§ 10. ВІД ВСЕСВІТНОЇ ВІЙНИ до ТЕПЕРІШНОЇ ДОБИ.

а) Вплив всесвітної війни на нові проблеми дер Ж а в ного права.

1. Націо­нальна і націоналі­стична ідея підчас та після всесвітної війни.

І. У світовій війні станула національна ідея проти націо­налістичної; вона почалася під кличем розвязки національного питання в Европі.

Вільсон і російська революція.

Російська та україн­ська ре­волюція про „само­визначення народів."

Царська Росія виступила з жаданням прилучення Східної Галичини на основі націоналістичного проблему, між тим коли Франція жадала звороту Альзації й Льотарингії на основі на­ціональної ідеї. Крім сього станула Англія з Францією в обороні „малих націй" на Балкані, зосібна в обороні Сербії й Чорно- гори, та старалися придбати до свого союза також Болгарію й Грецію. Вкінці прилучилася до тридержавного союза („Ан­танти”) й Італія, та жадала не тільки передачі італійських земель від Австрії, але й сумежних німецьких та південно- славянських областей. Так бачимо вже по стороні Антанти представників націоналістичного напрямку разом з представ­никами чистої національної ідеї.

Про те зараз із самого початку війни висунулася на пер­ший плян чиста національна ідея — щоправда несміло, під формою ревіндикації Альзації й Льотарингії з одного боку, та „охорони малих держав”, себ-то Сербії, Чорногори ітд. з другого боку. Вона виступила по стороні Антанти, тому що центральні держави, Німеччина, Австрія й Угорщина, не при­знавали поза державними народами національних прав иншим народам. Але з огляду на велику союзницю Антанти, Росію, вона на зважилася перед російською революцією виступити явно з програмою чистої національної ідеї. Перед російською революцією говориться тому про „охорону малих націй” — про ідею „самовизначення народів" згадує президент Вільсон щоправда вже в своїй промові з 26. мая 1916, але тільки в тому розумінні, що народам прислугує право вибирати собі державну зверхність, під яку вони мають належати.

Між тим прийшли в Росії до керми большевики — та й вони були приневолені в „декларації прав народів Pocfi^u з 22. листопада 1917 прокламувати: а) „свободу та суверенність народів Росії” і б) „свобідне право народів Росії на самови­значення, включаючи й право відлучення та утворення само­стійних держав".

Користуючися сим правом, Український Генеральний Секре­таріат проголосив іменем Української Народньої Республики в „ноті до всіх воюючих і нейтральних держав" з дня 11. грудня 1917 ось які принціпи:

„1. Заключений між всіми державами мир повинен бути демократичний, повинен забезпечити кожній, навіть найменшій нації в кожній державі повну волю нічим необмеженого само­визначення.

2. Для установи можливости правдивого вислову волі на­родів повинні бути установлені відповідні Гарантії.

3. Тим самим жадні анексії, себ-то насильне прилучення або передача тієї чи иншої частини теріторії без згоди на се громадян — неможливі".

Почавши від хвилі, коли російська та українська революція проголосили принціп самовизначення народів, стрічаємо се по­няття на цілому політичному овиді світової війни. Перш за все присвоюють собі його представники Антанти, та голосять у всіх своїх політичних заявах, що жадають народнього само­визначення для всіх народів; бачимо се поняття зосібна в слав­них 14 точках Вільсона, в яких він поставив основи майбут­нього мира.

Вільсон про самовизна­чення народів

Сам Вільсон виступив тепер у своїх промовах з цілком ясною концепцією права народів на самовизначення.

Пере­ведення ідеї народнього само­визначення.

Ідея звязку пародів.

Під такими кличами побідила Антанта; з ними заключено спершу перемиря та опісля й мир з Німеччиною та Австрією. Так побідила національна ідея в противносте до націона­лістичної.

Але якщо прийщло до переведення ідеї народнього само­визначення, не переведено її, на жаль, у цілій повноті. По- кликуючись на неї прилучено назад Альзацію й Льотаринґію до Франції, запоряджено плебісцит на Шлезку, прилучено іта­лійські землі колишньої Австрії до Італії, розбито Австро- Угорщину на національні держави, а саме: Hexo-Cловаччину, Німецьку Австрію, Юго-Славію, утворено Велику Польщу й Велику Румунію •— але рівночасно заведено богато дечого, що вказувало на те, що давна націоналістична ідея зі своїм змаганням до заборчости не перестала істнувати й що вона.знайшла у представників Парижської Найвищої Ради своїх приклонників. Сюди належить напр. оккупація надренських зе­мель Французами, приділення неіталійських земель Австрії Італійцям, поміч Полякам у занятті Східної Галичини, поміч Денікинові в боротьбі проти Українців, остаточне вирішення границь між Німеччиною та Польщею, прилучення Східної Га­личини та українських земель Холмщини, Полісся, Підляша й Волині) до Польщі — ітд.

Tак само й проголошення народнього самовизначення большевиками в Росії стало ілюзоричним, хоч як большевики старалися вивіскою „федеративної радянської республики", та признанням України й Грузії складовими частинами Росій­ської Республики виробити погляд, що не нарушили ідеї само­визначення народів. Україна й Грузія підчинилися тільки шляхом большевицького підбою обєдинюючим тенденціям большевизму, та й теперішні політичні установи сих країв характеризуються de facto як обєдинення, не даючи згаданим народам свободи самовизначення.

Всеж таки сама ідея самовизначення народів, сконструо- вана всесвітною війною, залишилася безперечно реальним ви- слідом самої війни, та не може зійти з порядку дня розвит- кових тенденцій державного права. —

Та побіч сеї ідеї зродилося підчас війни ще одно важливе змагання, що вказує нові шляхи історії державного права. Ce 3∞

ідея звязку народів. Але так само, як ідея народнього самови­значення мала довгу підготовну історію, так і ідея звязку на­родів не нова; вона тільки зупинилася перед війною, та треба було сильного суспільного потрясения у всесвітній війні, щоби нагадати людству, що шляху до звязку народів не слід зали­шати, але іти ним консеквентно аж до успіху.

І в сьому напрямі був Вільсон проповідником теорії звязку народів — але зазначив, що справжній звязок народів е лише тоді можливий, і тільки тоді зможе забезпечити всесвітний мир, якщо всі народи будуть мати право самовизначення (мова на конгресі з 11. лютого 1918).

Про те не можемо на сьому місці задержуватися довше при звязку народів, тільки мусимо зазначити, що мирові до­говори, які покінчили всесвітну війну, не рішили як слід сього питання, та хоч установили т. зв. Лігу Народів з осідком у Же­неві, не витворили справжнього звязку народів, тільки алліянс держав з бажанням поширення кругу ділання.

II. В останньому розділі § 9. вказано на боротьбу націо­налізму з соціалізмом. Всесвітна війна припинила з початку сю боротьбу, але російська революція видвигнула питання со­ціалізму наново, він став у Росії воюючим соціалізмом, та засадив на руїні царату червоний прапор. Російський больше­визм виповів війну капіталізмові, та приступаючи до зреалі- зування найкрайнійших кличів політичного соціялізму, виступив до боротьби з иншими кличами „буржуазії". Не розбираючи як слід питання про самовизначення народів ні про звязок народів, большевизм поставив на їх місце змагання до „дик­татури пролетаріяту* й до федерації „советїв* шляхом всесвітної революції. Тому що большевики старалися перевести ті два проблеми в рамцях державного права, мусимо на сьому місці зупинитися на них коротко тим більше, що сим разом діло не в самій науковій теорії, але в тому, що большевикам удалося задержати керму першої пролетарської республики по нинішний день.

II. Російсь­кий боль­шевизм ■

Ідея диктатури пролета- ріяту і федерації советів.

Деспотизм російського царату ставав у 19. й в початку 20. століття щораз більшим анахронізмом, та поступові круги російської інтелігенції опинилися вже на довгі літа перед все- світною війною в кругах революційного соціялізму (пор. вище

Причини успіхів больше- вицької системи в Росії.

§ 9. при кінці). Теорії Маркса й Енгельса стали для них немов евангелієм, та під їхню ідеольоґію підходили природно ті по­гляди, що змагали революційним шляхом завести соціялістичні порядки в державі, так як ім стало ясно, що тільки знищення царату може перевести бажану реформу суспільного життя в Росії, та що до такого знищення можа прийти щойно шля­хом революції. В Росії повстав осередок анархістичного руху, та вже перед всесвітною війною голосив Бакунін теорію кол- лективістичного анархізму, жадаючи знесення всіх держав, знищення буржуазії та вольної орґанізації від низу до гори при помочі вольних спільнот.

Якщо прийшло до всесвітної війни, ніхто з революціонерів колишньої Росії не виступив проти неї, та всі вважали її сві­домо необхідним підготовленням майбутньої революції. З хви­лею, коли військо опустило фронт, мусіло прийти до револю­ції, та паном ситуації міг стати лише той, хто розуміючи народню психіку Росії, зумів здержати загальний хаос, та на­дати революції тривких організаційних форм. Ce не вдалося Корейському, але Ленінові й Троцькому, а то тому, що сі останні, ідучи шляхами диктатури пролетаріяту, захопили в свої руки найліпше зорганізоване робітництво, дали йому в „чер­воній армії" сильну військову основу, та маючи в своїх руках ті елементи, придбали зразу широкі верстви убогого селянства, обдаровуючи їх добрами великих власників. Прийшло до без­пощадного нищення всего, що мало щонебудь спільного з ра- нійшим царським режімом, до боротьби з „буржуазією", проти якої звернулася ненависть цілих поколінь.

Проповід ники боль­шевизму.

Шляхам шаліючої революції просвічували теорії нових ре­форматорських тенденцій воюючого большевизму. Ленін, Буха- рін, Троцький і Радек стали апостолами нової теорії для май­бутнього ущасливлення цілого людства. Виповідаючи війну капіталізмові й буржуазії, вони голосили немов нове евангеліе соціялізму й звязаного з ними робітничого пролетаріяту. Опи- раючися на тих творах Маркса й Енгельса, в яких сі останні проповідали теорію диктатури пролетаріяту, вони відкинули еволюційні шляхи довоєнного європейського соціялізму, ставля- 302

ючи на свій прапор революцію для знищення „буржуазії", та здобуття верховних прав пролєтаріятові. Але в своїх рефор­маторських тенденціях вони не спинилися при поборюванні пануючого „буржуазного" режіму в державах, вони сягнули глибше, до основ самої держави, до основ порядку в державі.

І так підняв Ленін теорію Енгельса про завмирання держави, та прийшов до повного знехтування держави в майбутньому. Держава мусить тому завмерти, що люде мусять увільнитися від капіталістичної змори й від усіх наслідків капіталізму, та увільнившися від нього привчаться й привикнуть до мирного суспільного співжиття без силування, без примусу, без потреби примусового апарату; — так згодом перестане соціалістична держава бути державою, та все в суспільности буде полаго- джуватися мирно, без примусу й без підпорядкування одних під других. Щоби однак люде могли прийти до такого стану, мусить бути прехідна стадія з капіталістичної держави до без­державної коммуністичної спільноти. Метою сеї перехідної стадії являється призвичаєння людства до свобідної загальної спільноти; та Ленін представляє собі, що етапом до сеї мети малиб бути „нові вольні суспільні звязки".

Теорія завмирання держави і нових вольних суспільних звязків.

Але коли прийшлося перевести сю перехідну стадію в дій­сність, показалося, що загальні „нові вольні суспільні звязки" не мають нічого спільного з людською свободою, тільки основу­ються на далеко більшім насильстві, ніж дотеперішній дер­жавний примус. Сам Ленін представляє собі цілу суспільність у перехідній стадії, як фабрику з рівною роботою та рівною заплатою. „Контролю" тої роботи мають переводити „уоружені робітники". Та ся „контроля" являється, як признають самі большевицькі теоретики, безпосереднім примусом до праці, причім сей прумус звертатиметься в першому ряді проти т. зв. буржуїв, але по погляду Бухаріна має стати опісля за­гальним обовязком та примусом до праці — причім „буржуї" не сміють самі вибирати відповідного собі заняття, тільки мають робити сю роботу, яку їм згори визначиться, та за значно меншу заплату, ніж другі. На сій основі конструує Бухарін центра­лістичну організацію продукції в тій стадії, з загальним удер- жавненням банків, фабрик та инших підприємств, з соціялі- зацією землі, з центральною управою всіх судів та шкіл і т. д. Взагалі всі теоретики большевизму годяться на те, що формою сього етапу може бути тільки „диктатура пролетаріяту" з дуже сильно зорганізованим приневольним апаратом.

Теорія радянської системи.

Ідея злуки всіх комму- НІСТИЧНИХ суспільств цілого світа.

Щойно при помочі такої диктатури сподіється Ленін при­вести людство до такого стану, в якому воно уже з привички навчиться коммуністичного співжиття — і тоді намісць при- невольного державного апарату залишиться мовляв добровільна економічна організація народнього господарства, яка не буде вимагати ні державних урядників, ні підчинення функціонерів під прикази своїх начальників, ні якоїсь осібної пануючої кляси, зате всі політичні функції зміняться на адміністраційно-технічні, себ-то на контролю й регістрацію.

Історія большевицької революції та політики останніх літ не вказує однак ніяких слідів сеї привички, про яку мріє Ленін, але стоїть постійно в стадії диктатури пролєтаріяту, та стремить якраз до того, щоби сій диктатурі дати відповідну форму. Форма сеї диктатури мусить бути мовляв цілком инша, ніж форма новітної правової держави, принято!’ в Европі. Намісць •демократичної системи мусить прийти радянська система.

Та в чім добачують теоретики большевизму характерні прикмети радянської системи?

Вона ріжниться, на погляд Бухаріна, від парляментарної рес­публики тим, що непрацюючим клясам не дає ні права голосу­вання ні участи в адміністрації державою. Ради, котрі управляти­муть краєм, вибирають тільки робітники та сільські пролетарі на місцях своєї праці, у фабриках, копальнях, варштатах і по селах. Усі другі (себ-то т. зв. буржуї) не мають виборчого права, та ніяких політичних прав, зосібна ні права свобідної преси, ні свободи зборів чи стоваришень. Притім большевики подбали про те, щоби сільські пролетарі мали далеко слабше виборче право, ніж представники промислових робітників. Ціла правна конструкція радянської системи підчиняє de facto сіль­ській пролетаріят дуктатурі робітничого пролєтаріяту.

Сим характеризується російська радянська система як володіння значної меншосте населення проти значної більшосте (передвоєнна статистика Росії виказує не богато попад l⁰∕₀ робітників супроти иншого населення); вона єсть свідомою оліґархіею, що має деякі анальоґії в стариннім устрою Спарте (Близчі вивіди про установи російської радянської республики під б).

Але теоретики большевизму не зупинилися при самій дикта­турі пролєтаріяту. Не забуваючи ніколи соціялістичної вивіски: „Пролетарі всіх країв єднайтеся" — вони поставили ідеольогію злуки всіх коммуністичних суспільств цілого світа, відновлюючи тим ідею всесвітної держави, збудованої на основах комму- нізму. Вони вийшли й поза сферу самої ідеольогії, кинувши клич всесвітної революції, гадаючи, що коли большевикам вдалося захопити диктатуру пролетаріату в Росії, вдасться їм те саме діло в цілім цивілізованім світі. Та хоча се діло не вдалося, то всеж таки не можна сказати, що всі змагання російських большевиків обмежилися виключно на области ко­лишньої Росії. Большевицька теорія не принялася щоправда поза межами Росії в цілости, але всеж таки вона мала значний вплив на державно-правні реформи поодиноких європейських держав після російської революції (пор. низче нову конституцію Німецької Держави й Австрії). Тому мусимо на сьому місці зупинитися при установах радянської республики в Росії, та опісля перейти до конституцій, що потворилися або перетво­рилися наслідком всесвітной війни.

б) Радянська система в Росії.

Радянська система в Росії основується на законі пятих всеросійських радянських зборів з 10. липня 1918. Вони за­твердили „декларацію прав працюючого й визискуваного люду” з 13. січня 1918 та прибавили до неї ще постанови про устрій „російської соціалістичної федеративної радянської республики”. Ci обі частини становлять основний закон теперішної дер­жавної системи в Росії.

І. Деклара­ція прав працю- югого й визискува­ного люду з 13. січня 1918.

І. „Декларація прав працюючого й визискуваного люду” обіймає ось які головні постанови:

Росія є радянською республикою. Ціла державна власть прислугує радам („советам”) робітників, вояків і селян.

Метою республики є знесення визиску, знищення визиску­вачів, знесення поділу суспільности на класи та організація суспільства на соціалістичних основах.

Змагаючи до сеї мети, основний закон зносить всяку при­ватну власність ґрунту та заводить соціалізацію землі, пере­даючи працюючим пожиткування ґрунту без винагороди. Закон заповідає перехід копалень, залізниць, фабрик, промислових підприємств і всяких продукційних засобів у власність респуб­лики та контролю робітників над тими підприємствами. Зосібна банки переходять на власність республики. Вкінці для постійної організації народнього господарства заводиться загальний обо- вязок праці.

До сих основних принціпів декларації приходять ще за-

гальні постанови про устрій радянської республики (2. відділ осн. зак.).

Тут довідуємося, що весь устрій російської радянської республики обчислений тільки на перехідний час, в якому ра­дянська влада має здусити буржуазію та настановити справжній соціялізм, де мовляв не сміє бути ні поділу суспільства на кляси, ні державної влади. Щоб се осягнути, радянська рес­публика установляє диктатуру міського та сільського пролє- таріяту. Робучий люд, зібраний в усіх міських та сільських радах, репрезентує цілу владу радянської республики, яка являється мовляв „свобідною соціялістичною суспільністю усіх працюючих у Росії". „Хто не працює, не має права на істну- вання".Тому нема мови про „права людини", тільки про права „працюючого люду". До сього останнього належать робітники, вояки та найбіднійші селяне, що самі управляють землю без помочі других. Тільки свобода релігії є загальна; инші полі­тичні свободи можуть прислугувати тільки працюючим, зосібна право свободи преси, свобода зборів і стоваришень; хто не належить до робітників, вояків або зпролєтаризованих селян, не сміє користуватися ні свободою преси, ні свободою зборів ані стоваришень. Про инші „права людини" взагалі не зга­дується — тільки радянська республика прирікає робітникам і бідним селянам полекшити всесторонне образування. Так само нема ніякої згадки про права, яких домагається сучасна соціялістична доктрина, напр. про право на екзистенцію або право на повний продукт праці.

На сих принціпах основується загальна конструкція ра­дянської системи. Та важно зазначити становище перших все­російських радянських зборів до національного питання. Зараз у 2. відступі 1. наголовка сказано, що „російська радянська республика основується на свобідній сполуці свобідних націй як звязок національних радянських республик". Дальше по­становляє 8. відст. 4. наг., що трудові класи всіх народів Росії мають на своїх власних уповноважених радянських зборах самостійно порішити, чи та на яких підставах вони готові брати участь у федеративній владі радянської республики. Хід історичних подій не пішов однак сим шляхом, на який вка­зували повищі постанови, бо змаганням пануючих больше- вицьких кругів не був розділ Росії на осібні самостійні дер­жави, але централізація радянського режіму при Московщині. В сьому напрямі пішла й уся боротьба Московщини з Украї- 306

ною — боротьба, яка щоправда дала Україні покищо феде­ративне становище в Совєтській Республиці, але по суті відібрала українському народові його державно-правну само­стійність. Понизче під в) IIL зупинимося ще коротко при ра­дянськім устрою України.

IL Устрій радянської влади в Росії торкається двох го­ловних питань: організації центральної власти (наг. 6—9) та організації льокальної власти (наг. 10—12). Як у централі, так у льокальній управі конструкція власти до себе подібна, анальогічна. На чолі централі стоять всеросійські радянські збори, на чолі льокальних управ радянські збори областей, губерній, повітів, округів, громад; всеросійському центральному екзекутивному комітетові відповідають в льокальній самоуправі областні, ґуберніяльні, повітові, окружні та громадські екзеку­тивні комітети — подібно як у централі, так і в льокальній самоуправі власть, прислугуючу зборам підчас їх скликання, виконують у межичасі між зборами екзекутивні комітети. Ви­борче право не є загальне, бо прислугує тільки „трудовому та визискуваному людові" з виключенням т. зв. „буржуазії"; — воно не є рівне, бо до всеросійських радянських зборів з мі­ських рад припадає на 25.000 виборців 1 депутат, а з ґубер- ніяльних зборів на 125.000 також 1 депутат; — дальше до областних зборів з міст 1 на 5000, з міських рад та з по­вітових радних зборів 1 на 25.000 — до губерніяльних зборів з міст 1 на 2000, з міських рад та окружних радних зборів 1 на 10.000 — до повітових зборів з громадських рад 1 на на 1000 — до окружних зборів 1 на 10 членів окружної ради — до міських рад 1 на 1000, до сільських громад 1 на 100; не є безпосереднє, бо делегатів вибирають звичайно радні збори низчої категорії.

II. Устрій радянської влади в Росії.

Виборче право.

Зосібна щодо центральної власти:

Найвища власть прислугує всеросійським радянським зборам. Ci збори скликує всеросійський центральний екзеку­тивний комітет бодай 2 рази в році. Надзвичайні всеросійські збори скликується тоді, якщо сього зажадають льокальні ради, що репрезентують бодай і/з цілого населення Росії.

Центральна власть.

Всеросійські радянські збори вибирають перш за все всеросійський центральний екзекутивний комітет (найвище 200 осіб). Компетенція сих зборів обіймає найвищу законо­творчу й виконуючу власть. М. и. належать сюди: затвердження, зміна та доповнення основних законів республики; загальний

20*

307 провід внутрішної та зовнішної політики; означення та зміна границь республики або поодиноких областей, що належать до звязку республики; виповідь війни та заключения мира; лучба, заключування позик та торгівних догорів з загранич- ними державами; адміністраційний поділ республики; затвер­дження будджету; система міри, ваги й валюти; основний плян народнього господарства; означення загальних податків; за­гальне цивільне та карне право, орґанізація судів ітд. Крім сього є ще одна загальна постанова, що дає право всеросій­ським радянським зборам, рішати про всякі питання, щодо яких вони самі признають собі компетенцію.

Всеросійський центральний екзекутивний комітет від­повідає за свою діяльність перед всеросійськими радянськими зборами.

Компетенція всеросійського центрального екзекутивного котітету є та сама, що й всеросійських радянських зборів на час, коли сі збори не відбуваються. Тільки означення, зміна або доповнення основних законів республики та ратифікація мирових договорів належать виключно до компетенції всеро­сійських радянських зборів.

Центральний екзекутивний комітет є найвищим законо­творчим, виконуючим та контрольним органом республики. Для безпосередньої екзекутиви вибирає сей комітет із себе „раду народніх комісарів*, що заступає раду міністрів. Основ­ний закон вичислює 17 народніх комісаріатів по ріжним фахам. Кожний народній комісар стоїть на чолі коллєгії, яка радить над справами дотичного фаху. Але міністер рішає в першому ряді сам поодинокі питання свого ресорту, та мусить тільки повідомити про рішення коллегію. Якщо коллегія не годиться на рішення, то може віднестися або до повної ради народніх комісарів або до президії центрального екзекутивного комітету; такий відклик не зупинює однак виконання рішення, яке про­голосив народній комісар.

Російська радянська республика не знає інституції прези­дента республики.

Льокальна влада.

Льокальна влада є вірною фотографією центральної форми влади, з тим, що ділиться відповідно до свого обсягу на вищі та низчі одиниці, почавши від областей та Губерній, до повітів, округів і громад. Компетенція льокальної влади обмежена; вона має виконувати ухвали „вищих органів радянської влади", має в свому обсязі підпринимати всякі способи для піднесення куль- 308

тури й народнього господарства, вкінці має рішати всі питання, що відносяться до чисто-льокальних справ дотичної теріторії. Притім областним радам прислугує право контролі над радами, які находяться в дотичній области, ґуберніяльним радам право контролі над радами цілої губернії; крім сього областні та ґуберніяльні збори і їхні екзекутивні комітети мають право зносити постанови усіх рад приналежних повітів. Тільки більші міста мають з огляду на значне число промислових робітників самостійне становище. З того бачимо, що ціла система рад, від центральних почавши, та на громадських скінчивши, мають неначе гієрархічно зорганізовану систему влади, концентру­ючи по можности цілу владу в головних осередках, та під- чинюючи їм ціле населення з ріжними льокальними властями. Рівнобіжно з радянськими зборами ідуть всюди їхні ехзекутивні комітети, та їх відношення таке саме, як у центральній власти.

Російська система рад є збудована від гори до долини, значить: від всеросійських радянських зборів аж до звичайних зборів. Ради є основою сеї системи. Тому виборче право до рад належить до найважнійших політичних прав радянської республики. До виконування сього права треба покінчити 18 літ життя. Ні ріжниця полу, ні ріжниці віроісповідання, національ­ности, поселення не мають впливу на виборче право. Але воно обмежене з огляду на буржуазію, та прислугує тільки тим особам, що виконують продуктивну й загальнокористну ро­боту, або ведучи домашню господарку уможливляють другим продуктивну працю; дальше воякам червоної армії й фльоти; вкінці тим, що ранійше виконували продуктивну працю або належали до червоної армії чи фльоти, але опісля стратили здібність до праці. —

Характери­стика рад.

б) Розвиток державного права на Україні.

І. Зараз післа проголошення революції в Росії утворено в марті 1917 р. Українську центральну раду в Київі як центр, що мав обєднювати всі українські землі колишньої Росій­ської Імперії. Українська центральна рада складалася зпочатку з делегатів українських просвітних, політичних та громадських інституцій, які були в Київі, але небаром поширилася відпо- ручниками національних комітетів, просвітних товариств і ріж- них рад, що потворилися по всіх усюдах на Україні, та своїм складом обіймали представників усіх сфер українського насе­лення. Та вже на першому на сю ціль скликаному вічу було

І. Українсь­ка цен­тральна рада.

Перший універсал. Генераль­ний секре­таріат.

Другий універсал.

Статут вищого управління Україною.

ясно, що український народ уважає центральну раду своєю народньою репрезентацією; на сьому вічу припоручено їй звернутися до російського тимчасового правительства, щоб воно признало автономію України в межах обновленої Росії, після чого всеукраїнський національний конгрес у Київі (17—21 н. ст. квітня 1917) визнав, „що тільки національно-теріторіяльна автономія України в стані забезпечити потреби українського народа і всіх инших народів, що живуть на Українській Землі”, та що „російські установчі збори мають право санкції нового державного ладу Росії, а також автономії України і федера­тивного устрою російської республики”.

Але бажання українського народу, дістати свою автономію в рамцях російської держави, не вдоволили тимчасового револю­ційного правительства в Петербурзі, та воно ставило перешкоди здійсненню сього бажання. Щоб забезпечити Україні лад, Укра­їнська центральна рада проголосила першим універсалом ав­тономію України, та утворила окреме українське правитель­ство: їенеральний секретаріят (23. червня 1917), з метою, що центральна рада підготовить разом з Генеральним секретаріатом нові закони, потрібні до заведення ладу на Україні, а всеро­сійські установчі збори їх затвердять. Опісля заключила Укр. центральна рада згоду з національними меншостями на Укра­їні, та потрафила погодитися з новим російським правитель­ством, котре вислало до Київа міністрів Керенського, Цере- теллі та Терещенка. Наслідом сеї згоди Укр. центральна рада проголосила другий універсал (16. липня 1917), та (29. липня 1917) на сій основі вироблено т. зв. „статут вищого управління Україною", який можна вважати першим консти­туційним актом Укр. центральної ради.

Головні постанови сього статута такі:

Найвищим краєвим органом управи на Україні є гене­ральний секретаріят. Його формує центральна рада, та за­тверджує російське тимчасове правительство (§1). В склад Генерального секретаріату входить 14 генеральних секретарів. При секретаріаті національних справ назначуєтьса 3 товаришів секретарів — від Великоросів, Жидів та Поляків (§ 4). Всі урядові орґани України підлягають власти Генерального секре­таріату (§ 6). При російськім тимчасовім правительств! має бути окремий державний секретар для справ України, якого призначає тимчасове правительство по згоді з центральною радою (§ 8). Українська центральна рада є законотворчим тілом; але генеральний секретаріат має обовязок, законопро­екти, ухвалені центральною радою, пересилати тимчасовому правительству до санкції (§ 10). Так само мусить Генеральний секретаріат фінансові обрахунки, зладжені центральною радою, передавати на затвердження тимчасового правительства (§11). Центральна рада контролює діяльність генерального секрета- ріяту (§ 14); генеральний секретаріат мусить передавати важ- нійші справи на розгляд центральної ради (§ 13). Центральна рада радить або на пленарних засіданнях або, якщо нема пленарних засідань, на комітеті. Комітет центральної ради за­ступає повну раду в усіх найважнійших функціях (§ 15). Коли центральна рада висловлює недовіря Генеральному секретарі­атові, він подається у відставку (§ 17). —

Одначе російське тимчасове правительство не хотіло за­твердити сього статута, покликуючися на се, що воно мовляв не відповідало заключеній угоді. Вонож уложило зі свого боку „тимчасову інструкцію для генерального секретаріату времен­ного правительства на Україні", пересуваючи головну вагу

Перещкоди російського тимчасо­вого правитель­ства.

3 центральної ради на генеральний секретаріат та підчиняючи сей останній під накази російського тимчасового правительства. Центральна рада мала тільки задержати право ставляти про­позицію на членів Генерального секретаріату, якого мало при­значувати щойно тимчасове правительство в Петербурзі. На сій пропозиції мало й кінчитися право центральної ради. Крім сього обмежено число Генеральних секретарів на 7, до яких додано ще генерального писаря, та зазначено, що не менше

4 з них повинні бути особи, які не належать до української національности. Найважнійші обмеження торкалися питання области України; тимчасове російське правительство обмежило право Генерального секретаріату на губернії: Київську, Волин­ську, Подільську, Полтавську й Чернигівську (останню за ви­їмком кількох повітів). (Сю інструкцію виготовлено 17. серпя 1917.)

Так станули до боротьби два напрямки: український народ з українською центральною радою на чолі домагався повної народньої самостійности в державній злуці з Московщиною, задержуючи при собі право внутрішного самовизначення, з органами своєї власної народньої волі — між тим коли ро­сійське правительство згодилося по довгих торгах тільки на льокальну самоуправу кількох українських їуберній, не випу­скаючи з рук ні контролі ні права вирішування важнійших справ.

Боротьба українсь­кої централь­ної ради з російсь­ким правитель­ством.

Проголо­шення Української Народньої Республики. Третій універсал

Мирові договори у Берестю Литовсь­кому.

Четвертий універсал.

Та ні український народ ні його центральна рада не по­годилися на таке рішення справи, і коли по всій Московщині пішла горожанська війна (Корниловъ — большевики), Україна спершу фактично, опісля й правно відлучилася від загально- російського державного центру і проголосила Українську На­родны Республику (дня 20. листопада 1917). Третій універ­сал оголосив, що Україна стала Українською Народньою Рес­публикою „в федеративній Росії", притім зазначено, що ви­роблення нових державних форм мав бути проведено на українських і всеросійських установчих зборах" — чим і сей універсал не вийшов поза рамці майбутньої федерації з Мо­сковщиною. Та ще в ноті генерального секретаріяту з 24. грудня 1917, в якій сповіщено, що Українська Народня Республика приступає до самостійних мирових договорів з центральними державами (в Берестю Литовськім), сказано про федерацію з Мо­сковщиною отеє: „Українська Народня Республика змагає до створення федеративної злуки всіх республик, які повстали на теріторії давньої Російської Імперії. Аж до часу, коли в Росії буде установлено федеративне правительство і аж поки між­народне заступництво буде поділене між правительством фе­деративної республики та правительством України, вступає Українська Республика зі своїм правительством — Генеральним секретаріятом — на дорогу самостійних міжнародніх відносин".

Колиж прийшло до заключения мирових договорів у Бе­рестю Литовському, розбилися відносини між українською і мо­сковською делегацією, та під стягом большевиків утворений совет народніх комісарів постарався, щоби побіч делегатів Української Народньої Республики вислано на мирову конфе­ренцію в Берестю також осібну делегацію українських рад робітничих, вояцьких і селянських депутатів з Харкова. Таким чином конфлікт між Московщиною та Україною став довер­шеним фактом.

Виразом того конфлікту являється четвертий універсал української центральної ради з 22. січня 1918 р. Щойно в сьому універсалі нема вже мови про федерацію з Москов­щиною, тільки сказано виразно: „Однині Українська Народня Республика стає самостійною, не від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу". Четвертий уні­версал зберіг усі особисті й політичні свободи українських гро­мадян, та всім народам, що мешкали на Україні, признав рівне право до „національно-персональної автономії". Притім запо- віджено вибори до українських установчих зборів, та постано­влено, що тому „найвищому органові належить рішити про федеративній звязок з народніми республиками бувшої росій­ської держави* — значить: що щойно українські установчі збори мають рішити, чи й з якими народніми республиками Україна має увійти в федерацію.

Вступивши на шлях повної державної самостійносте, Укра­їнська Народня Республика зберігла перш за все (під кінець січня 1918) закон про землю, зложений під впливом україн­ських соціял-революціонерів. Провідні думки сього закона такі:

Закон про землю.

Право приватної власности на всі землі з їх водами, над­земними й підземними богацтвами зноситься (1). Всі вони стають добром народу Української Народньої Республики (2). Громадяне України можуть мати на тих добрах тільки право користування (3). Верховне порядкування тими добрами на­лежить до центральної влади, спеціяльне порядкувння — до органів міського самоврядування: сільських, волостних, повіто­вих і ґуберніяльних земельних комітетів (4). „Користування поверхнею землі дозволається: а) для загально-громадського господарства, коли органи державної влади, органи міського самоврядування або земельні комітети організують і ведуть ріжні користні підприємства загального або місцевого гро­мадського значіння; б) для приватно-трудового господарства, яке ведеться власною працею — окремим особам, сімям або спільним товариствам; в) під оселі і будівлі — окре­мим особам і товариствам або громадським установам для мешкання або для торговельних підприємств* (6). „Нормою наділення для приватно-трудових господарств повинна бути така скількість землі, на якій сімя або товариство, проводячи госпо­дарство звичайним для своєї місцевосте способом, малиб користь, потрібну як для задоволення своїх споживчих потреб, так і для підтримання свого господарства; ся норма не повинна пере­вищувати такої скількости землі, яка може бути оброблена власною працею сімї або товариства* (9). „Ніякої платні за користування не повинно бути* (12). „Право користування може переходити в спадщину (13). —

Як бачимо, Українська Народня Республика, станула на становищі соціалізації землі, подібно як Совєтська Республика.

Між тим прийшло між сими двома республиками до оруж- ного конфлікту, та Українська Народня Республика прикли­кала на поміч центральні держави, Австрію й Німеччину.

Оружний конфлікт між Україною та Моско­вщиною.

Консти­туція Української Народньої Республики.

Загальні постанови.

Права громадян.

Законо­творча власть. Всенародні збори.

При помочі сих останніх відперто большевиків, але не­порозуміння, які повстали між центральними державами та українською центральною радою, довели до того, що 29. квітня 1918 р. Павло Скоропадський проголосив себе гетьманом Укра­їни. Та якраз у сам день встановлення гетьманщини затвердила українська центральна рада „Конституцію Української Народ­ньої Республики", якій мусимо на сьому місці як слід при­дивитися.

Ся конституція складається з 8 відділів. (І. Загальні по­станови. IL Права громадян України. ПІ. Органи власти Україн­ської Народньої Республики. IV. Всенародні збори Української Народньої Республики. V. Про раду народніх міністрів Укра­їнської Народньої Республики. VI. Суд Української Народньої Республики. VIL Національні союзи. VIIL Про часове припи­нення громадських свобід.)

Україна являється суверенною державою (1); суверенне право в У. H. Р. належить народові України, себ-то всім грома­дянам разом (2). Народ здійснює своє суверенне право через всенародні збори України (3). Границь держави конституція не означує.

Українським громадянам запоручено всі громадянські та політичні свободи, сконструовані на основах французької консти­туанта і других європейських держав за виїмком економічної свободи та приватної власности (7—21).

Найвищою законотворчою властю є всенародні збори, які видають закони для цілої держави й формують вищі органи вико­нуючої та судової власти (23). Зосібна належать сюди податки (44), державні позики (45), обовязок військової служби (46), ви- повідь війни, заключения мира (47) і т. д. Всенародні збори виби­раються загальним, рівним, безпосереднім, тайним і пропорціо- нальним голосуванням (27). Депутати до всенародніх зборів ви­бираються на 3 роки (31). Дочасно всенародні збори розпуска­ються або постановою власною, або на бажання не менш як З міліонів виборців, зложене в письмених заявах та передане судові У. H. Р. (32). Всенародні збори вибирають голову, який має право їх скликувати (34). Голова всенародніх зборів є рівно­часно представником Республики (35). Всенародні збори збира­ються на сесію не менш, як два рази що-року. Перерва між сесіями не може тривати більше трох місяців. На жадання і/s всіх депутатів слідує скликати всенародні збори до місяця (37). Право вносити законодатні проекти прислугує: а) президії

в порозумінні з радою старшин зборів; б) раді народніх мі­ністрів; в) поодиноким фракціям, зарегістрованим всенародніми зборами; г) окремим депутатам, оскільки на внеску є бодай ЗО підписів; ґ) органам самоврядування, які обєднують не менш 100.000 виборців; самим виборцям, оскільки на внеску знай­деться бодай 100.000 підписів, потверджених через громади та поданих через суд У. H. Р. (39). До зміни конституції треба присутности з/₅ усіх депутатів, після чого ухвала мусить бути поновлена звичайною більшістю нових всенародніх зборів, які вийдуть із найблизчих нових виборів (42).

Виконуюча власть.

Рада народніх міністрів.

На чолі виконуючої власти стоїть рада народніх міністрів. Вона „порядкує всіми справами, які зістаються поза межами діяльносте установ місцевої самоуправи або дотикають цілої У. H. P.; координує і контролює діяльність сих установ, не порушаючи законом установлених компетенцій їх, та приходить їм в поміч, коли вони до неї звертаються" (50). Раду народніх міністрів формує голова всенародніх зборів за порозумінням з радою старшин зборів; затверджують її всенародні збори (52). Рада народніх міністрів відповідає тільки перед всенародніми зборами (51). Член ради народніх міністрів, котрому більшість всенародніх зборів висловить недовіри, мусить зложити свою повновласть (57). Якщо 2∕₃ всенародніх зборів зажадають, члени ради народніх міністрів можуть бути віддані під слідство й суд за свою діяльність (58).

Найвищим органом судової власти є їенеральний суд У. H. P., зложений з коллєґії, вибраної всенародніми зборами на протяг 5 літ (25, 66). Він являється найвищою касаційною інстанцією для всіх судів Республики, та не може мати функцій адміністраційної власти (67). Загальні рамці судової власти такі самі, як в инщих конституційних державах континенту (60—64).

Генераль­ний суд.

Цілком оригінальні основи мають постанови української конституції про т. зв. національні союзи (69—78). Перш за все в точці 6. зазначено загально: „Націям України УНР. дає право впорядкування своїх культурних прав в національних союзах." Справу сих національних союзів нормує VII. відділ конституції. Головні постанови сього відділу такі:

Національ­ні союзи.

„Кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР. на національно-персональну автономію, себ-то право на самостійне устроєння свого національного життя, що здійсню­ється через органи національного союзу, влада якого щириться на всіх його членів, незалежно від місця й поселення в УНР." (69). Для здійснення сього права, громадяне, належні до даної нації, утворять свої національні союзи (71). „Обсяг справ, належних до компетенції національного союзу й окремих його орґанів, як рівно і устрій установ, опреділюється постановою установчих зборів даної нації... Приняті постанови, які торкаються обсягу компе­тенції національного союзу, належать до розгляду й ствердження всенародніми зборами УНР. Незгідности, які можуть виникнути з сього приводу між національними установчими зборами і все­народніми зборами УНР., розвязуються погоджуючою комісією, котра складається з однакового числа представників від сих установ. Постанови погоджуючої комісії переходять на остаточне ствердження всенародніх зборів УНР." (75). В таких границях прислугує національним союзам право лєгіслятиви та само­стійного врядування; тільки національні союзи мають право представництва даної нації перед державними та громадськими інституціями (72). „Національний союз установляє свій щорічний будджет і має право а) оподаткування своїх членів на підставах, установлених для загально-державного оподаткування; б) за своєю відповідальністю робити позики й приймати инші фі­нансові заходи для забезпечення діяльности національного союзу" (74).

При кінці українська конституція подає постанови про часове припинення громадських свобід у випадках державної конечносте (79—83).

Гетьман Павло Скоропад­ський Закон про тим­часовий державний устрій України.

„Українська Держава."

Загалом беручи, треба зазначити, що українська консти­туція центральної ради придержується загальних принціпів європейських конституційних систем, не приймаючи радян­ського устрою, хоч признала систему соціялізації землі. На увагу заслугує зосібна порішення національного питання в рамцях УНР. — замітне тим, що старається витворити форми націо­нально-персональної автономії недержавних національних мен­шостей. Ce перша відважна спроба в межах конституції. — Згадана українська конституція залишилася на папері. Тогож самого дня (29. квітня 1918) видав Павло Скоропадський, „гетьман всієї У країни “ закон про тимчасовий державний устрій України такого змісту:

Назва Української Народньої Республики заступається наз­вою: „Українська ДерЖава". Центральну раду розпускається, та всю „владу управи" переймає гетьман України (1). Він санкціонує всі закони (2), він призначає „отамана ради міні-

стрів", котрий складає міністерський кабінет та представляє його на затвердження гетьмана. Гетьман має право відпустити кабінет (3). Він стоїть на чолі армії та фльоти (5), він веде всі зносини з закондонними державами (4). Всі накази й роз­порядки гетьмана „закріпляються" отаманом-міністром (8).

„Права й обовязки українских козаків та громадян/

Намісць „прав громадян України" говориться про „права й обовязки українських козаків та громадян", зачим іде, що на самому переді кажеться: „Захист рідного краю —се обо- вязок кождого козака та громадянина Української Держави" (12), та дальше: „Українські козаки та громадяне повинні платити установлені законом податки й мита, а також від­бувати повинности, згідно з постановою закону" (13). Щойно опісля вичислюється декілька політичних свобід, але всюди передбачено обмеження, які має визначити закон. Зосібна запоручено непорушимість приватної власности (19), право вільно вибирати собі працю, набувати й продавати майно (18). Павло Скоропадський зніс у свому маніфесті з 29. квітня 1918 р. аграрний закон центральної ради та привернув повні права приватної власности.

„Закони розробляються в кожнім міністерстві по на­лежносте і передаються на загальне обміркування раді міні­стрів" (ЗО). „По ухвалі радою міністрів внесених законопроектів вони передаються на затвердження гетьманові" (31). „Міні­страм дається можливість видавати розпорядки по розвитку й поясненню законів, причім всі такі розпорядки належать попередньому ухваленню радою міністрів" (33).

Законо­творча власть.

Міністри мають свої окремі секції; загальний напрямок та обєднання праці окремих міністерських секцій належать до ради міністрів. „Отаман-міністр і міністри відповідають перед гетьманом за загальний хід державної управи. Кожний з них окремо відповідає за свою діяльність і розпорядки" (36).

Міністри.

Для справ державного кредиту і фінансової політики вста­новлено осібну фінансову раду (38). До сеї ради належать крім отамана-міністра, міністра фінансів та державного контро- льора члени, призначені гетьманом (39). „Обміркування ради передаються на перегляд гетьмана" (41).

Фінансова рада.

Генеральний суд є „найвищий суд України для справ судів- ництва і адміністративних" (42). Членів сього суду визначує гетьман (44). „Генеральний суд оголошує до загальної відо­мосте всі закони й накази уряду" (43). —

Генераль­ний суд.

Порівнуючи сей закон про державний устрій України

з „конституцією Української Народньої Республики* та з ин- шими конституційними устроями Европи, бачимо діаметральну ріжницю в тому, що закон гетьмана Скоропадського вста­новлює абсолютистичну монархію. Сей закон не єсть консти­туцією, тільки самодержавною установою.

Відмова Української Народньої Республики. Директорія.

T рудовий конґрес.

Гетьманщина вдержалася на Україні тільки так довго, як довго вдержалися війська центральних держав, що видвигнули сей режім. Якщо всесвітна війна покінчилася побідою над центральними державами, їхні війська стратили всяку рацію істну- вання на Україні, та український нарід скористав із того і по­вставши проти гетьманської влади, прогнав чужинецькі війська та приневолив гетьмана до уступлення. Відновлено „Українську Народню Республику*. На чолі народнього повстання станула директорія з 5 осіб, та скликала конґрес трудового народу України" на 28. січня 1919 р. У сьому конгресі взяли участь репрезентанти трудового населення цілої України, зосібна не тільки з Наддніпрянщини, але й з Галичини (пор. низче під II). На трудовім конгресі ухвалено „закон про форму української влади". Але що ухвали сього конгресу відбувалися якраз під безпосередньою небезпекою большевицького наїзду на Україну, вони не могли порішити остаточно форми української влади, тільки означили її тимчасово, а саме:

„З огляду на небезпечний військовий час — каже закон в т. З — доручено власть і оборону краю директорії У. H. P., яка доповнена представником од Наддністрянської України, до слідуючої сесії трудового конгресу має бути верховною властю і видавати закони, необхідні для оборони Республики, причім сі закони передаються на затвердження найблизчій сесії тру­дового конгресу. Виконавча влада У. H. Р. належить раді на- родніх міністрів, котра складається директорією і в час перерви сесій конгресу відповідає перед директорією*.

Про систему влади кажет. 5: „Конґрес трудового народу України стоїть проти організації робітничої диктатури і ви­словлюється за демократичний лад на Україні. В цілях за­кріплення демократичного ладу, правительство У. H. Р. разом із комісіями має підготовити закон для виборів всенароднього парламента Великої Соборної Української Республики*.

Трудовий конґрес не витворив нового державного устрою, але й не переймив ранійшого устрою У. H. P., тільки вста­новив владу для оборони Республики, концентруючи її в руках директорії з 5 членів, доповненої представником західної

України та ради народніх міністрів, яку складатиме директорія.

Воєнне лихоліття не дало однак директорії спромоги скли­кати другого трудового конгресу для завершення державно- правного устрою на Україні. Сама директорія розбилася та її функції перебрав на себе de facto оден член директорії, Петлюра, хоч більшість членів директорії не зреклася своїх прав. Але всеж таки українська суспільність не забула запо­віли підготовлення нового демократичного устрою для України, та всеукраїнська національна рада в Камянці на Поділлю при­ступила до вироблення законопроекту. На засіданнях 9., 11. та 13 травня 1920 р. ухвалила всеукраїнська національна рада проект „основного державного закона про устрій Української Держави". Сей проект передано „правительственній комісії по виробленню конституції Української Держави", та ся комісія, поробивши відповідні зміни й доповнення, предложила його до затвердження як проект „основного державного закона Української Народньої Республики". Оба проекти числяться щоправда з часовим невідрадним станом, але місцять у собі побіч тимчасових постанов також норми державного устрою на будуче. Тому мусимо на сьому місці при них коротко зупи­нитися, беручи за основу проект правительственно! комісії.

Проект OCHOBOго державного закона все­української національ­ної ради в Камянці.

Сей проект має 10 відділів (І. Українська Держава. II. Пра­вославна церква. III. Права та обовязки громадян. IV. Дер­жавна рада і державний сойм. V. Голова держави. VI. Пра­вительство. VII. Самоврядування. VIIL Суд. IX. Оборона держави. X. Переходові і кінцеві постанови).

Зосібна проект правитель­ственно! комісії.

По сьому проекту Українська Держава є самостійною державою з демократично-республиканським парламентарним устроєм, та має назву: Українська Народна Республика арт. 1). Проект подає границі держави (арт. 4). Крім сього зазначено, що теріторії українських земель, які підчас революції утворили окремі державні організми, мають право злучитися з У. H. Р, „на засадах федерації", коли сього зажадає їхнє законодатне тіло (арт. 6).

Загальні постанови.

„Православна церква в межах Української Держави є авто­кефальною, з патріярхом у Київі на чолі" (арт. 12).

Проект розказує широко про „права та обовязки гро­мадян ", ідучи шляхами європейських конституційних систем. Зосібна признано не тільки особисту, віроїсповідну та полі­тичну, але й економічну свободу, причім не роблено ріжниці між трудовим та иншим населенням. На увагу заслугують за-

Права та обовязки громадян.

гальні постанови про людську працю: Людська праця стоїть під охороною закону; закони мають охороняти робітників), малолітків, жіночу працю та жінок підчас материнства; державі належить контроля над організацією праці, умовами праці та винагородою за неї (арт. 36). Найбільше далекосяглі є поста­нови проекту про приватну власність. В сих постановах слідний вплив нової (повоєнної) конституції Німецької Держави (пор. низче під г). Проект нормує: „Приватна власність стоїть під охороною закону. Власність зобовязує. Користування власністю мусить служити для добра загалу”, (арт. 43). Сим чином проект відступив від системи „недоторкаємости” права власности. Про земельну власність проект постановляє: „Дрібна і середня земельна власність стоїть під охороною закону. Зноситься більшу земельну власність. З неї утворюється земельний фонд, з якого задовольняться малоземельне і безземельне хліборобське населення” (арт. 44). Ci норми зірвали очевидно зі системою соціалізації землі. Про рівноправність народів у державі ска­зано тільки отеє: „Вільність національного і культурного розвою для громадян національних меншостей забезпечується у всіх відношеннях, що не суперечать єдности держави. Окремий закон визначить їх права в школі та публичному життю” (арт. 42).

Законо­творча власть. Державний сойм;

Державна рада.

Законотворча власть прислугує на основі проекту дер­жавному сонмові аж до скликання першої державної ради tapτ.. 55). Державний сойм можна розвязати щойно тоді, коли буде вибрана перша дерЖавна рада (арт. 59). Державний сойм вибирає зпоміж себе голову, заступників голови, секретарів і творить відповідні комісії (арт. 61). Загальні постанови про діловід державного сойму та права соймових послів проект приняв з європейських парляментарних систем. Закони, ухва­лені державним соймом, санкціонує голова держави. Він може однак до 14 днів завернути ухвалений закон зі своїми пись­менними увагами під нову розвагу державного сойму, та сойм мусить поставити сю незатверджену постанову на порядок най- близчого засідання. Державний сойм або приймає уваги голови держави щодо потреби зміни, та відсилає постанову до відпо­відної комісії, або рішає 2∕₃ присутних голосів задержати первісну постанову без зміни (арт. 79). Компетенція законо­творчої власти державного сойму відповідає загалом иншим парляментарним системам.

Фінансова господарка державного сойму підпадає державній контролі, яка матиме свою самостійну державну організацію 320

(арт. 89). Коли державний сойм поставить міністра в стан об­винувачення, він мусить уступити з уряду (арт. 102). Крім сього державний сойм може „ухвалою, принятою в присутности не меньш половини дійсної кількости його членів, двома тре­тинами голосів присутніх членів, поставити голову держави* в стан обвинувачення за державну зраду і порушення основного державного закону" (арт. 98). Особи, яких сим чином поставлено в стан обвинувачення, судить найвищий державний суд (арт. 103). На випадок смерти голови держави, його добровільного уступлення, засуду, психічної або тяжкої фізичної недуги, дер­жавний сойм має негайно приступити до вибору нового голови держави (арт. 104).

Верховна виконуюча власть прислугує голові держави в сполуці з радою міністрів. Голова держави має „вищий догляд за законністю урядування" (арт. 106).

Виконуюча власть. Голова держави.

Голова дерЖави санкціонує закони, видає накази з під­писом відповідного міністра, який своїм підписом бере на себе відповідальність за законність наказу (арт. 108). Голова держави скликує, відкриває, та закриває сесії державного сойму; він розвязує сойм з хвилею вибору державної ради (арт. ПО). Голова держави покликує або звільняє на внесок голови дер­жавного сойму голову ради міністрів, а на внесок сього остан­нього всіх инших міністрів (арт. 111). Він іменує та звільнює вищих державних урядників та професорів вищих шкіл (арт. 112). Голова держави є начальником оружної сили в державі та заступає державу на зовні (арт. 115, 116). Він має право по­милування за карні переступи (арт. 117).

До хвилі вибору голови держави державною радою, головою держави має бути по проекту Симон Петлюра (арт. 151). Перша дерЖавна рада 7-ого дня після свого першого засідання вибирає першого голову держави на окремому засіданні в при­сутности 2/з членів державної ради.

Рада міністрів. Товариші міністрів.

Рада міністрів складається з голови й відповідних міністрів (арт. 121). Міністри відповідають перед державним соймом за свої ресорти, за згідність урядових актів з законами та за закон­ний біг справ у підчинених їм галузях адміністрації (арт. 120). Голова ради міністрів надає напрям політиці правительства, головує в раді міністрів та пильнує, щоби діяльність поодиноких міністерств годилася зі собою (арт. 122). Рада міністрів від­повідає солідарно за загальний напрям політики перед дер­жавним соймом (арт. 120). Рада міністрів може за згодою

Судейська власть.

Само­врядування.

Закон про тимчасове верховне управління та порядок законо­давства в У. H. P

державного сойму встановити при поодиноких міністерствах товаришів міністра. Товариші міністрів мають однак лише тоді право голосу в раді міністрів, якщо їм рада міністрів доручила заступати дотичного міністра (арт. 124). Крім міністів, проект знає також „керуючих міністерствами" та „директорів департа­ментів міністерств" (арт. 127). Міністри та „керуючі міністер­ствами" мусять уступити з уряду, якщо державний сойм ви­словить їм недовіря, або поставить їх в стан обвинувачення (арт. 121). Права та обовязки державних урядовців має визначити окремий закон (арт. 129).

Судейська власть є відділена від адміністраційної (арт. 130), та всеж таки для цілої держави утворюється оден найвищий адміністраційний суд „на судових засадах" (арт. 131).

Про „самоврядування* предкладає проект ось які головні постанови: „Громади, волости, містечка, міста, повіти та вищі одиниці самоврядування користуються з автономії щодо ви­рішення питань про місцеві добра та потреби в межах своєї теріторії, оскільки державна адміністрація, або відповідна більша одиниця самоврядування не прилучила певної справи до свого обсягу ділання." „Кожна одиниця самоврядування має авто­номне право призначити податки та повинности, що є необхідні для її урядування" (арт. 133).

Вкінці проект зазначує, що всі постанови про державний сойм мають відноситися також до державної ради аж до часу зміни основного закону (арт. 154). —

Згаданий законопроект залишився проектом; навіть урядові круги У. H. Р. не хотіли його затвердити. Натомісць під датою 12. листопада 1920 р. затвердив Петлюра „закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республиці", і „закон про державну народню раду Української Народньої Республики".

Закон про тимчасове верховне управління обіймає 19 точок про верховну владу, яка має бути поділена між директорію, державну народню раду та раду народніх міністрів, „до часу, коли матиме чинність в Укр. Народній Республиці ухвалена народнім представництвом (себ-то „парляментом, скликаним на підставі загального, рівного, таємного, безпосереднього і про­порціональною виборчого права") повна конституція".

На основі сього закона голова директорії преставляти ме цілу директорію; він затверджує закони, ухвалені державною народньою радою, та договори з иншими державами, видає акти 322

амнестії та помилування, репрезентує У. H. Р. на зовні, покликує голову ради народніх міністрів і затверджує членів тої ради.

Законотворча власть прислугує державній народній раді. Голова директорії санкціонує ухвалені нею закони до 14 днів; він може однак до тогож часу завернути ухвалений закон на новий розгляд до державної народньої ради; державна рада мусить се взяти під розвагу, та або поробить потрібні зміни або остаточно порішить попередній текст закона. Проекти до законів виходять від відповідних міністерств. Коли державна народня рада не функціонує, рада народніх міністрів може в необхідних випадках ухвалювати законні постанови, які після затвердження головою директорії ставатимуть законами.

Головна управа виконуючої власти прислугує голові ради народніх міністрів. Його вибирає голова директорії, та він підшукує собі всіх инших членів ради міністрів, в склад якої входять всі міністри „або керуючі міністерствами" та державний секретар. Рада народніх міністрів відповідає за діяльність уряду перед державною народньою радою. Крім сього можна по­кликати окремого державного контрольора.

Вд ругому законі з тої самої дати „про державню народню раду У. H. Р." видано подрібні постанови про сю останню, м. и. про її компетенцію. До компетенції державної народньої ради зачисле­но обговорення та розроблення законопроектів, обговорення буд- джету, розгляд справ про позички та инші державні зобовязання, розгляд і ствердження міжнародніх договорів, оголошення війни й заключения миру та контролю діяльносте уряду.

Закон про державну народню радуУ.Н.Р.

Про склад державної народньої ради сказано: „Державна народня рада складається з представників населення, політич­них, громадських, наукових, професійних і кооперативних ор­ганізацій і установ. Порядок виборів представників і розподіл їх числа зазначається особливим законом".

Але небаром прийшла рада народніх міністрів до переконання, що живучи на чужій теріторії (в Польщі) не можна скликати спра­вжньої народньої ради по постановам вище згаданого закона, тому вона предложила новий проект прот. зв. раду республики, та Петлюра затвердив сей проект під датою 9. січня 1921.

Проект т. зв. ради республики.

У сьому законі сказано (в т. 2): „Державний устрій і по­стійна конституція, зміни засад робітничого і земельного за­конодавства та прав національних меншостей в звязку з на­ціонально-персональною автономією належать до компетенції повноправного орґану народнього представництва, що його

Проект конституції проф.

О. Ейхель­мана.

Федераль­но- державна організація У. Н. Р.

буде скликано на теріторії Української Народньої Республики". Щойно иншими законотворчими справами може занятися ново креована рада республики.

Склад сеї ради тим замітний, що вона мала формуватися з представників політичних партій та громадсько-політичних організацій України. —

На сьому законі можнаб покищо закінчити історію дер­жавної думки на Придніпрянській Україні, оскільки требаби обмежитися на правительственні або инші публичні акти — але ми не можемо при сій нагоді поминути одної визначної приватної праці, що науковим методом приступає до розвязки проблему модерної конституції для України. Маю на думці проф. О. Ейхельмана: „Проект конституції основних держав­них законів Української Народньої Республики", 1921. Проект дуже детальний, обіймає не тільки основні конституційні при­писи, але й усі подрібні постанови, які звичайно находяться поза загальними рамцями конституційних грамот. Він якраз тому цінний, що не залишає невирішених постанов, розбира­ючи усі питання до найдальше ідучих подробиць. Проф. Ей- хельман пішов слідами Драгоманова, предкладаючи в проекті федеративну систему української держави; але він ріжниться щодо основ від Драгоманова в двох напрямках, а саме: він обмежується тільки на землі українські, на Українську Народню Республику — а дальше він ставить державну конструкцію не від громад почавши до федеративної держави, тільки від цен­тральної державної власти сфедерованої держави, через кон­струкцію „земель", як поодиноких держав звязку, до громад. В проекті проф. Ейхельмана вичислюється спершу компетенції федеративної влади, щойно відповідно до сеї компетенції та в її рамцях представляється компетенцію федерованих „земель" і низчих самоуправних одиниць. Проф. Ейхельман послідовний приклонник модерного демократизму й республиканізму, причім він не зупиняється на шаблоні рівного вибірного права, про­понуючи, де тільки можна, ценз вищої інтеллігенції, та дома- гаючися всюди безпосереднього впливу інтеллєктуальних, фа­хових сил на діловий хід державних справ.

Зосібназаслугуютьв його проекті на увагу осьякі моменти: Федерально-дерЖавна орїанізація У. H. Р. має охоронювати зовнішну безпечність цілої республики та виконувати державні функції, які вимагають спільного співробітництва всіх „земель" і спільних для всіх земель порядків. Зокрема мають до ком­петенції сеї організації належати: зносини з заграничними державами, організація й удержання військових сил, закони про основні права громадян та про право громадянства й правне становище чужинців, закони про відношення цивільної власти до релігійних стоваришень, закони про монету, вагу, міру, банки, пошту, телеграфи й телефони, залізниці, сухопутні й водяні шляхи та плавбу морем, закони про товарові склади, митові справи, охорона лісів, піклування про торгівлю та всі галузі промисловости, охорона праці та робітнича обезпека, торгівне, векслеве, патентове, конкурсове й морське право, значна ча­стина приписів цивільного права, санітарні та гігієнічні при­писи, фінансова й податкова господарка федерально-державної організації та контроля над нею, встановлення відповідних су­дових установ для цілої організації, визначення постанов для найважнійших взаємин між поодинокими землями.

Землі У. H. Р. підлягають згаданій федеральній організації в тих межах і на тих підставах, які визначено повище. У всіх инших державних і громадських справах землі управляються самостійно і мають свою законотворчу, виконуючу та судейську власть. Коротко кажучи: кожна земля матиме право розпо- ряджуватися самостійно на свой державній теріторії в усіх від­носинах та справах, які стоять поза компетенцією федерально- державної організації. Але федерально-державна організація може розложити частину своїх спільних державних видатків між окремі землі в пропорції до числа населення. Кожна земля повинна скласти в рамцях федеральної організації свою власну конституцію на засадах демократичної республики, але сі кон­ституції може змінити всенародній збір (референдум) дотичної землі, оскільки зажадають сього або обєднані збори обох палат федерального парляменту, або федеральний голова У. H. Р. Зосібна прислугує правительствам окремих земель право укла­дати міжнародні договори з сусідними чужоземними державами в справах/внутрішної управи та юстиції, але виключно тільки за згодого федерального міністерства; в сих справах має фе­деральний голова право вета.

Землі У. H. Р.

Повіти и громади мають зорганізуватися на засадах ав­тономного громадського самоврядування. Всюди повинна фун­кціонувати рада, як установчий орган, та управа, як виконуючий орган. В разі потреби повинен і в сих організаціях скликува­тися народній збір (референдум), та повинна бути встановлена контроля витрат грошевих засобів.

Повіти й громади.

Склад федераль­но- державної організації.

Установча влада.

Федераль­но- державний парламент.

До федерально-державної організації належатимуть по проекту проф. Ейхельмана: федерально-державна установча влада, надзвичайні національні збори, федерально-державний парлямент, федерально-державний голова, федерально-державне міністерство, федерально-державний суд, місцеві органи феде­рально-державного управління і федерально-державна контроля.

Установча влада належить народові у всенародньому ре­ферендум. Кожний ділово здатний громадянин У. H. P., що має 25 років віку, певну роботу і живе на власні засоби, ко­ристується по проекту правом голосу в установчій владі. Притім надаватимуться громадянам плюральні голоси „в за­лежносте від віку особи, семейного стану, освітного цензу, громадського й державного стажу". Установча влада народу проявляється головно з огляду на складення та зміни феде­ральної конституції; крім сього вона має виїмково брати участь і в важнійших справах законодавства в порядкуванні адміні­страції федерально-державного суду та федерально-державної контролі. Зміну конституції має предкладати або одна третина повного складу членів парляменту, федерально-державний го­лова, федерально-державна рада міністрів, федерально-державний суд, одна четвертина парляментів поодиноких земель, або вкінці два міліони громадян, управлених до участи в установчій владі. Предложен) зміни конституції мають обмірковуватися на обед- наних зборах обох палат парляменту або на „надзвичайних національних зборах*, та представлятися під затвердження установчої влади, яку представляє всенародне референдум.

Федерально-державний парлямент складатиметься з двох палат: із земсько-державної палати та з федерально-державної ради. До земсько-державної палати мають належати відпоруч- ники парляментів окремих земель. Натомісць члени федерально- державної ради вибираються тайним, беспосереднім та про- порціональним вибірним правом, придержуючися тих самих принціпів, які визначено установчим зборам (зосібна щодо плюральное™). Обі палати матимуть право кооптувати членів із числа кваліфікованих фахівців з вищою освітою.

Сесії парляменту є чергові або надзвичайні. Щорічно має збиратися 1. грудня чергова сесія. Крім сього можуть збира­тися надзвичайні сесії. Причім проект означує, хто може до­магатися скликання таких сесій. Обі палати можуть визначувати комісії та запоряджувати особливі анкети для розгляду пооди­ноких законотворчих питань. Для важнійших справ обєдню- ються обі палати парламенту на т. зв. обеднаних зборах, яким м. и. прислугуватиме право, на час перерви між сесіями пар­ламенту призначити т. зв. депутатські збори задля безпере- ривного звязку між парляментом і правительством.

До компетенції парламенту належатимуть крім законо­творчих і будджетових функцій ще й контрола загальної по­літики виконуючої власти, та право затверджуванна міністрів і рівних їм урядових осіб. Парламент вибиратиме половину загального числа вищого федерального суду, потагатиме до відповідальности голову федерації, членів парламенту, суддів вищого федерального суду, міністрів, їхніх заступників инших відповідальних урядових осіб та стверджуватиме висліди ре­візій державної контролі.

Обидві палати парламенту мати муть однакове право за­конотворчої ініціативи; вона прислугує також голові федерації, федеральному судові, федеральній раді міністрів, федеральній контролі, та двом міліонам громадян, що мають право голосу на установчих зборах.

На чолі виконуючої власти стоїть голова федерації. Вибір голови переводиться (по проекту) на обеднаних зборах обох палат парламенту з членами вищого федерального суду; але громадяне У. H. Р. можуть до двох місяців від переведення виборів домагатися, щоби поставлено вибір голови під рішення всенароднього збору (референдум). Збори, покликані до вибору голови, можуть також вирішити вибір одного або двох за­ступників голови, що малиб заступати голову на випадок хо- роби, неприсутности або смерти.

Виконуюча власть. Голова федерації.

Голові федерації прислугуватимуть ось які права: зверхній нагляд над виконуванням законів; старівля про найдоцільнійше ведення усіх галузів державної адміністрації; забезпека держави від внутрішних та зовнішних загроз; визначення ревізій ци­вільних чи військових адміністраційних установ; покликування та усування урядників; наладжування дипльоматичних зносин з чужими державами; підписування міжнародніх договорів; проголошення війни або мира; верховний догляд усіх збройних сил; право помилування за карні переступи; право надавання титулів або відзнак; право затверджувати проголошення во­єнного стану або стану облоги. Голова федерації може ви­кликати кожного громадянина для складення зізнань, подання пояснень або рад. Для виконання діловоду має бути при голові особлива канцелярія.

Міністри.

Федераль­но- державний суд.

Міністри переводять законні розпорядки голови федерації. Федеральне міністерство завідує центральною державною ад­міністрацією. Число міністрів має визначити окремий закон. В складі кожного міністерства мають зорганізуватися осібні департаменти. На чолі міністерств стоять міністри, що можуть мати побіч себе кількох віцеміністрів; але поодинокі департа­менти мають осібних директорів з одним або кількома віце- директорами. Вкінці окремим секціям признано окремих діло- відників.

Кандидатів на міністрів мають прекладати обєднані збори обох палат парляменту голові федерації до затвердження. Мі­ністри мати муть загальний догляд усіх адміністраційних робіт, що належать до ділового обсягу їхніх міністерств. В законно означених границях своїх ресортів мають міністри право са­мостійно вирішувати приналежні справи, видавати обовязуючі розпорядки та пояснення до дотичних законів. Кермуючи спра­вами своїх ресортів повинні однак міністри зберігати загальну політику правительства, вказану радою міністрів та затвер­джену головою федерації.

Всі міністри складають раду міністрів. На розгляд рішення ради міністрів передано ось які справи: перш за все такі, які доручено ій на підставі окремих законів, головою федерації, палатами парляменту або вищим федеральним судом; дальше не тільки голова ради міністрів, але й кожний міністр може вносити на раду справи по свому ресорту; вкінці обміркову­ються нараді міністрів всі правительственні проекти, призначені до парляменту, та відповіди на запити парламентарних палат. Рада міністрів має визначувати загальну політику правительства. Голова ради міністрів не має осібних прав. При раді міністрів мається завести „державна канцелярія" і т. зв. „особлива на­рада", яка малаб допомагати парляментам поодиноких земель при складанні законопроектів.

Вкінці треба додати, що проф. Ейхельман присвячує у свому проекті спеціяльну увагу питанню про відповідальність голови федерації, міністрів, віцеміністрів, директорів департаментів і т. д. Він пропонує дуже детальну систему, комбінуючи компетенції ріжних властей зі собою. Розгляд сеї системи лежить одначе поза межами сього підручника.

На сьому місці мусимо однак ще згадати про компетенцію федерально-дерЖавного суду. Вона обіймає м. и.: вирішування спорів про розуміння приписів конституції; суд в справі пере- ступів державних органів; питання адміністраційної юстиції; непорозуміння між землями У. Н. Р. і т. д. —

II. Теріторія Придніпрянської України перейшла після довших війн з українськими військами під большевицьку владу. Ся остання скликала „всеукраїнський зїзд рад", який на засіданні 14. березня (марта) 1919 затвердив основний закон „Україн­ської Соціялістичної Радянської Республики".

П. Основ­ний закон „Укр.

Соціялі­стичної Радянської Респу­блики."

В „основних постановах" сього останнього читаємо м. и.: „Українська Соціялістична Радянська Республика є органі­зація диктатури працюючих і експльоатованих мас пролетаріату і біднійшого селянства для перемоги над віковими гнобителями й експльоататорами капіталістами й поміщиками" (1). „Зав­данням цієї диктатури є здійснення переходу від буржуазного ладу до соціялізму шляхом переведення соціялістичних реформ і систематичного подавления всіх контрреволюційних намірів з боку заможніх мас. Після здійснення цих завдань диктатура зникне, а слідом за нею, по остаточнім оформленню майбут­нього комуністичного ладу, зникне й держава, уступивши місце вільним формам суспільного життя, збудованого на основах організації загальної праці на загальну користь і братерську солідарність людей". (2). „В цілях здійснення свого основного завдання Укр. Соц. Радянська Республика: а) провадить в життя заходи, що безпосередньо направлені до знищення істнуючого економічного устрою і виявляються в скасуванні приватної влас­ности на землю і на всі инші засоби виробництва; б) в области будівництва державного життя закріпляє владу за робітничою клясою, усталюючи право участи в здійсненню державної влади виключно для працюючих мас і цілком усуваючи пануючі кляси від такої участи; в) утворює для працюючих мас можливість користуватися правами (свободою живого і друкованого слова, зборів і спілок), позбавляючи сих прав пануючі кляси і спільні з ними по своїй політичній позиції громадські групи; г) органі­зує озброєну оборону здобутків соціялістичної революції при­тягненням до цієї оборони всіх трудових елементів країни". (3).

На сьому бачимо, що Укр. Соц. Радянська Республика має ті самі загальні основи, що Російська Совєтська Респу­блика. Притім „основні постанови" згаданого всеукраїнського зїзду рад заявляють, що Укр. Соц. Радянська Республика на­магається знищити національну ворожнечу, та має „твердий намір увійти в склад єдиної Соціялістичної Радянської Рес­публики, як тільки утворяться умовини для її збудови" (4).

Так само щодо особистих та політичних прав людини стоїть Укр. Соц. Радянська Республика на тих самих принціпах, що Російська Советска Республика; свобода висловлювання своїх думок, свобода зборів та стоваришень, свобода знання прислугуватимуть тільки трудовим елементам (22—32); церква відокремлюється від держави (23).

Вкінці й орґанізація влади побудована на тих самих при­писах. Радянська влада на Україні ділиться на центральну й льокальну.

Центральна влада.

До компетенції центральної радянської влади на Україні належать крім питань загально-державного значіння ще такі питання, „які будуть взяті на розгляд орґанами центральної радянської влади" — значить, центральні органи можуть до­вільно видавати рішення про всілякі державно-правні питання, не оглядаючися на се, чи вони належать до окремої компе­тенції, визначеної зосібна основним законом. До питань загально­державного значіння, які основний закон звязує з центральною владою, належать: затвердження, зміна та доповнення основ­ного закона; визначення державних границь республики; про­голошення війни, заключения мира та зносини з чужоземними державами; орґанізація війська; верховна управа внутрішної політики; цивільне, карне та процесове право; фінансова госпо­дарка; провідні постанови в области народнього господарства; державна контроля (6).

Склад центральної радянської влади обійматиме: 1. все­український зїзд рад робітничих, селянських та червоноармій- ських депутатів; 2. всеукраїнський центральний виконуючий комітет рад; 3. раду народніх комісарів (7).

Центральний комітет скликує всеукраїнський зїзд рад не менш як 2 рази на рік (8), та означує „лад виборів" до сього зїзду (9). В часі між двома з'їздами найвищу центральну владу представляє центральний комітет (10). Зїзд і центральний ко­мітет дають загальний напрямок діяльности централі. До ви­ключної компетенції центрального комітету належать: вибори й звільнення ради народніх комісарів та голови ради; вибори місцевих органів радянської влади, норма їхнього представ­ництва та загальні постанови про внутрішну організацію сих органів; розклад державних прибутків між центральною й міс­цевою владою. (11, 19). Центральний комітет відповідає перед з'їздом. Члени центрального комітету вибираються з'їздом на час до слідуючого з'їзду (12).

Рада народніх комісарів бере на свій розгляд всі питання загального законодавства й адміністрації, але тільки або за уповноваженням центрального комітету або за його затвер­дженням (16). Число членів сеї ради означує центральний ко­мітет. На чолі ради стоїть голова (15).

Як бачимо, центральний комітет має рішаюче становище в цілім державнім устрою Укр. Радянської Республики. Все­український зїзд залишається в тіни, рада народніх комісарів є тільки експонентом центрального комітету.

Льокальна влада складатиметься з двох органів: з ради ро­бітничих, селянських та червоноармійських депутатів, які мають свої виконуючі комітети (т. зв. „виконки”) — і зі зїзду рад, що також мають свої виконуючі комітети. З’їзди є або губер­ніальні, або волосні (18). Право вибору прислугуватиме тільки трудовим елементам у тому самому розумінні, як в основному законі Російської Совєтьської Республики.

Льокальна влада.

Про компетенцію нема в законі близчих постанов. —

IIL Центральні держави, себ-то Німечина, Австро-Угор­щина, Болгарія і Туреччина програли всесвітну війну. Австрія розпалася під кінець 1918 р. на національні держави, зосібна український народ Галичини та Буковини проголосив на все- народніх зборах 16. жовтня 1918. самостійну українську дер­жаву в рамцях українських земель колишньої Австрії. До влади покликано Українську національну раду.

III.Західно­українська Народня Република.

Українська, національна рада на засіданні дня 13. листо­пада 1918 ухвалила „тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської мо­нархії”. Сей основний закон обіймає 5 артикулів („Назва”, „Границі”, Державна сувереність”, „Державне заступництво”, Герб і прапор”). Його зміст такий:

Тимчасовий основний закон.

Назва держави: „ Західно-Українська Hapoдня Penyб- лика". Границі її покриваються „з українською суцільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії”. Отся теріторія становитиме самостійну, суверенну републику. Права влади виконуватиме весь нарід через своє заступництво, вибране на основі загального, рівного, безпо­середнього, тайного й пропорціонального голосування. На тій самій основі мають бути вибрані установчі збори. До часу зібрання установчих зборів має виконувати всю власть укра­їнська національна рада й державний секретаріят.

До сього прийшли ще два закони, оден про тимчасову

організацію судів та судейської власти, в яких принято покищо принціп, що в тих справах мають залишитися закони й роз­порядки бувшої австрійської держави, „оскільки вони не про­тивляться державности Західно-Української Народньої Репуб- лики*.

Кон­струкція національ­ної ради.

Близчих законних постанов про державний устрій не було, та залишилося покищо при давнійших нормах австрійської конституції. Але небаром означено конструкцію національної ради. Ci правні відносини нормували 2 закони з 4. січня 1919 р. В сих законах постановлено: „Українська національна рада вибирає президію, зложену з президента і 4 заступників пре­зидента. Президент, а в случаю його перешкоди найстарший віком його заступник, скликує українську національну раду і проводить на її засіданнях. Українська національна рада вибирає 2 секретарів і одного заступника секретаря для ве­дення канцелярії, протоколів нарад і діловодства ради.* „Укра­їнська національна рада вибирає зпосеред себе виділ з 9 членів якому проводить як 10. член, президент української національ­ної ради, а на случай його перешкоди найстарший віком його заступник.*

„До компетенції виділу української національної ради на­лежить : а) іменувати членів правительства, б) приймати і уді­ляти їм демісії, в) виконувати право амнестії і аболіції, а то на внесення державного секретаріату судівництва. В справах військового судівництва може виділ української національної ради перенести право виконування амнестії на раду держав­них секретарів; г) іменувати начальників верховних державних урядів цивільних і військових, д) удостовіряти і оповіщувати закони*.

„Виділ української національної ради скликує в міру по­треби президент української національної ради, а в случаю його перешкоди найстарший віком його заступник. Він репре­зентує виділ і підписує його письма*.

Збираючи повищі постанови до правничого знаменника, можемо сказати: Верховна влада в „Західно-Українській На­родній Републиці* належала національній раді, якій прислугу- вала перш за все законотворча власть у державі. Для виконування найважнійших прав народньої суверенности покликано виділ національної ради з 10 членів; значить: република не мала президента на чолі, тільки президент національної ради являвся головою виділу національної ради. Верховна власть прислугу- 332

вала державному секретаріятові з президентом міністрів на чолі. Найважнійший державний акт західно-української влади є акт злуки з Великою Україною. Національна рада прого­лосила сей акт ухвалою з дня 3. січня 1919 ось як:

Акт злуки з Великою Україною.

„Українська національна рада, виконуючи право самоозна- чення українського народу, проголошує торжественно зєдинення з нинішним днем Західно-Української Народньої Републики з Українською Народньою Республикою в одну, одноцільну, суверенну Республику. Зміряючи до найскоршого переведення сеї злуки, українська національна рада затверджує перед- вступний договір про злуку, заключений між Західно-Україн­ською Народньою Републикою і Українською Народньою Рес­публикою дня 1. грудня 1918 р. у Хвастові та поручає держав­ному секретаріятові негайно розпочати переговори з київським правительством для сфіналізування договору про злуку. До часу, коли зберуться установчі збори зєдиненої республики, законодатну владу на теріторії бувшої Західно-Української Народньої Републики виконує українська національна рада. До тогож самого часу цивільну й військову адміністрацію на згаданій теріторії веде державний секретаріят, установлений українською національною радою, як її виконуючий орган." Трудовий конгрес (пор. вище під І) завершив опісля сю злуку — причім аж до установчих зборів залишено дотеперішну владу Західно-Української републики. Таких установчих зборів доси не було.

Та не довелось новій Республиці довго істнувати — всеж таки в короткому часі свого істнування вона ухвалила м. и. земельну реформу і проголосила її окремим земельним законом дня 14. квітня 1919. Головні постанови сього закона такі:

Земельна реформа.

Держава „бажає наділити землею всіх тих рільників, які землі зовсім не мають або яких посілість не вистачає на про- живлення їх родин", та „вести господарку в усіх лісах, поло­жених на области держави." (§ 1). Тому держава приступає до вивласнення всіх двірських обшарів, великих посілостей, фундаційних, монастирських, єпископських і церковних дібр, земель, набутих для спекуляції, загалом таких посілостей, яких власники чи посідячі не оброблюють власними силами (§ 2). Із вивласненої землі слідує утворити окремий земельний фонд, яким до часу розділу між управнених орудоватимуть областні, повітові та громадські земельні комісії під наглядом правитель­ства (§ 7). Земельний фонд має наділити землею безземельних

Диктатор.

Проект „основ державного устрою Галицької Держави “

та дрібноземельних українських громадян, приналежних до Західно-Української Народньої Републики, які займалися ріль­ництвом перед оповіщенням земельного закона (§ 12). Ви- власнені ліси переходять на власність держави (§ 14), пасовиска й полонини, оскільки не лишаться при приватних власниках, на власність громад або звязків кількох громад (§ 13).

Земельний закон не вирішив однак питання про винагороду шкоди за вивласнення, відкладаючи остаточне вирішення до законодатного тіла, „яке буде вибране на підставі нового ви­борчого права" (§ 19). До сього однак не прийшло. —

Воєнне лихоліття, що спричинило відворіт галицьких україн­ських військ під напором польської переваги, спонукало пре­зидію виділу української національної ради та державний секре- таріят передати владу в руки диктатора. Актом з 9. червна 1919 р. постановлено: „З огляду на вагу хвилі й на небезпеку, грозячу вітчині, для скріплення й одностайности державної влади, президія виділу української національної ради Західної Области Української Народньої Републики і державний секре- таріят постановили надати право виконувати всю військову й цивільну владу, яку виконував доси на основі конституції виділ української народньої ради й державний секретаріат, уповновласненому диктаторові."

Намісць конституційних органів національної ради, себ-то її виділу та державного секретаріату, встановлено революційну владу, себ-то диктатуру. Національна рада задержала номі­нально свої законотворчі права, хоча їх не виконувала.

Диктатор покликав до помочі т. зв. уповноважених дикта­тора, значить дорадників, але не відповідальні орґани. Ясна річ, що диктатура не могла, як така, перевести справжніх консти­туційних норм, та всякі спроби могли являтися тільки про­ектами конституції.

Диктатура повернула до правного становища з часів перед злукою обох українських республик, та вивісила прапор само­стійної „Галицької ДерЖави". Висловом сього змагання явля­ється проект „основ державного устрою Галицької Держави", що його диктатура предложила союзним державам (антанти) та лізі народів. Предложено сей проект ЗО. квітня 1921 р. Головні постанови проекту такі:

Галицька держава має бути незалежна та суверенна; права суверенности прислугуватимуть загалові всіх громадян (арт. 1). Вона має бути правовою державою з республиканською фор- 334

мою правління (арт. 4). Загальні права громадян признає проект по загальним нормам конституції; нема одначе згадки про ненарушимість приватної власносте, натомісць принято загальну фразу, що кожний громадян має свобідне право розпоряджу- вати своїм майном (арт. 5). Крім сього визначено в проекті основні права народностей, признаючи три головні народности: „українську, далі польську й жидівську." Ci народности кори­стуватимуться рівними правами на области публичного життя, між тим коли инші народносте в державі матимуть тільки становище „національних меншостей*, яким держава має також запоручити окремі права (арт. 3).

Законотворчу власть в державі має виконувати державна рада, вибрана на підставі загального, рівного, безпосереднього, тайного та пропорціональною виборчого права без ріжниці пола (арт. 6). До неї належатимуть усі справи, „що відно­сяться до держави як такої, до области держави та до горожан держави, як також справи договорів з иншими державами та ратифікація постанов про війну і мір" (арт. 7). Крім сього вона виконуватиме контролю цілої адміністрації держави (арт. 8). Вибори послів до державної ради мають відбуватися на 5 літ „окремо по народностям, значить: українська народність, а так- само польська та жидівська, вибирають кожда окремо своїх послів, а національні меншосте всі разом" (арт. 9). Державна рада має вибрати з поміж послів президента державної ради і 4 віцепрезидентів; з віцепрезидентів має бути оден польської, оден жидівської народности.

Законо­творча власть.

Верховна виконуюча власть прислугуватиме президентові дерЖави, вибираному на 6 років загальним, рівним, безпосе­реднім, тайним голосуванням (арт. 11). Він матиме право іме­нувати та відкликувати міністрів, іменувати шефів державних властей, військових командантів і шефів та військових старшин, заключувати договори з иншими державами за згодою дер­жавної ради, та вирішувати разом з радою державних міністрів про війну і мир, предкладаючи таку постанову безпроволочно до ратифікації державній раді (арт, 13,15). Президент держави „скликує державну раду, відрочує і розвязує її в разі потреби. Він санкціонує закони, постановлені державною радою. Його одобрююче чи відмовне вирішення має запасти найдальше до ЗО днів по предложению ухваленого державною радою закона до санкції. В разі відмовлення санкції, відходить справа без­проволочно знов під обради державної ради, та коли в дер­жавній раді 2/3 важно відданих голосів заявляться без зміни за тим самим порядком, то ухвалений закон без санкції одер­жує загально обовязуючу силу закона." (арт. 14).

Виконуюча власть.

[Президент держави.

Державне міністер­ство.

Президент держави має виконувати „волю всего народу держави, виявлену в законах, через одвічальних міністрів і підвласних їм урядовців". Державне міністерство має кер­мувати всіми урядами в державі та виконувати закони, ухва­лені державною радою (арт. 18). Воно складатимеся з прези­дента міністрів і инших міністрів по ресортах, визначених дер­жавною радою (арт. 19). Міністри відповідатимуть перед дер­жавною радою за всі урядові чинности; за невиконання за­конних обовязків або за нарушения законів має їх судити осібний, державний трибунал (арт. 21).

Судейська власть.

Національ­ні права.

Загальні постанови проекту про судейську власть відпо­відають звичайним конституційним нормам (арт. ЗО—33). „Зажалення горожан держави з причини нарушения запору- чених їм державною конституцією політичних прав, буде ви­рішувати трибунал адміністраційний, коли справа остаточно вже перейшла всі адміністраційні інстанції." (арт. 37).

Окремий відділ проекту (IX) займається „національними правами". Головні постанови сього відділу торкаються ось я- ких питань:

Народні та середні школи треба зорганізувати зокрема для всіх 3 головних народностей, з тим, що їх матірна мова має бути викладовою мовою сих шкіл. Національні меншости можуть довільно вибрати собі одну із тих шкіл, причім не виключається заснування окремих народніх та середніх шкіл для національних меншостей (арт. 22). Внутрішною урядовою мовою державних урядів має бути українська мова; у зов- нішному урядованні матимуть українська, польска та жидів­ська мова рівні права (арт. 23). Урядові розправи та спису­вання протоколів слідує вести в одній із згаданих мов відпо­відно до народносте особи, що бере участь в розправі (арт. 24). Так само й закони, розпорядки та урядові прилюдні опо­вістки треба виготовляти в усіх 3 мовах (арт. 25). Членів державного міністерства покликуватиметься на підставі націо­нального ключа (арт. 27), та й при инших урядових посадах прийдеться звертати увагу на „національне відношення на­селення держави" (арт. 28). Кожний урядник та службових держави мусить володіти бодай двома мовами головних дер­жавних народностей (арт. 29.). —

Ce булиб головні постанови проекту, який диктатура пред­ложила найвищій раді держав антанти. Та на сьому можнаб покінчити огляд конституційних змагань Західної Української Републики, колиб на тому кінчилися усі проекти української конституції. Але воно так не є. Як для Великої України зла­див проф. Ейхельман науковий проект конституції, так для Західної України виготовив ще з кінцем 1920 р. автор сього підручника, проф. Дністрянський проект конституційної гра­моти (не оголошений дотепер друком). Зупинимося коротко на сьому проекті.

Проект конституції проф.

Дністрян­ського.

Проект виходить від поділу на конституційні, основні та звичайні закони (пор. І. книга § 4, IV.). Тільки провідні кон­ституційні норми належать до конституційної грамоти, яка не повинна обіймати подробиць, що належать до подрібних ос­новних законів. Крім сього проект визначується тим, що побіч тривалих норм майбутньої конституції обіймає також пере­хідну стадію, яка якраз має дати конституції тривкі легальні основи на окремих установчих зборах.

Зосібна проект ділиться на 3 головні частини: 1. Держава та право; 2. державна влада; 3. самовизначення народів. Пер­ша частина обіймає крім вступу загальні постанови 1) про людські та громадянські права і 2) про народні права. Друга частина подає в 1. відділі основи державної влади (до того належать також постанови про установчі збори), в 2. відділі „організацію народньої волі", в 3. відділі „виконування народ­ньої волі". Третя частина не має окремих відділів.

Поділ проекту.

Зміст першої частини проекту обіймає ось які речі:

Держава є самостійна, правова. Правний лад основується на людях і на народах, тому людина як така та й народи як такі мусять мати свої, державою запоручені права — затим іде поділ на людські та громадянські права з одного боку і народні права з другого боку.

Держава та право.

Людські та громадянські права діляться на 3 категорії:

а) свобода; б) рівність; в) охорона й старівля.

а) Запоручуеться свободу натуральну, особисту, політичну, та економічну. Перші 3 категорії сконструовані на загально принятих конституційних принціпах. Тільки щодо „економіч­ної" свободи принято обмеження в дусі модерних суспільних змагань, а саме: Економічна свобода не може перешкодити державній власти у переведенні справедливого розділу дібр, та навпаки держава повинна взяти в опіку економічно слабших перед економічно-сильними і матиме право, в таких випадках, в яких стоять у грі важні економічні ціли суспільности, огра­ничити індивідуальну ділову свободу поодиноких людей. Всеж таки загальний економічний порядок держави опиратиметься на приватній власности. Але приватна власність не являється уже необмеженою властю особи на річю, тільки правною приналежністю річи до особи з метою заспокоєння людських потреб, і тому мусить підлягати правним обмеженням; дер­жава може у своїй народній господарці обмежити не тільки право економічного користування, але й право довільної розпо- рядимости приватних власників. Держава має також право спро­вадити вільну оборотову конкуренцію до відповідних меж.

а) Свобода.

б) Рівність.

б) Усі громадяне є рівні супроти права; зрівнується жі­нок з мущинами; та зрівнується всіх щодо підсудництва: кожний матиме свій суд, визначений конституцією, та ніхто не сміє ставити його перед инший суд. Так само всі грома­дяне рівні собі щодо публичних тягарів, які обтяжують на підставі їх здатности до чинитьби; всі мущини підлягають рівному обовязкові військової служби.

в) Охорона і старівля.

в) Кожний чоловік має рівне право на дерЖавну охорону Подруже стоїть під особливою охороною законів. Держава опікуватиметься зосібна малолітками та умово-хорими; вона має подбати про заснування окремих суспільних організацій для охо­рони культурних, політичних та економічних інтересів (т. зв. народні комори, оскільки вони виконують важливі завдання держави. Держава мусить зосібна впорядкувати усе економічне життя та забезпечити потребуючим людську екзистенцію; вона мусить приступити негайно до аграрної реформи шляхом ви- власнення великої посілосте та розділу сеї останньої між селян; вона мусить взяти під свій нагляд усі земельні богатства та економічно вартні загальні природні сили. Держава матиме обо- вязок підпирати самостійний середній стан в рільництві, промислі та торгівлі, вона мусить дати праці загальну законну охорону, дбати про здоровля та здатність до праці робітників і дати почин до організації окремих економічних рад, в яких малиб брати участь робітники разом з підприємцями для піднесення про­дукції краю.

Вкінці має держава встановити загальну соціальну обезпеку.

Державна влада.

Установчі збори.

Другий відділ проекту подає головні постанови про дер­жавну владу. Держава представляється як народня республика. Щоб ії оснувати, слід перш за все скликати установчі збори. Вибори мають відбутися при помочі загального, безпосереднього, рівного й тайного голосування, без ріжниці полу. Голосування слід перевести по народностях при помочі національного катастру. Рівночасно з виборами до установчих зборів слідує вибрати першого президента республики окремим голосуванням (подібно, як при виборах до установчих зборів). Установчі збори мають затвердити конституційну грамоту та переняти законотворчу власть на означений час, в якому мають пе­ревести поділ на громади, повіти й округи, встановити виборче право до майбутної народньої палати, до громад, повітів і округів, представити потрібні будджетові предложения та ухвалити не­обхідні податкові і инші наглячі закони (напр. про аграрну реформу). Виконавши сі необхідні завдання, установчі збори мають себе закрити. Коротко кажучи: установчі збори мають дати санкцію конституції та приготовити перехід до сталого конституційного режіму.

Після закриття установчих зборів має законотворча власть перейти на народню палату. До компетенції народньої палати належатимуть усі справи, що вимагають спільного рішення для цілої держави. Зосібна сюди належать: основні закони для переведення та забезпеки постанов конституції; державні до­говори про взаємини до чужини; закони про паспорти; про військову службу з означенням лісги рекрутського контінґенту; про валюту й цло, державні фінанси й податки, про цивільне право, цивільний процес та неспорове поступовання судів; про публичну старівлю, зосібна санітарну охорону; аграрне зако­нодавство ; закони про міру й вагу, про торгівлю, промисл та копальні; про охорону патентів, марок і взірців; про обезпе- чення, банки та біржі; про пошту, телеграфи, телефони, за- лізничі шляхи, їзду ріками, будівлю краєвих доріг для крає- вої оборони; про державне шкільництво; про карне право та карний процес; про театри й кіна — та крім сього спільні основні приписи про мешкання, розклад населення в державі, опіку над убогими, піднесення загального добробуту й охорону загального публичного порядку в державі.

Народня палата.

Народня палата виповідає війну та заключав мир. Вона переводить верховну контролю цілої адміністрації і судівництва. Оскільки розпорядки виконуючої власти матимуть загально- обовязуючі норми, треба предложити їх лєгіслятивній комісії народньої палати, яка до 60 днів може їм відмовити правної сили. Народня палата має право винести політичне обвину­вачення проти президента республики та проти визначнійших державних функціонерів.

Народню палату вибиратимется на 4 роки. Проект означує речинці сходин; відрочення та нове покликання народньої па­лати залежатиме від неї самої. Послам народньої палати прислугуватиме право іммунітету. Вона сама означить для себе діловий приписник.

Три національні курії.

Щоб відповісти принціпові самовизначення народів, проект ділить членів народньої палати на 3 національні курії: укра­їнську, польську, та курію инших народностей.

Для студії законопроектів треба покликати окрему лєґі- слятивну комісію; крім сього мають бути фахові комісії до поодиноких справ. В комісіях припадатиме на 4 членів укра­їнської курії по одному членові другої і третьої курії. Зви­чайна більшість послів народньої палати може жадати, щоби законопроект, ухвалений лєгіслятивною комісією, предложено до затвердження народнього збору (референдум). Поодиноким національним куріям прислугуватиме право внести проект проти ухваленого закона, оскільки він нарушує національні права поодиноких народностей, та жадати предложения його до порі- шення державного судового трибуналу або загального народ­нього збору. Вкінці й президент республики може до 10 днів після ухвали закона народньою палатою зголосити публично свій протест та піддати його під ухвалу загального народнього збору.

Президент республики може розвязати народню палату навіть перед кінцем сесії, але мусить рівночасно з виборами до нової народньої палати розписати нові вибори президента республики.

Підчас дійсної перерви засідань народньої палати чи між двома виборчими періодами спочиває законотворча власть; та колиб прийшлося в такому часі виповісти війну або заключити мир, президент республики мусить скликати народню палату, хочби вона була вже розвязана.

Загальна народня рада.

Ревізія конституції не належить до компетенції народ­ньої палати; народня палата або загальний народній збір мо­жуть однак зажадати ревізії конституції, та президент респу­блики має скликати до того т. зв. загальну народню раду. До тої ради делєґуе народня палата одну половину членів, та другу половину покликують окружні заступництва, народні комори й загальний народній збір. При сих виборах обовязує ключ 4:1:1 (4 на Українців, 1 на Поляків, 1 на инші народности). Щоби перевести на загальній народній раді ревізію конститу­ції, мусить бути 2/з присутніх І З ТИХ мусить 2/з вислови­тися за ревізією.

Загальну народню раду може також скликати народня палата на випадок війни, і ся рада має рішити про надзви­чайні міри адміністрації в часі війни та про обсяг суспензії загальних громадянських прав.

Організація народньої волі не обмежується однак на на­родній палаті та на загальній народній раді. Визначну ролю у сій організації гратимуть народні збори та народні комори.

Народні збори є або загальні — для цілої держави, — або льокальні — з обмеженням на поодинокі політичні области. До участи є покликані всі громадяне, управнені до виборів. Народні збори є або звичайні, що скликуються в означений час, або надзвичайні, скликувані для надзвичайних потреб. Звичайні народні збори матимуть право критики законодавства й адміністрації, право виносити жалоби та виявляти побажання, зосібна право домагатися, щоби законотворчі тіла занялися означеними правними питаннями та їх як слід рішили. Вони можуть дати безпосередню ініціативу до нових законів, ви­бираючи окрему лєґіслятивну комісію для виготовлення за­конопроекту, та якщо виготовлення такого законопроекту перейде опісля визначений шлях і знайде одобрения ради дер­жави, народніх комор і леґіслятивної комісії народньої палати, то можуть його затвердити слідуючі звичайні народні збори.

Народні збори.

До компетенції народніх зборів належатиме також вибір визначних державних функціонерів.

Крім народніх зборів є т. зв. народні комори дуже важ­ливими експонентами загальної народньої волі, тільки тут не виступають громадяне без розбору, але в окремих суспільних організаціях, які мають істнувати під наглядом держави, та виконувати важливі завдання держави (напр. земельні, торгівні, промислові, робітничі, урядничі комори ітд.). Ce вибірні фа­хові організації, що можуть жадати, щоби влада запитувала їх опінії, приймала до відома їх погляди на дотичні законо- * проекти та брала під розвагу їх пропозиції при обсаді важ­ливих фахових сил в урядах.

Народні комори.

Виконування народньої волі припадає державним органам, на чолі яких стоїть президент республики, вибираний без­посередньо народом на 4 роки. Вибори відбуватимуться рівно-

Викону­вання народньої волі. Президент республики.

Прибічна рада.

часно з виборами до народньої палати. Стоячи на чолі прав­ління, президент республики має обовязок дбати про єдність та законність державної управи. Він заступає державу на зовні, затвержує та приймає заграничних послів; до важности до­говорів з чужими державами треба однак згоди народньої палати. В заграничних справах президент має до помочі окрему прибічну раду. Президент республики є начальником оружної сили, він покликує та звільняє офіцирів. І в військових справах помагає йому прибічна рада. Президент покликує та звільняє членів ради дерЖавп та голову державної юстиції; він по­кликує також вищих державних урядників або переказує се право на означені уряди — те саме торкається й звільнювання урядників із служби. Вкінці президент має право помилування за карні вчинки, але загальна амнестія належить до компе­тенції народньої палати. Помічниками президента в цивільних справах являється рада держави й голова державної юстиції. Президент республики відповідає за карні вчинки тільки за згодою народньої палати. Ся остання матиме право двома третинами голосів поставити внесок на усунення президента; рішення про се прислугує народній раді.

Прибічна рада президента республики має складатися з 6 членів: 4 Українців, 1 Поляка та 1 иншої народности. Трьох членів прибічної ради мають делегувати 3 національні курії, трьох других має добирати собі сам президент респуб­лики. Перші 3 члени становлять виділ для національних справ, та разом з другими 3 членами являються найвищим урядом в заграничних чи військових справах. Прибічна рада має крім сього відповідне число урядників, яких покликує президент. До боку прибічної ради встановляється дерЖавну канцелярію з канцлером на чолі. Проти всіх членів та урядників ради може народня палата виносити політичне обвинувачення, яке вирішатиме державний, судовий трибунал.

Рада держави — в заступстві міністер­ства.

Для правління цивільними справами держави призначує проект т. зв. раду держави, що має заступати міністерство. Вона є найвищою виконуючою властю в державі. Одначе вона не обіймає юстиції, що є відділена від адміністрації; голова державної юстиції не належить до ради держави.

Рада держави складатимеся з 6 членів, які покликує пре­зидент республики при помочі національного ключа (пор. вище; 4:1:1), та вислухавши опінію національних курій народньої палати. Вони не сміють бути послами до народньої палати та

не залежать від довіря сеї останньої. Президент республики означує також, хто має бути провідником ради держави. Рада держави має в провідних питаннях державної адміністрації ділати за порозумінням з президентом республики, але з другого боку президент може щойно тоді видавати окремі розпорядки, якщо на се годиться рада держави, та оскільки вона підпише розпорядок разом з президентом.

Рада держави виступає на зовні як цілість; для внутріш­нього порядку члени ради поділяються на 6 департаментів, а саме: для внутрішних справ, фінансів, віроісповідань та шкіль­ництва, земельної господарки, торгівлі та промислу й для шляхів. Рада держави має відповідне число урядників, яких на пропозиції ради покликує президент.

Щоби перепинити бюрокрактичний характер ради держави, проект пропонує утворити при поодиноких департаментах т. зв. радні коллеїії, що складатимуться до половини з урядників ради, в другій половині з вибірних членів. Сих останніх членів малаб вибрати народня палата на пропозицію відповідних на­родніх комор. Народня палата може проти членів ради держави виносити політичні обвинувачення; рішення видає щойно дер­жавний судовий трибунал.

Радні КОЛЛЄҐІЇ.

Льокальна влада.

Проект подає також основну правну конструкцію льо­кальної влади. Організації народньої волі в централі відпо­відатиме орґанізація в льокальних самоуправних одиницях, себ-то округах, повітах і громадах. Вони матимуть свої ви­бірні заступництва, та крім сього свою льокальну самоуправу. Компетенція окружного заступництва обійматиме всі ті справи, які вимагають однакового й спільного впорядкування в цілому окрузі, та не обняті загальними законами держави. Округи матимуть в сих межах свою питому лєгіслятиву. Те саме від­носиться до повітових заступництв з обмеженням до повіту. Вкінці громадське заступництво має також право до лєґісля­тиви в межах загального державного законодавства, та в рам- цях виконуючих приписів центральних урядів. Проект подає поодинокі справи, які належатимуть до згаданих якраз льо­кальних заступництв. Всі вони вибираються на 4 роки.

Побіч самолєґіслятиви прислугуе округам, повітам та гро­мадам також льокальна самоуправа. Притім проект ставляє прин­ціп, що держава повинна звязати органічно власних урядників з автономними органами, щоби загальні державні ціли звести з інтересами льокальної самоуправи до спільного знаменника. судейська Про судейську власть стрічаємо в проекті загальні KOH- де^жавний ституційні принціпи, крім сього окремі постанови про адміні- судовий страційну юрісдикцію та про державний судовий трибунал. — трибунал Останній відділ проекту становить норми про самовизна- самовизна- цення народів у державі. Український народ являється при­народен. родним власником національної теріторії і як такий матиме на своїй землі повне право самовизначення з усіми кон- секвенціями, які слідують із безпосереднього звязку зі своєю власною національною теріторією. Другі народи, матимуть відповідну участь не тільки у творенні та в організації на­родньої волі, але й у виконанні сеї останньої. Три національні курії народньої палати являються правними експонентами права на самовизначення народів. Національний ключ 4:1:1 має бути основою політично-правного відношення поодиноких народностей. Всі народности матимуть свою культурну авто­номію, якої політичним виразом являється поділ шкільної ради на національні секції. Так само й участь в судівництві озна­чуватиметеся національним ключем. Усі народносте матимуть рівне право послугуватися своєю матірною мовою в урядах, судах та в публичному житті. Тому урядники та судді повинні знати мову сторін.

г) Нова конституція Німецької ДерЖави.

Перехід монархії в республи­ку.

Нова конститу­ція Німець­кої Держави.

Нова редакція основних прав людини.

Побіди союзних держав над центральними спричинили в Німеччині упадок монархії і перехід до республики. Соціа­лістичні елементи взяли верх над буржуазними, та великий вплив проявили революційні ідеї російського большевизму. Але при переміні державного устрою не принято ні системи дикта­тури пролетаріату, ні системи рад, тільки проголошено респуб­ликанский устрій на демократичних основах, приймаючи ще принціп публичної організації робітничої кляси. Залишено щоправда головні основи прав людини французької революції, але зреформовано та поширено їх в напрямку економічної і соціяльної організації продуктивних сил у державі.

Конституція з 11. серпня 1919 визначується тому побіч зміни монархічного устрою на республику новою редакцією „основних прав та обовязків Німців".

Кожний німецький громадянин має попри особисту сво­боду обовязок ужити всіх духових і фізичних сил для під­несення добра загалу.

Постанови конституції про основні права та обовязки гро­мадян діляться на 5 відділів: права одиниць; суспільне життя; релігія та релігійні спільноти; образування та школа; еконо­мічне життя.

У відділі про права одиниць, німецька конституція при­держується загально принятих конституційних принціпів. На особливу увагу заслугує постанова про народности, що по- слугуються чужою мовою. Сим народностям запоручується свобода народнього розвитку, зосібна при уживанні матірної мови в науці, у внутрішній адміністрації та судівництві.

Другий відділ про „суспільне життя" торкається у першу чергу соціяльної старівлі про родину, охорони материнства, обовязків виховування дітей, стремління до піддержання духово та фізично сильної молоді — зачим ідуть знані громадянські свободи корпорацій та сходин, свобода зборів ітд. Вибори мають переводитися на основі загального, безпосеред нього, рівного, тайного і пропорціонального голосування зі зрівнанням жінок та мущин. Громадам і громадським звязкам запоручено право льокальної самоуправи. Урядники являються слугами загалу, не слугами партії. Вони мають маєткові права супроти держави, яких можуть доходити звичайним правним шляхом. Всі урядники мають свободу політичної думки та свободу зборів. Держава має подбати, щоб вони мали окремі урядничі заступництва.

Третій відділ запоручує свободу віроісповідання та віро­сповідних громад. Крім сього запоручено охорону недільного відпочинку.

В четвертому відділі говориться про свободу науки й ми­стецтва. Ціле шкільництво стоїть під наглядом держави. Воно мусить бути органічно сформоване, переходячи систематично від основної народньої школи до університетів та инших вищих шкіл. Усі школи мають старатися про етичне образування, виробляти громадянське почування та стреміти до виховання найліпших політичних і фахових сил свого народа. Держава мусить опікуватися памятниками мистецтва, історії та визнач­ними творами природи.

Найбільше оригінальний є пятий відділ про економічне життя. На вступі сказано, що порядок економічного життя мусить відповідати вимогам справедливости та забезпечувати всім людське істнування. Щойно в сих межах забезпечується економічну свободу одиниць. Конституція запоручує право

Права одиниць.

Суспільне життя.

Віроіспо­відання.

Свобода науки й школа.

Економічне життя.

власносте — але з одного боку зміст його та обмеження мають визначити закони, з другого боку кожна власність „зобо- вязує*, та слід користуватися нею не тільки для власної ко­ристе але й в службі загального добра. Можна вивласнити приватну власність для загального добра на основі законів та за відповідною винагородою. Держава повинна стояти на сторожі відповідного розділу пожиткування землі, не допускати зло­вживання, та забезпечити німецьким родинам відповідне їх потребам помешкання й робітню. Фідеїкоміси треба знести. Кожний землевласник має обовязок управляти землю та ко­ристуватися нею. Користь із підвишки вартости ґрунту, яку осягнено самою конюнктурою без праці й капіталу, повинна припасти загалові. Держава веде верховний нагляд над земель­ними скарбами та силами природи, які можна використати для загального господарства.

Держава може з причин загального добра вивласнити при­ватні економічні підприємства, придатні до соціялізації, на власність загалу. Вона може в наглячій потребі перевести в за­коні сполуку економічних підприємств, щоби забезпечити спів- ділання творчих сил народніх та при співучасте підприємців і робітників осягнути найкращі успіхи для продукції, розділу, ужитку, довозу, вивозу та означення ціли продуктів.

Взагалі робуча сила стоятиме під особливою охороною закона. Держава має виготовити закон загального соціального обезпеченна співучасте обезпечених. Вона має піклуватися зо­сібна середнім станом селянства, промислу й торгівлі. Підпри­ємці повинні разом з робітниками та на рівних правах взяти участь у спільному визначенні умов праці й заплати та у впливі на загальний економічний розвиток продукційних сил в державі. Держава має дати робітникам законне заступство їхніх інтересів; робітники мають утворити в підприємствах свої робітничі ради, над тими радами мають стояти в вищій інстанції фахові пові­тові ради, та над сими останніми в найвищій інстанції державна робітнича рада. Конституція признала сим корпораціям ріша­ючий вплив на весь процес продукції й обороту та на виго­товлення фахових законопроектів.

Державна влада. Загальна характери­стика.

Всюди слідний великий вплив теорії Ратенау-а (Rathenau) про нову державу та нове господарство („Der neue Staat^u, „Neue Wirtschaft*). —

Нова дерЖавна влада Німецької Держави задержала зо­внішні моменти звязкового устрою, але в дійсности сцентра- 346

дівувала далеко більше всі прояви державно-правного життя, ніж перед всесвітною війною. Відпали історично-династичні сепаратизми поодиноких німецьких держав; сі держави звяза- лися зі собою тіснійше спільним національним горем, та спіль­ною республиканською основою. Залишилися щоправда давні німецькі держави, як автономічні краї, та намісць ранійшої звязкової ради прийшла дерЖавна рада, як представниця ні­мецьких країв в загально-державному законодавстві та адмі­ністрації, — але поглублено вплив центральної державної влади в краях, та прикорочено привілейне становище звязкової ради. Німецька Держава є ще й сьогодні звязковою державою, але в дійсности залишилися тільки останки ранійшої звязковости, та держава наближується по правді до одноцілої держави з від­повідною децентралізацією, опертою на ранійших теріторіяльних основах. Кожний край мусить мати свій республиканский устрій, причім народне заступництво мусить вийти із загальних, рівних, безпосередніх, тайних та пропорціональних виборів. Законо­творча власть прислугує в усіх загально-державних справах цілій державі, тому державне право іде завсіди перед краєвим правом, краї мають обовязок виконувати право цілої держави та державна влада веде нагляд над краями, оскільки річ іде про справи, що належать до лєгіслятиви держави. Краї мають право лєгіслятиви тільки в тих межах, які залишає їм державне законодавство, причім усі важливі питання народньої політики, культури та економіки належати- муть виключно до цілої держави.

Законо­творча власть. Державний збір.

Законотворча власть держави прислугує державному зборові (Reichstag). Членами державного збору є заступники цілого народу, причім жінки зрівнано з мущинами. Державний збір вибирається на 4 роки. Він сам визначує відрочення та день поновних сходин. Президент держави може розвязати дер­жавний збір, але тільки раз з тої самої причини. Державний збір вибирає зпоміж себе провідника, заступників його та се­кретарів, він означує свій діловий порядок. Він делегує фахові комісії; на особливу увагу заслугує постійна комісія для за- граничних справ і для збереження прав народнього заступ­ництва супроти правління — обі ті комісії сходяться не тільки підчас нарад державного збору, але й після відрочення чи роз- вязання його. Державний збір покликує на жадання 1/5 своїх членів слідчі комісії, які переводять публичні розправи. Члени державного збору користуються правом іммунітету.

Загальний народній збір.

Державна рада.

Виконуюча власть.

Президент держави.

Про те державний збір не є одиноким ареопагом загально­державної лєгіслятури; побіч нього має загальний народній збір (референдум) великий вплив на законодавство. Третина дер­жавного збору або одна десятина всіх виборців можуть до­магатися предложения якогось законопроекту народньому збо­рові. Так само може державна рада винести протест проти рішення державного збору, зачим сей останній мусить щераз радити над законом, та як не прийде до згоди між держав­ним збором і державною радою, покликується до рішення на­родній збір. Про зміну конституції рішає дерЖавний збір ква­ліфікованою більшістю ГОЛОСІВ (2/з усіх присутніх членів та згода 2/з сих членів); крім сього може народній збір рішити зміну конституції більшістю управнених голосів.

У державній раді (Reichsrat) має кожний край бодай одного заступника. Більші краї висилають по одному заступнику на міліон мешканців. Делегатами країв до державної ради явля­ються члени їх правління. Провідником державної ради є оден із членів державного правління.

Участь державної ради в законодавстві лежить у тому, що законопроекти, які предкладає правління, приходять під роз­вагу державної ради. Але хоч державна рада не згодиться на проект правління, се останнє може його всетаки предложити державному зборові, та про те мусить подати аргументи свого відмінного погляду. З другого боку може державна рада пред­ложити такий законопроект, на який правління не годиться, але мусить також оправдати свій відмінний погляд. З того ба­чимо, що вплив державної ради на законодавство є тільки по­середній.

На чолі виконуючої власти стоїть президент держави з державним правлінням.

На президента держави перейшла головна частина влади німецького цісаря; але він не виповідає війни та не заключає мира, так само й союзи та договори з чужими державами потребують згоди державного збору; крім сього президент держави не єсть недоторкаємий, за згодою державного збору може народній збір його усунути.

Президента держави вибирає весь нарід; вибраний може бути лише Німець, що покінчив 35 літ життя.

Президент заступає державу на зовні; він висилає та прий­має дипльоматичних послів. Так само прислугує йому верховна команда над цілою оружною силою. В сім характері він іменує та усуває військові старшини. Президент держави стоїть також на чолі цивільної адміністрації, іменує та усуває урядників або переносить се право на инші уряди. Він має право помилу­вання за карні вчинки, але загальні амнестії належать до ком­петенції державного збору.

Всі розпорядки президента держави потребують крім його підпису ще підпису канцлера або компетентного державного міністра. Президент покликує канцлера та на його внесок усіх державних міністрів. Канцлер і міністри мусять мати довіря державного збору. Якщо більшість державного збору відмовить їм довіря, мусять податися до демісії, і то з канцлером ціле міністерство, або коли недовіря торкається одного міністра, якраз сей міністер. Канцлер означує головні напрямки дер­жавної політики та відповідає за неї перед державним збором.

Канцлер з міністрами представляють державне правління. Ціле правління радить над законопроектами, призначеними під ухвалу державного збору, та над усіми справами, які закон зосібна приписує, або які належать рівночасно до компетенції ріжних міністерств. Міністри, що нарушили державну консти­туцію або инший державний закон, відповідають перед дер­жавним судом; внесок на обвинувачення мусить бути підписаний найменше 100 членами державного збору. —

Судейська власть.

Про судейську власть приняла нова німецька конституція загальні постанови инших конституційних систем. —

г) Новий державний устрій Австрії та Чехо- Словаччини.

Крім Західно-Української Народньої Республики (пор. під б.) проголосили після розвалу Австрії свою самостійність: Чехо- Словаччина, Німецька Австрія, Югославія, Угорщина та Польща; частина західно-південних земель перейшла до Італії, східна частина колишньої Угорщини до Румунії. В нових державах заведено нове державне право; але не всі нові конституції мають для розвитку державного права в Европі однакове зна­чіння. На сьому місці мусимо обмежитися па дві системи: австрійську та чешську; австрійську тому, що пішла новими шляхами, та на протязі короткого часу виказала два ріжні типи державних новотворів і через те для державного права матиме більше значіння, ніж перед всесвітною війною — а чешську тому, що вона являється типом устрою малої дер-

І. Новий устрій Австрі.

а) Перший період — провізо- ричного правління.

Провізо- ричний національ­ний збір, державна рада.

державні секретарі та дер­жавне правління.

жави, яка вступаючи в спільноту європейських держав стремить зі свідомістю до того, щоби з тривкою організацією одноцілої держави відіграти в сій спільноті визначну культурну ролю.

І. Хоч як коротка історія нового державного устрою Австрії, вона ділиться на 3 періоди: перший період провізо- ричного правління — централістичний; другий період уста­новчих зборів — перехід з централістичної системи у звязкову; третій неріод дефінітивного правління — звязковий.

а) Перші основи нової конституції дав „провізоричний національний збір*, який склався з попередніх німецьких членів австрійського парляменту. Зараз у першій постанові з дня ЗО жовтня 1918 р. він зазначив, що весь правний устрій матиме тільки провізоричну правну силу аж до моменту, коли збе­руться установчі збори. Тому перша постанова провізоричного національного збору торкнулася тільки наглячих питань, які виринули в моменті переходу в нову форму правління. Зако­нотворчу власть признано провізоричному національному збо­рові, виконуючу осібному екзекутивному виділові, вибраному із згаданого збору. Сей виділ назвався „дерЖавною радою*. J∖p державної ради увійшли три президенти національного збору та 20 инших членів, вибраних сим збором. Трьох президентів делегували 3 партії, соціяльно-демократична, христіянсько-су- спільна та німецько-національна. Державна рада вибрала зпо- між себе державного нотара для списування актів державної ради. Три президенти з канцлером та нотарем представляли директорію державної ради. Державна рада мала радити над законопроектами, оповіщувати їх, та видавати виконуючі роз­порядки. Про те вона не могла сама вести державної управи, та мусіла переказати її уповноваженим „дерЖавним секре­тарям*, що вступили в місце давних міністрів. Міністерства перехрещено на „дерЖавні уряди*. Державних секретарів по­кликувала державна рада, але національний збір мав визна­чувати межі їх уповноваження. Збір державних секретарів являвся дерЖавним правлінням-, державна рада визначувала провідника державного правління.

Ce були головні норми першої конституційної постанови. Доповнення сих норм стрічаємо щойно в законі з 12. листо­пада 1918 р.

Тут сказано, що Німецька Австрія є демократичною рес­публикою і складовою частиною Німецької Держави, притім заповіджено осібні закони, які мали управильнити участь Ав­стрії в законотворчій та виконуючій власти Німецької Держави, але сен-жерменський договір не дозволив на злуку. Те правне становище, яке в колишній Австрійській Монархії прислугувало цісареві, переказано державній раді. Так перейшло на державну раду м. и. право виповідати війну чи заключати мир, право санкції краєвих законів ітд.

Та на сьому не зупинилися правні постанови провізорич- ного устрою. Дальші зміни та доповнення стрічаємо в законі з 19. грудня 1918. Тут означено правне становище трьох пре­зидентів. Вони рівноправні; оден із них вів провід національ­ного збору (президент збору), другий провід державної ради (президент ради), третій стояв на чолі державного правління (президент кабінету). Вони умовлялися зі собою про порядок урядовання та мінялися у своїх функціях що тижня. Три пре­зиденти разом становили під проводом президента кабінету директорію державної ради (без державного канцлера та но- тара, як ще було постановлено ЗО. жовтня 1918 р.). Директорія могла в дуже наглячих випадках, якщо не радила державна рада, видавати розпорядки, які належали до компетенції сеї останньої, але мусіла постаратися до 3 днів о затвердження розпорядку державною радою. Директорія мала право керму­вати справами оружної сили та іменувати вищих урядників. Державний канцлер мав обовязок вести нагляд над співпрацею державних урядів та зберігати спільні інтереси верховних ад- міністраційних органів.

Права лєїіслятивної ініціятиви не признано державному правлінню, тільки державній раді; крім сього залишилася іні- ціятива за членами національного збору. Оповістка постанов та законів національного збору була річю державної ради. Але коли вона мала сумніви з огляду на виконання постанови на­ціонального збору, могла здержати оповістку та до 10 днів завернути постанову назад до національного збору, подаючи мотиви. Якщо про те національний збір залишився при своїй попередній постанові, державна рада мусіла його оповістити. Державні договори підготовлювалися в державнім уряді за- граничних справ, та до важности треба було затвердження державної ради. Але торгівні договори з другими державами і такі, що торкалися границь держави, потребували затвер­дження національного збору.

Взагалі австрійський національний збір уважав себе в сьому періоді справді провізоричним, відкладаючи виготовлення повної

Становище державної ради.

Трьох прези­дентів. Директорія.

Леґі- слятивна ініціятива.

Леґі- слятивна діяльність прові- зоричного національ­ного збору.

Організація країв.

б) Другий період — установчих зборів.

конституції до установчих зборів. Із конституційних законів, які він іще видав, заслугує побіч закона про оружну власть, про державний рахунковий трибунал, про заснування адміні- страційного та конституційного трибуналу, про судейську власть ітд., головно закон з 14. листопада 1918 р. про переєм дер­жавної власти в краях.

Виходячи із того, що держава має бути одноціла, цен­тралістична, національний збір мусів знести давні краєві сойми та давні краєві виділи. Закон з 14. листопада 1918 р. поста­вив на їх місце нові назви, нові інститути, але не визначивши як слід нової компетенції, не вспів вирішити питання про правне відношення краєвої власти до державної. Краї одержали па­родию репрезентацію краєвих інтересів у т. зв. „провізоричних краєвих зборах" та свою екзекутиву в т. зв. „краєвих радах". Краєві ради мали вибиратися із членів краєвих зборів. Краєві збори мали вибрати зпоміж себе начальника краю та 2—4 його заступників. Начальник краю та його заступники мали вести провід на засіданнях краєвих зборів і кермувати уря­довими ділями краєвої ради. Вони й мали репрезентувати „краєве правління". Краєва рада мала іменувати краевого ди­ректора, котрий являвся безпосереднім шефом усіх урядників краєвої ради; він був рівночасно найвищим екзекутивним ор­ганом краевого правління. Краєве правління мало однак по­ступати по вказівкам центрального правління та відповідати перед центральною владою. Закони ухвалені краєвими зборами, підлягали сакції державної ради, яка — як було сказано — переняла функції монарха колишньої Австрії.

Але краї не холіли піддатися сій консеквенції централі­стичного устрою, та станули в опозицію до провізоричної державної влади. Настав хаос у відношенні країв до централі, який проявлявся щораз виразнійшим змаганням до повної еманципації країв від загально-державної централізації.

Провізоричний національний збір виготовив виборчий закон для установчих зборів з дня 18. грудня 1918 р. та доповнив його ще законом про виборчий трибунал з дня 6. лютого 1919 р. і так довершився перехід до установчих зборів, причім (18. грудня 1918 р.) зазначено, що установчі збори мають бути вибрані на 2 роки. —

б) 3 вибором установчих зборів почався другий період в історії нової австрійської конституції. Вони ухвалили діло- відну установу для себе та приступили до зміни провізоричних установ (під а), задержуючи все те, що могло мати тривкійше значіння для збереження безпосередньої тяглости історичного розвитку. Але й вони не були в силі приступити зараз до дефінітивної конституції. Нові конституційні постанови унор­мовано покищо в 3 головних законах: з 12. марта 1919 про форму держави; з 14. марта про народне заступництво; та з 14. марта 1919 про державне правління.

В законі про форму дерЖави затверджено провідні думки нровізоричного національного збору про демократичну респу­блику і про складову частину Німецької Держави.

Закон про народне заступництво визнав установчі збори найвищим органом народу та найвищою властю республики. На сій основі установчі збори признали собі — відмінно від провізоричного національного збору (під а) — право рішати про війну та мир. Але вони визначили тільки одну парла­ментарну сесію на весь час свого 2-річного істнування, та ніхто не смів відрочувати сесії, тільки сама палата, так як вона сама й могла рішати про час нового скликання; на жадання бодай 50 послів можна було скликати установчі збори навіть перед часом, означеним самими зборами. Відмінно від прові­зоричного національного збору (під а), установчі збори ви­бирали тільки одного президента та двох його заступників, що мали заступати президента в разі його перешкоди.

Знесено державну раду та державну директорію (пор. під а); їх функції перейшли головно на державне правління, себ-то кабінет. Кабінет мав право вносити законопроекти до уста­новчих зборів; крім сього се право прислугувало послам. Мав кабінет сумніви щодо виконання постанови установчих зборів, то міг до 14 днів звернутися з представленням мотивів до збо­рів, зачим збори мусіли розважити, чи стояти при попередній постанові, чи її змінити. Рішили вони, що попередня постанова має залишитися, то кабінет не міг уже здержати оповіщення Закони установчих зборів підписував президент, та контрасигну­вали державний канцлер і той державний секретар, що мав закон перевести.

Компетенція установчих зборів мала обіймати не тільки законотворчу власть, але й контролю виконуючої власти. Для переведення постійного звязку між законотворчою та викону­ючою властю покликано т. зв. головну комісію, яку установчі збори вибирали зпоміж себе. Ся комісія складалася з 3 пре­зидентів палати та 11 членів цілої палати, ^вибраних пропор- ціональним голосуванням. Головну комісію скликував прези­дент; він визначував також предмет нарад. Головна комісія мала обовязок радити перманентно аж до вибору нової комісії. На зборах та инших комісіях могли являтися представники правління та забирати голос; натомісць на головній комісії вони могли брати участь тільки тоді, коли їх покликав пре­зидент. Засідання головної комісії мали довірочний характер.

Закон про форму держави,

Закон про народне заступ­ництво.

Зміни устрою супроти першого періоду.

т. зв. головна комісія.

Відно­шення держави до країв.

Найбільшу вагу мають постанови сього закона про відно­шення держави та її лєґіслятиви до країв. По сьому закону слідує відріжнити дві категорії краєвих законів, себ-то постанов краєвих зборів, перші, що до їх виконання треба співучасти державного правління, другі, що не потребують сього та є важні без такої співучасти. Краєві закони останньої категорії ухва­люються краєвими зборами, та оповіщує їх начальник краю зі своїм підписом і підписом краевого директора; опісля сл дує опо­вістка в краевому вістнику законів. До важности краєвих законів першої катеґорії, які вимагають співучасти державного пра­вління, треба ще крім сього підпису компетентного державного секретари та державного канцлера. Підпис згаданих членів державного правління повинен наступити до 14 днів, але на протязі сього часу державне правління може відмовити свого підпису, подаючи мотиви. До сього треба ухвали цілого дер­жавного правління, та про сю ухвалу слід повідомити в свому часі дотичне краєве правління. Всеж таки краєві збори можуть і після відмови державного правління залишитися при своїй попередній постанові, але тоді краєвий закон оповіщується без контрасигнації державного правління, та має всеж таки правну силу. З другого боку є загальний припис, що кожне краєве правління має обовязок краєві законні постанови, чи першої чи другої категорії, подавати негайно до відома державного правління; державне правління може: 1) до 14 днів, як супроти постанов установчих зборів, внести представлення з мотивами, та на протязі сього часу не можна оповіщувати краевого закона без виразної згоди державного правління (сі „предста­влення* не обмежуються тільки на „сумніви щодо виконання*, як при державних законах) — краєві збори можуть одначе опісля залишитися при своїй первісній постанові; 2) крім сього прислугує державному правлінню право оспорювати краєвий закон, якщо він противиться конституційним правним при­писам; таке оспорення слідує внести до 14 днів до конститу­ційного трибуналу, та краєве правління не може його доти оповістити, доки конституційний трибунал не рішить справи по думці конституційности закона.

Вже із того стану річи слідує, що установчі збори збли­жалися в законі про народне заступництво до конструкції звяз- кової держави, даючи краєвим заступництвам далеко ідучі прерогативи самостійної лєґіслятиви. Але через те, що побіч народньої палати не встановлено загального звязкового за­ступництва, та не споруджено самостійного апарагу держави — період установчих зборів можна вважати тільки перехідною стадією від одноцілої держави до звязкової.

Дуже важливі доповнення нової конституції подає закон про державне правління.

ДерЖавне правління вибирається на внесок головної ко­місії установчих зборів. Вибирають його установчі збори по­іменним голосуванням. Tак само покликується поодиноких членів державного правління. Доки не покликано нового пра­вління, залишається на запорядок президента (палати) попе­реднє правління, або він покликує на сей час кермуючих урядників державних урядів до дальшого ведення діл. Установчі збори можуть відмовити довіря державному правлінню або поодиноким його членам — тоді вони мусять податися до демісії. Ce може наступити також на бажання самого правління або поодиноких його членів. Формальність звільнення з уряду належить до президента.

Взагалі президент установчих зборів одержав у згада­ному законі визначне правне становище в державі, яке зрівнало його до певної міри з иншими президентами республик. Крім повище згаданих прав має президент ось які прерогативи: Він іменує та затверджує вищих урядників і публичні ор­ґани на внесок державного правління. Він іменує також пре­зидента державного рахункового трибуналу на внесок головної комісії установчих зборів. Дотичні акти президента контрасигнує державний канцлер. Так само прислугує президентові право помилування від кари за карні переступи на внесок держав­ного секретари юстиції; сей акт контрасигнує державний канцлер і державний секретар юстиції. Президент заступає республику на зовні, приймає та удостовірює чужих послів; він ратифікує державні договори, що їх затвердили установчі збори або приняв кабінет.

Державне правління поділено на 10 дерЖавних урядів; признано можність покликування державних секретарів без

Закон про державне правління.

Становище президента установчих зборів.

Державні уряди.

Закон про оборотові ради.

в) Третій період — звязкової конститу­ції. Історія.

портфелю, та державних підсекретарів для помочі секретарям. З державними секретарями зрівнано також президента державної комісії для соціялізації. На чолі державної канцелярії станув державний канцлер, котрому до помочі додано віцеканцлєра; уряд державного нотара знесено. Близче визначення компетенції державних урядів переказано розпорядкам правління за зго­дою головної комісії установчих зборів. —

Ce булиб найважнійші конституційні постанови сього пе­ріоду австрійської конституції. Соціялістична перевага уста­новчих зборів причинилася до того, що модерні ідеї нової конституції Німецької Держави, головно з огляду на відно­шення держави до соціяльного проблему, знайшли могутніх приклонників в Австрії. На сій основі сконструовано осібну державну організацію інтересів робітничого стану в законі про оборотові ради з 15. мая 1919. (Щодо сього питання Австрія дала щойно почин; за нею приняла Німецька Держава осіб­ний закон про оборотові ради з 14. лютого 1920, та Hexo- Словаччина закон з 12. серпня 1921). —

У сьому періоді зайшли ще дві важливі події, а саме: заключения сен-жерменського договору, який Німецькій Австрії не дозволив на злуку з Німецькою Державою та для держави приняв назву: „Австрії," а по друге скорочення лєгіслятивного періоду установчих зборів до 31. жовтня 1920. Установчі збори ухвалили ще дефінітивний виборчий закон до національного збору (закон з 20. липня 1920) і дефінітивну конституцію для нової звязкової держави (закон з 1. жовтня 1920), яка ста­новить основу третього періоду австрійської конституції та обовязує дотепер.

в) Звязкова конституція австрійської держави мала свою історію, яка криє в собі богато цінного матеріялу для кон­струкції модерної держави найновійших часів. Тому мусимо на сьому місці на ній зупинитися.

Міродайні круги установчих зборів були переконані, що не можна довго задержати централістичну конструкцію ав­стрійської держави, та що дефінітивна конституція не зможе вдоволитися тим станом, який у відношенні до країв приняли установчі збори, але що мусить приняти в майбутньому звяз- ковий принців. Тому праці над новою конституцією почалися уже в маю 1919 р. Перший проект звязкової конституції вий­шов від христіянсько-суспільної партії (14. мая 1919) в якій принято двопалатну систему („народня палата" та „станова палата" — ся остання, як репрезентантка країв у звязку дер­жави), причім президента звязкової держави мали вибирати обі палати разом на 2 роки. Дальші проекти звязкової конституції зладив конституційний відділ державної канцелярії на припо- ручення канцлера Дра Реннера. Найважнійша роля в зладженню сих проектів припала професору Др. Кельзену.

В половині жовтня 1919 зійшлися коаліційні партії для обговорення сього питання, та видали спільний коммунікат. Про­відні думки сього коммунікату були такі: Австрія має бути звязкового державою. Лєгіслятиву звязку мають представляти національні збори і звязкова рада на взір нової конституції Німецької Держави. Компетенція звязку ліає бути таксативно вичислена, та що не належить до звязку, має ipso facto при­пасти компетенції країв. До звязку мають належати: загранична політика, оружна сила, цивільне й карне право, економічна лєгіслятива та адміністрація, оскільки сього вимагатиме єдність економічної области, дальше вищі школи, охорона та обезпека робітників; щодо инших шкільних та земельних справ мусить звязок ограничатися до рамових законів. Звязкова лєгіслятива має розділювати податкові джерела між цілу державу та краї. Конституція мусить визначити права громадян та відношення церкви до держави. Вкінці з реформою конституції слідує пе­ревести реформу адміністрації в демократичному дусі. Підго­товлений цілої реформи припоручено проф. Др. М. Майрові, якого вибрано державним секретарем без портфелю для пере­ведення сеї ціли.

Др. Майр взяв оден із проектів, приготовлених державною канцелярією, та поробивши деякі зміни, вибрався на переговори з політичними партіями поодиноких країв і осягнув повне порозуміння. Але правління не спішилося з проектом, тому краї скликали конференцію до Сальцбурга (в лютім 1920) та до Лінцу (в квітні 1920), щоби приспішити справу звязкової конституції. Сій останній конференції предложив проф. Др. Майр первісний проект з відповідними модифікаціями; крім сього предложила соціяльно-демократична й велико-німецька партія свої проекти.

Соціальні демократи предложили оден з проектів проф. Дра Кельзена. По сьому проекту держава не має окремого звязкового президента, та начальне становище в державі по­винно припасти президентові національного збору. Звязкова рада повинна бути зложена пропорціонально, себ-то у відно­шенні до числа населення. Велику вагу кладе проект на основні права громадян на взір нової конституції Німецької Держави, причім ще сильнійше зазначено розлуку церкви від держави та школи від церкви і звернено більшу увагу на перетворення „політичної демократії в економічну демократію". Сей проект, який щодо инших питань годився чимало з проектом проф. Дра Майра, поширено опісля окремими постановами про „де­мократизацію загальної адміністрації", та представлено в формі внеску установчим зборам (внесок посла Абрама і тов.).

Проект велико-німецької партії основувався на постановах нової Німецької конституції. Звязкового президента має вибрати весь нарід; він матиме право санкції загальних законів, має покликувати звязкове правління, розвязувати звязковий збір, має начальну власть над військом і т. д. Економічна органі­зація держави має ділитися на 3 економічні комори: повітову, краєву та загально-державну. Отсі комори мають складатися з представників робітників та підприємців. Вони матимуть з огляду на лєґіслятиву тільки дорадне становище. Сей проект предложено установчим зборам у формі внеску (посла Дінг- гофера і тов.).

Конференція в Лінцу, на якій предложено згадані проекти, привела до великого зближення між становищем соціяльно- демократичної та христіянсько-суспільної партії, але не завер­шила порозуміння, та наслідком щораз більшого роздору між сими партіями не могла й визначена до сього діла комісія (Реннер, Фінк, Майр, Кельзен) довести до остаточного резуль­тату. На сій комісії виніс Др. Реннер м. и. жадання, щоби в конституції зазначено зосібна також загальне правне стано­вище та компетенцію громад.

Після розбиття коаліції між христіянськими суспільниками а соціяльними демократами прийшло до демісії коаліційного правління, та нове правління не могло вже перевести порозу­міння між партіями. Справу порозуміння переймила тепер кон­ституційна комісія установчих зборів, якій вдалося під прово­дом Дра Бауера предложити остаточний законопроект. Дня 1. жовтня 1920 приняли установчі збори нову конституцію.

Склад нової австрійсь­кої консти­

туції.

Нова звязкова конституція Австрії складається з 7 відділів: 1. Загальні постанови; 2. законодавство звязку; 3. екзекутива звязку; 4. законодавство та екзекутива країв; 5. рахункова контроля звязку; б. Гарантії устрою та адміністрації; 7. кінцеві постанови.

Австрійська держава являється звязковою державою; вона є республикою. Звязкова область обіймає спільну монетарну, економічну й цлову область. Кожний край, що належить до звязку, матиме своє питоме краєве громадянство.

Звязковнй характер республики.

Компетен­ція звязку, та відно­шення до компетен­ції країв.

Конституція визначує виразно границі компетенції цілої звязкової держави; що не зазначено виразно як круг ділання звязку, належить до компетенції країв.

Компетенція цілого звязку обіймає 3 категорії: перша категорія обіймає справи, щодо яких лєгіслятива і екзекутива належить до звязку; друїа такі, щодо яких лєгіслятива нале­жить до звязку, екзекутива до країв; третя такі, щодо яких звязок видаватиме основні норми, а краї виконуючі норми, при чому й екзекутива належатиме до країв.

Лєгіслятива й екзекутива належить до звязку в ось яких справах: 1. конституційні закони звязку; 2. зовнішні справи, а саме: відносини до заграниці, державні договори, інтернаці­ональний економічний оборот; означення границь держави, цлові справи; 3. норми про вїзд та виїзд із держави; 4. норми про фінанси звязку; 5. норми про гроші, кредит, банки та біржі, міри, ваги і т. д.; 6. цивільне й карне право, судівництво, адмі- ністраційна юрісдикція, авторське право, пресове право, справи * нотарів, адвокатів та подібних правних звань; 7. право товариств і зборів; 8. справи ремесла та промислу (м. и. патентове право, право охоронної марки, комори для торгівлі, ремесла та про­мислу і т. д.); 9. справи загального обороту й лучби (головно справи залізниць, воздушної та водної плавби і т. д.); 10. справи копалень, сплавних вод, каналів, користування водною силою, загальні норми про електричні заснови іт.д.; 11. робітниче право; 12. санітарне право з виїмком похоронів, рятункової акції та громадської санітарної акції; ветеринарські справи та акція виживлення; 13. наукові, мистецькі та фахово-технічні справи, віроісповідні справи, перепис населення й статистика, фундації й заклади, які виходять поза межі інтересів дотичного краю; 14. звязкова поліція й жандармерія; 15. військові справи та всі справи, що виринають з нагоди війни; 16. звязкові уряди й службове право звязкових урядників.

Лєгіслятива належить до звязку, екзекутива до країв в ось яких випадках: 1. державне громадянство та громадська при­належність ; справи, які торкаються особистого стану громадян та поліція над чужинцями; 2. заступство заводовових інтересів, оскільки не підходять під першу категорію та не торкаються рільничих ні лісних справ; 3. публичні посередництва; 4. пуб- личні датки, яких не стягає сам звязок; 5. все, що торкається амуніції, пороху, инших вибухових матеріялів, зброї та авто­мобілів; 6. справи мешкань для населення; 7. адміністраційне поступовання і адміністраційне карне право.

Вкінці третя категорія, по якій до звязку належать тільки загальні основні принціпи, а все друге до країв, обіймає такі справи: 1. організацію управи країв; 2. охорону вбогих; по­літику вдержання населення; старівлю про материнство, діти та молодь; опіку над народніми масами; лічничі інституції, купе­леві місця і т. д.; 3. охорону суспільности від злочинців, за­недбаних та небезпечних осіб; 4. публичну поміч для позасу- дового посередництва в спорах; 5. робітниче право, оскільки ходить о рільничих та лісних робітників та урядників; 6. зе­мельну реформу; 7. лісне право та охорону ростин від шкоди; 8. справи, що торкаються елєктричности, та водне право, оскільки не належить до першої категорії; 9. будівельні справи; 10. службове право публичних урядників краю.

Крім сього передбачено в конституції, який вплив припадає на звязок та на поодинокі краї з огляду на розділ поборів. До звязку належить лєгіслятива й екзекутива при означуванні, які датки припадають на звязок, на краї та на громади, яка участь припадає краям чи громадам в прибутках звязку, та які причинки має звязок давати на видатки країв і громад. Натомісць краї означують, які краєві побори перенести на гро­мади, яку участь матимуть громади в прибутках країв, та оскільки краї мають причинитися до видатків громад.

Політичні державні договори, яких зміст зміняє закони, потребують до важносте затвердження національної ради.

Законо­творча власть звязку.

Національ­на рада.

Оскільки іде річ про виконання державних договорів, то краї мусять зі свого боку зробити все, що належить до їх компе­тенції та що потрібне до переведення договору. Колиб однак краї не зробили сього на час, то компетенція переходить на весь звязок. Взагалі до звязку належить верховна контроля в усіх справах, що торкаються виконання заключеного дер­жавного договору, хоч вони належать до самостійного кругу ділання країв. —

Законотворча власть звязку належить до національної ради, звязкової ради й звязкового збору.

Національну раду вибирає населення цілого звязку рівним, безпосереднім, тайним, особистим та пропорціональним ви­борним правом мущин і жінок, що покінчили 20 літ життя. Лєгіслятивний період національної ради триватиме 4 роки. Тільки сама національна рада може себе відрочувати; після відрочення скликує її президент ради; він мусить скликати її, якщо сього зажадає бодай ι⅛ членів або звязкове правління. Національна рада може себе й розвязати перед кінцем лєгі- слятивного періоду.

Вона вибирає зпоміж себе президента, другого й третього президента.

До звязкової ради висилають краї своїх представників, яких число означується відповідно до числа громадян дотичного краю. Побіч членів вибирається таке саме число заступників. Представників та їх заступників вибирають сойми на принціпі пропорціональности, з тим, що партія, яка при останніх сей­мових виборах мала на другому місці найбільше число членів, повинна мати бодай оден мандат до звязкової ради. Членів звязкової ради можна вибирати й зпоза сойму. Звязковій раді проводять по пів року представники поодиноких країв, вибрані на першому місці, причім краї слідують після себе по азбуці.

Національна рада сходиться разом зі звязковою радою в т. зв. звязковому зборі, який є покликаний вибирати пре­зидента звязку, заприсягти його, та рішати про виповідь війни.

Законна ініціятива належить до членів національної ради й до звязкового правління. Звязкова рада може представляти законопроекти щойно за посередництвом звязкового правління.

Якщо бодай 200.000 управнених до голосування виборців, або бодай половина виборців 3 країв предложить проект, то звязкове правління мусить представити його національній раді. Такий проект називається народнім побаЖанням (Volksbegehren).

Проти ухвали національної ради може звязкова рада ви­нести протест. Протест звязкової ради здержує промульгацію закона; звязкова рада мусить одначе до 8 неділь від приходу повідомлення про ухвалу передати протест на письмі з моти­вами. Залишиться національна рада всеж таки при своїй пер­вісній ухвалі, а саме при участи бодай половини всіх своїх членів, то первісна ухвала стає правосильною та мусить бути опублікована.

Національна рада може ухвалити або більшість її членів зажадати, щоби ухвалу національної ради предложено до за­твердження народніх зборів.

Зміна основних законів потребує кваліфікованої більшосте

Звязкова рада.

Звязновий збір.

Законна ініціятива.

Народні збори.

Виконуюча власть.

Президент звязку.

Звязкове правління. Міністри.

голосів національної ради (з 1/2 всіх членів 2∕₃ голосів). Зміна цілої конституції мусить бути затверджена народніми зборами усего населення.

Народні збори, запоряджує президент звязку. —

Президент звязку стоїть на чолі виконуючої власти звязку. Його вибирає звязковий збір тайним голосуванням на 4 роки, зпоміж управлених до голосування виборців, що перед 1. січня дотичного року покінчили бодай 35 літ життя.

Президент заступає республику на зовні, приймає та за­тверджує заграничних послів, затверджує конзулів та заключує догсвори з державами. Він має право іменувати звязкових урядників і офіцирів, надавати титули, помилувати засуджених, лагодити визначені кари та карні наслідки, визнавати непра- весні діти правесними і т. д. Але всі акти президента потре­бують контрасигнації канцлера або компетентних звязкових мі­ністрів.

За нарушения конституції відповідає президент перед звяз- ковим збором; на внесок звязкового збору видає конститу­ційний трибунал засуд. За инші вчинки, що не слідують з по­літичної функції, відповідає президент тільки тоді, коли ком­петентна власть того зажадає та національна рада ухвалить передати справу звязковому зборові; слідство може відбутися тільки за згодою звязкового збору.

Верховна управа звязкових справ належить до звязкового правління. До нього належать усі звязкові міністри зі звязковим канцлером на чолі. Віцеканцлєр заступає канцлера в його діяльности. Внесок покликання звязкового правління предкладає головна комісія національної ради, після чого вибирає його національна рада поіменним голосуванням. До звязкового пра­вління можна покликати управнених до вибору членів наці­ональної ради, але й зпоза ради.

Правління залежить від довіря національної ради; якщо більшість національної ради відмовить всім або поодиноким членам свого довіря, вони мусять податися до демісії.

Звязкові міністри є начальниками своїх ресортів, виїмково можна визначувати й міністрів без портфелю. Національна рада встановлює також державних секретарів до помочі мі­ністрів.

Міністри відповідають за правні нарушения при викону­ванні свого уряду за згодою національної ради; національна рада обвинувачує, конституційний трибунал видає засуд.

Судетська власть належить до звязку. Конституція приняла загальні норми про свободу судейського стану й про загальні права громадян до законно усталеної судейської власти. Суди не мають права провірювати важности формально оповіщених законів. Колиж суддя має сумніви щодо законности розпо­рядку, повинен перервати розправу та предложити конститу­ційному трибуналові внесок на знесення розпорядку.

Конституція матиме свою запоруку в конституційнім три­буналі, адміністрація держави в адміністраційнім трибуналі.

Конституційний трибунал рішає всі правні домагання супроти звязку країв та громад, яких годі порішити звичайним шляхом права. Він рішає компетенційні конфлікти між судами та адміністраційними урядами, між адміністраційним трибуналом та иншими судами, між звязком та краями і між поодинокими краями. Він рішає про незаконність розпорядків, про некон­ституційність краєвих чи звязкових законів, вирішує питання про спірність виборів до національної ради, звязкової ради, краєвих соймів та инших репрезентаційних тіл; хоронить за- поручені конституцією права громадян; розсуджує нарушения міжнароднього права, та видає засуди на президента звязку, звязкових міністрів, членів краевого правління і начальника краю на внесок компетентної власти.

Адміністраційний трибунал є найвищою інстанцією при нарушуванні прав якоїсь особи через безправне вирішення або безправний запорядок адміністраційної власти. Питання, які мають вирішувати урядники шляхом свобідного осуду (nach ігеіеш Ermessen), не належать до компетенції адміністраційного трибуналу. —

Краї мають свою власну леґіслативу й екзекутиву.

Законотворча власть країв належить до соймів. Виборче право до соймів опирається на тих самих загальних принціпах, що виборче право до національної ради, з тим, що воно об­межується звичайним осідком у дотичнім краю.

Сеймові ухвали мусять ще перед оповісткою бути подані до відома компетентному звязковому міністерству. Міністерство може до 8 днів проти сеймової ухвали винести протест, по­даючи мотиви; але сойм може все таки повторити сю ухвалу, та коли се відбулося в присутности бодай половини всіх сей­мових послів, ухвала стає правосильною, та може бути як слід оповіщена.

Сойми можуть в рамцях звязкової конституції ухвалити

Судейська власть.

Конститу­ційний та адміністра- ційнип трибунал.

Законо­творча власть країв.

Виконуюча власть країв.

Без­посередня та посередня управа звязку в краях.

Загальні норми про громади. Громадська самоуправа.

собі свої питомі краєві конституції; до сього треба однак кваліфікованої більшосте голосів (з 1/2 всіх членів 2/3 голосів).

На внесок звязкового міністерства може президент звязку розвязати краєвий сойм, за згодою звязкової ради.

Виконуюча вдасть країв належить до краевого правління. Вибирає його сойм з управнених до вибору осіб, без огляду на те, чи вони справді належать до сойму, чи є поза соймом. На чолі краевого правління стоїть начальник краю з відпо­відним числом заступників і дальших членів. Для внутрішного діловоду призначується до помочі начальника краю осібного краевого директора.

В краях переводить центральна власть свою адміністра­цію або безпосередньо через свої звязкові орґани, або через начальника краю та краєві уряди. В першому разі говоримо про т. зв. безпосередню управу звязку, в другому про т. зв. посередню управу звязку. В справах останньої категорії начальник краю та краєві уряди мусять придержуватися приписів звяз­кового правління. На безпосередню управу звязку краєві власти не мають впливу.

На чолі краю стоїть начальник. Члени краевого правління відповідають за порушення права при виконуванні урядових діл; сойм обвинувачує їх, конституційний трибунал видає засуд. Краї можуть щоправда між собою умовлятися в справах, які належать до краєвої компетенції, але вони мусять про се повідомляти звязкове правління.

Вкінці видає австрійська конституція загальні норми про громади.

Принято як провідний принціп самоуправу громади. Всеж таки громади підчинюються краям.

Кожна громада матиме своє громадське заступництво й громадський уряд. Вибори до громад основуються на тих самих принціпах, що й вибори до національної ради. Поділ компетенції між громадські заступництва та громадські уряди має визначити лєгіслятива звязку або країв відповідно до своєї загальної компетенції.

До кругу ділання громад належать зосібна: 1. старівля про безпечність особи й власности; 2. ратункова акція; 3. удер­жання доріг, площ та мостів у громаді; 4. льокальна дорогова поліція; 5. полева поліція; 6. торгова поліція; 8. будівельна й огнева поліція. Громади являються свобідними економічними організаціями; вони мають право посідати та набувати майно, 364

орудовати сим майном, вести підприємства, проводити само­стійну господарку та стягати датки. —

II. Оскільки нова австрійська конституція має велике значіння в історії устрою звязкової держави, остільки нові конституційні закони Чешско-Словацької Республики важливі не так з огляду на концепцію центральної влади, як з огляду на конструкцію льокальної управи та відношення її до центральної власти. Тому в сім короткім начерку звернемо головну увагу на се останнє питання, торкнувшися лише коротко центрально-дер­жавного устрою.

Ще заки Чешсько-Словацька Республика приступила до проголошення конституційної грамоти, вона видала 2 закони про громадський устрій, а саме в першу чергу закон з 31. січня 19*19 р. про виборче право до громад, а в другу чергу закон з 7. лютого 1919 р. про зміну та доповнення громадських уста­нов. На сьому місці зупинимося коротко на сьому останньому законі. Він змінив перш за все назви громадського представ­ництва — громада матиме два головні орґани: громадське заступництво та громадську раду. Збори громадського заступ­ництва мають бувати бодай раз на 2 місяці; крім сього треба скликати такі збори на жадання */< всіх членів.

Громадська рада радитиме під проводом начальника гро­мади над льокальними справами, яких не застережено виразно громадському заступництву та по постановам сього останнього чи по закону не перенесено на начальника громади. Засідання громадської ради бувають звичайно раз у тижні, та не є пуб- личні. Громадська рада може встановити окремі комісії, що відбувають наради відповідно до потреби.

Крім сього громади мають своїх концептових та фахових урядників, які мають брати участь в зборах громадського заступництва, громадської ради та поодиноких комісій з до- радним голосом.

В законі зменшено компетенцію громад, та відібрано їм ось які справи: річеві видатки на народне шкільництво, полеву, охоронну, санітарну та обичаєву поліцію, будівлю та удержання доріг, справи вбогих і добродійні заклади. Ті справи передано вищим самоуправним тілам та центральній адміністрації.

Закон видав осібні постанови про економічну управу. Гро­мадська рада має ухвалювати видатки з прибутків громади і тих закладів, підприємств, фондів та фундацій, якими громада управляє. На основі тих ухвал видає начальник громади при- поручения до виплати. Тільки в наглячих та непередбачених випадках, що не терплять проволоки і грозять шкодою, може сам начальник громади переказати на власну відповідальність потрібні суми, але мусить предложити свій розпорядок най- близчій громадській раді, або коли ходить о видатки, не покриті прелімінарем, громадському заступництву до затвердження. Кожна громада мусить мати фінансову комісію, що складати­меться в половині з членів, вибраних громадським заступництвом, та в другій половині призначених контрольним урядом, який вислухає до того внесків поодиноких виборчих груп. Загалом не сміє бути в сій комісії більше, ніж половина членів гро­мадського заступництва, та мусять до неї входити по мож- ности фахові люде. Фінансова комісія має контролювати гро­мадську господарку, та має право вносити супротивлення прбти фінансових ухвал громадського заступництва до контрольного уряду. Зокрема предкладається сій комісії громадські прелімі- нарі й рахунки до опінії. Якщо іде річ про такі видатки, що не є покриті дотичною позицією прелімінара, внесок на них му­сить виходити від громадської ради, та фінансова комісія му­сить заявитися про нього. Постановлено такий видаток, то мусить бути постановлене й покриття для нього. Взагалі всякий внесок громадського заступництва на нові видатки слідує пред- кладати громадській раді та фінансовій комісії до видання опінії про покриття. Щойно після такої опінії може громадське за­ступництво затвердити видаток разом з покриттям.

II. Консти­туційні.закони Чешсько- C лова ііької Республики.

Представ­ництво громад.

Вже із тих приписів слідує тенденція обмеження льокальної самоуправи громад та піддання цілої діяльности її під остру контролю. Сей закон ухвалено ще перед установою консти­туційної грамоти. —

Конститу­ційна грамота.

Законо­творча власть. Національ­не згро­мадження : палата послів і сенат.

Конституційна грамота носить дату 29. лютого 1920. Під тою самою датою проголошено також закон про права мови, про виборче право до палати послів, про склад сенату, про виборчий судовий трибунал та про заснування земельних і повітових урядів.

Провідні постанови конституційної грамоти такі: Законотворча власть належить до,,національного згро­мадження*, яке складається з 2 палат: палати послів і се­нату. Виборчий період палати послів триває 6 літ, сенату 8 літ. Президент республики скликує обі палати на 2 звичайні сесії що року, на весні і в осени. Він може скликати й надзви­чайні засідання. Він проголошує замкнення засідань та має право розвязати обі палати. Для виповіди війни та зміни кон­ституції треба кваліфікованої більшосте голосів обох палат (з/s більшосте усіх членів).

Конституційна грамота признає перевагу палати послів. Якщо сенат змінить постанову палати послів, то постанова палати послів задержує свою вагу, оскільки палата послів вирішить більшістю всіх своїх членів, що має залишитися при первісній постанові. Тоді постанова стає законом. Колиб сенат від­кинув постанову палати, то палата послів може вдержати її тільки кваліфікованою більшістью голосів (3⅛ усіх членів.) — Палата послів може також відкинути внески сенату; тоді сенат може щоправда більшістю всіх членів залишитися при своїм внеску, але мусить завернути внесок ще раз до палати послів. Та коли палата послів більшістю всіх членів відкине вдруге внесок сенату, сей внесок не може стати законом та не можна його наново предкладати на протязі одного року.

Національне згромадження може відкинути законопроекти й внески правління. В такому разі правління, якщо всі його члени годяться, може віднестися до загального народнього збору (референдум), щоби затвердив або остаточно відкинув дотичний проект.

Президент республики має право закон, ухвалений націо­нальним згромадженням, до місяця завернути назад зі своїми замітками. Та коли після того обі палати відновлять при по­іменнім голосуванню свою первісну ухвалу більшістю всіх членів, вона мусить одержати правну силу.

На чолі виконуючої власти стоїть президент республики. Вибирає його національне згромадження на спільному засіданні, з громадян Чешсько-Словацької Республики, що покінчили 35 літ життя. При виборі мусить бути більша половина всіх членів, та 3∕_δ присутніх мусить заявитися за кандидатом. Колиж і друге голосування не дало остаточного результату, перево­диться тіснійший вибір між тими кандидатами, що мали найбільше число голосів. Тоді рішає більшість голосів або жереб.

Виконуюча власть.

Президент республики.

Президента республики вибирається на 7 літ. Президент не може бути членом національного згромадження.

Правні прерогативи президента сягають далеко: 1. Він за­ступає державу на зовні, заключає та ратифікує міждержавні договори. Торгівні договори, дальше договори, які накладають на державу особисті, зосібна військові тягарі, та вкінці такі, що змінюють границі держави, потребують згоди національного

згромадження; 2. він приймає та удостовірює заграничних послів; 3. проголошує воєнний стан та сповіщує виповідь війни після ухвали національного згромадження; 4. покликує, відрочує, закриває та розвязує національне згромадження; 5. має право завертати постановлені закони з замітками, та санкціонує за­кони ; 6. складає національному згромадженні звіт про стан рес­публики та припоручає такі способи, які вважає необхідними або ужиточними; 7. покликує та відпускає міністрів і визначує іх число; 8. іменує професорів вищих шкіл, суддів та вищих урядників; 9. визначує дари з ласки та емеритури на внесок правління; 10. має провід цілої оружної сили; 11. має право помилування за карні вчинки.

Президент республики має право брати участь в засіданнях правління і вести провід у сих засіданнях; він може ціле пра­вління або й поодиноких міністрів запрошувати на наради.

Карно відповідатиме президент республики тільки за го­ловну зраду — перед сенатом, на обвинувачення палати послів.

Міністри.

Судейська власть.

Права й обовязки громадян.

Право меншостей.

Кожний державно-правний акт президента республики му­сить бути контрасигнований відповідальним міністром.

Компетенцію міністрів означуватиме осібний закон. Про склад инших адміністраційних урядів постановляє конституційна грамота, що в них має бути як слід заступлений громадянський елемент, та що для охорони прав і інтересів громадян має істну- вати осібна адміністраційна юрісдикція. Головна екзекутива держави спочиває в руках міністерств і центральних адміні­страційних урядів; про компетенцію самоуправних тіл видано окремий закон.

Судетську власть відлучено від адміністраційної по зви­чайним конституційним нормам.

Конституційна грамота подає вкінці осібні постанови про „права, свободи і громадянські обовязки" та про „охорону національних, релігійних та расових меншостей".

В сьому останньому відділі про меншости висказано ось які загальні принціпи: Всі громадяне є рівні перед правом та користуються тими самими громадянськими й політичними пра­вами без огляду на се, до якої раси, мови або віроіспОвідання вони належать. Доступ до публично! служби й уряду, до ре­месла чи иншого звання, не залежить від приналежности до сеї чи другої національности чи віроісповідання. Так салю всі громадяне можуть без огляду на згадані ріжниці послугуватися якою-будь мовою в приватних чи віроісповідних відносинах, 368

в пресі та публичних зборах. Заборонено всяке насилля в ціли винародовлення якоїсь нації.

Питання мови унормував зосібна закон з 29. лютого 1920, який являється складовою частиною конституційної грамоти.

Покликуючися на арт. 7 сен-жерменського договору, по­становлено, що чешська мова являється державною урядовою мовою республики; тому всяке урядовання, урядові оповістки та вивіски мають докопуватися в чешській мові; так само чеш­ська мова має становити головний текст банкнотів та бути службовою мовою оружної сили.

Про національні. та язикові меншости принято на основі сен-жерменського договору отсі постанови:

Суди, уряди та инші органи республики в таких судових округах, де на підставі останньої переписи населення знахо­диться бодай 20% громадян, яких матірна мова не є чешська, мають обовязок припимати подання на їхній матірній мові, та відповідати їм побіч чешської мови також на їхній мові.

В тих випадках мусить і публичний обвинувач вносити об­винувачення також в матірній мові обвинуваченого. Так само мусять публичні уряди видавати в таких округах оповістки та встановляти зверхні вивіски також у мові національної мен­шости.

Автономні уряди, повітові заступництва і инші публичнГ корпорації в державі мусять принимати чешські та словацькі подання, як письменні так і устні, і відповідати на них. При засіданнях та нарадах сих інституцій мусить бути всім вільно послугуватися чешською чи словацькою мовою, та внески, по­ставлені в тих мовах, мусять бути предметом розваги. Що-до вживання инших мов у сих інституціях прикладаються ті самі норми, що й при центральних урядах республики.

Для „Прикарпатської Руси" передбачено окремий закон, що його в майбутньому має ухвалити прикарпатський сойм. До хвилі ухвалення того закона слідує прикладати повищі норми, з оглядом на спеціяльні язикові відносини сеї країни.

Взагалі чешська конституція означує правне становище „Прикарпатської Руси“, як слідує:

Правке станови і це „Прикар­патсько;

Руси*.

Прикарпатська Русь представляє на основі сен-жермен­ського договору нероздільну складову частину Чешсько-Сло- вацької Республики — вона має бути автономна, вивінувана правами повної автономії, оскільки можна погодити се з одно- цілістю республики. Прикарпатська Русь матиме свій сойм, що вибере свою президію. До компетенції прикарпатського сойму мають зосібна належати справи мови, науки, віроісповідання, льокальної адміністрації та всі инші справи, що будуть передані сеймові законами Чешсько-Словацької Республики. Крім сього має людність Прикарпатської Руси вислати відповідне число делегатів до пражського національного згромадження. На чолі Прикарпатської Руси має стояти губернатор, якого покличе президент республики на внесок чешського правління. Сей Гу­бернатор відповідатиме перед прикарпатським соймом. Вкінці забезпечено в конституції, що урядових функціонерів слідує по можности покликувати з місцевого населення.

Як відомо, до теперішної хвилі не переведено прикарпат­ської автономії в життя. —

Устрій земель І повітів. Загальні постанови.

Перейшовши коротко головні принціпи чешської консти­туції, мусимо вкінці зупинитися при устрою земель і повітів.

Того самого дня, коли ухвалено конституційну грамоту Чешсько-Словацької Республики, видано й закон про земельний і повітовий устрій. Державу поділено на землі й повіти, та установлено приписи про їхню внутрішну адміністрацію. Землі є вищими адміністраційними одиницями; їм підпорядковуються повіти як низчі адміністраційні одиниці. Одні й другі матимуть свої уряди, одні й другі є службово підчинені міністерству вну- *трішних справ. Взагалі є тенденція поширення впливу цен­тральної власти на справи льокальної адміністрації, обмеження льокальної самоуправи до мінімум, збюрократизування її та піддання її під складну систему публичної контролі.

Внутрішна адміністрація провінції ділиться між земельні уряди й повітові уряди. В сій адміністрації беруть участь за­ступники громадянства, в землях через земельні заступництва, земельні виділи та земельні сенати, в повітах через повітові виділи та повітові сенати. Для Словакії і Прикарпатської Руси видано відмінні постанови, задержуючи здебільшого ранійший устрій угорської держави.

На чолі земельного уряду стоятиме начальник землі, на чолі повітового уряду начальник повіту. Вони оба є державні урядники. Начальник повіту є службово підчинений начальни­кові землі.

Як земельним так і повітовим урядам приділиться потрібне число концептових, фахових, рахункових, канцелярійних та инших державних урядників.

Начальники урядів відповідають за управу своїх урядів та підчинених їм закладів на основі приписника, затвердженого міністерством.

Закон видає осібні постанови про участь громадянства в землях та в повітах:

а) Заступництво землі вибирають виборці дотичної землі. Закон означує приблизно їх число. Членів земельного заступ­ництва вибирається на 6 літ.

Начальник землі скликує заступництво бодай раз на чверть року. Він може скликати заступництво і в иншій порі, та му­сить його скликати на жадання бодай з/₅ усіх членів, якщо вони наведуть предмет наради.

Начальник землі є рівночасно провідником зборів земель­ного заступництва, але може в тому ділі заступитися або чле­ном земельного виділу, або урядником земельного уряду. Бодай на 8 днів перед нарадами треба оголосити предмети нарад. Начальник землі може визначити урядників земельного уряду, що мають взяти участь в нарадах; так само й заступництво може зажадати участи урядників. З тих урядників має право голосування найвище 5, яких визначить начальник.

Провідник нарад відкриває збори, визначує порядок дня, провадить і закриває наради. Справи, що не належать до ком­петенції земельних зборів, він може відклонити; проти того прислугує право відклику до міністерства внутрішних справ.

Земельні збори є публичні. Але на бажання 1/5 членів може провідник за згодою зборів проголосити тайність засідання.

До важности рішень земельних зборів треба звичайно присутности більше ніж половини членів та звичайної більшосте голосів. Провідник не голосує, та при рівносте голосів внесок уважається відкиненим. Постанови, що потребують вищого затвердження, можуть бути ухвалені щойно в присутности 2/з членів.

Близчі приписи діловоду видасть центральне правління шляхом розпорядку, та земельні збори можуть щоправда за­жадати зміни тих приписів, але щойно за згодою міністерства внутрішних справ.

На засіданні земельного заступництва ведеться протокол про хід нарад; земельне заступництво мусить подати його до відома міністерству внутрішних справ. Кожний мешканець землі має право переглядати протоколи й робити з них виписки.

Побіч земельного заступництва істнує земельний виділ. Земельне заступництво вибирає зпоміж себе сталий виділ

а) Заступ­ництво землі.

Начальник землі. Земельні збори.

Земельний виділ.

Комісії.

Еконо­мічна й адміні­страцій на діяльність земельного заступ­ництва _¥

з 8 членів та 8 заступників. Вибори переводяться на першому засіданні ново вибраного заступництва. В засіданнях виділу беруть також участь урядники земельного уряду, яким при- поручено самостійну полагоду тих справ, що належать до ком­петенції земельного збору. Але право рішаючого голосу може мати найбільше 2 урядників, яких вкаже начальник землі.

Провідником земельного виділу є начальник землі; одначе він може заступити себе так само, як на земельних зборах. Земельний виділ сходиться на запрошення начальника землі бодай раз у місяць. На письменне жадання найменше 3 членів виділу начальник мусить до 5 днів скликати надзвичайне за­сідання виділу. Виділові засідання не є публичні.

Вкінці можуть земельні збори, чи для адміністрації та контролі земельних закладів і підприємств, чи для переведення поодиноких справ вибирати окремі комісії. Ci останні можуть складатися або з вибраних членів земельного заступництва, або й з инших громадян дотичної землі. Провідником комісій є або сам начальник землі або делегований ним заступник. Праці земельних комісій стоять під контролею начальника землі і земельного виділу. Земельні збори видають присписник про діловід комісій. —

Приступаючи до діяльності^ земельного заступництва, закон ділить його на 3 категорії: економічну і адміністраційну, помічно-лєгіслятивну та дорадну.

а) Щодо економічної і адміністраційної діяльносте є принціп, що заступництво землі має зберігати всі економічні та адміністрацій!» справи землі і її населення, і може в тих справах звертатися з внесками до*законотворчих тіл; але не може займатися політикою. Зосібна воно повинно мати на увазі гуманітарні, санітарні, соціяльні, господарські, оборотові та культурні інтереси землі і населення її, оскільки не ходить о чисто льокальїіі завдання, для яких вистачають засоби повіту або громади. Так може заступництво землі засновувати або підпирати заклади, підприємства та інституції для піднесення морального добра й образування населення, для піднесення оборотових, мешкальних, санітарних і соціяльних відносин і для заспокоєння культурних та економічних потреб своїх мешкан­ців. Заступництво землі може й само вести економічні під­приємства. Притім воно мусить уважати, щоби прибутки по­кривали бодай усі видатки, дочислюючи до сього відсотки й амортизацію капіталу.

Держава може признати землям осібні додатки на покриття їхніх видатків. Якщо не вистачить сього, земельне заступництво може постановити осібні оплати, причинки, датки або натуральні чинитьби. Оплати можна визначувати за урядові чинности земельного заступництва, та за уживання закладів, підприємств ітд., удержуваних сим заступництвом в публичнім інтересі. Дальше земельні заступництва можуть жадати причинків на покриття видатків ізза заснування або удержування публичних заснов від тих власників або промисловців, що мають із того головні користи. Про се рішає земельне заступництво біль­шістю голосів усіх членів. Замісць причинків можна визначити натуральні чинитьби. Земельні датки стягаються або в формі додатків до державних податків, або як самостійні датки. Всякі ухвали про оплати, причинки, датки та натуральні чинитьби заступництво землі мусить оповістити публично в земельнім уряді. На протязі 14 днів може кожний, хто чує себе по­кривдженим дотичною ухвалою, та кожний член земельного заступництва, проти ухвали винести замітки перед земельним урядом. Опісля ті ухвали мусять бути затверджені міністер­ством внутрішних справ у порозумінні з міністерством скарбу, які рішають і про внесені замітки. Призначено вже комусь заплатити якийсь причинок, оплату, або даток, чи визначено йому якусь натуральну чинитьбу, то він може до 14 днів вносити відклик до міністерства внутрішних справ.

Кожна земля явлається правничою особою, що може сво- бідно набувати права і брати на себе обовязки. Майном землі управляє земельний виділ під контролею начальника землі; притім мусить земельний виділ зберігати розпорядки земельного уряду. Але декілька справ залишилося всетаки при земельному заступництві, а саме: воно рішатиме про справи, які виходять поза обсяг біжучої адміністрації маєтку; про продажу недви­жимости, тривале обтяження його або випущення в політки на довше ніж 12 літ; про затягнення позички або переєм відпо­відальносте за чужий довг.

Про всі прибутки та видатки земельного заступництва прелынар. вигоювлює виділ прелімінар на протяг адміністраційного року. Прелімінар оголошується в урядовому часописі землі, одну відбитку дається до земельного уряду, та виставляється в усіх повітових урядах на 14 днів до публичного перегляду. Кожна особа, що має звичайний осідок в дотичній землі або якій взагалі приписано безпосередній податок, може на протязі сього

Фінансова комісія.

Економічна й адміні­страцій на діяльність земельного виділу.

часу внести замітки до земельного уряду. Земельний виділ предкладає опісля прелімінар з замітками земельному заступ­ництву, яке рішає остаточно про прелімінар. Рівночасно пред­кладає земельний виділ точний звіт про стан і адміністрацію усіх справ, які належать до компетенції земельного заступ­ництва. Чотири місяці від кінця адміністраційного року виділ складає рахунки за попередній рік, оповіщує їх, та предкладає заступництву до затвердження. Після затвердження оголошу­ється рахунки в урядовому часописі землі, та предкладається міністерству внутрішних справ.

При кожнім земельнім заступництві мусить істнувати осібна фінансова комісія. Статут сеї комісії про склад та діловід укладає само заступництво, та затверджує міністерство внутріш­них справ. Вона вибирає свого голову. Провідник земельного виділу предкладає річний прелімінар і рахунки (найпізнійше з хвилею публичного оповіщення) фінансовій комісії до про- вірки та заяви. Комісія має заявитися на протязі 14 днів; прелімінар і рахунки вертають опісля до земельного виділу, який передасть їх земельному заступництву. Компетенція фі­нансової комісії означується точною контролен) цілої економіч­ної господарки землі, оскільки вона належить до кругу ділання земельного заступництва; комісія робить про всі ті питання звіти та ставить внески до земельного заступництва, земельного виділу і до начальника землі. Вона має право супротивитися ухвалам земельного заступництва в справах фінансового ха­рактеру. Якщо протест ухвалено двома третинами (2∕₃) членів комісії, він здержує дальше переведення аж до вирішення міністерства внутрішних справ.

Економічна та адміністраційна діяльність земельного виділу виявляється тим, що виділ приготовляє внески на земельні збори та співділає при виконанні ухвал і при управі майна землі. Він єсть викопуючим органом у веденні господарки землі в рамцях прелімінара. Якщо земельне заступництво хоче ухва­лити нові видатки, непокриті прелімінарем, мусить перш за все висловитися про се не тільки начальник краю, але й фінансова комісія, та рівночасно мусить бути потрібне покриття. Тільки в наглячих та непередбачених випадках може земельний виділ двома третинами (2/3) голосів своїх членів запорядити такі видатки, але мусить предложити той запорядок на найблизчому засіданні земельного заступництва до затвердження й покриття, та мусить подати се до відома фінансовій комісії.

Начальник землі має обовязок переводити ухвали земель­ного заступництва й земельного виділу та складати звіти про їх виконання. Якщо заступництво землі не прийме такого звіту до відома, слідує до 14 днів предложити сю ухвалу до вирішення міністерству внутрішних справ.

Заступництво землі покликує власних урядників і помічників та визначує їм платні; те саме право прислугує земельному виді­лові щодо своїх урядників та помічників — але сі покликання потребують в обох випадках затвердження начальника землі.

Начальник землі заступає землю на зовні та підписує усі письма в імени землі. Якщо земельне заступництво не затвер­дить на час прелімінара, або якщо воно чи земельний виділ не виконають звичайних завдань, приписаних їм законом, то начальник землі має право запорядити на кошт землі все, що є потрібне до звичайного продовжування земельної господарки. Правда, що в такім разі прислугує кожному членові земель­ного заступництва або виділу право внести до 14 днів протест до земельного уряду, але справу рішає міністерство внутріш­них справ, та протест не має зволікаючого впливу на рішення начальника, коли є небезпека в проволоці.

β) Друга категорія діяльности земельного заступництва обіймає помічно-леіїслятнвні функції, а саме: земельне заступ­ництво може видавати близчі приписи до законів національного згромадження, оскільки центральне правління уповноважить його законно до того; воно має право в рамцях законів та розпорядків видавати статути для закладів, заснованих в межах своєї компетенції; вкінці має право в рамцях законів та роз­порядків видавати приписи про адміністрацію маєтку громад, повітів та землі, про їх підприємства та заклади і про контролю сеї адміністрації.

γ) Третя категорія діяльности земельного заступництва єсть дорадна.

Воно єсть дорадним тілом для начальника землі і для центральних урядів, та як таке висказує на бажання свої опінії і ставить внески.

Начальник землі має вважати, щоби постанови земельного заступництва, земельного виділу, чи земельних комісій обер­талися в межах законів, та щоб вони не переступали компе­тенції. Колиб ті постанови противилися законам або переступали границі компетенції, начальник землі має обовязок застановити ухвалу та предложити цілу справу до 14 днів під вирішення міністерства. Якщо міністерство не вирішить справи до 4 тижнів, постанова залишається в силі. Також і само міністерство може від себе знести нелегальне рішення земельного заступництва, виділу або їхніх комісій. Проти знесення ухвали прислугує чле­нам корпорації право відклику до адміністраційного трибуналу.

Політично- леґісля- ТИВНІ функції земельного заступ­ництва.

Дорадна діяльність земельного заступ­ництва.

Контроля легаль­ности.

Міністерство внутренних справ має право розвязати за­ступництво землі, але мусить нові вибори так розписати, щоби покінчилися до 2 місяців.

Примус виповню­вання обовязків.

б) Звязки земель. Звязкова корпорація та зразко­вим ВИДІ.').

Члени земельного заступництва, земельного виділу й зе­мельних комісій мусять виповнювати як слід свої обовязки; та начальник землі має обовязок пригадати їм се, якщо вони недбалі, колиж пригадка лишиться без успіху і вони тривало не сповнюють своїх обовязків, начальник землі може їм дати відправу. Відправлений член може до 14 днів внести відклик, про який рішає міністерство внутренних справ. —

б) Ce головні законні постанови про становище земель Чеш- сько-Словацької Республики. Але крім земель засновано окремі звязки земель, щоби задержати ранійші публично правні звязки, що істнували в колишній Австро-угорській Монархії.

Звязано кілька земель в тіснійшу правну спільноту зі собою. Члени звязаних зі собою земельних заступництв виси­лають до* звязку 24 делегатів на 3 роки. Всі делегати сих за­ступництв становлять звязкову корпорацію. Ся остання вибирає зпоміж себе 8 членів звязкового виділу. Крім згаданих делегатів входять до обох представництв ще 4 державні урядники, покли­кані міністерством внутрішних справ.

Компетенція земельних звязків обіймає річево ті самі гу­манітарні, санітарні, соціяльні, економічні, оборотові та куль­турні інтереси, що заступництва поодиноких земель. Місцево вона торкається тільки тих завдань, які ізза свого значіння переступають обсяг і потреби одної землі, та всеж таки по­требують окремої старівлі поза обсягом центрального дер­жавного апарату.

Звязкова корпорація є верховним контрольним органом земельного звязку. Вона не має сих установчих прерогатив, які прислугують поодиноким земельним заступництвам.

Звязковий виділ є головним активним органом земель­ного звязку. Він складає щорік прелімінар прибутків та ви­датків і розкладає їх поміж поодинокі земельні заступництва. Виділ пересилає опісля сей прелімінар і розклад приналежним земельним заступництвам з тим, що сі останні можуть до 4 тижнів зголосити свої замітки. Так поступають оба акти па затвердження міністерства внутрішних справ, яке порозумі­вається з иншими причасними міністерствами і зі звязковою корпорацією. Те саме діється й з рахунками.

Головою звязкової корпорації і звязкового виділу є вер­ховний начальник звязку, а саме оден із 4 державних уряд­ників, призначених членами сих представництв.

Верховна контроля обох представництв прислугує міні­стерству внутрішних справ. Міністер мусить зберігти законність усіх запорядків та рішень звязкової корпорації та звязкового ви­ділу і має право застановити такі запорядки, що противляться законам або являються переступленням границь компетенції.

в) Повіти належать до одиниць низчого типу, ніж землі. Вони не мають тої репрезентації, яка відповідалаби земель­ному заступництву. Самоуправна діяльність повіту концентру­ється у повітовому виділі.

Повітовий виділ складатиметься з 8 членів та 8 заступників, їх вибирається на 4 роки.

Провідником повітового виділу являється начальник повіту. Він покликує виділ бодай раз у місяць, але може скликувати й надзвичайні засідання виділу, та мусить їх скликати, якщо сього зажадають бодай 3 члени виділу, подаючи предмет наради.

Всі инші постанови, головно ті, що торкаються компетенції повітового виділу, є анальогічні до тих норм, які подано при землях. Відпадає тільки відношення до осібного заступництва, бо в повітах його нема, а з другого боку зарисовується за­лежність від земельного виділу в справах продажі, тривалого обтяження та довшого випущення недвижимостей в політки (довше як 12 літ) і в справах затягування позичок чи від­повідальносте за чужі довги — в усіх тих справах треба затвердження земельного виділу.

Анальогічні є також приписи про застановлений проти­законних ухвал і про контролю активної праці членів повіто­вого виділу; ся остання належить разом з правом відправи до начальника повіту. —

Вкінці треба ще згадати про земельні та повітові сенати.

Земельні заступництва та повітові виділи беруть також участь у вирішуванні публично-правних спорів. Ce діється в окремих сенатах, про які заповіджено осібний закон.

⅛ *

*

в) Повіти. Повітовий виділ.

Начальник повіту.

Земельні та повітові сенати.

Загальна характери­стика нових течій в области державного права останньої доби.

Кінчаючи короткий огляд історії державного права, зупи­нюся на характеристиці нових течій в добі від всесвітної війни. Та ніде правди діти, не скінчився іще той історичний процес, що почався всесвітною війною; він і щодо державного права не дійшов ще до кінця. Ще бореться ідея самовизначення народів з давним імперіалізмом, боевий соціялізм в ріжних своїх формах з давним чи новітним індивідуалізмом, — тому й не можна означити як слід розвитку майбутніх форм дер- жавно-правного життя. Відповідь може дати фільософія історії, не сама історія, фільосьфія права, не само право в тому стані, в якому воно стоїть перед нами. Та задержуючися тільки при самій історії нової доби бачимо з одного боку змагання до здійснення правдивої суверенности народа, з другого боку щораз більше ослаблення справжньої суверенности держави. З боротьби перехрестних течій і змагань мусить вийти „нова держава".