§8.3. Китай (Китайська Народна Республіка)

Початок ХХ ст. в Китаї відзначився масовим революцій­ним піднесенням. У провінціях невщухали виступи селян та ремісників, які доповнювались хвилями бойкоту товарів американського виробництва.

Політична програма новоствореної партії ґрунтувалась на трьох народних принципах проголошених Сунь Ятсе­ном - «націоналізм», «демократія», «народний добробут» та передбачала: усунення маньчжурської династії, проголо­шення республіки, зрівняння в правах на землю.

Намагаючись утримати ситуацію під контролем маньч­журський уряд пообіцяв підданим проведення реформ та запровадження конституційної монархії. У вересні 1906 р. був оприлюднений імператорський указ, який передбачав низку підготовчих заходів щодо запровадження конститу­ційного правління. Влітку 1908 р. уряд став до реалізації програми заходів щодо скликання парламенту, розрахова­ну на дев’ять років. Вже в жовтні 1910 р. імператор доз­волив зібрання загальнокитайської конституційної палати для обговорення майбутньої конституції. Утім ці заходи не зупинили зростання незадоволеності в імперії.

1911 р., за 60-річним циклічним китайським календа­рем 48-й рік Металевої свині - «сінь-хай», восени відбулись заворушення в артдивізіоні поблизу м. Учань. Учанський намісник придушив повстання підпорядкованих йому військ та запровадив військовий стан. 10 жовтня 1911 року саперний батальйон до якого пристали два піхотних полки та артдивізіон захопили м. Учань, а через два дні і всю про­вінцію Учань. Військових підтримало місцеве населення, а всім провінціям було запропоновано приєднатися до пов­стання.

10 березня 1912 р. Національні збори прийняли тимча­сову конституцію, за якою Китай проголошувався республі­кою на чолі з президентом.

Об’єднаний союз під проводом Сунь Ятсена за участю частини ліберальних сил, 25 серпня 1912 р. оголосили про створення нової політичної партії - Китайської націона­лістичної партії (Ґоміньдан). На виборах до парламенту партія отримала більшість та висунула вимоги щодо обме­ження влади президента. У відповідь Юань Шикай розпо­чав переслідування ґоміньданівців, а Сунь Ятсен закликав китайський народ до «другої революції». Утім повстання було придушене, діяльність Ґоміньдану заборонена, а пар­ламент достроково розпущений. Юань Шикай ініціював внесення змін до конституції, які поширили повноваження президента за рахунок парламенту з подальшим наміром відновити монархічну форму правління, проголосивши са­мого Юань Шикая богдиханом. Цим задумам не судилося збутися, бо південні провінції розпочали «третю револю­цію», що змусило Юань Шикая відмовитися від намаган­ня реставрувати монархію. У червні 1916 р. Юань Шикай пішов з життя, а його на посаді заступив віце-президент Лі Юаньхун, який і сповістив про відновлення Конституції 1912 р.

Отже під час Сіньхайської революції було покінчено з пануванням маньчжурів та взагалі з монархічною формою правління. Ця революція була свідомим загальнонаціональ­ним демократичним рухом з певною революційною програ­мою. Революційні події в Китаї відбувалися під проводом національної буржуазії, зорганізованої у політичну партію Китайський революційний об'єднаний союз. Власне револю­ція посприяла революційній активності китайського народу, налаштувавши його на подальшу боротьбу за національну незалежність. Варто враховувати, що Сіньхайській револю­ції був притаманний перманентний та незавершений ха­рактер. Докорінних змін, які б змінили феодальну сутність країни так і не сталося. У національно-визвольному аспекті революції також не вдалося позбавитись й від зовнішнього керування та впливу з боку іноземних держав.

За часи Першої світової війни в Китаї продовжував роз­виватися національний капіталізм, а відтак відбувалась й розбудова національної промисловості, що породжувало конфлікт з іноземним капіталом, який до цього посідав ключові позиції в економіці країни.

Завершення Першої світової війни вселяло надію в китайську спільноту на звільнення від панування чу­жинців в державі. Але цього не сталося, втім невиправ­дані сподівання надали поштовх до масових хвилювань по всій країні. 4 травня 1919 р. на демонстрацію в Пекіні вийшли студенти, яких підтримало студентство в інших містах. Впродовж червня студентські хвилювання пере­росли в потужний революційний рух, до якого приєдна­лись робітники, містяни та значна кількість національної буржуазії. У країні почала поширюватись комуністична ідеологія, а в 1921 р. було створено Комуністичну партію Китаю (далі КПК).

У 1924 р. комуністи, під впливом радників з Радянсько­го Союзу, об’єднались з Ґоміньданом, тим самим створив­ши Перший об’єднаний фронт двох партій, фронт спільної національної боротьби з іноземним імперіалістичним ка­піталом, яка проходила у формі громадянської війни, під час якої вирішувались завдання буржуазно-демократичної революції.

Проте в серпні 1927 р. розпочалась друга громадянська революційна війна. Яка проходила в умовах іноземної ін­тервенції - вторгнення японських військ у Північно-Схід­ний Китай.

Особливістю цієї війни було створення революційних баз на окремих територіях. На початку 1930 р. виникла на­гальна потреба щодо політичного об’єднання цих баз під проводом центрального органу влади. 7 листопада 1930 р. розпочав свою роботу І з’їзд Рад робітничих та селянських депутатів - всіх революційних баз Китаю. Тимчасова кон­ституція, що була прийнята з’їздом, наголосила, що вся влада належить радам робітників, селян, червоноармійців та всіх трудящих. Були ухвалені закони про землю, про працю, про основи економічної політики. З’їзд обрав пер­ший центральний Уряд революційних районів Китаю під проводом Мао Цзедуна.

Уряд Мао Цзедуна оголосив війну Японії та звернувся з пропозицією до Ґоміньдану припинити громадянську вій­ну та об’єднатися задля відсічі агресору. Пропозиція була проігнорована і лише у 1937 р. внутрішню боротьбу було припинено, а всі сили об’єднані в єдиний національний ан- тияпонський фронт. Проте час було втрачено і за три роки війни японська армія окупувала значні території на півно­чі та сході Китаю. У 1939 р. японо-китайська війна набула нової якості ставши складовою світової війни.

Поразка Квантунської армії в 1945 р. та звільнення Північно-Східної території країни радянськими військами змінили співвідношення сил на користь Народної Армії. Під проводом Комуністичної партії було звільнено значну територію Китаю. Ґоміньдановський уряд здійснив чергову спробу завадити наступу Народної Армії та розв’язав нову громадянську війну яка тривала протягом 1946-1949 рр. Гомільдан в цій війні зазнав поразки, і його війська під проводом Чан-Кайши відступили на острів Тайвань та в Бірму.

21 вересня 1949 р. розпочала свою роботу перша сесія Народної політичної консультативної конференції. Конфе­ренція була визнана як організація єдиного фронту країни. Вона прийняла Загальну програму, яка стала основним за­коном КНР до прийняття конституції, а також закон Про організацію Центрального народного уряду Китайської Народної Республіки, на підставі якого було обрано уряд на чолі з Мао Цзедуном. 1 жовтня 1949 р. було урочисто проголошено про створення Китайської Народної Республі­ки (далі КНР).

Загальна програма визначала, що КНР є державою но­вої демократії, яка веде боротьбу проти імперіалізму, фе­одалізму, бюрократичного капіталу та виступає за неза­лежність, демократію, мир, єдність та створення квітучого й сильного Китаю. В Основному законі визначалось, що нова державна влада є демократичною диктатурою народу, яка ґрунтується на союзі робітників та селян під проводом робітничого класу. Керівна роль робітничого класу реалізо­вувалась через Комуністичну партію Китаю, яка відтепер визнавалась правлячою партією.

Вищим органом державної влади Загальна програма проголошувала Центральну народну урядову раду, яка формувала інші центральні державні органи: Державну адміністративну раду (вищий виконавчий орган) Народ- ну-революційну військову раду, Верховний народний суд та Верховну народну прокуратуру. Всі ці органи разом скла­дали Центральний народний уряд, його головою став Мао Цзедун, який за сумісництвом очолив також Центральну народну урядову раду та Народну-революційну військову раду.

Розпочався відновлювальний період протягом якого було остаточно вирішені задачі демократичної революції. У 1953 р. Комуністична партія Китаю визнала соціалістич­ний напрям генеральною лінією розвитку держави.

15 вересня 1954 р. у м. Пекіні відкрилась перша сесія Всекитайського зібрання народних представників, яка й прийняла Конституцію КНР. Перша конституція юридич­но закріпила генеральну лінію Комуністичної партії. В ній також отримали закріплення соціально-економічні права громадян, їх політичні свободи та обов’язки. Змінена була й структура державних органів влади, так вищим владним органом стало Всекитайське зібрання народних представ­ників, а в міжсесійний період його постійний комітет.

У травні 1958 р. КПК бере курс на дострокову побудову соціалізму, який отримав назву «Великого стрибка». Вже в серпні цього ж року Політбюро Центрального комітету КПК зорієнтувало партію та трудящих на пришвидшення трансформації виробничих відносин з метою прискореного переходу до комунізму. Політика «Великого стрибка» мала своє поширення на промисловість, сільське господарство, культуру, науку та освіту.

Проте стрибок незадався і в середині 60-х в керівництві Комуністичної партії виникли суттєві протиріччя з питань як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Мао Цзедун та його соратники з метою позбутися своїх супротивників роз­почали компанію тотального очищення партії, органів вла­ди та громадських організацій, від інакомислячих, яка от­римала назву «культурної революції». У 1975 р. відбулося законодавче закріплення політики «культурної революції» в новій Конституції КНР. Виходячи з тези про загострення класової боротьби при розбудові соціалізму, були здійснені зміни, що торкнулися державного устрою, прав та свобод громадян. Зазнали обмеження повноваження Всекитай- ського зібрання народних представників, запроваджено принцип призначення депутатів замість їх обрання. При формуванні місцевих органів влади в національних райо­нах перестали враховуватись місцеві особливості.

Нова Конституція 1978 р. частково відновила положен­ня першої конституції. Було активізовано законотворчу ді­яльність, завдяки чому була прийнята низка законів щодо вдосконалення системи державних органів влади, а також проведена кодифікаційна робота.

Чергову конституцію було прийнято у 1982 р., вона ви­значила сутність держави як демократичної диктатури на­роду, яка за своєю суттю була диктатурою пролетаріату. Ос­новний закон встановлював багатоукладність в економіці, поряд з державною власністю з'явилась приватна, а також сумісна - державно-приватна. Дозволялась діяльність приватно-капіталістичних підприємств. Зміни торкнули­ся й державного устрою: відновлена посада Голови КНР, як очільника держави; Постійний комітет Всекитайського зібрання народних представників отримав рівні права із самим зібранням, яке залишилося вищим органом влади в КНР; створено Центральну військову раду; перебування на деяких посадах стало обмеженим в часі. Центральним виконавчим органом було визначено Державну раду КНР, яка була підзвітна як Всекитайському зібранню народних представників, так і його Постійному комітетові.

Наприкінці 80-х років ХХ ст. Комуністична партія Ки­таю, і це відображено в партійних матеріалах та докумен­тах, засудила «культурну революцію» під проводом Мао Цзедуна, визнавши всі рішення щодо неї суцільною помил­кою, а саму революції національною бідою.

Отже в наслідок Сіньхайської революції 1911 р. в імпер­ському Китаї була скасована монархічна та запроваджена республіканська форма правління. Утім досягнення рево­люції були частковими, феодальна форма володіння зем­лею залишилася незмінною. Спроба довести справу до кін­ця відбулась під час революційних подій 1925-1917 рр., яка також була жорстоко подавлена та закінчилась невдачею. По завершенню Другої світової війни в країні утворилось двовладдя. Частина території знаходилась під контролем партії Ґоміньдану, а решта контролювалась Комуністич­ною партією. У 1950 р. громадянська війна поставила кра­пку в цьому протистоянні, яке завершилось перемогою ко­муністів та проголошенням створення Китайської Народної Республіки. Було взято курс на прискорений економічний розвиток, здійснення «великого стрибка» та проведення «культурної революції». По смерті Мао Цзедуна лідерство в партії отримує Ден Сяопін. Він розпочинає «Пекінську весну», спрямовану на подолання наслідків «культурної ре­волюції», й започатковує проведення економічних реформ та побудову соціалізму з китайською специфікою. В остан­нє десятиліття ХХ ст. тоталітарний політичний устрій та панівна роль державного сектору в економіці Китаю гармо­нічно поєднуються з розвитком ринкових відносин та зов­нішньоекономічною відкритістю країни.

Право. Революційні зміни в державі, запровадження в Китаї республіканської форми правління, запустили про­цес модернізації традиційного права з орієнтацією на захід­ні взірці, без яких була неможлива розбудова буржуазних відносин. Розпочатий, після Сінхайської революції, процес кодифікації дав свої перші результати. У 1912 р. було при­йнято Кримінальне уложення, яке у 1928 р. набуло форми Кримінального кодексу. Цей кодифікований акт увібрав в себе прогресивні досягнення тогочасного кримінального законодавства Японії, Франції, Німеччини, Бельгії та Ні­дерландів. Більшість запозичених інститутів були нови­ми для Китаю. Законодавець відмовився від призначення покарання за аналогією. Позбавились від невизначених санкцій та ліквідували тілесні покарання. Отримали ґрун­товну розробку такі інститути як суб’єктивна сторона зло­чину, співучасть, дострокове звільнення від відбування по­карання.

Щодо цивільно-правових відносин, то в цій частині про­довжувало діяти уложення (звід законів державних, кримі­нальних, адміністративних, цивільних) Цінської династії Дацин люйлі. Разом з тим капіталістичний вектор розвит­ку країни вимагав нових законів, які б регулювали май­нові відносини в сфері підприємницької діяльності. Так, у 1914 р. запроваджується Гірничопромисловий статут, а в наступному році Лісний.

Особливість правотворчої діяльності цього часу є ак­тивна участь в цьому процесі Верховного суду. Саме він своїми рішеннями пристосовував законодавство Цінської династії до нагальних потреб китайської буржуазії, запов­нюючи чисельні лакуни в цивільному законодавстві, вихо­дячи з принципів права, в умовах відсутності відповідних звичаїв та законів. Звісно, що в цих випадках, джерелом принципів ставала європейська буржуазна правова док­трина, яка була дуже позитивно сприйнята в індустріаль­но розвинутих приморських провінціях. Більш віддалені провінції Китаю, де капіталістичні відносини ще не набу­ли такого поширення, жили традиційним укладом і судді чинили суд відповідно до звичаєвого права та цінського за­конодавства.

Процес модернізації традиційного права з орієнтацією на західні взірці тривав до середини 30-х років, втім цей етап було завершено і в кодифікаційних роботах запанува­ло прагнення до врахування національної правової куль­тури, правосвідомості китайського народу. Наслідком цих змін стало впровадження в законотворчу діяльність суто китайських правових понять та інститутів.

Поряд з розвитком торговельного права, а саме: зако­нів про торгівельні товариства, купецькі гільдії, біржи, про страхування, та патентування, під тиском робітників, починають розроблятися норми гомінданівського законо­давства про працю. Підсумком законотворчої гомінданів­ської діяльності стала Повна книга шести законів (Люфа цюаньшу). Книга об’єднала норми шести галузей права: конституційного, цивільного, цивільно-процесуального, кримінального, кримінально-процесуального та адміні­стративного. Проте під тиском вестернізації тисячолітні традиції нікуди не поділися. Законодавчі нововведення застосовувались лише тоді, коли відповідали народному відчуттю справедливості та пристойності. На практиці за­кони, що порушували традиційність ігнорувались. Частко­во тому, що люди були необізнані в своїх правах, а част­ково від небажання отримати осуд з боку суспільства. За таких умов повернення до конфуціанства сприймалося по­зитивно навіть очільниками громадської думки. До того ж гомінданівська правова система не охоплювала своєю дією весь Китай. Ще до утворення у 1949 р. КНР, директивою ЦК КПК була скасована дія гомінданівських законів на території звільнених районів. Замість цього державним інституціям та судам пропонувалось використовувати нор­мативні акти нової демократії, а в разі їх відсутності полі­тичними настановами.

З проголошенням КНР передбачалось відновлення правової системи за радянським зразком та запроваджен­ня принципу законності. Протягом 1950-1951 рр. було прийнято закони про шлюб, про профспілки, про аграрну реформу, про судоустрій. На Верховний Суд покладалось керівництво всіма новоствореними судами. Хоча й з труд­нощами, обумовленими відсутністю відповідного законо­давства, було створено прокуратуру. Сформована кодифі­каційна комісія щодо розробки кодексів.

У цей час розвиток правової системи комуністичного Китаю відбувався за умов відсутності різниці між політич­ними деклараціями та юридичними нормами. З’являєть­ся велика кількість нормативних актів виданих різними владними інституціями, що призводило до партикуляриз­му в законодавстві, продукувалися чисельні тимчасові та експериментальні правові приписи. У цей модернізацій- ний період з’являються нові закони в галузі кримінального права, кримінального та цивільного процесів, закони про громадянство, патенти, господарські дотації, змішані під­приємства, іноземні підприємства, що відбивали нові реа­лії транзитивних змін в суспільстві.

Прийняття Конституції КНР 1954 р. та конституцій­них органічних законів, створило підстави для прийняття низки нормативно-правових актів, що приводили правову систему держави у відповідність до конституційних норм. Проте ця відповідність досягалась переважно за рахунок адміністративних актів Державної ради і в цей час не було прийнято жодного кодифікованого акту.

Варто відзначити й нігілістичне ставлення китайців до права та закону, яке почало формуватися під час компа­нії щодо боротьби проти «правих буржуазних елементів», якій передувала «незвичайна весна» 1957 р. Саме тоді пролунали заклики «безбоязно» піддавати критиці помил­ки та недоліки в роботі партійно-державного апарату. Ви­моги щодо посилення законності в діяльності державних інституцій почали сприйматися як прояв «буржуазного правового світогляду», спробу обмежити диктатуру народу. Замість законів суддям пропонувалось керуватися у своїй діяльності настановами, що містилися в промовах Мао Цзе- дуна. Правовий нігілізм ще більше посилився під час «Ве­ликого стрибка», а право почало сприйматися виключно як знаряддя пригнічення, яке необхідно лише задля боротьби з ворогами народу.

Власне під час «Культурної революції» свавілля та без­законня були санкціоновані владою. У цей час формуєть­ся практика «судів мас» в яких брали участь десятки тисяч глядачів зібраних для заслуховування та отримання згоди щодо заздалегідь винесених приговорів.

У подальшому, «Культурна революція» була офіційно визнана приголомшливим, жахливим лихом для китай­ського народу. Відновлення правової системи КНР розпо­чинається з прийняттям нової Конституції КНР 1978 р. У цьому ж році на Всекитайській нараді з питань законо­давчого будівництва була оприлюднена правова програма, що передбачала як пріоритетні нормативні акти в галузі господарської та природоохоронної сфер, охорони громад­ського порядку та організації органів державної влади.

Вже з наступного 1979 р. ця програма стала швидко вті­люватися в життя, було прийнято низку нормативно-пра­вових актів щодо охорони навколишнього середовища. За­знала радикальних змін правоохоронна сфера Державна рада КНР у 1990 р. прийняла Положення щодо місць по­переднього ув’язнення, а вже у 1994 р. й Закон КНР про тюрми. В яких відбилась загальна тенденція щодо гума­нізації системи виконання покарань й зокрема утримання ув’язнених. Нова система відмовилась від виправно-тру­дових таборів, обмежившись лише в’язницями та виправ­ними установами для неповнолітніх. Але залишалися виховно-трудові установи, які не були віднесені до місць ув’язнення, а вважались формою ізоляції від суспільства правопорушників, що не підлягали кримінальній відпо­відальності. Ізоляція здійснювалася в адміністративному порядку і не була безстроковою, тобто до «перевиховання», а максимум на чотири роки.

Значна частина змін відбулась за рахунок прийняття не нових актів, а нових редакцій вже існуючих законів, які при цьому суттєво змінювали свій зміст. Так у 1996 р. було прийнято нову редакцію Кримінально-процесуального ко­дексу. В такий же спосіб було оновлено й Кримінальний ко­декс з якого прибрали склад контрреволюційного злочину, та посилили новими складами злочинів розділ щодо еконо­мічних злочинів.

Підсумовуючи варто зазначити, що після Сіньхайської революції та встановлення республіканської форми прав­ління в Китаї приступили до модернізації традиційного права, взявши за взірець західні правові системи. Утім, до­статньо швидко, законодавець відмовився від цього векто­ру розвитку проявивши тяжіння до національної правової культури та відновлення давніх традицій конфуціанства.

Після проголошення КНР розпочалася нова доба розвит­ку китайського права. У ці часи революційна доцільність в регулюванні суспільних відносин стає панівною. У право- застосовній діяльності окрім законів керуються програма­ми та політичними настановами нової демократії. Перше післявоєнне десятиліття законотворча діяльність спира­лась на досвід Радянського Союзу, проте вже після почат­ку «Культурної революції» правовий нігілізм стає нормою. І лише з середини 70-х років ХХ ст. в державі відбувається повернення до забутих канонів давньокитайської школи легістів, в якій закон проголошувався вищою нормою дер­жавного життя. Після прийняття Конституції КНР 1979 р. розпочався черговий етап розбудови національного законо­давства з огляду на розвиток ринкових відносин.