§8.4. Японія (Держава Японія)

Єдиною країною Сходу, де період колоніалізму не на­клався на гостру внутрішню кризу, а навпаки співпав з стрімким внутрішньополітичним піднесенням, була Японія. Цей феномен пов’язують із здоланням кризових явищ під час подій, що отримали назву реставрації Мейдзі.

Як і цінський Китай, Японія була закрита для колоні­альних імперій. Як і в Китаї, японське купецтво було слаб­ким та політично безправним, владущі зверхники, а в Япо­нії це самураї під проводом сьогуну, не були зацікавлені в посиленні зав’язків з колоніальними державами. І та, примусово нав’язана, іноземна торгівля була економічно невигідною, бо порушувала фінансовий баланс виводячи з країни дорогоцінні метали та підриваючи режим сьогуна- ту. Якщо в Китаї реакція традиційних інституцій на зміни, викликані втручанням колоніалізму, набула форми селян­ської війни тайпинів, то в Японії вона сталася у формі ре­волюції 1868 р., в наслідок якої влада перейшла від сьо- гуна до 15-річного імператора Муцухіто (Мейдзі). Це була революція не лише за формою, а за змістом, яка привела до радикальних змін в країні.

Від початку 80-х років ХІХ ст.

За наказом імператора Муцухіто текст першої японської конституції було оприлюднено в 1889 р. Відповідно до Ос­новного закону імперія набувала форми конституційної монархії з залишенням за імператором широких повнова­жень. Було проголошено демократичні свободи та права підданих, що створювало умови для швидкого розвитку капіталізму, правове підґрунтя для реалізації ініціатив молодої японської буржуазії. Утім дуже швидкі темпи, як для східної країни, політичної економічної та соціальної транзиції, негативно відбиваючись на нижчому стані су­спільства - селянах, які позбавлялись земель та змушені були змінювати свій соціальний стан, перебиратися до міст і там, вже в новій якості - робітників зазнавати нещадної експлуатації. Цей процес був притаманний всім країнам, які ставали на шлях капіталістичного розвитку, особли­вість Японії полягає в тому, що тут він відбувався дуже швидко, прискорюючи робітничий рух та його організацій­ні форми - профспілки. Варто відзначити й таку особли­вість японської капіталістичної моделі це запровадження підприємцями патерналістських традицій у відносинах з власними робітниками на основі гармонії труда й капі­талу. Що призвело до відсутності гострого протистояння, потужного страйкового руху, яке мало місце в країнах Ста­рого та Нового світів.

Саме на початку ХХ ст. склались основні риси та особли­вості японського капіталізму. Серед яких варто відзначи­ти потужний та згуртований капітал, який постійно жваво еволюціонує, проявляючи неабияку здатність конкурувати на міжнародному ринку з провідними капіталістичними державами.

І хоча самураї, після революції Мейдзі, були позбавлені своїх прав і привілеїв та втратили свій статус провідного стану в державі, дух і культура самурайства нікуди не по­ділись. Розбудова потужної армії, а особливо воєнно-мор­ського флоту стала пріоритетним завданням держави та її адміністрації. Звісно, що після її реалізації у японсько­го імперіалізму з’явились можливості для реалізації своєї експансіоністської політики, а її об’єктами стали сусіди - спочатку Корея, а потім і Китай. Всі ці зовнішньополітичні успіхи призвели до того, що на початку ХХ ст. Японія, за своїм економічним потенціалом, агресивністю своєї політи­ки, стала однією з провідних імперіалістичних держав сві­ту. Достатньо пригадати, що Японія була у складі восьми держав, що влаштували інтервенцію в Китаї в 1900 р. ско­риставшись повстанням «іхетуаней». Вже у 1902 р. Японія уклала військовий союз з Великою Британією, який підси­лив її позиції на континенті та дозволив виступити у люто­му 1904 р. проти Російської імперії.

Безславна поразка російський військ у русько-япон­ській війні 1904-1905 р.р. призвела до того, що південна Маньчжурія та Корея перейшли під протекторат Японії. Японський капітал швидко створив на захопленій кон­тинентальній території плацдарм для подальшої агресії острівної держави проти імперського Китаю. Роки, що пе­редували першій світовій війні стали десятиліттям стрім­кого промислового розвитку Японії. Цей економічний бум супроводжувався зростанням активності робітничого руху та поширенням соціалістичних ідей, які в націоналістич­ному мілітаристському угарі, що панував в країні швидко зійшли нанівець. Населення країни, майже без виключен­ня, було інтегровано до глобальної воєнно-бюрократичної структури, яка була покликана організовано підготувати населення до війни.

Врахувавши геополітичну ситуацію, що склалася з по­чатком світової війни, японці вирішили посунути позиції Німеччини в Китаї.

Державно-політичний розвиток Японії відзначився подальшим зростанням впливу виконавчої влади, насам­перед, центрального уряду, його міністерств та відомств. Це посилення впливу уряду було обумовлене загальними особливостями соціально-політичної ситуації, що склалися в державі, а саме, високим авторитетом монархії та особли­вим впливом на державне життя військових кіл.

Економічна криза 20-х-початку 30-х рр. ХХ ст. вкрай загострила соціально-економічні протиріччя в японському суспільстві. ЇЇ вирішення бачилось у зовнішній експансії, що призвело до агресивної зовнішньої політики, а відтак й до посилення в політичному житті блоку військових та крупних монополістів. З’являються екстремістські шовініс­тичні організації «Молоді офіцери» («Сакуракай»), «Школа любові до рідної землі» («Айкедзюку»), «Товариство імпера­тора Дзимму» («Дзиммукай») та багато інших.

«Сакуракай» під гаслом захисту імператора від банкірів та промисловців, виступила проти парламенту та за скасу­вання буржуазно демократичних свобод. Путч очолив гене­рал Мадзакі. І хоча путч вдалось придушити, вирішення всіх державних справ перебувало під контролем військово­го керівництва. Невдовзі було прийнято низку законів, що обмежували владу парламенту, забороняли демонстрації, скасовувалось загальне виборче право. У літку 1940 р. «са- морозпускаються» буржуазні партії, а на їх базі утворюється Асоціація допомоги трону. Метою асоціації проголошувався «меморандум уряду Танакі» - завоювання Японією світово­го панування. У цей час чітко окреслилась тенденція щодо зрощування адміністративного, поліційного та військового апарату, що сприяло посиленню тоталітарного режиму.

На нараді у імператора, що проходила 4-5 вересня 1941 р., ігноруючи спротив імператора Хірохіто, військові ухвалили рішення щодо вступу Японії у Другу світову вій­ну. І 8 грудня 1941 р., без оголошення війни, Японія здій­снила напад на базу американського флоту в гавані Пірл Харбор на о. Охау на Гаваях. Цей інцидент надав можли­вість президентові США Ф. Рузвельту, обійти позицію Кон­гресу, який був проти війни, та оголосити про вступ у війну. Японська вояччина стратегічно програла цю війну і на се­редину 1945 р. її положення було безнадійним.

6 та 9 серпня 1945 р. США скинули атомні бомби на міста Хіросіму та Нагасакі. Наслідком цього нелюдяного акту залякування стала загибель понад 200 000 цивільно­го населення. Попри тиск, що чинила верхівка військових очільників, імператор Хірохіто звернувся до нації щодо беззаперечної капітуляції. Будучи справжніми самурая­ми, військовий міністр та очільники армії і флоту, загалом понад 500 вищих офіцерів, здійснили харакірі-самогубство 2 вересня 1945 р. у Токійській затоці, на борту американ­ського лінкору «Міссурі», представниками Японії, Великої Британії, СРСР та США було підписано акт про безумовну капітуляцію Японії.

Повоєнний режим Японії було визначено союзною уго­дою на Потсдамській конференції (17 липня-2 серпня 1945 р.). Виконання потсдамських домовленостей поклада­лося на американську окупаційну владу. Задля контролю над реалізацією цих рішень в Токіо було утворено Союзну раду, в яку увійшли представники США, СРСР, Великої Британії та Китаю. Японія була демобілізована, а її вій­ськові установи розпущені, мілітаристські організації були заборонені. Відбувся суд над військовими злочинцями та здійснена люстрація державного апарату. Почали функці­онувати політичні партії та профспілки.

Тягар підготовки конституційного законопроекту пере­брав на себе штаб американських окупаційних військ під проводом генерала Д. Макартура. Американські фахівці творчо використали окремі принципи англосаксонського права, риторику Декларації незалежності, нові тенден­ції в розвитку світового конституційного права, як-от со­ціально-економічні права громадян та приватний проект конституції, розроблений японськими авторами на основі Веймарської конституції Німеччини 1919 р.

Основний закон проголошував Японію демократичною державою із збереженням монархії. І на відміну від по­передньої конституції, в новій передбачалось скорочення прерогатив імператора, який ще у 1946 р. публічно відмо­вився від свого «божественного походження», втім імператор залишався духовним лідером держави та символом нації.

Владним центром було проголошено двопалатний пар­ламент, що складався з палати представників та палати радників. Перша обиралася на чотири роки, друга на шість з переобранням половини радників через кожні три роки. Прем’єр-міністра - голову виконавчої влади - призначав імператор, за умов, що він отримає довіру парламенту. На чолі судової системи стояв Верховний суд, судді якого при­значались Кабінетом міністрів, а Головного суддю призна­чав особисто імператор.

Уперше в історії Японії Конституція зафіксувала відмо­ву держави на «вічно» від війни, а також «від загрози засто­сування озброєної сили як засобу вирішення міжнародних спорів». Задля досягнення цієї цілі Японія відмовлялася від створення сухопутних, військово-морських та військо­во-повітряних сил, як і від інших засобів ведення війни. За Конституцією, максимальний розмір військових витрат держави складав 1% валового національного продукту за рік. Це дозволило державі спрямувати всі кошти на розви­ток промисловості.

Післявоєнні реформи в Японії заклали основи правової держави. Демократичний режим дозволив народові у най- коротший строк здолати розруху та відновити господарство. Втручання держави в підприємницьку діяльність стало мінімальним, головним чином воно зводилось до контро­лю за якістю продукції. Ця максимальна підприємницька свобода поєднана з демократичним режимом та національ­ним традиційним укладом створили «економічне японське чудо». З середини 50-х років ХХ ст. розпочався більш ніж п’ятнадцятирічний період феноменального росту японської економіки. За своїми темпами зростання обсягу валового національного продукту Японія обійшла Францію, Велику Британію та ФРН. В подальшому темпи розвитку загальму­вались, що призвело до зниження авторитету правлячої Лі­берально-демократичної партії. Влада перейшла до інших партій, частіше стали відбуватися зміни урядів. Протягом чотирьох років (2006-2010 рр.) змінилося шість прем’єр-мі­ністрів. Проте з 2012 р. ЛДП Японії знову відновила свої домінуючи позиції у владі.

Елементи західноєвропейської політичної системи, впроваджуючись у японське середовище, не зберігали сво­єї первозданності. Японська самобутність значною мірою трансформувала їх при зіткненні з місцевими традиціями і навпаки. Це не означає, що трансформація політичної системи держави зруйнувала японську традицію, навпаки, синтез новацій і традицій народжував нову сутність, при­датну продуктивно функціонувати задля досягнення пози­тивного результату.

Право. У Новітній час право Японії зазнало значних змін. Воно рухається в своєму розвитку унікальним шляхом поєднуючи принципи західноєвропейського законодавства з традиційними японськими інститутами. Правова система Японії склалася переважно в період Мейдзі і представле­на потужними запозиченнями французького та німецького права. Відповідно до традицій романо-германської право­вої сім’ї, Японія сприйняла поділ права на публічне і при­ватне. Хоча японські правники завжди звертали увагу на складність та певну умовність виокремлення публічної та приватної складових правової системи. Разом з тим варто відзначити й національну самобутність японського права. На його формування помітно вплинули синтоїзм, буддизм та конфуціанство. Саме з синтоїзмом пов’язане становлен­ня японської державності, що спирається на культ імпера­торської династії та емоційній єдності нації. А за допомогою окремих положень буддизму відбувалась структуралізація та обґрунтування ієрархічності суспільного ладу. Конфуці­анство заклало фундамент соціальної етики. В основу япон­ської правосвідомості, яка формувалась під впливом цих релігійних течій, покладено поняття «ва» - дух гармонії. У цьому принципі втілене притаманне японській культурі уявлення про ієрархію та гармонію. «Ва» вимагає уникати критики, а якщо і вдаються до неї, то лише у завуальованій формі, щоб підданий критиці «не втратив свого обличчя». Також дух гармонії передбачає полюбовне вирішення спір­них питань.

Поразка Японії у Другій світовій війні та її семирічна окупація США призвели до суттєвих змін в праві. А саме, англо-американська правова сім’я стала відчутно впливати на розвиток японського права. Найбільш відчутно це мало свій прояв у конституційному, цивільному, торгівельному та кримінально-процесуальному праві.

З початком Новітньої доби в Японії діяло цивільне за­конодавство кінця ХІХ ст. Втім після Другої світової вій­ни цивільне право зазнало суттєвої модернізації. Разом з трансформацією старих цивільних уложень, значну роль у регулюванні суспільних відносин почали відігравати нові узагальнюючі законодавчі акти, так звані Основні закони: про освіту (1947 р.); про сільське господарство (1961 р.); про захист інтересів прав споживачів (1968 р.) та інші. Основні інститути цивільного права зазнавали змін у бік все біль­шого врахування інтересів суспільства у цілому. Зі сфери цивільно-правової регламентації виокремились та повною мірою заявили про себе нові галузі права такі як трудове та соціальне. Конституційна норма щодо рівності подруж­жя та особистої свободи у шлюбі призвела до суттєвих змін у сімейному та спадковому праві. Було скасовано інститут глави сім’ї, та кланової сім’ї у цілому. Укладення шлюбу стало вільним і лише неповнолітнім потребувалась згода батьків. Права чоловіка та дружини зрівнялись. Змінився й зміст батьківської влади стосовно дітей - вона була ви­знана за обома батьками. Втім зберігались і деякі тради­ційні норми, так за батьками залишалось право обирати професію дитині, піддавати покаранню за провину, тощо. Зберігались звичаї старої патріархальної сім’ї у спадково­му праві.

Постійно змінювались і вдосконалювались норми адмі­ністративного права. Так, на кінець ХХ ст. в Японії налі­чувалось понад півтори тисячі законів, дві третини з яких припадали на сферу державного управління та адміністра­тивного права. Серед яких, закони про кабінет міністрів, про організацію державного управління, про державних службовців, про місцеве самоврядування та інші. Ціла низка законів визначала статус окремих міністерств і ві­домств, їх структуру, штатний розклад, задачі органів пуб­лічної адміністрації, механізми міжвідомчої координації та галузевого регулювання.

На відміну від цивільного законодавства, адміністратив­не не зазнало кодифікації його норми були зібрані у Збірку діючих законів і постанов, яка видається Бюро юридичних досліджень при Міністерстві юстиції Японії.

Зазнавало змін та вдосконалювалось й кримінальне за­конодавство. Прийняте, на зразок німецького, Криміналь­не уложення 1907 р., закріпило німецький вплив на япон­ське кримінальне законодавство аж до закінчення Другої світової війни. Найбільш суспільно небезпечними визна­вались злочини проти імператорської фамілії та будь-яка «бунтівницька» діяльність. Достатньо широко використо­вувався суддівський розсуд, запроваджувались інститути умовного засудження та умовного звільнення. Дозволялось пом’якшення покарання на розсуд суду. При визначені роз­міру покарання суд міг обирати поміж верхньої та нижчої межі санкції, а в окремих випадках й вийти за встановлені межі, особливо коли мав місце рецидив.

Кримінальне уложення 1907 р. діяло протягом всього довоєнного періоду, хоча його окремі положення постійно зазнавали змін, доповнень та уточнень. Проте кардиналь­них змін Уложення зазнало в ході правової реформи, прове­деної після Другої світової війни, коли авторитет монархії значно ослаб. У 1947 р. з Уложення прибрали злочини про­ти імператорського дому, декриміналізовані сімейно-мо­ральні злочини на кшталт порушення подружньої вірності. Також було додано склади військових злочинів, злочинів проти миру і людяності, тощо.

Назагал, японське кримінальне право впродовж всього ХХ ст. будувалось на принципах Уложення 1907 р., а деякі його положення є чинними і сьогодні.

Проте вплив зарубіжного досвіду на японське право не був всеосяжним. Вплив Сполучних Штатів на япон­ську правову систему виявився недостатнім, щоб залучити японське право до сім’ї англосаксонського права. Більшість же інститутів основних галузей японського права продов­жували спиратись на традиції романо-германської право­вої сім’ї. Прогнозуючи майбутнє японського права Р. Давід зазначав, що навіть якщо японські правові інститути бу­дуть повністю вестернізовані, а юридична техніка модерні­зована, застосування права все одно буде відчувати на собі живучість та дієвість традиційних принципів цієї країни.

Попри певну схожість японської системи права та судо­чинства із західною, японській правовій системі притаман­на низка інститутів, що напрацьовані власною японською практикою та досвідом. Традиційні японські витоки мають свій прояв, насамперед, в специфіці праворозуміння. Япон­цям притаманна висока ступень корпоративізму та вірно- підданства, байдужість до свободи особистості. Вони нама­гаються уникати судового вирішення спорів та віддають перевагу посередництву третіх осіб щодо розв’язання колі­зійних ситуацій. Їм властива висока ступінь відповідально­сті при виконанні зобов’язань. І звернення до суду, з точки зору японської етики, поступок вартий осуду, бо будь-який спір можна вирішити полюбовно.