§ 2. СОЦІАЛЬНІ ОСНОВИ ПРАВА.

Суспільні звязки (пор. §. 1.) є джерелами права в прав­дивому значінні слова, бо тільки із родин, родів, племен, дер­жав і народів з одного боку, а з церковних, станових, клясо- вих, партійних та товариських чи инших соціяльних органі­зацій з другого боку бере право свій почин.

Джерела права.

Загальні основи права є або соціяльні, або економічні, відпо­відні двоякому характерові права, соціальному та економічному. Про економічні основи права може бути мова щойно в VI. книзі. На сьому місці згадаємо тільки про соціяльні основи права.

Не можна сумніватися, що як взагалі ціле суспільне життя, так і право мало в первісних часах сакральну закраску, та звязувано пер­вісно весь правний порядок з авторитетом божества. Але сі по­гляди торкаються тільки зверхньої форми, а не матеріяльної основи права, яка виходила всетаки із самої суспільности, значить із тих со- ціяльних потреб, які виринали в кожному соціяльному звязку силою ко­нечности. Тому в дальшому розвитку історії права мусів відпасти сак­ральний характер права, де суспільність виеманципувалася від безпосе­реднього впливу божества на устрій суспільного життя людини. Ce на­ступило вже дуже рано та без трудности в усіх цивілізованих державах і инших суспільних звязках.

Соціяльні основи права.

І. Звичай.

Як твориться звичай ?

Є три головні соціяльні основи права: 1) звичай, 2) авто­ритет суспільного звязку, 3) воля членів звязку.

І. Кожний суспільний звязок мусить завести в себе по­рядок, щоб осягнути спільні ціли всіх членів звязку. Такий по­рядок витворюється в первісних звязках шляхом звичаю. Звичай — се факт, що ріжні члени поодиноких суспільних звязків роблять в подібних випадках те саме, або поводяться так само, щоби осягнути ту саму ціль.

Звичай може витворитися тільки в суспільному звязку. Шоби суспільний звязок міг істнувати, треба, щоби поодинокі члени відступили дещо зі своєї особистої сфери інтересів на користь спільноти цілого звязку, а звязок піддержував зате спільні ін­тереси всіх членів. Таксамо й до витворення звичаю серед яко- гонебудь суспільного звязку треба вирівнання інтересів і потреб поодиноких членів зі спільними інтересами цілого звязку: по­одинокі члени відступають дещо зі своїх Литомих потреб і ін­тересів, наскільки вимагає сього спільний інтерес чи потреба загалу членів, а з другого боку весь загал членів піддержує спільними силами питомі інтереси й потреби поодиноких чле­нів. Ся соціальна* реляція інтересів є завязком всего права, а що й звичай належить до найважнійших суспільних прояв на тлі зладаного якраз суспільного відношення, то він належить тим самим до найважнійших соціальних основ права.

Ще дотепер істнує такий суспільний звязок, що в голов­ному змісті основується на звичаю — а саме: родина. Від­повідно до ріжних звичаїв в родині витворилися згодом три типи родин, які ріжняться основно між собою: селянська, мі­щанська та робітнича родина. Селянська родина є сполукою рівночасно продукційною і консумційною, міщанська тільки консумційною, а робітнича майже виключно тільки мешкаль- ною сполукою. Кожний з тих типів родини має свої звичаї, має своє право. Вони є ріжні не тільки з огляду на питання осо­бистого підчинення, але й з огляду на ціле економічне та су­спільне життя. Тому йїхнє право є дуже ріжнородне. Селянин виконує ще й сьогодні майже необмежену владу в родині, між тим коли вона в міщанських родинах злагоджується до загаль­ного догляду й керми хозяйства, а в робітничих родинах зво­диться просто до мінімум, до чисто морального впливу на поодиноких членів родини.

Родина осно­вується на звичаю.

Три роди родин.

Колиж придивимося близче поодиноким родинам, то по­бачимо, що родини ріжняться не тільки по типам, але й інди­відуально між собою. Бувають не лише характерні знамена поодиноких типів, але й поодиноких родин; так і в поодиноких родинах бачимо свої питомі звичаї, своє питоме право.

Що сказано про родину, прикладається mutatis mutandis і до инших суспільних звязків. У всіх суспільних звязках звичай є важливим починником правного життя.

П. Великий вплив на генезу права має авторитет суспіль­ного звязку. Як слідує з попередньої характеристики суспільних звязків, вони витворюють завсе свою питому організацію, яка.матиме своюулряву. Та організація видвигає одну особу на чоло звязку, або розділите авторитет звязку поміж поодинокі роди чи инші політичні групи, звязані зі собою на більше чи менше демократичних або аристократичних основах.

Il. Автори­тет суспіль­ного звязку.

Організація

Якаб і не була організація суспільного звязку, вона ви­творює всетаки відношення влади й відношення підчинення сій владі. Ce бачимо в усіх суспільних звязках та по всі часи. Замітне те, що від часу, коли держава стає верховним соці- яльним звязком, то не лише вона витворює згадане відношення

Влада и подчинения під неї.

В родині.

Фізична влада.

влади та підчинення, але й всі инші соціяльиі звязки органі­зують також у своїй середині en miniature подібне відношення влади й підчинення, як у державі. Навіть порівнуючи зі собою організацію державної влади з організацією звичайних товариств чи стоваришень, бачимо, що й організація сих останніх є по суті дуже похожа на загальну організацію держави.

Значить: усі суспільні звязки, якіб вони й не були, ви­творюючи свій внутрішний лад, витворюють необхідно авторитет, що основується на владі з одного боку, а підчтенні під ту владу з другого боку.

Є люде сильнійші і люде слабші; є люде, для яких сама природа витворила відрадні обставини, між тим, коли вони для* других людей вже з природи дуже невідрадні, — тому слабші не мають охорони, шукають її у сильнійших, а особи, що живуть у невідрадних обставинах, шукають захисту в тих, що живуть у відрадних обставинах. Коротко кажучи: потреба охорони витворює у суспільному звязку факт підчинення тих, що потребують охорони, тим, що мають силу дати їм сю охорону. Притім звязок є лише тоді можливий, коли обі сто­рони мають тривкі користи: слабша сторона тим, що дістає дійсно ту охорону, якої потребує, а сильнійша тим, що може за те мати инші користи, напрлщо може послугуватися ро- бучою силою слабших. Зосібнаж в родині основується влада чоловіка над жінкою та батька над дітьми на тому, що він дає їм фізичну охорону та старається о засоби для життя, за що вони знова підчинюються йому в господарстві та підпи­рають його своєю працею, якою він користуватиметься до вподоби.

Подібне відношення стрічаємо й у других суспільних звязках аж до держави. Первісно ся влада є фізична*, значить: той, хто дає слабшому охорону — без огляду на се, чи сей останній з природи слабший (жінка, діти), чи побідженний сильнійшим (в бою), чи вкінці слабший з власної волі або під примусом обставин піддався чужій власти — виконує первісно фізичну владу над підчиненим; підчинений підлягає йому на життя і смерть, мусить його слухати та виконувати його прикази, підлягає йому цілим єством, начеб перейшов у посідання свого пана. Зате пан мусить давати охорону свому підданому та дбати про способи до його життя.

На сьому основуються два інститути первісної історії людства: підданство та невільництво.

Піддан­ство та невіль­ництво.

Підданство обіймало владу над членами того самого суспільного звязку; невільництво — владу над такими членами, що стояли поза звязком; значить:

Підданством було в родині відношення жінки до чоловіка та дітей до батька; невільництвом—придержання когось в застав за несплачені довги, або з мести за заподіяні кривди; під­данство було в роді підчинення поодиноких родин під владу верховної родини, що обняла керму цілого роду, між тилі коли невільництвом було завойовання чужих родин під владу чужого роду; те саме бачимо в племени та й в дерЖаві, так як у старинних віках попадали завойовані племена й держави в невільництво побідних держав, між тим коли дерЖавне під­данство обіймало силою свого теріторіяльного характеру всіх вольних мешканців державної теріторії без огляду на родину, рід чи племя: вони всі підлагяли спільній теріторіяльній владі, не числячи невільників.

Чим більше однак росте число підданців і невільників, а зосібна від часу, коли старинна римська держава завойовала тро- хине весь тодішний цивілізований світ, зібравши в ній найріж- нороднійші культурні та племінні елементи — фізичний, харак­тер влади починає уступати на друге місце, та влада починає щораз більше основуватися на своїм питомім етичнім авто­ритеті. Згодом приходить до того, що — з виїмком держави — фізична влада уступає в цивілізованому світі з усіх суспіль­них звязків (право тілесного карання дітей удержується тільки в тих границях, які встановить держава), а лише в дерЖаві за­лишається фізичний примус у змодернізовапій формі, та лише настільки, щоби, зберігаючи повну свободу одиниці, зберігти основні інтереси держави та інтереси цілого суспільства в таких випадках, де моральний примус не міг відповісти свому за­вданні.

Етичний авторитет влади.

Фізичний примус у державі.

Ся метаморфоза довершилася в історії людства довгими суспільними боротьбами, і так давне підданство низчих суспіль­них звязків прибрало форму соціяльної старівлі супроти слаб­ших (напр.: батька супроти дітей, підприємців супроти робіт­ників і т. д.), а підданство дерЖави перейшло в модерне поняття „громадянства", не лиш як вираз залежности від держави, але рівночасно як вираз громадянского права, визначувати основи самої влади в державі.

Новітні форми підданства.

Суть влади в новітньо­му праві.

НІ. Воля поодиноких членів звязку.

Суспільний оборот.

а) Обмін продуктів.

б) Продажа своєї особи.

в) Умовна продажа.

Та хоч характер влади й підчинення став у модерній добі инший, ніж у початках історії людства, то всеж таки вони задержали свої основні прикмети: влада задержала керму су­спільного ладу, якій відчиняються й сьогодні суспільні чинники, та підчинюючися їй на основі тривкої суспільної організації, вони визнають авторитет того суспільного звязку, до якого належать. Як ранійше, так і тепер, признається сей авторйтет або поодиноким особам, або організації загальної волі звязку, зачим і сьогодні істнує ріжниця між монархічними а республікансь­кими установами поодиноких суспільних звязків — але всі вони сходяться у тому, що в кожному суспільному звязку мусить бути чинник, що виконує владу, та що ся влада має право й обовязок кермувати «суспільним життям звязку.

III. Вже з природи річи слідує, що коли люде зберуться в окремий суспільний звязок, то мусять прийти самі в безпо­середні зносини зі собою. Тому одною з головних прояв вза- їмних зносин мусить бути заява волі одних, та прием сеї заяви, або протизаява других. Заяви волі поодиноких членів звязку дають почин до суспільного обороту.

Сей оборот починається первісно безпосереднім обміном продуктів. Та й ся міньба виробилася щойно з того, що пер­вісний чоловік добував собі потрібні продукти чи безпосередньо від природи, чи в боротьбі з другими людьми. Але оскільки збільшилося населення, виробився звичай, що ліпше набувати продукти шляхом взаїмної згоди та взаїмного обміну продуктів, ніж шляхом боєвої добичі. До нинішних днів удержалися спо­мини сього, що первісні форми торгівлі були звязані з рабун- ком. У малих племен Африки є ще звичай, що забирають My- ринам банани, земельні оріхи й кукурудзу та залишають на полі сушене мясо в обмін за забрані плоди. Сліди німої торгівлі стрічаємо у Геродота й Плінія, а з давної історії передають учені вістку, що подібна німа торгівля істнувала в Росії між автохтонами та чужинцями, які не знали їхньої мови.

Зі звичайного обміну продуктів недалекий уже шлях до купівлі. Почин дає спершу система продажі своєї власної особи; а саме: особа що потребувала напр. до свого господарства на­сіння, зверталася до другої, яка його мала, та на покриття свого довгу жертвувала сама свою особу. Віритель користувався опісля працею довжника, поки довжник не покрив свого довгу.

Намісць первісної продажі особи приходить пізнійшеул/овня продаЖа на випадок, колиб довжник не заплатив довгу (пор.

nexum староримського права, Treugelobnis старогерманського права); але й на сьому не спиняється довго розвиток, та віритель починає вдоволитися або третям закладчиком, або иншою вартною річю, котру довжник давав йому в застав. Небаром на місце передачі закладника прийшла звичайна порука третіх осіб, та побіч заставничого договору pignus принято в обороті такі договори, що заключувалися шляхом передачі річи [т. зв. реальні договори: позичка (mutuum), випозика (commodatum), депозит (depositum)]. Чим більше розгалужувався суспільний оборот, тим більше виринало питання, чи та оскільки віритель матиме довіря до особи довжника. З початку привязувано ще вагу до торжественно*! форми зобовязання (напр. римська stipulatio), та обмежувано число контрактів (contractus), в яких можна було на основі самої згоди (consensus) заключувати до­говори. Так принято побіч реальних контрактів т. зв. консен- зуальні контракти (emtio-venditio, locatio-conductio, mandatum і societas римського права) — але небаром і сього не було до­сить, та суспільний оборот приняв засаду, що взагалі коЖний договір, в якій формі його не булоб заключено, матиме обо- вязуючу силу. Тому зрівняно т. зв. pacta з контрактами, та римське право, а за ним і инші правні системи цивілізованого світа приняли загальний принціп: pacta semper servanda sunt. Значить: коли в суспільнім обороті одна сторона заявить свою волю, а друга їй на се відповість такою заявою, що прийде до згоди обох сторін, то настає зобовязання. Договір, як обосторонна заява волі, є головною підоймою суспільного життя.

г) Застав та порука.

д) Реальні договори.

е) Довіря або кредит.

є) Консен- зуальні контракти.

ж) Pacta semper servanda sunt.

з) Договір.

Германське право пішло в сьому напрямі ще дальше, та винесло засаду, що сторони вяжуться в суспільному обороті не тільки обосторонно, себ-то договорами, але й одностороннє, себ-то односторонними заявами волі (Gebundenheit an das Wort).

і) Одно­сторонне заява волі.

Між односторонними заявами волі грає в суспільному житті найбільшу ролю заява послідної волі.

Взагалі право насліддя має велике значіння в установі суспільного ладу. Воно має свою первісну основу в домашній спільноті. Воно розвинулося ось яким порядком:

и) Право насліддя.

Домівники покійника не потребували брати лишеного по­мершим майна осібно в посідання, бо вони мали його в хвилі смерти покійника фактично в руках. Вони залишалися в ма­єтку покійника та вели господарство дальше, так як вів його покійник перед своєю смертю. Тому первісно все право на- сліддя припадало якраз тим домівникам, що до смерти госпо­даря жили з ним в економічній чи иншій спільноті.

Ся первісна система опиралася на понятті родини в еко­номічному значінні. З того бере почин і система римського права, що стала основою усіх модерних прав. Господар вязав своєю особою та економічною системою, якою орудовав при веденні господарки, своє майно в одну індивідуальну цілість, він надавав усему, що належало до нього, якийсь економічний характер. Він був справді паном: „herus" свого майна. Се, що залишалося після його смерти, мало задержати той самий ха­рактер, себ-то характер економічної єдности. Тому „hereditas" (спадщина) була по своїй суті такою економічною єдністю, яку мав представляти дідич, „heres" ■— та й тоді, коли тих дідичів було більше, вони мали дальше представляти та переводити в діло економічну єдність цілого майна, так як його представляв собі померший. За тим ішло' що „hereditas" була „univer­sitas", значить, що кожний „heres", навіть коли було їх більше, „successit in universum ius defuncti", а дідичні пайки були тільки ідеально, а не реально відділені.

Домівники, себ-то familia в повищому розумінні, є перві­сними дідичами помершого. Первісна римська система опира­ється на праві дідівщини агнатів. Згодом вступає одначе в місце родини в економічному значінні родина в значінні споріднення: намісць агнації приходить коґнація. Ce мусіло наступити з хви­лею, коли економічний оборот поширився щораз більше, та вийшов поза межі безпосередньої економічної спільноти по­одиноких господарств. Так і право дідівщини не могло опи­ратися дальше тільки на економічно-родинній основі; намісць того затіснилися безпосередні звязки крови, та первісне по­няття „familia" почало обіймати виключно самих рідняків, без огляду на се, чи вони жили з господарем у домашній спіль­ноті, чи ні.

Але економічна основа права насліддя залишилася й до­тепер у двох напрямах: разутому, що „hereditas** являється > й сьогодні „successio in universum ius defuncti" — а вдруге щодо того, що покійникові позволено заявити свою послідну волю, та в заповіті означили особу, кому має припасти спад­щина, чи взагалі запорядити своїм майном так, як воно від­повідало його економічній системі.

• Суспільний оборот поширився, та став дуже складний; щораз нові економічні й суспільні інтереси вязали patrem fa- milias з посторонними особами, та він в інтересі тяглости своєї господарки мав иноді потребу переказати управу майна третім особам, що не належали до його родини, або, якщо признав її своїм ріднякам, то всеж таки треба було нераз дати їм при- кази, як орудовати майном, як його поділити і т. д. Так при- нялася система заяв послідног волі, звичайно в формі заповітів.