Встановлення і функціонування тоталітарних державних режимів в Німеччині, Італії і Японії

Розвиток держави і права Німеччини у міжвоєнний період позначився результатами програної Першої світової війни. Причинами краху Другої Німецької імперії (1871 - 1918рр.) стали важкі внутрішні і зовнішні умови, викликані наслідками війни.

В країні виникла революційна ситуація, підсилена революційними подіями в Росії. Німецька “листопадова” революція розпочалася 3 листопада 1918 р. повстанням моряків міста Кіль, в ході якого були створені перші робітничі і солдатські Ради. Найбільші міста Німеччини (Бремен, Гамбург, Лейпциг, Мюнхен, Берлін) підтримали повстанців Кіля. Основні вимоги революції: припинення війни; ліквідація монархії; проголошення демократичної парламентської республіки; відсторонення від влади юнкерства і мілітаристськи налаштованої буржуазії; ліквідація напівфеодального юнкерсько- поміщицького землеволодіння; закріплення соціальних прав робітників. 9 листопада

1918 р. кайзер Вільгельм ІІ зрікся престолу і виїхав з країни. У листопаді 1918 р. - січні

1919 р. праві соціал-демократи у змові з контрреволюційними силами завдяки політичним маніпуляціям та силою зброї придушили подальший розвиток революції, насамперед діяльність Комуністичної партії Німеччини.

Головним наслідком революції стала зміна форми державного правління в Німеччині, яка стала парламентською республікою.

Новообрані Національні збори, які засідали у м. Веймар, 31 липня 1919 р. прийняли нову Конституцію Німецької імперії (Веймарська конституція). Документ складався з Преамбули і двох частин (“Устрій і завдання імперії” та “Основні права і обов'язки німців”). Німеччина проголошувалася демократичною республікою з федеральною формою державного устрою. Казус такого визначення форми держави полягав у тому, що Німеччина одночасно проголошувалася імперією. Дивне формулювання статті 1 “Німецька імперія є республікою” стало відображенням суперечок та компромісу між політичними силами Національних зборів щодо подальшого устрою країни.

Колишні союзні держави отримали назву земель. Вони мали свої органи влади (ландтаги і уряди), окремі конституції. Однак насправді федерація в Німеччині мала декларативний характер. Права земель були значно обмежені у законодавчій та фінансовій сферах. Головним принципом розподілу повноважень між імперією і землями стало верховенство імперського права над земельним. Такі сфери державного і суспільного життя, як зовнішні відносини, громадянство, митниця, поштова і телеграфна справа, оборона та ін. регулювалися виключно імперським законодавством. Цивільне, кримінальне право, судочинство, друк, податки, торгівля, промисловість тощо були переважно прерогативою імперської влади. Землі зберігали законодавчу владу у цих питаннях настільки, наскільки імперія не користувалася своїми законодавчими правами. Земельній юрисдикції відходили переважно гуманітарні та господарські питання. Веймарська конституція зберегла право імперської “екзекуції” - право Президента застосовувати військову силу, щоб змусити певну землю виконувати конституційні зобов'язання. Отже, конституція закріпила принцип недобровільності участі в союзі.

У першій частині Веймарської конституції визначено державний механізм Німеччини. Головна роль серед представницьких органів влади відведена Рейхстагу, що обирався загальними виборами на 4 роки. Його головна функція - законодавча діяльність. Для прийняття закону досить було простої більшості голосів депутатів, а для закону, що змінював Конституцію - кваліфікованої більшості (2/3 голосів при участі у голосуванні не менше двох третин від загальної кількості усіх депутатів). Однак реальна влада Рейхстагу була обмежена іншими органами влади - Рейхсратом (верхньою палатою парламенту), імперським урядом і Президентом.

Рейхсрат став бюрократичним органом, що складався з членів урядів земель. Цей орган мав право “відкладального вето” на закони, прийняті Рейхстагом. Імперський уряд, що складався з рейхсканцлера і міністрів (призначалися і звільнялися Президентом) потребував для своєї діяльності вотуму довіри з боку більшості Рейхстагу.

Главою держави проголошувався Президент, який обирався за загальним виборчим правом на 7 років з необмеженим правом переобрання. Президентом міг стати громадянин Німеччини віком від 35 років. Головні повноваження Президента: представництво імперії у міжнародних відносинах; верховне командування Збройними Силами імперії; призначення уряду, міністрів, вищого військового командування і прийняття їх відставки, а також призначення суддів; право розпуску Рейхстагу і призначення нових виборів. Рейхстаг не мав можливості змістити Президента, але міг поставити на народне голосування питання про його дострокове переобрання, порушити перед державним судом обвинувачення проти Президента у порушенні ним законів і Конституції за умови підтримки таких рішень кваліфікованою більшістю. До надзвичайних повноважень Президента, які підносили його над іншими владними інституціями, було право “союзної екзекуції” і право запровадження надзвичайного стану за умови загрози громадській безпеці і порядку. Останній пункт передбачав можливість тимчасового припинення дії основних громадянських прав і свобод на невизначений термін.

У статті 102 Веймарська конституція декларувала незалежність суддів і їх підзвітність лише закону. Фактична незмінюваність суддів означала конституційне закріплення їх безконтрольності і безвідповідальності перед народом. Спеціальним органом конституційної юрисдикції стала Державна палата, яка повинна була розглядати скарги проти Президента, рейхсканцлера (глави уряду) і міністрів за обвинуваченням їх у порушенні Конституції, а також інші конституційні конфлікти. Реальні судові повноваження мав Імперський суд, що привласнив собі право перевірки “конституційності” законів, прийнятих Рейхстагом.

Веймарська конституція закріпила принципи “народної єдності”, “народного суверенітету”, “свободи”, “соціальної справедливості”, “загального, рівного, прямого виборчого права”. Другий розділ Конституції містив широкий перелік демократичних прав і свобод: рівність усіх німців перед законом; свобода пересування; право вибору професії; свобода особи; недоторканність житла; свобода совісті; свобода слова, зборів, союзів тощо.

Незважаючи на прогресивний характер Веймарської конституції, більшість її норм залишилися деклараціями намірів. Конституція не ліквідувала засилля бюрократії, впливу поміщицько-юнкерської аристократії і військових на державні справи, а забезпечення реальних прав і свобод громадян в умовах жорсткої економічної кризи та післявоєнного занепаду країни не відбулося. Сам зміст Конституції мав часто суперечливий компромісний характер між старими реакційними промонархічними настроями і демократичними прагненнями, що в умовах політичної та соціально - економічної нестабільності у післявоєнній країні стало додатковим чинником дестабілізації.

Підписання принизливого для переможеної Німеччини Версальського мирного договору 28 червня 1919 р., за яким вона втратила значні території, була змушена виплачувати великі репарації, позбавлена значної частини збройних сил і військової промисловості, стали головною причиною радикальних антиреспубліканських настроїв в країні. Спершу їх основними носіями стали військові і великі промисловці. Згодом в силу поглиблення економічної і суспільно-політичної кризи, вони набували все більшої популярності серед народних мас. Організуючою силою антидемократичних течій стала Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (НСРПН) на чолі з А. Гітлером.

Програма НСРПН, створеної на основі Німецької робітничої партії, оприлюднена А. Гітлером на мітингу в Мюнхені 24 лютого 1920 р. Завдяки своїй цілісності вона змогла привабити величезну кількість прихильників і співчуваючих.

Таблиця 15.6. Програма НСРПН (“25 пунктів”)

У 1921 р. склалися організаційні основи нацистської партії, заснованої на необмеженій владі вождя-фюрера. У листопаді 1923 р. в Мюнхені фашисти здійснили невдалу спробу прямого захоплення державної влади (“пивний путч”). Гітлера заарештували і засудили до нетривалого ув'язнення. НСРПН оголошена поза законом (до 1925р.). Після провалу путчу фашисти змінили тактику боротьби за владу із силової на парламентську. Основними завданнями своєї партії Гітлер вважав боротьбу з комунізмом і критику Версальського договору. Одночасно він прагнув залучити промисловців і фінансистів, які бачили в НСРПН перспективу захисту своїх інтересів та наведення “порядку” в країні.

На фоні економічної і чергової урядової кризи націонал-соціалісти у 1930 р. на виборах до Рейхстагу зайняли друге місце. На президентських виборах 1932 р. Гітлер посів другу позицію після чинного Президента П. Гінденбурга, набравши в другому турі близько 37% голосів. На виборах до Рейхстагу 1932 р. нацисти набрали менше голосів, ніж на попередніх виборах. Зростання популярності Комуністичної партії змусило мобілізуватися великих промисловців, які звернулися із листом до Президента П. Гінденбурга, в якому закликали призначити канцлером А. Гітлера. 30 січня 1933 р. А. Гітлер став канцлером.

Напередодні чергових дострокових виборів 27 лютого 1933 р. нацисти організували провокацію з підпалом приміщення Рейхстагу з метою спровокувати антикомуністичний терор. За змістом і наслідками це був державний переворот. 28 лютого 1933 р. Президент Гінденбург підписав указ “Про охорону народу і держави”, яким скасував статті Веймарської конституції, що гарантували свободу особистості, слова, преси, зборів і союзів. Заборонено Комуністичну партію. У березні 1933 р. Рейхстаг, більшість в якому складали депутати НСРПН, ухвалив закон “Про надзвичайні повноваження уряду”, за яким самий же Рейхстаг був позбавлений законодавчих повноважень. Укази і розпорядження канцлера та його уряду заміняли закони парламенту. Проводилися масові чистки державного апарату на основі расових і політичних ознак. Розгромлено профспілки, розпущено усі масові робітничі організації. Заборонено усі політичні партії, окрім НСРПН. Після смерті 2 серпня 1934 р. Президента П. Гінденбурга А. Гітлер проголосив себе фюрером і рейхсканцлером, головнокомандувачем збройних сил. Відбувся прогнозовано позитивний для Гітлера референдум про об'єднання посад канцлера і Президента.

У Німеччині відбувалося становлення тоталітарного режиму під назвою Третій Рейх (1933 - 1945 рр.), що у розумінні нацистських ідеологів став продовженням перших двох німецьких імперій - Священної Римської імперії германської нації та Німецької імперії 1871 - 1918 рр. Прийнятий 30 січня 1937 р. закон “Про нову

структуру Рейху” надав Гітлеру як фюреру і главі імперського уряду право створювати нове конституційне законодавство.

Політика нацистів з організації громадського життя, створення нового державного механізму та його діяльність була спрямована на повернення Німеччини до тоталітарного режиму військової мобілізації і агресивної завойовницької зовнішньої політики. У березні 1933 р. уряд відмовився виконувати умови Версальського договору. Відновлено загальну військову повинність і розпочато масштабну розбудову армії та воєнної інфраструктури.

Військовим завданням було підпорядковано економіку. Закон від 27 лютого 1934 р. “Про підготовку органічного перевлаштування німецької економіки” надавав Міністерству економіки повноваження з визнання окремих економічних об'єднань монопольними представниками конкретної галузі, створювати і ліквідовувати економічні об'єднання. У 1936 р. через підготовку до війни проголошено початок реалізації 4-річного плану розвитку економіки. Ці заходи забезпечили абсолютний контроль держави і партії над економікою. У 1942 р., під час війни, створено Раду озброєнь, яка управляла всією економікою Німеччини.

Панівні позиції в державному апараті та суспільно-політичному житті країни посіла НСРПН. У липні 1933 р. на основі декрету “Проти утворення нових партій” затверджено однопартійну диктатуру. Замість незалежних профспілок утворено підконтрольний нацистам Німецький трудовий фронт. Закон “Про забезпечення єдності партії і держави” від 1 грудня 1933 р. оголосив верховенство нацистської партії. Керівництво партії формувало склад Рейхстагу, а на посади призначалися лише особи з нацистської партійної верхівки.

24 березня 1933 р. Рейхстаг прийняв закон “Про ліквідацію тяжкого становища народу і держави”, що надав уряду законодавчі повноваження. Формально Веймарська конституція не була відмінена, але де-факто вона перестала діяти. Наприклад, за цим же законом уряду дозволялося приймати закони, які прямо суперечили Конституції.

Відбувався процес централізації державного управління на основі переходу від федеративного до унітарного державного устрою. Ліквідовано органи місцевого самоврядування, місцеву автономію земель. Законом 7 квітня 1933 р. “Про злиття областей з імперією” в усі землі призначалися (як правило з гауляйтерів нацистської партії) намісники (штатгальтери). У 1934 р. ліквідовано ландтаги. У тому ж році окремим законом ліквідовано імперський орган представництва земель. Німеччина поділена на 32 партійні області на чолі з партійними гауляйтерами. Зберігався старий

адміністративний поділ на землі і провінції.

Схема 15.2. Центральні органи фашистської диктатури в Німеччині*

Великого значення набула діяльність органів пропаганди. У березні 1933 р. створено Міністерство громадської просвіти і пропаганди, кероване Геббельсом, яке контролювало пресу, радіо, книжкові видавництва, музичну творчість, театри тощо. Особлива увага приділялася “обробці” молоді в дусі мілітаризму, шовінізму і расизму через нацистські молодіжні організації.

Таблиця 15.7. Апарат терору фашистської Німеччини

* Шостенко І.І., Шостенко О.І. Історія держави і права зарубіжних країн: навч. -метод. посіб / І.І. Шостенко, О.І. Шостенко. - К.: МАУП, 2003. - 104 с.

У своїй діяльності фашистські судді виходили з повного заперечення особистих прав німецьких громадян і не були зв'язані законами, часто виносячи вирок на власний розсуд. Звинувачення в державній зраді слідувало за будь-який прояв опозиційності до режиму. Народний трибунал при розгляді питань про державну зраду не передбачав обов'язкової стадії попереднього слідства. Захисників обвинуваченому призначав сам трибунал. В армії діяли військово-польові суди.

Італія здобула державну єдність в результаті кровопролитних воєн і боротьби за національне визволення у 1860-х рр. У 1870 р. після визволення з-під австрійського панування північно-східних провінцій Італія стала єдиним королівством.

На початку ХХ ст. Італія була конституційною монархією. Глава держави - король, особа якого вважалася священною і недоторканною. Під час Першої світової війни країна зазнала великих людських і матеріальних втрат, що призвели до важкого соціально-економічного становища країни. Криза поглиблювалася у зв'язку з наявністю залишків поміщицького землеволодіння в південних аграрних провінціях та зростанням кількості згуртованих робітничих мас у промисловій півночі країни. У 1920 р. розпочалися революційні виступи селян і робітників. Останні захоплювали заводи у великих містах (Мілані, Турині, Генуї).

У 1919 р. в Мілані створено першу фашистську організацію, засновником якої став колишній соціаліст Б. Муссоліні. Після силового придушення робітничих виступів у 1920 р. кількість і чисельність фашистських союзів невпинно зростала. Для розширення кількості прихильників Муссоліні представив популістську програму, яка включала такі пункти: ліквідація монархії і відміна титулів; встановлення сильної влади і національної єдності; скликання представницьких Установчих зборів; 8-годинний робочий день; запровадження податків на великий капітал; аграрна реформа; боротьба за “Велику Італію”, яка включала захоплення нових територій.

Прихильників Муссоліні через форму одягу називали “чорносорочечниками”. У листопаді 1921 р. в Римі відбувся їх з'їзд, основним рішенням якого стало створення партії для захоплення влади в країні. Фашисти розпочали погроми робітничих партій (комуністичної і соціалістичної) та організацій. 27 жовтня 1922 р. розпочався 40- тисячний фашистський похід на Рим, що підтримали налякані розмахом робітничих виступів великі промисловці Італії. 30 жовтня 1922 р. король під тиском обставин призначив Б. Муссоліні главою уряду. Розпочато встановлення фашистської диктатури в Італії (1922 - 1943 рр.).

Для консолідації режиму фашисти використовували законодавство. У 1923 р. після розпуску Палати депутатів уряд видав новий виборчий закон, що скасовував пропорційну виборчу систему. Партія, яка отримувала відносну більшість голосів мала право формувати більшість в парламенті. Скориставшись цим законом, а також використавши звичні для себе методи терору і фальсифікацій, фашисти у 1924 р. захопили абсолютну більшість в парламенті і сформували уряд.

На основі “надзвичайних законів” 1926 - 1927 рр. розпущено усі профсоюзи, політичні партії. Проведено масові арешти лідерів опозиції. Римський папа пішов на угоду з фашистським режимом. У 1929 р. підписано Латеранський пакт, за яким папа отримував суверенну владу на території Ватикану, а католицька церква стала державною. Так фашистська влада була освячена церквою.

Після серії військових вторгнень та захоплень (Ефіопія 1935 р., Іспанія 1936-1939 рр., Албанія 1939 р.) Муссоліні у 1939 р. підписав “Стальний пакт” з Гітлером про військово-політичний союз. 10 червня 1940 р., оголосивши війну Франції, Італія вступила в Другу світову війну.

Хоча в країні продовжувала діяти Конституція 1848 р., фашисти кардинально змінили структуру державного апарату. За законом “Про повноваження і прерогативи глави уряду” від 24 грудня 1925 р. всю повноту влади отримав прем'єр-міністр і державний секретар в особі Муссоліні, який до того ж носив партійний титул дуче (вождь). Глава уряду формально призначався і звільнявся королем. Однак влада монарха стала суто символічною. Закон ліквідував принцип відповідальності уряду перед парламентом. Муссоліні повністю контролював роботу парламенту. У 1926 р. прем'єр-міністру надано право видавати постанови, що змінювали закони парламенту.

У 1928 р. створено вищий орган державної влади - Велику фашистську раду, главою якої став Муссоліні. Рада вирішувала найважливіші конституційні, законотворчі, адміністративні питання життя країни. Фактично ліквідовано виборче право. Кандидати в депутати парламенту висувалися фашистськими організаціями, а на місцевому рівні усі чиновники призначалися центром.

Італія перейшла до господарської моделі “корпоративної держави” на основі автаркії. Замість ліквідованих профспілок створювалися робітничі і підприємницькі синдикати, які об'єднувалися по галузях виробництва у корпорації. Така форма створення монополій, підконтрольних державі, стала ефективним способом господарювання за умови підготовки країни до зовнішніх воєн. Одночасним главою усіх корпорацій став Муссоліні, який очолив Національну раду корпорацій. У підсумку в 1939 р. остаточно ліквідовано парламент, що був замінений палатою фашистських організацій і корпорацій.

Каральні функції фашистської диктатури здійснювали армія, поліція і суди. Після прийняття закону “Про воєнізацію італійської армії” 1934 р. створено всеохоплюючу систему військової підготовки, яка починалася з дітей віком 6 років. Обов'язкова військова підготовка для кожного громадянина країни тривала з 18 до 21 років. Потім відбувався набір на військову службу терміном 18 місяців.

Основною репресивною структурою фашистів стала Добровольча поліція громадської безпеки, яка у 1937 р. за чисельністю перевищила армію. Її також очолював Муссоліні, який обійняв посаду Міністра внутрішніх справ. Йому підпорядковувалися корпус карабінерів (державна поліція), поліція національної безпеки (загони розправи з опозицією), таємна поліція (політична) та інші підрозділи.

Судова система набула інквізиційного характеру. Нижчою судовою ланкою були мирові судді (претори), які виступали одночасно слідчими і обвинувачами у справі. Окружні суди (поліцейські трибунали) розглядали справи про антифашистську діяльність, за яку вищою мірою покарання призначалася смертна кара. Складалися окружні суди з одного судді і п'яти призначуваних королем шеффенів. Вищим судово - політичним органом влади став створений у 1927 р. Трибунал захисту держави, главою якого став Муссоліні, а роль суддів виконували вищі офіцери армії. Апеляційних інстанцій на його рішення не існувало.

У ХХ ст. Японія увійшла оновленою країною, влада в якій належала мілітаристсько налаштованому великому монополітистичному капіталу, прикрита фасадом імператорського правління. Шлях для капіталістичного розвитку країни відкрила революція Мейцзі 60 - 80-х рр. ХІХ ст., яка мала наслідком падіння режиму сьогунату Токугава і встановлення конституційної монархії на чолі з імператором.

Розвиток товарно-грошових відносин і капіталістичного укладу в Японії невідворотно руйнував феодальне натуральне господарство. Серед населення міст і сіл посилювався процес соціального розшарування. Прямим наслідком таких змін стало поширення антиурядових настроїв серед певних верств населення. Боротьба японського селянства проти голоду, податкового утиску, зловживань адміністрації, здирства лихварів вилилась у відкриті повстання, які підтримали міські низи. Економічно зміцніла буржуазія була незадоволена роздробленістю Японії, збереженням цехів і гільдів. Антиурядовий рух торкнувся певної частини великих феодалів, а також частини самураїв. Загальне невдоволення викликала нездатність уряду протистояти натиску іноземного капіталу.

Скориставшись критичною ситуацією, група феодалів економічно розвинутого південного заходу країни, тісно пов'язана з буржуазією, у 1867 р. розпочала збройний виступ і зажадала від сьогуна передати владу імператору. Маніфест імператора від 9 грудня 1867 р. затвердив відставку уряду Токугави і скасував посаду сьогуна.

В країні проведено ряд прогресивних реформ: аграрна реформа закріпила нові поземельні відносини, ліквідувавши феодальне землеволодіння і встановивши приватну земельну власність капіталістичного типу (з правом вільного відчуження і єдиним державним поземельним податком), що ліквідувало основні привілеї дворянства; встановлено свободу торгівлі; скасовано середньовічні цехи і гільдії; відмінено тарифні кордони між провінціями; запроваджено свободу вибору професійної діяльності; реформовано школу. Буржуазні реформи імператорського уряду мали незавершений і половинчатий характер (збережено чимало феодальних пережитків, не отримали землі селяни), але вони здійснили великий вплив на економічний розвиток країни, сприяли процесу централізації і створювали умови для успішного розвитку капіталістичних відносин. Японія стала на шлях промислової революції і виходу на провідні економічні позиції в світі.

Логічним завершенням реформування стало прийняття у 1889 р. Конституції, що проголосила встановлення конституційної монархії з сильною імператорською владою та унітарний устрій держави. Вищими органами влади були імператор, Кабінет міністрів, Таємна рада, двопалатний парламент (Палата перів і Палата депутатів). Імператору належала вся повнота влади, а його особа вважалася священною і недоторканною. Імператор спільно з парламентом здійснював законодавчу владу, а спільно з Кабінетом міністрів і Таємною радою - виконавчу (очолював їх і призначав). Імператор мав право скликати парламент, відкривати, закривати і відстрочувати його засідання, розпускати Палату депутатів.

До Палати перів входили члени імператорської родини, носії дворянських титулів і особи, призначені імператором. Палата депутатів складалася з обраних народом представників. Виборче право мали особи, які відповідали цензовим вимогам: вік 25 років і сплата прямих податків у розмірі 50 ієн. Строк повноважень нижньої палати визначався чотирма роками, верхньої - сімома. Парламент скликався щороку. Однак його реальна влада була обмеженою. Імператор мав право обходити волю парламенту своїми указами, які за необхідності мали силу закону. Міністри відповідали лише перед імператором і були незалежні від парламенту.

Таємна рада була найближчим дорадчим органом при главі держави і складалася з імператора, міністрів і призначуваних імператором членів ради.

Окремий розділ Конституції Японії присвячений правам і обов'язкам підданих. На першому місці були обов'язки: сплачувати податки, служити в армії або на флоті. Підданим надавалася свобода вибору і зміни місця проживання, недоторканність власності і житла, гарантувалися таємниця листування, рівний доступ до посад, захист від арештів без рішення суду, свобода слова, друку, совісті, зборів і союзів.

Неврегульована в Конституції нова система адміністративного поділу передбачала відміну старих князівств і створення префектур, міських і сільських округів. На чолі префектур стояли губернатори, яких призначав глава уряду.

Суди поділялися на звичайні та адміністративні. Також існували апеляційні інстанції і Великий суд правосуддя, голова якого, а також голови апеляційних судів призначалися імператором, інші судді - міністром юстиції. Нижчою ланкою судової системи був одноосібний суддя, який розглядав цивільні і незначні кримінальні справи. Конституція встановила принципи незалежності і незмінюваності суддів, діяльність яких здійснювалася від імені імператора. Одночасно із судами створювалися органи прокуратури й адвокатури. Кожен з них діяв в межах певної території і юрисдикції.

Незважаючи на прогресивний характер конституційних змін, реальну владу в Японії отримали придворна дворянсько-промислова знать і військові. Країна стала на шлях агресивної зовнішньої політики і військових завоювань. Запроваджено загальну військову повинність. Армія реорганізувалася за німецьким зразком, а флот - за англійським. Активно створювалася оборонна промисловість. Японія анулювала нерівноправні міжнародні договори. У 1887 р. з'явився реакційний закон “Про охорону порядку”, що забороняв створення таємних товариств, зберігання і видання нелегальної літератури.

У міжвоєнний період в Японії прийнято антиконституційні закони проти робітничого і демократичного руху, про охорону порядку поліцією на підприємствах. Закон “Про охорону громадського спокою” 1925 р. заборонив діяльність організацій, “що мають за мету зміну державного ладу або знищення системи приватної власності”. Їх учасникам загрожувало кримінальне покарання у формі каторжних робіт або тюремного ув'язнення на термін до 10 років. У 1928 р. імператорський указ запровадив страту за приналежність до комуністичних організацій. Ці закони були першим кроком на шляху фашизації Японії.

Продовжено військовий курс на створення японської колоніальної імперії. Її складовими частинами в різний час стали о. Тайвань, Південний Сахалін, Корея. Управляли колоніями японські генерал-губернатори. У 1931 р. Японія окупувала Північно-Східний Китай, де утворено маріонеткову державу Маньчжоу-Го (за формою правління - конституційна монархія). Главою держави був ставленик японського уряду, останній китайський імператор Пу І.

У 1937 р. почалася військова агресія Японії у Китайській республіці, що втягла країну в Другу світову війну.

Умови воєнного часу привели до деформації конституційного ладу Японії, встановлення військово-фашистської диктатури з терористичним політичним режимом, встановлення якого відбулося конституційним шляхом. В Японії не було єдиної фашистської партії. Замість розпущених партій та громадських організацій створювалася тоталітарна вертикаль на базі єдиної для всієї країни “Асоціації допомоги тронові” (АДТ), очолюваної прем'єр-міністром. На місцях діяли її відділи. Первинним осередком організації була “сусідська громада”, що поєднувала 10-12 родин. 30-40 громад об'єднувалися в “асоціацію” вулиці чи села, підпорядковану відділові АДТ. Ці структурні одиниці діяли за принципом взаємного нагляду і доносів. Закон “Про забезпечення національної оборони” 1941 р. надав місцевим осередкам АДТ адміністративно-поліцейські повноваження.

Як у Німеччини та Італії, в Японії економіка підпорядковувалася військовим завданням. В основних галузях промисловості, у торгово-фінансовій сфері створювалися асоціації, які мали право контролю над виробництвом, сировиною, розподілом робочої сили і продукцією, а їх керівництво призначалося державою.

Мілітаризована японська держава, беручи участь у Другій світовій війні в союзі з Німеччиною, значно розширила свою колоніальну імперію, окупувавши велику частину Китаю, Індокитаю, Тайланд, Бірму, Малайю, Індонезію. Однак військові дії Японії на Тихому океані були блоковані США, СРСР та іншими країнами, що й стало однією з головних причини поразки країни у війні.

4.