§8.5. Індія (Республіка Індія)

На початку ХХ ст. Індія залишалась «перлиною в бри­танській короні». Це була країна, що об’єднувала сотні народів різних рас та віросповідань. Традиційне суспіль­ство було вкрай різнорідним у національному, соціально­му, кастовому, класовому та релігійному складу.

Свого організаційного оформлення рух національ­ного спротиву набув у 1885 р., коли було створено Індій­ський національний конгрес (ІНК) - партію, що об’єднала

ліберальних діячів та представників національної інтелі­генції. Конгрес створювався з дозволу британців, які споді­вались у такий спосіб взяти під контроль національно-ви­звольний рух. Але задуми колоніальної адміністрації не виправдались. Партія намагалась об’єднати розрізнені про­шарки індійського суспільства навколо ідеї незалежності. Англійська влада піддавалась критиці за зловживання, ро­бився наголос на розвиток індійської економіки. У своїй бо­ротьбі ІНК використовував лише мирні засоби: засоби масо­вої інформації, організацію мирних демонстрацій, протест- ні акції не купувати іноземні товари. Розпочались страйки робітників, які ширилися, паралізуючи цілі провінції. На площах міст запалали кострища з іноземних товарів.

Обізнані на мистецтві управління колоніями англійці вдалися до принципу «поділяй та владарюй». 1905 р. ві­це-король Індії лорд Дж. Керзон поділив саму неспокійну провінцію Бенгалію на західну - індуїстську та східну - му­сульманську. Мусульманські очільники, що зорганізува­лись за допомогою англійської протекції у Мусульманську лігу (МЛ), підтримали рішення колоніальної влади. Втім індуїсти були проти. Відомий по всій країні як Локаманья (Якого поважає народ) - Бал Гангадхар Тилак, став пер­шим ватажком простого люду, який на відміну від ІНК, спрямованого на інтелігенцію країни, підіймав на боротьбу весь індійський народ. Каральна міць колоніального апа­рату не змогла приборкати протести за допомогою репресій і прийшлось йти на поступки та проводити косметичні ре­форми. В 1909 р. вже новий віце-король Індії лорд Дж. Мін- то скасував розділ Бенгалії та запровадив реформу Мор- лі-Мінто, що поширила участь індусів в провінційних зако­нодавчих радах при губернаторах. Також були розширені дорадчі функції законодавчих рад. Але в той же час було сформовано відокремлену мусульманську курію. Завдяки цим заходам англійці намагались привернути на свій бік «поміркованих» лідерів індусів, яких влаштовувала автоно­мія під проводом Британської імперії.

У роки Першої світової війни становище індійців значно погіршилось, було збільшено податковий тягар, продоволь­ство конфіскувалось для військових потреб, ігноруючи по­треби голодуючого населення. За цей час від голоду та епі­демій загинуло близько 12 млн індійців. Саме в цей важкий для індійського народу період розпочинається новий етап його визвольної боротьби. Його пов’язують з ім’ям видатно­го сина індійського народу - Мохандаса Карамчанда Ганді (Махатми Ганді - «великої душі»), який очолив боротьбу ін­дійців за незалежність і самоврядування шляхом бойкоту британської колоніальної адміністрації. Як основний спосіб досягнення цієї мети Ганді запропонував політику нена­сильницького супротиву - «сатьяграхі» (стійкість в істині), неспівробітництва та громадянської непокори.

Махатма Ганді закликав індусів відмовитись від сило­вих акцій та невідповідати силою на силу, бо насильство породжує лише насильство. Він зазначав, що від тих хто помирає за свободу вимагається значно більше мужності аніж від тих хто в її ім’я вбиває.

У липні 1918 р. колоніальна адміністрація оприлюдни­ла план реформ щодо управління Індією. Пропонувалось в центрі та на містах створити виборні законодавчі органи з представників корінного населення. План було реалізо­вано, у 1919 р. Парламент Великої Британії прийняв закон «Про управління Індією», що отримав назву «реформа Мон- тегю-Челмсфорда». Новий двопалатний парламент, ство­рений при генерал-губернаторові, складався з Державної ради та Законодавчих зборів. Втім до виборів було допуще­но лише 1 % населення. Також цим законом було модер - нізоване управління в провінціях. При губернаторах ство­рювались законодавчі ради та уряди. Частина міністрів знаходилась в підпорядкуванні губернатора, а частина підпорядковувалась законодавчій раді. На місцях до вибо­рів допускалися вже 3 % населення. Також закон дозволяв колоніальній адміністрації ув’язнити будь-кого підозрюва­ного в антиурядових настроях.

В 1919 р. у священному місті сикхів Амритсарі провін­ції Пенджаб відбулись трагічні події. Англійські війська під командуванням генерала Дайєра відкрили вогонь по мирній 20 тис. демонстрації, вбивши 1000 демонстрантів та 2000 поранивши. Амритсарська бійня викликала гнів не лише в Індій, а й в самій метрополії. ІНК розпочав по всій країні компанію мирної непокори. Мільйони індусів від­мовлялись працювати на колонізаторів, купувати англій­ські товари, оголосили страйки та проводили демонстра­ції. Авторитет Національного конгресу та його чисельність постійно зростали, на середину 30-х років партія налічу­вала 5 млн членів. Це була потужна політична сила, яка отримала більшість на виборах до місцевих законодавчих зібрань. Утім об’єднати зусилля індуїстів, мусульман та послідовників інших релігій так і не вдалось. Очільники Мусульманської Ліги виступили з відозвою, що Індія скла­дається з двох націй з різною історією, релігією, культурою тощо.

В Індії Велика Британія використовувала складну мо­дель колоніального управління, яка передбачала пряме управління із Лондону та опосередковане через місцеву ад­міністрацію. Країну було поділено на Британську колонію Індію, що складалася з 16 провінцій та керувалася безпосе­редньо з метрополії та протекторат, який об’єднував понад 500 феодальних князівств, які управлялись через місцеву адміністрацію.

Як частина Британської імперії Індія у вересні 1939 р. була втягнута у Другу світову війну. Повторювався сцена­рій минулої війни. В країні зросли податки, влада встанови­ли заборону на страйки та демонстрації. Але спротив лише посилився, а вимога незалежності залунала з новою силою. Проте уряд У. Черчіля навіть не міг припустити думки про позбавлення імперії такої перлини. Саме тому у відповідь на вимогу-гасло ІНК - «незалежність невідкладно», ліде­ри Конгресу та 100 тис. їх прибічників були ув’язнені. За­вершення Другої світової війни лише посилило національ­но-визвольний рух і уряд митрополії був змушений піти на поступки та пообіцяти передати владу в руки місцевого уряду, а також розділити країну на дві держави індуїстську та мусульманську. Останнє повідомлення щодо поділу кра­їни призвело до погромів та сутичок, під час яких індуси та мусульмани вбивали один одного. Лише силою авторитету Махатми Ганді, який оголосив голодування на знак про­тесту щодо погромів, вдалося зупинити цю криваву бійню.

Не сподіваючись на обіцянки колоніальної влади, ін­дійський народ продовжував вимагати незалежності та був свідомий отримати її навіть революційним шляхом. На весні 1946 р. розпочалося повстання індійських військових моряків у Бомбеї. Бунтівників підтримали судна індійсько­го військово-морського флоту, окремі сухопутні військові частини та чисельні демонстрації трудящих.

Відповідно до плану Маунтбеттена країна поділялась на індійську частину - Хіндустан (Індійський союз) та му­сульманську - Пакистан. Після розітнення країни було створено уряди новостворених держав. Уряд Індії сформу­вав ІНК, на чолі з Дж. Неру, уряд Пакистану Мусульман­ська ліга під проводом одного з її членів - Л. Алі-хана. Штучне роздвоєння країни призвело до тяжких наслідків серед населення. Протести продовжились. 30 січня 1948 р. Махатма Ганді, зморений голодуванням, виступаючи на мітингу та закликаючи індуїстів та мусульман до об’єд­нання, був смертельно поранений пострілом з револьве­ра членом індуїстської реакційної організації Н. Годзе. Так обірвалося життя людини, яка доклала багато зусиль для звільнення Індії від британського колоніального па­нування.

Відповідно до постанови ІНК установчими зборами була розроблена та прийнята 26 листопада 1949 р. Конституція Республіки Індія. Остаточне набуття державної незалеж­ності було оформлене актом від 26 січня 1950 р. в якому Індія проголошувалась суверенною та демократичною дер­жавою. У цей же день вступила в дію Конституція 1949 р.

Конституція позиціонувала Індію як миролюбну респу­бліку та проголошувала курс на розбудову «соціалістично­го» суспільства. Основний закон закріпляв демократичні права та свободи, визнавав рівність громадян незалежно від каст і релігії, до яких вони належать. Запроваджува­лось всезагальне виборче право, в тому числі й для жінок, активне - з 21 року, пасивне - з 25 років.

За своєю національно-територіальною організацією Ін­дія визнавалась федеративною державою, та на час прого­лошення складалась з 14 штатів та 6 територій, які залеж­но від рівня розвитку поділялись на три групи. У штатах, що віднесені до групи «А» діють парламенти, а губернатори призначаються президентом. Штати групи «В» були сфор­мовані з колишніх князівств і тому саме князі обирали «раджпрамукха», який за своєю суттю і був губернатором штату. Й нарешті штати групи «С» мають найбільші повно­важення, власний законодавчий орган та уряд.

За формою правління Індія була конституйована у пар­ламентську республіку, а її державний устрій будувався на принципах народного суверенітету, розподілу влади, вер­ховенства права та свободи особистості. Проте реалізація цих принципів, в силу національних, мовних, релігійних та варнових відмінностей, мала свою специфіку. А саме, вищі органи державної влади формували з представників вищих каст.

Законодавча влада належала парламенту, який за бри­танським зразком складався з трьох інституцій: Президен­та Індії, як глави держави; верхньої палати - Ради штатів, яка представляла інтереси суб’єктів федерації; нижньої палати - Народної палати, в якій було представлено весь індійський народ.

Рада штатів не мала значних повноважень. Виконуючи контрольну функцію вона наділялась правом відкладеного вето на законопроекти нижньої палати, строком на шість місяців, окрім фінансових законів.

Основна парламентська робота відбувалась в Народній палаті, що обиралась прямими виборами строком на п’ять років. Від загальної кількості депутатських мандатів ча­стина резервувалась за найбільш відсталими прошарками населення - племенами та варнами, зареєстрованими у ви­борчих списках. Президент, за порадою прем’єр-міністра, мав право достроково розпустити палату. Очолював роботу палати спікер, який обирався зі складу палати та на час го­ловування призупиняв своє членство у власній партії. Спі­кер мав доволі широкі повноваження, навіть накладання дисциплінарних стягнень на депутатів.

Президент обирається на п’ять років колегією вибор- щиків, яка створювалась з депутатів федерального парла­менту та парламентів штатів. За Конституцією президент є главою держави, главою виконавчої влади, а також ви­щим посадовцем, що очолює весь державний апарат. Він призначає премєр-міністра, губернаторів штатів, членів Верховного суду. Наділений правами розпуску Народної палати, накладення вето на законопроекти, видання ука­зів, що мають силу закону (у проміжках часу між сесіями парламенту). Важливим є положення про те, що прези­дент діє за рекомендаціями уряду. Останній ж є відпові­дальним лише перед парламентом, який може позбавити його довіри та відправити у відставку. Передбачена й про­цедура імпічменту за звинувачення у скоєнні тяжкого злочину.

Віце-президент обирається також на п’ять років на спільному засіданні обох палат парламенту. Він головує в Раді штатів, допомагає президентові та заступає його в разі тимчасової або постійної нездатності виконувати свої повноваження.

Виконавча влада належить урядові - Раді міністрів, яка складалась з прем’єр-міністра та міністрів. Уряд віді­грає ключову роль у здійсненні політичної влади. Відпо­відно до Конституції, президент зобов’язаний призначити прем’єр-міністром лідера партії, що перемогла на парла­ментських виборах. Таким чином уряд має підтримку пар­ламентської більшості. Міністри призначаються зі складу депутатів палат парламенту.

Державні органи штатів, за Конституцією, мають одна­кову структуру, побудовану на принципі парламентської республіки. Законодавчим органом штату є двопалатний парламент, який формує уряд штату у кількості до 12 осіб. Гарантом інтересів федерації в штаті є губернатор, який призначається президентом та має широкі повноваження. Втім при формальній однаковості економічна, культурна та релігійна неоднорідність Індії породжують потужний се­паратний рух в окремих штатах, що обумовлює наявність численних важелів федеральної влади щодо втручання в справи окремого штату. До них можна віднести інститут надзвичайного стану, президентське правління, тощо.

Щодо представницьких інститутів, то в Індії існує роз­галужена партійна система. Найбільш авторитетною полі­тичною партією є Індійський національний конгрес. Опози­ційною до неї виступає права партія Бхаратия джаната, що відстоює принципи індійського націоналізму та варнової відокремленості, яку підтримують середні прошарки насе­лення, дрібні підприємці та землевласники. Партія спові­дує ліберальну політику та виступає за обмеження держав­ного втручання в економіку, свободу ринкової конкуренції та посилення позицій приватних власників.

Щодо лівого політичного спектру, то він представлений насамперед комуністичними та соціалістичними партіями. Цікавою є історія виникнення Комуністичної партії Індії, яку первинно було створено в 1920 р. в Ташкенті. А в 1925 р. в Канпурі відбулася перша конференція індійських кому­ністів, яка закінчилася створенням партії вже в самій Індії. Проте єдності в її лавах не спостерігалося. Остаточний роз­кол відбувся у 1962 р. в зв’язку з індо-китайським збройним конфліктом. Прорадянська фракція встала на бік індій­ського уряду, а прокитайська підтримала КНР, як соціаліс­тичну державу, що вступила у конфлікт з капіталістичною Індією. Отже у підсумку з’явились дві комуністичні партії Індії одна «марксистська», а інша «маоістська».

Також важливе місце в політичні системі сучасної Індії займають профспілки та релігійні організації.

Після набуття незалежності Індія занурилася у модер­нізацію. Пройшла земельна реформа, стали до розвитку важкої індустрії, всі ці заходи здійснювались урядом з ме­тою здолання економічної відсталості та розбудови сучас­ної індустріальної держави. Було взято курс на побудову індійського соціалізму, де відмінності між людьми були б незначними, а суспільне життя ґрунтувалося на співпраці. У 1967 р. посаду прем’єр-міністра заступила донька пер­шого прем’єр-міністра Індії Джавахарлала Неру - Інді- ра Ганді. Вона оголосила радикальну програму боротьби з бідністю і навіть досягла на цьому шляху певних успіхів. Проявилась тенденція щодо підвищення життєвого рівня населення, його грамотності, зросла тривалість життя ін­дійців. Проте випереджаючі темпи зростання чисельності населення зводили нанівець соціальні досягнення уряду. Індійське суспільство, чисельність якого, нині перетнула 1,4 млрд., залишається традиційним, набуваючи індустрі­альних ознак, зокрема, в освоєнні космос, ядерних озброєн­нях, розвитку й-технологій.

З часом концепція розбудови суспільства соціального зразка була скоригована у контексті західної теорії соціаль­ної держави. І сьогодні, за своєю суттю, в Індії реалізується програма соціального примирення при збереженні при­ватної власності та розвитку державного сектору економі­ки. Країна йде по шляху розбудови світського суспільства, вільного від релігійних та кастових упереджень, а в держа­ві проводиться соціальна політика спрямована на долання бідності, безграмотності та безробіття.

Право. Кодифікація індійського законодавства другої половини ХІХ ст. заклала загальні принципи правового ре­гулювання суспільних відносин у доіндустріальній країні й поряд з творчим запозиченням індійським законодавцем позитивного досвіду західних держав це призвело до фор­мування у ХХ ст. оригінальної системи індійського права.

Так Цивільно-процесуальний кодекс 1859 р. було за­мінено на новий у 1908 р. Закон Про передачу власності 1882 р. було оновлено у 1929 р. У цілому було збережено англійську концепцію загального тлумачення принципів «справедливості та совісті». Відбувалось творче втілення британських законів, використовувався законотворчий дос­від Франції та Сполучених Штатів. Утім сліпого копіюван­ня не було, до прикладу така англійська інституція як суд присяжних не прижився в Індії.

До проголошення незалежності право Індії і за своєю концепцією, і за технікою залишалось загальним правом, традиційні індійські норми поступались, майже завжди, англійським приписам. Широкого вжитку зазнало пре- цедентне право і британська колоніальна адміністрація взяла на себе тягар щорічно друкувати збірки прецедент- них судових рішень. У таких умова судова влада набувала неабиякого значення, а відтак значна увага приділялась процесу. Так індійське право не зазнало поділення на при­ватне та публічне, суди здійснювали загальний нагляд за всім без врахування приватних та адміністративних особ­ливостей.

Набуття статусу незалежної держави не призвело до відмови від правових концепцій та принципів за яким було розбудована правова система Індії. Конституція Індії 1950 р. підтвердила, що створене раніше право залишаєть­ся в силі. Індія, подібно до Сполучених Штатів, напрацьо­вуючи власну правову систему залишалась в сім’ї загаль­ного права.

Значна територія, чисельне населення з складною структурою це ті чинники, які дали можливості повністю централізувати судову систему. Над місцевими судами зна­ходились суди дистриктів з цивільних справ та сесійні суди з кримінальних справ. Наступною інстанцією є високі суди, які поширюють свою юрисдикцію на кілько штатів та те­риторій. Вищою судовою інстанцією виступає федеральний Верховний суд. Він складається з голови та 13 членів, які призначаються президентом і такі призначення не потребу­ють згоди парламенту. Верховний суд покликаний переду­сім здійснювати контроль за дотриманням конституції, ви­значати конституційну відповідність законів федерації та штатів. До Верховного суду можна звернутися за захистом порушених конституційних прав, оскаржувати рішення по цивільним позовам, сума яких перевищує 20 тис. рупій. Верховний суд приймає скарги на рішення всіх судів окрім військових трибуналів. Власний регламент Верховний суд готує сам та отримує на нього згоду президента. Рішення Верховного суду стають прецедентами для інших судів.

Попри те, що у 1947 р. частину Індії було відділено в окрему мусульманську державу - Пакистан, 10 % насе­лення, світської за своїм статусом Індії, сповідують мусуль­манство. Тому в країні продовжує діяти мусульманське право - шаріат - сукупність норм джерелом яких є «боже­ственні одкровення», яких повинен дотримуватись право­вірний мусульманин. Ісламське право, як «право Господ­нє», є правом незмінним. Мусульманській юриспруденції не притаманний історичний підхід до права, що враховує зміни які відбуваються у повсякденному житті. Право да­роване суспільству Аллахом раз і назавжди, а відтак сус­пільство повинно дотримуватись права, а не творити його.

Утім більшість населення держави - 80 % це індуїсти, і норми індуїстського права продовжують регулювати су­спільні відносини понад одного мільярда індуїстів, що переважно мешкають в Республіці Індія. Джерелом ін­дуїстського права є Веди - одна з найдавніших правових систем світу. Веди обіймають в собі розгорнуту систему гімнів, пісняпінь, молитов створених на межі ІІ тисячоліт­тя до н.е. Проте на відміну від Корану, Веди як боже од­кровення - «шруті» (почуте) при формуванні індуїстського права застосовувалось творчо, раціонально переломлячись у юридичних трактатах - «смріті» (те, що запам’ятав). На підставі смріті були розроблені «дхарма-сутри» - кодекси релігійно-правових норм, на підставі яких було розроблено «дхармашастри» - збірки норм поведінки. Найбільш відо­мою з яких є Манава дхармашастра - більш відома як За­кони Ману.

На середину ХІХ ст. колоніальна влада вже пристосу­валась до роботи з індуїстським правом, значну кількість дхармашастр було перекладено на англійську та було на­працьовано систему судових прецедентів, щоб за зразком англійського судочинства дотримуватись раніше прийня­тих рішень. Змінився й нормативний зміст дхармашастр. Судді, в разі необізнаності з індуїстськими нормами, стали приймати рішення по аналогії та відповідно до принципу «справедливості», поступово формуючи так зване «англо-ін- дуїстське» право.

Поступово зростала значимість закону та кодифікації, що сприяло розвитку правової системи Індії та правосуд­дя. З набуттям незалежності індійський уряд спрямував до парламенту проект кодексу індуїстського права для ство­рення єдиної законодавчої основи сімейного та спадкового права. Цей законопроект було критично сприйнято майже всіма політичними силами, проте з різних причин. Уряд змушений був піти іншим шляхом, численні законопроек­ти вносились на громадське обговорення, внаслідок чого вдалося досягнути компромісу. У 1955 р. набув чинності ін­дуїстський закон про шлюб, який уніфікував сімейне право індуїстів та привів його у відповідність до сучасних вимог. Після 1956 р. було прийнято ще три закони: про неповно­літніх та опіку; про успадкування та усиновлення; та про аліменти. По суті вони завершили кодифікацію значної ча­стини індуїстського права.

Норми цивільного та кримінального процесів ґрунту­ються на загальному праві, включно з принципами сліду­вання, прецедентами, розсудом судді та особливій ролі ад­воката, що у сукупності створило доволі ефективну систему правосуддя.

Уніфікована система індійського права забезпечує полі­тичну єдність індійського народу в умовах численних мов­них, расових, релігійних і культурних відмінностей.

Контрольні питання:

Які західні країни проявляли найбільшу активність у бо­ротьбі за колонії?

Чому колоніальні країни долучались до світової економічної системи?

Які фактори впливали на модернізацію державного життя сучасних країн Азії?

Досвід яких країн запозичувався в процесі модернізації країн Азії?

Як мусульманське право пристосовувалось до сучасних умов в Ірані?

Яку роль відігравала публічна влада в Ірані під час вестерні- зації правової системи держави?

Назвіть основні джерела права Ісламської Республіки Іран?

Назвіть основні умови виникнення держави Ізраїль?

У який спосіб була створена держава Ізраїль?

Які особливості конституційно-правового регулювання в Із­раїлі?

Що визнавалось джерелами права на момент створення дер­жави Ізраїль?

Які джерела права діють в сучасному Ізраїлі?

Як відбулось падіння монархії в Китаї?

Охарактеризуйте наслідки громадянської війни в Китаї?

Які основні етапи Сіньхайськоїреволюції?

Як відбулось утворення Китайської Народної Республіки?

Як відбились на розвитку КНР політика «великого стрибку» та «Культурної революції»?

Який державний устрій КНР за Конституцією 1982р.?

У чому суть розбудови «соціалізму з ринковою економікою»? Охарактеризуйте судову систему КНР?

Які особливості державно-правового розвитку Японії у пер­шій половині ХХст.?

Які причини і наслідки встановлення нацистсько-міліта­ристського режиму в Японії?

Як вплинув на розвиток післявоєнної Японії американський окупаційний режим?

Охарактеризуйте форму правління та державного режиму Японії за Конституцією 1947р.

Надайте характеристику державного устрою Японії?

Які зміни відбулись у правовій системі Японії в Новітній час? Охарактеризуйте судоустрій та судочинство в Японії?

Назвіть етапи індійського національно-визвольного руху? Охарактеризуйте державний устрій Індії за Конституцією 1950 р.?

Які особливості форми правління та територіального устрою в Республіці Індії?

Як розвивалась індійська правова система в колоніальний пе­ріод?

Назвіть основні джерела індійського права? Охарактеризуйте систему судоустрою Індії?

Рекомендована література:

Основна:

1. Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіж­них країн: Навчальний посібник. К.: Центр учбової літератури, 2008. 730 с.

2. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. К.: Істина. 2005. 832 с.

3. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіж­них країн: Навчальний Посібник. К.: Атіка, 2006. 680 с.

4. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. Київ : Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. 416 с.

Додаткова:

1. Воробьев В.П. Государство Израиль: правовые основы воз­никновения и статус личности. Москва: Изд. Дом «Нац. обозре­ние», 2001.

2. Гейзель З. Политические структуры государства Израиль. Москва, 2001.

3. Говард М. Сакер. Формирование Израильской республи­ки. Иерусалим, 2002. Вып. 194.

4. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. Москва, 1967.

5. Инако, Ц. Современное право Японии. Москва, 1981.

6. Крашенинникова Н. А. Индусское право: история и совре­менность. Москва, 1982.

7. Крымский А.Е. История мусульманства. Москва, 2003.

8. Лозо В. И. Государство и право древней, средневековой и современной Индии: учебное пособие. Харьков, 1998.

9. Муромцев, Г. И. Источники права в развивающихся стра­нах. Система и влияние традиций. Москва, 1987.

10. Норманн, Г. Возникновение современного государства в Японии : пер. с англ. Москва, 1961.

11. Примаков Д. Я. Становление израильского права глазами израильских правоведов. Правоведение. 2010. № 6. С. 144-156.

12. Сагагдар М.И. Основы мусульманского права. Москва, 1968.

13. Юрьев М. Ф. История стран Азии и Северной Америки по­сле Второй мировой войны (1945-1990). Москва, 1994.

14. Dworkin Ronald A. «Natural» Law Revisited. University of Florida Law Review. 1982. 34:2. Р. 165-188.

15. Rivlin E. Israel as a mixed jurisdiction. McGill Law Journal. 2012. 57 (4). Р. 781-790.

16. Rivlin E. Thoughts on Referral to Foreign Law, Global Chain­Novel, and Novelty. Florida Journal of International Law. 2009. 21:1. Р. 1-27.