§ 7. РИМСЬКА ДЕРЖАВА.

1. Початки римської держави аж до рес­публики.

І. Римська держава бере свій почин з Ляціюм. Над берегами Тібру поселилося італьське племя: Латинці (Latini). Воно діли­лося на родини (familiae), які лупилися зі собою в осібні роди (gentes), сі останні в осібні курії (curiae).

Родини. Pater familias.

Родина (familia) була основою старинної римської держави. На чолі родини стояв pater familias, себ-то вільний чоловік, що після смерти свого батька ставав сам головою родини. До його родини належала правесна жінка, сини й внуки, незамужні доньки й внучки та правесні жінки синів і внуків. Кожна ро­дина мала свій дім (vicus) та своє господарство. Про все, що діялося в родині, рішав pater familias. Його волі підчинялися не тільки згадані члени родини, але й піддані (т. зв. clientes), себ-то чужі люде, що піддалися під охорону якоїсь родини, та невільники. Піддані користувалися правною охороною дотич­ного батька родини, який з огляду на сю охорону звався патроном (patronus). Але становище рідняків і жінок було в родині інакше, ніж клієнтів та невільників. Рідняки та жінки були з природи і по праву вільні та мали природні права супроти батька ро­дини; клієнти не мали правної, але за те доволі значну фактичну свободу, та чим довше були при родині, тим більше росла їх свобода й наближалася до правної свободи; вкінці невільники не мали первісно ні дійсної ні правної свободи.

Pater familias видавав право для всіх членів родини, клієнтів і невільників, та сам виконував його і судив спори. Він орудовав також майном родини і міг ним або сам управляти, або пере­давати членам родини під управу (peculium). Коротко кажучи, він мав право кермувати родинними справами довільно — але всеж таки він підчинювався звичаям, які визначували межі його по принціпу необмеженої власти.

Роди.

Як сказано, кожний син ставав після смерти свого батька головою нової родини, і так поширювалося число родин, звя- заних зі собою родовими звязками, та повставали роди (gentes). Родини, що належали до одного роду, оселялися в Ляціюм побіч себе і творили окремі оселі (pagi), які відгороджувалися від осель других родів. Ci оселі творили осібні економічні оди­ниці, звивані системою полевої спільноти. Всі грунти, що на­лежали до поодиноких родин цілого роду, вважалися спільною власністю роду. Система полевої спільноти була первісною системою ґрунтової власносте в Ляціюм. Але ся система не тривала довго, бо вже перед реформою Сервія Туллія поділено грунти між поодинокі родини, та система полевої спільноти перейшла в систему індивідуальної приватної власности. Всякі дані промовляють за тим, що система полевої спільноти тісно звязана з родовим устроєм давних родів, та коли на місце чисто родового устрою прийшла держава зі своїм окремим правним апаратом, полева спільнота мусіла скінчити своє істнування.

На чолі родів стояли родоначальники, вибирані мабуть старшиною роду, до якої належали первісно всі батьки родин, приналежних до роду. Що вони виходили з вибору, вказує та обставина, що пізнійші королі були також вибирані, а стано­вище родоначальників було в малому таке саме, як пізнійше становище королів в більшому. Вони були патріярхами своїх родів з владою, подібною до patria potestas батьків родин. Опираючи свою владу на власти поодиноких голов родин, вони залишали повну автономію родин, та до управи роду послугу- валися радою старшин, яка грала в роді значну ролю.

Сусідні роди вязалися зі собою в тіснійші теріторіяльні звязки. Ті звязки можемо назвати землями. Вони дали перший почин до державности пізнійшої римської держави. Спільнота тих земель полягала первісно на тому, що звязані зі собою роди мали — звичайно на горбках — спільну площу, де схо­дилися кожного осьмого дня для управи спільного релігійного культу на спільні наради та на спільні торги.

Землі.

До перших латинських городів належала Альба. Вона віді­грала велику ролю в історії римської державности, бо ще перед заложениям Риму обєдинила ЗО родів та земель латинського племени до спільного громадянського життя. Ce був звязок земель з метрополею в Альбі.

Альба.

В Альбі сходилися заступники латинських родів і земель на спільні релігійні торжества; альбанський звязок мав спіль­не родинне й подружнє право, спільне судівництво в звязкових справах, що відносилися до вірности і до ведення спільної війни, та судівництво в спорах між поодинокими землями; він давав можність членам звязку набувати грунти та вести про- мисл і торгівлю в цілім Ляціюм. Але поверх сього землі за­держували повну автономію та питомий устрій.

Курія, громада, tribus, сотня.

Правний устрій земель вязав первісні родові елементи з новими теріторіяльними. І так переведено поділ, що 10 домів (родин) творять оден рід (gens), 10 родів або 100 домів творять одну курію (curia, пор. грецьке κoιραvoς = споріднений), а 10 курій або 1000 домів становлять громаду. Але були й більші громади, — тоді вони ділилися на частини, які виступали як осібні політичні одиниці. (Сі частини називалися tribus, мабуть від того, що в Римі принято поділ на 3 частини, а третя ча­стина називалася якраз tribus, — та ся назва принялася опісля в цілім Ляціюм).

Королі.

Чим в родині був pater familias, а в роді родоначальник, тим був у поодиноких землях король. Він був головою культу, провідником на війні, та начальним суддею. Як в родах, мав він побіч себе раду старших, та у всіх важнійших справах звертався до загального збору громадян. Сей устрій поширено опісля в Римі.

Заложения Риму припадав саме на той час, коли в Ляціюм істнували побіч себе самостійні землі з городищами й горо­дами під альбанським звязком. Після упадку Альби перейшла гегемонія над сим звязком на римську державу.

Рим заснували три могутні роди, Ramnes, Tities і Luceres, що творили три осібні землі над устєм Тібру до моря. Тібер був природним торгівним шляхом Латинців, та місце, де вли­вався у море, було необхідною пристанею для моряків. Крім сього мало се місце, де повстав Рим, велике стратегічне зна­чіння для цілого латинського племени, як гранична оборона проти ворожих сусідів від півночи. Тому Рим став дуже скоро торгівним, промисловим і воєнним осередком цілого Лаціюм, та заволодів усіми латинськими землями, обєдинивши цілу об­ласть, яка належала попередно до альбанського звязку.

Опираючися на латинському племени, Рим приняв в основі той самий правний устрій, який був у первіснім Ляціюм; він його поширив та допровадив до найвищого розвитку. Тільки в однім напрямку пішло суспільне життя нової римської дер­жави иншим шляхом, чим ранійше життя латинского племени, а саме в тому, що побіч сільської рільної господарки латин­ських земель розвинулися дуже сильно торгівля й промисл ве­ликого міста, та за тим пішов великий приплив сторонніх елементів і окреме привілейне значіння самого города Риму. Тим пояснюється між иншим, чому в римській державі повстала вже в самім початку боротьба між патріціями і плебеями, та чому вона мусіла випасти по мисли зрівнання сих станів.

Патріції (patricii - діти батьків) були потомками первісних латинських родів, дітьми латинських батьків з правесних по­друж.

Патріції та плебеї.

ський король сього імени, чи ні, є всетаки певно, що недовго перед початком республики припущено плебеїв до військової служби, та що за військовою реформою пішла й основна ре­форма державного життя в Римі (про яку буде мова опісля).

Коро­лівська власть.

В первісній римській державі панували королі, хоч історичні досліди подають в сумнів, чи вони саме так називалися та чи було їх таке число, як до недавня вичислювано в учебниках римської історії.

Римського короля вибирав римський populus, репрезенто­ваний радою старшин та народнім збором (comitia curiata).

Impenum.

Вплив громадян­ства.

Comitia curiata.

Римський король був верховним керманичем (гех — від „ге- gere^a) цілої римської держави. Від нього виходила вся влада в державі, вся приказуюча власть, т. зв. imperium. Значить, так само як pater familias у родині, він не тільки видавав для цілої держави правні норми, що обовязували всіх громадян, але він був також найвищою виконуючою властю в державі та верховним суддею. Вийшовши з вибору, він був однак тільки „primus inter pares^u та підчинявся так само істнуючим правним нормам, як другі громадяне — він не міг нарушувати ні існую­чого правного устрою, ні ιura quaesita поодиноких громадян без згоди народнього збору (comitia). Колиб видав такі норми без згоди народнього збору, вони не малиб ніякої правної сили.

Так мало побіч короля ціле громадянство важний голос в усіх головних справах, що торкалися державного устрою. Король скликував усіх здатних до військової служби патріціїв (quirites), щоб подавати їм важні справи до відома, — се були т. зв. conventiones або contiones — або він звертався до них на народніх зборах, які збиралися звичайно 2 рази в році (24. марта і 24. мая), та задля своєї торжественно! форми на­зивалися comitia. Ci comitia відбувалися по куріям і тому на­зивалися comitia curiata. На зборах промовляв тільки король, або той, кого король до сього визначив. Після промови король звертав запит до збору (rogatio), зачим збір заявлявся за або проти внесення. Якщо більшість курій заявилася за внесенням, воно ставало правною постановою. Рішення народніх зборів були необхідні, оскільки слідувало виповісти війну ворогам, змінити державний устрій чи инші закони, або такі рішення, що опиралися на істнуючих законах. Тому помилування засудженого переступ- ника не належало до компетенції короля, але якраз до ком­петенції народніх зборів; з другого боку наділення чужинців римським громадянством мусіло відбутися за згодою народніх зборів.

Велике значіння мала вже підчас королівської епохи Риму рада старшин, або т. зв. сенат (senatus, від „senus“ — старий), той самий правний інститут, який ми стрічали вже в поодиноких родах і родових звязках. Ще перед заснуванням Риму сенат обіймав звичайно голови всіх родин чи родів; від повстання Риму принято за основу таке саме число сенаторів, яке було по звичаю в Лаціюм, значить від родового звязку 100, а що при повстанню було три родові звязки: Ramnes, Tities і Luceres, то від самого початку припало на кожний з тих звязків по 100 сенаторів, отже на Рим разом 300 сенаторів. Число 300 за­лишилося сталим числом членів римського сенату, хоч число родин було значно більше. Сенаторів вибирав король, маючи на увазі найстарших та визначнійших членів римських родів.

Рада старшин: senatus.

Усі обставини, що вязали інститут старшинної ради з пер­вісним устроєм родини й роду, надавали їй великий авторитет в державі: patrum auctoritas. Правда, що сенатори не мали права вмішуватися до ведення державних діл короля; але всеж таки вони мали визначний голос в родинах, родах і землях, кермували ними, знали їхні потреби та мали безпосередній вплив на їх правний устрій — а тим самим вони мали найбільше знання і досвіду в усіх тих справах, що відносилися до керми державою, та королі не могли найти собі ліпших помічників ні заступників при важливих державних функціях. Вони й ко­ристувалися звичайно сенаторами в усіх урядових справах, в яких не могли самі виступати.

Крім сього мали сенатори й самостійне значіння в дер­жавнім устрою Риму. Вони були стороЖами законів і набутих прав в державі. Як такі, вони зберігали автономію родин і родів, та сей правний устрій, якого усвятили давні часи, звичаї і обичаї. Колиб король переступив ті границі, та нехтуючи їх зумів навіть придбати для свого рішення згоду більшосте курій, то сенатові прислугувало право піднести протест — і тоді коро- лівська постанова, хочби й була поперта згодою народніх зборів, тратила правну силу. (В сьому бачимо первісну історичну основу до становища вищих палат чи сенатів в модерних кон­ституціях). Тому виробився звичай, що король, коли хотів змі­нити правні постанови, усвячені давними правними нормами, заки виступив перед народні збори, предкладав свою постанову сенатові до опінії; якщо сенат відкинув пропозицію, було вже зайвим, предкладати її народньому зборові. Так само король міг виповісти війну лише за згодою народнього збору й за згодою сенату; та щойно згода сенату завершувала форму виповіди війни.

Коли зважимо дальше, як важний вплив мав сенат на вибір короля тим, що саме він покликував тимчасового короля (in­terrex), зачим його наслідник іменував короля, то зрозуміємо, як важлива роля припадала йому в державній кермі.

Всі ті обставини причинилися вкінці до того, що сенат став у Римі справжньою державною радою, значить загально по­важаною інституцією, що мала на меті уділювати ради в усіх важливих державних справах. —

Політичні здобутки плебеїв.

Король, comitia й сенат були головними представниками влади в первісній добі римської держави. Громадянами були тільки патріції — та хоч число плебеїв змагалося, вони покищо не мали ні політичних прав ні політичних обовязків. Зовнішні відносини домагалися однак побільшення числа оружної сили, тому й патріції мусіли погодитися на припущення плебеїв до участи в воєнній організації. Прийшло до військової реформи, яка притягаючи й плебеїв до державних обовязків, мусіла при­знати їм деякі права і відкрити шлях до щораз нових політичних здобутків.

Реформа Сервія Туллія.

Реформа, яку приписують одному з останніх королів, Cep- вієві Тулліеві, обіймає — як сказано — не тільки патріціїв, але й плебеїв. Поділено їх на сотні або т. зв. центурії відповідно до вартості! грунту, який вони посідали. Ґрунт оцінено, та від­повідно до оцінки (census — слово, уживане й сьогодні при вимірі податку) приділено населення до 5 кляс (classes, від „calare¹* —- скликувати). До першої кляси належали найбогатші; вони доставляли 18 кінних (centuriae equitum) і 80 піших цен­турій (centuriae peditum); до другої, третьої і четвертої кляси належало по 20, а до пятої ЗО центурій. Крім сього визначено поза класами 2 центурії ремісників (fabri lignarii et aerarii), та

2 центурії музикантів (cornicines et tubicines), а опісля ще 1 цен­турію малоземельних (proletarii, або capite censi).

Для визначення „цензу“ поділено Рим з округом на чотири частини, т. зв. tribus. Кожна з тих теріторіяльних частин мала складати tributum. Щоби се означити як слід, заложено осібну земельну книгу, в якій вписувано ґрунтових власників разом з ґрунтами, їх приналежностями, ґрунтовими управнен- нями, челядю та худобою. Притім застережено, що кожна про­дажа ґрунту мусить відбуватися публично, інакше не матиме правної сили.

За військовими реформами пішли зміни державних установ старинного Риму. На політичний овид виступили побіч патріціїв також плебеї, що змагали до повного політичного зрівнапня

Наслідки реформи Сервія Туллія.

3 патріціями. Всіх вязала спільна військова служба та спільні норми оподаткування; родовий поділ нівелювався поділом тері- торіяльним, а на місце родової форми правління вступила нова форма, спершу що правда аристократична, але опісля демо­кратична.

Побіч давних comitia curiata прийшли значіння нові comitia centuriata, що обіймали всіх членів центурій, значить не тільки патріціїв, але й плебеїв. Та перехід у демократичну форму правління не довершився нагло, але постепенно; при comitia curiata залишилися з початку її первісні компетенції, та comitia centuriata перебрали зразу тільки ті функції, які вязалися з військовим характером центурій; але мало помалу comitia curiata стратили своє первісне значіння, та що раз більше піднісся вплив нових comitia centuriata. Небаром по- кінчилася королівська доба, та римське громадянство, знеохо­чене зловживаннями королівскої власти, прогнало королів і установило республику (510 пер. Xp.).

IL Історію римської республики можна поділити на 3 пе­ріоди, чи з огляду на границі римської держави у свому істо­ричному розвитку, чи з огляду на провідні політичні течії і форми, що принялися в римській республиці. До першого пе­ріоду можна зачислити часи перших здобутків Риму в безпо­середньому сусідстві римської держави, та панування аристо­кратії над населенням. Але границі Риму поширилися поліалу на цілу Італію, та рівночасно зі зрівнянням плебеїв з патріціями прийшла до керми справжня демократія, — сі часи належать до другого періоду римської республики. Вкінці римська держава почала розширюватися поза межі Італії, зачим пізнійше на місце ранійшої демократії прийшла демаМія, що виповнила третій період римської республики, та спричинила занепад і пе­рехід в нову монархію, себ-то імперію.

II. Історія державного права римської республики.

Поділ на Зголовні періоди.

а) Перший період республики: 510—367 перед Xp. Загальна характери­стика.

а) Впертому періоді (510—367 пер. Xp.), поки межі рим­ської держави не виходили ще поза Ляціюм та сусідні італьські племена, залишилися попередні державні установи, зміняючи тільки свій загальний характер.

Королівське imperium перейшло на двох конзулів; сенат задержав свою колишню форму й компетенцію, та вплив на- родніх зборів поширився настільки, що вибирали тепер кер­маничів і головних урядників держави, та що на зборах бували частійше дискусії,* ніж за королівської влади. Демократична ідея не могла покищо заволодіти Римом, бо була ще за свіжа, та давні родові елементи, себ-то патріцїї, не були готові відступити без боротьби свого політичного престіжу широким верствам населення. Тому реформа державних установ оберталася в двох напрямках: у переході монархічного режіму в республиканський з перевагою аристократії, та в боротьбі широких верств на­селення о здобуття рівних політичних та економічних прав в державі.

Змінилися зовнішні відносини Риму до латинського звязку. Гегемонія Риму затіснилася; первісні права латинського звязку, вибирати провідників війни та рішати спільно про воєнну до- бичу, перейшли помалу на Рим; нові оселі, що належали до звязку, вносили до звязку щораз більше римських установ, зачим і змінилися державні установи латинських держав на взір Риму, та в цілім Ляціюм принято римський конзулярний устрій з перевагою аристократичних родів над плебеями. Вплив Риму на державне життя латинського звязку ставав щораз більше безпосереднім — тому не диво, що коли Латинці ви­ступили оружно проти Риму і Рим їх побідив (під Тріфанум 340 пер. Xp.), звязок скінчив своє існування та прилучено Ляціюм до римської держави. Коротко кажучи: в першому періоді ре­спублики поширив Рим свої державні установи на найблизчих своїх сусідів та поставив перші основи великої римської держави.

Три головні чинники республи­кански! системи.

Характерні риси

Вже в сьому періоді зарисовуються провідні шляхи респуб- ликанської системи в формі народнього збору (comitia) та уряду (magistratus). Притім являється сенат посередником і регу­лятором між урядом а народнім збором.

Римська магістратура прибрала вже в сьому періоді усі характерні риси цілого римського республиканізму. Були зви-

чайні та надзвичайні урядники: компетенція звичайних була правно унормована; надзвичайних вибирано в надзвичайній потребі — крім сього були верховні та підчинені урядники; верховні, що мали imperium, підчинені, що не мали imperium. Кому прислугувало повне право видавати прикази з правною силою для громадян, той мав imperium; колиб се право було de hire неповне, не було imperium. Поняття „imperium" було спадщиною королівського режіму; але характер його змінився наслідком двох характерних принціпів, які приняла республи- канська влада: принціпу коллєгіяльности і часового обмеження.

римської магістра­тури.

По принціпу коллеїіяльности влада прислугувала* рівно­часно двом або більше особам; значить дві або більше осіб виконували рівночасно ту саму владу, і то кожна з них зосібна, маючи право змінити або й знести те, що постановила друга особа. Сей принціп принято в цілій римській магістратурі, це тільки у верховних, але й у низчих урядників. Така була кон­троля одних урядників другими, рівних супроти рівних. Оба коллеги могли порозуміватися зі собою, вони могли ділити поодинокі функції між себе, але се їх не вязало на зверх, бо всетаки кожний міг змінити розпорядки другого шляхом інтер- цесії (intercessio). Оден конзуль мав ius intercedendi супроти другого конзуля; коли настали трибуни, вони виконували се право проти всіх урядників, хоч не були урядниками (magi­stratus) sensu stricto. Але воєнна влада не допускала інтерцесії. Крім сього не було інтерцесії супроти актів, які не обтяжували громадян, та оскільки рішення урядників підлягали провірці вищих урядів або контролі зосібна покликаних радників. Так само не було інтерцесії проти рішень народніх зборів. Взагалі тільки урядничі акти могли бути предметами інтерцесії.

а) Принціп коллегіаль­ности.

Другим характерним рисом римської магістратури сього часу було часове обмеження, Трохи-не всі магістратури були обмежені на оден рік.

б) Принціп часового обмеження. Помічники.

Верховні урядники мали право добирати собі помічників. Ci помічники були так само часово обмежені, як урядники. Чим більше росли агенди республики, тим більше була потреба сталих помічників з означеною компетенцією. Так відділилася уже в початках сього періоду iuris dictio в судових справах від indicium. Приділення правного спору по правним нормам називалося iuris dictio, та належало до того урядника, що мав imperium. Але він не рішав справи, тільки визначував суддю (index) та переказував йому справу рішити (indicium). Верховні урядники добирали собі дальше помічників до ведення політич­них процесів, де ходило о злочини проти держави (perduellio* і такі злочини, що підлягали карі смерти. (Сюди належали duoviri perduellionis, quaestores parricidii i tresviri capitales). Коли настали трибуни, вибороли собі право стежити за карними вчинками на шкоду плебеїв. Вкінці й державною касою не ору­довали самі конзулі, тільки переказували її осібним помічникам, котрих вони з початку довільно вибирали; але й се право вибору не тривало довго, та незабаром поставлено норму, що сих квесторів не вибирали вже конзулі, але народні збори.

Урядники не складали взагалі звіту зі своєї діяльности, та відповідали за урядові діла тільки по нормам приватного й карного права; верховні урядники могли відповідати щойно після покінчення свого уряду.

Конзулярна система. Два конзулі.

Така була загальна характеристика уряду з перших часів римської республики. На чолі системи стояли два конзулі і тому вона називається влучно конзулярною системою.

Залишилася традиція королівської влади, як при виборі, так і з огляду на повноту власти. Тільки на місце одного короля прийшло двох конзулів, та їх власть була обмежена на оден рік.

Конзуль мав право вказати свого наслідника; якщо не зробив сего, то се право виконував осібний interrex. Опісля переводили вибір народні збори, себ-то comitia centuriata, але imperium надавали щойно comitia curiata. Помалу перейшла ціла вибірна акція на comitia, та вплив конзуля, який переводив вибір, обмежився до того, що лііг відкинути деяких кандидатів або уневажнити деякі голоси.

Як попередно королі, так тепер конзулі є найвищими полководцями, суддями та головами адміністрації. Правно мав кожний конзуль повне imperium, не оглядаючися на другого. Але оден міг довільно знести постанову другого (ius interce­dendi). Одначе, коли конзуль станув на чолі війська в полі, то не підлягав ніяким обмеженням, та другий конзуль не смів зміняти його розпорядків. Цивільне imperium конзулів являлося de iuτe необмеженим, хоч вони передали деякі функції своїм помічникам і comitia вибирали тих помічників. Фактично були конзулі провідниками на війні, кермували адміністрацією і полі­цією та розправлялися зі сенатом і з народніми зборами.

Диктатор.

Коли ізза незгоди конзулів грозила державі шкода, a6σ коли настали внутрішні заворушення чи грозила війна, покли- кувано диктатора за згодою одного з конзулів і сенату. Диктатор обіймав необмежену владу на шість місяців, зачим погасала власть конзулів. Диктатор мав de iure повне imperium, хоч de facto виконував його звичайно для тих цілей, для яких його покликано. В першому періоді римської республики comitia не мали впливу на його вибір. Трибуни не могли вносити протесту проти його вибору. З упливом шістьох місяців кінчився уряд диктатора ipso iure.

Ce були верховні магістратури першого періоду республики. Вони були виключно в руках патріціїв, що не допускали пле­беїв до урядів. Міжтим змагалося і число і значіння плебеїв на війні, та й між плебеями було щораз більше богатих, тому їх боротьба о політичні та економічні права наближалася рік за роком до зрівнання. З початку робили патріції уступки на економічному полі; але небаром приневолено їх признавати плебеям і в політичному житті нові права та припускати до участи в урядах, спершу низчих, опісля й вищих.

Так утворено вже в першому періоді побіч конзуляту й диктатури два верховні уряди а саме децемвірів і конзу- лярних трибунів.

Децемвірів покликано до кодифікації законів. Як у Греції, так і в Римі виринула потреба зібрання законів. Ce припору- чено децемвірам. Вони зладили lex duodecim tabularum. Im­perium перейшло на час кодифікаційної праці на децемвірів — і якраз посеред них найшлися також плебеї. Після уступлення децемвірів вибирали comitia конзулярних трибунів, спершу по б, опісля по 3 або 4; вони походили з військових старшин, та правили державою як tribuni militum pro consulibus. їх уряд заступав конзулів, мав таке саме imperium, та тривав оден рік. До нього допущено й плебеїв. Так допущено їх щоправда не до самого конзулярного уряду, але до сурогату його. Щоб допустити їх у конзулят, був лиш оден крок; та ліцинський плебісцит зніс в 367 пер. Xp. конзулярні трибунати і допустив плебеїв до конзуляту.

Децемвіри. Конзулярні трибуни.

До низчих урядів сього періоду належала головно цензура і квестура. Цензура (censores від „census") була в сьому пе­ріоді інституцією патріціїв; плебеї не мали до неї доступу. Цен­зори були помічниками конзулів — тому було їх 2, та виби­рали їх comitia centuriata. Вони мали вести евідеицію громадян та їхнього майна, щоби означити висоту їх чинитьб, як на війні, так і підчас мира. Найнизчою магістратурою була квестура (quaestores). Вона повстала мабуть з початком республики. З огляду на те, що квестори були помічниками конзулів, їх компетенція була доволі широка. Зосібна належало до них посередництво при відкликах до народніх зборів і управа державних фінансів. Сей уряд був найранійше доступний плебеям (421 пер. Xp.).

Цензура и квестура.

Трибунат.

Але заки ще припущено плебеїв до урядів, утворено для них окрему охорону в трибунаті.

Трибунат не був урядом, не був магістратурою в тіснім значінні слова, він був охороною проти надуЖить Maticmpa- тури. Tribunus plebis не мав урядничої компетенції, але мав за те право зносити розпорядки уряду, що відносилися до плебеїв. Ce славне ius intercedendi, що давало їм право вета проти зловживань права. Позитивно tribunus plebis не міг рівнатися з найнизчим урядником; негативно його власть була вища ніж усіх урядників, вища ніж власть конзуля. Не пода­ючи мотивів трибун міг знести кожний розпорядок конзуля, кожний розпорядок иншого уряду. Тільки супроти диктаторів та децемвірів вони не мали ius intercedendi. Вони часто ро­били ужиток зі свого права і тим спонукали патріціїв, при­пустити плебеїв до всіх урядів.

Первісне число трибунів було 2; вязала їх та сама колле- ґіяльність, що й конзулів. Небаром підвищено число на 4, а від часу сповіщення закона 12 таблиць було їх уже 10. ІІат- ріції були в сьому періоді виключені від трибунату. Вибирали трибунів народні збори плебеїв, спершу по куріям, опісля по tribus. Вибори відбувалися на взір виборів конзуля під про­водом трибунів.

Едилі.

Народні збори: comitia curiata, centuriata, tributa.

Трибуни мали своїх помічників: aediles plebis. Було їх звичайно 2; вибирали їх плебейські comitia tributa під прово­дом трибуна. Як помічники трибуна вони займалися поліцій- ними функціями, головно торговою та дороговою поліцією.

Другим чинником, що мав у сьому періоді великий вплив на державні установи, були народні збори. їх значіння біль­ше, ніж за королів; вониж набули право вибирати вер­ховну власть в державі і визначних представників магістратури та рішати про життя й смерть громадян в останній інстанції. А що магістратура постійно змінялася, то громадяне зискали рішаючий вплив на керму держави. В компетенції народніх зборів залишилися усі ранійші права законотворчої власти, та вони збиралися щораз частійше і приучували щораз нові верстви населення до систематичного публичного життя в державі.

Первісні родові comitia curiata стратили своє давне значіння; вони задержали крім формального уділювання imperium при виборах конзулів тільки родові й деякі спадкові справи, що сто­яли в звязку з родинним правом — натомісць головна точка тяжести перейшла на comitia centuriata. В сих останніх засідали крім патріціїв також богатші плебеї.

Але й в тих коміціях мали значну більшість патріції, що піддержало на довгі роки аристократичний характер правління. Плєбеї мали також свої народні збори; вони збиралися спершу по куріям, опісля по tribus — зачим пішла назва: comitia tributa.

Народні збори скликував оден з верховних урядників: конзуль, interrex або диктатор. Анальогічно до сього склику­вав трибун збори плебеїв. Сповіщувано наперед предмет і день зборів. При виборах та судових справах вистачала звичайна загальна оповістка; при законопроектах треба було ще пись­менної вивіски перед днем зборів. Хто скликував збори, про­мовляв сам або делегував когось до промови за внеском або проти внеску (suasiones sive dissuasiones) — дискусія була можлива лише тоді і в тих межах, в яких допустив її той хто скликав збори. На голосування мусів бути визначений осібний день; воно й відбувалося завсе під проводом верховного урядника або трибуна. —

Як за часів королівства, так і в першому періоді респу­блики сповнював сенат велике завдання у розвитку держав­ного життя. Патріції задержали керму в сенаті; тільки вони були справжніми „patres" з повною „auctoritas" і з повним правом до „consilium", міжтим коли плєбеї, яких припущено до участи в нарадах, були тільки „приписані" — „conscripti", та мали обмежене право до „consilium" (себ-то право „pe­dibus in sententiam ire^u). Сенат був і тепер de iure тільки до- радним тілом, що давав свої ради конзулям та иншим уряд­никам, хоч ні конзулі ні другі урядники не були обовязані слухати його ради. Але в дійсносте рада сенату мала ріша­ючий вплив на весь державний устрій. Правне становище се­наторів стало тепер остільки сильнійшим, що признано їм право потверджувати вибраних урядників. Конзулі змінялися щороку, і других урядників вибирано на рік — міжтим ви­конували сенатори свій уряд до кінця життя, та сенат скла­дався з осіб, визначних політичним досвідом і великими за­слугами в політичному житті. Тому, що давав уряд у по­стійній зміні своїх представників, протиставлено сталу інсти­туцію сенату з досмертними членами, зачим пішла стала система в орудованні державними ділами. Сенат став постійним корективом магістратури. Правда, що державні урядники могли нехтувати постанови сенату, але вони в дійсносте тільки виїмково користали з сього права, щоб не зразити собі тих осіб, що задля свого знання, досвіду, богатства й політичного впливу мали загальне поважання в народі.

Сенат.

Сенат мав зосібна великий вплив на законотворчу власть,. він мав „auctoritas", що давала йому можність не допустити такого закона, якому він противився, з другогож боку він міг висловити своє „consilium", чи приняти або змінити закопро- єкти уряду. Дальше сенат мав голос у податковій та фінан­совій політиці держави; він контролював фінансову управу, не виключаючи й поодиноких фінансових урядників. Сенатори були дорадниками конзулів, та мали, як такі, рішаючий вплив не тільки на внутрішну адміністрацію, але й на відносини до заграничних держав. Сенат приймав заґраничних послів, ста­вляв внески на виповідь війни, затверджував або відкидав мир. Senatus consulta мали взагалі велике значіння в державному житті Риму.

б) Другий період ре­спублики : 367—266 пер. Xp.

б) 3 допущенням плебеїв до конзулату (367 пер. Xp.) починається другий період римської республики; він сягає аж до заволодіння Італією (266 пер. Xp.). У сьому столітті зрів­нялися в Римі всі стяни, тя демократичний характер прав­ління увінчався найкращими успіхами на полі політичної етики і культурної місії, яку сповнила римська держава на поль­ському півострові.

Зовнішна політика Риму. Кінець латинсь­кого звязку.

В зовнішній політиці римська держава підчинила (як було вже вище згадано) латинський звязок під безпосередню власть (340—338 пер. Xp.). Латинський звязок перестав істнувати, та Рим увійшов у тісні зносини з поодинокими громадами, які належали ранійше до звязку, не нарушуючи однак повної ав­тономії громад. Доля звязала Латинців тісно з Римом, не лише тому, що були з ним споріднені мовою, звичаями та обича- ями, але й тому, що брали справді безпосередню участь в усіх користях, які припадали римським горожанам, головно із тих війн, в котрих боролися побіч Римлян.

Завойо­ваний Італії.

Ріжні роди підданства.

Латинці причинилися до завойовання Італії. Вже підчас італьських війн Римляне признавали Латинцям право творення латинських кольоній в завойованих провінціях; ті кольонії ставали частиною римської держави на основі латинського права.

Римська система поширення держави на Італію заслугує на особливу увагу. Що зроблено з Ляціюм, те стало основою підчинення цілої Італії. Перш за все розбито попередні пле­мінні звязки, утворено поодинокі, правію від себе відділені громади, та поставлено їх у відповідне правне відношення до Риму. Рим задержав, як такий, характер городової держави, тільки витворив відповідні звязки до ново здобутих громад.

Богато громад набуло безпосереднє та повне право рим­ського горожанства, оскільки римські коміції на се згодилися. Вони становили з правного огляду інтегральну частину міста Риму, та їх громадяне мали пра а й обовязки Римлян.

Всі инші італьські громади, котрим не признано повного римського горожанства, були в більшій або меншій мірі піддані римській державі. З огляду на се підданство можна відріжнити три категорії: І) Латинців і т. зв. латинські кольонії, 2) гро­мади з римським правом горожанства, але без активного та пасивного виборчого права (т. зв. civitates sine suffragio) і 3) нелатинські звязкові громади. Про привілейне становище Латинців і латинських кольоній була вже мова. Особи, при- належні до громад, що не мали ні активного ні пасивного ви­борчого права, підлягали римському праву, оскільки ходило о обовязки супроти Риму, але не мали тих почесних прав, які давало римське горожанство. Всеж таки залишено їм їхнє льокальне право, та заведено в ньому лише необхідні зміни. Рим висилав їм для веденя судових діл преторських заступ­ників, яких іменували римські претори (т. зв. praefecti), але в справах льокальної адміністрації і видавання льокальних за­конів давав їм повну свободу. Вкінці правне відношення всіх инших нелатинських громад до Риму означувалося осібними договорами.

Дякуючи розумній політиці римської магістратури й сенату, зумів Рим приєднати собі всі італьські громади, залишаючи кожній громаді бодай право на самостійний комунальний устрій, та звязуючи їх з матірною громадою нерозлучними культур­ними звязками. Дві спільні постанови вязали всі громади, що належали до італьського звязку, а саме: постанови про воєнну та монетарну спільноту; ніодна з італьських громад не могла виповідати пі провадити на власну руку війни, ні заключувати з другими державами самостійних договорів; та в цілій Італії принято ту саму монетарну систему, що в Римі. На особливу увагу заслугуе однак те, що крім спільних обовязків до несення воєнних тягарів, Рим не завів обовязку загального оподатку­вання італьських громад. Право визначувати та побирати по­датки залишено самим громадам. Заведено тільки загальну контролью від римської центральної управи (на що визначено 4 італьських квесторів і відповідне число цензорів), та поста­новлено в кожній громаді окрему вищу власть для загальної оцінки майна громадян (раз на 4 або 5 літ).

Римська політика з поль­ськими громадами.

Такі були головні основи державного звязку італьських громад з Римом. Він причинився до того, що небаром ціла Італія стала одною політичною цілістю, та зєдинилася під управою Риму в одну могутню державу.

Внутрішня політика Риму. Зрівняння плебеїв з патрі­ціями.

Міжтим довершилося у внутрішній політиці Риму повне вирівнання станів та затерлася ріжница між патріціями і пле­беями. Почин до того дали вже в попередньому періоді (445 пер. Xp.) comitia tributa тим, що дозволили женитьбу між патрі­ціями та плебеями; в другому періоді закінчився довголітний спір між патріціями й плебеями допущенням плебеїв до KOH- зуляту (367 пер. Xp.). Правда, що утворено для юрісдикції осібний уряд претора, та сей уряд признано з початку тільки патріціям — але се не могло довго вдержатися, та бачимо, що за конзулятом пішли всі другі уряди, в першому ряді диктатура (356 пер. Xp.), дальше цензура (351), вкінці й претура (337 пер. Xp.). Так само утворено з претурою (367 пер. Xp.) для патрі­ціїв т. зв. aediles curules, але вже рік опісля (366 пер. Xp.) постановлено, що курульні едилі вибиратимуться на переміну, одного року з патріціїв, другого з плебеїв ітд.

Провідні тенденції законів Ліцінія Стольона й Люція Секстія.

Закони Ліцінія Стольона й Люція Секстія (367 пер. Xp.) мали зосібна три тенденції: знести політичні привілеї, завести со- ціяльну реформу та перевести загальне громадянське зрівнання — та якраз сі провідні ідеї характеризують цілий другий період римської республики. Знесення всіх політичних привілеїв та зрівнання політичної сфери патріціїв з плебеями наступило щойно наслідком lex Hortensia (289—286 пер. Xp.), яка зрівнала правну силу законів та плебісцитів. Соціяльну реформу пере­вели ліцінські закони (367 пер. Xp.), даючи допомогу мало­земельним селянам та безземельним робітникам. Зреформовано податкову й кредитову систему. Вкінці зрівнано політично й правно всіх громадян, чи вони були патріціями, чи плебеями. Весь по­літичний режім прямував до того, щоби з громадян виховати здатних до політичного життя мужів — тому воно й пішло дуже широким руслом. Ce не перешкодило щоправда утворенню нової аристократії з богатих патріціїв і плебеїв, що шукали собі опори в сенаті, але супроти сеї аристократії станула опо­зиція, що підпирала змагання економічно слабших, зосібна мало­земельних селян; ся опозиція находила знова прихильників у магістратурі. Так витворилася внутрішня боротьба двох на­прямків — та серед сеї боротьби росло щораз більше значіння самого громадянства, а маліло значіння магістратури; натомісць сенат не тільки не стратив нічого із свого первісного впливу, але поширив його та поглубив.

Зосібна щодо Maticmpamypn: Конзулят стратив свою пер­вісну повноту влади, котру мусів уже в першому періоді об­межити, відступаючи важливі державні функції осібним уряд­никам — тепер він обмежив ще значнійше обсяг своєї влади на користь претора. Претор став самостійним урядником для сповнювання юрісдикції. Претор находився щоправда на лісті верховних урядників щойно при кінці — але сам факт, що не конзуль (або диктатор) мав усе imperium в своїх руках, та в межах юрісдикції виконував се imperium самостійно претор, мусів причинитися до того, що первісне поняття imperium стра­тило через поділ свою первісну вагу. Сенат почав ділити кон- зулярну власть обох конзулів на округи; в дуже важливих справах можна було відкликатися від конзуля до сенату, та право заключувати мир відібрано взагалі конзулям. Вкінці прийшло до того, що сенат міг завісити конзуля в урядованні.

Конзулі.

Диктатура задержала ще довго первісну повноту imperii, але рано принявся звичай, що диктатор, якому припоручено окреме завдання, обмежувався тільки на нього.

Диктатори.

Претор мав юрісдикцію в судових справах. Він був само­стійний і обмежений на одинокий судовий трибунал в Римі. З огляду на инші справи, оскільки на місці урядовання був конзуль, претор підчинявся його „імперії". Але imperium пре­тора проявлялося зосібна тоді, коли конзулів не було в Римі; тоді на місце конзулів претор виконував власть. Вибори пре­тора відбувалися так само, як вибори конзуля; вибирали comitia centuriata під проводом конзуля. Претора вибирано на рік; але що юрісдикція не терпіла принціпу коллегіальности, то в Римі функціонував оден претор.

Претори.

В сьому періоді піднеслося надзвичайно значіння цензорів. Овінський закон (312 пер. Xp.) відібрав конзулям право визна­чувати сенаторів, та передав се право цензорам. Цензори мали обовязок визначувати до сенату тільки „найліпших мужів", і тому складаючи лісту, вони виконували неначе гоноровий суд над сенаторами. По звичаю сенатори задержували свою почесть до кінця життя, але всеж таки цензори мали право віддалювати невідповідних. Вони робили се в 4- або 5-літних речинцях, раз підчас свого урядовання.

Цензори.

Едилі.

Едилі сповняли ті самі функції, що попередньо; від хвилі, коли настали крім aediles plebis також aediles curules, обі ка­тегорії виконували головно торгову й дорогову поліцію. Але наскільки з тою поліцією вязалося осібне присудництво, ви­конували його тільки aediles curules. Курульних едилів виби­рали comitia tributa під проводом конзуля або претора. Едилів вибирано й в сьому періоді по двох щороку.

Квестори.

Квестори поширили свою діяльність, та з розростом управи цілої Італії дійшло їх число до 8. Зрештою залишилися ті самі відносини, що попередньо.

Трибуни.

Основна зміна наступила в становищі трибунів. Після зрівнання станів вони не потребували вже виступати в обороні плебеїв, але стали головною підпорою самого правління. Три­буни стали тепер урядниками, яких головне значіння лежало головно у відношенні до сенату. Сенат допустив їх не тільки до безпосередньої участи в засіданнях, та допустив їх до голосу, але ще більше: трибуни могли самі скликувати сенат та пред- кладати йому окремі питання під обраду. Вони стали головним політичним знаряддям в руках сенату; зосібна вони зискали головний вплив на ведення політичних процесів.

Народні збори.

Щодо народніх зборів — то вони розширили настільки свою компетенцію, наскільки магістратура затіснила свій за­конний круг ділання. Компетенція народніх зборів обняла всі вибори, котрих число значно виросло. Як ранійше, так і тепер залишено народнім зборам право вирішування в справах но­вого законодавства, та в справах тих кримінальних процесів, які загрожували за злочини карою смерти. Крім сього самі урядники предкладали вирішення важливих справ коміціям.

Та чим більше змагалося значіння самих коміцїів, тим більше старалися поодинокі політики заволодіти опінією народ­ніх зборів — тому вже під кінець сього періоду бачимо, що коміції стають чимало сліпим оруддям в руках одиниць.

Сенат.

Про те, поки римська республика залишилася ще під володін­ням справжньої демократії, сенат регульовав і доповнював взає­мини між коміціями та урядом. Формально залишилася його компетенція без зміни. Але в дійсности сенат держав керму державного життя, та що почалося вже в першому періоді, розрослося в демократичному режімі другого періоду до значно більших розмірів. De гите рішало громадянство про вибори й закони; de facto оба ті питання порішав звичайно сенат. Він розглядав законопроекти, заки предложено їх народнім зборам; урядники засягали опінії сенату перед внесками до ко­міцій ; якщо сенат не хотів допустити до ухвали, то послугувався впливом на поодиноких урядників, щоби шляхом інтерцесії перепинили те, чого він собі не бажав; та навіть після ухвали сенат міг, як найвища адміністраційна власть, не допустити до виконання. Так само визначні вибори відбувалися за його згодою; зосібна до диктатури треба було ухвали сенату. Та щодо адміністрації, то не було важнійшої справи, яка моглаб обійтися без його згоди — сенат рішав про заснування ко- льоній, про державні будівлі, про фінансову та торгівну госпо­дарку і т. д. В заграничній політиці припадав йому рішаючий голос, чи ходило о війну, о мир, чи о договори з чужими державами. —

в) Третій період римської республики обіймає час від поширення держави поза границі Італії аж до упадку республики та самоволодіння Августа (266—ЗО пер. Xp.). Ce час демаіойї і революції. Демагогія спричинила революцію, та революція довершила упадку республики.

в) Третій період республики: 266-довільно фіскусом (fiscus), значить право ору­довати видатками й розходами на військо, на удержання міста Риму, та головними державними прибутками, не • підлягаючи державній контролі. Ціла фінансова господарка держави нале­жала до цісаря. Він покликував усіх фінансових урядників (pro­curatores). Вже за принціпату виринають т. зв. advocati fisci, що дали почин до витворення адвокатського стану.

Уряди та урядники.

Правда, що залишилися давні республиканські уряди (крім цензури), але само виконування сих урядів було піддано най­вищій виконуючій владі імператора. Крім сього витворилася ціла армія нових імператорських урядників.

В першу чергу належали сюди цивільні помічники цісаря (т. зв. quaestores Augusti). Вони помагали йому в управі самого міста Риму, але не мали означеної компетенції.

В адміністрації була ріжниця між урядниками Риму, Італії, та провінцій. В Римі були тільки сенатори адміністраційними. урядниками; але до прибічної цісарської гвардії та на урядників для достави збіжа призначувано других. Від Тіберія впрова­джено уряд директора поліції (намісць давного praefectus urbi); йому передано всі карні справи в Римі та згодом цілу велико- міську адміністрацію. Він мав до, помочі 5000 вояків.

Менше мішався імператор у справи італьських громад. Вони задержали з початку свою автономію, та щойно від Траяна по­чалася висилка контрольних органів, яких покликував імператор.

Управу провінцій поставлено на нових принціпах. Влада на провінції мала військовий характер. Урядники ділилися на 3 кляси: 1. цісарських помічників (legati Augusti), що належали до магі­стратури (pro praetore); 2. помічників, що не мали характеру магістратури (т. зв. legati), 3. військові старшини (tribuni et prae­fecti), яких призначувано до окремих цілей. Legati Augusti по­ходили з сенаторського стану; вони були намісниками провінцій в імени імператора. їх становище було дефінітивне — вони ви­конували de facto все те, що належало до власти самого ім­ператора, були військовими командантами, головами судівництва і адміністрації дотичних провінцій.

Управа провінцій.

Друга категорія легатів, що не мали права магістратури, рекрутовалася також із членів сенаторського стану; головним завданням їх була команда військових відділів (легіонів — вони й називалися legati Iegionis), але якщо виконали припоручене військове діло, мали сповнювати й функції цивільної адміні­страції. Де було кілька легіонів, всі Iegati Iegionis стояли під приказами намісників (legati Augusti); але якщо в провінції находився тільки оден легіон, то на нього переходила вся влада, не тільки військова, але й цивільна.

Вкінці була ще третя категорія урядників, а саме військо­вих старшин зі шляхти. З початку вони підлягали легатам Авґуста або легатам легіонів, але небаром імператори почали уживати сих старшин, щоб запевнити собі особисте довіря, та спаралізувати значіння сенаторського стану. Так була напр. прибічна гвардія імператора цілком самостійна. Те саме можна сказати про самостійну пожарничу гвардію (praefecti vigilium), про воєнну фльоту і т. д.

Таким порядком витворилася широка цивільна бюрократія, що стояла на приказах імператора. Народні збори стратили, як сказано, своє значіння, та ніхто не оглядався на волю ши­роких народніх мас. Сенат виставляв щоправда щораз нові домагання, але всеж таки росло значіння нових чинників, го­ловно військових, які не позволили відіграти сенатові навіть приблизно такої ролі, яку займав в часах республики. Напр. на вибір нового імператора мало військо, зосібна цісарська гвардія, далеко більший вплив, ніж сенат. Сенат задержав лиш як судовий трибунал свою самостійність та незалежність. По­біч цивільної бюрократії прийшла військова влада до вели-

Народні збори. Сенат.

б) Другий період цісарства. Загальна характери­стика.

Правые становище монарха.

кого значіння, та й ціла цивільна адміністрація реконструова- лася здебільшого на військовий лад, по військовій дисципліні. Провінції взяли верх над Римом; незабаром прийшло до того, що напів здичіла сольдатеска, яка не мала нічого спільного з Ри­мом, заволоділа державою, та рішала про її долю на протязі цілого століття (180—284). Держава почала хилитися до упадку — щойно імператорам Діоклєціянові та Константанові вдалося здержати упадок, хоча не на довго. Вони дали державі новий устрій, який виповнює останній період римської імперії.

б) Сей другий період характеризується двома провідними моментами: теріторіяльним поділом держави, та реформою в напрямку свідомо переведеної і одноціло сконструованої абсо­лютної влади. Державний устрій сього періоду дає вірний образ абсолютної монархії великої держави — на якому взорувалися пізнійші державні установи.

В сьому періоді сконсолідовано велику державу та зведено всі державні елементи до спільного знаменника. Вже принціпат приготовив урядничу гієрархію, але бракло завершення та за­безпечення держави від ворожих сил у самій державі. Задер­жуючи верховну власть цілої держави при собі, Діоклєціян покликав других, щоби поділитися своєю властю і так при­дбав собі приклонників, які піддержували його власть. Провідна думка його була: divide et impera! Він поділив римську дер­жаву на 4 теріторіяльно-відмежені части; сам вибрав собі східну область Візантію; західну з Римом та Італією приділив Максіміянові, третю й четверту область передав під керму двох Цезарів: Ґалєрія і Констанція. Діоклєціян і Максіміян були „Августами" і як такі йшли в державній гієрархії перед Цезарами. Цезари являлися немов помічниками Августів; їм прислугувала військова та адміністраційна влада на їхніх об­ластях, але законотворча власть була спільна та концентрувала­ся в руках Діоклєціяна, котрий був як такий справжнім мо­нархом в цілій державі. Діоклєціян старався, щоби між ним а другим Августом було взаїмне порозуміння — про те сей поділ не удержався довго; вже Константин получив східну і західну область в своїх руках, та щойно від Валєнтініяна Схід розлучився стало від Заходу.

Монарх є в тому періоді абсолютним володарем. Правна конструкція його влади пригадує старі традиції орієнтального деспотизму, тому не диво, що вона вийшла якраз з Візантії. Монарх не підлягає законам; він стоїть понад законами, окру- жений надземським німбом, немов заступник Бога на землі. (Діоклєціян додав собі призвище,,Jovius^w від Jupiter, Максі- міян,,Herculiiis^u від Hercules). Столиці Діоклєціяна на Сході були Сірміюм, Антіохія, головно Нікомедія. Так само Максі- міян переніс столицю з Риму до Медіоляну. Пізнійше столицею Сходу був Царгород (Constantinopolis), столицею Заходу Рим або Равенна. Для монархів сього періоду приймається загальна назва: „Dominus".

Монарх покликує з найвищих державних урядників при- бічну раду (consistorium); вона дає раду монархові при су- • дейських рішеннях, радить над законопроектами та адміністра- ційними справами, які їм предложить монарх; в присутности консисторії монарх приймає заграничних послів.

Законотворча власть прислугує монархові. Він видає constitutiones generales sive leges. Чого не осягнули по суті principes першого періоду римського цісарства, Діоклєціян за­провадив без трудности, залишаючи при собі законотворчу власть на цілу державу. Монархи не тільки орудують правом, але вони його творять як до того одиноко покликані особи. За­кони мають форму письменних заяв, звернених ad populum, ad senatum або на руки преторських префектів. Монархи ма­ють і найвищу судейську власть. Так само вони мають найвищу військову власть.

Сенат не є тепер ані державною радою, ані не має впливу на вибір урядників; він вибирає тільки преторів та квесторів, але затверджує їх монарх. Правда, монархи могли ще й те­пер звертатися до сенату о опінію в справі законопроектів, але се була тільки іх вольна воля, та вони не робили сього тепер часто, маючи в консисторії покликаний до того орган. Сенат не має впливу на вибір монарха, тільки дістає звідом- лення про покликання нового монарха на престол. Він не має судейської власти, але монарх може покликати його до участи в цісарських судах. Сенат бере головно участь в адміністрації обох столиць, Риму й Царгороду. Константин витворив у Царгороді другу urbs aeterna, та признав йому всі прерога­тиви Риму — так що побіч сенату в Римі був і сенат у Цар­городі. На чолі його став високий цісарський урядник: prae­fectus urbi. Сенатові припоручено наладжування публичних забав та шкіл і покликування професорів.

Сенат.

Головна характеристика нового режіму лежить в уряд­ничій гіерархії, яку вже Діоклєціян умів так сконструовати, що вона зберігла єдність держави а всеж таки сконцентру­вала всі артерії в руках монарха. В тій ціли розділено ци­вільну адміністрацію від військової, але зорганізовано першу на лад останньої; дальше признано урядникам публичну платню без права на емеритуру; монарх іменував їх звичайно на оден рік (per indictionem). Кожного з них вписувано до т. зв. la­terculum та виставлювано їм декрети (codicilli dignitatis). При­тім заведено урядничі ступні (т. зв. ранґи); низчі урядники були субальтерними вищих та підчинялися їх приказам і дис­циплінарним запорядкам.

Уряднича гіерархія.

Цивільна адміністра­ція в обох столицях.

В цивільній адміністрації затерто ріжницю між Римом, Італі-. єю та провінціями. Рим перестав бути тим, чим був, він мусів поділитися своїми правами зі столицею Сходу, та хвилево пе­рестав навіть бути столицею Заходу. Правда, що обі столиці, східна й західна, дістали окрему адміністрацію, незалежну від управи инших частин держави, але вони залишилися все таки під безпосередньою управою цісарського уряду, якого пред­ставником був praefectus urbi, покликаний монархом. Сей пре­фект був начальником громади і президентом поліції. Він ви­конував в імени монарха найвищу військову, адміністраційну та судову власть своєї области. Він стояв на чолі сенату та був найвищою інстанцією над усіми урядами столиці. Залишено конзулів в характері т. зв. consules ordinarii, як почесний уряд — але іменував їх монарх. Задержано також преторів та квесторів; едилі і трибуни перестали істнувати. В обох сто­лицях була ціла управа в руках цісарських урядників.

Центральна адміністра­ція дер­жави.

Двірські урядники.

Абстрагуючи від управи обох столиць адміністрація цілої держави ділилася на дві категорії: центральну й окружну. В центральній адміністрації передано головні функції двір­ським урядникам. Найбільший вплив мав т. зв. magister offici­orum; він був головою двора, начальником двірської канце­лярії ; був посередником між заграничними послами та монар­хом, рішав про допущення громадян до цісарських авдієнцій ітд. До двірської канцелярії належали 4 великі бюра (scrinia), а саме scrinium memoriae (для укладу замовлень), scrinium epistularum (для полагоджування подань в заграничних справах), scrinium libellorum (для виготовлювання рішень монарха в ці­сарському суді), scrinium dispositionum (для видавання цісар­ських розпорядків для урядників). Побіч згаданого магістра двірської служби мав велике значіння т. зв. quaestor sacri pa­latii, що сповнював функції міністра юстиції. Цісарі добирали суд, в якому канцлер заступав первісно короля підчас його непри­сутносте, але пізнійше виробив собі право рішати всякі справи по „слушносте", щодо яких в „common law" не було норм.

Велика рада була ще в 12. та з початком 13. віку до­ступна тільки високим достойникам. Але з поширенням суспіль­ного обороту, зосібна зі зростом торгівлі та промислу зажадали й другі громадянські сфери заступництва у великій раді. По­чалася боротьба за політичні права, яка покінчилася покищо виданням т. зв. _vMagnae Chartae Liberatum^il в 1215 р. Король мусів признати громадянству право заступництва у великій раді — що дало безпосередну підставу до громадянської репрезен­тації, знаної під назвою парляментарної системи. Розписано вибори, в яких побіч високої шляхта та високого духовенства взяли участь низька шляхта, низче духовенство та представники міст. На сих основах Едвард І скликав 1295 р. перший парля- мент, який вступив на місце ранійшої великої ради. Вже в першій половині 14. віку парламент поділився на дві палати: палату льордів і палату инших громадян.

Рівночасно виринула потреба реконструкції звичайної ради. Коли головна точка тяжести перейшла на парламент, звичайна рада не могла удержатися в давних розмірах. Але королі не хотіли позбутися того впливу, який виконували через своїх довірників; тому вони задержали при собі прибічну раду, тільки обмежили її функції, звязуючи їх безпосередньо зі своєю осо­бою. Звичайна рада стала „тайною радою" короля. Тайна рада повстала за Генрика VI (1422—1461). При ній утворився й тайний суд, знаний під назвою „Star Chamber", який дав небаром м. и. причину до революції з початком нових віків.

Загалом беручи, Англія перейшла в середньовічу весь роз­виток від первісної германської епохи через февдалізм до пар­ламентаризму. Правда, що до парламенту не входили покищо заступники всіх верств населенна, та ціла доля центральної управи залежала головно від земельної аристократії та декуди й від міщанства, але всеж таки не може бути сумніву, що Англія дала в середньовічу почин до нової правної конструкції, яка витворила опісля парляментаризм, та підготовила в даль­шому розвитку конституціоналізм нових віків.

Ce не змінило однак ні характеру державного урядництва ні правного становища льокальної самоуправи в Англії.

Щодо державного урядництва, то воно пішло в Англії питомими шляхами. Побіч ленних баронів і ленної шляхти істнували в середньовічу т. зв. Serjeanties_f яким уряд припадав у звязку з відповідним приділом землі. Ci уряди стали на взір февдальних відносин дідичними, чого наслідком було, що їх виконувано чимало при помочі вибираних заступників. Тим зближилася та установа до ленної шляхти і вже в половині 13. віку затерлася ріжниця між ними. Якраз тоді проявився виключний вплив духовенства на уряди. Державні урядники мусіли мати відповідну вищу освіту, яку тоді стрічалося саме тільки в духовному стані. Тому королі користувалися тою об­ставиною, покликуючи на урядників членів духовного стану. Ce робили тодішні англійські королі як голови автокефальної англійської церкви, що давало їм спромогу розпоряджувати членами духовного стану для загально-державних цілей; ка- тедральні церкви й монастирі оплачували клєриків зі своїх фондів і тим самим звільнювали королів від журби удержувати урядників. Державні уряди звязано з церковними бенефіціями; се мало той наслідок, що важнійші уряди (т. зв. offices) не були відкличні і що з тодішними відносинами церковного права пере­йшла до англійських державних урядів система кумуляції урядів, система заступників, система купівлі урядів (brocage) і патро­нату визначних осіб при уділюванні урядів (patronage). Взагалі державні уряди перейшли під безпосередню сферу канонічного права.

Парламент.

Повстання тайноі ради.

Державні урядники.

Льокальна самоуправа.

Громади н нарохії.

Щодо льокальної самоуправи, то англійський,,Selfgovern- ment" (пор. також § 9 під г) був головною доменою земельної аристократії.

Сільські громади середньовіча були безпосередньо звязані з шляхетськими дворами. Громади були правно залежні від дворів. Дворянин заступав громаду супроти права. Двірський суд рішав про судові справи громади, та тільки двірський суд мав право признавати громаді льокальні статути. Про право громади рішав двір, та громада виступала лише тоді як правна одиниця, коли ходило о коллєктивні обовязки, о коллєктивну відповідальність. Громада не мала права рішати про свої льо­кальні справи та всякі правні відносини до дворян полагоджу- валися окремими договорами. Зміну в сих відносинах принесла головно церква, біля котрої почало груповатися суспільне життя. Слідувало подбати о видатки на церкву, на удержання парохії ітд., та треба було утворити для управи дотичним майном від­повідну організацію. Так повстали самостійні парохії (parish) з власною льокальною організацією та адміністрацією. Началь­ник сеї організації заступав її інтереси і супроти двора і су­проти місцевих парохів.

Як села, так і міста були з самого початку залежні від земельних посілостей. Але небаром вони стали, як у Франції, заводити в себе демократичні установи з правом вибору вольних горожан, які оплачували податки. Ся система перейшла однак під впливом капіталізму на оліїархічну. Економічна орга­нізація знаходилася в руках т. зв. gilda mercatoria, котра з од­ного боку причинилася до признання містам характеру пуб­личное корпорації, а з другого боку являлася помічним орга­ном міської олігархії. „Ґільда" була звязком цехів.

Міста.

Осередками льокальної самоуправи були графства. Звідси правила земельна аристократія державними округами. З по­чатку стояв на чолі графств,,Ealdorman^u. за норманських часів,,Sheriff^u як заступник короля. Але згодом стратили шеріфи право проводити процесам, натомісць принялася інституція т. зв. custodes placitorum coronae (Coroners), опісля мирових суддів; тим останнім передано (1360) карне судівництво. Небаром вони переняли головні судейські та адміністраційні функції в граф­ствах, а що тодішні мирові судді виходили із земельної шляхти, то земельна шляхта заволоділа льокальною самоуправою на провінції.

Графства.

Порівнуючи розвиток середньовічної історії англійського державного права з історією континентальних держав, мусимо прийти до переконання, що побіч схожих моментів, державне життя розвинулося на бритийських островах інакше, чим на континенті. Англія стала вітчиною парламентаризму, тому, хоч в останніх часах середньовіча скріпилася в дійсности королів­ська власть, характер її був на склоні середніх віків инший, ніж у Франції або Німеччині. В Англії виступає поняття суве­ренности держави не наслідком боротьби февдалізму з ідеєю універсальної монархії, як у Німеччині — але наслідком бо­ротьби населення за політичні права: Magna Charta признає населенню політичні „свободи"; ті свободи запору чує йому король в торжественній, неначе договірній формі, та в сьому характері він виступає уже як „орїан“ держави, як представник суверенности держави. Король — і парламент являються „ор­ганами" тої суверенносте, та виразом її є з одного боку те, що парлямент репрезентує волю держави, з другого боку те, що король не являється субєктом державної влади, тільки власть його опирається на правних „прерогативах*, які йому признає держава. Король не е сувереном — він має тільки „прерогативи".

Загальна характери­стика державної ідеї.

г) Україна.

Німеччина, Франція та Англія дають характеристику дер­жавного життя Західної Европи в середньовічу. Инші середньо­європейські та західно-європейські держави не грають в історії державної думки середньовіча тої визначної ролі, іцо якраз згадані три держави.

Візантія та славян­ский світ.

Між тим державне життя на Сході Европи йшло своїм питомим, відмінним шляхом. Тут висувається на перший плян Візантія. Та ніде правди діти, вона мала шоправда великий вплив на хід історичних подій середньовіча, але не мала знач­ного впливу на творення та розвиток державної думки. Після упадку західної римської держави удержалася східна римська держава аж до підбою Турків майже до кінця середньовіча. Вона задержала такий самий правний характер, який надали їй римські імператори Діоклєціян і Константин. Тому й значіння Візантії для історії державного права не сягає поза ті межі, які проявилися при кінці старинних віків. Але поза Візантією обіймав Орієнт великі простори славянського світа, що в се­редніх віках вступив побіч германського у всесвітну історію, та сей Орієнт відіграв в історії державного права визначну ролю.

Перший почин до питомого державного устрою на Сході дала Русь — пізнійша Україна. Хоч як сміливим мігби ви­ливатися сей погляд на значіння українського державного права для Сходу Европи, всеж таки він є безсумнівно вірний, якщо зважимо, що Україна розпочала своє державне життя значно ранійше, ніж Москва й Польща, що вона виставила свою правку систему на основах свого звичаєвого права, що вона має найдавнійші памятники сього права, та вкінці що україн­ське право мало значний, чимало безпосередній вплив на роз­виток польського та московського права, чим причинилося до розвитку державного права наймогутнійших держав Сходу. Тому, коли хочемо подати вірний образ розвитку державного життя на Сході Европи, мусимо в першому ряді зупинитися при історії України.

І. Первісні основи державного життя на Вкраїні.

І. Історичний період українського державного права починається щойно з княжою добою Київської держави. Та не лише сам факт, як повстала українська держава, але й первісні основи, з яких опісля вона розвинулася, є в науці спірні. Про основи української дер давности істнують чотири теорії: родова, задружна, общинна й волостна. Родова теорія добачує первісну основу української держави в родах; задружна висновує повстання українскої держави із „задруг", себ-то родово- економічних сполук з вибірною власно на взір південно-славянських звязків сього роду; общинна зводить початок української держави до т. зв. „общин", себ-то громадних економічних сполук на основі грун­тової спільноти всіх членів з вибірною властю; вкінці волостна теорія опирається на волостях, як на сполуках кількох „общин" під вищою спільною властю. Та хоч як сі теорії взаїмно себе поборюють, годі їх розважувати під кличем ексклюзивности. Не може бути сумніву, чи були на Україні роди, так як не може бути сумніву, що перехід з ро­дової до державної системи мусів довершитися шляхом теріторіялізації у співжитті цілого населення — та може бути тільки питання, чи тері- торіялізація переводилася в формі „задруги", „общини", чи якої иншої економічної сполуки.

Щоби відповісти на се питання в рамцях історії українського права, треба вийти від тих громадських сполук, які застала вже історія. Були оселі (села, городи, пригороди), волости й землі. Волости збирали якесь число осель, землі якесь число волостей в одну цілість. Вони виступали як адміністраціііні сполуки для управи спільних справ. Вони й розпо- ряджували, як такі, спільними нерухомостями, напр. луками, лісами і т. д. Але чи вони всі, почавши від села та скінчивши на землі, опи­ралися на грунтовій спільноті всіх своїх членів, значить чи вони всі були первісно „общинами" в тому розумінні, треба сумніватися. Княжа доба української історії, зосібна головний памятник із того часу „Правда Руська", знає вже так розвинений інститут приватної BnacHocmn_t та виказує тільки слідів первісного становища родини й роду, що „об­щинна теорія" належить у своїй ексклюзивности до проблематичних гіпотез. Судячи по розвитку приватного права власности в Правді Руській, система ґрунтової спільноти могла істнувати в часі родової епохи, коли роди жили побіч себе окремо та звязували свою родову сполуку з економічною сполукою. ВІД хвилі, коли являються уже су­спільні звязки вищого ступня, як волости або землі, годі припустити дальше істнування загальної ґрунтової спільноти в тих вищих сполуках. Тому більше імовірною являється задружна теорія, яка припускає на Україні подібні родово-економічні звязки, як були „задруги" на південній Славянщині — хоч такий доказ годі як слід перевести. Общинна теорія має натомісць свою основу щойно в історії московського права. —

Ідучи слідами історичних даних, можемо для доісторичної доби суспільного життя на Україні поставити ось які тези:

Що було сказано (в І. книзі) про первісні суспільні звязки: родину, рід та племя, відноситься також до доісторичної доби на Україні.

Зосібна:

Абстрагуючи від устрою первісної сімії, бачимо при переході до історичних часів у родині чоловіка й жінку з одного боку та їхніх потомків з другого боку. Але вже в доісторичних часах родина поширювалася чимало шляхом усиновлення на чужі діти.

Родини.

Конструкція начальної власти в родині зближувалася більше до старогерманського типу, ніж до римського. Не тор- каючися того, чи на теріторії України істнувало колинебудь рабство жінки супроти чоловіка, не може бути сумніву, що в близчих до історії часах жінка була щоправда під властю свого чоловіка, але як вольна людина, яка мала не тільки обовязки супроти чоловіка, але й права. Не сам батько мав мабуть patriam potestatem над своїми дітьми, та як батькові так і матері прислугувала загальна родинна власть над дітьми й дальшими потомками; після смерти чоловіка жінка залиша­лася головою родини. Patria potestas батька Обіймала голов­ним порядком суд та провідну керму господарством; про те де ходило о нові норми родинного життя або о постанови, що торкалися родини як цілости, там виступала правно ціла родина, як коллектив, значить: норми та постанови являлися продуктами коллективно!’ волі всіх членів родини. Як коллектив виступала українська родина також в мести за убийство члена родини; сімія позивала та була обвинувачувана в процесі ітд.

Роди.

Роди були споконвіку на Україні. Основа роду залиши­лася всетаки родова, хоч виїмково принимано та ассимільовано и сторонні елементи. Не може бути сумніву, що роди мали як такі своє родове майно.

Про внутрішний устрій родів можна мало сказати. Що на чолі деяких родів стояли родоначальники вже в доісторич­ній добі, годі сумніватися. В таких випадках зближалися правні установи роду до устрою сімії, з тим, що родоначальник був звичайно вибірний, та що його влада явлалася скріпленою patria potestas в справах цілого роду. Але були мабуть і такі роди, якими кермували всі батьки родин спільно.

Так само як родина, виступає й род чимало як коллектив, напр. при мести за свого члена, при процесах, які торкаються роду, при родовому наслідді ітд.

Згодом роди поширювалися та оселювалися в селах і городищах. Можливо, що перші сталі оселі, себ-то села й городища, приняли систему ґрунтової спільноти з соборним правом співвласности всіх членів дотичного роду; але не може бути сумніву, що вже в родових оселях збір здатних до бою мущин мав безпосередній вплив на управу.

Небаром настала потреба тіснійшої сполуки між сусідними родами, що жили в згоді зі собою. Вони получили свої села та городища в звязок вищого ступня, т. зв. „волость". Сама назва („волость* — власть) показує, що першою основою такого звязку була установа власти над цілим звязком. Та власть мусіла бути вибірна, первісно зпоміж членів тих родів, котрі получилися зі собою; вона мусіла природно мати по­дібні елементи влади, як поодинокі роди, значить: на їх чолі стояли мабуть вибірні голови, що правили в усіх спільних справах разом зі збором мужеських членів роду. Вже тут ви­ступали головні чинники майбутньої влади: вибірні князі й віче. Так само вже у волости, зосібна в городах принявся звичай, що „старші люде*, головно старші родом мали пере­вагу в громадських справах.

Союзи родів получилися з другими союзами родів та ви­творили племена.

Племена.

Весь розвиток ішов від родини й роду до племени. В племенах були більші та менші городи. Причини повстання городів та обставини, в яких вони розвивалися, були мабуть подібні, як в стариннім Ляціюм. Головний город був осеред­ком племени; инші менші городи стали осередками волостей.

Племена оснувалися, як сказано, на звязку родових со­юзів. Сей звязок, як попередні низчі, залишив управу тих сус­пільних звязків, які вже істнували, але додав йому племінну власть. Побіч тих князів, які вже були, прийшло племінне віче, як віче цілого племени. Почався великий торгівний та про­мисловий рух на Україні. Напливали купці з усіх усюдів та почали мати безпосередній вплив на суспільне життя народу. Родовий елемент став перемішуватися з чужинецьким, та племя зассімілювало богато чужинців. Родовий чинник не перестав бути основою племени, але перестав бути альфою і омегою суспільного порядку. Племя мусіло вийти поза родові принціпи та мусіло в першому ряді зберігти своє істнування в тих границях, в яких прийшлося йому осісти. Плододайні землі та великий добробут, що стягав чужинців з цілого світа, ви­творив стремління до супокійного збереження загального пле­мінного майна. Збереження племінної теріторії стало головним завданням українських племен. І так племена стали „землями“; вони змінили свій первісний родовой характер на теріторіяльний.

Але такий перехід не міг наступити без трудносте. Пер­вісні родові чинники були ще за сильні, щоби вступити зараз на шлях обєднуючого все теріторіяльного принціпу. Почалася боротьба між родами та князями, крім сього наступали одні племена на другі. Настало воєнне лихоліття.

Держава.

Та серед сього лихоліття знадобилися, як каже літопис, Варяги, мовляв чужинці норманського походження, та склали з українських племен державу.

Не місце тут розбирати, хто були ті Варяги, чи вони дали Україні княжий рід, чи тільки княжу дружину, яким чином вони прийшли на українську землю ітд. — але слід зазначити ті правні елементи, які дали справді почин українській державі, які — значить — перевели племінний устрій в державний. Було два такі елементи: 1. тривка центральна власть в руках князя і його дружини; 2. витворення тривкого відношення між центральною властю а самоуправою населення на теріторі- яльних основах.

II. Княжа доба Київської Держави.

IL Оскільки перед історичною добою українські відносини мали богато спільного зі старогерманською епохою, остільки історичний період Київської держави не пішов шляхом тої си­стеми, яка настала наслідком мандрівки „народів" та витво­рила середньовічний февдалізм. На Україні не було основ до витворення февдальної системи, бо українське населення жило стало на своїх землях та не шукало вже нових країв, нових осель.

Княжа доба злучила князівсько-дружинний порядок з на­родоправством доісторичних часів. Норми державного устрою були такі:

Центральна власть спочивала в руках великого князя, боярської ради й віча.

Крім великого (Київського князя), що вважався найстаршим між князями, були в поодиноких „землях" або инших областях другі князі, головно з того самого роду, що великий князь. Між князями були такі, що піддавалися центральній власти великого князя, але були й такі, що правили своїми землями самостійно, провадили з великим князем війни ітд.

Великий князь.

а) Великий князь походив із княжого роду (Руриковичів). Жінки могли також засідати на княжім престолі. Звичаєве право означувало, хто має право на княжий престол, але до­зволяло, щоби князь, який був на престолі, подав у свому заповіті наслідника. Про те заповіт не міг противитися звича­євому праву, яке вимагало, щоби члени роду обіймали кня­жий престол по старшинстві. Jip здійснення права на престол треба було ще формального вибору віча. Народ не зрікся права вибору князя, хоч придержувався звичаєвого права. На­род міг на вічу скинути князя та заступити його иншим чле- ном роду. Всі вибірні віча сходилися з бажанням вибрати „найліпшого" князя. Та коли справді князь був „добрий", зна­чить коли вмів як слід панувати та удержувати порядок в дер­жаві, народ цінив його, залишав йому як найдальше ідучу волю, не вмішуючися в діла його управи.

Князь стояв на чолі судейської і адміністраційної власти. Він мав найвищу військову власть і право, заступати державу на зовні. По принціпу була його власть неограничена, але тільки так довго, як довго він виконував її по думці своїх громадян. Вони жадали тривкої але справедливої влади. З по­чатку княжої доби не було звичаю обмежувати княжої власти — але згодом, коли були ріжні князі, більше або. менше від­повідні, виробився звичай, що з нагоди вибору князь і народ складали присягу, в якій вони взаїмно зобовязувалися, нічого злого собі не робити, причім віче ставляло ще окремі умови, які князь зобовязувався сповнити. Так вязали громадяне свою присягу вірности з окремими умовами — сей акт принимав форму „ряду**, себ-то контракту між князем та народом.

Характер князівської влади був більше патріярхальний — на лад первісної історії старинної Греції — ніж абсолютистич- ний — на лад пізнійшого французького королівства. Вона не мала нічого спільного ні з деспотизмом старинних орієн­тальних держав, ні з імперіялізмом Візантії.

б) Боярська рада складалася з бояр, що належали до княжої друЖини і з т. зв. земських бояр, себ-то тих „стар­ших людей** або „старійшин**, що були з роду покликані до управи „землями**. Вона була центральною властю, що лучила представників княжої дружинни з представниками земель. Ся рада сходилася та радила постійно; засідання відбувалися зви­чайно на дворі князя. Князь не міг — по звичаю — прихо­дити до денного порядку над рішеннями ради в політичних справах. Всі важні політичні справи, які рішав князь, обгово­рювалися боярською радою на засіданнях; зосібна належали сюди: законопроекти, питання внутрішнього державного уст­рою, заграничні справи, (між тими питання війни й мира), ре­лігійні справи, вкінці вищий суд над княжими родинами. Зага­лом становище боярської ради пригадувало на перший погляд становище сенату римської республики, з тою ріжницею, що de facto римський сенат переводив у всіх згаданих напрямах свою волю, між тим коли боярська рада була справжньою при- бічною радою князя, а рішаючим чинником був справді сам князь.

Боярська рада.

Віче.

в) Третьою центральною властю побіч князя та боярської ради було віче. Племінне віче доісторичної доби стало в IX—X віці вічем „ліпших людей" старшого города, а старший город був осередком „землі". З початку се віче мало аристокра­тичний характер; активна роля в ньому припадала боярам і „старійшинам", між тим коли всі инші громадяне, присутні на вічу, чи вони були з самого города, чи з пригородів, ви- сказували тільки свою згоду на рішення, та виконували їх, коли сього було треба. Але небаром повернув ранійший ха­рактер віча, як демократичної установи. В XI—XIII століттях є віче народнім збором, в якому беруть участь усі грома­дяне („люде"). Льокально обмежувалося те віче до старшого города, що не виключало однак присутности громадян із при­городів. Ce льокальне обмеження пояснюється давним звича­євим поглядом, що якеб не винесли рішення „старійшіі" „на тім і пригороди стануть". Участь у вічу брали всі „люде", значить: всі свобідні та повнолітні громадяне; хто був під батьківською властю, не брав участи у вічу. Віче скликував звичайно князь; але коли „люде" були невдоволені з князя, міг хтобудь скликати віче та винести на ньому відповідні постанови. Якщо „люде" були вдоволені з правління свого князя, вони самі не дбали про те, щоби князь скликував їх на віче, тому й віча відбувалися неправильно, без означеного речинця.

Але щодо обсягу власти, вона так само не була по прин­ціпу обмежена, як власть князя чи компетенція боярської ради. Тому віче сповнювало не тільки законотворчі функції, але рі­шало про війну й мир та про всі питання внутрішного дер­жавного устрою. Найвищий суд відбувався під проводом князя, бояр та в присутности народа. Тільки через те, що віче схо­дилося дуже неправильно, рішалися повищі питання дуже часто без участи віча.

Загальна характері, етика влади.

Характеристика згаданих 3 центральних властей лежить якраз у тому, що вони щодо компетенції рівні, але звичайно тому собі не суперечні, що боярська рада була справжньою радою, а віче мало щоправда обовязуючу силу навіть супроти князя, але воно сходилося не постійно, і то тим рідше, чим більше громадяне були вдоволені зі свого князя. В перших віках княжої доби значіння віча було значно менше, між в останніх. —

Льокальна самоуправа.

Побіч центральної власти істнувала льокальна самоуправа. Самоуправа прислугувала землям, волостям, городам, при- городам та громадам. Вона спочивала в руках осібних органів, до яких належали волостні та пригороды віча з одного боку, та вибірні урядники (старости, сотські, десятські й „добрі люде") з другого боку. Але центральна управа висилала всюди своїх представників для сполуки самоуправи з державними централь­ними властями. Головними посередниками між центральною а льокальною властю були посадники. Якщо нарід був з них невдоволений, міг їх прогнати. —

III. На протязі XIII і XIV століття розпалася Київська Дер­жава. Той самий принціп поділу начальної власти, який спри­чинив розклад монархії Карла Великого на кілька держав, при­чинився також до упадку Київської Держави. Безпосередньою причиною її упадку було татарське лихоліття. Та під впливом сих подій почала вже в середньовічу на далекому Сході тво­ритися нова, московська державність. Але щойно в нових віках припадає Московщині визначна роля на Сході Европи. Колиж зважимо однак самі початки сеї нової державности, то бачимо вже в самому засновку непримириму ріжницю між пер­вісними державними установами України та державним устроєм Московщини.

111. Відно­шення Київської держави до москов­ської держав­ности.

Українська (Київська) Держава носить характер європей­ської дерЖави, бо по суті її державні установи побудовані або на тих самих або на подібних принціпах, як установи инших європейських держав, про які була згадка повище. Відсутність февдалізму не може тут грати рішаючої ролі, оскільки зва­жимо, що февдалізм був витвором спеціальних обставин і що історичний розвиток ішов у напрямку поборення февдалізму та заступлення його иншою, ліпшою системою. Абстрагуючи від того, українська державна система виказує тільки два ха­рактерні моменти супроти инших європейських систем, а саме:

1. рівнобіжну компетенцію трьох начальних властей в державі (княжої власти, боярської ради й віча) попри зрівноваження сих властей наслідком їх ріжної потенціальности в дійсному виконуванні; 2. народоправство в тому розумінні, що народ залишав князям свободу управи державою, та підпирав їх, оскільки вони „добре" панували, — вмішуючися безпосередньо в їхню владу тільки тоді, коли вони вводили спори й безладдя. Ce народоправство лежало в потенціальній силі народа, який управу держави передав князеві

Инший характер має московська державність від самого початку істнування. Тут годі добачувати європейських елементів в повищому розумінні; московська державність побудована на засадах орієнтального деспотизму в формі, яка зближалася до структури ртаринних орієнтальних держав, без впливу піз- нійшого римського імперіалізму. Українська та московська дер­жавність — се два ріжні світи. —

* *

*

Загальні висновки середньо­вічного державного права.

Збираючи повищі нариси державного права та його роз­витку в історії середньовіча, бачимо при кінці ось які нові ідеї для структури державности:

1. Середньовіче витворило поняття суверенности дерЖави. Англія приготовила у свому парламенті нову форму народо­правства.

2. Основою державно-правних відносин став договір, як справжня або фіктивна форма важливих правних актів. Головну ролю відгривав договір між володарем та населенням, причім населення не виступало ще як цілість, тільки в формі станів.