<<
>>

§ 2. В иди представництва в суді

У процесуальній літературі класифікація процесуального пред­ставництва на види провадиться за різними критеріями.

Перш за все слід звернутися до ст. 38 ЦПК, яка закріплює легітим­ну класифікацію представництва за суб'єктним критерієм. На підставі цієї норми з урахуванням певних ознак осіб, в інтересах яких здійсню­ється представництво у суді, можна виділити:

а) представництво фізичних осіб;

б) представництво юридичних осіб.

в) представництво держави.

Такий поділ є виправданим, оскільки кожен із зазначених видів представництва в суді має певні особливості.

Здійснювати в суді пред­ставництво фізичних осіб може адвокат або будь-яка інша повнолітня, дієздатна особа, повноваження якої належним чином посвідчені.

Згідно з ч. З ст. 38 ЦПК юридичних осіб представляють їх органи, які діють у процесі в межах наданих їм законом, статутом чи положен­ням повноважень, або їх представники. Органи управління юридичної особи можуть бути одноособовими та колегіальними. Одноособовим органом юридичної особи виступає її керівник (директор, голова і т. п.), колегіальними органами є правління, дирекція тощо, що ви­пливає з аналізу чинного законодавства (статті 97, 99 ЦК України). Крім того, за загальним правилом, закріпленим ст. 40 ЦПК, представ­ником юридичної особи у суді може бути адвокат або інша фізична особа, яка досягла повноліття, має цивільну процесуальну дієздатність, належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді за умови відсутності передбачених законом перешкод щодо виконання представницьких функцій (статті 40, 41 ЦПК). Отже, виходячи із змісту ч. З ст. 38 ЦПК, необхідно відокремлювати органи юридичної особи від представників юридичної особи.

У теорії цивільного процесуального права зазначене положення закону щодо представництва юридичних осіб тлумачиться неодно­значно, що обумовлюється відсутністю чіткої правової регламентації участі та правового статусу органів управління юридичних осіб, які беруть участь у судовому процесі. Утім домінуючою є думка, що органи управління юридичної особи не є її процесуальними пред­ставниками в «класичному» розумінні цього інституту, оскільки орган юридичної особи та сама юридична особа становлять єдиний суб'єкт права, дії органів юридичних осіб є діями самої юридичної особи, що обумовлено організаційно-структурною та функціональ­ною єдністю юридичної особи . Здійснюючи функції суб'єкта права, юридична особа повинна мати такі властивості, як правоздатність та дієздатність, якими вона за законом і наділена (ст. 80 ЦК України). Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків та здійснює їх через свої органи (ст. 92 ЦК України). Тому дії (зокрема, процесу­альні у цивільному судочинстві) органів управління юридичної осо­би необхідно розглядати як дії самої юридичної особи, а не її пред­ставника. Таку позицію у вирішенні цієї проблеми займає і Вищий господарський суд України .

Советское гражданское право [Текст] : учебник / под общ. ред. В. Ф. Маслова, А. А. Пушкина.-Киев : Вища шк., 1977.-Ч. 1.-С. 108-110; Цивільне право України [Текст] : підручник / за заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроць-

кого. - К. : Юрінком Інтер, 2004. - Т. 1.-С. 111-116.

2

Див.: Постанова Вищого господарського суду України від 02.08.2001 № 2/487

[Текст] // Вісн. госп. судочинства. - 2002. - № 2. - С. 162-165.

Не набуває статусу представника в суді і особа, яка на законних підставах виконує обов'язки органу управління юридичної особи.

Процесуальні дії такої особи слід також розцінювати як дії самої юри­дичної особи. Проблемним, крім того, є питання, пов'язане з можли­вістю виконання представницьких функцій у суді засновниками юри­дичної особи. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення (ст. 91 ЦК України), тому з цього моменту воля засновників трансформується у волю тих органів управління, які утво­рюються відповідно до закону. Згідно зі ст. 101 ЦК України засновни­ки не беруть участь в управлінні установи, що ними створена. Заснов­ник юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її засновни­ка (ч. З ст. 96 ЦК України). Управління установою здійснює створений виконавчий орган — правління (ч. 1 ст. 101 ЦК). Зазначений орган управління діє від імені юридичної особи і може представляти її в суді або доручити здійснення представницьких функцій іншим особам. Отже, у цьому випадку повинні застосовуватися загальні правила пред­ставництва юридичних осіб, які передбачені ЦПК України.

Виходячи з наведеного, можна стверджувати, що одноособовий орган юридичної особи (керівник підприємства, установи, організації) не є процесуальним представником, тому діє в процесі без спеціаль­ного оформлення повноважень на підставі документів, які посвідчують його службове становище. На чолі колегіального органу стоїть група осіб, які входять до складу цього органу, проте колегіальність цих органів доповнюється єдиноначальністю керівників, які мають право одноособово розв'язувати певні питання діяльності очолюваного ними органу . У разі якщо юридична особа має лише колегіальний орган, то брати участь у процесі вона може також, доручивши виконання пред­ставницьких повноважень одному з членів цього колегіального органу або іншій особі. У випадку коли юридична особа бажає отримати ква­ліфіковану юридичну допомогу при захисті своїх прав у суді, вона може доручити ведення справи адвокату або іншому фахівцю у галузі права, який буде представляти її у суді.

Отже, слід погодитись із висловленою в юридичній літературі думкою про наявність підстав для розмежування інституту представ­ництва, існування якого обумовлене необхідністю здійснення юридич­них дій від імені та в інтересах тих суб'єктів права — фізичних і юри-

Адміністративне право України [Текст] : підручник / за ред. Ю. П. Битяка. - К. : Юрінком Інтер, 2004. - С. 76-77.

дичних осіб, які за певних обставин позбавлені здатності або можливос­ті їх здійснювати самостійно, і представництва юридичних осіб їх одно­особовим органом управління — функціональним представником, враховуючи особливості юридичних осіб як суб'єктів права, які набува­ють права та виконують обов'язки через свої органи управління .

Представництво держави як суб'єкта права в цивільному судочин­стві вперше набуло правової регламентації в чинному ЦПК України. За законом державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника. Цей законодавчий припис базується на загальних правилах, відповідно до яких держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (статті 170-173 ЦК). Конституційний Суд України в рішенні від 08.04.1999 р. щодо офіційного тлумачення статті 2 Арбітражного процесуального кодексу визначив поняття органу, уповноваженого державою здійснювати від­повідні функції у спірних відносинах, — це є орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відпо­відних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави.

Відповідно до статей 6, 7, 13, 143 Конституції України таким органом може виступати орган державної виконавчої влади, органи виконавчої влади АРК, а також орган місцевого самоврядування, якому за законом надано повноваження органу державної виконавчої влади (тобто у ви­падку делегування їм відповідних повноважень). Це можуть бути,

наприклад, міністерства, Фонд державного майна, податкові адміні- 2

страци тощо .

Правовий статус органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування визначається Конституцією України, Кон­ституцією Автономної Республіки Крим, відповідними законами і під- законними актами (законами України «Про Кабінет Міністрів України», «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні» тощо). Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. У випадках коли Кабінет Міністрів Укра­їни виступає позивачем або відповідачем у справі, його інтереси у су­дах загальної юрисдикції представляє Міністерство юстиції України, якщо інше не передбачено законами або актами Кабінету Міністрів України (ст. 39 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).

Цивільне право України [Текст] : підручник / за заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої,В- Л.Яроцького.-К.: Юрінком Інтер, 2004.-Т. 1.-С. 131-132.

2Офіц. вісн. України. - 1 9 99.-№ 15.-Ст.614.

Органи державної влади, як правило, мають статус юридичної осо­би (різновид юридичної особи публічного права). Виходячи з цього, питання їх участі у процесі в цілому має вирішуватись за загальними правилами представництва юридичних осіб з урахуванням особливос­тей структурної організації та здійснення виконавчо-розпорядчої ді­яльності відповідного органу. Від імені органу державної влади може виступати посадова особа, яка очолює відповідний орган державної влади або інша уповноважена особа. Такий висновок можна зробити на підставі того, що органи виконавчої влади поділяються на єдинона­чальні та колегіальні. Як зазначалося, очолює єдиноначальний орган одна особа — керівник, який має право особисто приймати рішення з усіх основних питань компетенції цього органу. На чолі колегіально­го органу стоїть група осіб, які входять до складу цього органу, проте колегіальність цих органів доповнюється єдиноначальністю керівників, які мають право одноособово розв'язувати певні питання діяльності очолюваного ними органу . Утім слід зауважити, що у зв'язку зі склад­ністю вирішення зазначених питань як у теорії, так і в судовій практи­ці чинне законодавство щодо визначення механізму правового регулю­вання представництва держави в цивільному судочинстві потребує вдосконалення та більш чіткого регулювання.

У юридичній літературі провадиться класифікація судового пред­ставництва на види і за іншими підставами. За ступенем необхідності участі представника у процесі можна виокремити:

а) обов'язкове представництво, коли участь представника є необ­хідною за об'єктивними обставинами (наприклад, участь законних представників малолітніх осіб та осіб, визнаних недієздатними, тощо);

б) необов'язкове (факультативне) представництво, коли участь представника цілком залежить від розсуду та волевиявлення, тобто суб'єктивного ставлення до цього особи, права та інтереси якої по­требують захисту в суді (наприклад, участь добровільних представни­ків фізичних та юридичних осіб).

Практичне значення має класифікація процесуального представ­ництва з підстав його виникнення. Підставами виникнення представ­ництва є юридичні факти, в силу яких одна особа може здійснювати в суді процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки від імені іншої особи. За цим критерієм представництво в цивільному

Адміністративне право України [Текст] : підручник / за ред. Ю. П. Битяка. - К. : Юрінком Інтер, 2004. - С. 76-77.

судочинстві традиційно розподіляється на добровільне (договірне) та законне .

Добровільне (договірне) представництво виникає на підставі воле­виявлення представника і особи, яку він має представляти, тобто на підставі договору доручення, договору про надання правової допо­моги тощо. Добровільне представництво може здійснюватися адвока­тами або іншими особами, які досягай вісімнадцяти років, мають ци­вільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення'представництва в суді, за винятком осіб, визначених у законі (статті 40, 41 ЦПК).

Найбільш поширеною формою добровільного представництва в судовій практиці є представництво, що здійснюється адвокатами, оскільки для ефективної реалізації представницьких функцій необхід­ні певний обсяг знань у галузі права та відповідна кваліфікація. Адво­катура відповідно до закону покликана сприяти захисту прав та свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу (ст. 1 Закону України «Про адвокатуру»).

Утім згідно зі ст. 59 Конституції України кожен має право на право­ву допомогу і є вільним у виборі захисника своїх прав. Конституційний Суд України у рішенні від 16 листопада 2000 р. у справі за конститу­ційним зверненням громадянина Солдатова Г. І. щодо офіційного тлумачення положень ст. 59 Конституції України, ст. 44 КПК України, статей 268,271 Кодексу України про адміністративні правопорушення визначив право на правову допомогу як гарантовану Конституцією

України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) по-

2

слуги . Закріплений у ст. 59 Конституції припис щодо права кожної особи на отримання правової допомоги та вільного вибору захисника своїх прав має загальний характер і стосується як захисту прав у кри­мінальному, так і в цивільному, господарському та адміністративному судочинстві. У цивільному судочинстві такий припис, як зазначалося, знайшов закріплення у ст. 12 ЦПК України, якою передбачено, що

1 Див.: Штефан, М. И. Представительство граждан в суде [Текст] : учеб. пособие /М. Й. Штефан, Е. Г. Дрижчана, Е. В. Гусев. - Киев : Лыбидь, 1991. - С. 11; Цивільне процесуальне право України [Текст] : підручник / за ред. В. В. Комарова. - X. : Осно­ва, 1992. - С. 111; Комментарий к Гражданскому процессуальному кодексу РСФСР (научно-практический) [Текст] / под ред. М. С. Шакарян. - М. : Юристь, 2000. - С. 146; Гражданский процесс [Текст] : учебник / под ред. М. К. Треушникова. - М. :

ООО «Городец», 2000. - С. 149.

2Офіц. вісн. України. - 2000. - № 47. - Ст. 2045.

особа, яка бере участь у справі, має право на правову допомогу, яка надається адвокатами та іншими фахівцями в галузі права в порядку, встановленому законом. Оскільки представництво в суді є однією з форм надання правової допомоги, зазначені законодавчі приписи мають бути застосовані й при визначенні кола суб'єктів, які мають право на здій­снення представницьких функцій у цивільному судочинстві. Поряд з адвокатами, таким чином, функції добровільних (договірних) пред­ставників у суді мають право виконувати й інші фахівці у галузі права.

Крім адвокатів та інших фахівців у галузі права добровільне пред­ставництво може здійснюватися працівниками юридичних осіб (під­приємств, установ, організацій), співучасниками та будь-якими інши­ми фізичними особами. Наприклад, згідно зі ст. 78 ЦК України діє­здатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника. Обраний особою помічник у разі необхідності може пред­ставляти її в суді на підставі окремої довіреності, тобто за волевияв­ленням цієї фізичної особи. Отже, суд може за клопотанням заінте­ресованої особи допустити до участі у процесі як добровільного пред­ставника будь-яку фізичну особу, здатну надати допомогу у захисті її прав та інтересів, якщо це не суперечить чинному законодавству.

Викладене дає підстави виділяти професійне та непрофесійне до­бровільне представництво. В аспекті реалізації конституційного права фізичних та юридичних осіб на отримання правової допомоги щодо за­хисту суб'єктивних прав та інтересів у суді та покладання, як вже зазна­чалося, цих обов'язків у першу чергу на адвокатуру (ст. 59 Конституції України) така класифікація є, на наш погляд, слушною. Розвиток про­фесійного представництва сприятиме більш ефективному здійсненню процесуального представництва, вдосконаленню цього інституту та за­безпеченню доступності захисту прав, свобод та інтересів у суді. Надан­ня кваліфікованої юридичної допомоги при вирішенні справ у суді є однією з гарантій доступності правосуддя. На це звернув увагу Євро­пейський суд з прав людини, зазначивши у своєму рішенні, що юридич­не представництво у цивільному судочинстві є обов'язковим у силу складнощів процесу або у випадках, коли допомога адвоката необхідна для забезпечення реального доступу до правосуддя .

Набуває актуальності це питання також у зв'язку з передбаченою законом можливістю отримання правової допомоги (комплексу право-

Европейский суд по правам человека / Избранные решения [Текст]. - М., 2000. - Г. l.-C. 276.

вих послуг) як різновиду соціальних послуг. Відповідно до ст. 1 За­кону України «Про соціальні послуги» соціальні послуги — це комп­лекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реа­білітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та по­требують сторонньої допомоги.

Згідно зі ст. 5 цього Закону до юридичних послуг належать надан­ня консультацій з питань діючого законодавства, здійснення захисту прав та інтересів осіб, які знаходяться у складних життєвих обставинах, сприяння застосуванню державного примусу і реалізації юридичної відповідальності осіб, що вдаються до протиправних дій щодо цієї особи (оформлення правових документів, адвокатська допомога, захист прав та інтересів особи тощо). Відповідно до ст. 7 зазначеного Закону суб'єкти, які надають соціальні послуги (в тому числі юридичні), здій­снюють свою діяльність на професійній основі у відповідності з по­ложенням про них або статутом, де обов'язково має бути зазначений перелік соціальних послуг, категорій осіб, яким вони надаються, умо­ви та порядок їх надання. Соціальні послуги можуть надаватися як за плату, так і безоплатно. Безоплатні соціальні послуги державними та комунальними суб'єктами в обсягах, визначених державними стандар­тами соціального обслуговування, надаються: громадянам, які не здатні до самообслуговування у зв'язку з похилим віком, хворобою, інвалідністю і не мають рідних, які повинні забезпечити їм догляд і допомогу; громадянам, які знаходяться у складній життєвій ситуації у зв'язку з безробіттям і зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, стихійними лихами, катастрофами, які є біженцями внаслідок збройних та міжетнічних конфліктів, якщо середньомісячний сукупний дохід цих осіб нижче встановленого про­житкового мінімуму; дітям та молоді, які знаходяться у складній жит­тєвій ситуації у зв'язку з інвалідністю, хворобою, сирітством, безпри­тульністю, малозабезпеченістю, конфліктами і жорстоким ставленням у сім'ї. Вичерпний перелік соціальних послуг, умови їх надання та порядок регулювання тарифів їх оплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Надання безоплатних соціальних правових послуг має в першу чергу здійснюватись адвокатами, оскільки надання правової допомоги як різновиду правових послуг є їх конституційним обов'язком. У сво­їй професійній діяльності адвокат повинен завжди враховувати, що

356

професія адвоката має важливе соціальне значення, є однією з головних гарантій належного рівня захисту прав, свобод та інтересів громадян. Тому адвокат має у випадках, передбачених законом, надавати правову допомогу безкоштовно або на частково сплатних засадах. Адвокат по­винен також намагатись знайти можливість надання правової допо­моги на зазначених засадах незаможним, малозабезпеченим громадя­нам і в інших випадках, прямо не передбачених законом, виходячи з розумного співвідношення цієї роботи з повністю оплачуваною (ст. 51 Правил адвокатської етики).

З метою втілення в життя законодавчих приписів щодо надання безоплатних соціальних юридичних послуг в юридичній літературі пропонується створити інститут соціальних адвокатів, які мають за рахунок держави захищати прав та інтереси недієздатних, обмежено дієздатних, осіб, які не мають повної дієздатності, малозабезпечених осіб, визнати їх участь як гарантів захисту прав зазначених осіб обов'язковою, оскільки законні представники неспроможні надати кваліфіковану правову допомогу .

Соціальні правові послуги у суді можуть надаватися різними спо­собами, зокрема:

- залучення адвокатів, які надають безоплатну правову допомогу на постійній основі за контрактом;

- залучення для надання безоплатної правової допомоги адвока­тів, з якими кожного разу укладається договір на ведення конкретної справи.

Такий підхід до визначення механізму реалізації законодавчих при­писів щодо надання соціальних юридичних послуг відповідає Стан­дартам незалежності юридичної професії міжнародної асоціації

юристів, прийнятим на конференції МАЮ у вересні 1990 р. у м. Нью-

2

Иорк . Наведене свідчить, що для організації ефективної моделі дер­жавної системи соціальної правової допомоги в Україні потрібно ви­значити: які саме безоплатні юридичні послуги необхідно надавати за рахунок держави в обов'язковому порядку відповідно до Європейської конвенції з прав людини та внутрішнього права; який орган (система органів) має здійснювати державну політику в сфері надання соціаль­ної правової допомоги; які можуть бути використані форми та способи

Сидоров, Р. А. Представительство в гражданском процессе [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / Р. А. Сидоров. - Тверь, 2003. - С. 8, 17.

2 Сов. юстиция. - 1991. -№ 23-24. - С. 19-20.

фінансування безоплатної юридичної допомоги тощо. У національно­му законодавстві ці та інші питання, пов'язані із визначенням право­вого механізму надання соціальних правових послуг, в тому числі правової допомоги у формі представництва у суді, знайшли закріплен­ня в Законі України «Про безоплатну правову допомогу».

Законне представництво виникає на підставі закону, адміністратив­ного чи судового акта за наявності таких юридичних фактів, як похо­дження дітей від батьків, усиновлення, встановлення опіки або піклу­вання над малолітніми та неповнолітніми дітьми або особою, визнаною недієздатною, обмежено дієздатною, а також призначення опіки над майном безвісно відсутнього або призначення опікуна для охорони і управління спадковим майном та ін.

Законні представники мають право захищати у суді права, свободи та інтереси певного кола осіб, а саме:

- малолітніх (віком до чотирнадцяти років) та неповнолітніх (віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) фізичних осіб, тобто осіб, які не мають повної цивільної процесуальної дієздатності;

- фізичних осіб, визнаних недієздатними або цивільна дієздатність яких була обмежена;

- фізичних осіб, визнаних у передбаченому законом порядку без­вісно відсутніми;

- спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята.

Участь у цивільному процесі законних представників цих осіб обумовлена тим, що вони не можуть самостійно реалізувати надані їм як сторонам (третім особам, заявникам) процесуальні права і, як на­слідок, — ефективно захистити свої права та законні інтереси в суді.

Згідно з ч. 1 ст. 39 ЦПК функції законних представників у цивільно­му судочинстві виконують батьки, усиновлювачі, опікуни та інші особи, визначені в законі. Батьки є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей, тому мають право звернутися до суду за захистом прав та інтересів дитини без спеціальних на це повноважень (ст. 242 ЦК України, ст. 154 СК). Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостій­но. Право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї ди­тини мають неповнолітні батьки, які досягай чотирнадцяти років. Не­повнолітні батьки у суді мають право на безоплатну правову допомогу (ст. 156 СК).

Усиновлювачі стосовно усиновлених прирівнюються в особистих та майнових правах та обов'язках до родичів за походженням, тобто до батьків (ч. 4 ст. 232 СК). Опікуни та піклувальники призначаються органами опіки та піклування або у випадках, встановлених законом, судом (ст. 63 ЦК, статті 243,244 СК). Суд встановлює опіку над фізич­ною особою у разі визнання її недієздатною та піклування у разі об­меження її цивільної дієздатності і призначає відповідно опікуна або піклувальника за поданням органу опіки та піклування. Суд встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони залиши­лися без батьківського піклування, і призначає відповідно опікуна або піклувальника за поданням органу опіки та піклування (статті 60, 63 ЦК України, ст. 243 СК). Згідно зі ст. 6 СК правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років, а неповнолітньою — особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. В інших випадках вста­новлює опіку або піклування та призначає відповідно опікуна чи пі­клувальника орган опіки та піклування (статті 60, 63 ЦК України).

Функції законного представника мають право виконувати й інші особи у передбачених законом випадках. Так, до встановлення опіки чи піклування та призначення опікуна чи піклувальника опіку або пі­клування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піклування (ст. 65 ЦК). Слід також мати на увазі, що згідно зі ст. 66 ЦК у випадку, коли над фізичною особою, яка перебуває у навчальному закладі, закладі охорони здоров'я або закладі соціального захисту на­селення, не встановлено опіку чи піклування або не призначено опіку­на чи піклувальника, відповідні функції щодо неї здійснює цей заклад. Коли дитина постійно проживає у закладі охорони здоров'я, навчаль­ному або іншому дитячому закладі, функції опікуна та піклувальника щодо неї покладаються на адміністрацію цих закладів (ст. 245 СК). Функції законних представників здійснюють прийомні батьки та батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу (статті 256 , 256 СК), прирівнюються за своїми правами та обов'язками до опікунів та піклувальників патронажні вихователі (ст. 255 СК). Крім того, відпо­відно до ст. 1 Закону України «Про біженців» законними представни­ками малолітньої або неповнолітньої особи, яка підпадає під дію за­значеного Закону, можуть бути особи, які до прибуття в Україну до­бровільно чи в силу звичаю країни походження біженця взяли на себе відповідальність за виховання дітей. Законними представниками дітей, розлучених із сім'ями, є органи опіки та піклування, батьки-вихователі, опікуни чи піклувальники, призначені відповідно до законодавства України, представник дитячого будинку чи школи-інтернату, іншого дитячого закладу, де дитина перебуває на вихованні. Органи опіки та піклування вживають заходів для тимчасового влаштування цих дітей у відповідні дитячі заклади або сім'ї та встановлення над ними опіки чи піклування, беруть участь у процедурі надання дитині, розлученій з сім'єю, статусу біженця, сприяють у реалізації їх прав (ст. 8 зазна­ченого Закону).-

Отже, суд у кожному конкретному випадку має встановити, яка саме особа може здійснювати функції законного представника та бра­ти участь у розгляді справі. У судовій практиці при визначенні про­цесуального статусу законного представника припускаються помилок, які тягнуть скасування ухвалених рішень. Так, при розгляді справи за позовом В. до А. про розірвання шлюбу і поділ майна суд притягнув до участі у справі як законного представника батька відповідачки, роз­глянув справу та ухвалив рішення про задоволення позову. Верховний Суд України скасував рішення з таких підстав. Суд залучив до участі у справі законного представника, виходячи з того, що відповідачка визнана недієздатною і її інтереси має представляти батько. Проте за правилами ЦПК права та законні інтереси осіб, які в судовому поряд­ку визнані недієздатними, захищають їх опікуни, які надають суду відповідні документи на підтвердження своїх повноважень. Із матері­алів справи вбачається, що відповідачка в судовому засіданні присут­ньою не була, у справі брав участь її батько, який не був призначений у передбаченому законом порядку опікуном, тобто не є законним пред­ставником повнолітньої недієздатної доньки, тому не мав повноважень на представництво А. в суді'.

Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть самостійно здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають із відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 29 ЦПК). Так, не­повнолітні мають право самостійно виступати в суді по спорах, що пов'язані із вчиненням дрібних побутових правочинів або виникають із трудових правовідносин, по спорах, пов'язаних із здійсненням прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється за­коном (авторських або винахідницьких прав на свої твори, винаходи, раціоналізаторські пропозиції і промислові зразки, прав на свої відкрит- тя), у спорах по розпорядженню заробітком, стипендією або іншими доходами тощо (статті 31,32 ЦК). Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові право- чини (ч. 2 ст. 37 ЦК). Захист прав, які випливають із таких правочинів, зазначені особи мають право здійснювати самостійно. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника (ч. З ст. 37 ЦК). Відмова піклувальника дати зго­ду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або до суду (ст. 37 ЦК).

Суд може залучити до участі в таких справах законного представ­ника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої об­межена, тобто це право, а не обов'язок суду (ст. 29 ЦПК). Залучення до участі в таких справах батьків, усиновителів або піклувальників зазначених осіб для надання їм допомоги вирішується за розсудом суду з урахуванням конкретних обставин справи і спроможності особи ефективно захистити свої порушені або оспорювані права чи інтереси самостійно.

Право на звернення до суду без спеціальних повноважень з метою захисту прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних осіб закон надає не лише їх батькам (усиновлювачам), але й бабі, діду, сестрі, брату, мачусі, вітчиму (статті 258, 262 СК). Також цим правом закон наділяє повнолітніх дітей (усиновлених осіб) як законних представників для захисту прав і законних інтересів їх непрацездатних, немічних батьків (усиновлювачив) (статті 172, 232 СК). Утім наділення переліченого кола осіб правом звернення до суду без спеціального оформлення повноважень із заявою щодо захисту прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх непраце­здатних осіб не надає, на наш погляд, цим особам статусу законних представників. Зазначені суб'єкти, на нашу думку, здійснюють у цьому випадку захист прав інших осіб і мають право брати участь у цивіль­ному судочинстві на підставі ст. 45 ЦПК України.

З моменту набуття неповнолітнім цивільної процесуальної дієздат­ності, а також з моменту набрання законної сили рішенням, яким скасовано обмеження дієздатності громадянина або його дієздатність поновлено, функції законного представництва батьків, усиновителів, опікунів або піклувальників припиняються.

Встановлення судом наявності в особи права на звернення до суду без спеціальних повноважень з метою захисту прав інших осіб або належним чином посвідчених повноважень на здійснення представ­ницьких функцій у суді має важливе практичне значення. Так, Д. звер­нулася до суду з позовом в інтересах своїх дітей про визнання недій­сним заповіту, продовження строку на прийняття спадщини та визнання права власності на спадкову частину будинку, посилаючись на те, що двоє її дітей, в інтересах яких заявлено позов, є інвалідами дитинства і тому не могли своєчасно прийняти спадщину після смерті їх батька. Рішенням районного суду позов було задоволено. Верховний Суд України скасував це рішення, справу направив на новий розгляд з таких підстав. Відповідно до вимог ЦПК України суд приступає до розгляду цивільної справи за заявою громадян в інтересах інших осіб у випад­ках, коли за законом вони можуть звертатись до суду за захистом прав та інтересів цих осіб. Так, Д. заявила позов в інтересах дітей — інва­лідів дитинства, які на час подання позову були вже повнолітніми. Суд, приймаючи заяву від Д., не з'ясував, чи мала вона право заявляти такий позов і діяти у процесі від імені та в інтересах дітей .

Права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном. Це правило базується на положенні ст. 44 ЦК, згідно з якою після набрання закон­ної сили рішенням про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем проживання цієї особи описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце пере­бування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення рішення про визнання її безвісно відсутньою. Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.

Відповідно до закону права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прий­нята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна (ст. 39 ЦПК). Підстави та порядок їх призначення регулюються нормами матеріального права (статті 1283— 1285 ЦК України). Після набрання законної сили рішенням суду про оголошення фізичної особи померлою суд надсилає його копію відпо­відному органу державної реєстрації актів цивільного стану для реєстра­ції смерті фізичної особи, а також до нотаріуса за місцем відкриття спадщини, а в населеному пункті, де немає нотаріуса, — до відповід­ного органу місцевого самоврядування для вжиття заходів щодо охоро­ни спадкового майна. У разі наявності в населеному пункті кількох но­таріусів, а також у випадках, коли місце відкриття спадщини невідоме, рішення для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна надсила­ється до державного нотаріального архіву з метою передачі його за на­лежністю уповноваженому нотаріусу (ст. 249 ЦПК).

Особливістю законного представництва є те, що законні представ­ники можуть доручити ведення справи в суді іншій особі (ч. 5 ст. 39 ЦПК). Наділення законних представників таким правом зумовлено прагненням законодавця створити необхідні умови для ефективного виконання ними представницьких функцій. У процесі їх здійснення законний представник може використовувати всі передбачені законом правові засоби, якщо вони сприяють захисту прав та інтересів особи, яку він представляє в суді. Ураховуючи, що не кожна особа, на яку за­кон покладає обов'язки представника, може їх належним чином ви­конати, з метою забезпечення реального виконання такими особами представницьких функцій закон дає їм право обрати особу, яка спро­можна надати кваліфіковану правову допомогу та доручити їй ведення справи в суді. Реалізація цього права має здійснюватися законним пред­ставником на загальних підставах, передбачених законом, тобто шля­хом укладення від імені особи, яку він повинен представляти в суді, відповідного договору. Реалізація законним представником права до­ручати ведення справи іншій особі не позбавляє його можливості брати участь у процесі поряд з обраним ним представником. У про­цесуальній літературі така правова ситуація має назву «подвійного представництва» .

Новелою у цивільному процесуальному судочинстві є положення ст. 43 ЦПК щодо призначення або заміни законного представника су­дом. Згідно з п. 5 ст. 201 ЦПК призначення або заміна законного пред­ставника у випадках, передбачених законом, зобов'язує суд зупинити провадження у справі до залучення до участі у справі законного пред­ставника. До речі, на підставі п. 2 ст. 221 ЦПК України 1963 р. суд був зобов'язаний зупинити провадження по справі до вступу або залучен­ня законного представника виключно у зв'язку з втратою стороною

Див.: Шерстюк, В. М. Отличие судебного представительства от других правовых институтов [Текст] / В. М. Шерстюк II Вопросы развития теории гражданского про­цессуального права. - М., 1981. - С. 41.

дієздатності під час розгляду справи. При цьому питання щодо вста­новлення опіки або піклування та призначення опікуна або піклуваль­ника вирішувалися поза межами судового провадження.

Відповідно до ст. 43 чинного ЦПК у разі відсутності у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній діє­здатності, законного представника суд мотивованою ухвалою призна­чає за поданням органу опіки та піклування опікуна або піклувальни­ка і залучає їх до участі у справі як законних представників. У випад­ку, якщо при розгляді справи буде встановлено, що малолітня або не­повнолітня особа, яка позбавлена батьківського піклування, не має законного представника, суд мотивованою ухвалою встановлює над нею відповідно опіку або піклування, призначає за поданням органу опіки та піклування опікуна або піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників.

Згідно зі ст. 43 ЦПК, у разі, коли законний представник не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд за по­данням органу опіки та піклування замінює його. Закон таким чином диференціює підстави для призначення законного представника та його заміни.

Підставою для призначення законного представника є:

а) відсутність під час розгляду справи у сторони або третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, за­конного представника;

б) встановлення при розгляді справи, що малолітня чи неповно­літня особа, яка позбавлена батьківського піклування, не має законно­го представника.

Суд у цих випадках має зупинити провадження у справі і за по­данням органу опіки та піклування мотивованою ухвалою призначити опікуна або піклувальника та залучити їх до участі у справі як законних представників. Утім зазначені правові наслідки настають лише за умови законного відкриття провадження у справі, тобто з дотриманням встановленого законом порядку. Якщо, наприклад, заява була подана особою, яка під час звернення до суду не мала повної цивільної про­цесуальної дієздатності, і суд всупереч вимогам закону її прийняв (ст. 121 ЦПК), то згідно зі ст. 207 ЦПК така заява має бути залишена без розгляду. Тобто в цьому випадку ст. 43 ЦПК за відсутністю підстав застосована бути не може.

Заслуговують на увагу положення ст. 50 ЦПК РФ, згідно з якою суд призначає адвоката у разі відсутності представника у відповідача, місце проживання якого невідоме. Така процесуальна міра, на наш погляд, є обгрунтованою, оскільки належність повідомлення відповіда­ча за таких обставин є правовою фікцією, а тому реальна можливість захистити свої права в суді у нього практично відсутня. Призначення судом представника певною мірою забезпечує право відповідача на захист проти пред'явленого до нього позову. Тому уявляється доціль­ним поряд із призначенням законного представника передбачити мож­ливість призначення адвоката (представника за призначенням) за відсутності представника у відповідача, місце перебування якого не­відоме, та закріпити це в законі.

Підставою для заміни законного представника є те, що представник не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом. Отже, достатньо чіткого визначення підстав для заміни законного представ­ника ЦПК не містить. В аспекті цього зазначимо, що за загальним правилом представник не має права на ведення справи в суді у зв'язку з відсутністю у нього належним чином посвідчених повноважень. Утім правовими наслідками недотримання вимог закону щодо підтверджен­ня повноважень представника в суді є повернення заяви, якщо цей факт був встановлений на момент відкриття провадження у справі (п. З ч. З ст. 121 ЦПК) та залишення заяви без розгляду у разі встановлення цього під час розгляду справи (п. 2 ч. 1 ст. 207 ЦПК), оскільки це свід­чить про незаконність відкриття провадження.

Таким чином, по-перше, ст. 43 ЦПК поширюється на випадки від­сутності у законного представника права на ведення справи з підстав, які виникли чи встановлені після відкриття провадження у справі, яке відбулося з дотриманням встановленого законом порядку. По-друге, відсутність у представника права на ведення справи може бути обумов­лена втратою цих повноважень або звільненням від них. Так, батьки перестають бути законними представниками своїх дітей у зв'язку з по­збавленням їх батьківських прав. Усиновлювачі втрачають право бути законними представниками усиновлених дітей у разі скасування уси­новлення або визнання усиновлення недійсним. Якщо батьки чи уси­новлювачі визнані недієздатними, вони також втрачають можливість здійснювати представницькі функції. Звільнення особи від повноважень опікуна або піклувальника може здійснюватися з таких підстав:

а) у зв'язку з їх невиконанням або неналежним виконанням (ст. 75 ЦК);

б) у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу соціального захисту (ст. 75 ЦК);

в) якщо між представником та його підопічним склалися стосунки, що перешкоджають здійсненню ним опіки і піклування, або поведінка представника та його інтереси суперечать інтересам особи, що потре­бує опіки та піклування (ст. 64 ЦК; ст. 251 СК);

г) за заявою особи, що є опікуном чи піклувальником (ст.75 ЦК) тощо.

Звільнення опікуна або піклувальника у разі, якщо їх призначив суд, та призначення інших осіб здійснюються в порядку, встановлено­му законом. Згідно з ч. 2 ст. 241 ЦПК суд за заявою органу опіки та піклування чи особи, призначеної опікуном або піклувальником, у мі­сячний строк звільняє її від повноважень піклувальника або опікуна і призначає за поданням органу опіки та піклування іншу особу, про що постановляє мотивовану ухвалу. Суд може звільнити піклувальни­ка від його повноважень і призначити за поданням органу опіки та піклування іншу особу також за заявою особи, над якою встановлено піклування.

Суд розглядає питання про звільнення опікуна та піклувальника в судовому засіданні з повідомленням заінтересованих осіб. Неявка цих осіб не перешкоджає розгляду питання про звільнення опікуна або піклувальника.

Як вже зазначалося, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 201 ЦПК до призна­чення законного представника або його заміни суд зобов'язаний зупи­нити провадження у справі, що розглядається. Після призначення відповідним органом законного представника або його заміни прова­дження у справі відновлюється за заявою особи, яка бере участь у спра­ві або з ініціативи суду (статті 20 1,204 ЦПК).

Згідно з ч. 4 ст. 43 ЦПК суд може призначити або замінити закон­ного представника також за клопотанням малолітньої або неповно­літньої особи, якщо це відповідає її інтересам.

<< | >>
Источник: В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін.. Курс цивільного процесу: підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін. ; за ред. В. В. Комарова. - X.,2011. - 1352 с.. 2011

Еще по теме § 2. В иди представництва в суді:

  1. Учасники цивільного процесу. Представництво у суді
  2. 2. Представництво на Суді.
  3. Значення та підстави виникнення представництва у цивільному процесі України
  4. Поняття представництва у цивільному процесі.
  5. Стаття 415. Виконання судових доручень іноземних судів і звернення судів України з дорученнями до іноземних судів
  6. § 2 . Правила територіальної підсудності цивільних судів
  7. Глава ХІУ ПРЕДСТАВНИЦТВО В СУДІ
  8. § 1 . Поняття представництва в суді
  9. § 2. В иди представництва в суді
  10. § з. Процесуальне становище та повноваження представника в суді
  11. § 3. Особливості процесуального становища держави, міжнародних організацій та інших суб'єктів (судові імунітети)
  12. Чи вправі суд оцінювати зазначені прокурором підстави представництва, зокрема, інтересів громадянина?
  13. Чи вправі суд оцінювати правильність визначення прокурором органу, в інтересах якого подано позовну заяву, у разі представництва інтересів держави? Наведіть приклади із судової практики.
  14. Поняття і ознаки судового представництва
  15. Види представництва у суді
  16. Повноваження представника у суді
  17. З А К О Н У К Р А Ї Н И Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини
  18. 18. Поняття та види представництва в суді. Особи, які можуть бути представниками в суді. Особи, які не можуть бути представниками в суді.
  19. 20. Представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді.
  20. 2.3. Правовий статус прокурора як учасника виконавчого провадження у справах щодо захисту прав та інтересів дітей,у яких прокурор здійснював представництво інтересів громадянина або держави в суді
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -