5. Набуття та припинення права землекористування

Виникнення права землекористування значною мірою зале­жить від виду цього права. Так, право постійного землекористу­вання юридичних осіб виникає в результаті дій, які становлять акт розпорядження землею державної чи комунальної влас­ності.

В цьому випадку якщо об'єкт нерухомості розміщений на зе­мельній ділянці, наданій у користування, то в разі його відчу­ження до набувача переходить право користування тією части­ною земельної ділянки, на якій він розміщений, та частиною ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Перехід права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання обумовлює перехід права на зе­мельну ділянку на умовах, на яких вона належала попередньому власнику. Якщо право власності на будівлю та споруду перехо­дить до кількох осіб, то право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди. На­решті при переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності зе­мельні ділянки, до них переходить право користування земель­ною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда (ст. 120 ЗК України). Відповідні положення, що стосуються співвідно­шення майнових і земельних прав та забезпечують пріоритет майнових прав у цьому співвідношенні, закріплені і цивільним законодавством (ст. 377 ЦК України).

Виникнення права землекористування громадян закон також пов'язує з набувальною давністю. Так, відповідно до ст. 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно ко­ристуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не ма­ють документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю зе­мельну ділянку, можуть претендувати на передачу цієї ділянки як у власність, так і в користування на підставі набувальної дав­ності.

Надання в користування земельної ділянки, що вже перебу­ває у користуванні, провадиться лише після вилучення її у по­рядку, передбаченому п. 1 ст. 149, ст. 151 ЗК України.

Надання земельних ділянок юридичним особам здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок. Повнова­ження органів місцевого самоврядування у зазначеній сфері чітко визначає ст. 122 ЗК України. Цією нормою, зокрема, вста­новлено, що надання земельних ділянок суб'єктам для всіх по­треб здійснюють сільські, селищні та міські ради із земель комунальної власності відповідних територіальних громад, а районні та обласні ради — з відповідних земель спільної влас­ності територіальних громад. Повноваження органів виконавчої влади щодо надання земельних ділянок із земель державної власності розмежовані з урахуванням рівня цих органів та місця розташування і цільового призначення земельних ділянок.

Порядок надання земельних ділянок юридичним особам, на­приклад, у постійне користування, встановлює ст. 123 ЗК України. З аналізу змісту цієї норми випливає, що підставою ви­никнення цього права землекористування є сукупність юридич­них фактів (клопотання про відведення земельної ділянки, рішення про надання земельної ділянки, визначення її меж на місцевості (в натурі), одержання документа, що посвідчує право постійного землекористування, та його державна реєстрація).

Земельне законодавство забороняє приступати до викори­стання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації.

Відведена юридичній особі земельна ділянка закріплюється у натурі межовими знаками встановленого зразка.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку і державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» від 2 квітня 2002 р.1 затверджено форму державного акта на право постійного користування земельною ділянкою.

Державний акт, одержаний постійним землекористувачем, повинен реєструватися в установленому порядку. Така реєстра­ція надає документу легітимності. Відповідно до Указу Прези­дента України «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» від 17 лю­того 2003 р.2 реєстрацію здійснює Державний комітет України по земельних ресурсах.

Відмову органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки або залишення клопотання без розгляду може бути оскаржено в судовому по­рядку. Це одна з гарантій прав суб'єктів, яка має конституційну основу (статті 55 і 124 Конституції України).

Окрім наведених підстав виникнення права землекористу­вання чинне земельне законодавство передбачає набуття права землекористування на договірних засадах. Ця підстава та поря­док виникнення, наприклад, орендного чи сервітутного земле­користування характеризується суттєвою специфікою. Тому до­говірні підстави набуття права землекористування потребують свого спеціального аналізу.

У процесі здійснення суб'єктивного права землекористування можливе його припинення, яке може настати як за бажанням землекористувача, так і у примусовому порядку.

Підстави припинення права користування земельною ділян­кою передбачені у ст. 141 ЗК України. Так, за бажанням землекористувача його право на використання земельної ділянки при­пиняється в результаті добровільної відмови від цього права та припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій. У всіх інших випадках право землекори­стування припиняється у примусовому порядку за наявності та­ких підстав: вилучення земельної ділянки у випадках, передба­чених ЗК України; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Серед підстав припинення права землекористування са­мостійне місце посідають ті з них, які пов'язані з порушенням землекористувачами норм земельного законодавства.

Більшість підстав, закріплених у цій статті, є безумовними, тому що за їх наявності право землекористування підлягає обов'язковому припиненню. Разом із тим, деякі з них утворюють лише саму можливість припинення права землекористування, тобто є умовними. Так, використання земельних ділянок з пору­шенням земельного законодавства ще не тягне за собою безумов­ного припинення земельних прав. Стаття 144 ЗК України вста­новлює особливий порядок усунення зазначених порушень. Лише у разі неусунення порушень земельного законодавства у кожному окремому випадку право, наприклад, постійного кори­стування земельною ділянкою може бути припинено за рішен­ням компетентного органу.

Добровільна відмова від права постійного користування зе­мельною ділянкою — це результат самостійного волевиявлення землекористувача, пов'язаного з відпаданням потреби в земель­ній ділянці. Волевиявлення юридичної особи має бути оформ­лене у відповідній формі — письмовій заяві, яка адресується власникові земельної ділянки. Добровільна відмова може бути реалізована і мати правове значення у разі, якщо її прийняв власник земельної ділянки, який на підставі прийнятого рішення повідомить про це органи державної реєстрації.

Припинення діяльності державних чи комунальних під­приємств, установ та організацій — самостійна підстава припи­нення права постійного землекористування. Юридична особа може припиняти свою діяльність у результаті передачі всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — пра­вонаступникам або внаслідок ліквідації у порядку, передбачено­му цивільним законодавством. Припинення її діяльності пов'я­зується з внесенням до Єдиного державного реєстру відповідно­го запису. Не розглядається як припинення юридичної особи її перетворення, тобто зміна організаційно-правової форми.

У всіх інших випадках припинення діяльності зазначених юридичних осіб безумовно припиняє і їхнє право землекористу­вання.

Згідно зі ст. 24 ЗК України у разі ліквідації державного чи ко­мунального підприємства, установи, організації землі, які пере­бувають у їх постійному користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадя­нам та юридичним особам для використання за їх цільовим при­значенням.

Специфічною підставою припинення права користування зе­мельною ділянкою є вилучення її у випадках, передбачених ЗК України. Таке вилучення здійснюється для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцево­го самоврядування у порядку, встановленому ст. 149 ЗК України. Названа норма визначає систему органів, уповноважених вилу­чати земельні ділянки для зазначених цілей1 та підкреслює, що вилучення земельних ділянок проводиться за згодою земле­користувачів. У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку.

Вилучення земель має проводитися з додержанням встанов­лених законом вимог, зокрема з відшкодуванням збитків. Відшкодовуються збитки органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та ор­ганізаціями, яким надаються у користування земельні ділянки, що вилучаються. Розміри таких збитків визначають комісії, створені Київською і Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад згідно з правилами, встановлени­ми ст. 157 ЗК України і Порядком визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 2842, який діє у частині, що не суперечить чинному ЗК України.

Порядок припинення права користування землею врегульо­вано ЗК України.

Підстави та порядок припинення окремих видів права земле­користування (наприклад, яке здійснюється на умовах оренди тощо) характеризується певною специфікою, яка висвітлювати­меться в наступних розділах.