Розвиток держави в країнах Західної Європи, США і Японії у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст.

Головні тенденції розвитку держави у Великій Британії, що намітилися у міжвоєнний період, були продовжені після Другої світової війни. Зросла роль держави у регулюванні економічної і соціальної сфери.

Хвиля економічних криз змусила керівництво країни лібералізувати економічний курс, проявом чого стала політика консервативного уряду М. Тетчер (1979 - 1990 рр.). Її уряд обмежив втручання держави в підприємницьку діяльність та продав чимало державних активів, надав податкові пільги великому капіталу, скоротив державні соціальні видатки. В основі неоліберальної програми уряду Тетчер були принципи свободи підприємництва, максимальне роздержавлення економіки, підтримка приватної ініціативи з боку держави, послаблення впливу профсоюзів. Такі заходи зміцнили економіку країни, сприяли поверненню її на провідні позиції в світі.

Головною особливістю розвитку державного механізму Великої Британії стало подальше зростання ролі Кабінету міністрів. Розширилася сфера регулювання актів делегованого законодавства. Падіння ролі парламенту пов'язане з практично цілковитим переходом законодавчої ініціативи до уряду. Зазвичай парламентська більшість через партійну дисципліну зобов'язана підтримати законопроект, запропонований їй Кабінетом міністрів і прем'єр-міністром, який одночасно є лідером правлячої партії і тієї ж парламентської більшості.

Підтверджуючи загальну тенденцію посилення органів виконавчої влади, було б невірним стверджувати, що Палата громад перестала відігравати помітну роль у політичному житті країни. Парламент зберіг такі засоби впливу, як фінансовий контроль над урядом через затвердження бюджету, звіти уряду. Парламентські дебати щодо політики уряду широко висвітлюються засобами масової інформації і дуже впливають на суспільну думку країни. Використовується така форма контролю за діяльністю уряду, як депутатські запити міністрам. Кожен законопроект, поданий

урядом, проходить складну процедуру аналізу в комісіях і комітетах палати за участю опозиції, дебати в залі засідань.

Менш помітну роль в реальному здійсненні державної влади відіграють стародавні установи - монарх і Палата лордів, влада яких є переважно символічною. Однак вони залишаються необхідним елементом державної влади. У 1949 р. прийнято закон “Про зміни до Акту про парламент 1911 р.”, за яким скорочено до одного року термін можливого вето Палати лордів щодо нефінансових біллів. Палата лордів залишається вищою апеляційною інстанцією по відношенню до усіх судів країни.

Після Другої світової війни процес демократизації виборчого права одержав логічне завершення. У 1948 р. “Акт про народне представництво” ліквідував “подвійний вотум” для вихідців з університетських округів. Виборче право надано усім підданим Британії з 21 року. У 1969 р. віковий ценз зменшено до 18 років.

[1] Захарченко П.П. Історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник для дистанційного

навчання. Київ: Ун-т “Україна”, 2005. 213 с.

У другій половині ХХ ст. спостерігалися подальші зміни державного апарату. У Великій Британії, на відміну від більшості інших країн, поняття “уряд” і “кабінет” є нетотожними. Останній діє всередині уряду і до його складу входять прем'єр -міністр та основні міністри.

Значно зросла чисельність службовців. До середини 1960-х рр. загальна кількість міністерств і центральних відомств перевищила 100. Основними вимогами до чиновників є професіоналізм, заборона займати виборні і партійні посади. При цьому міністри не є класичними чиновниками, адже посада міністра є політичною.

У ХХ ст. з новою силою на порядок денний була поставлена проблема автономізації суб'єктів Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, що отримав назву деволюція (своєрідна форма федералізації). Наприкінці XIX ст. значного розмаху набув рух за національне самоврядування, що викликав гостру кризу лише в Ірландії. У 1970-і рр. він відродився в Уєльсі і Шотландії, висунувши вимоги дєволюції і навіть надання незалежності Шотландії. Ірландська проблема знову виникла в 1960-х рр. Англо-ірландська угода 1985 р. надала право голосу ірландському уряду з питань політики, безпеки і права. Тільки з приходом до влади в 1997 р. уряду лейбористів населення Шотландії та Уельсу змогло проголосувати за створення власних парламентів. Північна Ірландія також отримала свою асамблею. Своєрідне становище мають ряд британських островів у протоці Ла-Манш, де зберігається традиційна система управління.

Таблиця 15.8. Конституційні реформи лейбористських урядів Т. Блера (1997 - 2007 рр.)

У 1970 - 1990-х рр. проведено ряд реформ системи судочинства. Прийнято закони щодо інституту присяжних, верховного суду, поліції, доказів у кримінальних справах, державного обвинувачення. Закон про суди 1971 р. ліквідував суди ассизів, передавши їх повноваження новому Кримінальному суду корони і частково Високому суду. Система вищих судів Англії (Верховний суд) включає: Високий суд (цивільні справи), Суд корони (кримінальні і частина цивільних справ) та Апеляційний суд (цивільний і кримінальний відділи). Їх структура і компетенція визначені у 1981 р. “Актом про Верховний суд”. Палата лордів є вищою апеляційною інстанцією, а судовий комітет Таємної ради є апеляційною інстанцією для “заморських” територій, церковних судів та окремих спеціальних судів.

Нижчими судовими органами влади є суди графств (цивільна юрисдикція) і магістратські суди (дрібні кримінальні справи без участі присяжних). В Англії та Уельсі є спеціальні суди: Суд коронера (розслідує “загадкові” випадки смерті і самовбивства), військові, церковні суди та адміністративні трибунали.

Закон “Про переслідування за злочини” 1985 р. створив в Англії службу державних (“коронних”) обвинувачів, головною функцією яких стала підтримка обвинувачення в судах усіх рівнів у справах, що розслідує поліція, а також у деяких випадках порушення кримінальних справ та участь у їх розслідуванні.

Значна роль у правосудді належить генеральному аторнею і його заступнику - генеральному солісітору. Вони представляють інтереси корони і можуть порушувати кримінальне переслідування з окремих справ. “Акт про суди і правове забезпечення в Англії” 1990 р. запровадив інститут адвокатури.

Поліція організована переважно за територіальним принципом і за

функціональним критерієм та має децентралізований характер. Її систему формують: Скотленд-Ярд; поліцейські департаменти графств; транспортна поліція і поліція

Північної Ірландії. Міністерство внутрішніх справ, якому безпосередньо підлеглий лише Скотленд-Ярд, має обмежені повноваження щодо інших формувань (фінансові питання і кадрова політика).

Третя республіка у Франції припинила існування у червні 1940 р. через вторгнення в країну німецьких фашистських військ та капітуляцію французької армії. Більшість території Франції до серпня 1944 р. перебувала під окупаційним режимом. На півдні країни існувало профашистське військово-авторитарне державне утворення “Уряд Віші” (офіційна назва - “Французька держава”). Очолював її колишній прем'єр- міністр Франції маршал Петен, який зосередив в своїх руках повноту влади. Конституція 1875 р. формально залишалася чинною.

Рух опору проти фашистів у Франції розгорнула комуністична партія, а за кордоном - організація “Вільна Франція” (з 1942 р. - “Франція, що бореться”) на чолі з генералом Ш. де Голлем з цетром у Лондоні. У 1944 р., об'єднавшись, різні організації Руху опору створили Національний комітет, що після війни став Тимчасовим урядом Французької республіки.

У жовтні 1945 р. на референдумі громадяни Франції підтримали скликання Установчих зборів і текст нової Конституції. Конституція Четвертої республіки закріпила принципи демократичного суспільства і держави. Передбачено рівноправ'я чоловіків і жінок, народів залежних країн, права робітників (на працю, відпочинок, матеріальне забезпечення у випадку непрацездатності, об'єднання у профспілки, страйки, колективне визначення умов праці та участь в управлінні підприємствами, право на загальну безкоштовну світську освіту тощо), політичні права і свободи.

За формою державного правління Франція стала парламентською республікою з двопалатним парламентом (Національні збори і Рада республіки). Національні збори (асамблея) були єдиним законодавчим органом країни, що не мав права делегувати законодавчі повноваження. Вони мали виняткове право законодавчої ініціативи у фінансових питаннях, ратифікації і денонсації міжнародних договорів, оголошенні війни. Збори затверджували склад нового уряду, відповідального перед ними. Національні збори обиралися на основі загального, рівного, прямого виборчого права за таємного голосування на основі пропорційної виборчої системи.

Рада республіки володіла дорадчими повноваженнями, не мала законодавчої ініціативи, але могла вносити поправки до схваленого Національними зборами законопроекту.

Глава держави - Президент обирався спільним засіданням обох палат парламенту на 7 років, але він не мав значних повноважень: не мав права розпускати Національні збори; одноосібно призначати вищих посадовців; усі видані ним акти вимагали контрасигнації голови Ради міністрів та профільного міністра. Президент очолював Вищу раду магістратури (орган керівництва судами).

Виконавча влада вручалася Раді міністрів, що формувалася парламентською більшістю, здійснювала безпосереднє державне управління країною.

Постійна політична напруга в країні, зумовлена міжпартійними суперечками в парламенті, частими змінами урядів і як наслідок слабкістю влади, призвела до падіння Четвертої республіки. Загострення політичної обстановки у зв'язку з повстанням французьких військ в Алжирі (колонія Франції до 1962 р.) сприяло поверненню до влади генерала Ш. де Голля, який у липні 1958 р. став главою Ради міністрів з надзвичайними повноваженнями. На референдумі схвалено проект нової Конституції (Конституція П'ятої республіки). У грудні 1958 р. Ш. де Голль обраний Президентом (1958 - 1968 рр.).

За формою держави Франція стала президентською, унітарною, демократичною республікою. Повноваження Президента як глави держави: головнокомандувач збройних сил; призначає на вищі цивільні і військові посади (у тому числі - главу уряду та інших членів Ради міністрів і приймає їх відставку); головує на засіданнях уряду, у Вищій раді магістрату; підписує обговорені в Раді міністрів нормативні акти; володіє правом законодавчої інціативи; має право розпуску нижньої палати парламенту; підписує і обнародує закони; має право вимагати від парламенту нового обговорення закону або окремих статей; має право оспорити прийнятий парламентом законопроект і

передати його Конституційній раді для висновку щодо його відповідності Конституції; має право виносити окремі види законопроектів на референдум, оминувши парламент; має право звертатися до парламенту з посланнями, які не підлягають обговоренню; представляє Францію у міжнародних відносинах; має право на свій розсуд вживати надзвичайних заходів у випадку загрози нації, Республіці, цілісності її території або виконанню її міжнародних зобов'язань. Конституція 1958 р. передбачає гарантії проти встановлення диктатури: автоматичне скликання парламенту, звернення до

Конституційної ради; контрасигнація актів Президента прем'єр-міністром та (при потребі) міністрами. Згідно поправки до Конституції від 1962 р. Президент обирається прямим голосуванням на основі загального виборчого права.

Рада міністрів здійснює адміністративне управління та управління збройними силами, спрямоване на виконання Конституції, нормативних актів парламенту і Президента. Вона несе відповідальність перед парламентом і формується партійними фракціями, що мають (чи має) більшість у Національних зборах. Прем'єр-міністр керує діяльністю уряду, забезпечує оборону країни і виконання законів, видає нормативні акти, має право законодавчої ініціативи і право вимагати скликання парламенту. Прем'єр-міністр здійснює керівництво внутрішньою політикою і володіє певною автономією у відносинах з Президентом.

Парламенту за Конституцією 1958 р., у порівнянні з попередньою, надано значно менше повноважень. Його структура двопалатна - Національні збори і Сенат. Національні збори (490 депутатів) обираються на 5 років за мажоритарною системою, а сенатори - колегією виборщиків на 9 років. При цьому склад Сенату оновлюється на 1/3 кожних 3 роки. Сенат забезпечує представництво територіальних одиниць Франції, а також французів, які проживають за кордоном. Парламент володіє правом законодавчої ініціативи, прийняття законів, контролю за діяльністю уряду (насамперед шляхом висловлення недовіри).

Серед судів особливий статус має Конституційна рада, яка виконує функції конституційного суду, вирішує питання виборчого процесу і правильності виборів Президента, робить висновки щодо відповідності законів Конституції. Прикладом системи спеціалізованих судів є органи адміністративної юстиції на чолі з Державною радою.

Адміністративно-територіальний устрій передбачає поділ території країни на 95 департаментів, що поділяються на комуни. Представницьким органом влади департаменту є Генеральна рада. Владу в комуні здійснюють муніципальна рада та обраний нею мер.

Поразка фашистської Німеччини у Другій світовій війні надала право визначати подальшу долю країни її переможцям. Після капітуляції у червні 1945 р. підписано чотирьохсторонню угоду між США, СРСР, Великою Британією і Францією про поділ Німеччини на окупаційні зони, які очолювали губернатори. Для вирішення спірних питань створено спільну Союзну контрольну Раду головнокомандувачів військ чотирьох зон. На Потсдамській конференції (липень-серпень 1945 р.) держави-союзниці прийняли принципи організації післявоєнної Німеччини - демілітаризація (ліквідація збройних сил, військових структур), денацифікація (ліквідація нацистської партії та її структур), демократизація.

У 1946 р. США і Велика Британія здійснили економічне об'єднання своїх зон в одну, до якої згодом приєдналася французька зона. Подальша доля Німеччини була визначена початком “холодної війни” і полягала у поділі на дві частини - західну (Федеративна Республіка Німеччина, ФРН) і східну (Німецька Демократична Республіка, НДР). У липні 1948 р. на конференції шести держав (США, Велика Британія, Франція, Бельгія, Голландія, Люксембург) вироблені рекомендації зі створення західнонімецької держави, за якими Комітет експертів підготував проект Конституції. У квітні 1949 р. проголошено Окупаційний статут, розроблений США Великою Британією і Францією, що закріплював верховну владу трьох держав на території ФРН, наділяв губернаторів правом контролю за дотриманням Основного закону ФРН і конституцій земель. Лише у 1951 р. Окупаційний статут був переглянутий у бік розширення повноважень органів влади ФРН, а в 1955 р. його дію припинили через прийняття ФРН в НАТО і Західноєвропейський союз.

У травні 1949 р. після схвалення Парламентської ради у складі представників земель, військових губернаторів і затвердження земельними ландтагами Основний закон ФРН набув чинності. За Конституцією 1949 р. (“Боннська конституція”, за назвою столиці ФРН м. Бонн) ФРН офіційно отримала державний суверенітет і була проголошена парламентською федеративною республікою, демократичною, соціальною і правовою державою.

Перший розділ Конституції присвячений правам людини: право на життя і фізичну недоторканність; рівність перед законом; недоторканність житла; право на свободу слова і висловлювання думки; свобода віросповідання і совісті; свобода науки і мистецтва, дослідження і викладання; захист шлюбу і сім'ї; право зборів, об'єднань; рівноправ'я чоловіків і жінок; право на відмову від військової служби тощо. Окремо передбачено механізм гарантії “охорони Конституції”, зокрема, можливість позбавлення окремих осіб конституційних прав, заборони політичних партій через їх “антиконституційність”, про недопустимість зміни ряду принципових норм Конституції тощо.

Вища законодавча влада в країні належить двопалатному парламенту - Бундестагу і Бундесрату. Нижня палата - Бундестаг - загальнодержавний орган народного представництва, склад якого обирається на чотири роки загальним, прямим і таємним голосуванням за змішаною виборчою системою. Його повноваження: законодавча діяльність; затвердження бюджету; призначення канцлера та можливість висловлення йому недовіри; ратифікація міжнародних договорів; участь у виборах федерального Президента. Бундесрат (верхня палата) формується урядами земель з їх членів. Через цей орган влади землі беруть участь в законодавстві та управлінні країною і в справах Європейського Союзу. Бундесрат дає згоду на прийняття законів, приймає участь у затвердженні бюджету.

Главою держави є федеральний Президент, який обирається на 5 років Федеральними зборами (окреме скликання усіх депутатів Бундестагу і відповідної кількості представників земель, обраних ландтагами). Його повноваження: представляє державу у міжнародних відносинах; оголошує стан війни і надзвичайний стан; призначає і звільняє федеральних суддів і чиновників; має право помилування; вносить до Бундестагу на заствердження кандидатуру федерального канцлера. Порівняно з Веймарською Конституцією повноваження Президента значно зменшені на користь федерального уряду і канцлера.

Центральне місце в системі вищих органів федерації займає федеральний уряд, що очолює канцлер. Відмова у затвердженні канцлера чи висловлення йому недовіри Бундестагом має наслідком розпуск Президентом самого уряду та Бундестагу. Члени уряду (міністри) призначаються і звільняються з посади Президентом за пропозицією канцлера. Федеральний уряд має право законодавчої ініціативи, видавати нормативні акти, здійснювати адміністративно-управлінські функції. Особливу роль виконує канцлер, який визначає основи зовнішньої і внутрішньої політики держави, контролює діяльність федеральних міністрів, вносить зміни до складу уряду і до компетенції окремих його членів.

До федеральних органів влади належать федеральний Конституційний суд і федеральні суди (загальна, адміністративна, фінансова, трудова, соціальна юстиція). Судді призначаються довічно. Члени Конституційного суду обираються порівну Бундестагом і Бундесратом. Його повноваження: контроль за конституційністю нормативних актів; розгляд спорів про права і обов'язки між найвищими органами федерації, федерації і земель; право заборони діяльність політичних партій за їх “антиконституційність”; має право позбавлення громадян конституційних прав.

У ФРН як федеративній державі існує розгалужена система управління земель, в яких на основі прийнятих конституцій функціонують однопалатні (крім Баварії) представницькі органи (ландтаги), уряди та інші органи управління. Землі мають свій бюджет і незалежні одна від одної. Конституція закріпила пріоритет федерального права над правом земель. Суб'єктом міжнародних відносин є лише ФРН як держава.

Під час “холодної війни” декілька десятиліть між ФРН та НДР не було офіційних відносин. Однак штучний поділ країни мав логічне завершення у 1990 р. за активної участі провідних країн світу. Об'єднання Німеччини в єдину державу відбулося мирним договірним шляхом. У 1970 - 1980-х рр. уряди ФРН уклали ряд договорів про

нормалізацію стосунків з СРСР і східноєвропейськими країнами. Глибока соціально- економічна і політична криза в НДР, ослаблення СРСР пришвидшили процес об'єднання Німеччини, яке формально-юридично тривало з жовтня 1989 р. по жовтень 1990 р. Весною 1990 р. в НДР піднявся масовий народний рух за об'єднання з ФРН. 18 травня 1990 р. між ФРН і НДР підписано міждержавний Договір про економічний, валютний і соціальний союз. У вересні 1990 р. в Москві міністри закордонних справ СРСР, США, Великої Британії, Франції, ФРН і НДР (схема “4+2”) підписали договір про гарантування міжнародних умов для об'єднання Німеччини. Права колишніх окупаційних держав остаточно припинялися.

31 серпня 1990 р. підписано основний договір між ФРН та НДР, що стосувався механізму входження НДР до ФРН і набув чинності 3 жовтня 1990 р. Остання дата вважається днем об'єднання Німеччини. Країна ще й нині долає соціально-економічні, політичні, культурні відмінності між західними і східними землями. Всього до складу Німеччини, яка зберегла назву ФРН, входить 16 земель.

США, на відміну від західноєвропейських країн, у ХХ ст. не переживали зміну форми держави. Однак і тут відбулися зміни в державному механізмі країни, що стосувалися переважно посилення виконавчої вертикалі влади на чолі з Президентом, бюрократизації і мілітаризації федеральних органів влади.

Конституційний устрій США, створений більше двохсот років тому, характеризується винятковою стійкістю і спадкоємністю. Одним з показників стабільності державної системи є чергування при владі представників однієї з двох основних партій - демократичної і республіканської, які делегують не лише своїх членів до Конгресу, але й кандидатів у президенти. Гнучкість конституційних норм дозволяє з плином часу вносити поправки і корекції у взаємини органів державної влади та політико-правові умови їх реалізації.

Посада Президента поєднує повноваження глави держави і глави виконавчої влади. На відміну від парламентської республіки він здійснює владу самостійно, а не за порадою Кабінету міністрів. Президентська влада ґрунтується на принципах виборності, “розподілу влади”, підконтрольності законодавчій гілці влади. Однак реалізація останнього принципу суттєво обмежена. Повноваження Президента доповнені конституційними поправками і є широкими. У ХХ ст. до Конституції США внесено три поправки, які стосуються посади Президента: ХХ поправка (1933 р.) визначила день початку роботи новообраного Президента - 20 січня наступного після виборів року; ХХІІ поправка (1952 р.) не допускала обрання Президента більше двох разів поспіль; ХХV поправка (1967р.) внесла зміни у порядок виконання обов'язків Президента у випадку смерті чи нездатності виконувати функції, зокрема надала можливість заміщення посади Президента Віце-президенту.

Між Конгресом і Президентом фактично немає рівного партнерства. У системі розподілу влади перевага перейшла до виконавчої гілки. Становище Президента як її глави зумовлює домінування у сфері законотворчості (хоча він за Конституцією не є суб'єктом законодавчої ініціативи), бюджету і фінансів, державного управління і зовнішньої політики. Утім применшувати значення Конгресу не варто, адже форми законодавчого контролю не лише різноманітні, але й досить результативні.

Для XX ст. у США стало характерним різке зростання бюрократичного апарату. Президент безпосередньо призначає близько 1,5 тис. федеральних посадових осіб і здійснює свої повноваження за допомогою апарату. Створене у 1939 р. Виконавче управління Президента складається з таких структур: апарат Білого дому;

адміністративно-бюджетне управління; Економічна ради при Президентові; Рада національної безпеки (1947 р.); Управління по розробці політики; Управління з питань політики у сфері науки і техніки. Кабінет міністрів є неконституційним дорадчим органом при Президентові та має вагомі повноваження. Міністри виконують насамперед роль радників Президента і не утворюють уряду у класичному значенні. Більшість міністерств і відомств були створені саме у ХХ ст.: торгівлі, праці (1913 р.), оборони (1947 р.), транспорту (1966 р.), житлового будівництва і міського розвитку (1969 р.), енергетики (1977 р.), освіти (1979 р.). Призначення члена кабінету -

прерогатива Президента, який визначає його склад. Сенат, як правило, погоджується з призначеннями Президента на посади міністрів і керівників відомств.

Окреме місце в системі органів виконавчої влади США займають федеральні адміністративні відомства (незалежні агентства і державні корпорації), що виконують адміністративні, наглядові і нормотворчі функції. Їх статус і повноваження визначаються актами Конгресу. Існує близько 60 таких відомств. Серед них: Агентство з охорони довкілля; Національне космічне агентство (НАСА); Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) тощо.

У ХХ ст. відбулося посилення влади Верховного суду США, практика роботи якого дозволила цьому федеральному органу влади стати активним творцем правової і політичної системи країни. Як вищий апеляційний суд він може переглядати рішення федеральних судів і судів штатів. При цьому він виступає не лише як судовий, але й політичний орган. Головна функція Веховного суду - конституційний контроль.

Схема 15.5. Федеральна система судів США

Процес централізації державної влади проявився у бюрократизації виконавчих структур та вивищенні федеральних органів влади над органами влади і управління штатів. Зокрема, широкої практики набуло цільове виділення коштів суб'єктам федерації, що надавало федеральним органам можливість контролювати реалізацію державних субсидій. Відбулися спроби уніфікувати законодавство штатів.

Складна система поліцейських органів США зумовлена насамперед федеральним устроєм країни. Структура і компетенція цих органів різні в окремих штатах і містах. За даними американської преси в США діє близько 40 тис. поліцейських органів зі своїми власними правами та інститутами.

Важливою ланкою системи правоохоронних органів разом з судовою системою є аторнейська служба, що складається з федеральних, штатних і місцевих установ виконавчої влади, наділених повноваженнями від імені держави порушувати кримінальні справи, розслідувати порушення законів, підтримувати звинувачення в суді, притягувати правопорушників до кримінальної відповідальності. Їх відмінність від європейських органів прокуратури полягає в тому, що вони не мають наглядової функції і не формують централізованої ієрархії. Місцеві аторнейські органи не підпорядковані органам штатів, штатні - федеральним. Главою федеральної аторнейської служби є Генеральний аторней, якого призначає Президент за пропозицією Сенату. Він також є урядовим юрисконсультом, радником Президента. У його віданні перебувають місця позбавлення волі, імміграційна політика, боротьба з наркотиками тощо.

У ХХ ст. в США відбулися певні зміни у формі державного режиму. Поширення комунізму та фашизму у світових масштабах змусило владу країни піти на ряд заходів з обмеження демократичних прав і свобод людини щодо громадян та іноземців. У 1939 р. прийнято “Закон Хетча”, що заборонив державним службовцям бути членами політичних партій. У 1940 р. прийнято Закон “Про реєстрацію іноземців” (Закон Сміта), що обмежив свободу слова, зборів, друку, організацій. Закон Тафта-Хартлі 1947 р. обмежив дію Закону Вагнера 1935 р., заборонивши певні види діяльності профспілок і страйків, регламентував укладення трудових контрактів. Значні повноваження у сфері нагляду за життям суспільства і державних структур надано органам розвідки та контррозвідки, зокрема ЦРУ та ФБР.

У післявоєнний період розгорнулася масштабна кампанія переслідування за імовірну прихильність до комуністичної ідеології. Президент Г. Трумен видав указ про перевірку “лояльності” державних службовців. Кампанія співпала з реакційним політичним рухом, названим “маккартизмом” (сенатор Дж. Маккарті 1950 р. став одним з ініціаторів перевірки державного апарату з метою виявлення комуністів). Під перевірки підпадали викладачі шкіл та університетів, робітники і профспілкові організації. Закон “Про внутрішню безпеку” (Маккарена-Вуда, 1950 р.) і закон “Про іммігрантів” (Маккарена-Уотера, 1951 р.) надали компартії статус підривної організації, а її членам - статус іноземних агентів. Обмежено квоти на в'їзд до США та введено знімання відбитків пальців при в'їзді до країни.

Про обмеження громадянських прав свідчила правова нерівність негрів, закріплена в законодавстві деяких штатів. У 20 штатах діяли закони про сегрегацію. Однак під впливом масового руху за громадянські права у 1950 - 1960-х рр. здійснено вагомі кроки у напрямку демократизації. За рішенням Верховного суду 1954 р. обмеження навчання у школах для чорношкірих дітей визнавалося неконституційним. Акт про громадянські права 1964 р. забороняв роботодавцю відмовляти у прийомі на роботу з причини раси, кольору шкіри, віросповідання, розділяти робітників за цими ознаками. Суди були зобов'язані реагувати на скарги про дискримінацію. Акт про право голосу 1965 р. забороняв позбавляти громадянина права голосу на підставі расової належності або кольору шкіри.

Демократизовано виборче законодавство. XXIV поправка до Конституції (1964 р.) ліквідувала виборчий податок. XXVI поправка (1971 р.) знизила віковий виборчий ценз на федеральних виборах до 18 років, що призвело до аналогічних змін у всіх штатах.

Терористичні акти в США у вересні 2001 р. мали великі наслідки для внутрішньої і зовнішньої політики країни. На внутрішньому рівні це проявилося у збільшенні повноважень федеральних правоохоронних органів, посиленні заходів безпеки щодо іноземців та громадян, які супроводжувалися певними обмеженнями прав людини і викликали дискусії в суспільстві. Як зазначає сучасний американський політолог С. Хантінгтон^[6], щоб справитися з новими загрозами, потрібно знайти нелегкий компроміс між збереженням традиційних цінностей і свобод та забезпеченням найважливішої свободи сьогодення - свободи від насилля і загрози життю, власності і суспільним інститутам громадян США.

Форму держави в Японії, яка після поразки у Другій світовій війні за активного впливу США стала на демократичний шлях розвитку, визначає Конституція 1947 р. Вона зберегла династичну спадкоємність імператорського трону. Імператор зберіг значення “символа держави і єдності народу”. Йому надано такі функції: призначення прем'єр-міністра; скликання парламенту; розпуск його нижньої палати; оголошення загальних парламентських виборів; підтвердження призначень міністрів та їх відставок, а також повноважень дипломатичних представників країни; прийом іноземних дипломатів; призначення голови Верховного суду; підтвердження амністій. Однак ці функції імператора мають формально-церемоніальний характер. Його дії з управління обмежені порадами і схваленням Кабінету міністрів. Отже, в Японії зберігається конституційна монархія.

Парламент складається з двох палат - Палати представників і Палати радників. Палата представників обирається кожних 4 роки і може бути розпущена достроково. Термін повноважень Палати радників складає 6 років, при цьому кожні 3 роки переобирається половина її членів. Діє система загальних прямих виборів з пасивним віковим цензом 30 років у верхню палату і 25 років у нижню.

Вищим органом виконавчої влади є Кабінет міністрів, відповідальний перед парламентом. Кабінет міністрів формується з депутатів Палати представників від партії, що перемогла на виборах. Очолює його прем'єр-міністр, який має право призначати і звільняти міністрів. Усі міністри мають бути цивільними особами. Конституція передбачає значні повноваження Кабінету міністрів: виконання законів; керівництво зовнішньою політикою; укладення міжнародних договорів; організацію і керівництво адміністративною службою; видання урядових підзаконних актів.

Органи місцевого самоврядування формуються на виборній основі. У кожній префектурі обираються представницькі збори, що мають право видавати постанови з ключових питань життя префектури. Виконавчі повноваження реалізують виборні губернатори, у містах - мери, у селах - сільські старости.

У тексті Конституції значне місце відведено організації і діяльності судів, для яких підтверджено незалежний від інших гілок влади статус. Очолює судову систему колегіальний Верховний суд, що має повноваження тлумачити Конституцію і оцінювати прийняті парламентом закони на їх конституційність. Головний суддя призначається імператором за поданням уряду, а інші судді - самим Кабінетом міністрів. Усунути суддів з посади можна лише у порядку імпічменту.

Структура судової системи Японії складається з 4 ланок: Верховний суд, вищі суди, районні суди, сімейні суди. Останні розглядають незначні цивільні справи, справи про розлучення, про спадкування, про неповнолітніх.

Прокуратура Японії, створена за Законом про прокуратуру 1947 р., отримала такі повноваження: досудове слідство у кримінальних справах; порушення кримінального переслідування; підтримання обвинувачення в суді; нагляд за діями поліції; нагляд за слідством в органах поліції; нагляд за виконанням покарань.

Особливе значення має стаття 9 Конституції, яка проголосила відмову японського народу від війни “на вічні часи” та від застосування збройної сили для вирішення міжнародних суперечок. Передбачено відмову країни від збройних сил. Нечисленні військові формування сучасної Японії мають військово -поліцейське значення, а також є переважно оперативними частинами миротворчого характеру.

5.