§ 9. ДЕРЖАВИ НОВИХ ВІКІВ АЖ ДО ВСЕСВІТНОЇ ВІЙНИ.

а) До французької революції.

L Німецька Держава.

І. В Німецькій ДерЖаві нових віків стоять два державні чинники побіч себе: а) імперія (das Reich) і б) краї з преро­гативами суверенних держав (Territorien mit Landeshoheit).

Становий характер устрою.

Характер державного устрою був становий. Імперія мала свої стани, та й поодинокі держави мали свої стани. До станів імперії належали: державні князі, графи й пани, державні ли­царі, державні міщане й селяне >■ (с. т. громадяне державних міст і сел). Державна шляхта ділилася на високу й низчу; висока шляхта мала визначні державно-правні привілеї. По­одинокі теріторії, на які імперія була поділена, мали хвою шляхту, свій міщанський та селянський стан. Але сі стани не були в силі задержати так довго своєї окремішности, як стани, що належали до імперії. Відповідно до розросту влади вер­ховних князів (Landesfiirsten)₁ звужувалося значіння станів — згодом утратили станові ріжниці в державах своє первісне значіння, та помалу принялося поняття загального підданства.

а) Цісар, що стояв на чолі імперії, носив титул цісаря без папської коронації. Але цісарська власть сходила перед значінням державних станів постійно на другий план. Уже в 16. віці голосили юристи, що начальна влада прислугує ари­стократії, котрої одним представником являється цісар. В дій- сности права цісаря обмежувалися до кількох резерватів (іпга caesarea reservata). Цісар міг виконувати сі права сам без дер­жавної ради, між тим, коли найважнійші права він виконував тільки з державною радою (iura comitialia).

Цісарська власть.

До резерватів цісаря належало перш за все право санкції державних законів. Цісар виконував судейську власть шляхом своєї двірської ради, був найвищим ленним володарем, уділяв привілеї, мав право виносити до вищого стану, легітимувати неправесні діти, уділяти veniam aetatis, мораторії ітд. До права, бити монету або побирати цла, цісар потребував згоди кур- фірстів (iura reservata limitata).

Але не сам цісар виконував imperium, тільки в спілці з державними станами. В тій ціли груповалися державні стани в державній раді (Reichstag)-BoHa складалася з 3 груп: а) з групи курфірстів, б) з ради державних князів, в) з групи міст. Кожна група радила та рішала сама про себе. Треба було згоди всіх 3 груп. Після згоди цісар давав свою санкцію (con­clusum imperii, Reichsschluss). Вестфальський мир означив ком­петенцію державної ради. Сюди належала законотворча власть, інтерпретація законів, рішення про війну й мир та про загра- ничні союзи, право накладати державні податки, рішення про кватерунок війська та про ставлення кріпостей. Державна рада виконувала в деяких випадках також судейські функції. Члени державної ради могли заступати себе другими особами.

Державна рада.

Імперія мала, як така, свої загально-дерЖавні уряди. Сюди належали в першому ряді цісарські прибічні уряди. Габсбурська династія зуміла при структурі тих урядів получити функції за- ступства інтересів цілої імперії з заступством інтересів австрій­ських дідичних країв. Цісарськими урядами сього роду були: двірська рада в судових і адміністраційних справах, двірська комора як цісарський скарбовий уряд, двірська канцелярія і тайна рада. Про начальне становище в державній канцелярії була довга боротьба між цісарями та архієпископами з Майнц. Ci останні були державними канцлерами. В 17. віці відлучено австрійські канцелярійні справи від державної канцелярії, та архієпископи з Майнц набули постійне право покликувати віце- канцлерів, як начальників державної канцелярії. Тайна рада лишилася особистою доменою монархів.

І !,ентраль- ні уряди.

Поділ держави на округи.

Але побіч двірської ради істнував осібний найвищий дер­жавний суд, до котрого державні стани вибирали членів. Дер­жавні стани причинилися до поділу держави на округи (Kreise — з початку 6, опісля 10). На чолі округа поставлено окруж­ного старосту (Kreishauptmann) та додано йому 4 помічних урядників. Адміністраційні компетенції тих округів не були однак великі, а то тим менші, чим більше поодинокі державні тері­торії зберігали свою самостійність.

Відно­шення країв до імперії.

б) Краї являлися самостійними державними одиницями, які настільки підчинялися спільному державному праву імперії, скільки вимагав сього устрій Німецької Держави (пор. під а). Вестфальський мир признав дерЖавну суверенність сих країв; вони були справжніми державами з правами внутрішної і зов- нішної самостійности. Вони були получені зі собою неначе в звязок держав (Staatenbund), на чолі якого стояв цісар і дер­жавна рада.

Кожна з тих держав мала своє військо, мала свою загра- ничну репрезентацію, та могла заключати самостійно союзи з иншими державами, тільки ніколи проти Німецької Держави.

Верховні князі.

На чолі сих держав стояли верховні князі (,,Landesfiirsten**), з котрих деякі носили навіть титул короля. їх власть росла щораз більше та ставала абсолютною. Князі набули й право безпосереднього впливу *на віроісповідання своїх громадян (cuius regio illius religio); вони розширили свої монополі (т. зв. ре­галії*) та право оподаткування — се головно завдяки того визначного становища, яке займали серед державних станів в імперії. Під впливом такого поширення власти князів зане­падало щораз більше значіння станів, (пор. вище), та вже в 17. віці не лишається з ранійшого впливу сих станів майже ніякий слід. Повстає теорія абсолютної влади верховних князів на їхніх теріторіях, з тим, що вони остільки в своій власти необмежені, оскільки їхні громадяне не в силі виказати осібних „свобід" чи осібних привілеїв на основі осібних правних титулів.

Таким чином упав февдалізм в поодиноких державах Ні­мецької Імперії.

Серед держав Німецької Імперії грала Австрія найбільшу ролю, та старалася удержувати гегемонію над другими дер­жавами. Ce витворило ворожнечу, яка скінчилася розпадом Німецької Держави (1806). Австрія стала окремим цісарством.

(Про льокальну самоуправу пор. § 9 під г).

II. Дореволюційна Франція нових віків була абсолютистич- ною монархією.

В сьому періоді сцентралізувала французька королівська власть цілу управу держави в своїх руках та зуміла підчинити всяку льокальну самоуправу одній центральній власти. На чолі управи міст стояли державні урядники, висилані з центра та муніціпальна рада, яка не мала рішаючого голосу а до того була часто згори іменована. По селах залишилися щоправда останки давної самоуправи під проводом поміщиків, але й сі останки переказано опісля під безпосередню власть держав­них урядників. Повний централізм та значно здіференціована уряднича гієрархія, що стояла на приказах монарха — се два характерні риси сього періоду у Франції. Сей режім знаний сьогодні під назвою „апсіеп regime”.

Король -— абсолютний суверен; його воля закон: „si veut Ie roi, si veutlaloi^u; король кінчить свої розпорядки словами: „Tel est notre plaisir^u.

Зосібна: тільки король має законотворчу власть; він ви­дає закони, він інтерпретує їх, він зносить їх, він уділяє при­вілеї, легітимує неправесні діти, уділяє veniam aetatis, покли­кує перів (раіге), уділяє шляхотство, ітд. Король має найвищу адміністраційну власть в державі: творить нові уряди й суди, організує їх, покликує урядників. Він має право помилування від засудів за злочини.

II. Франція.

Anciea r6gime.

Король.

Право до насліддя на престолі було дідичне; воно ста­ло унормоване, та торкалося але мужеського пола; жінки були виключені. Після смерти одного короля переходив престол ipso іпге на другого: „Le гоі est mort, vive Ie гоі!“ Від 14. року життя міг король сам кермувати державою; до 14. року був до того покликаний регент.

Всі инші чинники, які побіч короля мали вплив на дер­жавне життя, не були самостійні, але від короля залежні. Тільки король мав самостійну й необмеЖену власть; обме­ження могли відноситися до поодиноких випадків, оскільки по­одинокі особи чи корпорації могли виказати осібні на дого­ворах оперті правні титули.

три стани. Так і стани мали щоправда вплив на розвиток державного права Франції, але лиш остільки, оскільки король покликував їх до виконування їхніх прав. Були три стани (Etats або Ordres): духовний стан, шляхта і т. зв. третій стан.

а) церква. Церква була тісно звязана з державою та підчинялася

в найважнійших справах королівській власти; король обмежив духовну юрісдикцію та наложив на церкву податки. Духовен­ство займало становище привілейної станової корпорації.

б) шлахта. Шляхта ділилася вже в 16. віці на 3 категорії: -на фев-

дальну шляхту або шляхту з роду (noblesse de гасе, de nais- sance), на бумажну шляхту на основі бумаг, які виставляв • король (noblesse par Iettres) і на урядничу шляхту (noblesse d’ offices nobles), як наслідок вищих урядів.

в) треті» Поняття третього стану було тіснійше та ширше. Tic- ^cτaιl∙ нійше обіймало тільки горожан міст та зрівнаних з ними не-

шляхтичів; ширше обіймало не тільки горожан поодиноких міст, але й мешканців инших краєвих осель (manans et habitans de Paroisses). В сьому періоді стратив третій стан своє первісне значіння, м. и. право юрісдикції, поліційну власть та самостійну управу; всюди заволоділа централізація. Людвиг XIV. почав сам іменувати муніціпальні уряди, та зупинився всякий вплив міст на державну управу.

Важний є поділ на державні й на провінційні стани: дер­жавні, що відносилися до цілої держави; провінційні, що тор­калися поодиноких провінцій.

ДерЖавні стани (Etats generaux) перейшли із середньовіча. Скликував їх король — але рідко, та звичайно тоді, коли по­требував помочі в фінансових справах. Від 1483 р. висилали державні стани на збори своїх делегатів. Число делегатів озна­чував король. Король подавав виборцям перед зборами до відома предмети нарад, щоби могли дати своїм відпоручникам відповідні припоручення. Збори ділилися на секції; кожний стан голосував зосібна. На збори приносили відпоручники письма з жалобами на зловживання, причім виборці домагалися усу­нення надужить, та від становища короля до сих жалоб робили залежним своє голосування. Король передавав письма міністрам, та видавав після зборів осібний розпорядок, в якім полагоджу- вав справи, намічені в жалобах.

Збори державних станів відбувалися з великим торжеством. Звичайно відкривав їх сам король промовою, опісля промовляв канцлер, та предкладано фінансовий рахунок. Кожний з 3 станів мав своїх промовців, та промовляли ще й фахові урядники. Що постановили збори державних станів, мало значіння за­кона, та називалося Iois du royaume у відріжненні від Iois de гоі.

Ціла держава ділилася на провінції та деякі з них (7) мали свої питомі станові організації, свої провінційні стани (pays d^fetats). Правне становище сих станів було більше або менше означене. Звичайно вони сходилися в фінансових справах, але чимало вони становили політичний осередок провінції. Всеж таки вони не мали самостійного значіння та не обмежували центральної власти.

Важливі державні завдання припадали парляментові. Ce не був одначе парламент в англійському значінні, але він про­довжував ті самі функції, які виконував у Франції в останньому періоді середньовіча. Тепер його компетенція поширилася та вплив його поглубився.

Перш за все поширено склад парламенту та поділено його на палати. В половині 18. столітта складався парижський пар- лямент з 7 палат: з 1 grand’-chambre, 3 Chambres (Tenquetes_r 2 Chambres des requetes і 1 chambre criminelle.

Державні стани.

Про­вінційні стани.*

Парлямент.

Парижський парлямент мав політичну й судейську компе­тенцію. Політично являвся парлямент оборонцем набутих прав корони та станів і цілого французького права. Він обмірковував закони й розпорядки королів та висказувався про них, додаючи одним постановам своєю згодою більшого авторитету, та звер­таючи щодо других, невідповідних постанов увагу королів, щоби їх як слід змінили. Королі зверталися чимало до парля- менту за радою в важливих державних справах. Але були нераз між парляментом і королем напружені відносини, та королі переходили також до денного порядку над ухвалами парла­менту, що не причинялося до піднесення їхнього престіжу.

Як судовий трибунал, видавав парлямент осібні оріки (arrets). Крім сього він видавав пояснення в поодиноких судових спра­вах, пояснював поодинокі розпорядки та присвоїв собі право видавання деяких правних норм, які настільки задержували правну силу, наскільки король їх не змінив або не зніс. Ci правні норми називалися arrets de reglement.

Вже від кінця 15. століття потвороно й на провінції парляменти — але вони не мали того значіння, що парижський парлямент, тільки задержали верховну судейську компетенцію на провінціях. Перед революцією вони перестають називатися парляментами.

Бюрокра­тична гіерархіа.

Державна рада.

Король мав на свої прикази цілу бюрократичну гіерархію. Система тої бюрократії вельми складна та непроглядна. Пере­мішано адміністрацію з юрісдикцією та ускладнено систему ще й через те, що державні урядники могли бути рівночасно членами ріжних урядів і урядових секцій. Майже всі уряди на- бувалися та позбувалися за гроші — вони були продаЖні і становили значну суму в прибутках скарбу.

Істнувало велике число двірських урядників, як: містрів церемонії, маршалків, приватних секретарів, лікарів, бібліоте­карів, капелянів ітд.

На чолі державної управи стояла побіч короля дерЖавна рада, названа також королівською радою (conseil, або conseil du гоі). Вона ділилася з початку на 4,пізніше на 5 секцій, а саме:

1. conseil d’etat (conseil d’affaires) для заграничних справ;

2. conseil des depeches для внутрішних справ;

3. conseil royal des finances для фінансових справ;

4. conseil ргіѵё з осібним conseil des parties для приват­них справ;

5. conseil royal de commerce для торгівлях і промисло­вих справ.

Хто був покликаний до conseil d’etat, мав титул міністра (minister d’dtat). Король був членом та президентом усіх від­ділів королівської ради та заступався канцлером або одним із державних міністрів. До засідань покликувано також фахів­ців та кожна секція мала окремі бюра.

Найвищим державним урядником був канцлер. Іменував його король до смерти; уряд не був продажний ні дідичний. Як безпосередній довірник корони канцлер відбирав присягу від королівських вассалів і міських губернаторів, виконував найважнійші військові й політичні місії, та заступав короля в його неприсутности. Він був начальником королівської кан­целярії і як такий мав велике число впливових урядників на свої прикази. Канцлер був президентом усіх секцій королів­ської ради в заступстві короля; він був найвищим судовим урядником з правом верховного нагляду над судейськими уряд­никами та суддею над державними секретарями за урядові провини; вкінці він мав верховний нагляд над торгівлею і цен­зурою книжок.

Побіч канцлера був міністер скарбу найважнійшим уряд­ником в державі. Взагалі було 7—8 дерЖавннх міністрів.

Біжучі справи центральної власти полагоджували дерЖавні секретарі, стоячи на чолі осібних урядових департементів та на чолі управи приділених їм провінцій. Сюди належали: се­кретар заграничних справ, секретар фльоти, секретар війни і секретар королівського дому та духовенства.

На чолі провінцій стояли їубернаторн, як представники центральної політичної та військової власти. Перед революцією числила Франція 41 губерній. Незалежно від сього поділу істнували осібні округи фінансові, судові та поліційні. Правили ними інтенданти, а саме: intendans des finances, de justice et de police.

(Про льокальну самоуправу пор. § 9 під. r.).

Судівннцтво перейшло помалу під королівську владу; раз за разом обмежувано право станів до юрісдикції, так що вже в 17. віці витворилася теорія, що юрісдикція належить до виключних прав королівської суверенности (toute justice ётапе du roi); під кінець 18. віку знесено патрімоніяльні суди. Найвищим суддею в останній інстанції був король. Побіч па- рижського парламенту утворено вже в 1498 р. новий судовий

Міністри.

Канцлер.

Державні секретарі.

Губерна­тори. Інтенданти.

Суді- вництво.

Загальна характери­стика сього періоду.

III. Англія.

трибунал (grand conseil), котрий мав подібну компетенцію як парламент, та в деяких випадках вищу компетенцію від нього; опісля переймив conseil de parties при королівській раді ве­лику частину найвищих судових справ. Дальше засновано в провінціях окремі провінційні парламенти з юрісдикцією, об­меженою до дотичних провінцій; в 16. віці повстали осібні превотальні й президіяльні суди, а для торгівлі та промислу заложено конзулярні суди. До сього періоду належать також окремі адміністраційні суди для адміністраційних справ. Вза­галі ціла судова організація ставала щораз більше складною; істнували побіч себе суди, що перехрещувалися щодо компе­тенції, та серед вічних компетенційних конфліктів терпіло на­селення, що мусіло нераз без кінця ждати на рішення прав­них спорів, та витворився повний хаос, якому кінець поклала щойно французька революція.

Характеризуючи сей період французького державного права, мусимо признати, що він причинився до велико-державного становища Франції в історії повітних держав, та що поставив основу тривкої національної єдности, поборовши останки фев- далізму й підчинивши всі державні чинники сильній владі. Але недостатком системи було те, що одиноким чинником, який вязав усі стани, була абсолютна влада монарха. І так шляхта 'перейшла в двірську й урядничу службу, духовенство попало (від 1516) в повну залежність від короля, та третій стан му­сів двигати всі державні тягарі, не маючи політичних прав, хоч шляхта й духовенство користувалися дуже складною си­стемою привілеїв. Колиж податки на удержання двора й на покриття державних потреб почали рости безконечно, прірва між третім станом та упривілеєними станами ставала щораз більшою; абсолютна власть монарха не могла вже зарадити злому, — тому сам народ скинув ярмо абсолютизму і зажа- гав для себе нових, рівних прав. Французька революція стала основою нової державної системи, конституціоналізму.

IIL Конституціоналізм не є однак витвором самої французь­кої революції, він мусів ще перед нею перейти школу англійсь­кого парляментаризму, щоб досягнути опісля тих форм, в яких проявляється сьогодні. В новітній історії англійського держав­ного права знайдемо головні елементи модерних державних установ цивілізованого світа. Мусимо придивитися англійській системі й тому, щоб розуміти, чому в Англії не було під кінець 18. віку тих революційних заворушень, які зустрічаємо на континенті для здобуття „прав чоловіка," та чому ціла бо­ротьба звернулася на виборення парламентові найдальших політичних прав.

До кінца 18. віку можемо новітну історію англійського права поділити на 2 головні періоди: а) період боротьби ко­ролівської власти з парляментаризмом і б) період парламен­тарної монархії.

а) В боротьбі королівської власти з парляментаризмом (1485—1714) можна знова відріжнити три епохи: епоху аб­солютизму (1485—1649), епоху республики (1649— 1660) й епоху реставрації монархізму зі змаганнам парляменту до керми дер­жавою (1660—1714).

Під Тудорами і Стюартами була епоха абсолютизму. Наслідком війн білої та червоної рожі підупало значіння ра- нійшої шляхти, та вона не могла опертися змаганням коро­лівської власти до абсолютизму. Витворилася нова аристократія, себ-то уряднича шляхта, що підпирала корону. Парламент стратив ранійше значіння; Тудори скликували його дуже рідко, та зажадали від нього уповноваження затягати примусові по­зички і видавати розпорядки без осібної ухвали парляменту.

За Тудорів переведено релігійну реформацію, а за Ели­савета поставлено основи під англіканську церкву, що стала державною церквою Англії. Розвязавши релігійне питання без заворушень, Тудори приступили до переведення меркантілізму в державі й дали основу до збогачення широких верств на­селення. Причинилося до того відкриття Америки. Населення побачило великі користи, та підчинялося добровільно розпо­рядкам монархів. Але се тривало тільки так довго, поки при кермі були Тудори. їх наслідники, Стюарти, мали далеко труднійше становище. Широкі торгівні та промислові верстви населення почули небаром і політичну силу за собою, та коли Стюарти почали поширювати консеквентно абсолютизм, не даючи народові того, що дали йому попередники, народ роз­почав боротьбу проти королів, жадаючи повних прав для парляменту. Прийшло до революційної війни між королем та парляментом (1642—1648), яка покінчилася побідою парла­ментаризму. Карло І покінчив життя на шафоті.

Побідник, Олівер Кромвель, станув на чолі держави. Пар­ламентові признано право самостійного уконституовання та право вирішування про своє відкриття чи розвязання. Дня 7. лютого 1649 знесено монархію та вищу палату (льордів).

Поділ на

2 періоди.

а) Перший період (1485-1714).

Епоха абсолютиз­му (1485-1649).

Епоха республики (1649-1660).

Сліди республики в пізнійшім устрою Англії.

Рестаувра- ція монархії (від 1660ρ.).

Так заведено республику. Олівер Кромвель приняв титул про­тектора. Але він мусів не раз розвязувати парлямент, щоби вдержати порядок. Останні літа його влади були військовою диктатурою. До його смерти (1658) вдалося задержати респу­блику — але вже його наслідник Річард Кромвель не міг ні­чого вдіяти, бо більшість рішаючих кругів заявилася за коро­лівською владою та звернулася до сина попереднього короля, щоби обняв власть. Стюарти повернули на престол (1660).

Та хоч як коротко тривала республика, вона полишила значні сліди в державнім устрою Англії. Вона поставила край королівському абсолютизмові та відкрила свобідний шлях роз­витку парляментаризму на основах народоправства. Хоч після реставрації королівства відновлено вищу палату/ вона не осягнула вже переваги над низчою палатою, тільки якраз ся остання стала на будуче головним викладником народньої волі. Підчас республики заведено коллеіїяльну систему урядів, яка залишилася аж до тепер. Англійська республика мала велике значіння для поглублення демократичної ідеї, зосібна для пізнійшого розвитку парляментаризму і для пізнійших народо- правних змагань Північної Америки.

Зараз після проголошення республики засновано побіч парляменту раду держави (council of state), як представницю виконуючої власти (екзекутиви), і призначено до сеї ради 41 членів парляменту. Сю раду відновлювано що року (аж до 1653 включно). В 1649 р. ухвалено проект державного устрою на демократичних основах. Ce перший писаний англійський закон про державний устрій, так сказати: перша писана ан­глійська „конституція”; в сьому законі одержали державні ор­гани неначе мандат, якого мали строго придержуватися. По тому закону припадала ціла верховна влада парляментові, що являвся справжнім сувереном, оскільки закон не признав самим виборцям окремих, самостійних прав. Однак сей закон зали­шився тілько історичним документом республики, бо в піз­нійших часах Англійці не спромоглися на „писану конститу­цію”, так як увесь державний устрій переводився шляхом зви­чаєвої еволюції та переводиться сим шляхом і сьогодні.

Реставрація монархії (1660) не повернула вже до пе­редреволюційного абсолютизму, але зберігла королівську владу в згоді з парляментом. Королі забезпечують політичне стано­вище парляменту осібними актами, неначе осібними догово­рами з заступниками населення; до сих актів належать: de- 162

Claration of rights з лютого 1689, bill of rights з грудня 1689 і Act of settlement з 1701. Сими актами закріплено те правне відношення короля до парляменту, яке в завязку істнувало вже під кінець середньовіча, але щойно після революції прибрало виразну державно-правну форму.

Коро­лівська власть.

Приступаючи до близчого розсліду державних установ сього періоду мусимо зупинитися перш за все на королівській власти.

В першій епосі наслідували англійські королі (Тудори і Стюарти) абсолютну владу французьких королів та брали з Франції приклади не тільки щодо виконування своєї власти, але й щодо наладження державного апарату побіч себе та на свої услуги. Однак хоч як безсильний був англійський парла­мент, то всеж таки та епоха ріжнилася з правного боку від французької, бо англійські королі признавали de hire правну компетенцію парляменту та старалися поширити свою владу на основі окремих, ad hoc приготовлених парляментарних по­станов. Дідичність престольного насліддя перейшла із середніх віків на нові, та хоч королі (пор. Генрик VIII) старалися ви­робити собі вплив на означення насліддя, то всеж таки воно йшло незалежно від королівської волі своїм питомим, законно назначеним порядком, та при всяких відмінах чи нових пи­таннях мусів таки рішати парламент, як безпосередній пред­ставник народньої волі. Англійські королі старалися в інтересі піддержання своєї власти завести римське право*, та всі ті заходи покінчилися невдачею, бо англійський народ не дав собі відібрати свого питомого, звичаями усвяченого народнього права (common law).

Королі складали, як у середньовічу, коронаційну присягу, в якій зобовязувалися зберігати „leges quas vulgus elegerit"; але з поширенням абсолютизму ослаблено й ту формулу, та щойно в часі республики повернено до ранійшої форми з тим, що король зобовязувався правити по законам, ухваленим через парламент, по його праву й звичаям.

Перед революцією англійські’ короліприсвоїли собі право видавати розпорядки, якими вони змінювали закони. Але не­баром піднеслася проти сього сильна опозиція, що спричинила опісля революцію. Відмовлено королеві права видавати роз­порядки в карних справах та знесено загально зненавиджену „Star Chambre^u. (1640). Дальше знесено право короля на­кладати податки, та bill of rights звязала се право з дозволом

Парламент.

Правые становище парля­менту.

Законо­творча власть.

парляменту. Вкінці та сама bill of rights знесла право короля звільнювати кого-небудь від законів, чи в формі диспенз чи суспензії. Так завернено до правного стану з кінця середньо­віча; до того означено ясно права парляменту супроти короля, та затверджено їх у тривкій правній формі. Королеві залишилися тільки „преро(ативп“. Вони мали двоякий характер: права, спільні з парляментом — і права, незалежні від парляменту. До прав, спільних з парляментом, належало право участи в лєгіслятиві; до прав, незалежних від парляменту, м. и. право видавати необхідні розпорядки в формі прокламації, чим однак королі не могли ні творити нового права, ні змінювати чи переносити приватної власности, ні заводити нових кар. —

Парлямент складався, якщо не числити часів республики, з 2 палат: House of Commons (низчої палати) і House of Lords (вищої палати).

Члени низчої палати виходили з вибору; вибирали графства (або нові провінції) і міста; підчас реставрації королівства було також 4 делегати університетів. У графствах було право ви­бору привязане до ґрунтової посілости відповідно до висоти ґрунтового податку; по містах були дуже ріжнородні виборчі приписи, та до них прийшла підчас реставрації ще нова парла­ментарна постанова, що тільки низча палата має право рішати, котра кляса міських горожан матиме виборче право.

В вищій палаті мали з початком нових віків духовні льорди перевагу над світськими. Але вже за Тудорів і Стюартів перевага починається хилитись на сторону світських льордів, та через поширення урядничої шляхти приймається принціп, що т. зв. „peerage" не звязана з грунтовою посілістю. Республика знесла, як відомо, палату льордів, але королівська реставрація при­вернула її назад. Льордів до вищої палати визначував король, що належало до найвищих відзначень за політичні при­слуги. —

Правне становище парляменту завершила успішна боротьба з королівською властю, як слідує: 1. парлямент був не тільки дерЖавним, але й репрезентативним орґаном; 2. парламент був найвищим судовим трибуналом для цілої держави.

Як державному органові прислугувала йому законотворча власть у державі; вона обіймала зосібна виключне право на­кладати податки для цілої держави. Як репрезентативний орган представляв парлямент у своїх обох палатах волю цілого на­рода, чим підпорядкував під свої постанови всі теріторіяльні округи держави. Тому до парляменту зверсталися нераз міста й округи з дуже дрібними справами.

Найвищий судовий трибунал парляменту обіймав тільки обвинувачування за такі карні переступи, що торкалися цілої держави (the general inquisitors of the realm). Ще в серед- ньовічу прислугувало палаті льордів т. зв. iudicium parium, — себ-то суд над рівними (льордами) за карні вчинки; вона не тільки сповіщувала обвинувачення (т. зв. impeachment), але й переводила суд. Ce право обмежено опісля на користь низчої палати, та на протязі 17. віку признано низчій палаті право проголошувати impeachment на льордів, залишаючи право са­мого суда над льордами при вищій палаті.

* Парламентарне життя поплило широким руслом, та король мусів зі своєю первісною властю і зі своїми бюрократичними помічниками підпорядковуватися помалу під парламентарну систему. Однак ся система не оперлася на потребах широких верств, бо давнійші могутні сфери зуміли перевести свій вплив у парламенті Виборами заволоділа перенята зі середньовіча патронажа, яка давала можність могутнім баронам висилати велике число послів, що були сліпими оруддями їх у парля- менті. З другого боку старалися знова королі, не жахаючися підкупства, здобути собі вплив на поодиноких членів парля­менту — і так прийшли нові суспільні організації до великого значіння.

Із зередньовіча перейшло значіння земельної аристокра­тії до нових віків. І тепер груповалося державне життя го­ловно біля т. зв. „landed interest", значить тої групи інтересів, що стояла в безпосередньому звязку з ґрунтовою посілістю. Держава добирала собі із того стану головні органи чи до війська, чи до внутрішної адміністрації. Сей стан був основою народнього майна, давав найбільше податків, та мав найбіль­ший інтерес у тому, щоби в державі був порядок. Йому під­порядкувався небаром і духовний стан. Зваживши дальше, що первісна шляхта почала шукати для себе нової основи в урядничій службі і що ся нова уряднича шляхта не була так тісно звязана з землею, як первісна, то зрозуміємо, чому земельна аристократія розвивалася тепер без огляду на шляхетьский стан, та чому вона в свому дальшому розвитку захопила й инші з землею звязані елементи. Сюди належали не тільки давні сільські барони, але й низча земельна шляхта, та вкінці сільські богатирі, т. зв. yeomen. Так почався новий

Судова власть.

Земельна аристо­кратія.

Купецький та проми­словий став.

Повстання партій в Англії.

Центральна адміністра­ція.

Державна й тайна рада.

соціяльний процес: станові ріЖниці помалу затерлися, та на зверх виступили ріЖниці інтересів, і то в першому ряді еко­номічні ріжннці, за якими пішли опісля й політичні.

Подібний процес доконався також у купецькому та про­мисловому стані; сей стан головно причинився до витворення нового типу соціяльної орїанізації. Він поставив якраз еконо­мічні ціли основою свого суспільного звязку. Америка від­крила нові шляхи та джерела заробітку, та меркантілізм став державною системою Тудорів і Стюартів. Заморська торгівля розсадила середньовічну цехову організацію в її тісних льо- кальних рамцях. Купцями та промисловцями стали не лише ті, що належали первісно до купецького або промислового стану, але й люде з инших сфер, які побачили в торгівлі та промислі кращі гороскопи на здобуття майна та здобуття впливу в суспільности. До Англії наплили великі капітали і капіталісти заволоділи містами. Та в сій мірі, як ріс їх еко- номічний добробут, вони старалися о політичний вплив; вони причинилися до поглублення політичних свобід парламенту, поширюючи безпосередню участь населення у політичному житті народа. Вони перестали бути станом, та почали бути політичною партією.

Так станули вже в половині 17. століття на овиді дер­жавного життя Англії дві політичні партії проти себе: пред­ставники земельних інтересів (Тори, Tories) та передставники торгівних і промислових інтересів (Віги, Whigs). Перші- консерватисти, другі- ліберали. Почалася між ними емуляція, опісля боротьба о головний вплив у державі. В другому пе­ріоді (під б) відіграла ся боротьба визначну ролю в історії ан­глійського парляментаризму.

Серед таких відносин, в яких розвивалося суспільне життя в Англії, держава мусіла мати тривкий та складний адміні- страційний апарат.

Центральна управа дореволюційної доби була зложена на взір французької системи. Треба тільки додати, що із се- редньовіча перейшла також „тайна рада", що була тайним, прибічним органом короля. Побіч сеї ради, в якій рішалися головні політічні справи, істнувала як публичний, державний орган осібна „дерЖавна рада", яка за Тудорів і перших Стю­артів була видимою організацією їхнього абсолютизму. Але під напором опозиції мусіли вже перші Стюарти завести в тій раді перманентні радні комісії (т. зв. „juntos") з визначеним кругом ділання та покликувати до них фахові сили. Сюди на­лежали за Карла І ось які комісії: для заграничних справ, для торгівлі й промислу, для артилерії, для кольоній і для Ірландії. Наслідком революції упала зненавиджена Star Chambre (пор. вище), та республика поставила намісць попередньої державної ради нову раду з делегатів парламенту. Але ся рада не вдер­жалася довго (пор. вище), та коли привернено опісля коро­лівську власть, відновлено й державну раду. Карло II поділив „державну" раду на 4 комісії: для заграничних справ, для військових та воєнних справ, для кольоній і для приватних сцрав; до першої комісії належали побіч заграничних також справи, які „торкалися внутрішного настрою населення в ко­ролівстві". Але небаром перемінилася державна рада, ідучи за республиканськими змаганнями, на коллеіїяльну інституцію, між тим коли з тайної ради виробився опісля окремий міні­стерський кабінет. Притім відіграло важну ролю становище державного секретаря.

ДерЖавні секретарі істнували вже за Тудорів і були по- * середниками між державною радою та королем. Звичайно грали вони рівночасно головну ролю і в тайній раді, тому виробили собі небаром таку позицію, що приготовляли в по­розумінні з королем усі головні справи, між тим коли дер­жавна рада займалася публікацією сих рішень. За перших Стюартів піднеслося значіння ради та впало значіння держав­них секретарів, але зараз в початках реставрації королівства вони прийшли знова до керми. Вони здобули собі провідне становище в цілій державній адміністрації, не тільки в дер­жавній, але й в тайній раді.

Колиж згодом переведено коллеіїяльну систему централь­них урядів (пор. низче), та державні агенди значно зросли, не залишилося нічого иншого, як перемінити державну раду на організацію поодиноких верховних урядів (пор. низче), а ті функції, що їх ранійше виконували два органи, себ-то дер­жавна рада й тайна рада, зібрати в одній тіснійшій раді під боком короля, яка мусіла перестати бути тайною та стала посередником між короною і парляментом. Тайна рада стала, „кабінетом" під проводом державного секретаря, пізнійше під проводом т. зв. first lord of the treasury. Коли се сталося, голова кабінету мав так домінуюче становище в цілому по­літичному житті, що вона перейшла й на сей кабінет, якого душею він був. Другими членами кабінету були „міністри", себ-то визначні представники головних державних ресортів, щоби давати королеві фахову раду в дотичних предметах. Pa- нійше вибирав їх король зпоміж дворян і членів державної ради для безпосереднього інтимного порозуміння з ними; тепер вони рекрутовалися звичайно з бюрократії. Тому кабінет сього періоду мав переважно бюрократичний характер. Король по­кликував міністрів на засідання, що відбувалися в означені дні; він був звичайно провідником нарад.

Державні секретарі.

Голова міністер­ського кабінету і міністри.

На нарадах кабінету обговорювано головні питання за- граничної політики, а підчас засідань парляменту найважнійші. внески до парляменту. Дальше обговорювано справи, що тор­калися двірської адміністрації, іменування урядників і всі вза­ємини до парляменту. Небаром зумів парлямент поширити свій вплив і на сю державну інституцію, яка почала грати най- визначнійшу ролю в державі, — та се змагання мусіло з часом довести послідовно до парляментаризації кабінету, яка насту­пила з початком 19. віку.

Адміні- страційннп апарат.

Коллєгіяль- на система.

Ввагалі весь адміністраційний апарат був вельми складний. Перед революцією, за Тудорів і перших Стюартів, носив він характер королівського абсолютизму і мав богато схожости з тодішною французькою системою. Але з хвилею коли під­неслася опозиція проти абсолютистичного режіму, піднесено протест і проти системи уряду. Англійська революційна літе­ратура виступила не тільки проти кермування держави одною особою, але й проти урядів, на чолі яких стояла одна особа; вона домагалася намісць індивідуальної системи урядів коляе- їіяльної. Побідила коллеїіяльна система, до чого причинилася також побіда пресвитеріянської церкви, якої устрій приняв кол- лєгіяльну систему. Республика, в котрій взяли верх Пресви- теріяне, приняла й перевела коллєгіяльну систему: управа дер­жави перейшла в руки council of state та його комісій. Утворено постійні парламентарні комісії для обороту державними грішми, продажі домен, конфіскації церковних дібрдля управи податками ітд.; крім сього згадана рада мала свої комісії, які кооперували з парляментарними комісіями. Правда, що така кооперація проваднла нераз до. розєднання, та спричиняла чимало непо­розуміння, але всеж таки коллегіальна система принялася за­гально, так що навіть військова диктатура Кромвеля не вспіла завернути бюрократичної системи тільки зменшила число ко­місій. З виїмком секретаріату державної ради, організація цен­трального уряду підчас республики була коллегіальна.

В такому стані перейшла організація уряду до королівської реставрації. Ідея коллегіальности вкорінилася так скоро в ці­лому народі, що королі не могли вже повернути до давної си­стеми. Навіть скарбовий уряд залишився коллєгіяльним урядом. Принято теорію, яка вдоволилася відповідним складом урядових коллегій, але не принято теорії Гаррінітона (Harrington), який в своїх домаганнях пішов дальше, жадаючи, щоби народ мав право вибирати коллегії. (Ся остання теорія мала велике зна­чіння в історії американської конституції). Тому всі комісії державної ради мусіли підпорядкуватися загальним вимогам коллегіальности, та державна рада розпалася на кілька колле­гіально зорганізованих державних урадів. Сюди належали м. и. скарбовий, адміральський, торгівний та кольоніальний уряд ітд.

Але головний характер дерЖавної слуЖби не змінився всьому періоді. Як у середньовічу, так і тепер урядите право було частиною речевого права. Набуття та втрата урядничого права нормувалися по приписам річевих прав; поодинокі головні уряди являлися немов річами, які можна було передавати другим, та до яких можна було прибирати довільних заступників. Англійський office сього періоду представлявся звичайно так, що особа, управнена до уряду, передавала його виконування clerk-ові (clerk-clericus), та клерки управляли урядами на основі прид­баної адміністраційної рутини, не маючи відповідного правни­чого підготовлення. Office оплачував сам себе зі шпортлів, з оплат, які складали сторони і т. и. Урядники не були платні від держави — тому звязок між ними та державою був дуже слабий. Так опирався адміністраційний апарат не на законах держави, а на т. зв. конвенціональних установах, які взагалі в цілім устрою Англії грали визначну ролю.

Важний крок до конституціоналізму нових віків зробила Англія в судівництві.

Ідею судейскої незалеЖности переведено вже перед ре­волюцією, та англійська революція додала тільки принціп, що суддів не можна усувати без судейського процесу. Act of settle­ment з 1701 постановив, що суддів установляюється на весь час життя. Треба додати, що судді не обмежувалися до юріс- дикції в судових справах, але видавали часто оріки в справах адміністраційних. Щойно в 18. віці виробився погляд, що судді повинні обмежуватися до судових справ. В епосі реставрації королівства парлямент намагався виконувати свій вплив також на судейську власть, але се не тривало довго, так як вище згаданими Act of settlement забезпечив судейську незалежність і супроти парляменту.

Правне становище урядників.

Суді­вництво.

Сюди належить також закон про Habeas Corpus з 1640— 1641. На основі сього закона міг кожний неслушно вязнений віднестися до т. зв. King’s bench, щоби виставив йому writ of habeas corpus, та щоби той уряд, чи особа, що його вяз- нили, подали причину вязнення; згаданий суд мав обовязок рішити до 3 днів, чи увязнення було слушне чи ні, та колиб не було оправданої причини, висвободити увязненого і на про- противну сторону наложити кару в висоті потрійної шкоди.

Вкінці Bill of right заборонила королям творити спеціяльні судейські комісії; — так звязано всі судові справи з суддями, виключаючи т. зв. кабінетову юстіцію. —

Льокальна самоуправа

Парохії-

В часі, коли центральна управа держави перейшла всі стадії розвитку від абсолютизму аж до парламентарної монархії, льокальна самоуправа не могла залишитися при тім, при чім зупинилася при кінці середньовіча. Все те, що тут витворилося, повстало переважно шляхом питомих конвенційних норм. (Про льокальну самоуправу Англії пор. також низче § 9 підг).

Парохїї (parishes) стали самостійними державно-правними тілами, хоч управа залишилася покищо в руках духовних властей; архідіякональні та єпископські суди були представни­ками державної власти в парохіях, так як король був головою не тільки світської але й церковної власти в державі. Внутрішна громадська самоуправа парохій прибирала щораз виразнійші форми самостійної правної організації. Хоч із середньовіча за­лишилися т. зв. churchwardens (звані також під латинськими назвами: oeconomus, guardianus, custos або praepositus), то не вони самі виконували всі функції громади, та потворилися три типи громадського представництва: 1. тип місцевої олігархії, що захопила в руки керму цілої громадської управи (т. зв. close vestry); 2. тип олігархії, що груповалася біля місцевого пароха: щороку збирав парох у великодний понеділок або вівторок найзаможнійших господарів і означував з ними висоту громадських податків; ті господарі розділювали між себе гро­мадські функції, не складаючи формальних рахунків із свого діловоду; вкінці 3. тип демократично-зорґанізованої само­управної громади (т. зв. open vestry), на чолі якої стояв за­гальний збір громадян (на взір швайцарського референдум). Громадська самоуправа парохій обіймала управу майном па­рохії, старівлю над убогими, направу доріг і мостів, удержання домів праці й поправи тощо, дальше вона мала придбати фонди на світські і духовні ціли держави, вкінці держава признала громадам від часу республики право виконування місцевої по­ліції. Республика знесла вплив церкви на управу громади, і так перестали істнувати архідіяконські та єпископські суди для па­рохії, та на їх місце вступила юрісдикція мирових суддів графства.

Графство ЗаЛПШИЛОСЯ ГОЛОВНИМ ОСереДКОМ ЛЬОКалЬНОЇ Графства, самоуправи. Згодом воно розвело свою орґанізаційну владу на первісні сотні і на парохії. На чолі міліції графства стояв л ьорд-л айтнант з відповідним числом офіцирів. У ся дальша влада спочивала в руках мирових суддів. Графство ділилося з огляду на льокалізацію адміністраційних завдань на дістрікти й піддістрікти. Тут виконували мирові судді всю судову адмі- ністраційну та поліційну власть. За Тудорів і перших Стюартів вони підпирали абсолютну власть королів, а всеж таки вико­нували далеко ідучу самоуправу в своїх округах. З розростом торгівлі та промислу росли й аґенди мирових суддів, про яких можна сказати, що вони супроводжали своєю властю кожного мешканця графства в найважнійших правних відносинах. Правда, що про тяжкі переступи висказувалися осібні „jury", але ми­рові судді приготовляли обвинувачення, а в цивільних справах, що підходили під юрісдикцію звичайних суддів, вони переводили угоди та инші підготовлення, доки звичайні суди прийшли до слова. В тому стані річи революція не змінила нічого, тільки наслідком зміни центральної власти не стало бюрократичної контролі сеї останньої над самоуправою графств. Коли кабінет вступив на місце державної і тайної ради, не мав часу занятися питанням правного відношення до графств і тому ще з почат­ком 18. віку полишено графства їх власній самоуправі без центральної контролі. — Тому що вся вага самоуправи спо­чивала, як бачимо, в руках мирових суддів, то вони перепинили зараз з початку вплив королівських шерифів, знижуючи їх до підрядного становища, та витворили побіч себе нові органи льокальної самоуправи. В 17. віці повстали спільні quarter sessions, та побіч них т. зв. private й special sessions для по- рішування важливих питань. Крім сього мали мирові судді в сотнях і в парохіях свої органи, при помочі яких контролю­вали їх діяльність і переказували свої припоручення: в сотнях були ними high constables, в парохіях petty constables. Коли вкінці зважимо, що квартальні засідання мирових суддів граф-

Міста.

6) Другий, період (1714 до кіпця 18. біку). Загальна характе­ристика.

ства виконували — головно в области поліційного права — також важну лєгіслятивну функцію для цілого графства, то зрозуміємо, як важне було становище мирових суддів для льо- кальної самоуправи в Англії.

По містах змінилася середньовічна господарка під впли­вом розцвіту міжнародньої торгівлі й промислу. Серед таких обставин, головно наслідком конкуренції заграничної індустрії, підупала цехова організація, та міста почали розвивати свою питому самоуправу шляхом осібних статутів (by - laws∣, але в повній свободі сього розвитку спинали їх два чинники: з одного боку королі, котрі іменуючи посадників міст (mayor), використовували свій вплив для осягнення своїх власних по­літичних цілей, з другого боку давні патрони (сільські барони та инші вельможі), котрі накидували свою волю тим містам, що стояли під їх патронатом. Щойно з половини 18. віку змагання до висвободження від сторонніх впливів починають прибирати щораз виразнійшу форму. —

б) Другий період нововічної історії державного права в Англії починається від короля Джоржа І (1714). Боротьба королівської власти з парламентаризмом вирішилася на користь парляменту; другий період остає під стягом парляментарної монархії: ко­роль кермує державою разом з парляментом, він задержує „прерогативи", але лиш остільки, оскільки парлямент се при­знає. Шляхом конвенційних норм поширюється і усталюється компетенція парляменту та зменшується обсяг королівських прав. Король не може без обмеження заключити договори з заграничними державами, та до віступлення яких-будь частин теріторії треба згоди парляменту; парлямент здобув собі вплив на видалювання чужинців, на покликування головного коман- данта армії, на заснування приватних корпорацій, на заснування нових судових трибуналів ітд. Король не смів без згоди пар­ляменту видавати розпорядків, які моглиб противитися законам. Згодом обмежено короля на т. зв. цивільну лісту, себ-то на визначену парляментом грошеву суму, якою король міг довільно розпоряджувати. Початково мав король покривати з тої лісти також видатки на публичні будівлі, велику часть видатків на державних урядників і т. д., та з орудовання тими грішми не потребував нікому складати рахунків — але небаром показа­лося, що сума визначена цивільною лістою, не вистачала на покриття тих видатків, та король мусів звертатися до парля­менту о вирівняння недоборів, за чим пішло, що мусів пред- кладати звіт з видатків. Однак та система показалася невідпо­відною і в 19. віці переведено всі видатки на публичні ціли, зосібна видатки на державних урядників, на етат державний, значить, усі ті видатки піддано безпосереднім постановам пар­ламенту, обмежуючи цивільну лісту на особисті видатки короля та його двора.

Парламент став осередком державно-правного життя сього періоду. Щоби пізнати його характер, треба звернути увагу на два провідні моменти: на виборчу систему й на значіння партії для парламентаризму. Вибори до парламенту стояли під перемагаючим впливом т. зв. патронажі, що давала можність „патронам* розпоряджувати значним числом парламентарних голосів. На місце давних станів прийшли партії (пор. вище), та партійна боротьба розгривалася якраз на арені парламенту. В сьому періоді мали перевагу Біги (ліберали) супроти Торів консерватистів). Компетенція парламенту обіймала всю законо­творчу власть в найширшому розумінні — але парламент не вдоволився тим, та намагався захопити й цілу адміністра- ційну діяльність держави під сферу своїх впливів. Тому й не було ніодної адміністраційної справи, якою не занявся би то- дішний парламент, коли сторони до нього звернулися. З огляду на те виробилися два роди парламентарного поступовання: 1. в публичних справах (public-bill) і 2. в приватних справах (private-bill). У 18. віці зближувалися оба поступовання до форми судових процесів — сеж був старий англійський звичай, переводити та рішати приватні чи публичні справи, якіб вони й не були, шляхом процесу. Так і парламент перебрав з по­чатку процесову форму поступовання, та вона удержалася аж до кінца 18. віку. (Щойно в 19. віці змінено основно проце­сову форму при публичних справах, задержуючи її при при­ватних).

Парламентарна монархія сього періоду витворила новий стан в історії політичних і особистих прав народу. Доки ве­лася боротьба королівської власти з парламентом, уся полі­тична увага в Англії оберталася на здобуття політичних прав парламенту, щоби через парламент здобути права народові; тому й всі акти, почавши від Magna Charta та скінчивши на Act of settlement, не мали, як такі, призначення забезпечити одиницям права на політичні свободи (пор. низче під б). Але коли парламент виборов собі начальне становище в державі, то мусів приступити до забезпечений публичних прав усіх гро­мадян; говорячи політичними категоріями: парлямент мусів, здобувши парляментаризм для себе, перевести конституціона­лізм для громадян. Сам склад парляменту та обставини, в яких приходилося йому правити державою, не давали запоруки, що громадяни одержать повну особисту та політичну свободу — тому за здобуття тих свобід мусіла повстати боротьба народо- правних елементів з тими, що були репрезентовані в парля- менті, боротьба новітного конституціоналізму з давним парла­ментаризмом, та як попередня політична боротьба королівства з парламентаризмом звела оба чинники до спільної державної мети, так і нова боротьба парламентаризму з конституціона­лізмом не тільки не зрушила основ сього першого, але закрі­пила його, зреформувавши тільки старі форми в дусі консти­туціоналізму. До виборення нових особистих свобід причини­лися в Англії два моменти: повстання нових держав Північної Америки й велика передреволюційна література Франції (пор. низче під б). Англійський парламент признав під впливом тих обставин до кінця 18. віку право свобідного заявлювання думки, свободу преси, свободу петиції, та розпочав діло признання свободи коаліції й публичних зборів.

Парламент.

Перехід До консти­туціоналіз­му.

Виконуюча власть.

Щодо виконуючої власти сього періоду, то вона не змі­нила ранійших форм, тільки прийшла в щораз більшу зале­жність від парляменту.

Всупереч постанові Act of settlement (1701), що коро­лівські урядники не сміють входити до парляменту, постановив уже закон з 1707, що низча палата парляменту може вибирати собі ті категорії урядників, яких допускатиме до парляменту. Так через відповідний добір урядників старався парлямент мати вплив на екзекутиву. А що тодішний парламентарний режім опирався на (двох) партіях, то вони старалися в першому ряді о впливи на державне урядництво, котре почало брати участь в партійній політиці. Наслідком того міністерський кабінет перейшов з бюрократичного в партійний, та через те, що партії взяли на себе завдання впливати на політику держави, то головна керма внутрішної та зовнішної політики перейшла на кабінет, який став репрезентантом політики дотичної партіъ На чолі кабінету стояв first lord of treasury, званий також „first minister". Його вибирав щоправда король, але при виборі оглядався не на його особисте відношення до себе, тільки на ста­новище, яке він займав в партії. Так голова кабінету став справжнім „премієром", що мав не тільки великий вплив на парлямент, але в дійсності! вів провід у внутрішній та зовні­шній політиці держави. Чим більше утверджувалося значіння кабінету, тим більше переходив на нього безпосередній вплив парляменту, який в першій половині 19. віку найшов свій вираз у тім, що кабінет став парламентарним кабінетом.

Серед зростаючої сили парляменту мусіла й система цен­тральної управи підлягати значним змінам, та якраз 18. вік відіграв визначну ролю в питанні реформи урядничої системи в Англії. Хоч не всі ідеї переведено вже на протязі 18. віку, то всеж таки слід зазначити, що найважнійші з них, як напр.: реальну систему урядів, або систему сталого оплачування уряд­ників і т. д., поставлено в англійському парляменті вже в сьому періоді та пороблено перші кроки до здійснення сих ідей.

В системі льокальної самоуправи змінилося тільки те, що крім парляменту та державних судів центральна влада не вторкувалася в самоуправу парохій, графств і міст. Як попе- редно, так і тепер поступовання в правїшх справах переводи­лося в формі процесу; залишалася первісна компетенція па­рохій, графств і міст — чи в адміністраційних, чи судових справах. Тільки в містах бачимо великий зріст справжньої льокальної автономії. Міста, що були ранійше залежні від земельних ма­гнатів, висвободжуються від їх безпосереднього впливу, чи шляхом викупу, чи шляхом свобідної організації. З другого боку великі богатства, здобуті при помочі торгівлі й про­мислу, дали містам силу опертися чужим впливом та мож­ність витворити для своїх організацій тривку автономію. Вза­галі англійський,,Selfgovernement^u розвивався і в 18. віці не на основі державних законів, але на основі конвенційних норм. (Про льокальну самоуправу Англії пор. також § 9 під г). —

IV. Інакше значіння, ніж вище (під І—III) згадані держави, має Україна для історії державного права нових віків. Уже перед кінцем середньовіча стратила Україна державну само­стійність та зупинилася в межах литовської, пізнійше литовсько- польської державности. З початку залишилися майже всі уста­нови українського права з княжої доби та проявився значний вплив тих установ навіть у безпосередній сфері самої Литви, але головно від часу унії Литви з Польщею почали й до Укра­їни переходити нові державно-правні інституції, які згодом пе­ремінили первісний український устрій в дусі пануючої в Польщі шляхетської господарки. Заведення магдебурського права по містах зірвало ранійшу сполуку міст з „землею", та відібрало

Центральна управа.

Льокальна самоуправа.

IV.Україна.

В межах литовської та литовсько- польської держав­ности.

Богдан Хмельниць­кий творцем Української Держави. Характер сеї держав­ности.

Початки української організації.

їм вплив на політичне життя в державі. Селянство переважно закріпощено та поставлено в безпосередню залежність від панського двора, а в панськім дворі був або польський шляхтич) або зпольонізований потомок української шляхти. Під впливом шляхетського режіму зникали останки давної самоуправи та утиск вступив у місце державно-правних норм давних часів. З другого боку Польща не була в силі дати українському населенню охорону проти ворожих сусідів, зосібна проти Турків і Татар. Тому український нарід мусів у самопомочі шукати способів власної оборони — і якраз ті обставини дали в нових віках почин до самостійної народньої організації, яка довела до української державности за Хмельницького.

Богдан Хмельницький був творцем Української Держави, хоч як старався о злагоду супроти польських королів. Укра­їнська Держава мала й признання других держав, які удер­жували з Хмельницьким та й з пізнійшими гетьманами дипльо- матичні зносини. Її державне становище можна порівняти напр. з сучасним відношенням Австрії до Німецької Держави — хоч форма сього відношення була по суті инша. Загалом беручи, українська державність 17. і 18. століття мала свої питомі характерні риси, яких не стрігаємо в инших державах; засно­вана виключно для оборони від зовнішних ворогів, вона мала характер чисто - війскової дерЖави, що ріжнилася основно і від королівського абсолютизму Франції, і від февдалізму Ні­меччини, і від парламентаризму Англії.

Крім сього Україна 17. і 18. віку була першою національ­ною державою, організуючи виключно українські елементи до боротьби з ворогами. Правда, що українському народові не доставало ще деяких прикмет, які в 19. та 20. віці вважаються основами народньої свідомосте, але не може бути сумніву, що природні основи української нації істнували вже тоді, та що їх усіх лучила боротьба за волю, боротьба за батьківщину. —

Перші початки української козацької організації сягають кінця середньовіча. Подібно як перший період української дер­жавности (себ-то княжа доба Київської держави) знайшов свою первісну основу в купецьких зносинях України, так і другий період сеї державносте, себ-то Хмельнищина, вийшов із тор- гівної та промислової організації на Україні. В першому пе­ріоді ходило о мирну лучбу України з другими народами, та о мирну забезпеку торгівлі й промислу — тому й державна організація, яка повстала на сій основі, була організацією мира в державі, хоч і як часто приходилося провадити війни. Натомісць козацька організація, що повстала для забезпеки торгівлі й про­мислу від ворогів, була вже в самому почині та по суті військовою організацією з метою постійної оборони супроти ворожих наступів.

На Придніпровю твориться уже під кінець 15. віку оружна організація для оборони свобідного промислу. Вона веде по­стійно дрібну партизантську війну з Татарами, організуючи оборону проти вічних наступів та реванжуючися за вічні пусто- іпення й грабіжі. „Розбійничо-воєнний промисл Татар своїми прикладами впливав на організацію анальоґічного воєнно-роз­бійничого промислу серед української людности, з оборонної організації формуючи воєнне ремесло, зачіпне, агресивне, з меш­канців обовязаних до оборонної служби — вояків-спеціялістів, для яких війна ставала стихією”. (Грушевський). Ся організація переводилася первісно незалежно від польської державної власти, не торкаючи сих правних порядків, які завела була Польща. Але в другій половині 16. віку (1570—1590) дало польське правительство сій козацькій організації осібні права й привілеї. Польща не мала сили опертися татарським ні турецьким напастям, та скористала з утворення української козацької організації на Придніпровю, щоби позискати тривку охорону східних границь своєї держави. Тому Польща признала сій організації спеціяльні „привілеї”, які дали козакам можність зберігти вищі організаційні форми. Українські козаки дістали окремі козацькі власти й козацьку юрісдикцію; згодом знесено залежність від панських дворів, та військовий осередок, Запо- рожська Січ, стала осередком нового суспільного життя того українського населення, яке підійшло під сферу впливів по­ширеної козацької організації. З усіх усюдів напливала на За- пороже українська людність, щоб увільнитися від панського утиску й зажити свобідним життям — і так зазначилися останні десятиліття 16. і перші 17. віку незвичайним поступом україн­ської кольонізації в Східній Україні. В сьому часі віджили на Україні давні традиції самоуправного „вічевого” устрою.

Весь устрій Запорожа концентрувався у війську. Козацьке військо ділилося на полки; на чолі полку стояли полковники. Полки ділилися на сотні зі сотниками на чолі, сотні ділилися на десятки, якими проводили атамани.

Устрій

Запорожа.*

Гетьман.

Провідник війська називався гетьманом. Гетьмана, полков­ників ітд. вибирало військо. Про вибір гетьмана та його власть висловлюється БопляН) як слідує:

Гетьманські ради.

Причина повстання Хмельниць­кого.

„Збираються старі полковники і старі козаки, що мають між ними повагу і дають голоси на того, кого вважають най­більше здатним до того. Хто дістав більшість голосів, той б вибраний... Колиж вибраний козак приймає гетьманський уряд, він дякує раді за зроблену йому честь; хоч він негідний і не здатний до такого уряду, одначе обіцяє, що буде силку­ватися своїми стараннями і пильністю зробити себе гідним, служити їм всім взагалі і кожному зокрема, і життя його го­тове буде завсіди на услуги його братям. На сю промову пле- щуть йому і кричать: vivat, vivat, а потім кожний підходить до нього, в порядку своїх ранг, віддає поклін, а гетьман подає йому руку... Так вони вибирають вожда — се буває часто в пустім степу. Називають його на свій мові гетьманом, слухають його; власть його необмежена; він може стинати і на палю сажати непослушних. Поступає суворо, але не рішає нічого без воєнної ради. Але й гетьмана може спіткати біда. Він мусить бути незвичайно обережним на війні, щоби не сталося нещастя, і в усякій нагоді й трудних обставинах має показати себе проворним і пильним, бо як покажеться плохим..., зараз ви­бирають на його місце иншого".

Побіч гетьмана істнувала прибічна рада гетьмана зі стар­шин. Усі важливі справи обмірковувалися при помочі сеї ради. Крім сього гетьман покликував нераз і раду з цілого населення; ся рада являлася загальним вічем, в якім увесь демос брав участь. Не було розмежено, що належить до компетенції одної чи другої ради; се належало або до розваги самого гетьмана або дотичної ради. Рахування голосів або констатування біль­шосте не було — се міркувалося на око. Загальний збір обявляв рішення криком і киданням шапок.

Серед таких внутрішних установ Запорожська Січ по­ширювала свої впливи поза межі самого погранича. Вже в 16. та 17. віці причислювали себе значні маси селянського й міщанського населення до козачого війська, зосібна тривка воєнна організація виконувала вельми притягаючу силу й на українську шляхту, котра з „правами та привілеями" козаць­кого війська хотіла задержати своє упривілеєне становище в суспільности. Вічний воєнний стан приневолював населення брати безпосередню участь у війні, і тому щораз більше людей записувалося „в козаки".

Та чим більше Січ зі своїм окружениям відріжнювалася своїми „правами й привілеями" від решти Польської Держави, чим більша вона ставала немов „державою в державі" — тим більше вона ставала невигідною шляхетській Польщі. Польща почала жалувати того, що признала козакам права й привілеї, та змагати до відібрання їм признаних свобід. Тому в 17. віці прийшло до оружних конфліктів: Запорож- ська Січ, що мала первісно на меті боронити границь проти Татар, мусіла станути в обороні своїх прав і свобід; з по- граничної охорони проти Татар вона стала військовою орга­нізацією проти Польщі, та гетьман Богдан Хмельницький скинув польське ярмо, побивши польські війська під Жовтими Водами, Пилавцями і Корсунем. Українські землі висвобо- дилися зпід польської опіки; вони злучилися під Хмельницьким в одно державне тіло.

На війні здобута українська державність мусіла постійно піддержувати себе війною. Воєнна організація стала одинокою основою цілої державної організації. Вонаж вимагала по суті свідомого сцентралізування найвищої влади в особі гетьмана, голови козацького війська. Не стало вже польского короля, до якого ранійше зверталися утиснені Українці, шукаючи у нього даремно помочі проти утиску польських вельмож, польських урядників. Та не стало й сих останніх, зосібна польських старо­стів. Гетьман Запорожського війська став головою увільненої зпід ярма держави, а головні функціонері українського війська мусіли помалу переняти обовязки давних польських урядників.

Воєнна організація Хмель- ниіцини.

Правний характер державного устрою.

З гетьманом козацького війська на чолі прибрала Україн­ська Держава зверхню форму автократичної держави. Але, абстрагуючи від усяких зверхніх проявів автократизму, Українська Держава не могла підчас Гетьманщини стати справжньою монархічною державою звичайного тоді євро­пейського типу. На протязі 17. та 18. століття вона не могла скинути із себе тих суспільних форм, які перейшли до неї з минулих століть. Перш за все, як було сказано, не завмерли традиції ранійшого народоправства, та вибірна система, хоч як вона згодом почала маліти, не переставала характеризу­вати державно-правний лад республиканським. Українська Держава була й залишилася республикою, хоч гетьман мав рішаючу власть на Україні та побіч нього старшина вибо­рола собі упривілеєне становище в державнім устрою. Вже під Хмельницьким державний устрій України містив у собі побіч автократизму гетьманської влади рівночасно демокра­тичні й оліґархічні елементи.

Головні риси державного устрою Геть­манщини.

Користуючися скупими та доволі неясними історичними даними про устрій за часів Гетьманшини, можемо його ко­ротко ось як представити:

Гетьман був не тільки начальником козацького війська, але й начальником Української Держави. Його воєнний штаб, себ-то „Генеральна рада", заступала місце міністерської ради при боці гетьмана. До сеї ради належали м. и. генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний осаул, генеральний писар. Сей останній завідував справами, які переходили через „Генеральну військову канцелярію". В ній рішалися найважнійші державні справи, не тільки військові але й цивільні. Компетенція з початку не була обмежена — щойно пізнійше під впливом Москви вилучено з неї фінансові та судейські справи і пере­дано осібним комісіям. Головою генеральної військової канце­лярії був все таки сам гетьман; генеральний писар виконував тільки резолюції гетьмана.

Держава ділилася по полкам відповідно до того, з якої теріторії комплєтувався полк. На чолі полку стояв полковник; зверхність полковника обіймала в першому ряді військові справи, але мало-помалу вона поширилася на всі важнійші адміністра- ційні справи дотичного округа. До виконування щораз зроста­ючої компетенції полковники послугувалися окремими помі­чниками, і так витворилася м. и. постійна інституція полкових суддів.

Полкова власть змагалася щораз більше — бо гетьліан не був в силі обняти своєю властю цілого простору держави. Полковники росли в силу не тільки у відношенні до гетьман­ської власти, але й у відношенні до внутрішного життя цілого населення дотичного округа. Полкова власть почала вступати на місце ранійшоі старостинської і домініяльної власти, та їй підчинилося не тільки селянське населення по селах, але й мі­щанське по городах; осталися тільки незначні решти ранійшого народоправства. Так і звичай вибирання полковника членами полку став згодом або чистою формальністю або перестав переводитися в дійсносте; за тим стратив первісний вплив на­селення на свою правну судьбу цілу актуальність.

В полках підчинялися полковникам сотники, начальники своїх сотень. їх влада була в льокальних межах сотні щодо змісту така сама, як полковників у полку. Тільки згодом богато сотників стратило первісну компетенцію під впливом перемож­ного натиску полкової власти.

Взагалі помічається щораз більший вплив „старшини*, яка придбавши собі багато землі, відновила традиції давньої польської шляхти.

Спершу була військова рада осередком найважнійших по­літичних діл держави. Вона вибирала гетьмана. Але небаром, коли козацтво стало великою масою, та показалося, що ци­вільними справами військова рада не може як слід занятися, головні справи політичної управи перейшли на иншу раду, т. зв. раду старшин. До сеї ради належала перш за все „ге­неральна рада", та крім сього представники полків і усі инші особи, що мали визначний вплив у війську. Вони прибрали форми привілейної шляхетської кляси. Рада старшин представ­ляла собою олігархію визначних українських родів, яка щораз більше нищила рештки давнього народоправства.

Переяславський договір (1654) піддав Україну під протекто­рат російського царя з задержанням повної автономії — але 1775 знищила Москва Січ і так скінчилася Українська державність.—

V. Годі виробити собі точний погляд на розвиток держав­ного права, не звернувши уваги на характерні елементи дер­жавної ідеї в Росії.

V. Росія.

Характерні риси — відмінні від України;

Сей розвиток ішов не тільки відмінним шляхом, ніж на Україні, але й по иншим провідним принціпам, чим у других європейських державах. Початок сього розвитку бачимо вже в середньовічу, але головна роля його припадає на нові віки, тому згадуємо про нього щойно на сьому місці.

Російські письменники стараються залюбки виказати без­посередній звязок між періодом княжої доби Київської Держави а Московською та Петербурською добою Російської Держави, але сей звязок є що найвище хронольогічний, не органічний. Ріжниці між тими історичними добами є у державному праві так значні і так очевидні, що годі дошукуватися в чім небудь спільного джерела між основами українського права та осно­вами пізнійшого московського права. Правда, що в пізнійшім московськім праві находимо богато правних постанов із дав- нійшого українського права, але вони були тільки „рециповані*, оскільки ходило о доповнення правних постанов, яких російське право не витворило, а які російські царі мусіли перебрати, щоби дати своїм підданим детальні правні приписи. Деспотичний характер російських державних установ не дав розвинутися народньому, себ-то звичаєвому праву; взагалі все право но­сило пятно абсолютної влади монарха.

Відмінні від Захід­ної та Середньої Європи.

Два головні моменти в розвитку MOCKOBb- ского права.

„Велико- русскі семейні общини".

Mockobcl- хняэі, опісля царі.

З другого боку російський деспотизм не має нічого спіль­ного з абсолютизмом Західної ні Середньої Европи. В Росії не було станів в значінні инших європейських держав, та по­одинокі верстви населення не мали навіть сього обмеженого впливу на владу, як деінде. Абсолютизм західно-та середньо­європейських держав не стратив ніде свого договірного характеру у відношенні монарха до населення, хоч-би як велику у сьому відношенні монарх мав перевагу; тому навіть абсолютний мо­нарх мусів зберігати іига quaesita своїх підданих. Натомісць російський абсолютизм був одностороннім, орієнтальним деспо­тизмом без сліду якого-будь правного звязку, який вязавби його з населенням. Все, що живе в державі, має їй слуЖити, а що деспот був одиноким представником найвищої влади в дер­жаві, то все мусіло йому служити. Йому мали служити не тільки його піддані, але й все те, що вони мали. Поняття при­ватної власности виринуло в Росії щойно під впливом євро­пейської культури за Катерини II.

Виходячи від скупих історичних даних, можемо вказати на два моменти, які в засновку московського державного права мали вплив на майбутній його розвиток; се —з одного боку общинний устрій суспільних звязків, з яких повстала держава, з другого боку переважаючий орієнтальний вплив позаєвропей­ських племінних елементів самого населення.

Не можна сумніватися, що істнували т. зв. „великорусски, семейні общини", що звязували родину та її недвижиме майно в одну зорганізовану спільноту, яка розпоряжувала всіми чле­нами та спільним маєтком. У дальшому розвитку бачимо об­щинний устрій в родах, селах та волостях. Роди, опісля села та волости, концентрують під своєю управою ціле майно, вони є справжніми представниками річевих прав на майні дотичного роду або дотичної волости чи села, вони розділюють його між членів, але так, що майно роду, села або волости лишається при роді, при селі або волости, та ніхто з членів не має, як такий, приватного права власности. Члени „общини" підчиня- лися під свою управу, виконуючи приписи своїх старших. Ko- лиж опісля повстали „землі" і приняли общинний устрій, та коли землі дали підставу до заснування держави, то й держава носила всі знамена общинного устрою, без приватної власности, та з признанням головного розділу майна тим чинникам, які стояли на чолі держави. Ce використали попередники москов­ських князів і самі московські князі, та до того допомогла їм безперечна орієнтальна концепція деспотичної влади, яка найшла в общинному устрою тривку підпору.

До сього не прийшло однак від разу. Щойно з хвилею, від коли зросла військова сила московських князів та вони заво­лоділи над другими князями, заборонено шляхті зголошуватися до особистої служби поза межами держави; вони му сіли викону­вати військову і цивільну службу в межах московської держави. З другого боку вдалося московським князям, опісля царям, звязати селян (в 16. віці) і міщан (в 17. віці) з землею, зро­бити з них glebae adscript!, з тим, що мусіли для держави „тягнути тягло", себ-то давати державі те, що від них зажадає. Так ділилися піддані на 2 категорії, особистих прислужників, що служили особисто державі, і „тяглих людей", що своїм маєтком або працею стояли на службі держави. Великі князі (опісля царі) давали особистим прислужникам в нагороду добра. До державних або т. зв. дворцевих вотчин зачислювано не тільки добра, котрі до нікого не належали, але й маєтки князів. Загалом не було ріжниці між майном великого князя (чи царя) та майном держави. Але й всі инші добра не були приватною власністю ні поодиноких осіб, ні общин. Держава залишала їх лиш остільки під розпорядимістю поодиноких осіб або общин, оскільки се відповідало потребам держави; московська держава піддержувала лише трму общинний устрій сел, волостей ітд., що сі „общини" давали солідарну поруку за всі повинности, які піддані мали виповнити. Та коли пізнійше показалося, що є в інтересі держави в містах, а декуди й по селях піддержувати розвиток „вотчин" поодиноких осіб, то держава підперла й се змагання, так що право до особистої розпорядимости майном прийшло під кінець московської доби (в початку 18. століття) до великого значіння. Але хоч як далеко сягав вплив москов­ського великого князя (або царя) в тому періоді, хоч як часто бувало, що великі князі (або царі) роздаровували своїм при­служникам добра, які належали до поодиноких общин, то всеж таки вони ще признавали общинні права; щойно Петро Ве­ликий зніс „чорні сельські общини" та зрівнав їх добра з иншими фіскальними добрами (1754).

Московський період тривав до Петра Великого. На чолі держави стояв великий кназь, опісля цар. Він мав усю власть в державі: „самодержець" (αυτoκρdτoρ). До поради покликував з одного боку боярську думу, як коллегію визначних бояр, та періодичні збори т. зв. „земського собору* з ріжних верств

Московсь­кий період.

Великий князь (цар); боярська дума;_u земський собор.

Центральні уряди та льокальна само­управа.

Другий період: Російска Імперія. Загальна характери­стика.

населення. Ще в 14. віці мав великий князь обовязок покли­кувати боярську думу; в 15. віці було се тільки моральним обовязком, але в 16. віці оспорювали московські князі сей обо­вязок. З початку 17. віку рішено задержати сю інституцію, але з одного боку зроблено боярську думу тільки помічною радою монарха, з другого боку розширено склад сеї ради також на членів нешляхетського походження („дяків^a ітд.). „Земський собор" основано щойно в половині 16. віку. Най­більше значіння мав він в 17. віці, коли обговорював законо­проекти, питання заграничної політики, вибирав царів ітд. Последний „земський собор" зійшовся з нагоди прилучення України (1653).

Поверх сього істнували від початку 16. віку окреліі цен­тральні уряди, т. зв. „прикази". Запроваджувано їх відповідно до потреби з найріжнороднійшим кругом ділання; при тім не було.ні сталої системи, ні сталого означення компетенції. До помочі урядникам додавано „дяків"; писарі називалися „під­дячими".

Льокальна самоуправа московського періоду переходила три фази розвитку. Аж. до половини 16. століття люнархи висилали на провінцію намісників, що виконували владу в імени монарха. Вони удержувалися з грошей та натуральних чинитьб населення (т. зв. „кормленіе"). Від другої половини 16. сто­ліття монархи намагалися завести самоуправу, але не могли перевести її як слід, бо між тим людність щораз більше закрі- пощувалася. Тому від початку 17. століття бачимо на про­вінції уже областних начальників, висиланих з центра; вони називалися „воєводами". Але й вони не дописали, бо не було верховного нагляду, та провінції були здебільшого дуже від­далені від центра.

Другий період обіймає історію Російської Імперії від Петра Великого. Він називається також Петербурським періодом російської історії, бо Петербург став осередком держави.

Петро Великий поклав основи могутньої держави. Але хоч намагався піти шляхами європейської культури, не змінив нічого в самім характері царського „самодержавія" та поста­рався тільки о виразне спрецизовання його в законі. „Само­держець не складає ні перед ким із своїх діл рахунку та має силу й власть, як христіянський володар правити своїми дер­жавами й краями по власній волі й мисли". Воля монарха є „указом", а указ єсть одиноким джерелом права. Петро 184

В. зніс „общинное землевладѣніе чернихъ сельськихъ общинъ”; воно розбилося в одній части на право поодиноких осіб, та в головній части перейшло в „казну” (фіскус). По містах за­володіло право приватної розпорядимости. Так могла Кате­рина II. без трудности реципувати поняття приватної власності! з инших європейських законів.

Станувши на чолі Російської Імперії, Петро В. приступив до основних реформ на підставі західно-європейських взірців. Він намагався відтворити державні стани на взір инших євро­пейських держав, однак се не могло йому як слід удатися, бо якраз становий устрій в Европі хилився тоді до упадку. Так повстало 5 станів: шляхетський стан з вищих категорій „служилих людей”; міщанський стан з мешканців міст; стан дер­жавних селян з низчих категорій служилих людей та з воль­них селян; стан підданчих селян, що були на панщині земель­них власників; вкінці духовний стан з духовників і їхніх дітей. Законодавство нормувало в подробицях права та обовязки поодиноких станів і їхнє суспільне становище в державі. Ста­нові ріжниці йшли по законам так далеко, що не було так легко в них визнатися як слід. Характерною признакою сього суспільного розмеження було те, що воно не витворилося органічно із суспільних обставин, тільки було здебільшого визначено законодатною властю російських царів.

Першою державною реформою Петра В. було знесення боярської думи, зачим пішло й знесення земського собору. Він дав почин до нового адміністраційного апарату. В пер­шому ряді запровадив (1711) найвищу дорадну інституцію: „сенат" та передав їй головні функції екзекутиви. Склад се­нату був бюрократичний. Дальше він утворив з початку тайну, опісля явну інституцію з генеральним прокурором сенату на чолі; метою її була загальна контроля виконування законів. Біля тих інституцій витворилася вельми складна бюрократія, яка за наслідників Петра В. перебрала цілу управу держави та здобула собі безпосередній вплив на законодавство. За на­слідників Петра В. перейшов головний вплив із сенату на „верховний тайний совет" а за Анни (1730—1740) на „мі­ністерський кабінет" Елисавета (1741—1761) привернула назад давній сенат. Усі ті інститути стояли на бюрократичній основі. Щойно Катерина II (1762—1796) зробила спробу при­тягнути представників населеня до співучасти при укладанні законів з дорадним голосом, але вже її син Павло 1 (1796—

Реформи Петра Великого.

Централь­на управа за Петра Великого та його наслід­ників.

Льокальна адміністра­ція.

І. Історія консти­туції.

Державно- правна система неред­ко нститу- ційпої доби.

1801) повернув до давніх традицій „самодержавія". Під Ка­териною II. задержав сенат тільки функції найвищого суду та найвищої контролі адміністрації.

Церковну управу переймила від 1721 р. осібна духовна коллегія, зложена по взірцах евангелицької цеокви — т. зв. „святий синод* з „оберпрокурором" на чолі.

Так само старався Петро В. перевести реформу централь­ної управи на провінції. Намісць давніх „приказів" заведено коллеііяльно зорганізовані уряди по шведському приміру. Але ся реформа не дописала, бо не було відповідних сил, щоби перевести таку систему в цілій державі, тому Катерина II. по­вернула до одиничної системи, доручаючи поодинокі галузі адміністрації поодиноким особам.

Вкінці звернув Петро В. свою увагу також на льокальну адміністрацію. Одначе його реформи були недоцільні, він сам їх постійно зміняв, так само змінювали їх його наслідники, аж Катерина II. поставила сю адміністрацію на нових тривких основах. Вона запровадила осібну їуберніяльну адміністрацію, зорганізувала поліцію тощо, чим дала підставу до тих інсти­туцій, які удержалися до всесвітної війни. Адміністрацію міст оснував Петро В. на примірі балтійських областей: на чолі стояв головний магістрат з урядників у Петербурзі та вибірні магістрати инших міст. Організація була станова. Катерина II. поділила її на два орґани: загальні збори під назвою „Дума," з вибірних заступників міст, та екзикутивний орган з 6 осіб, вибираних „Думою".

б) Історія і теорія конституції.

І. Середньовіче витворило поняття суверенности держави, що перейшло до нових віків. Але хоч у нових віках вироб­ляється в цивілізованих державах, головно в Англії, погляд, що монарх є органом держави, всеж таки залишилася із середньовіча така конструкція, що держава, якаб вона й не була, основується неначе на контрактовому відношенні між монархом та громадянами. Формальним висловом сього від­ношення являлися закони, які в абсолютній монархії виходили з односторонньої волі монарха, фінгуючи згоду громадян, в мо­нархіях инших категорій зі згоди монарха та покликаних пред­ставників упривілеєних станів або инших одиниць. Навіть в Англії, де парламентаризм заволодів монархічною системою влади, залишився до французької революції ранійший принціп, що монарх має право жадати послуху від громадян, та гро- мадяне мають право домагатися, щоби монарх придержувався границь закона. Громадяне мусіли робити розрухи, щоби здо­бути для себе свободи, та коли їм вдалося осягнути ті сво­боди революційним шляхом, то сі останні не являлися суб- єктивними правами громадян супроти держави, тільки обо- вязками правління супроти громадян, що їх можуть змінити пізнійші закони. Навіть ті політичні свободи, які виборов собі англійський нарід до кінцевих десятиліть 18. віку в боротьбі зі своїми монархами, чи в т. зв. Magna Charta libertatum з 1215, чи в Petition of right з 1627, чи в Habeas corpus з 1679 або в Bill of rights з 1689, не є нічим иншим, як зобовязан- нями влади до близче означеного поведения супроти громадян, та не запоручували громадянам ніяких субєктивних прав на будуче. Сюди належала напр. постанова, що не можна за­водити виїмкових судів, що не можна установляти нелюдсь­ких кар, не можна накладати податків без закона, ні держати війська без згоди парляменту ітд.

Отся державна система змінилася однак з кінцем 18. сто­ліття. Реформа обняла якраз оба згадані питання. Переведено не тільки зміну системи „громадянської свободи", надаючи їй характер тривких основних субєктивних прав людини супроти держави, але й зміну відношення монарха до загалу громадян, себ-то народу в сьому розумінні; монарх перестав бути окре­мою контрактовою стороною супроти загалу громадян та став сам членом загального громадянства, що перетворилося у свідому демократичну єдність. Сю реформу підготовили фільо- софічні наукові теорії від 17. до кінця 18. віку та здійснення конституційної ідеї в ново заснованих державах Америки.

Перший почин вийшов від теоретиків права натури: Гу- гона Ґроціюса, Пуффендорфа, Вольфа і др., що, виступаючи проти виключно зобовязуючої сили позитивних законів, вказу­вали на инше право, дане людині з природи, споконвічне та невідмінне, право, зазначене незатертими буквами в глибині людського серця, право щоправда не писане, але оперте на фільо- софічних міркуваннях з „натури", тим сильнійше, що від зміни позитивних правних систем цілком незалежне. Так витворили теоретики права натури поняття „вроджених" прав людини.

Ідучи сими шляхами, поставив англійський фільософ Льокк поняття „громадянської свободи" і поняття приватної влас- пости основними правами людини, які істнують по суті без огляду на державу; але коли прийшлося перевести сі права в дійсність, він не вийшов покищо поза межі ранійшої ідеольогії, домагаючися тільки, щоби законотворча власть з огляду на громадян не переступала визначених границь; притім він при­держувався в границях згаданих повище англійських законів.

Реформа з кінца 18. віку.

Теоретики права натури.

Льокк

і Блекстон.

Тому Льокк не станув ще свідомо та послідовно на ста­новищі справжніх основних прав людини', се останнє можна сказати щойно про Блєкстона. Він зачислює до основних прав людини право на особисту безпечність, право на особисту сво­боду та право власности. Ci права прислугують на його думку громадянам і проти держави, та державні закони мають обо- вязок берегти сих основних прав.

Натомісць має Льокк велике значіння для другого пи­тання, а саме щодо конструкції дерЖавної влади. Він дав почин до тої конструкції, яка стала опісля основою консти­туційних систем — тому мусимо на неї зупинитися.

Він ділить державну владу на три власти: законотворчу, виконуючу й договірну. Законотворча — складає закони; ви­конуюча — виконує їх; договірна — має заключувати дого­вори з другими державами, союзи, та рішати про війну й мир. Законотворча власть виходить від народу, себ-то від загалу громадян; вона є тому найвищою, суверенною властю в дер­жаві, якій підчиняються дві другі категорії властей, виконуюча та договірна. Ce подчинения лежить одначе лише в тім, що виконуюча та договірна власть мусить вязатися законами. З другого боку законотворча власть є настільки залежна від виконуючої власти, що головний представник сеї власти, мо­нарх, санкціонує закони, та без його санкцій закони не можуть мати правної сили. Законотворча та виконуюча власть мусять бути від себе відділені; натомісць виконуюча власть може лу­читися з договірною властю.

Ci провідні думки англійського фільософа про поділ дер­жавних властей мали великий вплив на розвиток конституцій­них ідей в Америці. На остаточну конструкцію європейського конституціоналізму мала однак більший вплив инша теорія, те­орія щодо часу пізнійша, щодо змісту дещо відмінна. Ce теорія французького фільософа Монтескіе.

Монтескіе.

Монтескіе ділить державну владу також на 3 власти: пер­шу — законотворчу, другу — виконуючу, третю — намісць договірної — судейську. Всі три власти мусять бути від себе відділені. „Де законотворча власть лучиться в одній особі чи в одній корпорації з виконуючою власно, то є в небезпеці свобода, бо монарх або сенат можуть видавати тиранські за­кони, щоб їх по тиранські виконувати. Колиб знова получити законотворчу власть зі судейською, то не булоб по правді ніяких законів, бо суддя, що бувби також законотворцем, мігби довільно відступати від законів або зміняти їх до вподоби. Та вкінці, колиб не відділено судейської власти від виконуючої, мавби суддя тиранські права, а що тоді його власні інтереси гралиб важну ролю, то суддя мігби виконувати закони само­вільно. Тому всі три власти мусять стояти побіч себе, причім одна власть мусить бути ограничена другою, щоби ніодна з них не мала можности надуживати своєї сили".

Теорія Монтескіє належить до головних основ майбутніх конституцій.

Але завершення модерних конституційних ідей вийшло щойно від Руссо. Треба було відкинути старий проблем гер­манської держави, що основувалася на фікції договору між монархом та народом. З сею фікцією мусіла впасти ціла мо­нархічна система середньовіча. На її місце поставив Pyecd теорію соціального контракту кожного громадянина з зага­лом усіх громадян, як репрезентантом загальної суверенної волі. Так поставив Pyccd нові основи під поняття суверен­ности народів. Держава остільки суверенна, оскільки суве­ренний народ — намісць поняття суверенности держави при­ходить поняття суверенности народу, як загалу всіх гро­мадян держави. Монарх не має, як такий, окремих прав, тільки такі, які припадуть йому на основі загальної волі народа. Не монарх, але народ є сувереном в державі. —

Так витворила наука основи нової державної системи. Міжтим вона почала заводитися в нових громадах та дер­жавах Північної Америки. Тут творилися нові оселі й держави, що запроваджували в себе самостійно, за волею самих висе­ленців, новий суспільний лад на тривких демократичних під­ставах. Англійські виселенці покидали сторий край (Англію), щоб у новому світі (Америці) висвободитися від обмежень старої держави та зажити повною громадянською свободою. Спільна їх судьба на. спільних клаптиках землі, куди вони оселилися, вказували їм одинокий шлях творення нових ко- льоній, чи нових держав, та сим шляхом був очевидно дійсний (не фікційний) соціальний контракт громадян між собою. Те,

Руссб.

Нові держави Північної Америки

Перші кодифікації основних прав.

що Pyeco поставив в половині 18. віку як фінкцію для оправ­дання своєї теорії модерної держави, се переводили англійські виселенці вже від початку 17. віку при творенні нових кольоній та держав в Америці. До перших таких контрактів належить договір 41 вигнаних з Англії конгреціоналістів з 11. падолиста 1620. У сьому договорі вони зобовязалися получитись в одно політичне й громадянське тіло для збереження суспільного порядку; вони зобовязалися видавати окремі закони та підчи- нятися вибраним урядникам. За тим пішла ціла черга осельних договорів при засновуванні нових кольоній. Велике політичне значіння мало заснування кольонії в Мессетшудзетс в 1629. році. Кольонія вибрала молодого індепендента Роджера Уйлліємса своїм духовником та проголосила за його почином у перве повну свободу совісти та розлуку церкви від держави. Сю ідею переймили опісля всі нові кольонії й держави Північної Аме­рики, і так принялося одно із найважнійших основних субєк- тивних прав людини. За ним пішли дальші права на свободу й власність. Теорію фільософів права натури, з осібна теорію Льокка й Блекстона, принесли виселенці до Америки, та пере­вели її в дійсність шляхом свобідних соціяльних контрактів між собою. В другій половині 18. віку стрічаємо вже цілу вя­занку основних прав супроти держави, яких держава не сміє нікому відбирати — та з другого боку приймається загаль­ний принціп, що вся влада виходить від народу і що повинна бути так сконструована, щоб служила рівно всім громадянам; до того вона повинна ділитися на три власти.

Чим більше почали нові американські держави поглублю- вати свою організацію, тим більше вони відчули потребу виразної кодифікації тих проблємів, на яких оснували свою молоду державність. І так вийшла перша кодифікація сих норм у ВірдЖінії, де народній збір проголосив торжественно „права людини" 12. червня 1776. Тут зазначено у вступі, що всі люде є вольні й незалежні, що кожна людина має уже з природи т. зв. природжені права, себ-то: право користуватися життям і повною свободою, права на засоби до життя, значить на посідання й власність, та право стреміти до щастя і повної безпечности (точка 1). Вся влада спочиває на народі й ви­ходить від нього; представники влади є повновластцями народу та перед ним відповідають ^точка 2). Для забезпеки й охорони громадян установляється правління. Воно має мати таку форму, що далаб усім запоруку повної безпечности та охоронила їх від злої управи. Більшість громадян має тому право зре­формувати, змінити або й цілком відсунути правління, якщо се останнє не сповнить як слід свого завдання. Влада має ділитися на законотворчу й виконуючу власть (точка 5). Вона повинна стреміти до справедливости та ніколи не забувати на основні, природні права (точка 15). До таких основних прав належить зосібна свобода преси (точка 12) й свобода віро­сповідання (точка 16).

Ce короткий зміст першої конституційной грамоти. Всі инші конституційні грамоти американських держав мають по­дібний зміст. Вони починаються по звичаю проголошенням основних прав людини й суверенности народу. Між основними правами людини бачимо, крім свободи особи, власности й со­вісти, право на свобідну пресу, на свободу переселювання, на свобідний заробіток і свобідне звання, дальше свобідне право зборів і стоваришень, не поминаючи й тих політичних прав, які знані були вже в Англії, почавши від Magna Charta liber­tatum аж до Act of settlement. За тим слідує поділ влади на З категорії та обмеження законотворчої й виконуючої власти основними принціпами конституції. Громадяне мають запоруку, що ні законотворча ні виконуюча власть не змінить загальних постанов конституційної грамоти.

Конститу­ція Сполу­чених Держав Америки.

Французь­ка консти­туанта та її постанови.

Завершення тих прав наступило в конституції Сполу­чених ДерЖав Америки. Конституційна грамота Сполучених Держав з 17. вересня 1787 затвердила осібні субєктивні права людини, перевела суверенність народу на демократичних * та республиканських основах, приймаючи систему поділу влади й забезпечуючи найширшим верствам населення вплив на державну владу не тільки шляхом загального виборчого права, але й шляхом народніх зборів.

Так бачимо, що заки прийшло до проголошення нової системи у французькій конституанті, знаходилися її основи в американських конституціях, та коли порівнаємо текст фран­цузької конституанти з конституціями американських держав, стрічаємо безпосередній вплив сих останніх на форму постанов конституанти. Але для Европи становить щойно фрарцузька конституанта безпосередню підставу нової конституційної системи.

Французька конституція з 3. вересня 1791 приняла прин- ціпи революції, проголошені вже 26. серпня 1789. Найважнійші із сих принціпів є:

„1. Люде приходять на світ вольні та залишаються воль­ними і мають рівні права. Суспільні ріжниці можуть зістати тільки для цілей загального добра.

2. Метою кожної політичної сполуки є збереження при­родних та непозбуваємих людських прав. Ті права є: свобода, безпечність та опір проти всякого утиску.

3. Основа суверенности є в народі. Ні корпорації, ні особи не сміють виконувати більше власти, чим її коли-небудь ви­разно признав народ.

4. Свобода — се право все те робити, що другому не шкодить. Тому не можна визначувати природним правам лю­дини ніяких инших границь, тільки такі, що запоручувалиб усім другим членам суспільносте ужиток тих самих прав. Ci границі може визначити тільки закон.

5. Закон може заборонити лише такі ділання, що є шкід­ливі суспільности. Чого закон виразно не заказує, сього не можна заборонювати, та й нікого не можна приневолювати робити те, чого закон не приписує.

6. Закон є виразом загальної волі та всі громадяне мають право брати участь у творенні загальної волі чи особисто, чи через заступників. Закон повинен бути для всіх рівний, без огляду на те, чи кого хоронить, чи карає. А що всі громадяне є рівні супроти права, то й всі мають рівне право, відповідно до своїх здібностей приймати публичні уряди та становища. Притім рішатимуть тільки їхні чесноти та таланти.

7. Нікого не можна обжаловувати ні вязнити, тільки в ви­падках, означених законом, та не інакше, як у формі при­писаній законом.

8. Закон може визначувати тільки такі кари, що є очевидно й необхідно потрібні, та нікого не можна інакше покарати, ніж на основі такого закона, що його ухвалено та оповіщено перед виконанням учинку, з тим що сей закон слідує виконати в приписаній формі.

10. Нікого не можна торкати ізза його поглядів, зосібна релігійних, оскільки виявлення сих поглядів не спиняє законом хороненого публичного ладу.

11. Свобідний обмін гадок і поглядів належить до най- важнійших прав людини; кожний громадянин може довільно говорити, писати, друковати, але має обовязок у випадках, означених законом, відповідати за зловживання тої свободи.

12. Для забезпеки людських чи громадянських прав мусить бути публична влада, тому вона служитиме цілям загального добра, не цілям осіб, яким її повірено.

13. Задля удержання пубяичної влади та покриття ви­датків на адміністрацію держави слідує завести загальні податки; притім треба розділити поодинокі датки рівно на всіх громадян, відповідно до їх здатности до чинитьби.

16. Така суспільність, що не забезпечить сих прав або не переведе поділу власти, не має конституції.

17. Власність є ненарушиме й святе право; тому нікому не можна її відбирати, хіба тоді, коли того жадає публична потреба, признана законом, та й у тому разі тільки під умо­вою попередньої справедливої винагороди”.

На згаданих принціпах станули всі конституції цивілізо­ваних держав. Теорія конституції мусить тому опертися на загальних принціпах французької конституанти.

Притім не можна забути про значіння англійського пар­ляментаризму, що не лише посередньо причинився до при- няття конституціоналізму в Европі, але й безпосередньо при­чинився в майбутньому до сполуки парляментарної системи з конституційною. Про те, оскільки ходить о саму теорію конституції, вона являється самостійним твором, незалежним від парляментаризму; тільки в практичному переведенні кон­ституційної ідеї бачимо великий вплив тих форм, які витворив англійський парляментаризм.

II. Конституція є системою правного ладу в новітній державі. Перш за все мусить бути держава, на якій усі гро- мадяне є покликані наладнати суспільне життя. Держава му­сить оперти свій лад на правних основах. На те вона видає закони. Сама конституція є звичайно законом, і то засновним законом, від якого бере почин законотворча власть, що має дальшими законами нормувати суспільне життя в державі.

В сій державі є усі громадяне рівні супроти права — конституційна держава є правовою державою.

Якщо в державі всі громадяне собі рівні, то вона не опи­рається на вибраних одиницях, ні на упривілеєних станах, тільки на загалі своїх громадян. Сей загал є не тільки суб- єктом права, але й творцем права. Законотворча власть та за нею виконуюча й судейська власть виходять від народа та основується на ньому. Народ, як загал усіх громадян, є су­вереном держави. Намісць суверенности держави в значінню середньовіча й дореволюційної доби нових віків приходить

Значіння ∣ англійсь­кого парла­ментаризму для консти­туції

II. Теорія конститу­ції.

Правні основи закона.

Рівність супроти права.

Суверен­ність народу.

Людські та грома­дянські прана.

Три власти.

Котрі держави мають конститу­цію?

суверенність народу, суверенність усіх грамадян. Держава за­лишається щоправда зверхньою формою суверенности, але весь внутріїинпй зміст суверенности припадає загалові гро­мадян, себ-то народові в сьому розумінні. Якщо на чолі дер­жави стоїть монарх, то й він є тільки одним із громадян, що кермує державою з волі народа та в границях закона. На­род виконує свою суверенність або через заступників або без­посередньо на народніх зборах.

Конституція запоручує всім громадянам основні людські та громадянські права, які він має й супроти держави, зна­чить і супроти законотворчої власти. До основних прав на­лежать, коротко кажучи, три категорії, а саме: 1) природна, особиста й громадянська свобода, 2) право на власність та 3) право на правну охорону.

Державна влада ділиться: 1) на законотворчу, 2) внконо- ючу, 3) судетську власть. Законотворча власть є ареопагом для правних постанов; виконуюча обіймає керму при переве­денні законів; судейська розсуджує правні взаємини та про­тивні праву ділання, чи поміж поодинокими громадянами, чи в їхньому відношенні до держави. Всі ті власти мають окремі органи та здебільшого окремий самостійний круг ділання, але про те вони доповнюють себе взаїмно, щоби витворити по можности одноцільнин апарат загальної волі народу.

Ce є загальні елементи конституції. Де нема сих елемен­тів, не може бути мови про конституцію. Бачимо сі елементи в американській конституції та в усіх конситуційних грамотах Західної і Середньої Европи, вчислюючи природно й Англію, яка щоправда не має писаної конституції на взір инших кон­ституційних держав, але тим тривкійшу конституційну систему, усвячену загальною волею народа шляхом довголітного звичаю. Зате не можемо вважати конституцією того, що завела Ро­сійська держава після війни з Японією (1905 p.). Т. зв. російська конституція не запоручила ні основних прав людини, ні не скинула із себе абсолютистичного характеру влади та підчи­нення громадян під односторонню волю царя чи його камариллі. Чи радянська влада совітської Росії має характер конституції, розважимо щойно у відділі історії девжавного права після всесвітної війни.

в) Конституційної держави до всесвітної війни.

Конституційні ідеї не принялися зразу в усіх цивілізованих державах; вони перебули часи реакції та часи нової революції, аж удалося на протязі 19. віку усталити такі форми держав­ного права, що приняли провідні ідеї французької конститу- анти. На фактичне нормування установ сеї доби мав з одного боку вплив ранійший англійський парламентаризм, з другого боку французький ancien regime. Так задержали попередні форми державного устрою велике значіння й серед нових, конституційних ідей. Революційні конституційні ідеї стали пред­метом еволюційного розвитку.

Заки прийдемо до характеристики державних форм типіч- них конституційних держав, мусимо зазначити, що давний по­діл держав на монархії, аристократії та демократії стратив своє первісне значіння. Є такі монархії, яких характер є де­мократичний, з другого боку такі держави, яких установи ви­даються на зверх демократичними, та про те мають богато останків ранійшого аристократизму. Тому ліпше ділити консти­туційні держави на парляментарні і т. зв. демократії — але й при такому поділі треба памятати, що парляментарні форми ре­презентації стрічаємо в усіх модерних конституціях, тільки вони ріжняться між собою тим, що в одних є парламентарна сис­тема основою цілого державного устрою, між тим коли в других побіч парламентарних форм переведено як слід справжню де­мократизацію державного апарату. Головними типами другої категорії являється американська й швайцарська система; до першої категорії належать м. и. англійська та французька система. До сього останнього типу зближається також устрій Німецької Держави перед всесвітною війною, хоч не може бути сумніву, що він виказує богато своєрідних рисів, скріплюючи монархізм.

Тому мусимо близче придивитися до сих систем, та щоби образ державного життя був повний, мусимо також згадати про державний устрій Російської Держави. Притім має вагу поділ державної власти на цетральну владу й на льокальну управу, зачим в першу чергу подамо характеристику централь­ної влади, щоб опісля приступити до льокальної управи.

І. Сполучені Держави Північної Америки є звязковою дер­жавою, що вяже більше число держав в одно державне тіло.

Загальна характеристика американської системи лежить із* 195

Загальні міркування.

І.

Сполучені Держави Північної Америки.

Загальна характери­стика

Від держав до унії.

Виключна компетен­ція унії.

Поодинокі держави. Законо­творча власть.

у тому, що її творці старалися в усіх категоріях власти, чи вона законотворча, чи виконуюча, чи судейська, завести без­посередній вплив широких народніх мас на саму конструкцію власти та піддати владу під найдальшу контролю незалежних народніх елементів. Репрезентаційну систему принято лише на­стільки, наскільки виконання та обяв загальної волі не могли обійтися без заступництва.

Державна влада розвивалася історично від поодиноких дерЖав до унії, себ-то від самостійного устрою малих держав до звязку тих держав в одну державну спільноту. Тому щоби зрозуміти суть центральної влади цілої унії, слід перш за все зупинитися, хоч коротко, на устрою поодиноких держав. Аме­риканські держави, які належать до державного звязку, е ще й нині головними джерелами права та правної власти. Вони рішають про головні правні питання своїх громадян без вмі­шування унії — та звичайною нормою являється правління поодиноких держав, щойно виїмком від сеї норми правління унії. Постанови унії є верховними постановами кожної держави зосібна. Ci постанови зберігатимуться не тільки органами звязку, але й органами поодиноких держав.

До виключної компетенції унії належать зосібна: загранична політика, з правом заключування заграничних договорів, право виповіди війни та орудування оружною силою звязку; питання міжнароднього права; право означувати торговий оборот між поодинокими державами унії та з загранищею, право бити мо­нету, нормувати поштовний оборот в державі, охорона патентів і духової власности. Вже з того слідує, що унія займається тільки такими спільними справами, які по своїй суті мусять бути в мо­дерному житті сцентралізовані та не можуть бути віддані під самостійну управу поодиноких членів звявку. Поза тими спра­вами задержують поодинокі держави свою повну самостійність; зосібнаж прислугує їм самостійна фінансова господарка з огляду на власні видатки. Всі цивільні, карні й релігійні права належать до компетенції держав, та все що підходить під поняття ци­вільного, промислового чи карного права, виходить від за­конотворчої власти держав, залишаючи при унії тільки такі питання, що торкаються безпосередньо інтересів та організації самої унії.

Кожна держава має свою законотворчу власть, що скла­дається з двох палат: із сенату та із репрезентаційної палати. Як сенатори так і посли виходять з вільного вибору; ріжниця є тільки щодо величини виборчих округів; сенаторські округи більші, посольскі менші. Держави Північної Америки задержали двопалатну систему тільки тому, щоби забезпечити подвійну працю над законами та обосторонну провірку, не допускаючи до монополізації лєгіслятивного тіла. Законотворчу працю обох тіл підготовлюють комісії, які притягають до спільної роботи фахівців з широких народніх мас. Репрезентаційні палати ви­бирають своїх президентів, між тим коли сенати поодиноких держав радять звичайно під проводом віцеґубернаторів.

Якщо придивимося до законів поодиноких держав, то вже серед них бачимо основну ріжницю між конституційними та иншими законами. Кожна держава має свою власну конститу­цію та зберігає конституційні закони як найвищі основні закони публичного й приватного життя під особливою санкцією. Кон­ституційні закони запоручують усі свободи громадян супроти держави — тому можна їх змінити тільки в надзвичайних формах, які приписує сама конституція. Ci закони є так тривкі, що їх не сміють зміняти инші закони шляхом звичайної лє- гіслятиви. На сторожі конституційних законів стоїть судейська власть; во науневажнює на внесок пошкодованої сторони ті за­конні постанови, що противляться конституційним нормам. Північно-американські держави мають свої конституції пере­важно з часів творення держав перед унією; але вони по­ширюють постійно свої конституції щораз новими правними постановами, щоби їх забезпечити перед постійною флюктуа- цією звичайної лєгіслятиви сенатів і репрезентаційних палат. А що конституційні закони повстають звичайно при безпосе­редній участи народніх мас, то американські держави витво­рили в тій інституції демократичний коректив проти змагань законодатних тіл до партійности та монополізації. Таким чи­ном народній збір стає в головних справах безпосереднім представником лєгіслятиви.

Виконуюча власть держав відділена від законотворчої. На чолі виконуючої власти стоїть тут Губернатор. Він має берігти виконування законів. Губернаторів вибирають безпосередньо народні збори. Таксамо народні збори вибирають державного секретаря, найвищого прокуратора та найвищих скарбових урядників, а в деяких державах також найвищі шкільні власти, залізничих комісарів і инших важнійших урядників. Над урядниками, яких вибрали народні збори, губернатор не має власти. На загал беручи, губернатори не часто покликують

Сила конститу­ційних законів.

Виконуюча власть.

Судейська власть.

Які правні інститути перейшли на унію?

Перехід із звязку держав до звязкової держави.

урядників, так як се право прислугує їм звичайно щойно за згодою сенату. Державний секретар підписує верховні держа­вні акти побіч губернатора, зберігає законні грамоти й всі протоколи законотворчих тіл. Найвищий прокуратор є правним дорадником державних урядів та заступає державу в правних процесах, але не має ніякої власти супроти льокальних про­кураторів, тим менше супроти судів. Є також верховний ін­спектор для шкільних справ, але й він не має великого впливу на управу шкіл, тільки є дорадником у шкільних справах та суддею в справах відкликів від рішень льокальних шкільних властей. Поверх сього істнують центральні уряди для контролі над карними та добродійними інституціями, над рільничими, лісними, дороговими, санітарними й промисловими справами; але слід зазначити, що між центральними урядами та функціо­нерами льокальної самоуправи є взагалі тільки мінімальна лучба.

Велике значіння має в Північній Америці судейська власть; держави мають свої питомі суди, цілком незалежні від судів- ництва унії. Кожна держава має свою першу інстанцію, се­редні інстанції та найвищі суди; відклик до судів унії є лише тоді можливий, коли ходить про закони унії. Суддів вибирають виборці поодиноких округів — тому вони є більше відповідальні перед народом, ніж перед центральною властю.

Так представляється державний устрій поодиноких держав. Північно-американські держави звязалися в 1787 р. в державну унію; „Сполучені Держави Північної Америки" дістали свою звязкову, загальну конституцію. Найважнійші правні інституції, що істнували в державах, знайшли свій приклад у новій кон­ституції унії. Перенято двопалатну систему, правке становище президента з правом до вета, право обвинувачування урядни­ків (impeachment), уряд віцепрезидента і т. д. Перенято також норму, що конституційні закони мають першинство перед ин- шими категоріями законів та що запоручують громадянам свободи навіть супроти лєгіслятивної власти держави. Судейську власть поставлено побіч законотворчої власти (конґресу) і ви­конуючої власти (з президентом на чолі) — незалежно від сих останніх та на рівні з ними.

З початку унія характеризувалася тільки як свобідна сполука поодиноких держав, тільки як т. зв. звязок дерЖав, причім спіль­нота була мінімальна та не торкалася повної самостійности і державної незалежности поодиноких членів унії. Але згодом, 198

якщо почато будовати залізниці, як переселенський рух зі сходу на захід обхопив широкі маси, та торгівля зближила поодинокі американські держави до себе — поширилося й число спільних справ, та помалу перетворився первісний звязок держав у звя- зкову дерЖаву, головно від того моменту, коли після сецесійної війни знесено нащадки невільництва в південних державах та переведено повне соціальне зрівнання цілого населення. Так поглубила унія загальну національну спільноту, але всеж таки залишила поодиноким державам справжню самостійність.

Як поодинокі держави, так і унія представляється як ти- пічна демократія; тільки унія є, як така, сильнійше зоргані­зована, ніж держави.

Законотворчу власть і голову виконуючої власти вибирає сам нарід. Головою виконуючої власти є президент республики. Оба ті чинники, як вибрані народом, мають далеко сягаючі компетенції.

Законотворчу власть виконує конгрес, що складається з двох палат: з репрезентаційної палати всего населення і з сенату, до якого належать заступники поодиноких держав.

Законо­творча власть конгресу.

Виконуюча власть, що на ії чолі стоїть президент рес­публики, є точно відмежена від законотворчої власти кон­гресу : Ані президент ані навіть міністри не можуть предкла- дати законопроектів конгресові. Хочуть вони, щоби якийсь проект став законом, то можуть се робити тільки через по­одиноких членів конгресу, та від волі сих членів залежить, чи предложить сей проект, чи НІ. Щоправда правительство може припоручувати закони до приняття законотворчим тілам, але се не вяже сих останніх; вони можуть перейти над ними до денного порядку. З другого боку законотворчі тіла не мають права контролі над екзекутивою. Але президентові прислугує право вето супроти ухвалених законів. Ce слідує з того, що й президент е вибраний з волі народу, та що, як такий, має право спинити санкцію закона. Право вета е часово обмежене (до 10 днів); та коли обі законотворчі палати заявляться мимо вета двома третинами голосів за законом, закон набуває правної сили. Якщо президент республики, міністри або инші цивільні урядники допустяться державної зради, підкупства або инших тяжких переступів чи проступків, то судове поступо- вання проти них переводять обі законотворчі палати: репре- зентаційна палата обжаловуе (impeachment), а сенат веде роз­праву та видає засуд.

Виконуюча власть унії.

Президент республики.

Амери­канська уряднича система.

Виконуюча власть є органом виконання законів, виданих легіслятивою. Легіслятива може в поодиноких випадках роз­ширити межі розпорядків виконуючої власти.

Президента республики вибирається на 4 роки.

Він є головою армії, фльоти й міліції. Може в часі війни проголосити воєнне карне право та у воєнному часі запо- рядити все потрібне до забезпеки адміністрації. В часі мира може послугуватися військом для здушення повстань, якщо годі звичайним шляхом привернути правний порядок.

Президент республики стоїть на чолі закордонної полі­тики — він приймає послів чужих держав, та перетрактує з ними; заступає національні та приватні інтереси американ­ских громадян за границею; має право признавати ново по­встаючі держави або відмовити їм признання. Про війну, мир і важні міждержавні договори рішає законотворча власть.

Президент стоїть на чолі внутрішної адміністрації цілого звязку. Він добирає собі міністрів, що є шефами департа­ментів. Кожний міністер управляє своїм ресортом, але в пи­таннях загальної політики є залежний від волі президента. Що запорядить міністер, вважається так, начеб запорядок вийшов від президента — тому нема відклику від постанови міністра до президента. Міністри не залежні від більшосте конгресу. Конгрес не має впливу на їх вибір.

Президентові прислугує не тільки загальне право покли­кувати, але й загальне право усувати звязкових урядників. Він покликує урядників за радою й згодою сенату; притім ви­ходять пропозиції з відповідного міністерства, а президент пред­ставляє опісля кандидата сенатові до приняття. В сенаті за­сідають делегати держав, що знають льокальні обставини. При помочі впливу сенату на вибір урядників виявляється посередньо вплив народніх мас на покликання звязкових урядників.

Американська уряднича система не знає бюрократії та стоїть на тім, що урядники повинні часто змінятися. Пере­січний час, на який визначується адміністраційних урядників, є 4 роки, але й сей звичай не дає урядникам права жадати задержання їх увесь той час. Навпаки, в 60-их і 70-их роках попереднього століття принявся був загальний погляд, що зі зміною загальної адміністрації наступала й загальна зміна уряд­ників, причім партійна приналежність грала велику ролю. Щойно в 1883. р. заведено на взір англійського закона (з 1855) реформу звичайних бюрових та низчих удядників. Тут озна­чено річеві вимоги та забезпечено призначення їх на довший час, незалежно від політичних струй. Але й сей закон не змі­нив основної урядничої системи з огляду на урядників вищого типу.

Поділ населення на політичні партії відгриває в полі­тичному житті Північної Америки визначну ролю. Політичним експонентом політичних партій є вибори — зосібна вибір президента й вибір членів конгресу. Витворився такий пар­тійний егоізм, що партія, яка взяла верх при загальних вибо­рах, старається всюди добирати помічні сили тільки зі своїх членів. Демократичний режім прибирає очевидну партійну за­краску.

Судейська власть унії.

Оригінальна є організація судейської власти в Америці. І вона є відділена від законотворчої та виконуючої власти, але американська конституція поставила її так незалежно, що не тільки ні органи законотворчої ні виконуючої власти не можуть вторкатися в діловід судейської власти, але судейська власть одержала контролю над важнійшими актами других властей. Судейська? власть вважається немов ареопагом народньої влади — вона стоїть на сторожі громадянських прав людини та являється народньою інстанцією проти зловживань чи про­махів инших властей. Судді виходять безпосередньо з народу, та, добувши собі відповідне правниче знання, є речниками на­родньої волі, оскільки мають ту повну самостійність і ту власть, яку їм признала американська конституція.

Зосібна щодо судейської незалежности: Законотворча власть не має права вкладати на суддів яких небудь функцій несудейської вдачі. Дальше: законотворча власть не може вмі­шуватися в судові процеси, ні змінювати присудів чи засудів суду. Признаючи, що iura quaesita кожного громадянина є не- нарушимі, поставлено законотворчій та виконуючій власти межу щодо автентичної інтерпретації проти згаданих набутих прав. Вкінці найважнійше те, що по принціпу кожний може шукати в суді правної. охорони, оскільки ходить о охорону його особи чи його посідання.

За тим іде великий вплив судів на рішення правних пи­тань та спорів адміністраційними властями. Суди мають право рішати про правн&ть адміністраційних актів, та все те, що належить по европейским поняттям до адміністраційної юріс­дикції, прислугує в Сполучених Державах звичайним судам. Американським судам прислугує вкінці юрісдикція в справах

II.

Шваицарія.

Вічний звязок.

Звязок 8 старих кантонів.

Звязок 13 старих кантонів.

слуїиности (Injunctions, Certiorari, Quo Warrants, Mandamus).

Але контроля судейської власти обіймає також законо­творчу власть, оскільки ходить о права запоручені конститу­цією. Як у поодиноких американських державах (пор. вище), так і в устрою унії, належить згадане право судейської власти до найбільше характерних прикмет американської конституції. Вона вважає свої постанови найвищим законом, якому мусить підчинитися й законотворча власть. Колиб вийшла постанова, противна постановам конституції, навіть звичайний суддя може відмовити їй правної сили. Та американські судді роблять часто ужиток з того права. —

IL Історія швайцарської демократії сягає часів глибокого середньовіча. Зараз після смерти Рудольфа з Габсбурга заключи­ли 3 лісові кантони: Урі, Щвіцта Унтетрвальден (1. серпня 1291) т. зв. вічний звязок для взаїмної підпори проти всяких зловжи­вань власти. Вони склали з наймудрійших громадян спільний ми­ровий суд, що мав рішати всі їхні спори, щоби не піддаватися ні­яким цісарським судам. Під Моргартен ті кантони висвободи- лися зпід власти Габсбургов, відновили 1315 свій вічний звя­зок, до якого 1332 прилучилося кілька нових кантонів і місто Берн — се був звязок 8. старих кантонів. Сей звязок істнував через 130 літ та був зпочатку на тих самих основах, що вічний звязок, тільки згодом поширив спільні звязкові поста­нови про старівлю публичних доріг, про охорону торгівлі, про скріплення загального мира ітд. Але що до сього звязку увій­шли побіч дуже малих кантонів також значно більші, то сі останні кривдували собі, що мали мати таке саме правне ста­новище, як менші; тому повстали непорозуміння, але в 1481 р. прийшло знова до згоди, в якій признано всім кантонам без огляду на величину й число населення рівні права. Колиж зго­дом приступило до звязку ще 2, опісля (в 16. віці) ще 3 кан­тони, звязок називався звязком 13 старих кантонів, та за­лишився в тій формі аж до кінця 18. віку.

Всі згадані швайцарські звязки були звязками суверенних кантонів, з котрих кожний був самостійною державою з са­мостійною державною організацією. Як договір був основою звязку, так договором можна було сей звязок розвязати; тому від згоди держав залежало, які права вони хотіли передати спільній управі цілого звязку. Так одиноким спільним органом звязку були спільні збори, на котрі кожний кантон (13) висилав по 2 відпоручннків. Ci збори сходилися в літі. До їх компетен- 202

ції належали з одного боку закордонні та міжнародні справи (заступство на зверх, заключування договорів з другими дер­жавами, принимання послів чужих держав, рішення про війну та мир), з другого боку справи удержання внутрішного пор­ядку в державі. Ще до початку 17. століття не зривав щвай- царський звязок формальної сполуки з Німецькою Державою, але в 1607 оголосив розрив та мировий договір в Оснабрік (1648) затвердив розлуку на будуче.

В такому стані істнував швайцарський звязок аж до фран­цузької революції. Ідеї французької революції найшли в швай- царському звязку великі симпатії, та в 1797 р. звернувся Ваадтлянд до французької директорії о інтервенцію; під кінець 1798 р. заняли французькі війська всі области звязку й на­кинули йому конституцію на взір французької: кантони втратили свою самостійну державність, та звязок перемінився в одноцілу державу, яка й дістала нову назву: Гельветської Республики. Але споконвічна державна самостійність швайцарських кантонів була вже в народі так вкорінена, що знехтування сеї само­стійности, а за тим ціла „Гельветська Республика" не могла довго вдержатися. Уже в 1801 р., коли Наполеон забрав із Швайцарії своє військо, повстали поодинокі кантони та вигнали центральне правительство. Правда, що Наполеон небаром заняв знова своїм військом Швайцарію, але спросив заступників кантонів до Парижа, щоби обрадити з ними основи нової конституції для Швайцарії, причім сам висказав погляд, що Швайцарія не може бути одиничною, тільки федеративною державою. Так оповіщено 19. лютого 1803 нову конституцію для Швайцарії на основі т. зв. медіяційних актів. Швайцарію признано звязком дерЖав, який в деяких точках проявляв характерні моменти звязкової держави. Звязок обіймав 19 кан­тонів. Начальним органом звязку стали знова спільні збори, але на сі збори висилали більші кантони по 2, менші тільки по 1 відпоручнику. Компетенція спільних зборів була подібна до компетенції з часів перед французькою революцією; вони розпоряджували крім сього окремою звязковою армією та мали право затверджувати важнійші правні постанови кантонів. Але границі їхньої компетенції були проти суверенности кан­тонів дуже тісні.

Ся конституція тривала тільки до упадку Наполеона. 8. вересня 1814 заприсягли швайцарські кантони нову консти­туцію, незалежно від посторонніх впливів. Вона повернула

Гельветська Республика.

Медія цінні акти.

Конститу­ція з 1814 р.

Конститу­ція в 1848 р.

Конститу­ція в 1874 р.

Мета

Швай- царського звязку

Швай- царське громадян­ство.

назад до давної конструкції чистого звязку держав, що обіймав тепер 22 кантонів. До компетенції звязку належали тільки 4 справи: 1. заключения торгівних договорів з заграничними державами; 2. організація звязкового війська; 3. покликання послів; 4. старівля про внутрішну безпечність. Не можна було оселюватися свобідно в других кантонах; кантони були від себе відділені цловими границями; звязок не мав навіть права бити спільної монети для цілої звязкової области. Спільні збори збиралися в Ціріху, Берні або Люцерні що два роки в иншому місті. Президент кермував спільними справами разом з т. зв. державною радою; державну раду складали правитель­ствен^ урядники того кантону, де відбувалися спільні збори.

Французька липнева революція 1830 мала великий вплив і на Швайцарію; в богатьох кантонах прийшло до крівавих розрухів та загальна опінія почала домагатися зміни консти­туції в напрямі більшої демократизації та тіснійшої державної сполуки поодиноких кантонів. В лютім 1848 р. зложено новий проект та принято його 12. вересня тогож року; між тим біль­шість кантонів затвердила його на своїх загальних народніх зборах. Ся конституція станула свідомо на становищі звязкової дерЖави, поширюючи значно спільну компетенцію самого звязку. Та не богато минуло часу, якщо виринула потреба дальшого поширення компетенції звязку, і так прийшло до ревізії конституції, яка наступила 29. мая 1874. На сій консти­туції опирається нинішний устрій швайцарського звязку. Звязок обіймає 22 суверенних швайцарських кантонів.

Метою швайцарського звязку: „Удержання незалежносте вітчини на зовні, переведення супокою та порядку в нутрі, охорона свободи й прав звязкових громадян та піднесення спільного добробуту" (Арт. 2). „Кантони є суверенні, оскільки їх суверенність не є обмежена конституцією звязку, та вико­нують як такі всі права, яких не перенесено на звязок" (Арт. 3).

Конституція швайцарського звязку знає поняття „швай­царського" громадянства та запоручує своїм громадянам право рівности перед законом (зі знесенням підданчих відносин, при­вілеїв місця, походження, осіб та родин, особисту свободу, свободу оселюватися в усіх кантонах, свободу віри й совісти, свободу торгівлі та промислу, право листової тайни, свобідне право петиції, свободу преси, свободу товариств і зборів, право бути судженим через приналежні суди (за виключенням виїм­кових судів).

До компетенції звязку належать: 1. запорука конституцій поодиноких кантонів та затверджування договорів між ними, оскільки ходить у взаїмних відносинах о питання законо­давства, судівництва або адміністрації; 2. право виповіди війни, заключения мира, союзів і державних договорів з заграничними державами; 3. посередництво в урядовій лучбі між кантонами та закордонними державами; 4. порипування спорів між кан­тонами ; 5. військові справи та справи чужинців; 6. право засно­вувати публичні заводи, законодавство про будову та управу залізниць, верховна контроля над водними будівлями та лісовою господаркою, законодавство про виконування риболовлі й по­лювання; 7. цлове законодавство, контроля імпорту на границі, закони в области промисловости, про міру й вагу, загальна обезпека ізза недуги та нещасливої пригоди, охорона робіт­ників, контроля виселенських аґентур та приватних обезпечних підприємств; 8. всі справи пошт і телеграфів; 9. право бити монети та видавати банкноти; 10. право засновувати універ­ситети й инші вищі школи; 11. право подружя стоїть під охо­роною звязку; вкінці 12. ціле приватно-правне й карно-правне законодавство належить до звязку.

На чолі звязку не стоїть президент, тільки звязковий збір, як законотворча власть, та вибрана ним коллегія з 7 членів, себ-то звязкова рада, як найвища виконуюча власть.

Звязковий збір складався з національної ради, яку виби­рають безпосередньо всі швайцарські виборці, та зі станової ради, до якої належать делегати, вибрані поодинокими канто­нами. Кожна рада радить окремо. До рішення треба згоди обох рад.

До кругу ділання звязкового збору належить крім звичай­них прав законотворчої власти зосібна ревізія конституції, вер­ховна контроля звязкової управи і юрісдикції та два адтрібути судейської власти, а саме: порішування відкликів проти рішень звязкової ради в адміністраційних спорах та порішування компе- тенційних спорів між урядами звязку. Союзи й договори з чу­жими державами належать до компетенції звязкового збору. Він рішає про війну та мир.

Побіч звязкового збору, як сталої народньої організації, можуть закони в иходитибезпосередньо від народнього збору, т. зв. референдум. Навіть після ухвали звязкового закона або загально обовязуючої звязкової постанови можна до 90 днів жадати предложения їх до затвердження або відкинення через

Компетен­ція звазку.

Звязковий збір.

Національ­на рада й станова рада.

Референ­дум

Звязкова рада.

Президент звязку.

Члени ЗВЯЗКОВОЇ ради.

Діловий круг ЗВЯЗКОВОЇ ради

Cудейська власть.

Звязковий суд

референдум, як сього зажадає 30.000 управнених до голосу­вання швайцарських громадян. Ще ширше значіння має ре­ферендум у поодиноних кантонах.

Начальна виконуюча власть прислугує звязковій раді. Членів сеї ради вибирає звязковий збір із вибираємих до на­ціональної ради швайцарських громадян на 3 роки. Члени звязкового збору не можуть бути членами звязкової ради. Після вибору звязкова рада не є залежна від довіря звязкового збору.

На чолі звязкової ради стоїть президент звязку. Як пре­зидент він не має ніяких прерогатив, крім тих прав, що є зви- зані зі звязковою радою. Він є тільки провідником нарад. Його вибирають члени на оден рік. У слідуючому році він не може бути ні президентом, ні віцепрезидентом ради.

Звязкова рада представляє те, що в других державах рада міністрів. Члени її не є міністрами, але ділять самі поміж себе поодинокі департаменти. На зовні виступають не шефи депар­таментів, тільки ціла звязкова рада, як оден уряд. Крім сього є ще при раді окрема звязкова канцелярія для полагоджування канцелярійних справ.

Діловий круг звязкової ради обіймає всі компетенції звяз­кової екзекутиви. Вона виконує закони та дбає про збереження конституції. Інакше, ніж в американській конституції, звязкова рада має не тільки право представляти зяконопроєкти, але й обовязок висказувати опінію про всі проекти, що виходять від членів національної чи станової ради, або від кантонів. Звязкова рада виконує присуди звязкового суду та угоди й розємні оріки в спорах між кантонами. Вона зберігає охорону держави на зовні, зосібна незалежність та невтральність Швайцарії. Вона дбає про супокій і порядок у цілому звязку, та веде контролю над урядниками звязку. Зосібна вона управляє фінансами Швай- царїї та складає будджет під затвердження звязкового збору й рахунки з прибутків та видатків звязку.

Звязкових урядників покликують компетентні звязкові уряди. Швайцарська система знає сталих урядників у відріжненні від американської системи.

Судейська власть є відділена від виконуючої. Вона нале­жить головно до компетенції кантонів. Оскільки вона належить до звязку, остільки виконує її окремий звязковий суд. Кон­ституція постановляє, хто може бути членом того суду та які його компетенції.

Членів і заступників звязкового суду вибирає звязковий збір. Є 19 членів, 9 заступників. Хто може бути вибраний до національної ради, може бути вибраний звязковим суддею; не можуть бути вибрані ні члени звязкового збору, ні члени звяз- кової ради.

Компетенція звязкового суду обіймає не тільки цивільні й карні справи, що торкаються цілого звязку, його відношення до поодиноких кантонів та спорів між кантонами, але й дер- жавно-правні питання, що виринають між кантонами, та жалоби громадян на обмеження конституційних прав. Так можуть і швайцарські громадяне правувати свої конституційні права перед судом; але швайцарська конституція ніде не згадує, що суд може навіть зносити закони, оскільки вони противляться конституції. Так само суди не мають права вмішуватися в справи виконуючої власти. —

Дуже інтересні є установи поодиноких швайцарських кан­тонів. Можна відріжнити два типи: чисті демократії та репре­зентативні демократії.

Чисті демократії опираються на громаді, як на зборі всіх громадян здатних до голосування. Вони збираються щорік під голим небом, щоби радити над законами, ухвалювати їх, вибирати урядників ітд.

В репрезентативних демократіях вибирає нарід канто­нальну раду, якій прислугує законотворча власть у кантоні та верховна контроля адміністрації, зосібна в справах фінан­сового діловоду, зачим іде й вибір кантональних урядників. Але й в таких кантонах прислугує відповідному числу гро­мадян не тільки право ініціятпвн, значить право жадати зміни або знесення закона чи постанови, — але й право жадати т. зв. референдум, значить право рішати у всенародньому зборі, чи якийсь закон або законопроект приняти, чи відкинути.

ПІ. Приступаємо до парляментарннх систет par exellence. Сюди належить у першому ряді англійська система.

Французька революція не викликала в Англії революцій­них забурень, бо політична революція відбулася, як вище ска­зано, в Англії значно ранійше. Ідеї французької революції ді­сталися й до Англії, та принялися шляхом еволюції 19. сто­ліття. Основи англійського парляментаризму залишилися й основами англійського конституціоналізму, та нові конститу­ційні ідеї стали частиною давної парламентарної системи.

Les droits de Fhornme французької революції вибороли

Швай­царські кантони.

Ш. Англія

Еволюція

19. століття

собі право громадянства в Англії, признаючи громадянам суб- єктивні публичні права для охорони особистої економічної та політичної свободи. Політичні права громадян унормовано в 3 реформах з 1832, 1867 і 1884, даючи при кінці далеко ідуче виборче право всім громадянам на справжніх демокра­тичних основах.

Демократи­зація.

Характе­ристика англійсь­кого парла­ментаризму

І поза виборчим правом довершилася повна демократи­зація державного життя, зриваючи помалу всі основи аристо­кратичної влади в державі. Урядництво стало державним уряд- ництвом, відкидаючи давну систему патронажі. Центральна влада затіснила свій вплив на адміністрацію, та скріпила ста­новище міністерського кабінету супроти парляменту. Наука й державні реформи поглубили репрезентативну систему, почавши від парляменту й центральної влади, та скінчивши на устрою поодиноких сільських громад.

Модерний англійський парляментаризм характеризується тим, що парлямент є осередком цілого державного життя. В парляменті сходяться та концентруються усі нитки державної політики, парлямент є не лиш інституцією, що витворює за­гальну волю при помочі законотворчої власти, але ареопагом, що обіймає своїми впливами також виконуючу й судейську власть.

Виконуюча власть є тісно звязана з парляментом, не тільки тим, що премієр та міністерський кабінет є залежні від довіря більшосте парляменту, але й тим, що всі важнійші розпорядки виконуючої власти є більше або менше залежні від того ста­новища, яке супроти них займе парлямент. З огляду на те треба відріжнити розпорядки, які місцять в собі правні засади, від таких, що торкаються управи адміністраційних урядів. Роз­порядки першої категорії потребують уповноваження парля­менту, виразного або мовчки; парлямент мусить дати на них згоду, чи тим, що затвердить їх виразно, чи не відкидаючи їх через якийсь час виявить свою згоду посередньо. Розпорядки другої категорії (т. зв. „statutory rules") треба предкладати парля- ментові та на 40 днів перед виданням оповістити в урядовій Льондонській Газеті, щоби дати можність публичної критики.

Найдальше йде вплив парляменту в справах фінансової господарки. Затвердить парлямент річний прелімінар міністер­ства скарбу, то не вільно ужити державних фондів на инші ціли, ніж ті, що ухвалено в акті. Крім сього прислугує парля- ментові рахункова контроля. Він контролює позіції видатків адміністраційних урядів та зберігає притім принціп, що ніодна адміністраційна власть не сміє одержати гроші на позиції, що не були законом признані, ні на ціли, яких закон не затвердив.

Англійський парламент має безпосередній вплив на важ­ливі адміністраційні справи, що торкаються особистої сфери інтересів громадян (Private Bill). Він уділює уповноваження поодиноких осіб до вивласнення, дає коммерційні монополі інституціям або громадам ітд. — все те в формі парламен­тарного закона.

Палата льордів виконує вкінці деякі функції судейської власти. Сюди належить обвинувачення (impeachment) ізза де­ліктів, оскільки член низчої палати виступив з обвинуваченням та низча палата рішила його внести до вищої палати. Палата льордів задержала право суду над світськими льордами ізза карних переступів.

На протязі 20. століття (Parliament act з 18. серпня 1911) вкорочено повну законотворчу свободу вищої палати тим що обмежено її довільність відкидати рішення низчої палати: якщо низча палата в 3 по собі слідуючих сесіях приняла якийсь пу- бличний закон (public bill) та вища палата його за кожним разом відкинула, то король має всеж таки оповістити сей bill, оскільки від другого читання першої сесії низчої палати аж до приняття законопроекту в третій сесії минуть бодай 2 роки.

Послів до низчої налати вибирається загальним, рівним, безпосереднім та тайним вибірним правом.

Посли ДО НИЗЧОЇ палати.

Устрій парля­менту.

Члени парламенту мають з огляду на своє становище значні привілеї; крім свободи слова та посольського ілімуні- тету належить сюди м. и. право парламенту покликувати свід­ків до т. зв. Select committees і право жадати документів від державних властей.

Англійський парламент відрочуєтьса тільки з власної волі та розвазуєтьса або після упливу 5 літ або за за волею ко­роля. Устрій парламенту основується на споконвічній consue­tudo Parliament! або на т. зв. Ordres, які визначує собі кожна палата.

Провідникнизчої палати називаєся „Промовець" (Speaker); він береже порядку нарад та кермує ними. „Промовець" має свого заступника, сей заступник є рівночасно провідником будджетової комісії. Називаєся Chairman of Ways and Means та має також свого заступника: Deputy Chairman. Крім сього є ще секретар парляменту: the Clerk of the House of Commons,

Будджет.

Король.

Премієр міністрів.

який е директором адміністраційного бюра — і т. зв. Serjeant at arms, себ-то екзекутивний урядник низчої палати.

Законотворча діяльність парляменту переходить через З читання; при другім читанні відбуваються окремі наради в дотичній комісії.

З огляду на будджет треба відріжнити: 1) т. зв. Appro- Priationsacte, себ-то короткий закон з кількох §§ з призволом парляменту на побір. Він обіймає 3 головні групи: фльоту, армію та цивільну державну службу на основі прелімінара (під 2). Треба звернути увагу, що деякі законні видатки ви­плачує каса щорік по закону, не потребуючи парляментарного призволу (се т. зв. Consolidated fund services). — 2) т. зв. Estimates, себ-то будджетовий прелімінар з 4 головними гру­пами: фльота, армія, цивільна державна служба й податкова адміністрація. Міністер скарбу споруджує сей прелімінар на основі докладів адміністраційних урядів, предкладає його міні­стерському кабінетові до затвердження, і так він приходить під нараду та ухвалу парляменту. —

Так відбулася на протязі 19. віку основна метаморфоза з аристократії до новітного демократизму. —

З давної системи залишився монарх, як видимий пред­ставник виконуючої власти — але з давних особистих прав залишилася йому тільки особиста недоторканість і невідпові- дальність. За нього відповідають міністри.

Англійський король має прерогативи, а саме: Він засту­пає державу на зовні, приймає чужих послів, визначує англій­ських послів до чужих держав, та має право признавати мо­нархів чи президентів других держав. Він має верховну власть над армією, виповідає війну та заключає мир. Має право по­милування за карні вчинки. Є головою державної церкви та має вплив на політику держави.

Але парляментарний режім проявляється тим, що король при виконуванні тих прав послугується парламентарним пра­вительством.

На чолі правління стоїть преміер міністрів зі своїм ка­бінетом. Як одинокий парляментарний посередник між коро­лем та парляментом, він має рішаючий вплив на внутрішну та внішну політику. Він кермує політичною судьбою Англії, до чого причиняється головно та обставина, що кабінет є по звичаю експонентом тих суспільних чи партійних струй, на яких опирається більшість суспільних верств у народі. Кабінет 210

не е витвором законних постанов, тільки суспільного звичаю. Його сила лежить саме в безпосереднім та дуже тривкім звязку з рішаючими соціальними групами — він далекий від бюрократизму, що загніздився на континенті; тому пережив все- світну війну, не стративши нічого з рішаючого впливу в державі.

Премієра покликує корона відповідно до партійного ста­новища, яке займає більшість парляменту в даній хвилі. Пре- мієр вибирає собі товаришів у кабінеті, себ-то міністрів, та розпоряжує їх особами, могучи їх довільно відправляти та дру­гими заступити. По звичаю король завсіди вволює в тих спра­вах волі премієра. Премієр визначує також адміністраційні ре- сорти в кабінеті (між 14—20). Тільки за згодою премієра мо­жуть члени кабінету зноситися безпосередньо з королем.

Кабінет означує провідні шляхи внутрішної та заграничної політики, кермує головними справами адміністрації в поодиноких департаментах і полагоджує компетенційні конфлікти між міні­стерствами.

Кабінет виступає на зовні як політична єдність, без огляду на ріжницю гадок поодиноких його членів. Солідарність вимагає, що цілий кабінет мусить уступити, якщо премієр або більшість кабінету порішать демісію. Парламентарна система вимагає, щоби кабінет подався до демісії, якщо одна із палат вискаже йому недовіра або важливі законопроекти правительства не знайдуть потрібної більшости в парляменті.

Парламентарна система вимагає відповідальності! міні­стрів; вони відповідають перед короною та перед парламентом. Перед короною: за політику, яку парламент указав а король затвердив; дальше за політику, яку король бажав собі пере­вести за порозумінням з премієром; та вкінці за додержання тих тайн, які є між короною а міністрами. Перед парламентом: вони відповідають за цілу політику, і — як сказано — мусять уступити, якщо не мають за собою більшости в парляменті.

Орїанізація державних урядів є сильно звязана з парла­ментом та з кабінетом. Тут заслугують на увагу:

а) Рада держави, як центральна адміністраційна власть з судейським виділом — видає проклямації та розпорядки, що основуються на прерогативах корони; затверджує або від­кидає закони кольоній та має право розпорядку в важливих адміністраційних справах загального характеру, оскільки вони не обтяжують державної каси. Рада держави є слідчим судовим трибуналом при переступах проти держави.

Кабінет.

Відпові­дальність міністрів.

Орґанізація державних урядів.

Державні урядники.

Судейська власть.

б) Канцлер сповнює рівночасно функції міністра юстиції з правом, предкладати та опініювати важні законопроекти.

в) Державний секретаріят — обіймає 5 державних секре­тарів : внутрішних, заграничних справ, війни, кольоній та з осібна Індії.

г) Визначне є становище державного скарбового уряду (Treasury), який кермує цілим фінансовим діловодом держави.

г) Таксамо всі поштові справи держави є сцентралізовані в окремім загальнім поштовім уряді.

д) Инші адміністраційні чини держави є зорганізовані коллеїіяльно. Ci коллєгії називаються „Boards". Вони тим звязані з верховною державною управою, що члени кабінету є рівночасно головами згаданих коллегій. Одначе тому, що члени кабінету не можуть звичайно як слід займатися адміні- страційними справами коллегій, вони мають в коллєгіях своїх заступників, що обіймають адміністраційну керму уряду. Сюди належать уряди: для торгівлі, рільництва, науки та самоуправи. Вони розсилають у весь край цілу армію інспекторів, що дбають про переведення всіх запорядків центральної власти і контро­люють адміністрацію самоуправних тіл.

Державні урядники діляться на 2 групи: на офіціяльних урядників та на цивільний помічний персонал. Офіціяльних урядників покликує звичайно корона. Суддів та деякі инші чини покликується невідклично на час життя; більшу частину офіціяльних урядників покликується на обмежений час та на відклик. До цивільного помічного персоналу може належати тільки той, хто здав відповідний іспит перед державною комі­сією. Після відбуття приписаної спроби затверджується канди­датів у службі; вони стають дефінітивними. Покликує їх міністер.

Кожний урядник відповідає особисто за службові переступи та не може оправдуватися тим, що дістав припоручення від свого шефа, або від иншого старшого урядника. Вони відпо­відають не тільки перед карними, але й перед цивільними су­дами. Натомісць англійське право не знає дисциплінарної від- повідальности урядників.

Для характеристики англійської системи треба вкінці ще додати, що в Англії не преведено точного розділу між судей- ською та адміністраційною властю, і що судейська власть не має того визначного впливу на державний апарат, як в Америці. Тому нема мови про таку запоруку конституції, яка є в Аме­риці — а то головно тому, що англійська конституція опирається більше на звичаєвому праві й практиці, ніж на писаних законах, з другого боку тому, що англійський парламентаризм осно­вується на рішаючій ролі парляменту, який не робить ріжниці між конституційними і иншими законами, та не може признати над собою верховної компетенції ніякої другої власти.

IV. У Франції змінявся державний устрій від революції дуже часто. Щоби пізнати основи теперішної французької конституції, треба приглянутися історичному розвиткові дер­жавних установ від революції аж до всесвітної війни.

1. Національний конвент („Convention nationale"), скликаний на осові конституції з 1791, проголосив республику. Опісля склав комітет „de saint public" нову конституцію з 24. червня 1793 та піддав її під затвердження народнього збору. Законо­творча власть мала прислугувати осібному зборові, вибираному щорік загальним та безпосереднім голосуванням. Вибірне право прислугувало всім французьким громадянам, що покін­чили 21 літ життя. Законотворча власть мала видавати декрети й закони. Важнійші закони треба було розсилати до всіх французьких громад, та нарід міг не допустити до такого за­кона, коли бодай i/ю всіх правиборців „assemblees primaires" з більшої половини французьких департаментів зголосили до 40 днів супротивлення. Виконуюча власть мала прислугувати коллєґії з 24 членів. Щоби утворити сю коллегію, висилали „assemblees primaires" виборців, ті виборці назначували від­повідне число кандидатів, та щойно із того числа мав законо­творчий збір вибрати 24 членів. Щорік змінювано поло­вину членів сеї коллєґії. Вона називалася екзекутивною радою („conseil executif"). Цивільне присудництво мали виконувати вибирані на рік мирові судді й лавники; карно-правні справи мали судитися перед присяжним судом.

Однак сеі конституції не введено в життя, бо Францією заволодів террор. Щойно після скінчення сього періоду ви­робив конвент нову конституцію.

2. Ce директоріяльна конституція з 5. фруктідора ПІ. року. Виборче право признано мужеським французьким громадянам від покінчення 21. року, але обмежено його на таких, що не належали до службового стану, вміли писати та читати й пла­тили означений податок. Ті правиборці („assemblees primaires) мали вибирати виборців (1 на 200), та щойно сі виборці ви­бирали послів до законотворчих коллегій. Законотворча власть припадала двом коллєгіям: т. зв. раді 500 і раді старих (conseil

IV.

Франція.

Національ­ний конвент і конститу­ція з 1791 р.

Дирек­торіяльна консти­туція.

des Anciens). Ci коллєгії відновлювано щорік частинно, так що до 3 літ змінювалися всі члени обох рад. Рада 500 при­готовляла проекти законів; рада старих приймала їх або від­кидала, але не могла робити поправок. Виконуюча власть при- слугувала директорії з 5 членів. Директорія вибирала міністрів. Ані члени директорії, ані міністри не сміли належати до за­конотворчих коллегій, ні брати участи в їхніх засіданнях. Судді мали бути вибирані; кожний 30-літний громадянин міг бути вибраний суддею. Цивільні суди в департаментах скла­далися з 20 суддів і 5 помічників. Першою інстанцією були мирові, лавничі й торгівні суди. Мирові судді могли визначу­вати кари до 3 днів вязниці або відповідні грошеві кари; вищі кари вязниці аж до 2 літ визначували т. зв. коррекційні три­бунали (tribunaux Correctionelles), та від двох літ почавши треба було осібного обвинувачення через т. зв. „jury d’accusation” та засуду через т. зв. „jury de jugement” (присяжні суди). Кассаційний трибунал стояв на сторожі виконування закона. Крім сього істнував найвищий суд (з 5 членів кассаційного трибуналу і з присяжних, вибираних щороку), що мав судити членів директорії та членів обох законотворчих рад.

Конзулярна консти­туція.

3. Конзулярна конституція з 22. фрімера VIII. року. Бо­напарт зніс директоріальну конституцію (9. жовтня 1799), та впровадив нову конзулярну конституцію.

На чолі державної влади мали стояти 3 конзулі, що мали виконувати свій уряд на протязі 10 літ. Головна влада спо­чивала в руках першого конзуля, яким був Бонапарт; другі два конзулі мали тільки дорадний голос. Перший конзуль управляв дипльоматичними та воєнними справами. Він мав право покликувати офіцирів, іменувати вищих адміністраційних урядників, державних радників та суддів. Законотворча власть складалася з 4 коллегій: з „Conseil d’etat”, себ-то державної ради, з „Corps Iegislatif ”, „Tribunat” та „Senat Conservateur“.Правитель­ство предкладало законопроекти державній раді; вона радила над проектом та в разі потреби предкладала поправки. Проект прихо­див опісля перед „Tribunat” зі 100 членів, де відбувалася публична дискусія та голосування. Але на тім не кінець. Трьох членів три­бунату мусіло боронити або опрокинути проект перед „Corps Idgislatif^w, причім відбувалася дискусія між 3 членами державної ради та 3 членами трибуналу, зачим „Corps Iegislatif^w говосував над проектом, не зміняючи від себе нічого. Вкінці „Senat Conser- vateur” мав обовязок стояти на сторожі виконання закона.

Вплив широких верств населення на хід державно! влади забезпечив Бонапарт сим чином, що всім муїцинам-громадянам, які покінчили 21 літ життя, та поселилися в областях франц, республики і не належали до службового стану, признав в кон- зулярній конституції виборче право. Десятьох виборців ви­бирали одного; колиж так вибрано 10, то вони знова вибирали одного — та се повторялося ще й третій раз. Так утворено З виборчі лісти; перша називалася „liste des notabilites com- munales", друга „liste des notabilites departementales", третя „liste des notabilites nationales". З першої лісти покликувано городські уряди, начальників громад та суддів першої інстанції; з другої лісти префектів, суддів Il інстанції та членів окружних рад; з третьої лісти членів законодатного тіла, міністрів, дер­жавних радників та суддів касаційного трибуналу.

Сим чином міг Бонапарт, виставляючи на зверх республи- канські форми, та уділюючи урядникам титулів давної рим­ської республики, завести в дійсносте монархію. „Senatus consulte organique" проголосив його імператором Франції, та народній плебісцит се затвердив.

Від того часу (28. фльореаля XII року) змінилася рес- публиканська влада на монархічну, але залишилися законо­творчі коллегії (Conseil d'6tat, Corps Iegislatif, Tribunat, Senat conservateur) — та прийшов до того ще державний суд („Haut Cour imperiale"), що рішав в справах переступів проти імпе­ратора й держави, переступів вищих урядників і державних радників.

Після упадку Наполеона покликав сенат Людвига XVIII на престол. Дня 4. липня 1814 октройовано нову, парлямен- тарну конституцію, знану під назвою „Charte Constitutionelle" з 1814 року.

Charte Constitu- tionelle з 1814 р.

4. Ся октройована конституція запоручувала громадянам право особистої і політичної свободи, свободу преси, незалежність та незрушимість суддів, свобідний приступ французьких гро­мадян до публичних урядів, та запроводила відповідальність міністрів.

Законотворча власть прислугувала парляментові, що скла­дався з 2 палат, палати панів (Chambre de Pairs) і палати послів (Chambre des d6put6s). Послів вибирано на 5 літ та відновлювано щорік Vs цілої палати.

Вибори до палати послів були щоправда безпосередні, але дуже обмежені. Право вибирати прислугувало тільки тим гро-

Charte Constitu- tionelle з 1830 p.

Республи- канська конститу­ція з 1848 ρ.

мадянам, що покінчили 25 літ життя, платили безпосередній податок від 300 франків і вище, а вибрати можна було тільки таких, що скінчили 40 літ життя та платили податку бодай 1000 франків річно. Король мав скликувати щороку парламент, мав право його розвязати та до 3 місяців покликати нову палату.

Король стояв на чолі виконуючої власти; він санкціонував закони, та оповіщував їх; мав право іменувати урядників та стояв на сторожі виконування законів.

Koлиж в 1815 р. повернув Наполеон з Ельби, проголосив додатки до згаданої повище конституції під датою 22. квітня 1815.

На основі сеї зміненої конституції стояв імператор на чолі виконуючої власти. Законотворча власть прислугувала двом палатам: 1.,,Chambre de Pairs", що складалася з перів, яких імператор покликав до сього, — їх гідність була дідична. — 2.,,Chambre des Representants", з послів вибираних на 5 літ народом. До палати панів треба було покінчити 21, до палати послів 25 літ життя. Імператор міг довільно розвязати палату послів та мусів до 6 місяців покликати нову палату. Парламент мусів щорік ухвалювати будджет.

Наполеон панував 100 днів; після Ватерльо повернено назад до конституції з 1814 р.

До Франції повернули королі. Та щераз пришилося зміняти конституцію під управою королів, заки Франція рішилася при­знати республиканську форму.

Ce була 5. Charte Constitutionelle з 14. серпня 1830. Вона представлялася як торжественний договір короля з народом: король Люі Філіпп (Louis Philippe) зложив присягу на консти­туцію. Вона поробила незначні зміни у виборчому праві щодо літ і цензу, крім сього запровадила осібний ценз інтелігенції для членів академії, професорів, адвокатів, лікарів. Але час ре­акції не тривав довго, та революція 48-го року повернула знова до первісних революційних кличів. Люі Філіпп мусів зречися престолу; провізоричне правительство розвязало обі палати та проголосило республику. Установчі збори затвердили респуб­лику та оголосили нову конституцію.

6. Республиканська конституція з 4. падолиста 1848 запро­вадила загальне, безпосереднє й тайне виборче право; вона вимагала 21 літ життя до активного, 25 до пасивного вибор­чого права.

Намісць двопалатної системи заведено однопалатну. Законо­творча власть прислугувала одній палаті, а саме палаті послів; вибирано її на 3 роки. Вона вибирала окрему державну раду, що мала виготовляти проекти законів. Лише палата послів мала право рішати про війну чи заключения мира.

На чолі виконуючої власти стояв президент, вибраний народом. Уряд президента тривав 4 роки. Не можна було його зараз знова вибрати; щойно після 4 літ міг знова бути ви­браний. Президентові підлягало також військо, хоч він сам не міг бути полководцем.

Організація судівництва залишилася, як попереднє; суддів іменував президент.

Коли Люі Наполеон Бонапарт зістав президентом, скори- став зі своєї популярности в народі, щоби змінити конституцію.

7. Конституція з 14. січня 1852 продовжила владу пре­зидента на 10 літ; поширила право ініціативи президента на лєгіслятиву, віддала йому право рішати про війну та мир; сам президент добирав собі міністрів; міністри відповідали перед ним, не перед лєгіслятивою.

Заведено знова осібну державну раду (Conseil d’etat) з 40— 50 членів, вибираних президентом; вони мали в порозумінні з правительством виготовлювати проекти законів та розпоряд­ків. Ті проекти приходили під обраду палати послів, яка тепер, як за Наполеона І, називалася „Corps 16gislatif“. На послів вибирано кандидатів, яких предкладало правительство. Закони затверджував остаточно сенат, що складався з маршалків, кардиналів, адміралів та инших сенаторів, іменованих прези­дентом.

2. грудня 1852 проголосив сенат Люі Наполеона імпера­тором, котрого затвердив опісля плебісцит (Наполеон III). Так підлягала конституція щораз новим змінам в дусі абсолютизму. Але в 1870 р. проявилася тенденція до лібералізму, та 21. мая

1870 оповіщено нову конституцію.

8. Конституція з 21. мая 1870 завела наново парлямен- таризм з відповідальністю міністрів. Імператор відповідав тільки безпосередньо перед цілим народом. Ся конституція не тривала довго. Французько-німецька війна спричинила під Седаном її кінець. Проголошено республику, та утворено провізоричне правительство національної оборони.

9. Історія французької конституції від 1871—1875. В лютім

1871 покликали національні збори Tiepa (Thiers) на голову екзекутивної власти (chef du pouvoir executif de la Republique). Національні збори переняли керму держави, a Tiep управляв нею під безпосереднім авторітетом національних зборів, по­кликуючи міністрів та ведучи провід між ними. Під кінець серпня 1871 він дістав титул президента республики, але рівно­часно постановлено, що й президент республики і міністри відповідають перед національними зборами, та що державні акти підписуватиме президент та оден з міністрів. Уже тоді повстали тертя між президентом та більшістю національних зборів: Tiep був республиканин та мав загальну популярність в народі через те, що зумів в найбільшій небезпеці виратувати державу; з другого боку більшість національних зборів була монархістична, та хотіла привернення монархії у Франції. На бажання Тієра, щоби скріпити правні постанови конституції, припоручено комісії з ЗО членів виробити новий проект кон­ституції. Еляборат комісії став 13. марта 1873 законом.

Конститу­ція з 1852 р.

Конститу­ція з 1870 р.

Від 1871 до 1875 р.

Головні постанови конституції з 13. марта 1873 е такі: Президент Республики має право звертатися з письмами до на­ціональних зборів, що відчитуються на найблизчому засіданні національних зборів. Так може президент заповісти свою участь в дискусії над новими законами та зараз другого дня опісля він приходить до слова, оскільки національні збори не рішили, що може вже того самого дня промовляти. 'Дискусія перево­диться однак у відсутности президента.

Запити (інтерпеляції) слідує звертати тільки до міністрів; на запити про заграничні справи відповідатиме сам президент, в инших справах міністри. Президент проголошує закони, ухва­лені національними зборами, оскільки є наглячі, до 3 днів, в инших випадках до місяця. Є дві категорії законів: такі, що мусять перейти через 3 читання в національному зборі, і такі, що не потребують 3 читань. Якщо треба 3 читань, президент може після другого читання зажадати, щоби проект поставлено аж за 2 місяці знова під дискусію. Колиж не треба 3 читань, то президент може на протязі 3 днів жадати зновлення ди­скусії.

Національні збори приступили до дальшого вироблення конституції, та припоручили Тієрові предложити проект; але коли показалося, що Тієр хотів її виробити в поступовому республиканському дусі, а більшість національних зборів до­магалася консервативного режіму, Тієр подався до демісії, та на його місце вибрано в маю 1873 Мак-Магона (Mac-Mahon) 218

президентом. В законі з 20. падолиста 1873 визначено уряд президента на 7 літ та постановлено, що після 7 літ можна знова вибрати того самого президента. Осібна комісія з ЗО членів одержала припоручення виготовити основний проект конституції. Серед тої комісії перехрещувалися два противні стремління: одно, що мало більшість національних зборів за собою, змагало до зновлення монархії, друге, що хотіло по­ставити конституцію на тривких ? республиканських основах. Одначе сама монархістична більшість прийшла згодом до пе­реконання, що в даних обставинах годі привернути монархію, тому вона згодилася остаточно на республиканську форму, але в переведенні поодиноких постанов приняло якраз монар­хічну систему — тільки не з монархом, а з вибірним пре­зидентом на чолі. На сих принціпах ухвалено французьку кон­ституцію, яка й обовязує дотепер. Вона складається з 3 основних законів: з 24. лютого 1875 про організацію сенату, з 25. лю­того 1875 про організацію публичних властей, та з 16. липня 1875 про взаємини публичних властей між собою.

Порівнуючи сучасну французьку конституцію з англій­ською, бачимо, що вона має деякі спільні елементи з англій­ським парламентаризмом, але в основних точках обі системи розходяться зі собою. Та не в тому лежить найбільша ріжниця, що Англія монархічна, а Франція республиканська; навпаки хоч Англія є монархічна, її устрій далеко більше демокра­тичний, ніж устрій Франції, та справжнє становище францу­зького президента республики не ріжниться від становища короля в Англії, хіба остільки, що французький президент ре­спублики відповідає за державну зраду перед сенатом.

Подібно як в Англії, зазначується й у Франції парлямен­тарний характер державної влади дуже сильно. Кожний роз­порядок президента республики мусить мати підпис відпові­дального міністра. Міністри відповідають особисто та мусять податися до демісії, якщо парламент ухвалить їм вотум не­довіри.

Але всеж таки є основні ріжниці між англійським та фран­цузьким парламентаризмом. Між тим, коли англійський парла­ментаризм розвинувся з давної аристократії в демократичний режім, задержуючи зверхню форму конституційної монархії, французький парляментаризм перейшов в республику з абсо­лютної монархії. Сей перехід доконався у Франції доволі скоро, між тим коли в Англії треба було до сього еволюції кількох століть — тому у Франції залишилося далеко більше з аб- солютистичного апсіеп regime, ніж в Англії з верховного ста­новища аристократії.

Конститу­ція з 1875 р.

Порівняння з англій­ською конститу­цією.

Ріжниці між англій­ським та французь­ким парля­ментари­зм ом.

Дальшу ріжницю добачуємо в конструкції кабінету й у від­ношенні його до президента республики. Премієр міністрів не має тої ексклюзивної переваги, як в Англії. Французька кон­ституція відріжняє раду міністрів від ради кабінету. Рада мі­ністрів радить під проводом президента республики, який може забирати голос, але не може накидувати свого погляду раді міністрів. Тут іде рада про відносини до обох палат парля­менту. Рада кабінету радить під проводом премієра та підго­товляє проекти, які постановляються опісля на раді міністрів.

Крім сього є ще дві значні ріжниці між французькою та англійською системою. Одна лежить у тому, що конструкція урядів та їхнє відношення до парляменту основується в Англії на безпосередньому звязку зі суспільними групами і що Англія перевела в богатьох напрямках коллеїіяльну систему — між тим, коли у Франції нема поза виборами звязку між парла­ментом та суспільними кругами і Франція перевела бюрокра­тичну систему, концентруючи цілу владу в руках центральних урядів. Друга ріжниця та, що Франція зберігла ліпше поділ властей, ніж Англія.

З поділу на законотворчу та виконуючу власть слідує у Франції, що екзекутива не сміє ні інтерпретувати, ні змінювати законів, та розпорядки виконуючої власти не сміють нормувати таких питань, що належать до законотворчої власти. З другого боку не предкладається у Франції ніяких розпорядків під одоб­рения ні під контролю парляменту.

Так само переведено у Франції розмеження між судей- ською та виконуючою властю. Судді не сміють під загрозою втрати уряду вмішуватися у діловід адміністраційних властей ні потягати адміністраційних урядників до відповідальности. Для рішення правних адміністраційних спорів істнує осібна ад- міністраційна юрісдикція.

Парлямент.

Зосібна заслугує у Франції на увагу ось що: Парлямент складається з 2 палат: палати депутатів (Chambre des Deputes) і з сенату. Вибори послів є загальні, безпосередні та тайні. До палати депутатів вибирається послів на 4 роки. Число членів сенату є законно означене по департаментам. Сенаторів ви­бирається посередньо, та на основі ліст, виставлених для кожного департаменту (scrutin de Iiste). Вибір сенату призначений на 9 літ, але що 3 роки заступається третину сенату новими членами.

Обі палати сходяться щороку на звичайну сесію. Сесія триває по закону бодай 5 місяців. Президент республики може відрочити сесію, але не на довше, як місяць, та не більше, як 2 рази в році; час відречення не вчислюється до 5-місячного часу звичайної сесії. Президент республики може покликати також палати на незвичайні сесії. В обох палатах починається та кінчиться сесія парляменту рівночасно.

Президія обох палат складається з одного президента, 4 віцепрезидентів, 8 секретарів і 3 квесторів. На кожну нову звичайну сесію вибирається нову президію.

Засідання є по звичаю публичні.

Обі палати мають право покликувати парляментарні ан­кети для питань загальної ваги. Метою сих анкет може бути провірка адміністраційних надужить або вивіди про важні еко­номічні чи політичні питання.

Ініціятива до законопроектів виходить або від виконуючої власти, на чолі якої стоїть президент республики, або від по­одиноких членів парляменту. Оскільки проекти не є наглячі, та оскільки не належать до компетенції сталих парляментар- них комісій, приходять під провірку осібної комісії, („Commis­sion d’initiative parlamentaire^u), яка має розглянути, чи проект пожиточний та на часі.

В палаті депутатів вибираються сталі комісії для деталь­ного обговорення законопроектів та предложения пленарному засіданню палати. В сенаті вибирається комісії звичайно до кожного законопроекту зосібна. Нарада відбувається звичайно в обох читаннях; в посліднє приймається законопроект ще в цілости. Якщо друга палата відкине закон, ухвалений пер­шою палатою, то не можна його вносити протягом 3 місяців. До повного приняття законопроекту треба згідної ухвали обох палат парляменту.

Будджет укладає міністер скарбу по прибуткам та по ви­даткам. Парлямент повинен затвердити будджет з початком року. Якщо нема такого затвердження, береться за основу по­передній будджет, від місяця до місяця, аж до моменту, коли парлямент затвердить новий будджет. Переведення будджетових постанов належить до виконуючої власти. Контроля сього ви­конання прислугує парляментові й рахунковій палаті (так зв.,_fCour de Comptes”).

Президент респу­блики.

Міністри.

Крім законотворчої функції прислугує парляментові кон­троля виконуючої власти та далеко ідучий вплив на норму­вання й затверджування важливих адміністраційних поста­нов льокальних властей (се т. зв. „lois d’interet local").

Сенат є наивищим судовим трибуналом в переступах проти безпечности держави.

Індивідуальні права поодиноких членів парляменту є по­дібні як в Англії. — Президента республики вибирається аб­солютною більшістю голосів обох палат парляменту, зєдине- них в одних національних зборах. Його вибирається на 7 літ.

Президент скликує обі палати парляменту, але звичайна сесія мусить в кожному році тривати бодай 5 місяців. Обидві палати парляменту сходяться другого вівтірка в січні, оскільки президент не скликав їх скорійше. Щодо надзвичайних сесій, то президент республики може скликувати їх доволі, але му­сить їх скликати, якщо сього зажадає абсолютна більшість обох палат. Президент може за згодою сенату розвязати палату депутатів. Вкінці він має право замикати сесії обох палат.

Якщо обі палати ухвалили закон, президент має право за згодою міністерства зупинити промульгацію закона, звер- таючися з мотивованим письмом до обох палат, щоби відбули ще одну нараду. (Се право не переводиться однак в практиці).

Президент республики промульгує закони та забезпечує і зберігає виконання законів. До того він послугується т. зв. _j,d6crets generaux". Він має право помилування за злочини, але амнестія належить до законотворчої власти.

Президент кермує взаєминами до заграниці; розпоряджує військом, хоч не може бути верховним командантом армії; проводить при пересправах з чужими державами до заклю­чения державних договорів; але зміст державних договорів мусить затвердити парлямент. Про війну й мир рішають обі палати парляменту. Без дозволу парляменту не можна ні на­бути, ні відступити, ні підміняти теріторії.

Президент республики відповідає тільки за злочин головної зради перед сенатом.

Президент управляє державою при помочі міністрів. Мі­ністри добирають собі державних віцесекретарів, які пома­гають міністрам в цілому діловоді або тим, що переймають поодинокі відділи до адміністрації. Міністри представляють de< facto цілу виконуючу власть; вони мають право з огляду на приватні особи видавати т. зв. „arretes minister! elles.^α Вони є посередниками між виконуючою та законотворчою властю; як такі вони мають свобідний приступ до обох палат та мають право забирати голос, коли схочуть.

Міністри відповідають перед обома палатами, в справах загальної політики солідарно, за особисті ділання індивідуально. За делікти при виконуванні уряду вони відповідають перед сенатом. За цивільно-правні шкоди відповідають так само, як инші громадяне.

Велику вагу має ріжниця між звичайними та адміністра- ційними судами. До компетенції адміністраційних судів нале­жать ось які справи: 1) Коли публичний урядник наніс шля­хом публичної адміністрації шкоду інтересам приватних осіб; 2) коли адміністраційний уряд переступив границю своїх ком­петенцій ; 3) якщо ходить о інтерпретацію адміністраційної чинности, або 4) о заключения договорів з нагоди публичних робіт, достав ітд.

Ініціятива до реформи конституції може вийти або від президента республики, або від одної з палат парляменту. За потребою реформи мусить заявитися абсолютна більшість обох палат. Опісля сходяться обидві палати разом, як національні збори, та ухвалюють ревізію абсолютною більшістю всіх членів збору.

V. Після виступлення Австрії з Німецької Держави звя- залися инші німецькі теріторії у звязок дерЖав (Staatenbund), т. зв. „Ренський звязок* (Rheinbund). Він стояв під протекто­ратом Наполеона. На чолі звязку стояв звязковий збір у Франкфурті над Меном, що складався з двох коллегій: кол- легії королів (до якої належали й великі герцоги), та з кол- лєґії князів. Крім сього був іще спільний мировий трибунал в спорах звязкових держав між собою. Але держави, які на­лежали до звязку, задержали суверенність, та зірвали своє попереднє відношення до Німецької Імперії. Німецька Держава перестала істнувати.

Нещаслива війна Наполеона в Росії закінчила судьбу Ренського звязку; Росія заключила в 1813 з Прусами оборонний союз проти Франції, та до нього прилучилася Австрія. Париж- ський договір з ЗО. мая 1814 признав незалежність німецьких держав, та на Віденському конгресі утворено окрему німецьку комісію, щоби зладила конституцію для нового звязку. 10. червня 1815. підписали заступники німецьких держав, в тому числі й Австрія, основний акт Німецького Звязку (Der Deutsche Bund).

Адміністра- ційні суди.

Реформа конститу­ції.

V.

Німецька Держава. Ренський звязок.

Німецький Звязок.

Конститу­ція з 1849. року.

Німецький Звязок представляється як звязок держав, що ви­творив державно-правну спільноту, яка в спільних справах мала мати верховне становище супроти поодиноких членів Звязку. На чолі Звязку стояла сполука союзних володарів та вільних міст. Вони виконували начальну звязкову власть у звязковім зборі, котрий сходився стало в Франкфурті над Меном під проводом Австрії. До збору належали посли всіх членів Звязку. Вони радили або в пленум або в тіс- нійшій раді. Законотворча власть Німецького Звязку обіймала дві категорії справ: 1) справи, що торкалися безпосередньо Звязку, як такого; 2) внутрішні справи поодиноких німець­ких держав. Оскільки представники Звязку хотіли торкатися внутрішної сфери поодиноких держав, їхні постанови зобо- вязували сі держави щойно тоді, коли сі останні згодилися на них. Влада Звязку могла вмішуватися впрост у внутрішні від­носини держав, але тільки тоді, коли була загрожена внутрішня безпечність самого Звявку. Звязок був мировою інстанцією в спорах між поодинокими державами. Головна компетенція Звязку відносилася до воєнного права й заступства в міжна- родньому праві. Звязок мав право виповідати війну та заклю- чати мир; тільки Звязок заключував договори й союзи з чу­жими державами, висилав та принимав послів.

Німецькі держави задержали суверенність. Вони завели на протязі першої половини 19. віку конституційну систему влади.

Одначе Німецький Звязок не причинився до затіснення відносин між державами, та з другого боку його устрій не йшов рівнобіжно з розвитком конституційної ідеї — тому ре­волюційний рік (1848) виказав необхідність реформи. На 18. мая 1848 покликано до Франкфурту над Меном національні збори, які приступили до кодифікації „основних прав Німе­цького народу", та склали до марта 1849 нову конституцію Німецької Держави. Вона носить дату 28. марта 1849. Віднов­лено Німецьку Державу з правом загального народнього за­ступництва. На чолі держави мав станути цісар з правом ді- дицтва, невідповідальний та недоторкаємий, з правом вета су­проти постанов законотворчої власти. Ся остання мала при- слугувати т. зв. державній раді (Reichstag), що мав складатися з двох палат: народньої палати (Volkshaus) та палати держав (Staatenhaus). До народної палати мав увесь нарід вибирати послів загальним та безпосереднім голосуванням: до палати держав мали поодинокі держави висилати своїх відпоручників.

Але в державах повстали заворушення, та не всі держави заявили охоту приступити до реформи. Скликано парламент до Ерфурту, який поробив в конституції значні зміни. Тут сказано, що головою держави має бути кожночасний король Прусії. Державна рада мала складатися, як у франкфуртській конституції, з народньої палати та палати держав, але вибори до народньої палати не мали бути загальні ні безпосередні, тільки триклясові на основі пруської системи. Крім сього мала істнувати осібна коллегія князів — з б князів — між котрими оден голос мав прислугувати Прусії.

Але й сі постанови прогомоніли без наслідку, та 26. квітня 1850 звернулася Австрія до инших німецьких держав з за- зивом, щоби відновили Німецький Звязок, та покликали звяз- кові збори знова до життя. Коли в 1851 р. і Прусія вступила до відновленого Звязку, Німецький Звязок розпочав наново свою реакційну діяльність.

Між тим зростала щораз більше ворожнеча між Австрією та Прусією, яка покінчилася війною на некористь Австрії (1866). Австрія мусіла виступити з Німецького Звязку та заявити свою згоду на заключения нового звязку без неї.

Так утворено Північно німецький Звязок (16. квітня 1867) з правною силою нової конституції від 1. липня 1867. Південно- німецькі держави не належали до нього. Органами Північно- німецького звязку були: державна рада, як представниця на­селення, звязкова рада, що складалася з делегатів держав, та голова звязку, яким був пруський король. Короні припадали певні права, зосібна провід у Звязку, військова власть ітд.

Але й Північнонімецький Звязок не тривав довго; фран­цузько-німецька війна получила інтереси південних німецьких держав з північними, та дала підставу до оснування Німецької Держави. Сей акт наступив 1. січня 1871 р. Першій державній раді предложено проект конституції; вона затвердила її та проголосила 16. квітня 1871.

В конституції з 1871 являється Німецька Держава звязкс- вою державою (Bundesstaat). Притім признано, що закони Ні­мецької Держави мають першинство перед законами пооди­ноких держав, та що Німецька Держава, як така, має свої власні органи, що не являються ні спільними органами пра­вительств ні органами населення поодиноких держав. Німецька ДерЖава являлася по свому характері суверенною державою;

Ерфурт- ський парлямент.

Північно- німецький ЗВЯЗОК і конституція з 1867 р.

Нова Німецька Держава від 1871 р.

Конститу­ція з 1871.

Ріжниця ЗВЯЗKOBOl держави в Німечинні та в Північ­ній Аме­риці.

Політичні права німецьких держав.

вона обіймала своєю державною владою безпосередньо всіх громадян, та підчиняла своїй центральній владі поодинокі ні­мецькі держави. Ci останні підлягали контролі Німецької Дер­жави та її законодавству; їм залишилися тільки ремінісценції ранійшої суверенности, з правами співучасти в державній кермі, з питомими правами на самоуправу та на самостійне законо­давство, коротко кажучи: з правом на питому конституцію в рамцях загальної конституції Німецької ДерЖави. Пооди­нокі німецькі держави не були суверенні.

(Правний характер звязкової держави в Німеччині є в де­чому відмінний від характеру Сполучених Держав Північної Америки. Генеза сих останніх виходила від самостійних, на де­мократичних основах утворених держав, які сполучилися спершу в державний звязок, пізнійше в звязкову державу. Генеза Ні­мецької Держави вийшла щоправда також від поодиноких са­мостійних держав, але сі держави були до кінця 18. віку по своїй суті абсолютистичні, та щойно на протязі 19. віку по­чали принимати нові ідеї конституційного демократизму, коли між тим Прусія, поборовши суперництво Австрії, стала ясно на становищі монархічної супремації над другими німецькими державами, та поставивши пруського короля на чолі Німецької Держави, підпорядкувала ранійшу суверенність держав під вер­ховну центральну владу Німецької Держави. Американські дер­жави залишилися суверенними; вони переказали на звязкову державу тільки такі справи, які треба було в інтересі пооди­ноких держав звести до спільного знаменника; вони задержали свою власну конституцію, причім звязкова конституція виросла в рамцях конституції поодиноких держав. Натомісць німецькі держави переказали свою суверенність на звязкову державу, лишаючи в своїй компетенції ті права, які їм признала звязкова конституція; вони підпорядкувалися зі своїми конституціями під конституцію цілої Німецької Держави.)

Зосібна можна політичні права німецьких держав звести до 3 основних категорій: 1. членські права, що прислугували всім державам як членам Німецької Держави — се загальне право на охорону та піддержання публичного добробуту; за тим загальним правом слідував загальний обовязок до від­повідної участи в військових та фінансових тягарах; 2. окремі права (іига singularia), які прислугували тільки декотрим дер­жавам на основі окремих правних титулів; 3. публичні права всіх німецьких держав (iura singulorum), зосібна право на самоуправу й льокальну лєгіслятиву, одначе в границях, при­знаних загальним законом Німецької Держави; вони підлягали зміні загального державного законодавства. —

На чолі Німецького Звязку стояв пруський король з ти­тулом німецького цісаря. Він був членом і орїаном держави: він виступав, значить, в імена держави.

В тім характері заступав німецький цісар Німецьку Дер­жаву на зовні, не тільки в міжнародніх справах, але й у від­ношенні німецьких держав, у відношеннях держави до третіх осіб, в справах державного фіскусу ітд. Він виповідав війну та заключав мир.

Стоячи на чолі виконуючої власти, німецький цісар кер­мував діяльністю инших державних органів, зосібна звязковою радою та державною радою; він скликував, відрочував та за­кривав ті ради, іменував провідника звязкової ради, та пред- кладав звязковій раді поодинокі справи під розвагу; — дальше він стояв на сторожі виконування державних законів; визна­чував провідний напрямок державної політики; іменував держав­ного канцлера та инших державних урядників; мав верховну команду над військом і фльотою. Його фактична влада була більша, ніж инших конституційних монархів.

Спадщину давних державних станів переймила т. зв. звяз- кова рада. Як державно-правна корпорація вона обіймала всіх володарів німецьких держав і сенати 3 вільних міст; на звяз­ковій раді представляли їх відпоручники. Тому й німецький цісар не мав свого заступства в звязковій раді, як такий, тільки як пруський король. Держави, заступлені в звязковій раді, не мали рівного числа голосів, на 58 усіх голосів припадало на саму Прусію 17.

Звязкова рада представляла в своїх ухвалах волю всіх членів Німецького Звязку. Тому компетенція її не обмежу­валася до одної области державної влади, вона обіймала не тільки справи лєгіслятиви, але й виконуючої та судейської власти.

В справах законодавства припадало звязковій раді право предкладати законопроекти державній раді та рішати, чи по­станови державної ради мають стати законами, чи ні; значить: звязкова рада ділила законотворчу власть з державною радою. Цісар мав обовязок оповістити санкціоновані закони. (Про санкцію законів та відношення до державної ради пор. низче.)

Як орган державної адміністрації, звязкова рада видавала загальні адміністраційні приписи до виконання державних за­конів та розпорядки про похибки у виконуванні державних законів і тих адміністраційних приписів, які походили від неї. Хоч цісар мав право іменувати державних урядників, то всеж таки звязкова рада мала в важливих випадках право вибору або бодай право пропозиції. Великий вплив мала звязкова рада на скарбові та промислові справи цілої держави.

Німецькии цісар.

Звязкова рада.

Звязковій раді прислугували важливі судові функції. Були справи, в яких звязкова рада рішала в останній інстанції про питання адміністраційного права, вона мала право порішати публично-правні спори між державами на внесок одної з дер­жав; вона була останньою інстанцією, якщо одна із держав відмовилася від суду; вона мала обовязок на бажання якої- небудь звязкової держави полагоджувати конституційні спори, та коли полагода не була можлива, представляти до полагоди державному законодавству.

Звязкова рада мусіла до важнійших державних діл мо­нарха заявляти свою згоду, зосібна до виповіди війни, оскільки не було вже наступу зі сторони ворога; до заключения дого­ворів з чужими державами; до розвязання державної ради перед кінцем лєгіслятивного періоду ітд.

Цісар мав право скликувати, відрочувати та закривати звязкову раду. Він мусів її скликати, якщо вже скликано дер­жавну раду, або якщо сього зажадала і/з голосів звязкової ради (20 голосів).

Звязковій раді проводив канцлер, котрого іменував цісар в своїм характері як пруський король. —

Державна рада.

Представницею волі цілого німецького народу була дер­жавна рада. Вибори до неї відбувалися на основі загального, безпосереднього й тайного виборчого права. Виборцями були громадяне Німецької Держави від покінчення 25 літ життя. Число послів означувалося так, що на 100.000 мешканців кожної звязкової держави припадав оден посол; якщо дотична держава не мала 100.000 мешканців, вона висилала все таки одного посла до державної ради.

Законотворчий період державної ради тривав 5 літ, по­чинаючи з дня загальних виборів.

Цісар скликував, відрочував та замикав державну раду. Скликував бодай раз у рік; відрочення не могло тривати довше, як ЗО днів та не можна було його повторювати підчас сесії. На замкнення державної ради підчас законотворчого періоду мусіла бути згода цісаря та звязкової ради.

Державна рада вибирала президента та його заступників. Для підготовлений парляментарних ухвал вибирано окремі від­діли та комісії. Законопроекти обговорювано в трьох читаннях.

Право лєгіслятивної ініціативи прислугувало так само державній, як звязковій раді. Взагалі, коли одна з тих рад ви­рішила законопроект більшістю голосів, то мусіла його пред­ложити другій раді, та до дефінітивної ухвали закона могло прийти щойно тоді, коли і звязкова і державна рада годилися вповні на його зміст. Якщо наступила така згода, звязкова рада уділяла законові санкції. —

Виконуючою властю кермував у Німецькій Державі цісар при помочі дерЖавних урядників. Державні урядники ріжни- лися тим від краєвих (с. т. урядників німецьких держав), що орудовали публичними справами під авторитетом цілої Ні­мецької Держави та були представниками центральної влади. Верховне становище прислугувало канцлерові; крім сього були державні уряди адміністраційні та скарбові.

Канцлер був відпоручником Прусії в звязковій раді та був, як такий, провідником звязкової ради. З другого боку він був цісарським міністром для цілої держави.

Як цісарський міністер, він мав право заступати цісаря в усіх заграничних та міжнародніх справах і у відношенні до державного фіскуса, він був посередником між короною а звязковою та державною радою, був керманичем державної адміністрації, мав обовязок верховної контролі з огляду на виконування державних законів у цілій державі.

Верховні адміністраційні уряди в державі були: уряд внутрішних справ, заграничних справ, державної фльоти, пошти, юстиції, державних залізниць та державного банку. Для скар­бових справ істнували побіч верховного скарбового уряду са­мостійні скарбові комісії (напр. комісія для державних довгів) та трибунали (напр. державний рахунковий трибунал).

Щодо судейської власти були в Німецькій Державі дер­жавні трибунали для цілої держави та трибунали поодиноких звязкових держав. До загальних державних трибуналів нале­жав найвищий державний суд у Ляйпціг, та конзулярні й фльо- тові суди в тих краях, в яких їх заведено. Инші судові органи належали до звязкових держав, але вони виконували судейську власть не суверенно, тільки по загальним приписам цілої держави.

Побіч судів у справах юстиції істнували осібні адміністра­ційні суди.

Виконуюча власть.

Судейська власть.

Уряд- ництво.

VI.

Росія.

Сенат, дер­жавна рада, міністер­ська рада.

Проекти консти­туції.

Правне становище німецького урядництва характеризу­ється як слуЖбова власть у державі. Урядник служить, як такий, державі не на основі приватно-правного титулу, тільки на основі державного права, яке його покликує до служби та рівночасно визначує круг його публичних прав, круг його пуб­лично!* власти. Відповідно до того, чи службовий характер відноситься до цілої держави, чи тільки до одної із звязкових держав, урядники є державні або краєві. Урядники зголошу­ються добровільно до служби; держава або край покликує їх на основі певних, законно приписаних даних. Вони є звичайно сталі; мусять однак підчинятися дисциплінарним приписам.

VI. При кінці історичного огляду державних систем 19. і початку 20. віку мусимо приглянутися розвиткові державного порядку в Росії, хоч російської „конституції" перед всесвіт- ною війною не можемо вважати справжньою конституцією; крім сього мусимо торкнутися також конституційних проектів на Україні, хоч Україна, як частина Російської держави, не могла діждатися свого питомого державного устрою, але збе- рігла в своїх проектах конституційну ідею 19. віку в оригі­нальній формі. ‘

Революційні ідеї Франції найшли в інтелігентних росій­ських кругах горячих приклонників, але царат не думав покищо зректися свого становища в державі, яке прислугувало йому з давних віків. Цар Александер І старався щоправда завести поступові реформи свого режіму; він поширив права сенату на державну контролю, але новокреовані центральні органи, себ-то міністри, вміли прийти над сею контролею до денного порядку. Взагалі значіння сенату занепало, та в 1813 р. за­сновано дерЖавну раду з правом, радити над законами, і при­знано ії право рішати відклики від сенату; дальше відновлено міністерську раду при царі з правом верховної екзекутиви, та сполучено обовязки генерального прокурора з урядом мі­ністра судівництва. Сам Александер І стояв під переможним впливом конституційних ідей, та припоручив Сперанському і довірникові його Новосільцеву зладити проекти конституції для цілої держави; на жаль, він змінив пізнійше свої погляди, та до проголошення конституції не прийшло. Але між тим вибухло в грудні 1825. офіцирське повстання в Петербурзі, опісля в Київі. Одначе цар Микола 1 здусив се повстання та володів дальше абсолютистично. Проте не уставали змагання до реформи, та цар Александер II заявив був готовість за- твердити конституційний проект Лъоріса Meлікова (1881); але його трагічна смерть перервала сі змагання та його наслідник Александер III не тільки не докінчив розпочатого діла, але обмежив ті реформи, які Александер II запровадив на полі льокальної самоуправи. Так само Микола II не приступив за­раз до реформи державного ладу, аж побіда Японців над Москалями і заворушення в цілій Росії приневолили його до сього. В лютім 1905 проголосив Микола Il намір покликати народніх заступників до участи в законодавстві, але ся участь мала обмежуватися тільки до нарад над законами. 6. серпня

1905 оповіщено закон про народне заступництво і про ви­борче право. Вибори до державної думи мали бути посе­редні та поділені по становим куріям; державна дума мала тільки радити над законами, а санкцію мав уділяти цар до­вільно, та міністри могли предкладати цареві до санкції власні законопроекти, поминаючи державну думу. Взагалі поставлено членів державної думи в велику залежність від міністрів. Така реформа не вдоволила нікого та заворушення тривали дальше. Цар Микола II мусів змінити закон; він проголосив нову ре­форму державного права в маніфесті з 17. жовтня 1905. Опісля поширено постанови сього маніфесту та промульго- вано нові „основні закони" дня 23. квітня 1906. Вкінці ок- тройовав Микола II виборчий закон дня 3. червня 1907.

На сих основах опиралася система державного права від

1906 року аж до російської та української революції з 1907 р. Ся система перебрала щоправда дещо нового з західно-євро­пейських постанов але всеж таки годі назвати її справжньою „конституцією", а то хочби тому, що вона основується на цар­ських маніфестах без згоди народнього заступництва. Монарх називається дальше „самодержець, — в одному місці навіть „необмежений самодержець" —а його влада „самодержавіе"; замісць правдивих „прав людини" та зрівняння всіх громадян супроти права, задержано поділ сих останніх на стани.

На основі сеї псевдоконституції стояв цар на чолі держави. Йому прислугувала верховна самодержавна власть, „якій під- чинятися приказує сам Бог". Особа монарха „свята та недо- торкаєма". Але законотворчу власть виконував цар у сполуці з парламентом. Він скликував обі палати, визначував час на­рад та речинець відрочення парляменту, він також закривав та розвязував парлямент. Йому прислугувало право ініціативи в усіх областях законодавства, зосібнаж „основні закони" могли

Реформи Миколи IL

Загальна характери­стика т. зв.

російської конститу­ції.

Постанови сеї псевдо­конститу­ції. Законо­творча власть.

Виконуюча власть. Цар.

Парлямент.

тільки тоді змінитися, коли цар сього забажав. Але на хід нарад над законопроектами цар не мав ніякого впливу, тільки міг жадати, щоби законопроекти, поставлені на сесії парляменту, але одною з палат відкинуті, прийшли ще тої самої сесії під розвагу парля­менту. Цар мав право санкції законів, та без його санкції не могло бути ніяких законів.

Цар був зверхником виконуючої власти. Всю вищу ад- міністраційну власть виконував сам, але низчу адміністраційну власть виконували покликані до сього уряди та урядники — вони виконували її в імени царя та по його розпорядкам. Цар мав право видавати розпорядки на основі законів, в разі пе­рерви парламентарної діяльности також замісць законів т. зв. необхідні розпорядки в справах, які належали до лєгіслятиви; одначе він не міг без згоди парляменту змінити ні „основних законів" ні діловідної установи та виборчих законів парляменту.

Цар іменував і відкликував міністрів, шефів головних адміністраційних управ та й других урядників, оскільки закон не передбачував окремих способів покликання. Він накладав обмеження з огляду на державну службу; роздавав титули, ордери, инші державні відзначення та станові привілеї. Цар розпоряджував своїм особистим і т. зв. царським майном, та як голова царського дому т. зв. апанажами. Суди судили в імени „Його Величества"; деякі засуди (напр. шляхти,урядників і т. д.) потребували затвердження царя. Цареві прислугувало право помилування.

Він заступав державу в усіх заграничних справах, та кер­мував міждержавною політикою держави. Цар виповідав війну, заключав мир та договори з заграничними державами.

Він був начальним провідником війська й фльоти. Вся військова організація залежала від нього. Все, що з військом та війною стояло в якімнебудь звязку, стояло під його приказами, зосібна: проголошення воєнного або виїмкового стану, та надзвичайні кредити на війну, чи в часі війни, чи задля підготовлений війни.

Цар був вкінці також верховним головою культу. Він був христіянський володар та верховний оборонець православної віри й порядку святої церкви. —

Парлямент ділив законотворчу власть з царем. „Ро­сійська Держава правиться на основі... законів* — каже арт. 84 осн. зак. Без згоди парляменту не було важних „законів" — тому цар міг дати санкцію законові тільки тоді, коли обі палати парляменту його ухвалили.

Парлямент мав дві палати: вищу палату, с. т. дерЖавнураду і низчу палату, с. т. дерЖавну думу. Вища палата складалася з іменованих та вибірних членів. Пять курій вибирало по дуже нерівній системі, вибірне право було обмежене висотою податку, довготою посідання та иншими способами; воно було посереднє. Низча палата, себ-то державна дума, виходила з виборів. Система виборів була незвичайно складна, коротко кажучи: сильний кон­траст супроти європейської системи загальних, рівних та без­посередніх виборів. З таких виборів могло вийти все — тільки не якийнебудь сурогат волі населення; членам парляменту при- слугувало право іммунітету. Державну думу вибиралося на 5, державну раду на 9 літ; тільки з тої останньої відділювано що З роки одну третину членів. Компетенція обох палат парля­менту була та сама. Сюди належали крім лєгіслятиви sensu stricto всі справи, що торкалися державного будджету, зосібна такі справи, які предложено до перегляду парламентові на. ви­разний приказ царя. Наради парляменту відбувалися на пле­нарних засіданнях та в окремих комісіях. Засідання не були публичні; на засіданнях могли бути присутні крім членів парля­менту, міністрів та шефів поодиноких ресортів також заступ­ники заграничної дипльоматії; президент палати мав право допустити заступників преси на засідання.

Ініціятива до нових законів могла вийти або від царя, або від членів обох палат. Ані рада міністрів ані поодинокі міні­стри не мали права законотворчої ініціятиви. Закони опові- щувалися з підписом царя та з заявою, що обі палати парля­менту дали свою згоду.

Цар мав право видавати розпорядки наслідком верховної власти; крім сього прислугувало се право раді міністрів, по­одиноким міністрам, шефам адміністраційних ресортів та ин- шим законом до сього покликаним урядам. Цар видавав або „укази" відповідно до законів, або розпорядки, потрібні до виконання законів. Розпорядки инших урядів не могли про­тивитися законам. Суди мусіли також у своїх рішеннях опи­ратися на законах, але мусіли всеж таки рішати предложен! їм питання, хочби не було в законах відповідної норми.

Центральна управа ділилася на дві категорії: верховну та підчинену. Верховна стояла під безпосередньою владою царя; вона мала характер прибічного царського уряду, призначеного на його вислуги та на безпосередню поміч цареві у викону­ванні найвищої влади. Сюди належали: департаменти та осібні виділи „державної” ради, фінансовий комітет, святий синод, рада публичної старівлі, воєнна рада, адміральська рада, упра­вляючий сенат і рада міністрів. Загальне значіння мав сенат; він змінив своє первісне призначення з часів Петра І., та нові закони признали його найвищим урядом, якому підлягали в ци­вільних справах усі судові, адміністраційні та виконуючі уряди в цілій державі, за виїмком найвищих державних урядів і таких, які окремий закон від того вилучив. Значить, сенат був верхов­ною контрольною властю над иншими урядами. Міністерська рада, що стояла при боці царя, лучила всіх міністрів, щоби звести діяльність усіх ресортів до спільного знаменника і обняти провідну керму сеї діяльности не тільки в справах законодавства але й у справах найвищої державної адміністрації. До підчи- неної управи належали в першому ряді міністерства з дуже складною організацією та побіч них инші ресорти, які поста­влено з міністерствами на рівні. До сих останніх належали поодинокі канцелярії царського секретаріату, ресорт право­славної віри ітд.

Ініціятива до законів. Царські „укази".

Центральна управа.

Верховна й підма­нена.

З того короткого огляду, бачимо, що т. зв. російська „конституція” переняла від инших європейських держав тільки ідею законотворчої власти парляменту, але задержала весь деспотичний характер ранійшого царського режіму. Притім стани. задержано осібний поділ на стани, який в державному житті Росії грав аж до революції велику ролю. Вони визначуються більше корпоративними, ніж особистими привілеями. Була шляхта, міщанський, селянський стан, та духовенство з окре­мим правним становищем.

Д^в°р- Дворянство (шляхта) ділилося на дідичне та особисте. Воно могло носити свій герб та засновувати родинні фідеіко- міси; крім сього важні політичні становища були привязані до членів дідичного дворянства. Далеко важнійші були корпо­ративні права дідичного дворянства. Дідичне дворянство кожної губернії творило корпорацію, що мала свої орґани для цілої губернії і для поодиноких областей, а саме: Губерніальні дво­рянські збори та Губерніальних маршалків, областні дворянські збори та областних маршалків, крім сього були осібні збори депутатів дворянства. Свою самоуправу виконувало дворянство головно на губерніальних зборах; уїздні збори мали тільки підготовний характер. До компетенції Губерніальних зборів на­лежали головно вибори. Вибиралося орґани дворянської само­управи, почесних кураторів гімназій, членів дворянських банків ітд. Дворянські збори мали право вносити петиції до прави­тельства, в спеціяльних випадках до самого монарха. Вони мали також право збирати складки на потреби дворянства. Губерні­альні та уїздні маршалки мали не тільки рішаючий голос в справах дворянської самоуправи, але й визначне становище у загальній політичній самоуправі. Особисте дворянство не мало корпоративних прав.

Міщанський стан мав ріжні категорії: а) Почесні горо­жане ; — ділилися так само як дворяне на особистих і дідичних, але не мали, як такі, ніяких корпоративних прав; б) купці; — купецтво кожного міста творило осібну корпорацію з вибір­ними органами на чолі; голова такої корпорації вважався дер­жавним урядником. В Петербурзі, Москві і Одессі складалася репрезентація купецтва зі зборів депутатів, з голови купецтва та купецького уряду. Голова, його заступники та члени ку­пецького уряду вважалися державними урядниками. Купецькі корпорації мали право в справах купецьких вносити петиції до міністра торгівлі; в) маломіщанство; — маломіщане не мали особистих привілеїв; натомісць „маломіщанство" явля­лося, як таке, окремою корпорацією з корпоративними пра­вами. Воно вело свою станову адміністрацію при помочі ви­бірного голови з осібними помічниками, або при помочі ви­бірного маломіщанського уряду. В Петербурзі, Москві і Одессі було маломіщанство так само зорганізоване, як купецтво. Серед маломіщанства істнувала окрема організація ремісничих цехів з осібним ремісничим урядом, на чолі якого стояв вибірний голова. До маломіщан зачислювано також робітників, але вони не мали права голосу на маломіщанських зборах.

Селянський стан мав також визначні корпоративні права. Селяне виконували ті права в двох родах організацій: сіль­ській та волостній; у Козаків місце села заступав хутір, місце волости станиця. До сільської організації належали сільські збори всіх мешканців села, до волостної волостні збори, ви­брані на основі системи заступництва. Як сільські так і во­лостні збори займалися не тільки становими селянськими спра­вами, але виконували також важні функції льокальної полі­тичної самоуправи. Селянські організації стояли під спеціяль- ною контролен} окремих державних органів. (Пор. також § 9 г під IV.).

Духовенство ділилося по закону на православне і неправо- славне. Права духовного стану признавано тільки православ-

Міщане.

Селяне.

Духо­венство.

VII.

Українські проекти конститу­ції.

а) Проект „Вільної Спілки" Драгома- нова.

ному й вірменсько-ґрегоріянському віроісповіданню. Робляно також ріжницю між білим (світським) та чорним (чернечим) духовенством. Біле духовенство мало головно особисті при­вілеї, чорне корпоративні.

VII. В часі, коли серед московського суспільства 19. віку почали проявлятися змагання до зміни державного устрою на взір європейських конституцій, бачимо се змагання також на Україні. Вони прибрали конкретну наукову форму в проекті „Вільної Спілки" Драгоманова з 1884 р. Koлиж пізнійше під напором побіди Японців над Москвою, російські політичні круги готовилися до виготовлення нової „конституції" для Росії, найшлися між визначними політичними діячами-Україн- цями люде, що виступили з жаданням осібної конституції для „Самостійної України" і виготовили в 1905 р. осібний проект „основного закона" для України. Обом тим проектам пригля­немося близче.

а) „Проект Вільної Спілки" виринув тоді, коли Росія та з нею Україна стояли під гнетом царизму з усіма консеквен- ціями середньовічного деспотизму. Не було ріжниці поглядів між московськими та українськими революціонерами, що треба сей лад змінити. Вони знали не тільки систему французької ре­волюції, але й наука модерного соціалізму дісталася до них скоро і захопила широкі круги інтелігенції. Так і могло ста­тися, що український націоналіст міг тоді (1884) виступити в революційних кругах з проектом конституції, яка мала об­няти цілу Російську Імперію, та в рамцях сеї імперії й Україну, як частину російської держави. Треба було перейти стан кон­ституціоналізму, якого ще не було в Росії, щоби на основі конституції здобути свободу для всіх народів Росії.

Вихідною точкою Драгоманівської концепції була свобода людини, свобода громадянина, як у французькій революції. З другого боку стояла перед Драгомановим стара російська держава, котру треба було зреформувати, щоби на місце не­стерпного централізму дати народнім масам вплив на полі­тичну судьбу батьківщини. Тому він оснував свою систему на децентралізації, щоби ослабити всемогучість центральної власти в державі та скріпити й усамостійнити льокальну самоуправу.

У Драгоманова льокальна самоуправа є prius, — центральна власть держави щойно posterius. Починається самоуправою гро­мад, на якій основується вища самоуправа волостей; за нею іде самоуправа повітів (т. зв. уїздів) і земель (т. зв. областей). Зе­мельна або областна самоуправа — се найвища самоуправа, що має найдальше ідучі компетенції. Між собою самоуправи, чи низчого чи вищого типу, є самостійні та в основі незалежні. Центральна власть держави вяже самоуправні елементи льо- кальних самоуправ з ідеєю єдности держави в двопалатній системі на взір американської репрезентаційної палати й сенату. Драго- манів мало інтересується організацією центральної влади — вона в нього malum necessarium, про яку говорить лише настільки, скільки діло в тому, щоби дати широким масам вплив на за­конотворчу й виконуючу власть у державі, та щоби означити, в якому відношенні стоїть центральна власть до льокальної самоуправи.

Та саме тим ріжниться конституційна система Драгома- нова від инших конституційних систем Европи, хоч ніде правди діти, сама ідеа походить від французького вченого Турета, який в дусі французької революції виступив з теорією „основних прав громади", себ-то з т. зв. „pouvoir municipal". Конститу­ційні системи Европи, хоч і признали далеко ідучі права гро­мадам, виходять всеж таки від центральної влади в державі, та щойно виходячи із центра годяться на більшу чи меншу децентралізацію самоуправних одиниць. Навпаки Драгоманів. Він ніде не старається конструовати держави від централі — він хоче якраз поставити сю централю в безпосередню неза­лежність від льокальної самоуправи. Льокальна самоуправа — се на його погляд основа цілого державного життя, а цент­ральна власть держави — се тільки необхідний корректив чи доповнення самоуправної влади. Держава є у Драгоманова „віль­ною спілкою" льокальних самоуправ, які не є про себе дер­жавами; ті льокальні самоуправи не є експонентами держави, але навпаки держава є експонентом льокальних самоуправ.

Та ще в одному ріжниться система Драгоманова від су­часних конституційних систем. Він стояв під впливом модер­ного соціалізму, тому між громадянськими та людськими пра­вами не згадував про право приватної власности. Він не при­знавав сьою права але не витягав із тої неґації дальших висновків. Він ані не голосив системи соціалізації, а вжеж у нього ні сліду диктатури пролетаріату. Його система се справжня кон­ституція, що обіймає рівним правом усіх громадян держави. Йому навіть байдуже, чи на чолі держави стане монарх, чи президент — аби тільки була повна льокальна самоуправа!

б) Другий проект української конституції перед всесвітною

б) „Основ­ний закон Само­стійної України “ з 1905 р.

війною, се „основний закон Самостійної України" з 1905 р. Сей „закон" появився в !.числі місячника: „Самостійна Укра­їна" з вересня 1905, який видала, „Українська Народня Партія" в тайній друкарні у Львові. Сей місячник редагували у Львові Придніпрянці на експорт до Придніпрянської України. Користа- ючи з того, що заповіджено в 1905 р. конституцію для цілої Росії, найшлися на Україні гуртки патріотів, що з нагоди російської конституції хотіли добути конституцію для України. — Ci провідники т. зв. „Української Народньої Партії" не вдоволи­лися на взір Драгоманова льокальною самоуправою в рамцях спільної російської держави, — вони, скидаючи із себе кайдани абсолютизму, хотіли скинути й кайдани москалізму: вони по­ставили своїм ідеалом „самостійну Україну". В згаданім „основ­нім законі" не говориться уже про вільну спілку з Росією, але про „спілку народу українського". Не ціла колишня ро­сійська держава, але тільки всі етнографічні теріторії України мають по сьому проекту полупитися в загальну „спілку на­роду українського".

Ту спілку представляли собі автори проекту як „спілку вільних і самоправних земель" — вони пішли на перший погляд за концепцією Драгоманова, тільки обмежили її виразно до української етнографічної теріторії. Але в укладі самої системи є велика ріжниця супроти Драгомановської концепції. Хоча не говориться впрост про суверенність української дер­жави, але сам уклад проекту вказує на те, що автори ви­ходили від поняття суверенности української держави, та що велику вагу вони клали на конструкцію центральної влади. Перша постанова про владу каже, що „уся власть належить народови українському". Дальше слідують детальні постанови про се, як ся центральна влада має виглядати. Щойно опісля говориться коротко про самоуправи, — та хоч і сей проект признає значні компетенції льокальним самоуправам, то всеж таки ясно, що тут держава prius, а льокальні самоуправи posterius. Де ходить о „Самостійну Україну", треба здобути перш за все самостійну державу — отже: перш за все само­стійна держава зі самостійною центральною владою, та щойно як вислід із того самоуправа земель і громад.

Вельми інтересний є соціяльно-економічний бік проекту. Видно, що його укладали революційні елементи, бо бачимо в ньому вже на девять літ перед всесвітною війною теорію соціялізації землі. Але тільки земля має бути соціялізована, не торгівля ні промислові підприємства; ся соціялізація на­зивається в проекті „націоналізацією", та „націоналізація землі має бути переведена на підставі правила: від власників- Українців земля викупляється, від чужинців відбирається без відшкодування". Про те ся ідея була по своїй суті інакша, ніж пізнійша ідея большевицької соціалізації. Автори проекту були свідомі того, що при тодішних відносинах, коли високий про­цент земельної власности находився в руках польських та московських поміщиків, націоналізація України є можлива тільки тоді, якщо весь контингент земельної власности, що находився у Поляків та Москалів, перейде на вжиток україн­ських хліборобів. Вони думали, що се можливе тільки шляхом викупу або відібрання всеї землі на власність „Всеукраїнської Спілки"; але рівночасно забезпечили, що се дістанеться на вжиток українських селян, бо постановили, що про користу­вання національною власністю мають рішати громади на основі осібних земельних законів. Большевицька концепція ріжниться тим від повищої концепції проекту, що не знає взагалі ніякого відшкодування, та що не виходить від національних мотивів. Проект приняв щоправда систему соціялізації землі, але ніде не згадує про диктатуру пролетаріяту. Проект іде шляхами, принятими в инших конституційних системах.

г) Історія та система льокальної самоуправи

в модерних державах.

В попередніх розділах була нераз згадка про льокальну самоуправу. Але значіння самоуправи є для модерних держав так велике, що повищі згадки не можуть дати точного по­гляду ні на розвиток льокальної самоуправи в минувшині, ні на її завдання в теперішности. Тому треба як слід доповнити попередні згадки та в систематичному огляді перевести про­відні ідеї сеї інституції.

Щоби зрозуміти сі провідні ідеї, не вистачить, ідучи за висновками літератури, поділити льокальну самоуправу на дві абстрактні категорії, юридичну й політичну, — так як кожна льокальна самоуправа по своїй суті рівночасно юридична та по­літична — але слідує історичним методом придивитися тільки тому, як розвивалася ідея льокальної самоуправи в поодиноких державах, головно в тих, що стояли на чолі новітної цивілізації.

Історичним метод досліду.

Колиж приглянемося близче історії, то мусимо перш за все зазначити, що всякі форми льокальної самоуправи по­вставали й змінялися в історії відповідно до державного устрою та становища, яке заняла до неї державна власть сеї чи другої держави і що якраз о льокальну самоуправу велися на про­тязі віків дуже люті боротьби, які ще й дотепер не покінчи- лися. Приступаючи отсим до історичної аналізи, можемо го­ворити про 4 головні системи льокальної самоуправи: німецьку, англійську, французьку та швайцарсько-американську.

І. Історія льокальної самоуправи до фран­цузької революції.

Старогер- манська епоха.

І. Ідея льокальної самоуправи сягає часів старогерман- ської епохи, а саме ще тих часів, коли оселі та племена почали лучитися в тіснійші звязки, коли почали помалу пере­творюватися в менші або більші держави. Вже перед мандрівкою народів витворилися в селах та сусідних оселях осібні спіль­ноти (т. зв. Dorf- або Markt-Genossenschaften), що поселившися на означеній области землі управляли землею спільно; так творилися самоуправні теріторіяльні одиниці: громади (Markt- gemeinden). Не розбираючи близче, оскільки отся громадська управа представлялася як спільна власність (Gesamteigentum) цілої спільноти, та оскільки вона дозволяла на уживання так званої „альменди” (Allmende), значить лісів і пасовиск, усіми членами спільно, і на окреме уживання поля поодинокими членами спільноти на основі принятого порядку — мусимо сказати, що при творенні Германських держав істнувало в на­родніх масах глибоке відчуття спільноти, що та спільнота від­носилася до малих льокальних областей, і що разом з відчуттям сеї спільноти проявлялася також потреба спільної управи спіль­них льокальних інтересів. Колиж після мандрівки народів при­йшло до сконсолідування нових держав, перейшла до них льокальна самоуправа громад, а в самій громадській управі змінилося хіба те, що згодом привязано ужиткове право на землі до означених осіб і їх родин, та що воно перетворилося помалу в приватну власність; — всеж таки лишилася спільна власність „альменди” та спільнота в управі головних справ громади. Hanp. суди відбувалися на громадських зборах (madal, mahal), на які кожний вільний громадянин мав обовязок явля­тися. Старі Ґерманці знали народоправство не тільки в дер­жавній власти (пор. § 8 під а), але й в льокальній громад­ській управі.

Старогерманську систему повезли зі собою Англьо-Сакси до Англії, та задержали покищо Німці й Французи у фран- кійській державі. Але оскільки народоправство в державі під-

держувало у Германців народоправство в громаді, остільки змі­нилися відносини, коли в пізнійших державах Німеччини, Фран­ції та Англії змінився державний устрій, та коли з одного боку февдалізм, а з другого боку змагання королівської власти до абсолютизму витворили атмосферу, ворожу первісному на­родоправству, затим і системі льокальної самоуправи. Tак могли згодом витворитися на спільній старогерманській основі три ріжні системи.

а) У Фран- кіііській державі.

а) У Фракійській державі найшлася первісна самоуправа лиж молотом а ковалом; з одного боку приступила до неї королівська власть з цілою системою державних урядників, з другого боку перевів февдалізм нову систему залежносте від панського двора, так що льокальна самоуправа топилася щораз більше під напором сих двох ворожих сил, які заво­лоділи новою державою.

Залишилися покищо старогерманські сотні, що обіймали нарівні сільські громади з міськими, та виконували покищо в своїх тісно льокальних відносинах свої первісні функції. До сих функцій належало також первісне судівництво, та вільні громадяне мали право й обовязок брати участь в судових зборах — але небаром подчинено сотні, головно-ж право до судівництва, верховному впливові королівського урядника, графа, котрий із свого графства проводив контролю над сот­нею, зосібна над сотенними судами. Первісний голова сотні (centenarius) став підчиненим урядником графа, якому пере­дано функції екзекутора судових присудів та податків (scul- thaisus = Schultheiss). Небаром і право громадян брати участь в судовому поступованні, стало ілюзоричним, бо населення зубожіло так, що не могло, як ранійше, виконувати сього права, тільки мусіло заступитися осібними лавниками (scabini).

З другого боку панські двори стали осередками цілого економічного життя громади та підчинили меншу посілість під сферу великої посілосте, зачим почалася вже за Каролініїв постепенна залежність громади в судових та адміністраційних справах.

Так виробилася подвійна залежність первісної льокаль­ної самоуправи, та під напором королівської власти й февда- лізму залишилися у Франкійській державі тільки останки справжньої громадської самоуправи, і то лише там, де гро­мади зуміли опертися тим впливам чи шляхом фізичного від- пору, чи шляхом грошевого еквіваленту. Ce були одначе дуже рідкі виїмки, які пояснюють, чому останки первісної системи залишилися ще до пізнійшого періоду [пор. під в) і г)].

б) Загальна характери­стика розвитку льокальної самоуправи в Англії.

б) Інакшими шляхами пішов розвиток ідеї льокальної самоуправи в Англії. Щоправда стрічаємо й тут з початку побіч старогерманських сотень і десятень землі та опісля графства, всеж таки ні февдалізм, ні королівська власть не були в силі знівечити громадської і окружної самоуправи, та навпаки вдалося ідеї громадської самоуправи віднести побіду над сими могутніми чинниками і вказати дорогу до компро­місу, дорогу до погодження інтересів льокальної самоуправи з інтересами державної власти, з другогож боку до повільного розвитку демократичних принціпів в обсягу льокальних само­управних властей. Земельна аристокрація обняла головну, звичайно виключну владу в самоуправних льокальних областях, та піддержувала сю самоуправу, маючи в ній рішаюче слово — се мусіло залишитися й пізнійше, коли й инші елементи почали забирати свій голос у самоуправі. Так бачимо, що зе­мельна аристократія, що згодом, але не на довго, прибрала форму февдалізму, не нищила самоуправи, вона старалася лгати в ній рішаючий голос, — з другого боку инші верстви населення користувалися тим станом, доки йшла річ про скріп­лення самої самоуправи, та починали помалу здобувати щораз нові прерогативи для себе. Ci елементи користувалися ему- ляцією між королівською властю та англійською аристокра­тією, зачим пішло, що англійські королі, поширюючи свій вплив на льокальні адміністраційні звязки в державі, не тим старалися вдержати авторитет королівської власти, щоб прийти над льокальною самоуправою до денного порядку та наки­нути їй чужих центральних урядників, але навпаки тим, що зуміли позискати льокальні самоуправи до спільної праці для загального добра цілої держави. Тільки таким чином Англія могла вже в 1216 р. дати своїм громадянам далекоідучі сво­боди та стати небаром вітчиною парламентаризму; тільки таким шляхом вона зуміла витворити систему повної гармонії сеї самоуправи з державною властю.

Якраз тоді, коли норманські королі-побідники намагалися силою накинути всюди свою королівську власть, істнувала в льокальних теріторіальних звязках дуже тривка, свідома своєї спільноти льокальна самоуправа. Дальший розвиток її пору- шався на шляху компромісів. Самоуправні елементи годилися підпирати і виконувати всі діла державної політики, але жа­дали признання своїх самоуправних тіл та своїх самоуправ­них функцій. Щоби забезпечитися проти централізації, вони використували впливи англійської шляхти, та при її помочі скріплювали льокальну самоуправу. Але скріпивши сю останню, зуміли з другого боку здобути від королів признання деяких громадянських свобід (Magna Charta), які поширювали права всіх громадян, та приневолили королів відкрити новий ареопаг спільної народньої політики, себ-то парлямент.

Так населення Англії розпочало повільну, постепенну бо­ротьбу о повноту своїх прав шляхом довгої та консеквентної еволюції. Сей шлях зупинився в початках нових віків, коли Тудори, опісля Стуарти намагалися на взір французький за­вести абсолютну королівську власть. Льокальній самоуправі, * парламентові, та признаним уже громадянським свободам гро­зила велика небезпека. Ce зрозумів увесь нарід та зірвався до революції, щоби побороти заборчі тенденції королівської власти. Зараз за першим поривом удалося зломити абсолю­тизм королів — зломити його остаточно. Але, коли осягнено сей успіх, показалося, що в характері англійського народу не лежала революція, та він сам повернув знова на еволюційний шлях. Королів не треба було вже боятися — та всеж таки вони були вже здавна і нераз придавалися населенню на те, щоби зупинити небезпечні змагання англійської аристократії — тому задержано інституцію королів. Вони повернули на престол, та розвиток льокальної самоуправи поступав дальше шляхом еволюції. З одного боку обмежувалася раз за разом королівська власть на користь парляменту, з другого боку королі були противагою англійської аристократії, яка мусіла крок за кроком відступати місця новим групам народніх інтересів. Так повстали політичні партії в парляменті та на протязі 19. віку перейшла керма політичної власїи до рук демократії.

Ся еволюція парляментаризму мусіла потягнути за собою таку саму еволюцію на полі льокальної самоуправи. Англійська аристократія мусіла уступити з начального місця в льокальній самоуправі, та слідувало зберігти сю останню для народніх мас. Форму народнього заступництва витворив сам нарід в пар- ляментаризмі; щож було близчого, як те, щоби парлямен- тарну форму заступництва прикласти до льокальної само­управи? Чим був парлямент для держави, як цілости, тилі стали вибірні заступства льокальних самоуправних одиниць; можна сказати: побіч державного парляменту, як представ-

Початки льокальної самоуправи в Англії.

в) Льо- кальна са­моуправа в Німецькій Державі аж до кінця 18. віку.

ника цілої держави, станули неначе парламенти поодиноких коммунальних тіл — та правне відношення державного пар­ламенту до репрезентації льокальних самоуправ покінчилося координацією обох властей в державі, центральної та льо~ кальної.

Залишилася правна самостійність обох властей, але рівно­часно прийшло до підпорядкування під признані загалом інте­реси цілої держави. Головним висловом загальної волі народа являється репрезентаційна система на основі загального, рів­ного та безпосереднього виборчого права. —

Подавши загальну характеристику розвитку льокальної самоуправи в Англії від початку аж по нинішний день, му­симо зупинитися при установах, англьосаського періода, щоби їх порівнати з рівночасними установами Франкійської держави (під а). Уже з того, що було про се сказано в § 8, слідує, іцо якраз тоді, коли у Франкійській державі затратилися пер­вісні основи льокальної самоуправи, вони зберіглися в англьо- саській епосі англійської історії.

Доповнюючи повищі згадки, мусимо зазначити, що королі сього періода зуміли піддержати давні старогерманські уста­нови, та використати їх для інтересів цілої держави. При сотнях залишено давне судівництво, та в ньому брали участь усі вольні громадяне, що належали до сотні. Суди були головним ареопагом тодішної самоуправи. Королі притягнули сотні й де- сьятні до загальних державних обовязків, у тому числі вій­ськових. Та щойно від сеї пори, коли за королів Еґберта і Аль­фреда злучилися в 9. віці всі англьосаські королівства в одну державу, наступила зміна на стільки, що попередні королівства залишилися в характері „земель" (shira), та „землі", яких число поширено підбоями, стали головними осередками державної адміністрації. В сьому треба добачуватй значіння, яке займало пізнійше „графство" в справах льокальної самоуправи (пор. дальше під г).

в) Франкійська держава розпалася на пять держав, та від кінця 9. віку пішла Німецька Держава й Франція осібними шляхами.

Німецькою Державою заволоділа февдальна система (пор. § 8 під б) і в). Панська ґрунтова посілість замінила иншу вільну посілість у ленно, а велика частина селян перевелася в панщину. Февдальна система стала адміністраційною систе­мою цілої держави, зачим льокальне судівництво й взагалі ціла адміністрація перейшли згодом під безпосередню юрисдик­цію та управу февдальних володарів.

Число первісних спільнот і альменд меншало постійно; рідко залишилися альменди цілих сотень, лише поодинокі сіль­ські оселі або по кілька сусідних сел разом задержали покищо давні спільноти. Побіч більших спільнот (Markgenossenschafteii) потворилися панські та мішані спільноти. Щораз ограничувано права вольних спільнот, залишилося тільки право вибору голови й урядників згаданих спільнот, які мали рішати про поділ ужитків і судити полеві та лісові переступи в областе даної спільноти. Як сказано, намісць давно!* самоуправи прийшла влада февдального пана. Останки давних самоуправних сіль­ських громад втратили свої права після трицятьлітної війни.

Супроти сільських спільнот починають міста приходити до самостійного значіння. Міста з римських часів задержали вільне право торгу. Нові міста діставали се право від королів. Февдальна система захопила з початку й міста, які підлягали так само февдальним вельможам, як і села. Фавдальні пани були панами лист і як таким прислугувало їм перш за все право цла і право бити монету; їм прислугувало також судів- ництво по містах. Але чим більше по містах зростали про- мисл і торгівля, та чим більше напливало промислових еле­ментів до міст, тим більше росло змагання висвободитися від власти февдальних вельмож; наслідок був такий, що вже під кінець 12. століття богато міст висвободилося зпід опіки панів та набуло широку самоуправу. Міщанство сих міст становило осібну самоуправну спільноту, незалежну ні від февдальних панів ні від королів. Міська самоуправа перейшла на міську раду з бурмістром на чолі. На сю репрезентацію перейшли всі права давнійших февдальних вельмож, м. и. право оподат­кування, судівництво, право побирати цло, бити монети ітд. Велике богатство міст давало їм силу проте змагань февдаль­них панів. В 13. віці прийшли німецькі міста до великого зна­чіння, зосібна від часу, коли получилися зі собою в міські звязки; наслідком того було, що деякі міста здобули собі са­мостійне значіння в цілій державі, занявши місце в державній раді.

Але недовго зуміли німецькі міста удержатися на вижині своєї незалежности. В міських радах прокинулася коррупція поодиноких родин, що захопили цілу владу в свої руки, від­суваючи горожан від вибору і всяких прав. З того скористали

г) JIво­кальна самоуправа Франції до кінця 18. віку.

„Pays d^,6tat^u.

володарі поодиноких країв та вже в 16. століттю приступили до деформи міської самоуправи. Фрідріх Вільгельм І. підчинив назад міста під центральну державну власть, зменшено число міських радників, піддано вибори до міської ради під затвер­дження державної власти, та управу майном міста під безпо­середню контролю держави.

Уже в 17. віці перестали істнувати всякі останки колиш­ньої самоуправи в Німецькій Державі. Як сільські громади, так і міста стояли під безпосередньою курателею державної власти. (Пор. дальше під II).

г) Про льокальну самоуправу Франції від кінця 9. століття була згадка в § 8 під г) і § 9 під а II.) Доповнюючи на сьому місці ті вивіди, приходимо до ось яких вислідів:

Боротьба королівської власти з февдалізмом пішла у Франції иншими шляхами, ніж у Німецькій Державі, та мала инші ви­сліди; із сеї боротьби скористали останки льокальної само­управи, які залишилися з Франкійської держави, та зуміли їх в богатьох напрямах задержати, декуди й дальше поширити. Правда, що прийшлося — головно містам — провадити війни за свою самоуправу з февдальними володарями, але в сих війнах стояли Капетинги завсе по стороні міст і инших громад та помагали їм відносити побіди над февдалізмом. Колиж скріпи­лася королівська власть, то їх відношення до льокальної само­управи міст і инших громад зазначувалося тільки формально тим, що королі давали їм з початку в осібних грамотах (chartes) право до самоуправи в формі привілеїв. Ся система ріжнилася від системи англійських королів (під б і ґ) тим, що вона по­лишала поодиноким громадам щоправда їхню внутрішню само­управу, але тільки на приватно-правнііі основі (за еквівалент), не стараючися придбати їх до свідомого співробітництва для загального державного інтересу; через те, що основа цілого відношення королівської власти до льокальної самоуправи мала тільки приватно-правний характер, то самоуправа мусіла явля­тися в загально-державному тілі чимсь чужим, та королі могли кожної хвилі відібрати її так, як її признали. Громади мусіли дорого оплачуватися королям за уділені привілеї, та нищили тим звичайно свої фінанси, не могучи як слід розвиватися. Затим пішла й продажність громадських урядів, яка витворила коррупцію в здоровому тілі громадської самоуправи.

При такій системі вдалося всетаки деяким спільнотам не тільки зберігти свою самоуправу, але й поширити її та охо- 246

ронитися від коррупції. Ce т. зв. „pays d'etat", останки ра- нійшої повної самоуправи. Було їх 5, та дві з них, в Лянгведок і Бретань, задержали довго свою політичну окремішність. Вони були широко закроєні, обіймаючи 3 гієрархічно поділені ступні льокальної самоуправи: міста й громади становили найнизчу інстанцію (Communautes); над ними були округи (dioeceses); а найвищу інстанцію становила провінція. На чолі провінції стояли провінційні збори (assemblee provinciale), в яких були заступлені всі 3 стани, зосібна третій стан (tiers etat).

Але й ті pays d¹etat стояли тільки в приватно-правному відношенні до державної власти, опираючи своє правне стано­вище, значить і деякі державно-правні функції, виключно на приватно-правнім привілею.

Ce мало той наслідок, що коли королівська власть по­борола остаточно февдалізм і настали часи Людвика XIII, XIV та XV — абсолютний режім почав обнижувати привілеї по­одиноких громад та звів їх помалу до мінімум. В нових віках перед французькою революцією (т. зв. ancien regime) удер­жався тільки зверхній позір льокальної самоуправи; замісць придбати самоуправні елементи для загального державного добра, французькі королі сцентралізували його, як усе, що підлягало державі. Міста та сільські громади стали адміністра- ційними округами центральної власти; задержано тільки позір виборчого права для вибору двох льокальних урядників: на­чальника (syndic) і податкового поборця (greffier), але сі уряд­ники були сліпими оруддями в руках могутнього інтенданта. Де ще залишилися давні привілеї, там державна власть їх тільки терпіла, але або відбирала або значно обмежувала, ка­жучи собі дорого платити за всякі признання. Такий був стан льокальної самоуправи перед французькою революцією.

Але заки прийшло до розрахунку цілого французького народу з абсолютизмом королів, появилися два письменники з плинами реформи льокальної самоуправи; се: Маркі д’Аржан- сон (Marquis d^,Argenson) і Tipro (Turgot). Як Монтескіё, Pycco і др. приготовили своїми творами „права людини" й „сувере- ність народу" французької конституанти, так згаданих двох письменників треба вважати духовними предтечами „pouvoir municipal"; безпосереднім автором сього останнього являється однак щойно Type (Thouret).

Маркі д’АрЖансон виходив із того, що нетільки людині, але й громадам треба дати повну свободу, та звязати їхню свободу з загальними державними інтересами, щоби ділаючи свобідно, ділали на добро держави, так як ділитимуть для свого власного добра. Громади мусять мати право збиратися до­вільно, радити над своїми справами, та ділати з можливою незалежністю. Кожній громаді прислугує право самостійної та незалежної управи власними справами, себ-то т. зв. внутрініна (police) і фінансова адміністрація. Кожна громада повинна мати свої органи, що виконують адміністрацій™ завдання громади. Громадські органи повинні виходити із свобідного вибору гро­мадян. Вони матимуть право видавати розпорядки в границях своєї компетенції, але тільки такі, що не противляться законам держави. До тих справ не сміє вмішуватися ні інтендант ні його відпоручник. Натомісць присудництво в правних спорах (justice Contentieuse) не може належати до компетенції громади.

Ancien r6gime.

Плями реформи льокальної само­управи.

1. Marquis (1'Argenson.

2. Turgot. Головний представник фізіократичної школи Tipio ви-

сказує бажання, щоби суспільність використала як слід усі творчі соціяльні сили в державі, та до тих сил зачислює т. зв. муніціпалітети, себ-то репрезентативні народні збори, які держава повинна ужити до того, щоби сповнювала завдання державної адміністрації. Ci збори повинні вкручувати державну власть в переведенні льокальної екзекутиви; вони повинні розділювати і стягати податки, та вести цілу внутрішну адмі­ністрацію, не вчислюючи до неї поліції. Відповідно до того принціпу держава повинна ділитися на менші.льокальні групи, себ-то провінції, ті провінції знова на ще менші групи, себ-то громади (communautes, villages) — та кожна з тих льокальних груп повинна мати своє народне заступництво (municipalite) для самоуправи згаданих функцій. Вони мають ділати само­стійно, та всеж таки для добра цілої держави. Взаємини льо­кальних самоуправ до держави не сміють опиратися на при- ватно-правних, тільки на державно-правних основах; вони матимуть свої власні органи без інгеренції державних уряд­ників ; вкінці ціле право вибору та обовязок плачення податків повинні опиратися на посіданні ґрунту. Тірґб мав головно на оці здоровою самоуправою муніціпалітетів зірвати з фінансовою системою ancien regime-y та перевести нову систему розділу податків на основі ґрунтового посідання. Сей останній вислід стояв у безпосередньому звязку з економічною теорією фізіо­кратів.

Конституанта пішла ще дальше, ніж оба згадані проекти.

3. Thouret. Референтом нової громадської установи на конституанті був Туре. Перший проект, з яким виступив 29. вересня 1789, був тільки ширшим розробленням теорії Тірґота та займався новою конструкцією адміністрації при помочі народнього за­ступництва (representation proportionnelle).

По сьому проекті держава ділиться на департаменти, ті на коммуни (або дістрікти), сі останні на кантони, — причім слідує звертати увагу на величину теріторії, число населення та на квоту виміреного податку. В кантонах творяться для виконування льокальної автономії збори виборців (assemblies primaires). Ті збори делегують відповідне число депутатів до зборів коммуни, коммунальні збори відповідне число депутатів на збори департаменту. Департаменти є найвищою автономною властю; опісля йдуть коммуни, вкінці кантони. Кожна з тих автономних властей матиме установчі та виконуючі орґани. Так на чолі департаменту стоїть рада (conseil) та директорія (Jirectoire); подібно діляться органи коммун. Кантони обіймають відповідне число поодиноких сел і міст; основою кантональної орґанізації є з одного боку assemblies primaires, з другого вибрані з них громадські збори (municipalitJs). Проект не ви­числює поодиноких предметів автономії. Завважити треба, що проект не признає громадам, як таким, осібної льокальної самоуправи, тільки признає їм самоуправу в сполуці з кантоном.

Але проти сього першого проекту піднеслися заміти, зосібна з огляду на непризнания громадам окремої само­управи; та навпаки висказано домагання, щоби міста й села становили головну основу самоуправи.

Тому Туре виступив у другому проекті з признанням _npouvoir municipal propre^α. Тут громада являється, як така, осібною самоуправною одиницею, та анальогічно до того, що конституанта приняла „права людини", признано й громаді становище природного, самостійного тіла, що вже з природи має свої питомі ціли, які має право переводити по своїй вільній волі, незалежно від державної власти. Та всеж таки держава має право поставити свої ціли у відповідний звязок з цілями громади. Тут, як бачимо, переважила теорія Маркі д’Аржансона, але з тою дальшою консеквенцією, що признано виразно основне право на _υpouvoir municipal*'. Конституанта приняла сей основний принціп, та в законі з 14. грудня 1789 бачимо з одного боку відмеження правних постанов про адмі­ністрацію держави від правних постанов про самоуправу сел і міст, з другого боку осібні функції, признані громадам на основі „pouvoir municipal" і такі, які держава може переказати громадам.

Конститу­анта

Ce головні постанови конституанти про самоуправу громад.

Ідею _υpouvoir municipal" французької конституанти пере- ймив опісля бельгійський національний конгрес з 1830, та признав виразно „pouvoir municipal" четвертою самостійною властю в державі побіч законотворчої, виконуючої та судей­ської власти. (Про дальший розвиток права громади на само­управу в Франції пор. під II.)

г) Льо- кальна самоуправа Англії від кінця 9. до кінця 18. віку.

ґ) Від злуки англьосаських королівств в одну державу (під кінець 9. віку) починаються змагання королівської власти до централізації. Але вони проявилися перш за все лиш остільки, що королі замінили первісні малі королівства на „землі" (scirae) і зробили їх державними адміністраційними округами з королівськими урядниками (scir-gerefa) на чолі. Зрештою не змінилося покищо майже нічого. Залишилися давні сотні (hundredus, centena) й десятні (tithings, decenna). Щоправда вони перестали давно бути первісними сотнями або десят­нями •— вони були теріторіяльними одиницями, сотня вищого типу, десятня низчого типу. Притім сотня була також адміні- страційним округом, в якім давна льокальна самоуправа мала свій осідок. Головним осередком її був сотенний суд, в котрому мусіли брати участь усі вольні громадяне сотні. Суд рішав не тільки про судові але й адміністраційні спори. Начальників сотень (Iiundredealdorman) вибирали покищо, як ранійше, на­родні збори сотні. Королівська власть притягнула сотню остільки до державної служби, що сотник був рівночасно ко­ролівським урядником, стягав податки, та від 11. століття оцінював також висоту податків, виконував поліційну власть і служив цілям державної фльоти. Над правом присудництва сотні поставлено осібний „земельний" суд, т. зв. scir-gemot, на чолі якого стояв scir-gerefa, але й той, хоч королівський урядник, виходив спершу з народніх зборів. До компетенції такого суду належали справи вищої спорової юрісдикції (de­fectus iustitiae); вони складалися із шляхти (т. зв. eorls), та із громадян сільських громад (т. зв. ceorls). Десятні (tithings) і сільські громади (townships) істнували або побіч себе окремо, або зливалися в одно теріторіяльне поняття. Вони були най- низчими теріторіяльними одиницями, якими держава послугу- валася для військових та поліційних цілей, але вони не були мабуть ще самоуправними одиницями, бо в судових справах льокальної натури підлягали осібному судові, на чолі якого стояв дідич (mannor, manerium); та всеж таки сільські громади становили тоді полеві спільноти.

Значну зміну в сій системі принесла ера норманського підбою. З одного боку королі старалися накинути всім ком- мунальним звязкам та поглубити королівську власть, але з другого боку витворилася дуже важна самоуправна інсти­туція (т. зв. fritborgh), котра збираючи льокальні групи інте­ресів в сильну спільну організацію, ставила опір централістич­ним змаганням королівської власти.

Epa норман­ського підбою.

T. зв Jritborgh^u.

Почини сеї правної інституції, знаної під назвою „мирової запоруки*, виринають уже в англьосаському періоді, у від- повідальности родини за переступи своїх членів, та в запоруці дідичів за своїх підданих. Але в сільських громадах почало помалу збільшуватися число вольних громадян, та з другого боку (головно з наїздом Данців) побільшилося значно число переступів, що заставило мешканців до енерґічного поборю­вання карних злочинів. Так витворився звичай запоруки одних громадян за других, спершу (за англьосаських часів) у формі запоруки поодиноких громадян супроти других, та незабаром у формі коллективно! запоруки, обіймаючи всіх членів десятій, пізнійше й сотні. В сій останній формі проявляється мирова запорука щойно за норманських королів, та мабуть від пер­шого норманського короля Вільгельма Побідника походять законні постанови про „fritborgh".

Вона полягала на тому, що всі члени десятці, опісля й сотні, відповідали коллективно взаїмно за переступи своїх членів перед судом. Ся відповідальність була загальна, але субсідіярна, а саме: Коли хто допустився злочину, то члени десятні або сотні мали обовязок поставити його перед суд; колиж се не вдалося, то всі члени десятні або сотні мали очиститися від провини, присягою, що ніхто не брав участи в злочині; але якщо не зложили всі тої присяги, то пошуку­вано винагороди шкоди па добрах злочинця, та щойно тоді, коли годі було покрити в той спосіб шкоду, мусіла за злочинця відповідати коллективно ціла десятня або сотня.

Сю коллективну відповідальність громади звязано з обо- вязком вольних громадян „землі", являтися на суді — і оба ті публичні обовязки стали головним осередком льокальної самоуправи, почавши від громади, скінчивши на „графстві". На місце давної „scira" прийшло тепер графство, себ-то

Г рафство (county).

Небезпека для льокальної самоуправи.

Компро­міси.

Magna Charta.

Мирові судді-

„county". Так прийшло до тісного звязку між графством з одного боку, сотнями, десятнями з другого боку, якраз на основі льокальної самоуправи. Коллективна відповідальність з мирової запоруки заставила згадані теріторіяльні одиниці розвести цілу систему поліції безпечности, зачим пішли дальші прерогативи льокальної самоуправи. Ся система проявилася в усіх коммунальних округах від громади аж до графства вже в самих початках нової ери норманських королів.

Але коли так закріпилися основи давно!* льокальної само­управи, загрозила їй небезпека з двох сторін: від напору цен­тралізуючої королівської власти та від февдальної системи, яка почала як слід розвиватися. Королі виступили з жаданням, покликувати на шерифів королівських урядників, щоби зискати безпосередній вплив на долю цілого графства. Крім сього вони постановили скріпити свій вплив шляхом найважнійшої правної установи, біля якої оберталося ціле правне життя графства, себ-то біля суду. Вони почали виконувати юрісдикцію при помочі королівських суддів, які зявлялися хвилево на провінції з королівським двором. З другого боку знова февдальні пани потворили в своїх добрах февдальні суди, звідки судили льо- кальні правні спори своїх підданих громадян.

Так прийшлося давній історичній традиції та теріторіяльній свідомости коммунальних звязків звести боротьбу на два фронти; вони відперли ворожі змагання, та заключили компроміси. Пер­шим історичним компромісом була Magna Charta, яка м. и. постановила, що королівська юрісдикція мусить мати сталий осідок в графстві, що королівські судді повинні відбувати в озна­чених часах судові розправи (assizes), та що при означенні поліційних кар треба завсе згоди сусідів.

Обі сторони змагалися дальше зі собою, аж у 14. віці заключено другий важний компроміс, в якому на чолі граф­ства поставлено новий уряд, далеко більше звязаний з льо- кальними традиціями, ніж уряд шерифа — а саме уряд миро­вого судді (пор. вище § 8 під Г).

Мировий суддя кермував усім, що торкалося удержання супокою й ладу в графстві; його іменував щоправда король, але тільки з осіб, поселених у графстві. Він рішав на чверть- річних зборах на переміну з подорожними королівськими суд­дями всі карні справи при помочі суду присяглих (т. зв. „Jury"). Зваживши дальше, що мировий суддя, як головний представник супокою, був також начальником льокальної самоуправи в граф- 252

стві, бачимо, що в його особі погоджено систему королівської власти зі системою льокальної самоуправи.

Держава не могла зміняти первісних, історично основних самоуправних округів — сі округи були рівночасно державними округами. Дальше: до виконування публично!* власти покли- кувано тільки громадян, поселених у дотичних графствах, гро­мадах чи листах, та уряд сих громадян був гоноровий, і осо­бисто доволі незалежний. Вкінці головне урядування в графстві переводилося в формі судового процесу, причт визначну ролю грали присяглі судді, як представники громадян — значить судді судили не тільки справи самої юстиції, але й усі адміні- страційні спори в графстві.

Таким чином був мировий суддя репрезентантом і дер­жавної і льокальної власти, зєднюючи у свому урядничому апараті цілу адміністраційну власть графства — тому всяка инша влада, яка задержала ще з попередніх часів якунебудь самостійність, мусіла вступитися перед властю мирових суддів: февдальні суди та инші февдальні прерогативи політичної власти стратили своє значіння, залишаючи на якийсь час тільки форму, але без змісту. Сій обставині завдячує Англія, що февдалізлі перестав у ній далеко скорійше істнувати, ніж на континенті, хоча земельна „gentry" задержала ще довго важливий голос у політичних справах. Мирові судді знищили всі нащадки по­літичної власти февдалізму.

Інституція мирових суддів мала важливий вплив на міста.

Міста мали вже здавна доволі тривку льокальну само­управу, незалежну від окружения. Коли королі намагалися скріпити свою власть, вона проявлялася головно тим, що под­чинено міста в податкових справах під центральну власть ко­ролівського скарбового уряду, але не нарушувано покищо їхньої самоуправи. Та щойно заведення мирових суддів мало в богатьох містах сей наслідок, що підпорядковано частину лііст під власть мирових суддів графства, які збираючи в своїх особах усі провідні сили льокальної власти в графстві, причи­нилися до обниження давних репрезентативних тіл, якими були тодішні міста.

Коротко кажучи: мирові судді зтеріторіялізували власть у графствах, добавивши до первісного самоуправного стано­вища графства тривке державно-правне становище, яке з одного боку давало графству визначне місце в державній власти, з дру- того боку вязало з нею важливі самоуправні функції в гоно­ровім уряді мирового судді.

Низча палата парла­менту

Історія устрою громад.

Крім мирових суддів була іце одна важлива інституція, що скріпила організацію льокальних інтересів графства. Сею інституцією була низча палата парляменту. Тут найшли пред­ставники графств і більших міст рішаючий голос, та низча палата парляменту стала небаром сим осередком, в якому раз за разом скріплювано льокальну самоуправу графств і більших міст. Шляхом private-bill-леґіслятиви парляменту зберігали представники коммунальних тіл інтереси льокальної самоуправи.

Велике значіння для розвитку льокальної самоуправи мала вкінці історія устрою громад, в яких зорганізувалася ціла фактична й правна старівля над убогими. Поруч первісних потреб релігійного культу та управи церковного маєтку па- рохії (parish), якими займалися пирохи і т. зв. churchwardens, скликуючи бодай раз у рік сходини членів церковної спільноти до закристії (vestry), виродився демократичний тип громадської самоуправи на т. зв. парохіяльних мітінгах (parish meeting), що обняв пізнійше усі важливі самоуправні функції світської громади. Поділено іх відповідно до сих функцій на комітети, які користувалися повною громадською автономією.

Та весь сей процес зупинився ізза змагання Тудорів та Стуартів до абсолютизму. Вони старалися здобути собі без­посередній вплив на парлямент, підпорядкуючи його своїй волі, та з другого боку старалися ослабити значіння льокальної самоуправи, підчинюючи її під безпосередній вплив залежної від себе оліґархії.

В першому ряді вони звернули увагу на міста, щоби через репрезентантів міст дістати парлямент під безпосередню сферу своїх впливів. Ще в половині 15. віку богато міст купило у ко­ролів право свобідного вибору посадників (т. зв. майорів) і тоді виробився звичай, що королі почали надавати містам права самостійних корпорацій шляхом т. зв. chartres of incorporation. З того скористали в 16. віці Тудори, та при уділюванні нових інкорпораційних грамот жадали, щоби ціла управа міста спо­чивала в руках тіснійшого виділу горожан (т. зв. select body), себ-то в руках міської оліґархії, яка стояла на вислугах короля. Сим олігархічним виділам признано не тільки право зміни міських статутів (bye laws), але й власниче право на маєтку міста. Так знесено вибірне право міських горожан, та заведено безконтрольну владу олігархії, підчиненої королеві.

Подібну реформу стрічаємо і в самоуправі сільських громад; тут на місце ранійших демократичних парохіяльних зборів вступили постійні виділи (т. зв. select vestry), та контроля гро­мадських зборів скінчилася.

В таких обставинах поширювався безпосередній вплив цен­тральної власти в границях ранійшої льокальної самоуправи, яка ставала іцораз більше залежною від централі.

Але чилі більше намагалися Тудори й Стуарти нарушу вати історичні основи льокальної самоуправи, тим більше росло не­вдоволення народніх мас, яке дало почин до революції і до часового установлення республики. Та хоч поновлено опісля монархію, наслідок був такий, що знесено адміністраційну контролю централі над льокальною самоуправою та підчинено сю останню тільки дотично виконування законів контролі зви­чайних суддів. Крім сього витворено побіч першої самоуправної інстанції мирових суддів другу самоуправну інстанцію в інсти­туції т. зв. quarter sessions, які причинилися до дальшого скріп­лення самостійницьких змагань льокальної самоуправи. Ce довершилося на протязі 17. століття.

Вісімнацятий вік зазначився побідою парляментаризму над королівською властю. Так став парлямент de iure одинокою інстанцією льокальної самоуправи. Але de facto й парлямент не вмішувався в діла льокальної самоуправи, бо розклад полі­тичних сил був уже здавна в парламенті такий самий, як у репрезентації льокальної самоуправи. Шляхта, що мала рі­шаючий політичний, економічний та соціальний вплив у граф­ствах, здобула собі також у містах рішаюче значіння, зачим пішло, що й парлямент був справжнім представником тих самих верховодячих елементів. Тому й не диво, що парлямент не тільки годився на самостійний розвиток льокальної само­управи, що терпів побіч себе самостійний круг діланння її, але підпирав її стремління, залишаючи її повну свободу розвитку. Парлямент і льокальна самоуправа були свідомими експонен­тами могутньої англійської аристократії.

II. Після французької революції настала нова фаза в роз­витку льокальної самоуправи. Франція, Німечина та Англія пішла ріжними шляхами.

а) Про Францію каже Вільсон: „Революція змінила всі основи французької політики, але ледви-чи щонебудь із основ французької адміністрації* Не стало енергії, щоби в хаосі революції перевести як слід теорію конституанти про „pouvoir

Побіда парлямен­таризму в 18 віці.

II.Від фран­цузької революції до всесвіт­ної війни.

а) Франція. Загальна характе­ристика.

Адміні- страційнин поділ держави.

Департа­менти.

municipal". Коли прийшов Наполеон, годі було від нього ви­магати, щоби висилював свій талант на скріплення республи­канского режіму, він навпаки ужив усіх зусиль для переве­дення строгої централізації. Намісць комісій, радних зборів та директорій поставив Наполеон державних урядників; до боку сих урядників дав щоправда дорадні орґани, але урядники не мали обовязку слухати сих рад. Він поділив державу на департаменти по думці конституанти, але впровадив до них централістичну систему префектів і підпрефектів — на взір передреволюційного „angien regime-у". Загалом він відновив в системі державної адміністрації традиції сього останнього, переробивши її на модерний лад в новім законі з 18. лютого 1800 р. Ся конституція не знала „pouvoir municipal", тільки систему префектів; льокальну самоуправу підчинено під зцен- тралізовану державну власть.

Та в сій системі не змінено нічого, від коли Франція стала після німецької війни знова республикою. Як сказано вище [§ 9b) IV], монархістична більшість приняла республиканську систему — тому не диво, що укладаючи основи конституції, не старалася робити в старій системі значних змін, щоби мати можність заступити республиканський устрій монархічним. Тому полишено адміністраційну систему Наполеона, а саме систему повної централізації. Ce задержалося по нинішний день. Франція нехтує льокальну самоуправу, як осібний чинник державної адміністрації.

Французька система адміністрації представляється так:

Держава ділиться на департаменти, ті знова на аррондіс- смани (arrondissements), останні на кантони, кантони-ж на ком- муни.

Всі ті коммунальні звязки, з виїмком кантонів, мають свої ради; виходять посередньо або безпосередньо з виборів, але підпорядковуються у своїх постановах префектові, або роз • порядкам міністерства внутрішних справ. Навіть поодинокі члени сих рад стоять під могутньою курателею центральної власти; вони мусять під загрозою грошевих кар сповняти свої обовязки; їхні адміністраційні діла стоять під безпосе­реднім наглядом та ревізійним впливом централі; вони не сміють на раді висказувати свобідно своїх думок, та мусять взагалі обмежуватися до льокальних справ і не сміють висказуватися про державну політику.

До їенеральної ради департаменту вибирає кожний кантон по одному члені. День виборів означує президент. Членів гене­ральної ради вибирається на 6 літ; що 3 роки видновлюється половину членів. Генеральна рада сходиться 2 рази до року, перший раз на 15 днів, другий раз на місяць. Надзвичайні за­сідання ради скликує президент республики на письменне жа­дання двох третин усіх членів; вони тривають 8 днів. Схоче рада радити довше, ніж приписано, може префект її розвязати. Компетенція генеральної ради обіймає щоправда право при­значування грошей на льокальні ціли департаменту, але не дає права стягати ухвалені податки, та з другого боку парлямент означує висоту грошей, якими генеральна рада має орудовати. Генеральна рада має дбати про урядові будинки й школи, має доглядати доріг, залізниць, публичних робіт, домів для боже­вільних, домів убогих ітд. в департаменті; зосібна прислугує їй право розділювати безпосередні податки, які ухвалив пар­лямент, між аррондісмани.

Аррондісман є округом, рівночасно політичним як і су­довим. І він має свою окружну раду, до якої висилають кан­тони по одному членові; але її головна функція дорадна, як побічна рада для державних урядників. Найважнійшим обо- вязком сеї ради є дальший розділ безпосередніх податків, пе­реказаних генеральною радою. Якіб і не були постанови сеї окружної ради, мають тільки тоді вагу, якщо є затверджені префектом.

АррондІс— мани.

Кантони.

Kommvhh

Кантон не є політичним округом та не має осібної кан­тональної ради, він має головне значіння для виборів, чи до ґенеральної ради, чи до окружної ради.

Щойно коммуна має для адміністрації важне значіння. Всі міста й села є коммунами, з виїмком Парижа й Ліону. Кожна коммуна має свою муніціпальну раду з мером (шаіге) на чолі. Муніціпальна рада вибирає собі свого мера. Мер є головою коммунально)* адміністрації та добирає собі помічних урядників. Він сам є щоправда безпосереднім заступником міністра внут- рішних справ, але підчиняється не лише центральній власти, але й префектові, тому може його не тільки міністерство, але й префект завісити в урядованню, або навіть усунути з уряду. Муніціпальна рада виходить з виборів; вона відбуває 4 звичайні засідання в році, на яких обмірковується м. и. громадський будджет. Будджетове засідання може тривати 6 неділь; инші по 14 днів. Муніціпальна рада має в льокальній областе своєї громади подібну компетенцію, як Генеральна рада в области

Префект.

б) Німецька Держава.

департаменту; вона є таксамо залежна від центральної власти, як ся остання. Префект має право застановати муніціпальну раду на місяць; президент має право, її цілком закрити.

Осередком французької адміністрації є префект, „законний наслідник інтенданта. Він єсть урядником для рекрутації війська, скарбником, шкільним інспектором, поліційним шефом та по­літичним екзекуційним урядником у всіх важливих справах; він покликує майже всіх низчих урядників, між ними й учителів. Він виступає в подвійному характері: є органом центральної власти, котра його покликує, та рівночасно органом льокаль- ного законотворчого тіла. Він є членом і контрольором ге­неральної ради департаменту та необхідним органом його, о- скільки розпоряджує в Парижі всіми знаряддями, потрібними до осягнення головних його цілей. Міністер може щоправда відмінити кожний розпорядок префекта, але ніоден міністер не може ділати поза плечима префекта, опираючися на власнім авторитеті. Префект мусить слухати приказів міністра в Парижі, оскільки іде річ про виконання загальних законів або загаль­них адміністраційно-технічних розпорядків. Але в льокальних справах префект може поступати довільно, та відповідатиме тільки перед судом на основі формального позиву... Він не тільки укладає весь фінансовий прелімінар департаменту, але загалом предкладає генеральній раді всі проекти, про які вона має рішати. Майже ціла діяльність генеральної ради залежить від його ініціативи, та тільки через нього можуть стати важ­ними постанови ради. Його поліційна власть обіймає не тільки організацію та адміністрацію поліції департаменту але й бо­дай посередню контролю організації тай адміністрації поліції усіх коммун, до котрих належать також міста зі своїми вла­сними вибірними урядниками. Він мусить затвердити всі іме­нування поліційних органів кожного мера, та лише він може усувати поліційні органи в коммунах. Його власть сягає так далеко, що навіть в деяких справах льокальної управи може видавати безпосередні прикази коммунальним урядникам, начеб вони були йому безпосередньо підчинені. Він може довільно завісити урядовання мера на місяць, та може перервати на такий самий час засідання коммунально! ради. — Ce законне становище префекта. Але по правді його становище є в дечім інакше. Від недавного часу змагає політика республики до того, щоби розширити льокальну самоуправу..." (Вільсон). —

б) Французька революція застала Німецьку ДерЖаву в пов­нім занепаді; в льокальній адмістрації істнував хаос. Тому фран­цузькі установи мали з початком 19. віку великий вплив на конструкцію льокальної самоуправи в Німеччині. В першому ряді переняли Наполеонську систему ті німецькі держави, які оснував Наполеон; за ними пішли південні німецькі держави, що належали до надренського звязку (Rheinbund). — Натомісць Прусія пішла иншим шляхом, звертаючи більше уваги на прин­ціпи французької конституанти. Творцем пруської реформи був Штайн (1808). Основною метою її було припущення громадян до участи в публичній адміністрації, щоби відновити та поглу- бити взаємини між державою та її громадянами. Тому поши­рено льокальну самоуправу, головно в містах, задержуючи в середній інстанції коллегіяльну систему. Ся орґанізааія при­пала на перше десятьліття 19. віку. В 2., 3., та 4. десятьлітті переведено дальшу реформу, причім у Прусії поділено державу на провінції, повіти й округи. Остання реорганізація адміні­страції слідувала в 70-их роках попереднього століття.

На конструкцію льокальної адміністрації вплинула в пер­шому ряді теорія Ґнгмста (Gneist) про англійський „selfgo­vernment". Одначе не принято сеї системи в сім виді, в якім представлялася англійська льокальна самоуправа 18. віку. З тої системи перебрано тільки принціп кооперації державної власти з льокальною самоуправою, але підчинено (самоуправу) тривкій контролі центральної власти, та залишено представникам сеї останньої значний безпосередній вплив на льокальну адміні­страцію ; натомісць не принято основ системи координації дер­жавної і льокальної власти, заступаючи її системою верхов­ної контролі державної власти над льокальною.

Ce є характерні прикмети пруської адміністраційної си­стеми з кінця 19. та початку 20. віку. В льокальній адміні­страції державних адміністраційних округів беруть участь дер­жавні урядники побіч представників льокальної самоуправи: вони доповнюють себе взаїмно; але оськільки йде річ про ви­ключний самоуправний круг ділання поодиноких коммунальних звязків, то державна власть не тільки визначує границі свого кругу ділання, але й виконує верховну контролю над вико­нуванням дотичних законних обовязків.

Тому коли хочемо близче придивитися пруській системі адміністрації, то мусимо перш за все приглянутися конструкції тих льокальних властей, в котрих побіч самоуправних інсти­туцій виступають державні урядники, та щойно опісля тим

Stein.

Gneist

Характерні прикмета пруської адміністра­ційної системи.

Провінції.

Повіти.

Округи.

властям, котрі концентруються в льокальних самоуправних організаціях.

Прусія ділиться на провінції, повіти та округи.

На чолі провінції стоїть старший президент з т. зв. про­вінційною радою. Старший президент веде провід у раді; крім нього належить до ради оден адміністраційний урядник та 5 чле­нів, вибираних на 6 літ з т. зв. провінційного виділу (Про­вінційний виділ є самоуправною властю провінції). Як началь­ний орґан провінції мцє старший президент визначні функції та відповідно до них компетенцію. Натомісць провінційна рада являється вищою інстанцією в жалобах проти рішень повіто­вого виділу (пор.низче).

Головним адміністраційним осередком є повіт. Управа повіту називається правлінням, що є посередником між цен­тральною управою та низчими адміністраційними урядами. На чолі правління стоїть президент; само провління є коллегіяль- ною властю. Воно ділиться по фахам на ріжні відділи: внут­рішні, шкільні та віроісповідні справи, податки й домени. Ті відділи рішають звичайно про поодинокі справи; тільки виїм­ково відбуваються пленарні засідання. Побіч правління з пре­зидентом на чолі істнує в повіті повітовий виділ. Він функ­ціонує в повіті не тільки як адміністраційна власть, але й як адміністраційний суд. До повітового виділу входить побіч пре­зидента правління, одного судейського та адміністраційного урядника ще 4 делегатів, замешканих у повіті, та вибираних на 6 літ провінційним виділом (пор. низче).

Повіти діляться на округи; округи є знова або сільські або міські. На чолі сільських округів стоїть краєвий радник (Landrat). До його компетенції належать усі предмети внутрішної адміні­страції, оскільки стоять у звязку з тим округом, котрий йому поручено; зосібна належить до нього ціла поліційна управа округа. Побіч окружного радника та під його проводом функ­ціонує в окрузі т. зв. окружний виділ, котрий є рівночасно державним і самоуправним органом (пор. низче). До сього ви­ділу входить крім краевого радника б членів, оселених в ок­рузі, та вибраних окружним збором (Kreistag). [Про окружний збір пор. низче]. Окружний виділ радить та видає постанови коллегіально; він виступає як адміністраційний уряд і як ад­міністраційний суд першої інстанції. Закон визначує ті справи, що належать до компетенції окружного виділу; виділ має висказувати свою згоду на важливі розпорядки окружного радника та видавати опінії на жадання державних урядів.

В міських округах місце окружного радника займає по­ліція; та на місце окружного виділу приходить або повітовий виділ або осібний виділ міста, до котрого належить бурмістр і члени магістрату. —

До другої категорії властей належать представники льо­кальної самоуправи.

Найважнійше значіння припадає громадам.

Громади.

Усі громади мають своє начальство, своє громадське за­ступництво та громадських урядників. Начальство зорганізовано або бюрократично або коллегіально; громадське заступництво виступає або в формі громадських зборів або в формі гро­мадського виділу.

Міста мають подвійний характер: вони мають або такий самий устрій, як инші громади, або їх устрій є відмінний. На­чальство міст, що мають свої питомі міські статути, склада­ється з бурмістра, його заступника та відповідного числа місь­ких радників. Членів начальства вибирає звичайно громадське заступництво, виїмково збори всіх управлених до голосування горожан. Громадське заступництво сих міст вибирають усі го­рожане міста, управнені до голосування; воно вибирає зпо- між себе свого провідника. Начальство й заступництво радать окремо; в деяких управах приняли деякі міста систему спіль­них засідань начальства з заступництвом.

В сільських і таких міських громадах, що не мають вла­сних статутів, стоїть на чолі начальство, але його устрій не є коллєгіальний, тільки бюрократичний. До начальства належить начальник громади, що має до помочі відповідне число лав- ників. Громадське заступництво — се збір усіх громадян, при- належних до громади — провідником громадських зборів є на­чальник громади.

Начальство громади має взагалі правний характер уряду, громадське заступництво характер політичної корпорації. На­чальство веде адміністрацію громади, заступає її на зовні та виконує в громаді функції, припоручені державною властю і ухвали та постанови громадського заступництва. Громадське заступництво є установчим орґаном громади, причім закони визначують виразно обсяг його компетенції. Сюди належать м. и. ухвала статутів, визначення видатків розділ податків, набування та продажа ґрунтів, затягання позичок і т. д. Де начальство й громадське заступництво є коллегіями, там

Теорія обовязко- вого та довільного круга ділення.

Двірські округи.

вони є рівновартні, та начальство може відмовитися від вико­нання ухвал заступництва, оскільки нема згоди: в такому разі рішає справу та власть, котрій прислугує верховна кон­троля. Де начальство є бюрократично зложене та начальник громади є рівночасно головою громадського заступництва, там воно є звязане ухвалами громадського заступництва — тільки в виїмкових випадках нарушения громадських інтересів чи пе- реступу закона може начальник громади спричинити рішення контрольної інстанції.

Головною метою громадської самоуправи є внутрішиа адміністрація публичного порядку в громаді. Є дві категорії справ, які належать до компетенції громад, тільки щодо ха­рактеристики сих категорій є в науці два головні погляди. Оден погляд виходить із того, що круг ділання громад є або са­мостійний, що слідує, мовляв, із „основних прав громади” (pouvoir municipal), або припоручений, який по своїй суті на­лежить до обсягу державної власти, але державна власть при- поручає поодинокі льокальні функції до переведення громаді. Другий погляд зазначує однак, що по суті всяка публична ад­міністрація в границях держави, отже й льокальна адміністра­ція громад, є державною адміністрацією, яка підчиняється за­гальним законам держави; тому годі перевести ріжницю між самостійним та припорученим кругом ділання громади, а на- томісць треба поставити ріжницю між обовязковим та до­вільним кругом ділання: є такі функції, до яких громада є обо- вязана з тим, що держава може приневолити її до виконання, і другі, які громада може довільно виконувати, та довільно свій звичайний круг ділання розширити. До першої категорії належать крім найважнійших справ внутрішної адміністрації публичного порядку ще деякі справи військової чи фінансової натури; до другої належать заклади та установи для еконо­мічного чи духового розвитку громадян, як музеї, вищі школи, водопроводи, електричне освітлення ітд.

Громадські уряди є або платні, або гонорові. Держава виконує дисциплінарну власть над громадськими урядниками, часто через адміністрацій™ суди. —

Побіч громад істнують у деяких провінціях останки первіс­ного февдального ладу, т. зв. двірські округи, що виконують на загал ті самі обовязки та мають те саме правне становище, що громади. На чолі тих округів стоїть землевласник, дідич. Двірські округи не є окремими коммунальними звязками, вони не мають ні майна ні членів. Майно є власністю дідича. Дідич виконує супроти держави ті самі обовязки та чинитьби, що громада, він має зате й ті самі права в свому окрузі, що громада.

Вкінці знає німецька адміністраційна система збірні гро­мади або сполуки громад з двірськими округами зі збірною організацією.

Збірні громади.

Льокальна самоуправа округів та провін­ція.

Громади є найнизчими самоуправними одиницями; округи та провінції є звичайно основою окруЖних та провінційних громад. До тих коммунальних звязків вищого типу є звичайно привязане окреме окружне чи провінційне право приналеж­носте з осібними правами.

ОкруЖний звязок має свій окружний збір (Kreistag), як представника загальної волі округа. В Прусії ділиться кожний округ на 3 вибірні звязки: на курію великих землевласників, курію міст і курію сільських громад. Провідником окружного збору є звичайно сей державний урядник, що стоїть на чолі дотичного державного повіта (в Прусії краєвий радник). Крім сього вибирає кожний окружний збір окремий окружний виділ (KreisausschuS) з тим самим провідником, що стоїть на чолі збору.

Провінційні звязки мають свої провінційні збори (Provin- Ziallandtage) і провінційні виділи (Provinzialausschusse). Поста­нови щодо організації подібні, як при окружних звязках; в Прусії вибирають збори провінції свого провідника самі. (Про окружні і провінційні виділи пор. також вище).

Компетенція сих самоуправних властей є льокальна; вона торкається або всіх осіб, що мешкають на теріторії дотичного округа чи провінції, або всіх громад, які там знаходяться. По суті самоуправний круг ділання тих властей такий самий, як круг ділання громад; і він ділиться на обовязковий та довіль­ний (пор. вище), та знаходить обмеження з одного боку щодо тих справ, які належать до безпосередньої компетенції дер­жавних властей, з другого боку щодо тих справ, які з огляду на свій чисто-льокальний характер належать до самоуправи поодиноких громад. До найважнійших діл обовязкового характеру належить до окружних та провінційних звязків адміністрація маєтку округа чи провінції і розклад податків на низчі само­управні тіла. З довільного кругу ділання заслугують на особ­ливу увагу: щадниці, каси хорих, кредитові інституції ітд. Крім тих самоуправних прав і обовязків прислугує окружним та про-

Верховна контрола держави.

∣) Льокаль- на само­управа Англії в 19. віці.

вінційним представництвам і урядам також право укладати для себе статути, котрі мусять однак бути затверджені державою.

Правне відношення окружного чи провінційного збору до окружного або провінційного виділу єсть подібне, як у гро­мадах— значить: збір є установчим, виділ виконуючим орга­ном ; збір видає установи й контролює господарку виділу, міжтим виділ веде сю господарку, з тим, що не може змінювати установ збору та мусить завсе виконати се, що ухвалив збір.

Рішаюче значіння припадає в німецькій системі само­управи верховній контролі дерЖави. Держава мусить зважати, щоби громади ні вищі коммунальні звязки не поступали проти законів — з другого боку мусить допильнувати, щоби вони ви­конували як слід свої публичні обовязки, провадили відповідну фінансову господарку, мали відповідних урядників ітд. Сю конт­ролю має держава — по німецькій системі — сповнювати ех officio, не чекаючи на жалоби третіх осіб. Державна власть здержується щоправда від безпосереднього впливу на само­управні тіла, доки вони виконують як слід свої обовязки; але з одного боку є важливі установи самоуправних тіл, які для своєї важности потребують затвердження державної власти, з другого боку є такі випадки, що державна власть касує установи самоуправних чинників або виконує примус на орга­нах льокальної самоуправи. Притім державна власть має право контролювати рахунки та цілий касовий і фінансовий оборот самоуправних тіл. Вкінці в значній частині німецьких держав може державна власть навіть розвязувати поодинокі громадські заступництва, оскільки зайде необхідна потреба. Коротко ка­жучи: верховна контроля держави є в Німеччинні не тільки правом нагляду, але й правом екзекуції в справах, які до- торкають загального публичного добра. —

в) В Англії зазначився 19. вік переходом аристократич­ного режіму в демократичний. Уже в половині 18. віку стра­тила англійська „gentry" своє первісне монопольне становище, та побіч заступників земельної шляхти здобули собі заступ­ники промислу й торгівлі визначний вплив на долю держави. З Франції перейшли революційні теорії й тенденції проповід­ників нового державного ладу, та зродили в широкох верствах населення змагання до поширення особистих, економічних та політичних свобід. Радикалізм заволодів публичною опінією, та спричинив повну перебудову парляментаризму в демокра­тичнім дусі. Затим мусіли піти також основні реформи на полі льокальної самоуправи. Почини сих реформ сягають щоправда вже т. званого Refonn-Bill з 1832, і часу заведення загального, рівного й безпосереднього вибірного права в рр. 1867,1884 — але головна реформа адміністрації припадає щойно на законо- твори з рр. 1888 і 1894.

В сьому часі Англія мала двох визначних учених, котрі підготовили своїми ідеями згадані реформи; се: Бентгем (Bentham) і Мілль (Mill). Зупинимося на сьому місці при їх теоріях.

Теорія Бентгем а.

Бентгем був утилітаристом, що глядів на державу не зі становища договору (як Руссо), та не під впливом історичного розвитку поодиноких правних інститутів, — але з огляду на сучасну потребу і пожиток форм державної конструкції. Ви­ходячи із того, що власний інтерес людини є головним товчком цілої людської діяльносте, він домагався від держави, щоби відповідними запорядками позискала всіх громадян для без­посереднього піддержування державних інтересів, а то саме тим чином, щоби передати всім громадянам рівну участь у впливі на долю держави. Тому не тільки верховна цент­ральна власть, але й вся адміністрація держави повинна ре­презентувати в своїх представниках волю всіх громадам, в цент­ралі волю громадян цілої держави, в льокальних чинниках волю громадян дотичних областей. Загальне, безпосереднє та рівне виборче право повинно відноситися не тільки до парля­менту, але й до репрезентації самоуправних коммунальних тіл; репрезентація волі народу повинна обіймати в усіх тих тілах не тільки право лєгіслятиви, але й право адміністрації.

Бентгем припоручає поділ держави на рівні округи, які малиб ділитися на низчі й найнизчі округи. При сім поділі не звертається уваги на давні границі графств, громад і т. д. Ha- томісць припоручається, щоби кожний адміністраційний округ був зосібна виборчим округом до парляменту та виборчим округом лєґіслятиви своєї власної области. Низчі округи малиб вибирати послів своєї лєґіслятиви. Державна адміністрація є або центральна або льокальна. Льокальна адміністрація повинна бути вірною відбиткою центральної. Як центральна, так по­винна й льокальна адміністрація мати свою лєгіслятиву та побіч лєгіслятиви окремі репрезентативні органи екзекутиви. Але всеж таки льокальна лєґіслатива мусить підчинюватися загальній, центральній лєгіслятиві держави. В сих межах малиб органи льокальної лєгіслятиви видавати правні постанови про публичнісправи, що торкаються льокальних інтересів округа; та льокальна самоуправа малаб виконувати сі постанови й управляти льокальними публичними справами своїх областей. Як льокальна лєгіслятива, так і льокальна адміністрація по­винні мати устрій, анальогічний з устроєм центральних вла­стей. При сій конструкції Бентгем мав на думці взірці північно­американських держав у відношенні до конгресу унії — але всетаки він був свідомий того, що в Сполучених Державах Америки були поодинокі держави основами державної кон­струкції унії, між тим коли в Англії треба було зберігти єдність держави та признати центральній власти верховне становище над поодинокими округами.

Теорія МІлля.

Головним представником репрезентаційної теорії був ДЖон Cmyapm Мілль („Representative Government"). На його думку найліпша така форма влади, що не тільки в найвищій цент­ральній власти представлає суверенність усіх громадян, але й всім громадянам дає можність брати участь у виконуванні публичних функцій, чи в загальнім, чи в льокальнім крузі ділання. Тому треба завести репрезентаційну систему не тільки в центральній, але й в льокальній власти; побіч державного парляменту повинні істнувати підпарлямепти (Subparlaments) на провінції. Ci підпарляментн повинні бути школою політич­ного виховання для всіх громадян.

Мілль не був одначе противником історичних льокальних областей, тільки жадав, щоби кожна область, що якимнебудь чином становила спільний круг льокальних інтересів, мала свою народню репрезентацію, себ-то самостійний орган, вибраний громадянами дотичної области. Сей вибірний орган мусить сповнювати анальогічну функцію до парляменту; він повинен бути органом для правних постанов і органом контролі від­повідальних урядників.

Зосібна дивиться Мілль на компетенцію льокальної адмі­ністрації з двох боків: раз вона обійматиме самі льокальні інтереси й потреби громадянства, але в друге вона мусить переняти також важливі справи загального державного інте­ресу, а саме поліцію та в означенім обємі також судові справи. Так виринає питання про взаємини між центральною та льо­кальними властями. Мілль припускає щоправда більше загаль­ного знання й духових прикмет у державному парляменті, але зате більше практичного знання льокальних потреб в льо- кальних репрезентаціях; тому приходить до висновку, що цент­ральна власть повинна почувати та дораджувати льокальним репрезентаціям у всіх справах, де ходить о знання адміністра- ційних питань загальної натури — але в переведенні адміні- страційних деталів повинна всетаки полишити льокальним вла­стям повну свободу; крім сього парлямент мігби щойно тоді вмішуватися в політику льокальної самоуправи, колиби їхня господарка противилася взагалі принціпам справедливости й моралі.

Ce провідні гадки Бентгема і Мілля про льокальну само­управу, які мали визначний вплив на реформи англійської адмі­ністрації в другій половині 19. віку. Щоправда не зірвано з дав­ними традиціями графств та первісних громад, але всеж таки погляди Бентгема причинилися до того, що для нових льо- кальних потреб потворено нові коммунальні звязки, а саме нові збірні громади („Unions") та нові дістрікти („Districts"), і що при тих нових сполуках виходжено нераз поза обєм до­тичних графств; так само витворено нові типи міської льо­кальної адміністрації.

Зосібна новітна англійська система льокальної самоуправи представлялася до початку всесвітної війни, як слідує:

Починаючи з найнизчого типу льокального самоуправного звязку, себ-то з громади, мусимо вказати на те, що в половині 19. віку були в Англії три роди „parish", а саме: цивільна громада (civil parish), церковна громада (ecclesiastical parish) і громада для охорони бідних (poor law parish). Реформа з 1894 р. взяла за основу цивільну громаду й громаду для охорони вбогих і так повстала найнизча адміністраційна оди­ниця, що була основою розділу та побору податку на вбогих. „Parish" в значінні сеї реформи се така самостійна громада, що в своїй областе розділює та стягає податок на бідних, без огляду на се, чи до неї належить тільки оден township, чи кілька.

Громадський устрій залежить від того, чи громада сільська (rural parish), чи міська (urban parish); з другого боку від того, чи в громаді живе 300 або менше мешканців, чи більше трьохсот мешканців.

Сільські громади до 300 мешканців виконують свою власть на т. зв. громадських зборах (parish meeting). До громадських зборів входять т. зв. parochial electors, себ-то всі виборці сеї громади, вписані на лісту виборців до парляменту і на лісту виборців графства. (Намісць поняття громадського членства є в Англії поняття громадських виборців). Громадські збори вибирають свого начальника (chairman) на протяг одного року. Вони сходяться звичайно 2 рази до року; на жадання б елє- кторів скликує начальник надзвичайні збори. Вони вибирають осібний громадський комітет (parish committee) як виконуючу власть у громаді. Вони вибирають крім сього т. зв. overseers для оцінки, розділу та стягання податків на охорону вбогих. Начальник громади є тільки провідником громадських зборів і репрезентантом громади на зовні. Де приходиться представ­ляти громаду як правничу особу (напр. з огляду на власність громади, на виставлювання грамот ітд.), представляють її на­чальник громади разом з „overseers". Круг ділання малих сільських громад є по принціпу такий самий, як у більших громадах (пор. низче).

Громади.

Сільські громади.

Сільські громади вище 300 мешканців мають 3 органи своєї льокальної самоуправи: крім згаданих якраз „overseers" (з тимсамим кругом ділання) належить сюди: громадська рада (parish council) і громадські збори (parish meeting).

Громадську раду вибирають громадські виборці (parochial electors, пор. вище) зпоміж себе на 3 роки. Уряд громадських радників гоноровий. Вони вибирають начальника громади (chair­man), та тзв. „overseers". Громадська рада є екзекутивним та постійно чинним органом громади.

До компетенції громадської ради належить перш за все управа громадського майна; дальше контроля добродійних фун­дацій, розписка та оцінка податку на охорону бідних, ведення станових регістрів, право розділу землі поміж безземельних зарібників та внески на вивласнення на сю ціль. Крім сього вони виконують усі завдання, які їм передають громадські збори в осібних „adoptive acts" для збереження спеціяльних льокаль- них інтересів, напр. постанови освітлення, наводнення, купе­леві заклади, бібліотеки ітд.

Громадські збори є установчим органом громади; вони видають згадані „adoptive akts", та при важливих запорядках громадської ради, напр. про громадські позички, підвишку гро­мадського початку ітд., мусять висказатися, чи годяться чи ні. До важности тих актів треба згоди громадських зборів.

малі міста. Організація малих міст зближується чимало до організації сільських громад. Так звані urban parishes мають свої гро­мадські збори („vestry"), до яких належать усі члени громади.

Вони мають свого начальника і згаданих повище „overseers”, тільки сих останніх призначує або мировий суддя, або т. зв. малі сесії (petty sessions). Зрештою їх устрій анальогічний до устрою сільських громад.

З того, що сказано, бачимо, що найнизчі коммунальні звязки, себ-то parishes, мають невеличку компетенцію, а то зосібна тому, що на протязі 19. віку виділено важливійші громадські функції для збірних громад (Unions) і т. зв. ді- стріктів (county districts).

Унії громад.

Дістрікти. Міські та сільські.

¹ Щоби вести як слід охорону вбогих, получено поодинокі громади в осібні унії. Вони мають свою осібну раду (board of guardians), осібний оцінковий комітет (union assesment com­mittee) та осібних урядників (relieving officers). Делегатів до ради висилають усі громади (parishes), заступлені в унії. Число делєґатів означує рада графства (пор. низче). Круг ділання згаданих уній обіймає цілу акцію охорони вбогих з адміні­страцією дотичного податку.

Значно ширша компетенція прислугує т. зв. дістріктам. Вони є посередніми етапами між громадами та графствами. Від 1894 р. мають свою питому самоуправну організацію. Дістрікти діляться на міські й сільські.

Міські дістрікти (urban districts) мають свої репрезен­тацій™ ради (district council), які представляють дістрікти на зовні. Сю окружну раду вибирається на 3 роки; а саме ви­бирають її елєктори тих громад, що належать до дістрікту і то пропорціонально до числа мешканців. Щороку виходить і/з радників (councillors), та заступається новими. Окружна рада вибирає щорік свого провідника, який виконує в сьому часі функції мирового судді в дістрікті. Рада вибирає комі­тети для поодиноких категорій справ; крім сього істнують осібні урядники (напр. clerk), коллєктори, інспектори ітд.

Компетенція міських округів (дістріктів) обіймає в першому ряді всі санітарні та будівельні справи: вони виконують сані­тарну та будівельну поліцію дістрікту; набувають, позбува­ють або вивласнюють ґрунти на сі ціли, та адмініструють до­тичні інституції (напр. шпиталі і др.) Крім сього належить до них обовязково адміністрація публичних доріг та кладовищ. Побіч сих обовязків займаються міські дістрікти відповідно до льокальної потреби освітленням, вони засновують та адміні­струють публичні бібліотеки, технічні школи, робітничі доми, купелеві заклади, парки, публичні торги, гімнастичні та спор­тові площі, віцінальні залізниці ітд. Треба однак зазначити, що ані громадам (parishes) ані міським дістріктам (urban dis­tricts) не прислугує право загальної охоронної поліції; вона прислугує щойно графствам на обсяг цілого графства.

Фінансову господарку дістрікту веде завсе окремий фі­нансовий комітет, в котрому головну ролю грають т. зв. „ clerk" і скарбник (treasurer). Сей комітет складає що ¹∕2 року буд- джет, та щойно тоді, коли прибутки не вистачають на покриття потреб дістрікту, можна розписати загальний окружний по­даток. Проти невідповідної оцінки оподатковані члени можуть рекуровати до чвертьрічних сесій (т. зв. quarter sessions.) Вза­галі ціла фінансова господарка дістрікту підлягає контролі і ревізії окремого центрального уряду, т. зв. central audit.

Сільські дістріктп (rural districts) мають також свою окружну раду (rural district council) з відповідним числом рад­ників, вибраних елєкторами приналежних громад (councillors), з відповідними комітетами й урядниками. їх правний устрій є в загальних рисах подібний до устрою міських дістріктів; до компетенції сільських дістріктів прикладаються взагалі при­писи про міські дістрікти. Є тільки ріжниця в податковій системі. Міжтим, коли в міських дістріктах становлять податки одну загальну систему, відріжнюється в сільських дістріктах т. зв. „general expenses" від „special expenses". —

Графства.

Представниками найвищої льокальної самоуправи є в Англії ще й тепер графства. Наклін англійського народу до еволюції не допустив до того, щоби льокальна адміністрація зірвала зі старою традицією графств, хоч вони стали по суті иншими ніж були ранійше, та хоч з адміністраційних причин треба було змінити ранійші границі або бодай відношення до пооди­ноких льокальних властей графства. Характер графства змі­нився основно в тому, що на чолі стоїть тепер не мировий суддя з повнотою прав льокальної самоуправи, але рада граф­ства, як представниця волі оподаткованих громадян графства (значить тих parochial electors, які в поодиноких громадах оплачували податок на бідних). Правда, залишилися з давної системи й мирові судді, але при них осталося ледви те, що було їм припоручено в початках їхньої історії, а саме акція удержання мира й супокою в малім обємі. Притім закон пе­редав більше важливі справи з сього обсягу під розвагу та рішення відповідної коллєгії мирових суддів. Рада графства є неначе репрезентативним парляментом графства для розва-

ження й порішення найважнійших питань льокальної адміні­страції, та опираючися на вибраних заступниках населення, не тільки виконує публичну власть графства в імени своїх гро­мадян, але відповідною конструкцією старається при помочі фахових сил обернути волю народніх представників на добро населення. При такій концепції не могло бути мови про ана- льоґію до французької системи — але й пруська система ко­операції з державними урядами та верховної контролі над льокальною самоуправою не могла найти в Англії приклон- ників, та англійська льокальна адміністрація задержала свою історичну самостійність, не відмовляючи державі впливу на потреби загального добра.

Мирові судді.

Приступаючи до короткого опису правного характеру ан­глійських графств, починаємо з мирових суддів (justice of the pace). Уряд мирових суддів гоноровий, звичайно призначений на час життя. Покликує їх льорд-канцлєр на припоручення льорд-ляйтнанта дотичного графства. Від 1888 р. відділено в Англії юстицію від адміністрації, з тим, що до юстиції на­лежить т. зв. „jurisdiction" в тіснійшому значінні (разом з ад- міністраційною юрісдикцією), та адміністрація обіймає т. зв. „administrative business". Наслідком сього поділу припала ми­ровим суддям графства головно „jurisdiction", і то в дуже обмеженім обємі. З „administrative business" належить до них тільки уділювання промислових концесій, провірка ліст при­сяглих суддів та справа стягання податку на бідних. Із судей- ських справ виконують мирові судді найбільшу частину щойно коллегіально в т. зв. _υsesions^u; особисто виступає кожний ми­ровий суддя тільки в маловажних поліційно-карних справах та в слідстві при переступах. Більш важливі справи обмірко­вуються та рішаються на малих або спеціальних сесіях (petty sessions, special sessions); малі сесії складаються бодай з 2 ми­рових суддів, спеціальні сесії з більшого числа мирових суддів, що належать до означеного округа графства (division); най­вища юрісдикція графства прислугує щойно загальним або чвертьрічним сесіям (т.зв. general або quarter sessions), до котрих належать усі мирові суддіг рафства. Quarter sessions є відклич­ною інстанцією від т. зв. summary jurisdiction малих і спеці­альних сесій, та кримінальними судами про тажкі переступи. Загально беручи, юрісдикціа мирових суддів та їхніх сесій торкаєтьса головно справ, що відноситься до мира й супокою в графстві; цивільно правні спори належать сюди тільки в малім обсягу. Взагалі головна вага юрісдикції припадає на державні суди графства (assizes), котрі конкурують декуди з сесіями мирових суддів, але здебільшого мають далеко ширший обєм своєї юрісдикції, ніж згадані орґани льокальної самоуправи.

Рада графства.

Установчим органом графства єсть рада графства (county council). Вона складається з радників (councillors) і старшин (aiderman). Всіх членів ради вибирають parochial electors усіх громад; загальне число сих членів означує міністерство само­управи (local government board). Після виборів вибирають рад­ники зпоміж себе і з круга приналежних до графства осіб старшину (aiderman). Старшини обіймають і/з вибраних рад­ників. Уряд радників гоноровий та триває 3 роки; уряд старшин продовжується на 6 літ. Радники вибирають зпоміж себе свого провідника (chairman); його уряд триває 1 рік. Рада графства ділиться на відповідне число комітетів (committee); кожний окремий фах, яким займається графство в рамцях своєї роз­галуженої компетенції, має окремий комітет. Комітети ви­ходять отже посередньо з народніх виборів; але вони приби­рають до успішної праці фахові сили та инших урядників. В сих комітетах підготовлюються головні справи, які належать до круга ділання графської ради.

Збори ради графства є публичні.

Як публичний самоуправний орган видає рада графства розпорядки (standing orders) і приписники (regulations).

„County administrative bussines" обіймають зосібна ось які справи: 1. адміністрацію майна графства; 2. адміністрацію усіх льокальних справ графства, а саме: концесії; удержування урядових будівель, примусово едукаційних закладів та домів поправи; старівля над закладами для божевільних, бідних, робіт­ників і т. д.; удержання всіх санітарних порядків та звязаних з ними інституцій, удержування доріг, зосібна головних доріг, мостів та получених з тим порядків; нормування торгівного й промислового обороту та нагляд над ними; ведення регістрів про статути наукових, добродійних і релігійних товариств, та затвержування статутів позичкових стоваришень; контроля над експльодуючими матеріялами; догляд риболовної та лісової господарки; ціла акція, що належить до обсягу аграрної по­літики — і т. д.; 3. охоронну поліцію цілого графства; 4. кон­тролю і управу шкільництва, зосібна народнього й фахового шкільництва в цілому графстві; 5. поділ графства на виборчі округи, виборчу техніку та ведення регістрів про вибори до парляменту й до ради графства. Крім сього рада графства має право вносити жалоби до парляменту ізза таких private bills, що противляється інтересам графства.

Загально беручи, компетенція англійських графств обер­тається в границях льокальної самоуправи, не торкаючися функцій, припоручених центральною властю; та всеж таки ре­форма з 1888 р. припускає можливість, що центральні уряди, як: Local Government Board, Home Secretary, Board of Trade і Education Department, мають право переказувати поодинокі справи свого круга ділання графствам. Притім слід зазначити, що радам графств переказано право нового розмежування адміністраційних округів у границях графства, право встанов­ляти нові самоуправні parishes з осібними громадськими радами, право розвязувати їх та збирати в збірні громади, право визначувати число громадських радників, право рішати спірні питання про добродійні заклади поодиноких громад, по­зичати їм гроші та потверджувати ухвали нових позичок, право нормувати формальні питання при виборах та право, в разах проволоки чи неохоти низчих коммунальних звязків (головно дістріктів) примушувати їх до виконування обовязків, або ви­конувати сі обовязки на кошт дотичного звязку. Значить: англійське графство виконує велику частину тих функцій, які в пруській системі припадають верховній державній власти супроти льокальних самоуправних звязків.

Між комітетами, які визначує рада графства, заслугує на увагу фінансовий комітет (finance committee), що складатиме будджет; без проекту сього комітету рада графства не може видавати ніяких ухвал у фінансових справах.

Рада графства має право розписати на покриття видатків графства осібний податок (county rate); сей податок стягають опісля або члени рад збірних громад, або overseers пооди­ноких громад.

У відношенні до центральної власти являється рада графства цілком автономним, незалежним орїаном. Тільки в виїмкових випадках треба затвердження центральної дер­жавної власти, оскільки дотичні акти торкаються загального державного інтересу (— щоби затягнути позичку, рада графства мусить держатися державних законів та виєднати згоду міні­стерства самоуправи; але напр. до набуття чи продажі грунтів не потребує згоди центральної власти). Фінансова господарка стоїть під постійною контролен) центральної власти.

Міста.

ПІ.

Амери­канська та ні вай- царьска система льокальної самоуправи.

Міста мають в Англії свою власну організацію. Абстра­гуючи від міських parishes і districts, про які була вже мова, можна відріжнити чотири типи міст:

1. Муніціпальні міста (municipal borough). Установчим орга­ном є міська рада (borough council); вона складається з міських радників (councillors) та старшин (aidermans); головою ради є бурмістр (mayor). Міська рада управляє майном міста, та оскільки майно не вистачає, може розписати відповідний міський податок; дальше вона веде цілу санітарну акцію на основі законних приписів та має право видавати поліційні розпорядки за повідомленням міністерства внутрішних справ.

2. Міста, що мають право заснувати окремі мирові комісії, їх організація та компетенція така сама, як муніцінальних міст, тільки вони мають ще право переводити юрісдикційні діла в малих (petty) або спеціяльних сесіях (special sessions) мирових суддів (пор. вище).

3. Міста з правом до т. зв. quarter sessions мають крім вище згаданих прав ще право удержування власних доріг, ви­конування дорогової поліції, побору самостійних податків на свої адміністраційні ціли, та право до юрісдикції в обємі quarter sessions (пор. вище). — Ci три категорії міст належать до складу графства.

Четверта категорія міст є вільна від сполуки з графством — се: 4. т. зв. графські міста (county borough). Кожне місто, яке має вище 50.000 мешканців, може жадати, щоби його за­числено до сеї категорії. До сього треба згоди парляменту. Якщо місто дістане той дозвіл, воно звільнюється від податків графства, та дістає свою питому організацію, подібну до орга­нізації графства, з правами та обовязками ради графства. Льондон має свою власну організацію з льондонською граф­ською радою на чолі. —

III. Інакше розвивалася ідея льокальної самоуправи в Пів­нічній Америці та Швайцарїі. Тут витворився на основі устрою громад пізнійший устрій держави, що була та й сьо­годні залишилася тільки звязком сих громад та графств або кантонів, з яких складалася. В історичному розвитку амери­канської та швайцарської державної ідеї не бачимо ніде ні королівської власти ні сліду абсолютизму; справжня демо­кратія була на протязі цілого історичного розвитку одинокою основою льокальної самоуправи та одинокою основою май­бутньої держави, ніде не заломилася отся розвиткова лінія, тому ні в Північній Америці ні в Швайцарії не бачимо, щоби центральна власть мусіла переводити децентралізацію на ко­ристь льокальної самоуправи, тільки навпаки льокальна само­управа, як первісна власть, виділювала поодинокі управнення для витворення майбутньої центральньої власти, не стративши нічого із свого демократичного устрою ні із своєї первісної політичної свободи. Ні в Північній Америці, ні в Швайцарії не відчувається при льокальній самоуправі ані безпосередньо ані посередньо кермуючої руки центральної влади, як напр. у Франції, або в Німеччині; американська та швайцарська самоуправа є історичним витвором повної самостійности, ви­твором демократичного правління народа починаючи від гро­мади, кінчаючи на державі.

а) Приступаючи до характеристики американської системи, мусимо зупинитися перш за все при північно-американській себ-то новоамериканській системі, що в процесі свого істо­ричного розвитку найбільше ріжниться від європейських само­управних систем та й в історії американської державности відіграє найважнійшу ролю.

Перші англійські кольоністи Північної Америки були про­тивники абсолютного режіму Стюартів та старалися в Новій Англії завести новий, республиканський лад. Поселившися над морем або над ріками, вони загородилися в своїх рідких оселях проти наступів Індіян. Вони завели в сих оселях свобідне громадське життя та свобідні громадські збори, як у вольних містах Англії. Так само завели свободу віроісповідання та свободу політичну. Оселі називалися за прикладом давних англійських громад „town" або „township". Область сих громад була з початку так невелика, що звичайні площі могли легко помістити всіх мешканців на громадських зборах.

Коли потворилися ті громади та завели в себе республикансь­кий порядок, англійські королі мусіли признати їх автономними. Згодом получено поодинокі „towns" у графства, але головною осно­вою політичного життя залишилися всетаки громади, не графства.

Осередком влади в громаді був народній збір управнених до голосування громадян (т. зв. town meeting). Звичайний збір відбувався бодай раз у рік, надзвичайні збори частійше. Сим зборам прислугувало право лєгіслативи, право контролі уряд­ників, право провірки рахунків з видатків на публичні ціли, уклад прелімінара на будучий рік та означення висоти податків. Народні збори вибирали урядників.

а) Північно­амери­канська система та H історія.

Амери­канські,,to wns^u або,₁towπs- h ps“.

Амери­канські,,counties".

Центральна власть не контролює льокальної само­управи.

Південно амери­канська система. Графства головною основою організації.

Виконуюча власть прислугувала звичайно коллєґії з 3 „se­lectmen", яких вибирано щороку. Для адміністрації шкільних справ був осібний комітет. Крім сього була окрема коллегія для розділу податків, та невеличке число урядників для инших адміністраційних справ громади. Зосібна мали громади право набувати та продавати ґрунти, займалися всім тим, що нале­жало до добробуту громади, зберігали поліцію, переводили старівлю над убогими, мали податкову й шкільну власть — та до переведення всіх своїх завдань прислугувало їм право примусу.

Всі ті права залишилися й сьогодні при громадах; пів­нічно-американська Унія признала громадам повну свободу їхньої льокальної самоуправи.

Побіч громад (towns) істнують також графства (counties), як звязок більшого числа громад для спільних цілей. Але сі графства не мають такого становища, як в Англії. Зпочатку засновано їх для спільного судівництва; опісля додано ще спільні дорогові справи. Для переведення сих справ істнують відповідні урядники, т. звані county-commissioners і оден скарбник. Нема осібних народніх зборів графства — тому головна вага льокальної самоуправи лежить все таки в самих громадах.

Треба вкінці зазначити, що ні поодинокі американські держави, ні Унія не виконують контролі над льокальною само­управою громад і графств. Межі льокальної самоуправи озна­чують державні закони, чимало конституційні грамоти пооди­ноких держав, щоби скріпити самоуправні права та забезпечити їх супроти звичайної лєгіслятиви. —

Ce головна характеристика північно-американської системи. Але на сьому місці слід згадати й инші системи, що не так сильно ріжияться від європейських; сюди належить система південних дерЖав і т. зв. мішана система.

Кольонізація півдня Північної Америки переводилася серед инших обставин, чим на півночі. Перші кольоністи не були самі Англійці — вони напливали з усіх усюдів, здебільшого з вищих станів, що старалися свої особисті змагання до влади перещіпити на новий грунт. Тому в південних державах не стрічаємо сього стремління до народньої самоуправи, як на півночі, але навпаки олігархічно — зорганізовані оселі, що не мали потреби оборонювати своїх осель супроти Індіян, так як сі останні жили на півдні мирно й не безпокоїли кольоній.

Сим чином на півдні повстали посілости великих власників, які до оброблювання землі послугувалися невільниками. Побіч великих посілостей груповалися инші вольні громадяне та велике число невільників, зачим пішло, що устрій наближу­вався до февдального устрою в Европі.

Якщо число південних кольоній зросло, треба було їх звязати в округи вищого ступня, ті округи мусіли природно випасти далеко більші, ніж на півночі, вони мусіли звязати зі собою більше число великих власників з їхніми теріторіями. Так утворилися на півдні графства (counties), як вищі адміні­страційні одиниці, тим замітні, що мусіли з природи сильнійше зорганізувати весь правний лад у своїх областях, ніж на пів­ночі. Коли на півночі громади, себ-то „towns", залишилися головними осередками льокальної самоуправи, перейшла на півдні ціла вага адміністрації на графства, що зорганізувалися на взір англійських графств. Устрій графств був аристокра­тичний; народніх зборів не було, та керма правління перейшла на вибірних довірників, себ-то олігархію. Кілька графств ста­новило державу.

На чолі сих графств стоїть сьогодні Board of county-com­missioners; крім сього є осібні контрольні органи для шкіль­ництва, осібні ассесори, що розкладають податки, осібні скарб­ники ітд. Графства мають своїх суддів та судових екзекуторів. Усіх урядників вибирають виборці звичайно на 2 роки. Ціла льокальна самоуправа концентрується в графствах. І вона не стоїть під контролею держави.

Графства діляться на округи, але сі округи мають тільки незначні управнення. Найбільше самостійности бачимо в шкіль­них округах, що займаються виключно шкільництвом. В нових часах є змагання розширити самоуправу сих округів на инші льокальні справи.

Середні та північносхідні держави (напр. Ню Йорк) при­няли мішану систему. В одних організаціях сього типу нема щоправда осібного громадського збору, але референдум, що сходиться для справ фінансової натури та для розділу управ- нень між поодинокі уряди; натомісць в других громадських організаціях істнують громадські збори як стала правна інсти­туція. Компетенцію громад обмежує всеж таки графство. Екзе- кутиву громади контролює осібна коллегія, до котрої належить також начальник громади. Управа податків, фінансів і судів­ництво належать до графства; сюди належить також верхов-

M ima на система.

Самоуправа амери­канських міст.

б) Швай- царська система. Історія.

ний нагляд над щкільництвом. Громади є всетаки свобідні в межах своєї компетенції; ні громади, ні графстна не під­лягають державній контролі.

В містах є инша система.

Оскільки міста мали в Америці свою самоуправу, нале­жали до неї: 1. збір радників, вибираних загальним правом голосування, що складався звичайно з двох палат; 2. посадник міста (т. зв. майор), вибираний із загального числа виборців — він стояв на чолі екзекутиви; 3. відповідне число адміністра- ційних урядників або коллегій, яких вибирав або збір радників, або всі горожане, або майор; 4. судді, яких вибирали горожане.

Але ся система не показалася практичною, бо виродила велику коррупцію між радниками міст і зупинила розвиток міст. Тому приступлєно до реформи. Перш за все відібрано зборам міських радників в Ню Йорку право самостійного вирішування, залишаючи при них тільки право уділювання концесій. Але не- баром відібрано їм і се право, та на їх місце поставлено ко­місію з 8 членів, до якої крім посадника та провідника горожан належало 6 найвищих урядників міста. Ся комісія називалася Board of estimate and apportionment. їй передано всі справи льокальної лєґіслятиви. Та й на сьому реформа не покінчилася. З початком 20. віку відібрано начальній комісії міста право лєґіслятиви. Шляхом посередніх виборів вибирається 5 членів до т. зв. городської ради, яка ділить між себе головні справи міста по поодиноким департаментам. Ся городська рада носить назву: „commission form of government". —

б) Історичні початки швайцарських громад були ті самі, як у Германії. Вони дали опісля почин до повстання кантонів і швайцарських республик.

В середньовічу представлялися швайцарські громади як економічні спільноти, причім альменди обіймали спільну вла­сність лісів та пасовиск. Кожний член громади мав побіч своєї грунтової власности відповідну участку у спільному громад­ському майні. Так у співжитті між членами громади повстали спільні правні норми з огляду на спільне громадське майно, та голова альменди став головою цілої громади. Февдалізм змінив сі відносини лише настільки, що первісні відносини скомплікувалися новими взаєминами до панських дворів, або осібним устроєм судівництва. Вкінці в організації швайцарських громад відіграла церква визначну ролю тим, що потворилися окремі парохіяльні громади з осібними парохіяльними інтересами, розділюючи первісну громаду на кілька парохіяльних звязків, або зєднуючи первісну громаду з парохіяльною громадою в оден спільний звязок. Взагалі ціле суспільне життя в громаді розвивалося самостійно, та льокальна самоуправа швайцарських громад середньовіча вважалася недоторкаємим правом швай­царських громадян.

Щойно в початках нових віків, а саме в 16. столітті, мо­жемо говорити про швайцарську громаду, як частину держав­ного організму. В сьому часі зайшли такі випадки, що мали вплив на організацію швайцарських громад на протязі 3 століть нововіча. До швайцарських сел почав напливати сторонній елемент, що не мав участи в альменді. Та чим більше почало рости число мешканців поодиноких громад, тим більше вири­нала потреба обмежувати се число і так прийшло вже в другій половині 16. століття до витворення окремого громадянського права в поодиноких сільських громадах. По містах істнувало таке громадянське право уже в середньовічу — тому легко було завести його й в сільських громадах. Так виробилося окреме іивайцарське громадянське право, звязане безпосередньо з приналежністю до швайцарської громади. Приналежність до громади стала основою приналежности до кантону, до держави. Швайцарським громадянином міг бути тільки той, хто був громадянином швайцарської громади. Перш за все мусіла якась швайцарська громада заявитися, чи приймає когось між своїх членів, чи в разі потреби переймає обовязок дбати про спо­соби удержання сього члена, — щойно тоді міг такий член стати громадянином Швайцарської держави. Зі зростом числа членів росли потреби громади, та з потребами росла компе­тенція громадської самоуправи, набуваючи нові громадські добра на покриття громадських видатків, та обіймаючи цілу сферу особистих публичних інтересів своїх громадян, як старівлю над убогими, поліцію і т. д. В сих часах громада була prius, дер­жава posterius — тому льокальна самоуправа громад не була щойно наслідком признання її державою, але первісною під­ставою суспільного життя, якої наслідком являлося завершення того правного становища в кантоні себ-то в державі.

Основну зміну в тих відносинах принесло щойно засну­вання Гельветської Республики за почином Наполеона. На­слідком сього, що з швайцарських кантонів утворено одну, одиничну державу, було те, що приналежність до громади му­сіла уступити на другий плян перед приналежністю до держави.

Побіч громадянської громади поставлено поняття особової громади всіх мешканців. Громадянам громади прислугувало право співвласности і право спільної управи громадським добром, причім припоручено їм обовязок старівлі над убогими. Натомісць особовій громаді прислугували в'сі инші права гро­мадської самоуправи. Громадянська громада управлялагромад- ським добром при помочі окремого адміністраційного тіла; на чолі особової громади стояла громадська рада. Не громади рішали про громадську приналежність нових членів, але сю приналежність набували нові швайцарські (державні) громадяне наслідком 5-літного поселення в громаді.

Важнійші реформи заведено в 30-их роках 19. віку. Пи­тання льокальної самоуправи стало частиною державного устрою, причім держава переняла верховну контролю над гро­мадами. Тут відділено виразно функції громади, як частини державного організму, від самостійних функцій громади в крузі індивідуальних льокальних потреб.

Так само й звязкова конституція з 1848 р. поручила кан­тонам право нормування громадської самоуправи, задержуючи ріжницю між громадянською та особовою громадою.

Ся остання ріжниця перейшла до нової звязкової консти­туції з 1874 р.

Теперішнє звязкове швайцар- ське право про громади

Теперішнє звязкове швайцарське право відріжняє два головні роди громад: 1. особову або політичну громаду, 2. громадянську громаду. Побіч політичної громади істнує декуди, як її частина, т. зв. цивільна громада для переведення спеціальних завдань громади (напр. освітлення, водопроводів ітд.). Крім сього є ще й церковні громади з парохіяльним кругом ділання.

Відповідно до двох родів громад є два роди мешканців громад з швайцарським правом громадянства: 1. громадяне дотичної громади і 2. поселенці громади. Громадянами є ті приналежники громади, які шляхом походження чи женитьби виводять свої права від давних громадян дотичної громади, або які від них набули шляхом купівлі право громадянства в сій громаді. Всі инші поселенці громади, що на основі звяз­кової конституції набули право поселення на теріторії Швай­царії, належать до другої категорії членів громади. Якщо уплине 10 літ від поселення в громаді, поселенці набувають без оплати право громадянства сеї громади.

Громадяне дотичної громади мають повні права в своїй' громаді, зосібна право користування та управи громадським добром. Крім сього вони мають звичайно право й обовязок вести старівлю над убогими та опіку над малолітними. Всякі инші права громадської самоуправи, не звязані з характером громадянства дотичної громади, прислугують і громадським поселенцям, які разом з громадянами належать до особистої або політичної громади.

Оба роди громад представляють звичайно єдність, та від­бувають звичайно одні збори, на яких обговорюють спершу загальні справи, щойно пізнійше в тіснійшому громадянському кружку спеціальні громадянські справи. Громадські збори (assemblee generale) складаються з управнених до голосування швайцарських громадян, що мешкають в громаді. Щодо ком­петенції громадських зборів треба відріжнити німецькі кантони від французьких. В німецьких кантонах спочиває головний осередок громадської влади в громадських зборах; вони рі­шають про всі важливі питання льокальної самоуправи, та контролюють громадських урядників, яких вибирають. У фран­цузьких кантонах обмежується діяльність громадських зборів звичайно на вибори. Вони вибирають загальну раду (conseil general), та рада виконує ті функції, які в німецьких кантонах прислугують громадським зборам. Щойно ся рада делєґує від себе кількох членів як екзекутиву (т. зв. conseil municipal).

Виконуюча власть в громадах прислугує громадській або муніціпальній раді. Громадську раду (в німецьких кантонах) вибирають громадські збори, муніціпальну раду (в французьких кантонах) загальна рада.

Автономія швайцарських політичних громад обіймає повну самоуправу й самооподаткування. Зосібна належать сюди: право вести цивільні станові регістри, справи поселенства, справи дорогові, будівельні, ціла льокальна поліція, адміні­страція дібр політичної громади ітд. В деяких кантонах ви­конують політичні громади право опіки над малолітними.

Але всеж таки признано право верховної контролі дер­жави над громадами, оскільки йде річ про удержання громад­ського майна, та на зажалення громадян проти таких громад­ських постанов, які переступають межі громадських цілей або за сильно обтяжують громадян податками. —

IV. При кінці мусимо зупинитися при системі льокальної самоуправи в Росії. Оскільки взагалі можна говорити про російську систему льокальної самоуправи, вона без сумніву основно ріжна від якої-будь європейської чи американської системи. З одного боку історія „ великоросійських общин " [пор. вище § 9 а) V.], та з другого боку розвиток гро­мадської спільноти (т. зв. „міру" — пор. низче в тексті) вказують ідеї льокальної самоуправи инші провідні шляхи, ніж у модерних системах, які ми мали нагоду пізнати. Притім виступають два характерні риси новітної російської системи: раз зреклася держава сього безпосереднього впливу лише тому, що не була в силі обняти льокальної сфери гро­мадянських інтересів безпосереднім центральним апаратом; але всеж таки вона вмішувалася всюди при помочі своїх органів, де мігби потерпіти абсолютистичний, поліційний характер ро­сійського самодержавія та звязаної з ним всемогучої державної бюрократії; — а в друге: російське самодержавіе виходило від засади: divide et impera, та розділило самоуправу по станам, видвигаючи станові ріжниці тоді, коли вони почали тратити своє значіння в історії європейських держав. Так прийшло до того, що в законах про самоуправу з 1864, 1870, 1874, 1890 і 1892 р. поставлено на перший погляд супроти орґанів правління — орґани суспільности, але по суті орґани централь­ного правління задержали свою руку на всіх важливих справах самоуправи, та з другого боку поставлено велике число ріж­них органів суспільности побіч себе з подібним або тим самим кругом ділання, що вічно перехрещували себе в своїй діяль­носте, витворюючи щораз нові компетенційні конфлікти.

IV.

Льокальна самоуправа в Росії.

Загальна характери­стика.

На особливу увагу заслугує устрій великоросійського „міру" після знесення кріпацтва з 1861 р., та устрій „земства* з 1890 р.

„мі_Р“. Треба відріжнити сільські громади й волостні громади. Великоросійська сільська громада називалася „мір*. До неї належали всі селяне, що мешкали в дотичному селі. Вони не мали приватної власности на ґрунтах, тільки громада була власником всіх грунтів, та вона розділювала участки поміж селян. Приділи означувано не для поодиноких батьків родини, але для поодиноких родин. Громадське майно „міру" обіймало не тільки, як у Германців, альменду, якою користувалися спільно члени громади, але взагалі — оскільки в селі не було виїмків — усю ґрунтову власність, не допускаючи звичайно ніякої при­ватної ґрунтової власности в области громади. На чолі „міру" стояв староста. Він скликував сільські збори та проводив їм. До компетенції сільських зборів належали вибори, розділ ґрунтів між членів громади, означення потреб цілої громади та розклад громадських податків на членів, провірка рахунків громадських урядників. Мір мав крім сього дисциплінарну власть над своїми членами.

Волость була громадською одиницею вищого ступня та обіймала звичайно кілька сел, хоча були такі громади, що були рівночасно сільськими громадами та волостями. Щойно волости виконували сі діла, які належать до льокальної самоуправи. Сими ділами кермували волостні збори, що складалися з усіх урядників волости й приналежних сел та з відпоручників (ви­бірних), а саме по одному на 10 сільських господарств. Волостні збори провірювали рахунки урядників, означували потреби цілої волости, розкладали державні, земські та громадські по­датки на поодинокі села, удержували дороги, школи і т. и., вели опіку над малолітними, старівлю над убогими та хорими і т. д. Вони вибирали старшину, писаря та инших громадських урядників. Волостний старшина заступав волость на зверх і був головою громадської екзекутиви. В волостях істнував окремий волостний суд, що складався з самих селян та був призначений тільки для селян. Його компетенція була обмежена.

Вже в 1861 р. заведено верховну контрольну власть над громадами по губерніях і по уїздах. Зпочатку покликувано до тої власти самих дворян, пізнійше ся власть стала бюрокра­тичним урядом на вислугах центральної власти. Так само на місце т. зв. мірових посередників (1861) поставлено пізнійше (1874) осібних селянських урядників, що були також пред­ставниками інтересів центральної бюрократії. Ті власти контро­лювали всі рахунки та розпорядки мірського чи волостного правління, вони могли суспендовати старостів і волостних старшин; контрольні уряди затверджували старостів і волост­них старшин, затверджували родинні приділи громад, дисци­плінували громадських урядників, рішали жалоби проти них, усували довільно непідходячих їм громадських писарів, рішали жалоби в справах опіки і т. д. Взагалі не було ніодної важ­ливої справи, яка не підходилаб під безпосередню контролю центральної бюрократії. Крім сього й самі губернатори мали дисциплінарну власть над начальниками громад, та з другого боку мали право, пересилати рішення контрольної власти, якщо вважали їх несправедливими, міністерству або сенатові до оста­точного вирішення.

В останніх десятках літ перед всесвітною війною прийшли до великого значіння т. зв. земства. Ce вибірні корпорації, яким закон переказав ведення льокальних економічних справ у згоді або в конкуренції зі згаданими повище органами само­управи або контрольними органами центральної влади. Відпо­відно до поділу центральної влади по губерніях та уїздах були губерніяльні й уїздні земства. Уїзди були основною підставою земств; губернії являлися вищими одиницями. Уїздні земства обіймали льокальну самоуправу уїздів, ґуберніяльні самоуправу губерній; тільки в виїмкових справах закон визначував виразно виключну компетенцію губерніальних земств, або виключну компетенцію уїздних земств.

Волость.

Земства.

Ґуберніяльні земства мали два головні органи: збори губерніального земства як установчу власть, та уряд губерні­ального земства як виконуючу власть. Ґуберніяльні земські збори складалися з вірільних членів на основі якогось титулу чи урядового становища, та з делегатів, вибраних на уїздних земських зборах. Губерніальним земським зборам проводив губерніальний маршалок (з дворянства), або якщо на нього не згодився цар, инший голова.

Так само й уїздні земства мали два органи: збори та уряд, з тилі самим правним характером, що й органи губерні­альних земств. Членів уїздних земських зборів вибирали окремі уїздні виборчі збори та громадські збори. Уїздні виборчі збори торкалися двох категорій виборців; одні складалися з виборців особистого та дідичного дворянства, другі відносилися до инших громадян на основі означеного цензу. Уїздним земським зборам проводив уїздний маршалок (також з дворян).

Екзекутива губерніальних і уїздних земств спочивала в руках окремих урядів. До сих урядів покликувано провідника і невеличке число инших членів, без огляду на се, чи сі останні були рівночасно членами зборів чи ні. Провідники земських урядів вважалися урядниками держави.

Самоуправа земств обіймала м. и. податки земства, управу майном земства, нагляд над вдоволенням потреб населення, удержання доріг та земської пошти, санітарні порядки, пожар- ництво, старівлю про шкільництво, про піднесення рільництва, торгівлі та промислу земства, поліцію, взаїмну обезпеку дібр і т. д. Взагалі земства розвинули в останніх десятках літ велику діяльність і причинилися в значній мірі до піднесення добробуту.

Але всеж таки над цілою самоуправною діяльністю земств повисла тяжка рука російського централізму. Губернатор за­тверджував земських урядників, контролював усі земські уряди та всіх урядників. Усі постанови земських зборів предкладано Губернаторам у відписах. Одні з них потребували затвердження губернатора, другі затвердження міністра внутрішних справ, треті міг Губернатор на протязі 2 тижнів здержати від вико­нання, оскільки йому здавалося, що противляться законам або лвокальним інтересам населення. Тоді переходили сі останні справи під розвагу вище згаданої контрольної власти, але коли на її рішення губернатор не годився, пересилав його до оста­точного вирішення міністерства внутрішних справ або сенату. — rj Політичні та суспільні течії від французької революції до всесвітної війни.

Французька революція висвободила людину, зрівнала стани та зробила всіх людей рівними перед правом. Мало-помалу, шляхом реакції та дальших революційних заворушень, стали здобутки французької революції здобутками всіх цивілізова­них народів.

Але коли прийшлося свободу людини переводити в діло — повторилося те, що є загальним явищем розвиткові теорії людства, а саме, що знайшлися круги, котрі використовуючи повну свободу для себе, зуміли підпорядкувати під свою правну свободу фактичне становище других осіб і тим зробити справжнє поняття загальної свободи ілюзоричним. Сей процес йшов двома шляхами, політичним і соціяльним — і так витворилися на протязі 19. віку поруч системи свободи дві категорії під- чинення: політичне та соціальне.

І. Політична свобода покликала щоправда широкі верстви населення до політичних прав, але до керми зголосилися побіч ранійших політичних кругів, які знали тайни правління, ті нові елементи, що вміли зорганізувати політичне життя та станути на його чолі. Політичні партії стали викладниками політичної волі, та повстала боротьба між ними за владу.

Серед тої боротьби опинилася модерна правова держава, що стреміла до тривкої правової організації. Керма могла припасти тільки сильнійшим — та сильнійшим міг бути тільки той, хто в суспільносте був сильнійшим. Коротко кожучи: по­літична сила мусіла опертися на соціальній силі.

Соціяльну-ж силу могли репрезентувати тільки ті, що зу­міли економічну та соціальну свободу використати на скріп-

Вплив кличів фран­цузької революції на політичні та суспіль­ні течії 19 віку.

1. Наслідки політічної, еконо­мічної та соціяльної свободи.

Інтер­національ­ний капі­талізм.

Буржуазія.

Бюро­кратія.

лення свого економічного й соціяльного становища. Суспільний оборот поширився та поглубився; він переступив границі дер­жав та став свідомо інтернаціональним. Свобода конкуренції, та всесвітний торгівний і промисловий оборот витворили не- баром у всіх державах дуже сильну, по принціпу інтернаціо­нальну касту: капіталістів. Інтернаціональний капітал виборов собі важливе становище в долі державного життя. Він приніс державам великий розвиток торгівлі й промислу, і став через те головним починником сього поступу, що характеризує 19. вік в історії людства. Тому годі дивуватися, що модерні дер­жави попали в велику залежність від інтернаціонального ка­піталу, та що вся політична керма тих держав, раз більше раз менше станула на вислуги сього елементу.

Під впливом інтернаціонального капіталу прийшла т. зв. буржуазія до керми державним апаратом цивілізованих держав. Вона найшла свій осередок у великих городах, підпорядкову­ючи інтереси менших міст та сел під свої інтереси — затим слідувало, що й грунтова рента пішла тими самими шляхами, що капіталова рента Село попало в політичну залежність від міста, бо буржуазія зуміла навіть при системі загального та рівного виборчого права перевести „рівність" на користь біль­ших міст, спихаючи широкі верстви сільського населення до становища громадян низчого ступня.

Щоби вдержатися при кермі, буржуазія витворила питому форму правління, себ-то питому бюрократію.

Міродатні політичні круги скоро побачили, що дійсна влада в державі оперлася на тих кругах чи особах, які переняли ви­конуючу власть, та почали присвоювати собі щораз більше прероґатив, обмежуючи вплив лєґіслятиви, затим і вплив ши­роких мас на державний устрій. За почином Франції, що не жахалася в рамцях республиканської форми повернути до передреволюційних постанов ancien regime-y, ужито майже на цілому континенті в Европі адміністраційний апарат на се, щоби зорганізувати нову урядничу армію для правління на­родом, не оглядаючися на справжню волю широких народніх мас. Парляменти тратили щораз більше своє первісне значіння, та урядництво висувалося на перший плян державного життя. Олігархічні інстинкти віджили наново, тільки з тою ріжницею, що зголосилося тепер більше людей, які цілою сітю обняли державу, щоби падати їй пятно бюрократичної рутини.

Урядництво відмежилося китайським муром від народніх мас, поставивши формулу намісць справжньої прислуги на­родові. Непроглядне число формальних приписів утруднило, здебільшого й унеможливило народнім масам користуватися запорученою їм рівністю права, та небаром прийшло до того, що бюрократія стала прибіжищем упривілеєних і обмеженням прав для всіх тих, що хотіли зберігти своє матеріяльне право, не маючи підпори від сих чи других бюрократичних сфер. Бю­рократія відчужилася від народа, заслонюючися щораз новими формальними приписами. Вона репрезентувала психольоґію тих міродатних чинників, яким вдалося вхопити керму державної екзекутиви, себ-то буржуазії, а їхня психольогія не ріжнилася богато від давної, дореволюційної, тому й вся бюрократія зма­гала свідомо до того, щоби панувати над народом подібно, як панували упривілеєні стани попередніх століть над населенням.

Бажання панування над народом перейшло в кров і кости бюрократизму, — та вірно характеризують відношення бюро­кратії до народу ті, котрі кажуть, що на думку бюрократич­них сфер нарід має служити урядникам, не урядники народові. Вони й не дуже журилися справжніми потребами народу, та здебільшого бачилося, що найважнійші справи топилися між ріжними урядами, що часто-густо годі було віднайти, де вони находяться, та коли остаточно так склалося, що полагоджено справу, то ся полагода приходила звичайно так пізно, що при­носила інтересентам більше шкоди, ніж користи.

У Франції.

Типова бюрократія витворилася у Франції, зачим пішли держави, шо приняли французьку адміністраційну систему. Хто знає теперішній стан бюрократичної системи у Франції, може засвідчити, як вона функціонує, як вона здеморалізувала уряд­ників та як далека вона від сповнення сих завдань, які повинна сповнювати держава супроти своїх народніх мас. Вона переро­дилася в правдиву олігархію буржуазії, яка ні з демократизмом ні з правдивим республиканізмом нічого спільного не має.

Такі самі хиби стрічаємо й у давної бюрократії колишньої Австрії Та характер австрійського бюрократизму не змінився цілком через те, що колишня австрійська держава признавала коронним краям далекойдучу самоуправу, — а то тому, бо признано ту самоуправу не народам, тільки краям, які обій­мали довільно ріжні народи побіч себе, і тим видано судьбу політично-слабших народів в руки упривілеєних народів, зачим сі останні переймили бюрократичну систему для поневолення національних меншостей.

В Німецькій Державі.

В Росії.

В Англії.

Інакша була в дечім бюрократія Німецької ДерЖавн. В боротьбі за сполуку поодиноких німецьких держав в одну могутню державу німецький нарід підготовлявся в половині 19. століття до спільного державного життя. Змагання до спільноти дало основу пізнійшому урядові, який не тільки обняв усі інтелектуальні круги, але також полупився з чинни­ками народньої самоуправи до спільної адміністрації держави. Німецьке урядництво не відчужилося тому від народа, та хто знає державний апарат Німецької Держави ще перед все- світною війною, не може надивуватися, як точно й скоро він функціонував, та як влучно він зумів приписи публичного ладу звязати з потребами народу. Та всеж таки й німецька бюро­кратія не могла скинути із себе впливу буржуазії.

Цілком инший характер мала бюрократія колишньої Росії: не модерно-буржуазний, а орієнтально-царистичний. Російська бюрократія старалася щоправда від Петра І. наслідувати инші європейські взірці, але по суті, станувши на вислугу росій­ському деспотизмові, вона не скинула із себе признак старого орієнталізму. І в 19. віці вона задержала свій первісний ха­рактер, не підлягаючи в нічім ні впливам модерного демо­кратизму, ні впливам модерної буржуазії. Російська бюрократія залишилася виключно царистичною, і тому вона вже по своїй суті, та від самого початку свого істнування, була чужою широким народнім масам.

З великих європейських держав одна Англія зуміла від- клонити від себе негативні впливи континентального бюро­кратизму.

Правда, що під впливом континентальних ідей Англія стратила свою урядничу систему та запровадила в себе дер­жавне урядництво на законних підставах, але вона стояла все- таки на сторожі справжнього парламентаризму, що на протязі 19. віку став демократичним, та підчинив свідомо під свою владу і урядництво в інтересах цілої держави. Урядництво було не тільки de iure але й de facto залежне від парляменту, та парлямент старався бути правдивим і повним викладником волі народа. Буржуазія мусіла старатися о впливи в парла­менті; само урядництво не могло, як таке, захопити головної керми держави в свої руки.

Вкінці треба звернути увагу, що ті держави, котрих устрій був чисто-демократичний, як: Швайцарія або Сполучені Дер­жави Північної Америки, не могли витворити в собі сеї бюро­кратії, про яку ми на сьому місці згадуємо. Справжня демо­кратія не має з тою бюрократією нічого спільного.

II. Коли інтернаціональний капіталізм та його експонент, буржуазія, змагали до заволодіння суспільним і політичним життям модерної держави, виступили з ними до боротьби ті суспільні елементи, яких вони знехтували; а саме проти інтер­націоналізму звернулося змагання широких народніх мас до націоналізму, та з другого боку проти самовлади капіталу поставлено організацію праці, иншими словами, проти інтер­національного капіталізму поставлено інтернаціональний со- ціялізм. Почалася боротьба проти інтернаціонального капіта­лізму на два фронти, але й противники його мусіли вести боротьбу на два фронти, бо боролися не тільки проти капіта­лізму і буржуазії, але взаїмно проти себе: інтернаціональний соціалізм поборював національний індивідуалізм.

Боротьба сих суспільних та політичних течій заважила дуже сильно на розвитку державної історії 19. і початку 20. віку, та дала почин до всесвітної війни, тому слід на сьому місці зачіпити, хоч як коротко, основні питання сих течій, та їх взаїмні відносини до себе.

Приступаючи до короткого представлення історії модер­ного націоналізму, пригадаємо на сьому місці те, що було сказано при теорії нації, та доповнимо, що потрібне для зро­зуміння сього важного проблему в історії.

До всесвітної війни добачуємо в історії націоналізму 3 го­ловні етапи: перший етап „суверенности народу”, другий, — змагання до сполуки всіх національних елементів в одній державі; третій, — боротьба з державою.

У першому періоді — ще перед французькою револю­цією — прецизується поняття суверенности народу, як загалу всіх громадян держави. Перші проблиски сеї ідеї бачимо вже в англійській революції, зосібна в літературі, яка дала почин до неї; але виразно та клясично здефініював її щойно пред­теча французької революції: Руссо. Однак він клав головний натиск лише на те, що всі громадяне держави мають виска- зувати загальну волю народа, тай не питав, чи держава обій­має всі національні елементи і чи побіч одних національних елементів не находяться в державі ще другі. Так само й фран­цузька революція не вийшла поза межі суверенности народу в розумінню теорії Русса, та зберігла перш за все т. зв. „права людини”, без яких не можна було прийти до прав свободи

II. Оборона широких народніх мас проти буржуазії. Націона­лізм.

Три етапи в історії націона­лізму 19. віку.

Перший період.

Другий період.

народів без огляду на державні границі. Щойно тоді, коли через проголошення прав людини прийшло до зрівнання всіх станів між собою, стало ясно, що не всі національні елементи живуть в одній державі, та не всі держави складаються з одної нації — і так попри почування едности та рівности почала зростати свідомість національної приналежности поодиноких членів нації. В продовженню ідеї суверенности народу, як за­галу громадян держави, повстало змагання, получити всі націо­нальні елементи _β в одній національній державі. Ce змагання належить до другого періоду націоналізму.

В Німеччині Фіхтпе, а в Італії Мщціні поставили ідео- льоґію сполуки розпорошених національних елементів в одну державність.

Але не всім народам Европи вдалося утворити національні держави через сполуку народніх елементів в одну цілість. Навіть ті держави, що діждалися сполуки в національних державах, не вспіли в 19. віці осягнути повний ідеал народнього обєд- нання. Напр. мимо сполуки німецьких держав у великій Ні­мецькій Державі залишилися поза границями її значні останки німецької нації в Австрії та з другого боку прилучено до Німеччини значні простори французьких і польських земель. В Австрії залишилися деякі провінції з італійським населенням.

Але в других державах, де жило побіч себе кілька народів, не могло прийти легко до заснування національних держав. Тут національна ідея в 19. віці довела до визвольних війн, перш за все на Балкані. Греція, Сербія та Болгарія завдячують свою державність національній ідеї.

Та Берлінський Конгрес не полагодив як слід національ­ного питання на Балкані. З одного боку не одержали нові держави всіх національних теріторій, бо залишено богато на­ціональних земель инших народів при Туреччині; з другогож боку признано новим державам і такі области, що під націо­нальним оглядом були звязані з иншими державами. Зваживши ті обставини, та додавши до сього, що на Берлінському Кон­гресі не признано новим бальканським державам повної само­стійности, тільки поставлено їх у велику залежність від сусідних держав, виясниться само собою, чому якраз Балкан став осе­редком невгасаючої боротьби народів, та чому сусідні євро­пейські держави вибрали собі Балкан за предмет постійної боротьби за гегемонію.

Так само й Букарештенський мир не міг розвязати як слід національного питання на Балкані, бо й сей мир не при­держувався етнографічних границь між народами. Наслідок сього мира був такий, що між Болгарами й Сербами настала непоборима ненависть, та сим оправдується те, чому Болгарія станула під пору всесвітної війни по стороні центральних держав.

Уже те, що сказано вище, вказує на непобориму силу національної ідеї на протязі 19. віку. Вона проявила й поза Балканом своє значіння. Вона не спинилася на тому, що роз­порошені національні елементи старалися полупитись в одну державу. В тих державах, де жило побіч себе кілька народів, вони почали змагати до національної самостійносте, чи в межах сеї держави, до котрої належали, чи жадаючи для себе само­стійної державности. Але Росія здавила своїм абсолютизмом всі змагання народів, що жили на широких просторах Росій­ської Держави, до національного висвободження. В инших державах, які містили в собі кілька народів, добачували полі­тики в національних стремліннях народів небезпеку для дер­жавної єдносте, та боронилися всякими способами проте по- лагоди національного питання по думці справжньої національ­ної ідеї.

Тільки Швайцарії вдалося з огляду на давну спільну історію висвободження та признанням найдальше йдучих гро­мадянських свобід і правдивої рівности супроти права пере­топити свої первісні 3 народи (Французів, Німців, Італійців) в оден модерний народ, в одну націю: швайцарську. Але вже в Бельгії не обійшлося без політичних терть між Фламандцями та Вальонами, якраз тому, що не поставлено флямандську мову нарівні з вальонською. Важну ролю відіграв національний проблем у колишній Австро-угорській монархії. Вона про­голосила щоправда в основних законах (з 1867 р.) принціп рівноправносте народів, але сей принціп залишився на папері та австрійські правительства вивернули його в практиці в про­тивний бік. Замісць поділити державу на національні теріторії, поділено її довільно на коронні краї і то так, що • в коронних краях повязано ріжні національні теріторії в неприродні звязки, витворюючи в рамцях коронних країв національні більшосте й національні меншосте, що мусіли себе взаїмно поборювати. Так витворилася з одного боку політична боротьба між дер­жавою та коронними краями, які (почавши від 1860 р.) ста­ралися висвободитись з під гегемонії держави, та з другого

боку боротьба між національними більшостями і національними меншостями в рамцях коронних країв. Національні більшосте коронних країв правили Австрією; вони стреміли самі до дер­жавної самостійности, але відповідно до того, як росло їхнє політичне значіння, підносилися в них заборчі змагання, щоби під свою владу підпорядкувати всі другі народи, що наслідком неприродного поділу країв стали національними меншостями. З другого боку національні меншосте не могли допустити до того, щоби топтано або й зовсім нехтувано їхні національні права, та настала між народами Австро-Угорщини така во­рожнеча, що не могла найти полагоди в рамцях самої монархії, тільки щойно поза її межами.

Третій період: „Націоналі­стична ідея".

Так бачимо національну ідею в боротьбі з державною властю. Керма держави перейшла, як сказано, в руки буржу­азії та інтернаціонального капіталу, тому й національна ідея мусіла вступити в боротьбу з тими чинниками державної власти. З хвилею, коли починається та боротьба націоналізму з дер­жавною буржуазією, починається третій період в історії націо­нальної ідеї.

Національна ідея залишила, щоправда, значні сліди в історії нових держав 19. століття, але якраз наслідком зростаючої політичної сили буржуазії не лишилася рішаючим елементом в управі самою державою. Доки Німеччина і Італія вели націо­нальну боротьбу за злуку народніх елементів у одній державі, доки Греція й другі балканські держави шукали оружного порішення, щоби висвободитися зпід турецького ярма, доти вони зберігали національну ідею в повній чистоті, не торкаючися сво­боди других народів. Та на жаль ся ідеальна струя не тривала довго. Навіть ті народи, що самі мусіли здобувати свою сво­боду, забули про се скоро, якщо прийшли до державної власти, та почали давити другі народи, шукаючи оправдання мовляв в національній ідеї, яку вони толкували тільки на свою користь, щоби покривати той самий імперіялізм, проти котрого вони самі спершу боролися. Можна сказати, що в тих народів справжня національна ідея переводилася в націоналістичну. І так бюрократична буржуазія тих держав дістала національну закраску, та погодила дерЖавнии імперіялізм з міждержавним капіталізмом.

Про те справжня національна ідея була за сильна, щоби зупинилася супроти нових націоналістичних напрямків. Хоч нова націоналістична ідея, що приходила до денного порядку 292

над правдивим змаганням народів до повної рівности та свободи, захопила в своїй шовіністичній формі дуже широкі круги в Европі, то всеж таки заборчість тих кругів викликувала оборону поневолених народів, та коли у всесвітній війні при­йшло до великої оружної розправи, вона почалася під кличем розвязки національного питання в Европі.

Царська Росія виступила з жаданням прилучення Східної Галичини на основі націоналістичного проблему, між тим коли Франція жадала звороту Альзації і Льотаринґії на основі на­ціональної ідеї. Крім сього станула Англія з Францією в обо­роні „малих націй* на Балкані, зосібна в обороні Сербії і Hop- ногори. Вкінці прилучилася до тридержавного союза („Антанти") й Італія та жадала для себе не тільки передачі італійських земель від Австрії, але й сумежних німецьких та південно- славянських областей. Так бачимо вже по стороні Антанти представників націоналістичного напрямку поруч з представ­никами чистої національної ідеї.

Але чим довше протягалася всесвітна війна, тим більше утверджувалася справЖня національна ідея, чи шляхом ви­сунення справи Альзації та Льотарингії, чи як принціп, про­тивний центральним державам, які поза державними народами не признавали національних прав иншим народам. З приступ­лениям Америки до тридержавного союза побіда правдивої національної ідеї була ідеольоґічно запевнена. Вільсон виступив з домаганням права народів на „самовизначення*, а російська та українська революція проголосили 1917 р. сю ідею між першими революційними ідеями.

Такий був хід боротьби національної ідеї з державними методами другої половини 19. та початку 20. століття.

Але на сьому не обмежилася боротьба націоналізму. На­ціоналізм мусів, як вище сказано, вести боротьбу на два фронти, не тільки проти державної буржуазії та її націоналістично- імперіялістичних змагань, але й протй інтернаціонального со- соціялізму.

III. Щоби зрозуміти значіння соціялізму, не слід сягати до історії старинних віків, тільки вистачить зупинитися при 19. та 20. віці. Модерний соціялізм має свої питомі основи; він є витвором модерних суспільних відносин.

III. Соція­лізм.

Суспільний оборот розрісся до небувалих розмірів, та праця стала найважнійшою основою суспільного життя. Але коли між тим щораз більше зростало число робітників,

Боротьба соціалізму.

Проти економіч­ної свободи та приват­ної власности.

Спільна організація праці та суспільна власність.

Соціяльна демократія.

зумів капіталізм заняти верховне становище в суспільних від- носинях цілого світа. Робітнича кляса попала в залежність від капіталу, та мусіла почати боротьбу за свої права.

З початку були се борці-теоретики, котрі в наукових мірку­ваннях виступали проти недостатків суспільного порядку — сюди належали такі письменники, як: Сен Сімон, Фуріє, Овен, Люі Блян, Прудон і др.; але небаром проповідники нових ідей стали провідниками нової організації, провідниками в боротьбі робітництва проти капіталізму. Ляссаль і Маркс поставили ідеольогію соціалізму та справили його на шлях політичної боротьби з капіталізмом.

У свому творі про „Капітал" Маркс старався доказати, що розклад дібр є в теперішньому народньому господарстві несправедливий, бо капітал твориться та побільшується тільки через експльоатацію праці, присвоюючи собі неслушно найбільшу частину продукту, між тим коли робітник не дістає ніколи за роботу того, що вона справді варта, та звишка вартости при­падає незаслужено капіталістам, як власникам продукційних засобів. Не капітал, але праця — є на погляд Маркса тим, що рішає про вартість продукту — тому робітникові повинна прислугуваги повна вартість з його праці.

Змагаючи до того, теорія соціялізму мусіла виступити проти провідних основ пануючої суспільної системи, головно проти двох принціпів, а саме проти принціпу економічної сво­боди та принціпу приватної власности в сьому розумінні, яке до них привязувала буржуазія. Проти економічної свободи та вільної конкуренції виставлено систему незалеЖности від капіталу та спільної організації праці, обмежуючи свободу договору й свободу суспільного обороту — а супроти прин­ціпу приватної власности проголошено клич знесення ії, від- кидаючи всяку власність, оперту на ґрунтовій ренті або на зиску з капіталу, та зажадано заступлення системи приватної власности системою суспільної власности.

Колиж прийшлося до реалізації сих ідей, треба було витво­рити „спільну орїанізацію праці*, та приступити до переведення проблему „суспільної власности*. Так повстала орїанізація пролєтаріяту, як каже Маркс: орґанізація нової робітничої кляси. Оскільки прйшло до такої орґанізації праці для вибо- рення клясових прав робітництва, вона носить назву соціяльної демократії — оскількиж ся орґанізація пішла однак дальше, та в своїм боєвім змаганні проти буржуазії виставила не тільки

клич знесення теперішньої приватної власности, але виразно змагала до здобуття політичної керми пролєтаріятові шляхолі т. зв. диктатури пролетаріяту, — вона прибрала назву ком­му нізму. Маркс проголосив „коммуністичний маніфест", та завізвав робітництво цілого світа до спільної організації; за­гальним кличем робітничої класи стали слова: „Пролетарі! всіх країв єднайтеся!"

Диктатура пролєта­ріяту — коммунізм.

Соціялізм став інтернаціональним, та стремлячи до побо- рення буржуазії прибирав щораз більше характер коммунізму. Через те, що з сій боротьбі виставив клясові інтереси інтер­національного пролетаріату, ставлаючи супроти інтересів бур­жуазної класи інтереси робітництва — він мусів розправитися й з модерним націоналізмом, який не торкаючися ніяких кля- сових питань стремів виразно до політичного обєднання всіх національних елементів без огляду на клясові ріжниці, але з оглядом на етнографічні границі нації.

Боротьба соціалізму з націона­лізмом.

Соціялізм мусів звернутися на два фронти: проти буржуазії і проти націоналізму.

Та ніде правди діти: по суті соціялізм не мав нічого спіль­ного з націоналізмом, але все противне.

Соціялізм, як ідея, не повстав на основі ідей французької революції, але як свідомий та послідовний коректив сих ідей — між тим коли націоналізм не був нічим иншим, як продовженням ідей „свободи людини" та „суверенности народу" до модерної нації. Соціялізм є в основі економічним проблемом, в переве­денні соціяльною системою; націоналізм єсть і в основі і в пере­веденні політичною та культурною ідеєю — оскільки однак соціялізм змагає до політичної власти, то його змагання пере­хрещується свідомо зі змаганням націоналізму до сеї власти, бо між тим, коли соціялізм має на думці владу пролєтаріяту, як кляси, націоналізм зберігає ідею зрівнання всіх станів і кляс в рамцях одної нації. Соціялізм є по своїй суті інтернаціональ­ний, націоналізм привязаний до національної области.

Тяжка була боротьба соціалізму на два фронти. В сій бо­ротьбі вдалося йому зорганізувати робітництво і заставити дер­жави рахуватися з потребами робітничої кляси щораз більше. Буржуазія та капіталізм мусіли раз у раз робити уступки на користь робітництва, та законотворча власть модерної держави числилася щораз більше зі змаганнями соціялістів до обме­ження повної економічної свободи одиниці, вільної конкуренції та приватної власности на користь суспільних потреб загалу.

Але щоб добувати щораз нові етапи в боротьбі проти інтернаціонального капіталу, провідники соціалізму прийшли небаром до переконання, що невідрадно провадити боротьбу на два фронти, та значний стяг із соціялістичного табору за- перестав активну боротьбу проти націоналізму. Національна ідея була за сильна, та запустила так глубокі коріні в широких верствах населення, що в наступі проти неї соціялісти не могли осягнути ніяких результатів. Тому прийшлося розважним про­відникам соціялізму примиритись з національною ідеєю — але лише настільки, наскільки вимагала сього хвилева тактика. Не залишуючи своїх стремлінь, вони почали підпорядкувати націо­нальну ідею під проблеми соціялізму; вони покищо зупинилися на національно-теріторіяльних границях, проповідуючи в сих границях ідею соціялізму. Славний австрійський соціяліст Реннер виступив навіть з осібною теорією національної автономії, жадаючи її для кожного народу без огляду на справжні границі держав — але його соціалістичний світогляд зазначився дуже виразно в тому, що він змагав не до теріторіяльної, але до екс- теріторіяльної національної автономії. (Пор. вище в § 1 під V.).

Ідея національ­на силь- нійша від соціальної.

Взагалі мусимо сконстатувати, що національна ідея 19. і початку 20. віку була сильнійша, ніж ідея соціялізму. Не досить того, що національна ідея була причиною великих війн 19. і 20. віку, але навіть пануючі політичні круги мусіли їй під- чинитися; вони присвоїли собі провідні думки націоналізму, щоби оправдати державний імперіялізм супроти національних меншостей. Тому годі дивуватися, що коли задля невідповідного порішення національного питання прийшло до міжнародньої розправи в світовій війні, замовкли противоєнні кличі боевого соціялізму, та що всі, чи соціялісти чи несоціялісти, знайшлися в спільних таборах для розвязки національного питання.

Тільки в одній Росії прибрав соціялізм в богатьох на­прямках своєрідний, оригінальний характер. Тут він захопив іще перед війною усі інтелігентні сфери, але не в характері питомої організації праці проти буржуазії, але як протест проти царизму. Всі інтелігентні верстви хотіли скинути із себе не­нависне ярмо царського деспотизму, та вважали середньо- та західно-європейський соціялізм якраз шляхом до повалення царизму і полученого з ним державного устрою. Вони тому прикладали головну вагу саме до політичної частини соціялі- стичної програми, яка виступала в коммунізмі. Соціялізм став в Росії революційним проблємом, що на місце панування ца­ризму і буржуазних елементів мав віддати керму революційним елементам, приходячи над приватною власністю і всякими стано­вими ріжницями до денного порядку.

Коли прийшло до всесвітної війни, то абсолютистична влада царизму не позволила на ніякі заяви проти війни — але з другого боку й опозиційні російські круги не жахалися взяти участь у війні, але не тому, щоби підпирати царизм в його імперіалістичних змаганнях, тільки з тайним застере­женням, скріпити при нагоді війни революційні течії та про­валити царизм. Російська революція здійснила опісля (1917 р.) їхні надії. Та зваживши, в якій формі принявся соціялізм у Росії перед війною, не можемо дивуватися, що саме після війни прийшов до керми коммунізм з диктатурою пролетаріяту, і що він прибрав окремий характер російського большевизму, — про який згадаємо ще понизче. —

* *

*

Нові віки до всесвітної війни продовжували історію та конструкцію суверенности дерЖави, але виступили й проти перецінювання сеї суверенности на кошт широких мас насе­лення. Широкі маси вступили тому в боротьбу, перш за все за права людини, опісля за суверенність народа. Нарід став побіч держави головним чинником модерного суспільного життя. Суверенність народу стала провідним політичним шляхом мо­дерних держав. Та до всесвітної війни не вдалося перевести як слід усіх висновків нового поняття суверенности народу, яке французька революція поставила між своїми основними постула­тами. Сей процес іще не покінчився. Покінчилося тільки одно, а саме: договір не єсть уже основою суспільної структури, та зосібна володарі не є самостійною стороною такої конструкції — вони є тільки частиною народу, з котрого виходять, та під- чиняються загальній волі того народа, до котрого належать.

Загальна характери­стика розвитку державної думки нових віків.