§ 1. СУСПІЛЬНІ ЗВЯЗКИ.

Арістотель називає чоловіка ξωov πoλιτικov. Чоловік живе в суспільносте й для суспільносте. Право, що нормує життя чоловіка, є тому соціяльнпм витвором.

Право як соціяльний твір.

Ce признавали вже Римляне, хоч їхнє цивільне право мало індивідуалістичну закраску (пор. погляди Ульпяна на мету права: „neminem Iaedere^a, „suum cuique tribuere^α); та суть права не змінилася в нічому, хоча від приняття Христової віри увага христіянського світа звернулася головно на внутрішнє життя чоловіка; натомісць дуже різко зазначився соціяльний характер права в течіях реформації; та вкінці виборов собі загальне й повне признання у французькій революції.

Ми знаємо чоловіка тільки як соціальне єство, та маємо важливі причини сумніватися, чи чоловік істнував колинебудь інакше, ніж у суспільному звязку з другими людьми. Для чоло­віка, ізольованого від світа, не треба права.

Ce стверджує історія культури. Право виступає щойно там, де істнують суспільні звязкн.

Творення суспільних звязків.

а) органічні,

Питомі потреби кожної одиниці склонюють її до спільного життя з другими. Так творяться суспільні звязки, з початку примітивні, опісля щораз більше складні. Вони виходять перш за все із самої суспільности. Ce перша категорія суспільних звязків. Називаємо їх органічними звязками, бо немов органічно та природно вони витворюються із самої суспільности. Сюди належать: родина, рід, племя, держава й народ.

б) орга­нізаційні.

Крім сього історія культури знає ще другу категорію су­спільних звязків, які можна назвати організаційними. Суспіль­ність організує сама ті звязки для означених суспільних цілей. Такі звязки можна поділити знова на два роди: а) такі, що формують суспільність в осібні суспільні ґрупи; про них можна сказати, що вони повстають не із суспільности, не внутрішною силою самої суспільности, але всетаки через суспільність, яка сама докладає всіх трудів, щоби зорганізуватися в якусь групу; б) такі, що основуються на приступленні тих, що хочуть до них належати, з них користати, або в них працювати; вони повстають ні із суспільности, ні через суспільність, але всеж таки для суспільних цілей.

а) ОРГАНІЧНІ ЗВЯЗКИ.

Характер родини в початках людства.

І. Суспільність основується на родині. Родина є першим органічним звязком, від якого суспільність бере свій почин. Характер сього связку є від самого початку людства двоякий: родовий, себ-то опертий на полових зносинах чоловіка й жінки, значить на подружю — і економічний, значить: з метою за- безпеки економічного істнування своїх членів.

Погляди про первісну родину в літера­турі.

Про первісну родину та первісну систему подруж і родинного життя не знаємо нічого певного. Можна робити тільки більш або менш тривкі висновки на основі двояких джерел, а саме: 1) на основі тих даних, які подає історія з початку історичної доби; 2) на основі тих матерія- лів, які зібрано про подружя та родинне життя серед некультурних, мовляв „диких" племен, які живуть у сучасности. Але при ставленні сих висновків треба бути дуже обережним, зосібна тому, що не можна мати повної певности, чи так само, як було на початку історичної доби чи пізнійше у поодиноких племен, було також і в первіснім устрою тих самих племен, а ще менше можна узагальнювати те, що сконста- товано в деяких племенах, та відносити се безкритично до цілого люд­ства. Зокрема перестерігаю перед тим, що робиться чимало в літера­турі нашого питання, — щоби із поодиноких звичаїв деяких племен не робити висновків на цілу систему правного устрою (на пр.: із звичаю, що назвиска й почести переходили на матірну лінію, із звичаю адопції власних дітей через батька і т. д. виснувано теорію, що в первісних часах істнувало т. зв. громадне подружи і що т. зв. матірне право ви­передило в історії людства патріярхат), бо щось иншого єсть правний устрій, як вираз загального порядку, а знова цілком що иншого є міс­цеві звичаї чи появи на полі полових зносин. Подруге треба дуже кри­тично відноситися до тих матеріялів, які збираються про подружнє і родинне життя сучасних „диких" племен (ad б), бо місіонарі, які зби­рали їх, руководилися радше оглядом на успіхи своєї місії, ніж на на­укову точність досліду, а другі дослідники, що старалися sine ira et studio вглянути в суть подружного й родинного життя тих племен, зустрічалися з дуже великими труднощами і ледви чи їм вдалося до­слідити в богатьох випадках дійсних основ сього життя.

Тому теорію Morgan-a, Bachofen-а і др. про систему родинного життя у первісних племен треба подати в рішучий сумнів (Morgan, Sy­stems of consanguinity and affinity of the human family; — Bachofen, Das Mutterrecht; — Lennan, Primitive marriage;— Lubbock, Die Entstehung der Zivilisation). Провідні думки сеї дуже розповсюдненої теорії є отсІ: Первісно жили родини одинично, себ-то одна віддільно від другої; але дуже рано прийшло до лучби поодиноких родин у т. зв. громадні по­дружи та громадні родини. Дві родини побиралися між собою, а саме н. пр. 10 чоловіків одної родини дружилися спільно з 10 жінками дру­гої родини, та стояли з усіми тими жінками promiscue в постійних по­лових зносинах (Тому сей рід подружя знаний також під назвою про- міскуальности, або проміскуального подружя). Так, мовляв, із сполуки поодиноких родин у громадні подружя повстали — роди. Де були такі громадні подружя, а в слід за ними родова спільнота родин, там матір обіймала керму родинного життя, бо звичайно годі було знати, хто е батьком дитини, а навіть коли що до сього не було сумніву, то батько зникав скоро та рідко вертав назад. Лишалися при матері ті мущини, які з нею разом виросли, себ-то її брати. Ce був мовляв загальний період т. зв. матірного права, та на час сього права мали дядьки знач- нійший вплив на виховання дітей, між батьки. Щойно пізнійше почався по сій теорії розвиток із громадного до одиничного подружя. Сей роз­виток мав іти декуди шляхом поліандрії, яка виступала мабуть у тих первісних племен, що убивали в родині всі ЖІНКИ крім одної, з котрою женилися опісля всі мущини другої родини; головно одначе шляхом нового звичаю, добувати собі жінку рабунком. Добув собі чоловік жінку рабунком, то вважав її як свою добичу, котрою орудовав немов здо­бутою річю. Так мав помалу довершитися перехід не лише до одинич­ного подружя, але й до патріярхату, значить до влади чоловіка над жінкою, а вслід за тим до власти батька над дітьми.

Сю теорію оспорюють однак між новітними письмениками: Bastian, Starcke, головно фінляндський учений Westermarck.

дини давала по всі часи чоловікові перевагу над жінкою, батькові пе­ревагу над дітьми. Вкінці вони відкидають конструкцію громадного подружи, покликуючися на се, що всі докази, на яких теорія оперла сю конструкцію, основуються тільки на браку довіри до вірности жінки супроти чоловіка, а не дають ніяких тривких основ до того, начеб гро- мадні подружи та матріярхат були загальною проявою подружного життя первісних племен. *

Якнебудь дивитися на обі теорії, всеж таки Voді на теорії Morgan-а про громадне подружи оперти цілу систему первісного суспільного ладу. Можна що правда припускати, що в ріжних періодах часу проявлявся у первісних часах матріярхат, але до оправдання матріярхату, як справж­нього факту, не треба осібної конструкції громадного або проміску- ального подружя. Сам звичай, який міг проявлятися у первісних племен, що чоловіки покидали часто свої оселі, виходячи на добичу, міг дати привід до фактичної керми жінки, не тільки у веденні домашнього гос­подарства але й у виховуванні дітей. Таксам© й до творення родів не треба осібної концепції громадного подружя, бо природно творилися роди так, що поодинокі члени родини вступали в окремі подружні звязки і творячи нові родини стояли в звязках з родинами всіх членів. (Пор. під. II). Вкінці годі припускати, що чоловіки надумалися щойно тоді до­бувати жінки силою, себ-то рабунком, коли їм сприкрилося жити в віль­ній любвІ у громадному подружю і що якраз ся форма мала дати почин не тільки до переходу до одиничного подружя, але й до заступ­лення матірного права патріярхатом. Силою добував собі первісний чоловік своє істнування; щож природнійшого, що вже в самім початку людства добував собі силою свою дружину?

Взагалі теорія Morgan-a Baehofen-a, і др.

Розваживши всі ті моменти, приходимо для загальної науки права до ось яких дальших вислідів:

Добування жінки рабунком.

Первісний чоловік бореся з природою, щоби добути собі. засобів поживи, уживає сили, щоби заспокоїти потреби свого щоденного життя. Тому й жінку він здобуває силою — рабун­ком — не лише для постійних полових зносин, але й для по­мочі в постійній боротьбі о „хліб насущний". Так починаються первісні подруЖя з подвійною метою: заспокоєння полових по­треб з одного боку, а охорони та економічної помочі з дру-

того боку. Всі природні признаки промовляють за тим, що первісні подружя були моноїамічні, так як при первісній тяжкій боротьбі з природою чоловік ледви чи мав можність виживити побіч себе кілька жінок а опісля й діти від усіх жінок. По­дружя могли лише там і тоді ставати полігамічними, де полек- шала боротьба з природою о засоби поживи, а чоловіки могли без трудности удержати побіч себе більше жінок.

Moho- гамічність подруж.

Але годі сумніватися, що побіч подружної системи істну- вали завсе також довільні полові зносини між особами обох полів, головно між молодими, але сі зносини мали характер тільки половий, а не економічний, і тому вони при своїй до- вільности не зміняли характеру подружя, як такого.

Натомісць треба дуже сумніватися, чи істпували колинебудь т. зв. громадні подружя в тому розумінні, щоби більше число мущин і жінок вязалося разом зі собою шляхом постійних проміскуальних полових зносин в одну спільну родово-еконо­мічну сполуку, яку ми назвали подружем. Проміскуальність полових зносин, або т. зв. вільна любов могла істнувати тільки при довільних полових звязках, але трудно припустити її при системі подружя, хочби в як далеких від цивілізації часах. Сьому не противиться, що й подруги входили нераз в поза- подружні полові зносини, або що чоловік по якімсь часі зміняв свою дружину, — але все те не нарушувало тої природної економічної єдности, яка представлялася в подружю.

Громадні подружя ?

Наслідком довільних полових зносин можна було з огляду на діти лише те невно знати, хто є матірю дитини; Римляне кажуть: mater semper certa est. Ce має очевидно свою відво­ротну сторону з огляду на батька; Римляне кажуть: pater semper incertus est. Але він міг бути incertus лише настільки, наскільки ходило виключно о означення природного похо­дження одної особи від другої, а не там, де ходило о відношення батька до дітей в системі подруЖя. Подружя було, як сказано, також економічною сполукою, тому вже в первісних віках хо­дило о те, чи дитина має належати до сеї економічної сполуки, чи ні. Тоді не залишалося нічого иншого, як чоловіка матері вважати батьком дитини, доки він сам тому не противився. Так і зрозуміємо, що пізнійший правний здогад римського права: pater est, quem nuptiae demonstrant, відноситься уже до по­дружя з первісної доби цілого людства.

Mater semper certa est.

Pater semper incertus est.

Pater est, quem nuptiae demon­strant.

Як сказано, первісний чоловік добував собі дружину ра- бунком, та вважив її як свою добичу, котрою орудовав, немов

Влада чоловіка над жінкою.

здобутою річю. Вона ставала неначе його невільницею, віддана йому на життя й смерть. Ce почин влади чоловіка над жінкою. Але годі позабути, що жінка була чоловікові в подружю та­кож дружиною в усьому економічному житті, за чим пішло небаром приділення осібної економічної сфери інтересів, звя- заної з домівством. Дружина почала набувати щораз більшого значіння в подружю, зосібна тоді, коли чоловік мусів поки­нути свою сімію на довший час, щоби придбати добичу, або коли його не стало, а треба було покищо удержати економічну єдність родини.

Матірне право.

І так бувало нераз, що матір заступала в родині батька, виконуючи de facto сі права, які звичайно прислугували бать­кові. Тому лише в тому розумінні можна говорити про ма­тірне право, як загальну правну появу; натомісць всякі инші припущення, що мовляв матірне право істнувало самостійно, ще заки повстало батьківське право над дітьми, не мають трив­кої основи, та противляться природно-економічному характе­рові подружя.

Окуп.

Консенс.

Добування дружини шляхом рабунку викликувало ворож­нечу між чоловіком а родиною жінки, але небаром виробився звичай, що ся ворожнеча кінчилася мирною полагодою спра­ви, а саме окупом. За тим пішло, що пізнійше умовлювано окуп між родинами, а рабунок залишився тільки спомином у формі відповідних весільних церемоній. Такі церемонії оста­лися ще до нинішних часів, хоч наслідком культурного поступу знесено окуп, а на місце його поставлено форму церковного або державного вінчання. Те, що довершувалося у первісних людей шляхом одностороннего рабунку, довершається тепер згідною заявою волі (консенсом) обох подругів у точно при­писаній формі.

Метамор­фоза влади чоло­віка над жінкою.

Таксамо система влади чоловіка над жінкою залишилася щоправда до сьогодня, але прибрала згодом щораз більше куль­турні форми, та з огляду на значіння жінки для економічного устрою домівства, витворився в Германському праві звичай, що дружині признано в господарстві окрему „ключну власть", (Schlus- selgewalt, значить власть орудовати домашнім господарством, якої символом були ключі), та крім батьківського права над дітьми витворився окремий округ т. зв. спільного родового права батьків (Elterngewalt), що рівно прислугуе батькові, як і матері. Сьогодні прибрала в модернім праві влада чоловіка над жінкою форму зверхньої опіки. (Близчі досліди пор. низче в книзі IV.)

Подружя е основою родини; позаподружні полові зносини не могли оснувати родини, як осібної родово-економічної оди­ниці. Неправесні діти були або поза родиною, або приймала їх та родина, до котрої належала матір.

До родини належали батьки, діти й дальші потомки. Ce родовий бік сього поняття, який стрічаємо в усіх віках. Але що родина опирається на подружю, та через те крім родової має також економічну основу, то зрозуміємо, чому „familia" в значінні старинного римського права обіймала з одного боку не тільки дітей і внуків patris familias, але й дружини тих по­темків, та з другого боку не всі діти, тільки ті, що жили у спіль­ному домівстві і ще не заснували окремої родини. Сини, вну­ки й дальші потомки, що заснували вже осібні, самостійні ро­дини, не належали первісно до родини свого батька чи діда, вони не стояли під його patria potestas, але самі ставали pa­tres familias других родин.

Економічна основа родини.

Кожна родина становила про себе осібну економічну оди­ницю та провадила осібне господарство. Первісно належали до сього „господарства** тільки члени рідні та й подруги тих членів; однак з тою хвилею, коли „ господарство^u почало поширюватися та втягнуло або членів инших родин, або невільничу челядь, по­ширилося й первісне економічне поняття родини та обняло й сих чужих членів. В джерелах старинного римського права добачуємо також те найширше поняття „familia**, яке обіймало не лише рідню, але й инших домівників, котрі належали до спільного „господарства** родини.

Члени родинного „госпо­дарства".

Первісна родина потребує як осібна економічна одиниця охорони на зверх, чи супроти сил природи, чи супроти других людей, других родин. Так виринула потреба відмежити еконо­мічну область родини на зверх, і коли в рільничій добі прояви­лося загальне змагання до сталої оселі, то родина оселялася стало та ставляла границі своєї економічної области, відме- жуючися від других родин. Ce був початок „загороди*.

Охорона родини.

В дальному економічному розвитку родина змінила свій первісний вигляд, бо суспільний оборот урухомив і родину, та члени родини розбрилися по широкому світу.Тому годі було вдер­жати тісний економічний звязок між членами родини, та згодом мусів скріпитися родовий характер родини, обіймаючи всіх членів правними звязками, без огляду на економічну самостійність по­одиноких членів. І так опиралося напр. римське право насліддя первісно на аґнації (agnatio), значить на родині в значінні еко- помічно-родової едности під власно patris familias; але воно перейшло пізнійше до системи споріднення (cognatio), признаючи тільки сам родовий чинник основою права до дідівщини, без огляду на те, чи рідняки залишилися під patria potestas покійника чи ні. А всеж таки якраз римське право задержало по своїй суті сліди давно! економічної злуки в тім, що право дідівщини явля­ється як successio in universum ius defuncti (пор. низче). Сей принціп перейшов і до модерних законів, та родина являється й сьогодні про всяку рухомість поодиноких членів родини спо­лукою родового принціцу з економічним.

Уру- хомлення родини.

Генеза батьківсь­кої власти.

Родина потребувала завсіди охорони на зверх, та й порядку в нутрі. Ми назвали се „господарством". Господарство потребує „господаря". Якщо первісний чоловік здобував собі дружину рабунком та підчинював її фізичною силою своїй волі, таксамо він ставав природним володарем над своїми дітьми, природним господарем у своїй родині — кажучи по римському праву: pater familias. Він забезпечував своїй родині охорону на зверх та дбав про се, щоби родина мала потрібні засоби до життя — тому він мусів кермувати всіми ділами, що торкалися обох тих проблємів.Вінбув природним головоюродинного господарства; він заводив сей порядок в родині, який давав можність забезпечити економічне й суспільне життя в родині. Так являється patria potestas першою основою суспільного ладу, та коли зважимо, що родина є першим завязком суспільного життя взагалі, то можемо сказати, що в родині виступають перші норми суспіль­ного життя, та що джерелом сих норм e patria potestas.

Характер батьківсь­кої власти.

Patria potestas обіймає весь загал сих питань, які відно­сяться до щоденного життя в родині, вона нормує се життя, вона визначує особисте відношення членів родини, наладжує весь економічний апарат родинного „господарства", розділюе майно поміж членів, рішає спори в родині ітд. — Можна сказати, вона вже з самого почину сповняє в мініятурі такі завдання, які опісля у великому сповнює держава.

Сей характер батьківської власти залишився й нині, хоч родина має сьогодні відмінний вигляд, ніж перевісно. Єсть власть, яка кермує справами зверхньої охорони та внутрішного ладу в родині. Головним репрезентантом сеї власти є pater familias; але так як згодом абсолютна влада чоловіка над жінкою пере­йшла в опіку, так і patria potestas наближилася своїм змістом до опіки над дітьми, а з другого боку побіч батька, що первісно сам виконував сю власть, набула й матір в родині важливий вплив, чи шляхом т. зв. ключної власти, чи шляхом спільних прав подругів супроти своїх дітей (Пор. вище). В новійших часах відіграє велику ролю в родинних справах т. зв. родинна рада, як збір старших членів родини. Сим чином і в родині стрічаємо побіч монархістичного режіму також демократичний. Почин до сеї зміни дала система староґерманського права, яке поставило родинну власть на основі співділання всіх членів родини.

Але мусимо зазначити, що кожна родина має свій питомий устрій, свій питомий режім. Вона веде своє власне „ господар­ство “ на своїх питомих нормах. Кожна-родина творить і береже свої власні суспільні норми. Ce початок суспільного ладу.

Вище поставлена теорія початку суспільного ладу, себ-то права в родині, опирається на природних економічних та соціальних основах, не торкаючи питання, чи та оскільки на повстання права в родині мали вплив сакральні, себ-то реліґійні моменти. Та хоч не може бути сум­ніву, що серед богатьох племен та народів сакральні чинники мали ве­ликий вплив на форму суспільного ладу, на форму того, що становило суть права в первісному житті — то всеж таки невірна є та теорія, яка добачує саму суть первісного права в згаданих сакральних мо­ментах, бо весь правний лад мав уже від самого початку економічні й соціяльні основи, які не залежали від того, чи форма правних норм була усвячена сакральними поглядами, чи иншим зверхнім авторитетом (суду або инших правних інституцій).

II. Уже в первісній добі вступають одні родини з другими в дружні зносини: член одної родини заключуе подружя з чле­ном другої родини і основує нову родину, та через таке роз­галуження родового звязку твориться новий суспільний звязок, який називаємо родом.

II. Рід.

Рід є родова сполука більшого числа родин для спільної оборони на зверх та для спільної помочі в добуванні еконо­мічних потреб. Ce немов одна велика родина, що складався з кількох родин, та сповнює у великому тісамі завдання, що родина в малому. Тому рід є по суті таксамо родово-еконо­мічною сполукою, як родина.

На чолі роду стоїть звичайно родоначальник, немов па- тріярх цілого роду. Йому з роду та по звичаю припадає се становище; він, як в родині pater familias, управляє цілим родом. Він держить керму суспільного ладу в роді. Але ся верховна управа не відбирає батькам родин іхньої patria po­testas; в родинах залишається patria potestas, та прислугує тим, котрим спершу прислугувала. Верховна власть роду не торкає внутрішної самостійности родин, та родини зберігають, сказавши по модерному, свою автономію. Але побіч сеї авто­номії та поверх неї зберігає новий суспільний звязок, себ-то рід, свої окремі, всім спільні ціли. Ті ціли обіймають не тільки спільну оборону, але й спільну організацію економічного життя цілого роду.

Становище родо­начальника.

Рід, як вищий звязок ніж родина.

Тим то рід стає суспільним звазком вищого ступня, який підпорядковує родини в спільних справах, а саме для збере­ження осібних родових інтересів, окремим нормам. Ce норми суспільного порядку в роді. Чого вимагають спільні, вищі інте­реси роду, сему мусять піддатися родини та й члени всіх родин.

Городища й замки.

Коли настала рільнича доба, відмежувалися одні роди від других і повставали городища, як заборола проти наступу чи наїзду ворожих родів. Родоначальники старалися о окрему забезпеку своєї оселі на визначних, з далека видимих місцях, та по їхніх замках залишалися ще по нинішний день сліди давних оборонних кріпостей.

Устрій родів.

Родоначальниками були батьки найвизначнійшої родини в роді. Якщо довершалася родова злука поодиноких родин, висувалася звичайно одна з тих родин, чи одна особа на пе­редній плян, та їй вдавалося чи могутністю фізичної сили, чи могутністю духа взяти в руки провід цілого суспільного життя в роді. Тоді й суспільний лад концентрувався біля сеї родини, чи особи. Але бувало й таке, що поодинокі родини вязалися зі собою на основі родового принціпу, не передаючи керми ніодній з тих родин, ніодній фізичній особі зпоміж себе. Поодинокі родини сходилися тоді на наради, обговорювали свобідно спільні справи на основі взаїмного порозуміння і так вони кермували шляхом спільних рішень спільними справами роду.

Так бачимо й в родах побіч монархічного устрою також демократичний.

Згодом затратив родовий звязок свій первісний характер, та шляхом урухомлення суспільного обороту відпала еконо­мічна основа роду, але всетаки залишилася родова сполука, яка й в теперішній добі задержала велике значіння в суспіль- ности. Роди придержуються й сьогодні своїх питомих родових норм, значить тих, які видав рід для своїх членів.

„Задруга".

Сліди колишнього роду, як родово економічної сполуки, залишилися дотепер у звичаєвому праві Південних Славян.

Задруга — се велика родина, що складається з кількох родин, які мешкають побіч себе, де число членів доходить чимало до 60 а навіть до 100. Родоначальник називаєся „Го- сподарйого дружина „ґосподаріца". Вони мешкають в осібній хаті зі своєю близкою родиною. Хто з родини подружиться, має свою окрему хату — але якщо не всім хатам вистачає дров на паливо, то приладжуються на зиму спільні кімнати, котрі опалюються для всіх, де більше число членів задруги може приміститися. „Ґосподар" розділюе спільні діла між членів мужеського роду, „ґосподаріца" між членів жіночого роду. Жіноцтво цілої задруги займається спільним домашнім госпо­дарством; на кожну жінку приходить черга, коли веде домашнє господарство.

(Про значіння сакральних форм в роді пор. примітку під І.) ПІ. Дуже рано зіткнулися роди з родами. Спершу вони вели боротьбу зі собою, але що зайшла потреба поширення подружних зносин поза межами родів, Vo деякі роди увійшли в близчі сусідські зносини зі собою, що закріплялися раз за разом подружними звязками. Так повязалися на більших про­сторах одні роди з другими, між тим коли супроти инших родів не переставала ворожнеча. Сим довершувалася сполука родів на плятформі спільної оборони проти инших родів. Сама природа обеднувала на значнійших просторах відповідне число родів зі собою, та щоби забезпечити набуті богатства перед наїздом ворогів і забезпечити користування сими богатствами дла заспокоєння власних потреб, витворилися щораз тіснійші звязки між родами, і так повстали нові суспільні звязки вищого ступня, племена.

НІ. Племя.

Тому й племя є суспільним звязком на родових основах, тільки в значно ширшому розмірі, між родина чи рід.

Але будучи великим суспільним звязком, племя потребувало більшої та складнійшої оборони на зверх. Військова органі­зація бере свій почин від племен. Творяться військові осередки сеї орґанізації: городи. Городи, так названі від огородження проти чужого наїзду, концентрують у себе цілу зовнішну обо­рону, і тому біля городів починає обертатися головне суспільне життя. Побіч городів повстають пригороди.

Військова організація в племенах.

Городи.

Через те, що в племени треба було пристроїти оборону в постійну форму з означеним та доцільним порядком, було природно, що військова сила надавала свою характерну при­знаку цілому племени. Провід перенимав той, хто вспів витво­рити біля себе військову силу та станути на чолі військової власти. Якщо найшовся такий ватажок, що зібрав відповідне число молодих сил, придатних до воєнного діла, та вийшовши на добичу не тільки зумів оборонити своє племя від ворожої небезпеки, але й придбати йому нові землі та нові богатства, — то не було нічого лекшого, як станути йому на чолі цілого племени та передати своїй ватазі чи дружині упривілеєне ста­новище в цілому суспільному житті.

Ватажки.

Так ставали ватажки головами своїх племен. Маючи вій­ськову підпору, вони виконували абсолютну владу, та користу- ючися тим, що первісне людство привязувало велику вагу до реліґії, вони зуміли виробити у населення погляд, що їх власть походить мовляв від Бога. Сим чином вони витворили осо­бистий культ, біля якого оберталося усе суспільне життя в пле­мени. Все, що торкалося племени, брало свій почин від ватажка; ціле майно племени вважалося його майном, яким він міг до­вільно запоряджувати,* відбираючи одним, а прицілюючи другим. Його окружував неначе надлюдський німб, особисті зносини з ним вважалися чимсь надзвичайним, начеб він сам був бо­жищем. Але про те все кожний ватажок мусів числитися зі старими звичаями, зі старими родами та визначними родинами, бо від них і залежало, чи вони вважати муть його дальше ватажком, чи покличуть кого иншого. Тому вони не нарушу- вали в нічому давних звичаїв, не нарушували внутрішної само­стійности (автономії) родин та родів, а коли й вмішувалися в отсі внутрішні сфери, то звичайно лише на стільки, скільки могли покликатися на се, що того вимагають спільні потреби цілого племени.

Натомісць щоб удержатися при власти, ватажки старалися дати племенам тривкі основи внутрішного суспільного Жшптя; вони мусіли переводити сильною рукою суспільний лад у племени. Вони причинилися богато до поширення культури і суспільного порядку своїх племен, та організуючи тривку владу, збільшу­вали своє значіння а побіч сего й своє майно. Маючи на думці одно й друге, вони в значній мірі причинилися до того, що особиста крівава месть та дика самопоміч між племінниками почали зникати, та на се місце вступили рішення особистих спорів через їхні суди. Вони зачали видавати окремі закони, та люде підчинялися їм не тільки тому, що вважали ватажка немов божищем, але й тому, що находили в сих законах охо­рону своєї особи чи свого майна.

Племена з республі­канським устроєм.

Не всі племена мали однак монархістичну управу. Побіч племен з ватажками на чолі були племена зі самоуправою родів. Тут задержалася республіканська установа: Впливові роди чи родини обіймали керму; faκ прийшли до значіння „старшини* або „старші люде*, значить старші між родами та старші в роді — (пізнійше старші в „громаді*). Значіння старшинства розвивалося зпоконвіка на природних основах. Коли старшинство перебирало управу племени, народне віче було експонентом їхньої влади.

Якаб і не була установа племен, чи абсолютистична, чи республіканська, всеж таки вони були й залишилися по своїй суті, таксамо як родини й роди, родовими звязками. Хоч су­проти родин і родів вони були звязками вищого ступня, за­лишали сим останнім їхню внутрішну самостійність. Зваживши однак, що вже родини й роди були по своїй природі також економічними сполуками, не можемо сього характеру відмовити й племенам. До сього приходить, як вище зазначено, іще вій­ськовий характер племени.

(Про значіння сакрального елементу пор. прим, під І. при кінці.)

Ассиміля- иія чужих родових елементів.

Родовий звязок е основною прикметою племен. Але ми бачили, що первісні часи знали вже поняття родин в найшир- шому розумінні, що обіймала не тільки рідняків, але й инших домівників; в слід за тим мусіли й роди мати побіч себе такі елементи, що не були з ними родово звязані; — та вкінці не можемо дивуватися, що й в племени були також і чужі кольо­ністи, і вони своєю приявою не змінювали основного родового характеру племени. Ci кольоністи ассимільовалися легко з пле­мінними чинниками, та шляхом подруж входили помалу в ро­довий звязок з племенем. Що тикається знова завойованих племен чи їхніх частин, то вони або йшли тим самим шляхом, що згадані кольоністи, або ставали поневоленими, і як такі жили в суспільности відокремлені від того племени, яке їх за­воювало.

Та якраз ті чужі елементи, що повстали серед племен, почали помалу впливати на суспільну конструкцію, та підгото­вили новий суспільний звязок вищого ступня, державу. (Пор. однак прим, при кінці IV.)

IV. Перехід племени в державу докопувався тим чином, що племя, чи в заборчій боротьбі з иншими племенами, чи в обороні проти наїзду чужих племен, вибороло собі сталу теріторію, з якою воно й звязало стало свою суспільну долю. Самі племена, як такі, не були ще стало звязані з теріторіею — головно тому, що вони по своїй суті родові звязки, та подру-

IV.

Держава.

Стала теріторія передумо­вою дер­жави.

Момент повстання держави.

жними звязками або поширювали або зменшували свою область, але й тому, що з огляду на добуття економічних основ існу­вання зміняли нераз місце свого пробутку, шукаючи нових ліпших земель (пор. мандрівку народів). Одначе приходить такий час, коли вони чи під впливом чужинецьких елементів, чи під впливом достатку природних засобів до життя, концентруються свідомо на якійсь теріторії з волею та постановою, зберігати сю теріторію на зверх, та витворити в нутрі сеї теріторії основи економічного та суспільного життя для тих, що на ній нахо­дяться. Якщо роди чи племена обедналися без огляду на пле­мінну приналежність на спільній теріторії з метою збереження її, та якщо внитрішний суспільний лад, перейшовши межі родо­вого принціпу, обняв орґанізаційним шляхом спільно означену теріторію — можна сказати, що повстає дерЖава. Вище ро­дової сполуки стає обеднання на новій основі, теріторіяльній.

Держава — се не родовий звязок, а теріторіяльний. Обо­рона спільної теріторії та зберігання спільних інтересів усіх родів і племен стає її метою. Тим, що вона вязала нераз кілька племен зі собою, вона перебрала верховну владу над племенами, а з тим і над родинами та родами, підпорядковуючи їх спільній теріторії, без огляду на те, чи на сій теріторії находилися цілі племена, чи тільки їхні частини. Часто бувало, що ті самі племена підходили під владу ріжних, ворожних собі теріторій.

Мета держави таНїї відно­шення до родин, родів та племен.

У тому суспільному звязку найвищого ступня бачимо тісамі прояви, як у попередніх звязків. Держава зберігає в пер­шому ряді свої питомі ціли, себ-то оборону на зверх і вну- трішний суспільний лад, підпорядковуючи ціли низчих звязків (родин, родів, племен) під свою вищу мету. Але вона не тор­кається внутрішної сфери ні родини, ні роду, ні племени, на­скільки вони годяться зі сферою державних, себ-то вищих інтересів.

T еріторі- яльнии принціп.

З другого боку виступив у держауі инший характер нового суспільного обеднання, а саме те, що сполука не була родова, а теріторіяльна. Усе суспільне життя сього звязку дістало нову марку, новий вигляд. Що стояло на родових основах, змінилося під впливом теріторіяльного принціпу. Теріторіяльний принціп обняв увесь суспільний лад, та родові звязки задер­жали як такі свою внутрішну самостійність, але вплив у дер­жаві проявлявся тільки в тій мірі, в якій їм удалося вибороти собі той вплив в нових теріторіяльних одиницях, які держава витворила. На місце родової організації вступила громадська організація, причім городи стали головними громадами, а гро­мадянство стало основою суспільного життя в державі. Громада великий чоловік. Опісля утворилися й вищі теріторіяльні оди­ниці, як сполука громад для вищих теріторіяльних завдань.

Так витворився осібний теріторіяльннн апарат, що опа­нував суспільне життя в державі. Особи сього адміністраційного апарату не є представниками роду, ні племени, але представни­ками спільної теріторії.

Тому й характер князівств та королівств у державах ріж- ниться від характеру влади голов поодиноких племен. В дер­жавах мали князі, королі чи царі не тільки права, але й обо- вязки; зосібна вони були обовязані ділати в імени цілої держави, а не якогось роду, чи якогось племени. Тому, що теріторія лучила ріжні роди й племена зі собою, та крім сього істнували ще інте­реси ріжних станів і кляс на одній спільній теріторії, то голови держав мали обовязок вирівнувати по змозі всі сфери, та не позволити одним сферам брати верх над другими. Історія поучує, що найсильнійші монархи були якраз ті, яким вдалося вкоро­тити перемагаючу силу родових вельмож.

Вирівну- вання суспільних контрастів у державі.

Те саме відноситься й до тих держав, що були республікансь­кими, так як вони припускаючи щораз ширші верстви населення до влади, нівелювали eo ipso щораз більше суспільні ріжниці поодиноких родів і племен, ставляючи обєднуючий теріторіяльний апарат на місце давних родових принціпів.

Взагалі весь розвиток державної ідеї порушувався в напрямку вирівпування суспільних контрастів на тлі свого теріторіалізму. Керма правління мусіла перейти з родових чинників на теріто­ріяльні, а родові чинники мусіли вдоволитися тим, що задержали свою самостійність (автономію) у нутрі. Сеї внутрішної само­стійности не могла знищити й держава, бо інакше знищилаби всі первісні основи суспільного життя, котрі були та залиши­лися основами держави.

Новітня держава принесла зрівнання всіх родів і станів, та на підставі теріторіяльного принціпу приняв увесь цивілізований світ права людини французької революції.

Богато приклонників має в науці про ґенезу держави теорія за- воііовання. Та хоч первісні держави творилися в своїх початках при помочі завойовання, то всеж таки сей момент не рішав навіть в пер­вісних державах про істнування держави; племена завойовували чужі племена, та ще через те не ставали державами; держави повставали щойно тоді, коли племена оселилися стало на якійсь теріторії, та по­чали зберігати якраз сю теріторію не тільки на зовні, але й в нутрі. Genus proximum поняття держави єсть територія та теріторіяльна влада на неї. Тому й в майбутньому можуть держави творитися без завойовання, де є ті дві прикмети, про які якраз згадано. Теорія за- войовання й тому невірна, бо вона в своїх консеквенціях основує вічний імперіялізм, як мовляв необхідний елемент кожної держави. Сю теорію може піддержувати тільки той, хто гадає, що держава повинна на зовні стреміти до поширювання своєї области поза свої межі, а в нутрі повинна оліґархічним шляхом панувати над широкими верствами на­селення. —

Про сакральні елементи в початках держави пор. прим, під І.

V. Народ.

Історичний огляд.

V. Черга органічних суспільних звязків не кінчиться на дер­жаві, але завершується щойно в народі Від французької революції починає виступати на політичний овид новий суспільний звязок, таксамо теріторіяльний, як держава, тільки більше опертий на родовім походженню, ніж держава, та з новими внутрішніми елементами, які не були необхідно потрібні в державі.

Те, що називаємо народом, істнувало та було відоме ще перед кінцем 18. віку. Коли згадувалося про мандрівки народів, розумілося під народами тесаме, що були племена. „Народ" мав ранійше ще й друге значіння. І так у римській суспільности від- ріжнювано первісно „plebs", як загал простолюддя, від cives romani, як повноправних громадян римської держави, щоби опісля, зрівнавши плебеїв з патриціями, витворити підчас рес­публіки поняття загалу всіх громадян римської держави. Але виключені були з того поняття поневолені верстви населення. Від того значіння ріжниться поняття „нації" в середніх віках, коли говориться про „римську державу німецької нації" (Ro- misches Reich Deutscher Nation). У тому звязку лучить „нація" очевидно чинники державної приналежносте („римська держава") з чинниками племінної злуки („німецької нації"), та німецька нація являється немов власником сеї римської держави, яка пере­йшла наче в спадщині старинних віків на середні.

Так зведено „народ", чи „націю" до спільного знаменника з державою, хоч Германські погляди домішали вже до сього елементи родові, елементи племінні. Тому, коли напр. почавши від Богдана Хмельницького говорено про „український народ", то говорено се тому, що сей народ під Хмельницьким обєдинив дійсно всі українські елементи аж по Сян в одну державну орга­нізацію, хоч і як коротко тривала ся єдність.

Ще Pycco (18. вік) говорить у свому творі „1е contrat so­cial" про народу тому значінні, що народ се ніщо инше, як загал усіх громадян держави. Але в нього є народ суверенний, та обіймає всіх громадян держави, без огляду на стани, та він зрівнує всіх громадян супроти права. За ним пішла французька революція. Нівелюючи всі станові, релігійні, династичні ріжниці, вона зближила „рівних" людей до „рівних", та дала основу до т. зв. національної ідеї.

Ніде правди діти, вже перед Pycco збиралися в історії факти, що дали пізнійше привід до повстання національної ідеї, а з нею до повстання того, що сьогодні називаємо народом або нацією — але се модерне поняття народу або нації скристалізу­валося щойно з початком 19. віку як осібне суспільне явище, та щойно тоді воно стало осібним боевим звязком з осібною суспільною організацією.

Сьогодні, коли суспільна концепція нації стоїть ясно перед нашими очима, можемо сказати ex post, що український нарід попав після княжої доби у неволю Польщі, Татар, Москви, чи Литви, та що український нарід вів після Переяславського дого­вору свою визвольну боротьбу на Запорожу зі своїми пере­можцями. Тоді одначе, коли се діялося, не було ще сього пси­хічного чинника, який по модерним поняттям вяже народ або націю в осібний спільний звязок — був український народ, як факт, але не як свідомий, суспільний звязок у противности до держави.

Народ (або нація) став свідомим суспільним звязком щойно процесом історії останніх століть, як протест проти теріто- ріяльної самовлади держави.

Те, що держава намісць родового елементу поставила теріторіяльний, піднесло світову культуру і зассимілювало бо­гато племен з другими племенами (Італія, Англія) — і тому державна приналежність була дуже сильним суспільним лу­чником, який у свому культурному значінні виріс иноді поверх усіх других звязків, зосібна звязків родових (старинна римська держава). З державами, але й за державами пішла культура в найширші верстви, — та вона стала справжньою внутріїиною підоймою цілого суспільного життя. Колиж та культура закрі­пилася ще давними родовими звязками, спільними історич­ними традиціями, та спорідненими звичаями — тоді вона почала могутньо впливати на суспільність, хоча наслідком за- борчости сусідних держав пірвалися первісні державні звязки, та поодинокі держави попали у межі других держав. Ко­ротко кажучи, де наслідком згаданих моментів настала тривка культурна сполука суспільних мас, там вона й залишилася, та кріпшала щораз більше без огляду на те, чи дотична суспіль­ність істнувала в межах одної держави, чи кількох, та чи в одній державі був лиш оден такий культурний звязок, чи було їх більше. Отся культурна сполука стала боевою сполукою * в тім моменті, коли держави почали своїм імперіалізмом за­войовувати щораз нові теріторії з ріжними племінними та ро­довими елементами, з ріжною культурою, з ріжною історич­ною традицією, иншими звичаями та обичаями і т. д. Коли ті завойовані частини мали свою окрему культуру, то не пе­реставали зберігати її і після завойовання, ведучи внутрішну боротьбу проти теріторіяльної влади держави.

Націо­нальна ідея.

Так піднесли згадані культурні звязки протест проти всяких анексій, та вивязалася боротьба між усе нівелюючим впливом державної теріторіяльности, а внутрішною силою культурного народного звязку. Сим чином звернувся народ проти держави, оскільки держава не сходилася з теріторією народу, та оскільки вона намагалася ассииілювати чужі народи під сільним теріторіяльним стягом, обіймаючи ріжні народні культури під насиллям одної теріторіяльної організації. З дру­гого боку змагали розпорошені по ріжних державах народні елементи до державного зєдинення, ставляючи своїм ідеалом народні держави, себ-то такі, які лучилиб цілі народи в осібні самостійні держави. Ось се стало основою національної ідеї 19. віку.

Безпосередній привід до неї дали воєнні виправи Наполе­она, який хотів завоювати весь світ. Проти него піднеслися загрожені народи і положили кінець його заборчости. Під впливом сеї небезпеки промовив німецький фільософ Фіхте з початку 19. століття до почувань цілого німецького народу („An die deutsche Nation^u), щоби не оглядаючися на границі поодиноких німецьких держав, у яких тоді проживав, духом обеднався, та дав отсим почин до пізнійшого зєдинення ні­мецької нації в Німецькій Державі. Він вказав на головний психічний чинник, що вяже народ нерозривно з собою, без огляду на державні межі, а саме на матірну мову. Політично завершив діло зєдинення Бісмарк. В Італії ідеольоґію націо­нальности поставив Мацціні) а довершив національного зєди­нення Ґарібальді. Опісля переведено національне висвобод- ження в Греції, а Балкан став осередком несупокою, бо по­одинокі бальканські народи змагали до національної свободи й до здобуття самостійних національних держав. Перейшла

національна ідея як боєвий клич і до поодиноких народів Австро-Угоршини та Россії.

Вона обявлялася в двох формах: спершу в формі зма- ’ гання до одної національної держави там, де оден і той самий народ був розбитий на кілька держав, опісля в формі зма­гання до т. зв. національної автономії в тих державах, де побіч себе жило кілька народів (головно в Австрії і Угорщині). В сьому змаганні до національної автономії проявилися дві теорії: теорія австрійського соціаліста Реннера і теорія ру­мунського політика Поповічі. Оба були в тому згідні, що треба шукати розвязки національного питання еволюційним шляхом, не розбиваючи тих держав, в яких мешкають побіч себе ріжні народи. Оба вдоволилися національною автономією народів в рамцях сеї держави, в якій вони саме находилися. Але ріжнилися що до характеру національної автономії. Реннер домагався з огляду на свій соціалістичний світогляд екстері- торіяльної національної автономії для поодиноких народів, tie звязуючи автономії з ніякою означеною теріторією. На його думку члени нації мали користуватися своєю національ­ною автономією всюди, де би вони й не находилися в дер­жаві; сама тільки держава мала залишитися теріторіяльною одиницею, не признаючи поодиноким народам права на яку- небудь власну теріторію. Натомісць Поповічі обстоював т. зв. іперіторіяльну національну теорію, покликуючися на се, що кожний нарід має, хочби в рамцях держави, свою власну иародню теріторію, на котрій він, якщо належить з иншими народами до якоїсь держави, повинен мати свою питому на- родню автономію (в рамцях держави). Ce націоналістичний світогляд. Були вкінці й такі політичні дослідники, що стара­лися повязати оба світогляди зі собою, прикладаючи в одних випадках персональний принціп (по думці Реннера), а в других випадках теріторіяльний принціп (по думці Поповічі).

Політичні форми національ­ної ідеї.

Але проти тих змагань, які знайшли свій вираз у згаданих теоріях, обявилася в другій половині 19. віку велика реакція, головно з боку тих держав, коштом яких поодинокі народи домагалися осібної національної автономії, а за ними й з боку тих політиків чи інкамерованих учених, що вважали своїм обо- вязком іигаге in verba magistri.

Реакція проти на­ціональної ідеї-

Навіть сама Німеччина, що, як відомо, звела в 19. віці національну боротьбу о зединення, забула небаром після побіди над Французами основи національної ідеї супроти других на­родів, та й не гадала дати їм національних свобід; натомісць німецькі вчені прийшли до денного порядку над теорією „національних прав" (Блюнчлі), та поставили знова на вістрю всемогучість державної влади супроти хоч як оправданих правних змагань підчинених народів.

Коли читаємо наукові підручники німецьких учених про державне право, а саме з останніх часів перед всесвітною вій­ною, ніде не находимо відповідної оцінки сього так важного суспільного явища, яким є народ, а за те стрічаємо погляд, що народ не є взагалі ніяким суспільним чинником, абстрагуючи від держави.

У Франції прогомоніли скоро погляди Ренана про куль­турне значіння нації, та Франція знала національне питання тільки як реванж проти Німеччини за Альзацію й Льота- ринґію. Тому й сьогодні уживається поняття „nation^u і „na­tionalite* у Франції в розумінні загалу громадян держави і державної приналежносте, та французька література не знає взагалі инших націй, тільки державні, значить тільки нації, що мають свої держави.

Таксамо й Англія не відчувала перед війною потреби заняти відповідного становища до національного питання; вона й не бажала собі змінити в чім небудь своєї кольоніальної полі-* тики, ані реформувати свого відношення до Ірляндії.

Що до абсолютистичної Росії, то вона не позволила вза­галі розширитися справжній національній ідеї, та нівечила всякі визвольні змагання, зосібнаж змагання до автономії в межах російського царства. Натомісць ідея націоналізму перейшла до широких кругів російського громадянства не в первісній, прав­дивій своїй формі, але в другому, викривленому виданні, не як признання рівного права націям, але як змагання підчи- нити другі нації під свою владу. Вона стала з національної ідеї націоналістичною ідеєю, не як виключення імперіалізму, але противно як дальше плекання свого націоналізму коштом других народів.

А що сталося в колишній Австрії та Угорщині, що були конґльомератами народів з ріжною культурною та ріжною істо­ричною минувшиною ? Революція сорок осьмого року поперед­нього століття принесла конституцію та за нею рівноправність усіх народів. Та, на жаль, се останнє тільки на папері, бо якраз за сю рівноправність почалася довга та невпинна боротьба. Держава, замісць перевести повне зрівнання всіх народів, по- могла сильнійшим націям взяти верх над слабшими, а в слід за тим привела й до того, що сильнїйші нації взяли верх і над державою, та причинилися опісля до розпаду монархії після всесвітної війни.

Зосібна: в Австрії політичне життя витворило в другій по­ловині 19. віку поділ народів на дві категорії, т. зв. історичні й етнічні. Історичні, себ-то мовляв ті, що або мали в сучас- сности поза межами Австрії свою державу (Німці, Італійці), або мали її попередньо, заки попали під австрійську владу (Поля­ки, Чехи). Етнічні себ-то всі другі, що мовляв не мали в історії своєї незалежної держави, та опиралися тільки на етнічних основах (Українці, Словінці, Хорвати). З того виснували т. зв. історичні народи право володіння над етніч­ними, яким вони й відмовляли справжнього характеру „нації**. За тим виробився в пануючих політичних сферах погляд, що тільки т. зв. історичні „нації** можуть користуватися повними „національними** правами, між тим, коли етнічні народи не є мовляв „націями** в технічному розумінні, тільки народами дру­гої категорії, яким не повинні прислугувати тісамі права, що т. зв. історичним „націям**. Чи можна супроти того дивуватися, що знайшлися — якраз серед т. зв. історичних націй — такі псевдо­вчені, котрі голосили, що тільки історичні нації є справжніми націями, та робили основну ріжницю між „нацією** а „народом**? Натомісць треба справді дивуватися, що між українськими по­літиками та вченими ще й сьогодні є дуже розповсюднений погляд, що „нація** е в основі щось иншого, ніж „народ**. Чейже й з фільольогічного боку „natio** є нічим иншим, як вірним латинським висловом того, що означує „народ**. Вислід згаданої якраз політичної схоластики було те, що т. зв. істо­ричні народи угнітали етнічні, та сі останні мусіли вести від- порну боротьбу за свої права. Колиж ще зважимо, що й між поодинокими історичними народами завелася боротьба о гегемо­нію, а в слід за тим боротьба проти держави — то зрозуміємо, чому Австрія стала тереном belli omnium contra omnes і дала почин до всесвітної війни.

Поділ на народи історичні й етнічні?

На Угорщині повели Мадяри справу далеко простійте, але до значно гірших результатів. Тут признала держава тільки ма­дярську націю справжньою нацією, хоч Мадяри були супроти инших народів меншістю; всі другі нації не мали права до тої назви, вони не були „націями** в розумінні мадярського уряду. Та й сю теорію одобрили мадярскі інкамеровані вчені.

Вплив всесвітної війни на на­ціональне питання.

Національне питання дало головний привід до всесвітної війни. Вислід війни приніс як розвязку сього питання теорію Вільсона про „самовизначення народів", причім ріжниця між „націями" та „народами" зовсім пропала. Чехи й Поляки з одного боку, та Словінці, Хорвати й Серби з другого боку дістали осібні держави, а Мадяри мусіли вдоволитися своїми етнографічними границями.

Та ніде правди діти й мир, заключений після всесвітної війни не порішив остаточно національного питання: зроблено богато помилок проти етнографічного проблему, та з другого боку не порішено ні українського питання, ні питання окраїн­них держав колишньої Російської Імперії. Всі ті питання до­магаються ще вирішення на основі справжнього самовизна­чення народів. Але проблем прибрав уже сьогодні цілком конкретну форму.

Понятта нації н народу.

Зясувавши всі розсліди, приходимо до ось яких висновків: „Нація" і „народ" є два тотожні поняття. Ce в модер­ному розумінні органічний суспільний звязок побіч держави або й супроти держави; побіч держави там, де етнографічні границі народа, покриваються (цілком або з малими виїмками) з політичними границями держави; супроти держави там, де в межах держави знаходяться ріжні народи, чи в цілости чи в части.

Три основні чинники поняття „народу" (нації).

„Натура".

Народ єсть витвір історичного процесу в боротьбі проти теріторіяльної самовлади держави. Він опираєся на 3 основ­них чинниках: натурі, культурі й теріторії. Та історія ви­творила гармонію тих елементів, зводячи їх до спільного зна­менника під кличем т. зв. національної ідеї.

,,Hamypaⁱⁱ вказує на се, що народ бере свій почин від родових звязків, значить: вихідною точкою народу є всетаки спільне родове походження. Антропольогія стверджує се иноді антропольогічними типами ріжних націй. Але ніде правди діти, перехрещування рас не має стриму перед межами одного чи другого народу, та знаємо, що нераз побираються зі собою члени ріжних націй і вносять сим чином замішання у засаду спільного родового походження поодиноких народів; се не є однак ніщо надзвичайне, се взагалі такий самий процес, який був у відношенні родини до роду та роду до племени. З дру­гого боку не можна сумніватися в тому, що спільне родове походження є необхідною основою народу, хоч і не можна перевести точного доказу, чи спільність походження обіймає справді всіх членів народа, чи ні. Згодом виробилося в народі загальне почування кровної спільносте, а виїмки потверджують тільки загальну засаду. Коли навіть родина може прибрати до себе посторонніх членів шляхом адопції, то не диво, що й народ може придбати собі нових членів поза родовим прин- ціпом, а саме шляхом ассиміляції. Ассиміляція членів инших народів довершується при помочі другого основного чинника кожного народа, себ-то культури.

„Культура", се новий чинник, якого ще не було потрібно ні в родині, ні в роді, ні в племени, ні навіть у державі. Були держави й без вищого ступня культури. Натомісць народ му­сить мати свою питому культуру, яка йому дає якраз характер народа. Сюди належать: своя народня мова та инші куль­турні цінности, спільні історичні традиції і споріднені звичаї та обичаї — коротко кажучи: всі ті психічно-культурні мо­менти, котрі сполучили значне число людей в ідейні звязки без огляду на границі держави. Коли якась одиниця, що на­лежить по свому походженні до одного народу, приняла куль­туру другого, тоді говоримо про ассиміляцію — та лише зверхнім виразом того єсть теорія, що повнолітні особи мо­жуть признатися до иншої нації, ніж малиби належати з 0оду по своїм батькам. З другого боку „натура" є корективом „культури" в тих випадках, де хтось є під постійним впли­вом чужої культури, навіть чужої мови, а всеж таки не хоче поривати тих народніх звязків, які давало йому походження, або пірвавши їх хвилево, завертає знова до свого народа, до „вірування своїх предків." Не в тому діло, щоби якась особа володіла справді народньою мовою свого народа, щоби дійсно корустувалася иншими культурними цінностями його, щоби знала його історичні традиції, та щоби жила по його звичаям і обичаям, — а річ у тому, щоби нарід, як такий, мав свою народню мову, свою питому культуру, щоби мав свої історичні традиції, спільні звичаї і обичаї, а ті, що по походженню малиб бути його членами, хотіли бути ними, признаючи себе членами того народу.

„Культура".

Третій основний чинник має народ спільний з державою, а саме теріторію. Але тут теріторія має значіння етнографічне, між тим, коли воно в державі політичне. Кожний народ мусить мати свою теріторію, з якою він вяже свою долю, теріторію, де він є дома, оселившися стало в безпосередній сполуці та невідлучений від свого пня чужими теріторіями. Нарід оселю­ється нераз поза межами своєї національної теріторії, творить в чужих теріторіях острови, иноді й великі комплекси (напр. Зелений Клин) — але всеж таки він віддалюється тоді від свого пня, від своєї основи, бо не вяжеться органічно з матірною тері- торією. Ci люде, що мешкають на сих островах чи віддалених землях, не перестають бути членами свого народу, але вони не находяться на своїй національній, а на чужій теріторії. Так само при свободі переселювання можна й поодиноким членам народу переносити свій осідок на чужину, але все те з огляду на сталий осідок самої нації є тільки „чужиною", не батьків­щиною. Нація без теріторії не є справжньою нацією; тому й Жидів можна буде лише тоді вважати народом в модерному розумінні, якщо вони матимуть свою власну, хочби як малу національну теріторію.

„Теріторія¹

Право народа на само­визначення.

В боротьбі за свої права добув собі народ велике політичне значіння незалежно від держави, в котрій находиться. Полі­тичний вислід боротьби є право народа на самовизначення. Щоби зреалізувати як слід се право, народ залишається і на дальше боевим звязком.

Організація народу.

Як окремий суспільний звязок побіч, а чимало й проти держави, має нарід свою питому організацію. Вона обіймає всі суспільні звязки від родини аж до племени для збереження своїх власних, вищих цілей. Часто й самі держави підпомагають народи в осягненню їхньої мети, та підпорядковуються цілям національної ідеї. В инших випадках ведеся боротьба між на­родом і державою, та історичний розвій сього питання провадить помалу до повного вирівнання сфери спірних інтересів. Про­блем „самовизначення народів" указує дуже виразно сей шлях.

б) ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗВЯЗКИ.

І. Релігія.

І. Релігія мала завсе великий вплив на суспільне життя. Уже в самих початках людства родина мала релігійну основу, та ся традиція удержалася до теперішної доби, зачим напр. католицька церква вважає подружя церковним інститутом. Коли переглянемо історію культури, побачимо, що начальники ре­лігійного культу мали велике значіння у розвитку всіх суспіль­них установ. В давних віках орудовав сим культом в родині pater familias, у роді патріярх, в племени батажок чи инший го­лова, в державі монарх чи оден з найвищих державних урядників. Релігія впливала на внутрішнє життя чоловіка, давала йому

етичну основу для суспільного життя, звязувала його з боже­ством, як надлюдським єством, від котрого всі є залежні і якому всі підлягають. Тим вона й вязала всіх царів, королів чи князів і підчинювала їх рівно з другими людьми найвищому божому законові.

Церква намагалася завсіди підпорядкувати своїх віроіспо- відників своїм нормам та поширити сферу свого впливу, не оглядаючися на межі держави. Так вона мала з одного боку рівнобіжні, з другого боку суперечні стремління з державою. Рівнобіжність проявлялася тим, що церква старалася здобути собі безпосередній вплив на головні чинники в родині, роді, племени та державі і тим переймити, хоч посередно, рішаючий вплив на керму держави — з другого боку вона попадала в щораз більшу суперечність з владою держави, чим більше сама хотіла захопити в свої руки керму держави та підчинити державу свому диктатові. В боротьбі між церквою і державою, яка велася головно в середніх віках, мусіла однак побідити держава, а то з двох причин: по перше тому, що держава була органічним звязком, який виріс органічно із самої суспільности, між тим, коли церква була тільки організаційним звязком, осно­ваним на сфері внутрішного життя одиниці — а по друге тому, що держава прямувала в своїм розвитку до вирівняння суспіль­них ріжниць між людьми,, отже й до зрівняння людей без огляду на їхнє віроісповідання, між тим, коли церковна гієрархія під­держувала якраз те, щоб на суспільних ріжницях оперти свою владу і перевести ексклюзивність своєї власти супроти инших віроісповідань. Церква не могла вдержати своєї ексклюзивности, та мусіла вдоволитися релігійною сферою свого впливу на суспільне життя. В сій сфері вона має й сьогодні могутній вплив на норми цілого суспільства.

В кожному разі вона вяже своїх віроісповідників, та даючи їм релігійні основи суспільного життя і свою питому, звичайно дуже тривку організацію, відмежовує їх від організації і від ісповідників других вір. Можна сказати: кожна церква, як збір своїх віроісповідників, живе своїми питомими нормами.

II. Держава повязала на спільній теріторії ріжні родові, економічні й суспільні інтереси. Вона не могла одначе затерти ріжниці поодиноких інтересів, та хоч родові основи суспільного життя знайшли в державній системі важний коректив, то всеж таки вони не стратили свого суспільного значіння, та навпаки вони старалися переводити свої родові ціли в державах шляхом

Церква.

Відно­шення церкви до держави.

Чому побідила держава ?

Організація церкви.

II. Стани.

питомих родових організацій. Ті організації витворили в дер­жавах окремі родові стани, себ-то шляхту (дворянство).

З другого боку держава не могла сама перевести зараз повного економічного чи суспільного зрівняння, — але ходом історії витворювалися економічні та суспільні групи, що ре­презентували економічні чи суспільні сфери інтересів. Сим чином повстали згодом як осібні стани, спершу на теріторіяльній основі: міщанський та селянський етап, опісля без огляду на, теріторіяльну основу, та зоглядом на головні течії суспіль­ного Життя в дерЖаві: духовний стан_к купецький стан, уряд­ничий стан і т. д.

Всі стани витворювали кругом себе спільні змагання, та спільні норми, якими вони удержували свій вплив на уладження життя в суспільности, зосібна на життя в державі. Як приклад вказуємо на велике значіння шляхти в середніх віках і в початку нових віків, та на ролю, яку відіграли цехові організації в прав­них установах великих міст. Стани старалися чимало підпоряд­кувати владу в державі своїм становим інтересам, та впливали своїми нормами безпосередньо на устрій самої держави.

Але звертаючи увагу на свої родові чи инші станові інтереси, вони приходили до денного порядку над усіми тими, що були поза становою організацією, та спричинювали соціяльні ріжниці в державі, які мусіли згодом викликати відпір з боку слабших станів, головно тих, що не були як слід зорганізовані (напр. селянського стану), та загалом з боку всіх тих, що належали до упривілеєних станових організацій в державі.

Началася боротьба проти станових ріжниць, та розвиток державної ідеї мусів покінчитися повним зрівнянням усіх станів і повним зрівнянням усіх людей в суспільности (французька революція). Але хоча прийшло до такого зрівняння в державі, всеж таки залишилися стани як соціяльний факт, не оглядаю- чися на се, що вони перестали вже грати рішаючу ролю в сус­пільности.

Але й як факт, вони задержали свою внутрішну органі­зацію, обєднуючи своїх членів на основі спільних звичаїв, тра­дицій та внутрішних норм.

ш. класи. ЦІ. Крім станових ріжниць істнували в суспільности еконо­мічні ріжниці, відповідно до того, що одні люде мали більше майна ніж другі. Ci ріжниці були з початку фактичної натури, але згодом довели до того, що стали важливими соціяльнимн ріжницями, з тим, що побіч себе ставали ріжні собі ворожі со-

ційльні табори тих, що богато посідали, супроти тих, що менше посідали.

Так повстали ріжні класи, як осібні суспільні звазки. Назва „кляси* походить від славно-звісної реформи римського короля Сервія Туллія, який ріжницю посідання поклав в основу дер­жавного оподаткування (пор. низче II. книга § 7,1). Але ся назва залишилася опісля до соціяльно-економічних ріжниць між самим суспільством, без огляду на відношення до держави.

Спеціяльне значіння має ріжниця кляс, почавши від фран­цузької революції. Французька революція зрівнала всіх людей, зрівнала всі стани — вона дала людям свободу й рівність. Але ся свобода й рівність були покищо тільки індивідуальні; та все- таки залишилися далеко ідучі ріжниці економічні. Капіталістичний лад, що виріс на сій основі (пор. низче II. книга § 9), витворив два ворожі табори: посідаючих і працюючих, а саме в тому розумінні, що одні посідали богато без відповідного накладу праці, між тим коли навпаки другі працювали, не посідаючи сього, що їм належалося за працю. Ce головний клясовий про­блем нових часів.

Від кінця французької революції виробили собі посідаючі кляси (т. зв. буржуазія) головний вплив на державний апарат цивілізованого світа, приноровивши весь урядничий стан до цілей своєї супремації в державі (пор. II. книга § 9 під ё), І так по­встала бюрократія 19. і 20. віку. Ce тривало аж до кінця сві­тової війни. Натомісць большевизм поставив у заступстві системи панування посідаючих кляс систему диктатури пролетаріату, себ-то мовляв диктатури робучого люду. Як покінчиться бо­ротьба тих двох систем зі собою, покаже майбутність.

На сьому місці слід лише зазначити, що боротьба обох кляс витворила дві ворожі собі організації. Вони сильно зорганізу­валися та виробили тривкі правила для своїх звязків, та з ними й боєві форми, якими вели проти себе боротьбу (напр. з одного боку картелі, з другого стрейки). Ті правила й форми обовязують членів їхніх організацій куди сильнійше, чим ніодні приписи державного ладу. Коротко кажучи: клясові організації є незви­чайно сильною підоймою модерного суспільного життя, та в рамцях кляс нормуються дуже важливі суспільні питання модер­ного світа.

IV. На овиді громадянського життя нових віків виступає ₄ дуже важливий чинник, що обєднує розбіжні політичні інтереси держави та народа в окремі групи. Маю на думці політичні з*

Назва.

Від фран­цузької революції.

Організація

IV. Партії.

Партії а держава.

V. Това­риства І стовари­шення.

партії. Політичні партії є можливі щойно на основі парламен­тарного або модерного конституційного життя в державі — бо тільки тоді, коди населенню дано право безпосереднього впливу на організацію влади в державі, є можливо, що народні елементи, вступаючи в ту організацію діляться між собою на окремі групи, відповідно до спеціальної ідеальної мети, яку хочуть осягнути й перевести в державі. Провідні думки своєї мети вони укла­дають чимало в форму програми.

Батьківщина політичних партій є в Англії, де вони виросли на основі давного парламентаризму; в новійших часах вони роз­винулися головно в Північній Америці, яка поставила республіку на справжніх демократичних основах.

Політичні партії змагають до переведення своєї політики в державі, щоб взяти в свої руки кермування державою; тому й соціялістичні партії є справжніми політичними партіями щойно тоді, коли не обмежуються на наукову чи чисто-клясову бо­ротьбу з посідаючими елементами, але стараються переводити свої ідеї політичним шляхом у самій державі (через парляменти і т. д.) і змагають до безпосереднього політичного впливу на долю та недолю держави.

Змагаючи до переведення своїх політичних ідей в публич­ному житті, політичні партії витворюють кругом своїх програм чи своєї тактики тривкі організації, які своїми нормами вяжуть своїх членів. Політичні партії є важливими експонентами модер­ного суспільного життя в державі.

V. Людське життя в суспільности є дуже складне — та від моменту, коли зрівнано всі стани та забезпечено всім людям суспільну свободу й рівність, самі одиниці мусіли оглянутися за такими суспільними звязками, де члени моглиб у сполуці пере­водити ріжнородні ціли, чи суспільного, чи економічного, чи культурного, чи навіть чисто-товариського змісту.

Тому правова держава му сіла визнати свободу товариств і стоваришень. Корпораціина ідея має що правда свій почин уже в середньовічному германському праві, але давнійші стова- ришення не мають того характеру, що теперішні — вони слу­жили становим організаційним цілям, про які була згадка по- вище, між тим, коли модерні товариства й стоваришення тим замітні, що основуються на вольній волі сих членів, які при­ступають до них для довільних цілей.

Як товариства, так і стоваришення мають свою питому. орїанізацію зі своїми органами та зі спеціальними нормами, які вони собі самі поставлять, та які обовязують усіх членів. Кон­струкція статутів товариства чи стоваришення є в малому дуже похожа на те, що дає новітня конституційна держава в своїй конституції. Тому то товариства та стоваришення грають визначну ролю в модерному суспільному житті, якщо дивимося на елементи, в яких витворюються норми цілої суспільносте.

VI. Побіч вольних товариств і стоваришень, до яких члени вступають і з яких виступають цілком довільно, істнують ще окремі організації суспільних цілей, які своєю суспільною метою чи своєю соціальною внутрішною установою привязують членів без огляду на особисту волю. І так істнують напр. примусові стоварищення, що вяжуть цілі верстви промислових робітників в таку організацію, яка своїм характером і силою пригадує давні станові організації, хоч їх суспільна установа сьогодні інакша, чим ранійше.

VI. Приму­сові CTOBcI- ришення.

Римське право знало т. зв. piae causae, себ-то фундації на добродійні, здебільшого релігійні ціли. В середніх і нових віках грали велику ролю чернечі організації, вельми сильні своєю дисципліною. До сього прийшли ріжні публичні заклади для важних публичних цілей, напр. доми вбогих, шпиталі, пу­бличні фундації для наукових цілей і т. д. І вони мали з огляду на важну суспільну ціль, яку мали на меті, відповідну соціальну організацію з відповідними нормами.

Вкінці соціальний рух 19. і 20. віка витворив цілком нові організації на грунті вельми розгалуженого суспільного обо­роту, та числячися зі значінням робітничої кляси. Маю на думці великі оборотові підприємства, серед яких робітники зголосили свої права до участи в їхній організації. Фабрики, заводи і т. и. стали основою окремих модерних організацій, що змагають иноді й до здобуття рішаючого впливу на саму дер­жаву (так на основі більшовицької системи в Росії, а в зла­годженій формі па основі найновійшої конституції Німецької Держави).