Законодавство Французької революції
На першому етапі революції верхівка третього стану - представники конституціоналістів-монархістів (фельяни) займали провідні позиції в Установчих зборах, нових органах місцевого самоврядування (муніципалітетах), у командуванні національної гвардії.
Ними прийнято ряд прогресивних законів, спрямованих проти феодальних пережитків. Це декрети про відміну станового поділу (1789 р.), про передачу церковної власності нації (1789 р.), про запровадження новогоадміністративно-територіального поділу держави (1789 - 1790 рр.), про ліквідацію цехів (1791 р.). Однак у головному питанні революції - аграрному - велика буржуазія і ліберальне дворянство залишалися на консервативних позиціях, що зрештою і вирішило подальшу долю революції. Установчі збори прийняли декрети про відміну окремих феодальних привілеїв та особистих феодальних повинностей, які залишили недоторканими основні права феодалів.
Прагнення закріпитися при владі фельянів засвідчили декрет про запровадження цензової виборчої системи (1789 р.) та декрет Ле Шапельє про заборону робітничих союзів і страйків (1791 р.), що передбачав штраф і ув'язнення для їх учасників. Видано серію декретів проти “безладу та анархії”, підбурювання до непокори законам (1790 - 1791 рр.).
Серед усього спектра прийнятих на першому етапі революції актів виділимо два основних політичних документи, які залишили особливий вплив на державу і право не лише Франції, але й світової політико-правової думки. Це Декларація прав людини і громадянина 1789 р. і Конституція Франції 1791 року.
У першому документі зафіксовано основні державно-правові вимоги революційної буржуазії. Декларація прав людини і громадянина, урочисто проголошена 26 серпня 1789 р., складалася з 17 статей, у яких в концентрованій формі викладено головні прогресивні ідеї політико-правової думки Франції того часу. Документ проголошував основні принципи громадянського суспільства і правової держави, зокрема: непорушність природних прав людини; рівність усіх громадян перед законом; народний суверенітет; поділ влади; відповідальність влади перед народом.
Вперше проголошено головний правовий принцип: “Дозволено все, що не заборонено законом”. До природних прав людини віднесено право на свободу, власність, безпеку та опір пригнобленню. Окремо передбачено свободу думки, слова, друку тощо. Стаття 6 встановлювала загальне виборче право. Декларація містила основні принципи кримінального права: співмірність злочину і покарання; неприпустимість притягнення до відповідальності поза законом (“немає покарання, не вказаного в законі”); “презумпція невинності” підозрюваного.Незважаючи на прогресивне значення Декларації, яка спричинила підйом нової хвилі революційних подій, більшість її статей мали абстрактний характер, не мали прямої імперативної дії, а тому трактувалися різними політичними угрупованнями по - різному.
Конституція 1791 р. (перша конституція в історії Франції) у першій частині включала положення Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Скасовувалися станові привілеї і дворянські титули, цехи і ремісничі корпорації, система продажу і спадкоємства державних посад та інші пережитки феодалізму. Розширено перелік демократичних прав. Передбачено право на свободу пересування, зібрань, звернення до органів влади, свободу віросповідання і вибору служителів культу. Конституція запровадила частково безкоштовну народну освіту.
Другий розділ визначав форму державного устрою, встановивши новий адміністративно-територіальний поділ держави: 83 департаменти, що поділялися на дистрикти; дистрикти поділялися на кантони. Сільські і міські комуни отримали право вибирати муніципальні органи влади.
Третій розділ Конституції визначав форму державного правління і структуру державного механізму Франції. Держава проголошена конституційною монархією, що стало головною поступкою верхівки буржуазії старим феодальним монархічним угрупованням. Особа короля оголошена “недоторканною і священною”. Король розглядався як верховний глава майбутнього управління в країні. На нього покладалося забезпечення громадського порядку і спокою. Він був верховним головнокомандувачем, призначав на вищі військові, дипломатичні та інші державні посади, підтримував дипломатичні стосунки, затверджував оголошення війни.
Монарх також мав право відкладального вето на рішення Національних зборів (окрім фінансових та конституційних законів). Він очолював виконавчу владу, одноосібно звільняв міністрів та керував їх діями, що не звільняло їх від судової відповідальності (за рішенням Національних зборів). Певне обмеження королівської влади проявилося в процедурі контрасигнації королівських указів відповідним міністром.Законодавча влада належала Національним зборам, депутати яких обиралися на два роки та не могли бути розпущені королем. Виборче право мали лише т. зв. “активні громадяни” (чоловіки з 25-річного віку, з цензом осілості, що мали змогу сплачувати встановлені податки, не перебували у складі прислуги і внесені до списку національної гвардії муніципалітету). Таких громадян було 4 мільйони із 26 -мільйонного населення тодішньої Франції. Виборча система була двоступеневою, що передбачало вибори депутатів колегією виборщиків (зазвичай заможні громадяни). Особа депутата оголошувалася недоторканною. Депутати не несли юридичної відповідальності перед виборцями.
Національні збори мали ексклюзивне право законодавчої ініціативи, ухвалення законів, оголошення війни, встановлення податків, контролю за державними видатками, притягнення до відповідальності міністрів та інших вищих чиновників, встановлення чисельності і складу збройних сил, ратифікації міжнародних угод.
Місцева влада формувалася на виборній основі, але королівська адміністрація мала право контролю за діяльністю місцевих органів, зокрема, право відміняти розпорядження адміністрації департаменту і навіть звільняти її чиновників.
Судова влада надавалася суддям, обраним народом і затвердженим на посадах королем. Закріплювалася їх недоторканність, за винятком їх обвинувачення у посадових злочинах і підтвердження цих звинувачень у судовому порядку. Для кримінального судочинства запроваджено суд присяжних. Створено касаційний суд, що міг відмінити вирок суду і направити справу на повторний судовий розгляд. Засновано Верховний національний суд, до складу якого входили члени касаційного суду і верховне журі.
Він розглядав справи про порушення законів міністрами та іншими високими чиновниками виконавчої влади, а також про злочини, що загрожували загальній безпеці держави.Розділи четвертий - сьомий Конституції 1791 р. містили норми щодо збройних сил країни і Національної гвардії. Окремо зазначалося, що дія конституції не поширювалася на колонії та інші заморські володіння Франції.
Серед правових актів першого етапу революції привертає увагу Кримінальний кодекс 1791 р., в якому знайшли втілення демократичні норми попередніх документів. Серед основних нововведень кодексу виділимо відміну середньовічних калічницьких покарань та виключення з переліку злочинів релігійних злочинів. Усі злочини поділялися на дві групи: злочини проти публічних інтересів; злочини проти приватних осіб (злочини проти особистості і проти власності). Велику увагу кодекс приділяв охороні приватної власності. Творці документа намагалися дотримуватися принципу співмірності покарання вчиненому злочину. Досить часто як покарання застосовувалася страта, що мало певне пояснення в умовах революційної ситуації і війни. Зберігалися ганебні покарання: публічний обряд позбавлення честі; виставлення біля ганебного стовпа тощо. До важких покарань відносилися тривале одиночне ув'язнення і каторжні роботи.
Внаслідок повстання в Парижі 10 серпня 1792 р. повалено королівську владу. Під тиском народу Національні збори призначили вибори в Національний конвент, першим актом якого від 21 вересня 1792 р. скасовано королівську владу, а 22 вересня Франція проголошена республікою.
Керівні позиції в Конвенті зайняли жирондисти, які сформували виконавчу владу на чолі з Виконавчим комітетом Конвенту. Представляючи інтереси торгово- промислової буржуазії, жирондисти прагнули не допустити подальшого розвитку революції. Зокрема, лише завдяки радикально налаштованим якобінцям-монтаньярам Конвент в грудні 1792 р. незначною більшістю голосів прийняв ріш ення про страту короля. Жирондисти відмовилися виконувати аграрні декрети.
Під їх тиском прийнято реакційний закон, що встановив страту за пропаганду аграрного закону (передбачав зрівняльний переділ землі). Жирондисти спровокували суд над одним із лідерів якобінців Маратом, готували розправу над іншими лідерами монтаньярів. Ці заходи зумовили втрату підтримки жирондистів у простолюду.Законодавство якобінської диктатури складає окрему сторінку в історії права часів Великої французької революції. Якобінці, підтримувані міською і сільською біднотою, прагнули ліквідувати залишки феодального ладу. Найбільш значимим як і раніше було аграрне законодавство. 3 червня 1793 р. Конвент видав закон про продаж селянам земель, конфіскованих у дворян. 10 червня 1793 р. прийнято декрет про повернення селянським общинам захоплених феодалами земельних угідь. Декрет від 17 липня 1793 р. “Про остаточне скасування феодальних прав” ліквідував феодальні повинності. Феодальні документи, що підтверджували право на землю, визнавалися недійсними.
“Вантозькі декрети” (лютий-березень 1794 р.) пропонували безкоштовний
розподіл серед незаможних патріотів власності, конфіскованої у ворогів революції. Однак вони не були реалізовані. У травні 1794 р. Конвент запровадив систему допомоги для жебраків, інвалідів, сиріт, людей похилого віку. Прийнято рішення про скасування рабства в колоніях.
Протягом якобінського етапу революції прийнято нову Декларацію прав людини і громадянина та Конституцію 1793 року.
Декларація, прийнята Конвентом і схвалена на плебісциті 24 червня 1793 р., передбачала ширше трактування принципів, закріплених в Декларації 1789 р. Метою суспільства проголошено “загальне щастя”, а уряд держави повинен був забезпечити кожну людину можливістю користування її природними і невід'ємними правами. Чітко визначалися права громадян: вибирати і бути обраним; брати участь у справах управління державою; рівний доступ до громадських посад. Подане визначення власності як права розпоряджатися, користуватися на власний розсуд своїм майном, прибутками і результатами праці.
Новими були такі положення: право колективних петицій до органів влади; обов'язок суспільства надати притулок і створити гідні умови для життя неімущих і непрацездатних; заборона під страхом смерті монархії; право народу на революцію; право чинити опір (навіть силою) у випадку порушення процесуальних форм законодавства при звинуваченні, затриманні чи ув'язненні. Надання закону зворотної сили вважалося злочином. Зазіхання на державний суверенітет каралося смертю. Для народу передбачено право зміни конституції.
Конституція 1793 р. проголосила Францію республікою. У ній помітна відсутність чіткого розподілу влади. Законодавча влада належала Законодавчому корпусу, члени якого обиралися на 1 рік. Віковий ценз для виборців зменшено до 21 року. Скасовано майновий ценз. Законодавство приймалося за активної участі департаментів. Виконавча влада належала Виконавчій раді (24 особи), яка формувалася Законодавчим корпусом. Конституція надавала кожному громадянину право на загальну освіту, державне забезпечення, необмежену свободу друку, право петицій, право на створення громадських об'єднань.
Головною особливістю згаданих двох документів було те, що вони в умовах революційного часу так і не були впроваджені у життя. Реальна структура державного механізму якобінської диктатури відрізнялася від конституційної.
Схема 12.1. Державний механізм якобінської диктатури
Якобінський Конвент був наділений вищою законодавчою і виконавчою владою в країні. 4 грудня 1793 р. прийнято указ про революційний порядок управління, за яким Національний конвент оголошено “єдиним центром управління”. Комітет громадського порятунку, що очолював М. Робесп'єр, обирався кожного місяця в Конвенті у складі 916 осіб, але фактично не змінював свого складу. Він мав широкі повноваження: нагляд за усіма органами виконавчої влади; вище військове командування; дипломатичні відносини; право на арешти і віддання заарештованих до суду революційного трибуналу.
Комітет громадської безпеки обирався Конвентом. Його головним завданням була боротьба з контрреволюцією. Роль комітету зросла після прийняття декрету “Про підозрілих” (17 вересня 1793 р.). Він оголошував підозрілими усіх, хто не міг надати достатніх доказів своєї революційності.
Революційний трибунал був головним карально-репресивним органом якобінської диктатури. Його структура: голова, три товариші голови (заступники), один громадський обвинувач, чотири його заступники, 12 присяжних засідателів. Згідно декрету “Про ворогів народу” від 10 червня 1794 р. встановлено спрощену процедуру судочинства: відмінено попереднє слідство; допит обвинуваченого проводився на судовому засіданні; скасовано інститут захисту підсудного. Головне покарання - смертна кара. Комісари Конвенту на місцях наділялися надзвичайними повноваженнями.
Серед основних законів якобінської диктатури також виділимо: встановлення фіксованих цін на товари першої необхідності та фіксований максимум заробітної плати; введення смертної кари за спекуляцію; заміна християнського календаря революційним (початком нової ери стала дата проголошення республіки - 22 вересня 1792 р.); введення нової “релігії” (“культу Розуму” і “культу Верховної істоти”) і нових свят (свята Генія, Праці, Подвигів, Нагород тощо); запровадження загальної мобілізації до війська.
У цілому законодавство Франції революційного періоду, що мало еклектичний і несистемний характер, не призвело до створення цілісної і довершеної правової системи. Відбувалося утвердження закону і піднесення його авторитету як основного джерела (форми) французького права.
3.