§ 3. СОЦІЯЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ПРАВА.

Пізнавши суть суспільних звязків та завдання, які сповняють соціяльні основи права в суспільности, ми пізнали головні чин­ники, на яких опирається соціяльне поняття права. Таке по­няття права називаємо правом in abstracto, бо в суспільности виступає право χατ^, εξoχηv як витвір соціяльний, абстрагуючи від того, кому воно прислугує.

Право in abstracto.

На сьому місці, де виказується відносини права до суспіль­ности, може бути мова тільки про право in abstracto, або — як каже наука позитивного права — право в обсктивному розумінні Та вже на основі сього, що доси сказано, можнаб подати поняття права, але мусимо ще зупинитися на пооди­ноких моментах, щоби дотеперішні висновки поглубити, допов­нити, та шляхом точної аналізи відмежити від других спорід­нених понять.

І. Звичай належить до соціальних основ права (пор. під § 2 І). А саме звичай проявляється в двох ріжних формах, як звичка, себ-то як форма індивідуального ділання якоїсь особи, а з другого боку як звичай в тіснійшому розумінні, себ-то як загальна поведінка в суспільному житті цілого суспільного звязку, чи значної частини його. Колиж звичай витворить шля­хом частійшого повторювання загальне переконання суспільної групи, що се що робиться, повинно так а не інакше робитися, то звичай переходить у норму, та з тою хвилею виринає пи­тання, яке є відношення звичаю до етики, і етики до права.

Звичай ж звичка.

Що є етика ? Близча аналіза сього поняття належить без­перечно до фільософії, та юристи, котрі хотілиб в сій справі іти окремими шляхами, не моглиб відповісти як слід на ті пи-

Етика.

Індиві­дуальна етика.

Соціяльна етика.

Ріжниця між ними.

Звичай ■ та етика.

тання, що вяжуться з сутю індивідуальної етики. Щоби пізнати відношення етики до права, мусимо вийти від ріжниці між індивідуальною етикою, а соціяльною.

Індивідуальна етика звертає головну увагу на субективні моменти, значить на те, що становить особисту мораль чоло­віка, що є виразом праведного життя чоловіка, як такого, та вважає його поведінку лише тоді етичною, якщо вона виходить із чесних мотивів, та чесних намірів — коротко кажучи: вона обіймає внутрішну сферу людського життя.

Натомісць соціяльна етика оглядається перш за все на обективні моменти, на здійснення наміру в ділі.

Говорячи фільософічними категоріями, індивідуяльна етика стоїть на т. зв. етичному принціпі в житті одиниці без огляду на суспільні ціли — між тим, коли соціяльна етика є „етичним ідеалом" у зовніїаному житті суспільних звязків, та подає основи до того, щоби суспільні звязки могли дійсно істнувати.

Правда, що одиниця є вихідною точкою суспільних звязків, тому основні приписи соціяльної етики мусять опертися на справ­жніх принціпах індивідуальної етики. Але на сьому не може зупинитися суспільне життя серед суспільних звязків. Життя оди­ниці є само про себе просте та не складне. Інакше життя серед суспільних звязків, життя в суспільности. Самі принціпи інди­відуальної етики не вистачають для соціяльної етики. Чим більше складний суспільний звязок, тим більша ріжница супроти інди­відуальної етики. В родині основуються принціпи соціяльної етики переважно на принціпах індивідуальної етики, але навіть тут вони вже не вистачають, оскільки діло в тому, щоби напр. означити межі родинної чи батьківської власти. Більша ріжница виступає в роді, ще більша в племени, найбільша в державі. Не можна, значить, представити собі справжнього життя суспіль­ного звязку виключно на основі індивідуальної етики. Етичний принців індивідуальної етики мусить перейти крізь сито суспіль­ного життя, щоби стати нормою у якомунебудь суспільному звязку.

Зібравши те, що сказано про звичай і про етику, виходить, що лише соціяльна етика стоїть у безпосередньому звязку зі зви­чаями. Соціяльна етика опирається чимало на звичаях. Звичай, се факт, а соціяльна етика, се норма. Звичай може випере­джувати норму, але й норма може випереджувати звичай, якщо суспільний звязок утворив силою своєї влади якусь норму, а щойно опісля витворився новий звичай на основі згаданої норми.

Можемо сказати: звичай та соціальна етика — се дві ріжні сторони соціальних явищ: фактична і теоретично-нормативна.

Етика та право.

Приступаючи до права, мусимо зазначити, що право має таксамо нормативний характер, як етика. Але можемо його порівнувати тільки з- соціяльною етикою, бо право стоїть на соціальних основах; тому основи індивідуальної етики можуть мати для права лише таке значіння, яке має індивідуальна етика для соціальної.

Натомісць відносини права до соціальної етики є безпо­середні. Соціяльно-етичні норми, се норми суспільного життя, які виробилися в суспільних звязках, норми родинного, родового, племінного, державного, народнього життя і т. д. Таксамо й правні норми є нормами суспільного життя серед суспільних звязків. Якаж є одначе ріжниця між соціяльно-етичними та правними нормами?

Соціяльно- етичні норми.

Всі правні норми є також соціяльно-етичними нормами, але не наоборот: не всі соціяльно-етичні норти є рівночасно правними нормами. Ріжниця між правом а соціяльною етикою є по своїй суті тільки квантітативна, не квалітативна.

Ріжниця між сими останніми а правом.

Соціяльно- етичне мінімум.

Право е соціяльно-етичним мінімум — значить: лише ви­брані соціяльно-етичні норми є правними нормами. Коли з за­галу соціяльно-етичних норм, які обіймають ціле соціяльне життя суспільних звязків, вибрано такі норми, що є необхідні для істнування того звязку з його визначеними цілями, та й такі, що є необхідно потрібні для мирного співЖиття членів звязку між собою і для збереження спільної ціли — то такі норми є правом.

Ci норми мусять бути справді необхідні у згаданих двох напрямках (necessitas), та в дотичному звязку мусить бути пере­конання, що вони є необхідні.

Opinio

necessitatis.

Колиж тільки вибрані соціяльно-етичні норми є правними нормами, то хтось мусить бути в суспільности покликаний, з загалу норм вибрати ті, що мають бути правом. Хтож до того покликаний? На се дають відповідь повищі висновки про авто- ритативну владу суспільних звязків. Лише те, що дотична влада суспільного звязку признала як обовязуючу норму звязку, і то без огляду на форму, як вона се зробила, — єсть правом. Доки влада суспільного звязку не ствердить своїм авторитетом якоїсь соціяльно-етичної норми, доти вона ще не є правом, хочби була в загальному уживанні поодиноких членів. Поняття права не

Хто виби­рає соціяльно- етичні норми?

Суспільний порядок.

Загальні вимоги суспільного ладу.

Приватна и публична сфера в праві.

Охорона.

Права й обовязки.

Організація правного ладу.

можна одначе обмежувати тільки на державу, бо воно істнувало і істнує в усіх суспільних звязках (пор. § 1).

II. Правні норми мають ще одно важне обмеження: вони мають на меті суспільний, порядок, суспільний лад. Можна ска­зати: право, се суспільний порядок соціяльного звязку. Такі норми, що не мають на меті впорядкування людських відносин у суспільних звязках, не є правними нормами. Приписи моди, доброго тону, релігійні обряди і т. д. не можуть бути правом.

Де є потрібний порядок у суспільному житті звязку, там є право.

Сей порядок виходить з необхідносте суспільних зносин між людьми. Чоловік потребує помочі й охорони других. Він вяжеться з другими, котрі також потребують помочі й охорони. Сю поміч і охорону вони дають собі взаїмно: цілий суспільний звязок представляє силу, яку мусить розділити між своїх членів. Звязок мусить забезпечити своїм членам те, що їм належиться на засаді: „suum cuique tribuere “ — але з другого боку мусить жадати, щоби кожний дав, чи зробив від себе те, чого треба, щоб усі мали спільну поміч та спільну охорону.

Суспільний порядок мусить іти тому в двох напрямках: 1.

Суспільний лад має однак і внутрішну сторону — се права й обовязки поодиноких людей. Якщо суспільний лад признає комусь право до якоїсь річи, то він мусить зате признати відповідно до того другому право до иншої річи; хто має право жадати охорони від звязку, мусить зі свого боку зробити все те, що звязкові уможливляє сю охорону. Весь суспільний лад стоїть на такім відношенні взаїмних прав і обовязків.

Щоби сей суспільний лад перевести в дійсність, кожний суспільний звязок мусить мати відповідну організацію. Про суть такої організації була вже мова повище (§§ 1 і 2).

Тому й можна сказати: право — се зорганізований суспіль­ний лад.

Як необхідні є суспільні звязки, так необхідний є суспіль­ний лад і організація того ладу — так і необхідне є право.

III. Відносини права до держави слідують із того, що було сказано.

Право та держава.

Держава є суспільним звязком найвищого ступня. Вона обєднала спільною теріторією всі істнуючі суспільні звязки для спільної вищої ціли. До сього обєднання вона мусіла поставити спільний та тривкий адміністраційний апарат на теріторіяльній основі. Адміністраційний апарат держави підпорядкував усі сус­пільні звязки своїм цілям — але зате мусів дати їм не тільки внутрішну але й зовнішну охорону. Так держава перебрала під спільний адміністраційний апарат і деякі правні постанови ин- ших суспільних звязків (напр. про родинне право) — але тільки ті, які треба було звести до спільного знаменника та захистити загальною державною охороною.

Новітна дерЖава поставила собі завдання стати осередком усего права. Вона зорганізувала загальну охорону громадян, та наладження цілого адміністраційного апарату змагає якраз до того, щоби ціле право мало свою вихідну точку й покін- чення в державі. Вона й називається правовою державою м. и. тому, що бажає собі обняти весь правний лад на своїй теріторії під свою владу. Так можемо зрозуміти, чому в ве­ликих кодифікаціях з початку 19. віку бачимо змагання, щоби державні законотвори обіймали повноту всіх правних припи­сів, так щоби поза законами не треба було шукати рішення поодиноких правних питань. Ci кодифікації складали цілу вагу на закони, відмовляючи звичаєвому праву тої правної сили, яку мали закони (nop. § 10 австр. цив. зак.).

Право в новітній державі.

Правова держава.

Але, хоч як старалися деякі законотвори залишити всі правні приписи державі, то всеж таки навіть модерна правова держава не була в силі перейти до денного порядку над уста­леними бігом віків та ново повстаючими правними нормами суспільних звязків низчого ступня. Держава могла лиш одно зробити ■— вона могла виразно заявити, що може пустити в рух свій адміністраційний апарат тільки в таких випадках, які є передбачені державними законами, але не могла знести инших правних норм других суспільних звязків, оскільки ті

Становище держави та инших су­спільних звязків до правних норм.

Право держави не може ви­черпувати всіх правних питань.

Автономія родини та наших суспільних звязків.

норми стояли поза рамцями державного адміністраційного апа­рату. Держава приняла частину правних норм инших звязків за свої і підчинила їх свому адміністраційному апаратові. Решта залишилася без огляду на державу при самих звязках. А ще важнійше те, що навіть держава мусить послугуватися такими органами, що є рівночасно членами инших суспільних звязків, і вже через те не може перешкодити, щоби державні органи кермувалися й при осуді державних справ сими погля­дами чи нормами, які обовязували в тіснійших кругах сус­пільних звязків низчого ступня.

Та як далеко й сягалоб позитивне право держави, — не може бути сумніву, що воно не може вичерпувати всіх прав­них питань, які виринають на овиді суспільного життя в дер­жаві. З другого боку й модерна держава мусить обмежитися Тільки на нормування таких питань, що виринають з потреб самої державної влади і таких, що потребують загального порішення в рамцях тої загальної охорони, яку держава може й повинна дати своїм громадянам. Авторитет держави сягає в дійсности лише так далеко, як далеко йде справжня потреба спільного та загального державного апарату для збереження спільних цілей.

Ідеї правової держави відповідає найліпше, щоби її норми висказувано в формі короткій, ясній та рішучій, щоби вони були для громадян приказами або заказами, а для державних органів загальними вказівками для справедливого порішення. Ся форма називається правннм постановлениям (Rechtssatz).

Але якраз тому, що правні постановления торкаються правних питань лише з огляду на державний апарат, та своєю загальною формою оставляють велике поле для поповнення приписами живого права поодиноких суспільних звязків — держава не могла та й не може ніколи мати претенсії бути альфою та омегою в усіх справах правного ладу.

Колиж вона напр. нормує родинне право, то не може вичерпувати всіх родинно-правних приписів; вона торкається лише питань загальної натури, де стремить до того, щоби родинне життя дало тривку основу для долі її громадян, вка­зуючи тільки провідний шлях, та помагаючи родині там, де вона потребує сеї помочі (постанови про заключения подружя, про чоловічу та батьківську власть, про маєткову систему та про опіку над малолітками); самих важнійших норм про внут- рішну установу життя родини держава не торкається та й не може торкатися, бо в сьому ділі автономія родини є не­обхідна, та годі її заступити якиминебудь державними припи­сами. Навпаки сама держава мусить часто послугуватися авто­ритетом родини, щоби вдержати чи скріпити свій власний ав­торитет, або щоби лекше осягнути свої найблизчі державні ціли. Автономія родини є річю такою первісною та природною, що всяке нехтування її мусілоб принести державі більше шкоди, ніж користи.

Що сказано про родину, відноситься й до других орга­нічних звязків, оскільки вони відгривають сьогодні важливу ролю. З організаційних суспільних звязків звернемо увагу на церкву й оборотові підприємства. Як відомо, церква мала зі своїм гієрархічним устроєм великий вплив на держави, та й сьогодні, хоч боротьба церкви з державрю покінчилася на користь дер­жави, нема сумніву, що сама держава послугується для своїх цілей впливом церкви на громадян і піддержує в своїм власнім інте­ресі автономію церкви в цілім розмірі. Велике значіння мають для сучасного обороту оборотові підприємства, як центри еко­номічної продукції. Фабричні та инші промислові робітники, зор­ганізовані в таких підприємствах, зуміли не тільки здобути собі признання своїх організацій, але вони вміли в декотрих дер­жавах вплинути безпосередньо на сам державний устрій. Під по- середним впливом большевицької системи бачимо окремі при­писи про робітничі ради та їхню організацію в найновійшій конституції Німецкої Держави і в нових законах Німецької Австрії.

Автономія церкви.

Автономія оборотових підпри­ємств.

Коротко кажучи: авторитет держави знаходить головну опору в авторитеті поодиноких суспільних звязків, та й сьогодні звертається до держави, себ-то до її адміністраційного апарату, лише той, кому близчі суспільні звязки не вистачають своїм авторитетом, своєю охороною. Значна більшість правних пи­тань полагоджується без впливу держави, без знання й без огляду на правні приписи, приняті державою — а то тому, що в значній більшости випадків нема потреби звертатися до дер­жавного апарату, та справи полагоджуються иноді на основі норм, принятих в окремих родинах, родах, племенах, станах, клясах, політичних партіях, віроісповідних громадах, товариствах, стова- ришеннях, закладах, оборотових підприємствах і т. д., на основі норм, принятих загально в суспільному обороті ітд., і тому, що правні зносини докопуються по найбільшій части на основі сього морального авторитету, яким вяжуть людей поодинокі суспільні звязки куди близче та куди більше, чим держава. Грамоти, які

Правні 7 приписи £ поза* державою.

Примус у праві.

Зоргані­зований в державі.

Поняття права in abstracto.

списуються сторонами для означення правних відносин між по­одинокими людьми, містять у собі далеко більше правного ма- тєріялу, усвяченого близчими суспільними звязками, ніж такого, що опиравбися виключно на правних постановах держави. Бо­гато в них відмінного, богато просто противного тому, як собі се представляє держава.

Найважнійше завдання припаде державі, де діло в тому, щоби дати ій державну конструкцію та забезпечити державне істнування, і там, де є спір щодо ріжних правних поглядів, чи між поодинокими особами, як такими, чи між поодинокими суспільними звязками.

І так приходимо до питання про примус та його значіння для права. Вище (§ 2 II) було сказано, що фізичний примус за­лишився в державі, між тим, коди инші суспільні звязки обме­жилися на моральнім примусі. Моральний примус суспільних звязків декуди сильнійшии від загрози фізичного примусу дер­жавою — але саме держава зорганізувала та змонополізувала фізичний примус у своїм державнім апараті, щоби перевести авторитет свого права навіть і проти волі своїх членів, де не вистачає моральний примус.

Державний адміністраційний апарат характеризується якраз тим, що орудує зорганізованим фізичним примусом для пере­ведення своїх приказів, чи для реакції проти заказів. Значить: фізичний примус є характерною прикметою модерної дерЖави. Але за тим не йде, що фізичний примус є характерною прик­метою кожного права. Ціле право, яке істнує поза державним апаратом в поодиноких суспільних звязках, не опирається на фізичному примусі, тільки на моральнім авторитеті тої влади, яку признав дотичний суспільний звязок. Треба ще додати, що в деяких випадках сама держава видає такі правні постанови, яких не захищує фізичним примусом (т. зв. leges imperfectae). Таких постанов щоправда небогато, але вони дійсно є, та стверджують факт, що примус не є характерною основою права.

IV. Перевівши аналізу всіх елементів, які зложилися в історії людства на се, що називаємо правом, можемо зібрати коротко наші висновки в одній дефініції.

Соціяльне поняття права, або право in abstracto, обіймає норми, якими кермується суспільний лад у відносинах людей міЖ собою.

Притім мусимо звернути увагу на ось які моменти:

1. В понятті норми лежать два елементи: а) нормальний, як вислід сього, що у людському житті звичайно приходить, зі звичаю вийшло або в звичай обернулося; (3) нормативний, себ-то як припис для людського поведения, як провідний шлях, котрим люде повинні йти в суспільному житті.

. Право як норма.

2. Право кермує. Основуючися на організації суспільних звязків, воно жадає від членів тих звязків загального послуху, загального підчинення. В державі служить до того осібний адмі- ністраційний апарат.

Право як керма.

Є дві головні форми, якими суспільні звязки виконують свою керму в суспільному житті людей, а саме: право видає або безумовний приказ, як поступати, або заказ, як не вільно поступати. Ce категоричний імператив для суспільности. Такі норми є приневолюючі: ius cogens. Але норми дають нераз членам суспільного звязку можність висказатися інакше, ніж в правній нормі — тоді вони є свобідні: ius voluntarium.

Ius cogens.

Ius volun­tarium.

Роди прав­них норм.

Приневолюючі норми діляться на приказові і заказові; сво­бідні норми на інтерпретаційні та диспозиційні. Інтерпрета- ційні приписи пояснюють значіння правних висловів зосібна заявленої волі сторін; диспозиційні подають те, що правний лад уважає за відповідне в правних взаєминах, доки сторони не заявлять чого иншого.

Право як суспільний лад.

3. Право є виразом суспільного ладу. Суспільний лад мусить бути правним ладом. Він основується на соціяльно-етичних нор­мах суспільних звязків, вибраних із загалу тих норм покликаним до сього органом звязку. Провідною ідеєю правного ладу є по­годження потреб одних людей з потребами других, підчиняючи рівночасно всіх під суспільні ціли загалу. Правний лад дає чле­нам звязку відповідну правну охорону.

На чолі модерного правного ладу стоїть держава зі своїм адміністраційним апаратом. Правова держава не знехтувала прав поодиноких соціяльних звязків, але перебрала богато правних норм сих останніх під верховну контролю та зорганізовану правну охорону.

Правну охорону держави підпирає осібний фізичний примус, зорганізований в державі.

4. Право — се людський твір, призначений для людей. Воно є лише можливе, де люде живуть у суспільних відносинах до себе. Тому основою правного ладу є Життєві відносини. А правні відносини є взагалі всі відносини людей поміж собою, оскільки право їх нормує. Навіть правні постанови про орга-

Право як людський твір.

Правні відносини.

Чоловік підметом права.

Т. зв. природніта правничі особи.

Приватне та публичне право.

нізацію держави нормують в суті річи життєві відносини людей між собою, бо висказуються про відношення влади до підчи­нення, а ціль та основа такого відношення є всетаки відносини поодиноких людей до себе. Навіть звичайні урядові нормалія тор­каються тим людських відносин, що визначують порядок у пере­веденні адміністраційного апарату, який має на меті відносини одних людей до других. А в приватному праві належить сюди не лише родинне та облігаційне право, але й річеве право, хоч воно нормує на перший погляд відношення осіб до річей — так як і річеве право опирається на життєвих відносинах одних людей до других.

Коротко кажучи: чоловік є природним підметом (суб- єктом) права. Та коли в праві говориться не лише про при­родні, але й т. зв. правничі особи як: корпорації, товариства, фундації, заклади і т. д., — то сим не кажеться, що в тих випадках, де виступають правничі особи, є щось иншого, ніж життєві відносини людей між собою. Корпорації, товариства, фундації, заклади і т. д. мають якраз на меті означувати окремі відносини між людьми, а се, що правні системи ізза соціяльних причин уважають їх відмінними правними підметами, є тільки випливом осібної правничої техніки, а не випливом того, що право моглоб взагалі обіймати такі питання, що не торкаються людських життєвих відносин.

5. Вище (під II) сказано, що в праві зазначуються з при­роди річи дві сфери: приватна або особиста і публична або суспільна. Сьому не противиться та обставина, що коЖне право має особисту реляцію, значить має відношення до чоловіка, а з другого боку коЖне право має своє суспільне призначення, свої суспільні рамці, в яких воно може істнувати. Але всеж таки годі не бачити, що суспільні звязки мусять з одного боку дбати про інтереси самої спільноти, яку вони репрезентують, а з другого боку про питомі інтереси самих членів, які належать до звязку. Тому й право ділиться по тим двом сферам.

Життя чоловіка і життя суспільних звязків є ріжне з огляду на потреби, які треба заспокоїти, та на ціли, до яких воно змагає. Тому слідує відріжнити, чи право має на меті нормувати індивідуальне життя чоловіка для заспокоєння його одиничних, домашніх потреб — чи суспільне Життя суспільного звязку на тлі соціяльних цілей. У першому разі є право цивільне або приватне, в другому публичне.

Але сього поділу не можна перевести точно для всіх ви­падків. Індивідуальне життя поодиноких людей є основою життя суспільности, та воно є тісно звязане з тим, як розвивається суспільне життя дотичного суспільного звязку. Тому елементи приватного права входять часто в обсяг публичного, а еле­менти публичного права в обсяг приватного. Повище згадана ріжниця вказує тільки загальний шлях, на якому можна дійти до відмеження елементів приватного права від елементів пу­бличного права. Відповідно до сього, чи в даному разі рішають головно питомі інтереси причасних осіб, чи загальний інтерес суспільности, представляється право як приватне або як пу- бличне.

Придивившися зблизька сьому поділові, приходимо до ось яких дальших висновків:

Приватне право займається двома головними областями права: перша є знана загально під назвою маєткового права, вона обіймає все те, що відноситься до маєткових відносин чоловіка в його приватному житті (річеве право, облігаційне право, право дідівщини); — другу область слідує назвати: правом приватної старівлі. Пануюча теорія говорить тут про родинне право та зачислює до нього крім права подружя, право дітей і батьків, та права опіки й курателі; та ніде правди діти, найважнійшу ролю відіграють тут справді приватно-правні від­носини в родині; але всеж таки належить сюди й право ку­рателі поза родиною, а з другого боку приватне право зай­мається й поза маєтковим правом та й поза родиною старі- влею над поодинокими категоріями людей, напр. обовязком старівлі наємців над робітниками. Тому є більш відповідно ставляти в приватному праві побіч маєткового права т. зв. право приватної старівлі.

Поділ приватного * права.

Окремі відділи приватного права є торгівне і векслеве право.

Публичне право обіймає усю організацію суспільного життя в суспільних звязках; головно в державі. До головних родів публичного права належать: а) дерЖавне право в тіснійшому розумінні, — се право верховної організації державної влади; б) міждержавне або міжнародне право, се правні постанови, якими кермуються поодинокі держави у взаїмних відносинах до себе; в) адміністраційне право обіймає подрібні приписи державного адміністраційного апарату; г) карне право хоронить права публичної адміністрації і приватних осіб супроти злобних вчинків шляхом публичних кар; г) право судової охорони обій­має право процесу перед ріжвими родами судів (карними, ци­вільними, промисловими, торгівними, векслевими і т. д.). —

Поділ ' публичного права.

Основні форми права.

І. Звичаєве право.

Звичай—та звичаєве право.

Звичаєве право — та закони.

Суть звичаєвого права.