виборі захисника своїх прав. Конституційний Суд України у рішенні від 16 листопада 2000 р. у справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Г. І. щодо офіційного тлумачення положень ст. 59 Конституції України, ст. 44 КПК України, статей 268,271 Кодексу України про адміністративні правопорушення визначив право на правову допомогу як гарантовану Конституцією
України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) по-
2
слуги . Закріплений у ст. 59 Конституції припис щодо права кожної особи на отримання правової допомоги та вільного вибору захисника своїх прав має загальний характер і стосується як захисту прав у кримінальному, так і в цивільному, господарському та адміністративному судочинстві. У цивільному судочинстві такий припис, як зазначалося, знайшов закріплення у ст. 12 ЦПК України, якою передбачено, що
1 Див.: Штефан, М. И. Представительство граждан в суде [Текст] : учеб. пособие /М. Й. Штефан, Е. Г. Дрижчана, Е. В. Гусев. - Киев : Лыбидь, 1991. - С. 11; Цивільне процесуальне право України [Текст] : підручник / за ред. В. В. Комарова. - X. : Основа, 1992. - С. 111; Комментарий к Гражданскому процессуальному кодексу РСФСР (научно-практический) [Текст] / под ред. М. С. Шакарян. - М. : Юристь, 2000. - С. 146; Гражданский процесс [Текст] : учебник / под ред. М. К. Треушникова. - М. :
ООО «Городец», 2000. - С. 149.
2Офіц. вісн. України. - 2000. - № 47. - Ст. 2045.
особа, яка бере участь у справі, має право на правову допомогу, яка надається адвокатами та іншими фахівцями в галузі права в порядку, встановленому законом. Оскільки представництво в суді є однією з форм надання правової допомоги, зазначені законодавчі приписи мають бути застосовані й при визначенні кола суб'єктів, які мають право на здійснення представницьких функцій у цивільному судочинстві. Поряд з адвокатами, таким чином, функції добровільних (договірних) представників у суді мають право виконувати й інші фахівці у галузі права.
Крім адвокатів та інших фахівців у галузі права добровільне представництво може здійснюватися працівниками юридичних осіб (підприємств, установ, організацій), співучасниками та будь-якими іншими фізичними особами. Наприклад, згідно зі ст. 78 ЦК України дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника. Обраний особою помічник у разі необхідності може представляти її в суді на підставі окремої довіреності, тобто за волевиявленням цієї фізичної особи. Отже, суд може за клопотанням заінтересованої особи допустити до участі у процесі як добровільного представника будь-яку фізичну особу, здатну надати допомогу у захисті її прав та інтересів, якщо це не суперечить чинному законодавству.
Викладене дає підстави виділяти професійне та непрофесійне добровільне представництво. В аспекті реалізації конституційного права фізичних та юридичних осіб на отримання правової допомоги щодо захисту суб'єктивних прав та інтересів у суді та покладання, як вже зазначалося, цих обов'язків у першу чергу на адвокатуру (ст. 59 Конституції України) така класифікація є, на наш погляд, слушною. Розвиток професійного представництва сприятиме більш ефективному здійсненню процесуального представництва, вдосконаленню цього інституту та забезпеченню доступності захисту прав, свобод та інтересів у суді. Надання кваліфікованої юридичної допомоги при вирішенні справ у суді є однією з гарантій доступності правосуддя. На це звернув увагу Європейський суд з прав людини, зазначивши у своєму рішенні, що юридичне представництво у цивільному судочинстві є обов'язковим у силу складнощів процесу або у випадках, коли допомога адвоката необхідна для забезпечення реального доступу до правосуддя .
Набуває актуальності це питання також у зв'язку з передбаченою законом можливістю отримання правової допомоги (комплексу право-
Европейский суд по правам человека / Избранные решения [Текст]. - М., 2000. - Г. l.-C. 276.
вих послуг) як різновиду соціальних послуг. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про соціальні послуги» соціальні послуги — це комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги.
Згідно зі ст. 5 цього Закону до юридичних послуг належать надання консультацій з питань діючого законодавства, здійснення захисту прав та інтересів осіб, які знаходяться у складних життєвих обставинах, сприяння застосуванню державного примусу і реалізації юридичної відповідальності осіб, що вдаються до протиправних дій щодо цієї особи (оформлення правових документів, адвокатська допомога, захист прав та інтересів особи тощо). Відповідно до ст. 7 зазначеного Закону суб'єкти, які надають соціальні послуги (в тому числі юридичні), здійснюють свою діяльність на професійній основі у відповідності з положенням про них або статутом, де обов'язково має бути зазначений перелік соціальних послуг, категорій осіб, яким вони надаються, умови та порядок їх надання. Соціальні послуги можуть надаватися як за плату, так і безоплатно. Безоплатні соціальні послуги державними та комунальними суб'єктами в обсягах, визначених державними стандартами соціального обслуговування, надаються: громадянам, які не здатні до самообслуговування у зв'язку з похилим віком, хворобою, інвалідністю і не мають рідних, які повинні забезпечити їм догляд і допомогу; громадянам, які знаходяться у складній життєвій ситуації у зв'язку з безробіттям і зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, стихійними лихами, катастрофами, які є біженцями внаслідок збройних та міжетнічних конфліктів, якщо середньомісячний сукупний дохід цих осіб нижче встановленого прожиткового мінімуму; дітям та молоді, які знаходяться у складній життєвій ситуації у зв'язку з інвалідністю, хворобою, сирітством, безпритульністю, малозабезпеченістю, конфліктами і жорстоким ставленням у сім'ї. Вичерпний перелік соціальних послуг, умови їх надання та порядок регулювання тарифів їх оплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Надання безоплатних соціальних правових послуг має в першу чергу здійснюватись адвокатами, оскільки надання правової допомоги як різновиду правових послуг є їх конституційним обов'язком. У своїй професійній діяльності адвокат повинен завжди враховувати, що
356
професія адвоката має важливе соціальне значення, є однією з головних гарантій належного рівня захисту прав, свобод та інтересів громадян. Тому адвокат має у випадках, передбачених законом, надавати правову допомогу безкоштовно або на частково сплатних засадах. Адвокат повинен також намагатись знайти можливість надання правової допомоги на зазначених засадах незаможним, малозабезпеченим громадянам і в інших випадках, прямо не передбачених законом, виходячи з розумного співвідношення цієї роботи з повністю оплачуваною (ст. 51 Правил адвокатської етики).
З метою втілення в життя законодавчих приписів щодо надання безоплатних соціальних юридичних послуг в юридичній літературі пропонується створити інститут соціальних адвокатів, які мають за рахунок держави захищати прав та інтереси недієздатних, обмежено дієздатних, осіб, які не мають повної дієздатності, малозабезпечених осіб, визнати їх участь як гарантів захисту прав зазначених осіб обов'язковою, оскільки законні представники неспроможні надати кваліфіковану правову допомогу .
Соціальні правові послуги у суді можуть надаватися різними способами, зокрема:
- залучення адвокатів, які надають безоплатну правову допомогу на постійній основі за контрактом;
- залучення для надання безоплатної правової допомоги адвокатів, з якими кожного разу укладається договір на ведення конкретної справи.
Такий підхід до визначення механізму реалізації законодавчих приписів щодо надання соціальних юридичних послуг відповідає Стандартам незалежності юридичної професії міжнародної асоціації
юристів, прийнятим на конференції МАЮ у вересні 1990 р. у м. Нью-
2
Иорк . Наведене свідчить, що для організації ефективної моделі державної системи соціальної правової допомоги в Україні потрібно визначити: які саме безоплатні юридичні послуги необхідно надавати за рахунок держави в обов'язковому порядку відповідно до Європейської конвенції з прав людини та внутрішнього права; який орган (система органів) має здійснювати державну політику в сфері надання соціальної правової допомоги; які можуть бути використані форми та способи
Сидоров, Р. А. Представительство в гражданском процессе [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / Р. А. Сидоров. - Тверь, 2003. - С. 8, 17.
2 Сов. юстиция. - 1991. -№ 23-24. - С. 19-20.
фінансування безоплатної юридичної допомоги тощо. У національному законодавстві ці та інші питання, пов'язані із визначенням правового механізму надання соціальних правових послуг, в тому числі правової допомоги у формі представництва у суді, знайшли закріплення в Законі України «Про безоплатну правову допомогу».
Законне представництво виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акта за наявності таких юридичних фактів, як походження дітей від батьків, усиновлення, встановлення опіки або піклування над малолітніми та неповнолітніми дітьми або особою, визнаною недієздатною, обмежено дієздатною, а також призначення опіки над майном безвісно відсутнього або призначення опікуна для охорони і управління спадковим майном та ін.
Законні представники мають право захищати у суді права, свободи та інтереси певного кола осіб, а саме:
- малолітніх (віком до чотирнадцяти років) та неповнолітніх (віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) фізичних осіб, тобто осіб, які не мають повної цивільної процесуальної дієздатності;
- фізичних осіб, визнаних недієздатними або цивільна дієздатність яких була обмежена;
- фізичних осіб, визнаних у передбаченому законом порядку безвісно відсутніми;
- спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята.
Участь у цивільному процесі законних представників цих осіб обумовлена тим, що вони не можуть самостійно реалізувати надані їм як сторонам (третім особам, заявникам) процесуальні права і, як наслідок, — ефективно захистити свої права та законні інтереси в суді.
Згідно з ч. 1 ст. 39 ЦПК функції законних представників у цивільному судочинстві виконують батьки, усиновлювачі, опікуни та інші особи, визначені в законі. Батьки є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей, тому мають право звернутися до суду за захистом прав та інтересів дитини без спеціальних на це повноважень (ст. 242 ЦК України, ст. 154 СК). Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно. Право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини мають неповнолітні батьки, які досягай чотирнадцяти років. Неповнолітні батьки у суді мають право на безоплатну правову допомогу (ст. 156 СК).
Усиновлювачі стосовно усиновлених прирівнюються в особистих та майнових правах та обов'язках до родичів за походженням, тобто до батьків (ч. 4 ст. 232 СК). Опікуни та піклувальники призначаються органами опіки та піклування або у випадках, встановлених законом, судом (ст. 63 ЦК, статті 243,244 СК). Суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною та піклування у разі обмеження її цивільної дієздатності і призначає відповідно опікуна або піклувальника за поданням органу опіки та піклування. Суд встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони залишилися без батьківського піклування, і призначає відповідно опікуна або піклувальника за поданням органу опіки та піклування (статті 60, 63 ЦК України, ст. 243 СК). Згідно зі ст. 6 СК правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років, а неповнолітньою — особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. В інших випадках встановлює опіку або піклування та призначає відповідно опікуна чи піклувальника орган опіки та піклування (статті 60, 63 ЦК України).
Функції законного представника мають право виконувати й інші особи у передбачених законом випадках. Так, до встановлення опіки чи піклування та призначення опікуна чи піклувальника опіку або піклування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піклування (ст. 65 ЦК). Слід також мати на увазі, що згідно зі ст. 66 ЦК у випадку, коли над фізичною особою, яка перебуває у навчальному закладі, закладі охорони здоров'я або закладі соціального захисту населення, не встановлено опіку чи піклування або не призначено опікуна чи піклувальника, відповідні функції щодо неї здійснює цей заклад. Коли дитина постійно проживає у закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому дитячому закладі, функції опікуна та піклувальника щодо неї покладаються на адміністрацію цих закладів (ст. 245 СК). Функції законних представників здійснюють прийомні батьки та батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу (статті 256 , 256 СК), прирівнюються за своїми правами та обов'язками до опікунів та піклувальників патронажні вихователі (ст. 255 СК). Крім того, відповідно до ст. 1 Закону України «Про біженців» законними представниками малолітньої або неповнолітньої особи, яка підпадає під дію зазначеного Закону, можуть бути особи, які до прибуття в Україну добровільно чи в силу звичаю країни походження біженця взяли на себе відповідальність за виховання дітей. Законними представниками дітей, розлучених із сім'ями, є органи опіки та піклування, батьки-вихователі, опікуни чи піклувальники, призначені відповідно до законодавства України, представник дитячого будинку чи школи-інтернату, іншого дитячого закладу, де дитина перебуває на вихованні. Органи опіки та піклування вживають заходів для тимчасового влаштування цих дітей у відповідні дитячі заклади або сім'ї та встановлення над ними опіки чи піклування, беруть участь у процедурі надання дитині, розлученій з сім'єю, статусу біженця, сприяють у реалізації їх прав (ст. 8 зазначеного Закону).-
Отже, суд у кожному конкретному випадку має встановити, яка саме особа може здійснювати функції законного представника та брати участь у розгляді справі. У судовій практиці при визначенні процесуального статусу законного представника припускаються помилок, які тягнуть скасування ухвалених рішень. Так, при розгляді справи за позовом В. до А. про розірвання шлюбу і поділ майна суд притягнув до участі у справі як законного представника батька відповідачки, розглянув справу та ухвалив рішення про задоволення позову. Верховний Суд України скасував рішення з таких підстав. Суд залучив до участі у справі законного представника, виходячи з того, що відповідачка визнана недієздатною і її інтереси має представляти батько. Проте за правилами ЦПК права та законні інтереси осіб, які в судовому порядку визнані недієздатними, захищають їх опікуни, які надають суду відповідні документи на підтвердження своїх повноважень. Із матеріалів справи вбачається, що відповідачка в судовому засіданні присутньою не була, у справі брав участь її батько, який не був призначений у передбаченому законом порядку опікуном, тобто не є законним представником повнолітньої недієздатної доньки, тому не мав повноважень на представництво А. в суді'.
Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть самостійно здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають із відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 29 ЦПК). Так, неповнолітні мають право самостійно виступати в суді по спорах, що пов'язані із вчиненням дрібних побутових правочинів або виникають із трудових правовідносин, по спорах, пов'язаних із здійсненням прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється законом (авторських або винахідницьких прав на свої твори, винаходи, раціоналізаторські пропозиції і промислові зразки, прав на свої відкрит- тя), у спорах по розпорядженню заробітком, стипендією або іншими доходами тощо (статті 31,32 ЦК). Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові право- чини (ч. 2 ст. 37 ЦК). Захист прав, які випливають із таких правочинів, зазначені особи мають право здійснювати самостійно. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника (ч. З ст. 37 ЦК). Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або до суду (ст. 37 ЦК).
Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена, тобто це право, а не обов'язок суду (ст. 29 ЦПК). Залучення до участі в таких справах батьків, усиновителів або піклувальників зазначених осіб для надання їм допомоги вирішується за розсудом суду з урахуванням конкретних обставин справи і спроможності особи ефективно захистити свої порушені або оспорювані права чи інтереси самостійно.
Право на звернення до суду без спеціальних повноважень з метою захисту прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних осіб закон надає не лише їх батькам (усиновлювачам), але й бабі, діду, сестрі, брату, мачусі, вітчиму (статті 258, 262 СК). Також цим правом закон наділяє повнолітніх дітей (усиновлених осіб) як законних представників для захисту прав і законних інтересів їх непрацездатних, немічних батьків (усиновлювачив) (статті 172, 232 СК). Утім наділення переліченого кола осіб правом звернення до суду без спеціального оформлення повноважень із заявою щодо захисту прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних осіб не надає, на наш погляд, цим особам статусу законних представників. Зазначені суб'єкти, на нашу думку, здійснюють у цьому випадку захист прав інших осіб і мають право брати участь у цивільному судочинстві на підставі ст. 45 ЦПК України.
З моменту набуття неповнолітнім цивільної процесуальної дієздатності, а також з моменту набрання законної сили рішенням, яким скасовано обмеження дієздатності громадянина або його дієздатність поновлено, функції законного представництва батьків, усиновителів, опікунів або піклувальників припиняються.
Встановлення судом наявності в особи права на звернення до суду без спеціальних повноважень з метою захисту прав інших осіб або належним чином посвідчених повноважень на здійснення представницьких функцій у суді має важливе практичне значення. Так, Д. звернулася до суду з позовом в інтересах своїх дітей про визнання недійсним заповіту, продовження строку на прийняття спадщини та визнання права власності на спадкову частину будинку, посилаючись на те, що двоє її дітей, в інтересах яких заявлено позов, є інвалідами дитинства і тому не могли своєчасно прийняти спадщину після смерті їх батька. Рішенням районного суду позов було задоволено. Верховний Суд України скасував це рішення, справу направив на новий розгляд з таких підстав. Відповідно до вимог ЦПК України суд приступає до розгляду цивільної справи за заявою громадян в інтересах інших осіб у випадках, коли за законом вони можуть звертатись до суду за захистом прав та інтересів цих осіб. Так, Д. заявила позов в інтересах дітей — інвалідів дитинства, які на час подання позову були вже повнолітніми. Суд, приймаючи заяву від Д., не з'ясував, чи мала вона право заявляти такий позов і діяти у процесі від імені та в інтересах дітей .
Права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном. Це правило базується на положенні ст. 44 ЦК, згідно з якою після набрання законної сили рішенням про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем проживання цієї особи описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення рішення про визнання її безвісно відсутньою. Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.
Відповідно до закону права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна (ст. 39 ЦПК). Підстави та порядок їх призначення регулюються нормами матеріального права (статті 1283— 1285 ЦК України). Після набрання законної сили рішенням суду про оголошення фізичної особи померлою суд надсилає його копію відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для реєстрації смерті фізичної особи, а також до нотаріуса за місцем відкриття спадщини, а в населеному пункті, де немає нотаріуса, — до відповідного органу місцевого самоврядування для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна. У разі наявності в населеному пункті кількох нотаріусів, а також у випадках, коли місце відкриття спадщини невідоме, рішення для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна надсилається до державного нотаріального архіву з метою передачі його за належністю уповноваженому нотаріусу (ст. 249 ЦПК).
Особливістю законного представництва є те, що законні представники можуть доручити ведення справи в суді іншій особі (ч. 5 ст. 39 ЦПК). Наділення законних представників таким правом зумовлено прагненням законодавця створити необхідні умови для ефективного виконання ними представницьких функцій. У процесі їх здійснення законний представник може використовувати всі передбачені законом правові засоби, якщо вони сприяють захисту прав та інтересів особи, яку він представляє в суді. Ураховуючи, що не кожна особа, на яку закон покладає обов'язки представника, може їх належним чином виконати, з метою забезпечення реального виконання такими особами представницьких функцій закон дає їм право обрати особу, яка спроможна надати кваліфіковану правову допомогу та доручити їй ведення справи в суді. Реалізація цього права має здійснюватися законним представником на загальних підставах, передбачених законом, тобто шляхом укладення від імені особи, яку він повинен представляти в суді, відповідного договору. Реалізація законним представником права доручати ведення справи іншій особі не позбавляє його можливості брати участь у процесі поряд з обраним ним представником. У процесуальній літературі така правова ситуація має назву «подвійного представництва» .
Новелою у цивільному процесуальному судочинстві є положення ст. 43 ЦПК щодо призначення або заміни законного представника судом. Згідно з п. 5 ст. 201 ЦПК призначення або заміна законного представника у випадках, передбачених законом, зобов'язує суд зупинити провадження у справі до залучення до участі у справі законного представника. До речі, на підставі п. 2 ст. 221 ЦПК України 1963 р. суд був зобов'язаний зупинити провадження по справі до вступу або залучення законного представника виключно у зв'язку з втратою стороною
Див.: Шерстюк, В. М. Отличие судебного представительства от других правовых институтов [Текст] / В. М. Шерстюк II Вопросы развития теории гражданского процессуального права. - М., 1981. - С. 41.
дієздатності під час розгляду справи. При цьому питання щодо встановлення опіки або піклування та призначення опікуна або піклувальника вирішувалися поза межами судового провадження.
Відповідно до ст. 43 чинного ЦПК у разі відсутності у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, законного представника суд мотивованою ухвалою призначає за поданням органу опіки та піклування опікуна або піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників. У випадку, якщо при розгляді справи буде встановлено, що малолітня або неповнолітня особа, яка позбавлена батьківського піклування, не має законного представника, суд мотивованою ухвалою встановлює над нею відповідно опіку або піклування, призначає за поданням органу опіки та піклування опікуна або піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників.
Згідно зі ст. 43 ЦПК, у разі, коли законний представник не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд за поданням органу опіки та піклування замінює його. Закон таким чином диференціює підстави для призначення законного представника та його заміни.
Підставою для призначення законного представника є:
а) відсутність під час розгляду справи у сторони або третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, законного представника;
б) встановлення при розгляді справи, що малолітня чи неповнолітня особа, яка позбавлена батьківського піклування, не має законного представника.
Суд у цих випадках має зупинити провадження у справі і за поданням органу опіки та піклування мотивованою ухвалою призначити опікуна або піклувальника та залучити їх до участі у справі як законних представників. Утім зазначені правові наслідки настають лише за умови законного відкриття провадження у справі, тобто з дотриманням встановленого законом порядку. Якщо, наприклад, заява була подана особою, яка під час звернення до суду не мала повної цивільної процесуальної дієздатності, і суд всупереч вимогам закону її прийняв (ст. 121 ЦПК), то згідно зі ст. 207 ЦПК така заява має бути залишена без розгляду. Тобто в цьому випадку ст. 43 ЦПК за відсутністю підстав застосована бути не може.
Заслуговують на увагу положення ст. 50 ЦПК РФ, згідно з якою суд призначає адвоката у разі відсутності представника у відповідача, місце проживання якого невідоме. Така процесуальна міра, на наш погляд, є обгрунтованою, оскільки належність повідомлення відповідача за таких обставин є правовою фікцією, а тому реальна можливість захистити свої права в суді у нього практично відсутня. Призначення судом представника певною мірою забезпечує право відповідача на захист проти пред'явленого до нього позову. Тому уявляється доцільним поряд із призначенням законного представника передбачити можливість призначення адвоката (представника за призначенням) за відсутності представника у відповідача, місце перебування якого невідоме, та закріпити це в законі.
Підставою для заміни законного представника є те, що представник не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом. Отже, достатньо чіткого визначення підстав для заміни законного представника ЦПК не містить. В аспекті цього зазначимо, що за загальним правилом представник не має права на ведення справи в суді у зв'язку з відсутністю у нього належним чином посвідчених повноважень. Утім правовими наслідками недотримання вимог закону щодо підтвердження повноважень представника в суді є повернення заяви, якщо цей факт був встановлений на момент відкриття провадження у справі (п. З ч. З ст. 121 ЦПК) та залишення заяви без розгляду у разі встановлення цього під час розгляду справи (п. 2 ч. 1 ст. 207 ЦПК), оскільки це свідчить про незаконність відкриття провадження.
Таким чином, по-перше, ст. 43 ЦПК поширюється на випадки відсутності у законного представника права на ведення справи з підстав, які виникли чи встановлені після відкриття провадження у справі, яке відбулося з дотриманням встановленого законом порядку. По-друге, відсутність у представника права на ведення справи може бути обумовлена втратою цих повноважень або звільненням від них. Так, батьки перестають бути законними представниками своїх дітей у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав. Усиновлювачі втрачають право бути законними представниками усиновлених дітей у разі скасування усиновлення або визнання усиновлення недійсним. Якщо батьки чи усиновлювачі визнані недієздатними, вони також втрачають можливість здійснювати представницькі функції. Звільнення особи від повноважень опікуна або піклувальника може здійснюватися з таких підстав:
а) у зв'язку з їх невиконанням або неналежним виконанням (ст. 75 ЦК);
б) у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу соціального захисту (ст. 75 ЦК);
в) якщо між представником та його підопічним склалися стосунки, що перешкоджають здійсненню ним опіки і піклування, або поведінка представника та його інтереси суперечать інтересам особи, що потребує опіки та піклування (ст. 64 ЦК; ст. 251 СК);
г) за заявою особи, що є опікуном чи піклувальником (ст.75 ЦК) тощо.
Звільнення опікуна або піклувальника у разі, якщо їх призначив суд, та призначення інших осіб здійснюються в порядку, встановленому законом. Згідно з ч. 2 ст. 241 ЦПК суд за заявою органу опіки та піклування чи особи, призначеної опікуном або піклувальником, у місячний строк звільняє її від повноважень піклувальника або опікуна і призначає за поданням органу опіки та піклування іншу особу, про що постановляє мотивовану ухвалу. Суд може звільнити піклувальника від його повноважень і призначити за поданням органу опіки та піклування іншу особу також за заявою особи, над якою встановлено піклування.
Суд розглядає питання про звільнення опікуна та піклувальника в судовому засіданні з повідомленням заінтересованих осіб. Неявка цих осіб не перешкоджає розгляду питання про звільнення опікуна або піклувальника.
Як вже зазначалося, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 201 ЦПК до призначення законного представника або його заміни суд зобов'язаний зупинити провадження у справі, що розглядається. Після призначення відповідним органом законного представника або його заміни провадження у справі відновлюється за заявою особи, яка бере участь у справі або з ініціативи суду (статті 20 1,204 ЦПК).
Згідно з ч. 4 ст. 43 ЦПК суд може призначити або замінити законного представника також за клопотанням малолітньої або неповнолітньої особи, якщо це відповідає її інтересам.
Еще по теме § 2. В иди представництва в суді:
- Учасники цивільного процесу. Представництво у суді
- 2. Представництво на Суді.
- Значення та підстави виникнення представництва у цивільному процесі України
- Поняття представництва у цивільному процесі.
- Стаття 415. Виконання судових доручень іноземних судів і звернення судів України з дорученнями до іноземних судів
- § 2 . Правила територіальної підсудності цивільних судів
- Глава ХІУ ПРЕДСТАВНИЦТВО В СУДІ
- § 1 . Поняття представництва в суді
- § 2. В иди представництва в суді
- § з. Процесуальне становище та повноваження представника в суді
- § 3. Особливості процесуального становища держави, міжнародних організацій та інших суб'єктів (судові імунітети)
- Чи вправі суд оцінювати зазначені прокурором підстави представництва, зокрема, інтересів громадянина?
- Чи вправі суд оцінювати правильність визначення прокурором органу, в інтересах якого подано позовну заяву, у разі представництва інтересів держави? Наведіть приклади із судової практики.
- Поняття і ознаки судового представництва
- Види представництва у суді
- Повноваження представника у суді
- З А К О Н У К Р А Ї Н И Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини
- 18. Поняття та види представництва в суді. Особи, які можуть бути представниками в суді. Особи, які не можуть бути представниками в суді.
- 20. Представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді.
- 2.3. Правовий статус прокурора як учасника виконавчого провадження у справах щодо захисту прав та інтересів дітей,у яких прокурор здійснював представництво інтересів громадянина або держави в суді