ТЕМА 6 Держава та право в ранньофеодальній Європі

1.Основні риси розвитку франкської держави. "Салічна правда".

2. Ранньофеодальні монархії у Франції, Англії та Німеччині і їхні особливості.

3. Особливості розвитку права в ранньофеодальній Європі.

Ключові поняття: феодалізм, салічні франки, майордом, королівська курія, "березневі поля", "травневі поля", граф, король, королівство, "Салічна правда", вергельд, ордалії, васалітет, бальяжі, сенешальства, Паризький парламент, суд присяжних, хартія, Священна Римська імперія, колегія курфюрстів, звичайне право, асизи.

Зародження феодальних відносин призвело до виникнення класу феодалів і феодально залежного населення. Визначальними ознаками феодалізму були: панування натурального господарства, наділення безпосереднього виробника засобами виробництва взагалі і землею зокрема, особиста залежність селянина від землевласника. Феодалізм пройшов у своєму розвитку етапи ранньофеодальної, станово- представницької і абсолютної монархії.

1. Основні риси розвитку франкської держави. "Салічна правда". Початок франкської держави (Regnum Francorum) поклав племінний союз франків, котрий протягом ПІ-ІV ст. об'єднав навколо себе низку племен. Самі франки поділялися на салічних (salis - берег моря) і ринуарських (гіра - берег річки). Після падіння Західної Римської імперії салічні франки на чолі з королем Хлодвігом І (465 - 511 рр.) з династії Меровінгів у 486 р. захопили Галлію, а пізніше й інші навколишні землі та племена. При ньому відбулася християнізація франків (близько 496 чи 498 р.). Після ряду міжусобиць на зміну династії Меровінгів у VIII ст. приходить династія Каролінгів, засновники якої займали посади майордомів при своїх попередниках. Найбільшої могутності держава досягла за часів короля Карла Великого (768- 814), котрий перетворив її на імперію. Кордонів як таких держава не мала. її фактичними межами були території, на які розповсюджувалася влада короля і його дружини.

Управління державою здійснювалося за двірцево- вотчинною системою. Поступово, у міру посилення влади короля, знижувалася роль ополчення як інституту безпосередньої демократії; натомість була створена королівська курія (рада знаті). Влада короля франків була спадковою, досить сильною, і він здійснював законодавчі, виконавчі та судові функції. Серед двірцевих посадових осіб найбільшу вагу мали майордом (управитель королівською вотчиною і фінансами), коннетабль (начальник над маршалами) і сенешаль (здійснював загальний контроль). Поступово майордом зосередив усю владу у своїх руках: наглядав за збиранням податків, командував армією, призначав і зміщував адміністрацію. Усе управління державою здійснювалося через референдарія (очолював канцелярію), пфальцграфа (юридичний радник, наглядав за судовою процедурою), кубікуларія (скарбник) і маршалів (начальники кінноти). Місцеве управління здійснював граф (лат. comte), на якого покладалися військові, судові і адміністративні функції. 1 Іершопочатково він призначався королем, а потім перетворився на спадкового чиновника. Постійної столиці в державі не було, її роль виконувало місце перебування короля і його дружини.

При Меровінгах суд на місцях був народним. Його здійснював виборний суддя (тунгін) і виборні засідателі (рахінбурги). За Каролінгів у судах почали головувати графи і сотники (центенарії), а рахінбургів заміни ли королівські скабіни. Усі вільні люди зобов'язані були бути присутніми на судових засіданнях під загрозою штрафу.

При династії Каролінгів зміни в системі управління франкською державою були мінімальними. Тоді ж замість "березневих полів" (військові збори) з'явилися "травневі поля" (збори світської і духовної знаті). На них відбувалося оголошення і обговорення проектів чи вже виданих законодавчих актів (капітулярії). Адміністративно-територіально королівство поділялося на графства і сотні. Сотники хоча й призначалися королем, але підпорядковувались безпосередньо графу. Карл Великий наділив єпископів судово-адміністративними повноваженнями та імнітетами, а графів позбавив герцогської влади і зробив підконтрольними своїм посланцям.

У франкському королівстві вперше широко і регулярно почали застосовуватися з VIII ст. так звані бенефіції (букв, з лат. благодіяння) - надання земельних володінь за державну чи військову службу. Саме це і стало основою феодального устрою. Майордом Карл Мартелл (714 -741) після важкої перемоги над арабами при Пуатьє (732) змушений був з метою вдосконалення армії провести військову реформу на основі бенефіціарної системи. У результаті населення бенефіцій із вільного перетворювалося на залежне, а самі бенефіціарії-на поміщиків- рицарів.

У суспільстві франків найвище положення займали король, його дружинники, службовці, римські землевласники; проміжною ланкою були вільні общинники; до найнижчих верств належало залежне і напівзалежне населення (колони, раби, вільновідпущеники, лити).

Пам'яткою права у франків є "Салічна правда" (Lex Salica), що почала складатися ще в часи Хлодвіга І. За своєю формою вона була фіксованим переліком правових звичаїв, а не кодексом чи зводом законів і практично не зазнала впливу римського права. Здебільшого статті "Салічної правди" були присвячені злочинам проти особистості та майна. Передбачалися значні штрафи (вергельди) за вбивство, тілесні покарання. Усі покарання диференціювались залежно від соціального статусу право­порушника. Судовий процес міг розпочатися лише з ініціативи потерпілого і мав змагальний характер за участю свідків. Попереднього слідства не існувало. Для перевірки правдивості свідчень обвинуваченого дозволялося застосовувати "суд божий" (ордалії). Про страту в першопочатковому варіанті "Салічної правди" взагалі не згадувалось.

Крім "Салічної правди" у ранньофеодальних народів Європи існували й інші аналогічні пам'ятки права (Рипуарська, Алеманська, Баварська та ін.) - так звані "варварські правди" (leges barbarorum). Усі вони складалися протягом V-XI ст.

2. Ранньофеодальні монархії у Франції, Англії та Німеччині і їхні особливості. Після розпаду франкської імперії Карла Великого (843 р.) утворилися три держави, що поклали початок формуванню Франції, Німеччини та Італії.

Франція до кінця X ст. розпалася на багато феодальних володінь, які були слабо пов'язані між собою васальними відносинами. Найважливішим становим привілеєм дворянства і духовенства стало право власності на землю. Земельні магнати мали свою адміністрацію, суд, могли карбувати монету, вести війни без відома короля.

Вищий прошарок французького феодального класу складали герцоги і графи (васали короля), нижче - барони, які "держали" від них землі, ще нижче - дрібні дворяни, рицарі. Духовні феодали (єпископи, абати) отримували владу від папи римського. Феодально-залежне селянство поділялося на дві основні групи - сервів (особисто залежних) та вілаиів (особисто вільних).

Організація влади й управління залишалася двірцево-вот- чинною. При цьому влада короля обмежувалася радою знаті (курія). Дещо змінилося місцеве управління: замість округів на півночі з'явилися бальяжі, а на півдні - сенешальства.

Проведені в XIII ст. королем Людовіком IX реформи призвели до посилення королівської влади. Були заборонені приватні війни і судові поєдинки, замість з'їздів феодалів було затверджено постійну раду, поступово королівський суд (Паризький парламент) став виконувати функції вищого суду.

Завоювання Англії в 1066 р. герцогом Нормандії Вільгельмом відвернуло її розпад на самостійні уділи. Місцевими справами розпоряджалися не барони, а лише шерифи та поліцейські чиновники, поставлені королем на чолі округів. На поч. XII ст., за часів Генріха І, регулярно скликалася Велика рада, на якій засідали вищі світські і духовні лорди.

У часи правління короля Джона Безземельного (1199-1216) загострилася боротьба феодалів проти королівської влади, в результаті якої король був змушений підписати договір із світськими і духовними феодалами - "Велику Хартію вольностей" (1215 р.). Основні положення цього документу зводились до такого: король зобов'язувався дотримуватися феодальних звичаїв у своїх стосунках із васалами і не втручатися в юрисдикцію феодальних курій; податки і збори можуть збиратися лише за рішенням "загальної ради королівства"; жодна вільна людина не може бути ув'язненою "інакше, як за законним вироком" та ін.

Німеччина, на відміну від інших європейських країн, досить довго зберігала пережитки родових стосунків. Тут феодалізм утверджується лише в XI ст. Утворенню основних класів Німеччини сприяла військова реформа короля Генріха Птахолова (919-936), за якою ті, хто міг з'явитися на війну як вершник, зараховувалися до привілейованого стану, а всі інші - до податкового.

У середині X ст. король Оттон І проголосив себе "римським" імператором, а в XII ст. за Німеччиною закріпилася назва "Священна Римська імперія". Але невдовзі країна розпадається на уділи на чолі з курфюрстами. Вони визнавалися самостійними у своїх володіннях, і від них залежало обрання імператора. Феодальна роздрібненість Німеччини була офіційно закріплена "Золотою буллою" імператора Карла IV у 1356 р. Вирішення усіх важливих справ імперії залежало від колегії курфюрстів. Існування окремих державних утворень спричинило й відсутність єдиної централізованої судової системи; імперський суд існував, але мав вузьку компетенцію і його рішення могли не виконуватись.

3. Особливості розвитку права в ранньофеодальній Європі.

За характером джерел права середньовічна Франція поділялася на північ і на південь; па півночі переважало неписане звичайне право, в основі якого лежали варварські правди У-УП ст., а на півдні, де економічні стосунки були більш розвинені, утримувалося видозмінене римське право.

Старі германські звичаї діяли по всій території Німеччини. На їхній основі розвинувся так званий феодальний кодекс-суміш звичаїв, що регулювали стосунки сюзеренітету-васалітету, феодальної власності та ін.

На відміну від загального права держав континентальної Європи, англійське звичайне право було загальним для всієї країни. Цьому сприяла діяльність вищих судів. Важливе значення мали також королівські "асизи" (закони), які змінювали й доповнювали старовинні правові звичаї.

Переломними для історії європейського права були ХІІ-ХПІ ст., оскільки саме в цей період з'являються перші кодифікації права, починається рецепція римського права, виникає міське право, все більшого розповсюдження набуває право канонічне. Саме в цей період відбувається формування романо-германської правової сім'ї.

Питання для самоконтролю:

1. Ознаки феодалізму і основні етапи його розвитку.

2. Державний і суспільний устрій держави франків.

3. "Салічна правда" як пам'ятка права.

4. Державний і суспільний устрій ранньофеодальної Франції.

5. Розвиток державності ранньофеодальної Англії.

6. Особливості державного устрою ранньофеодальної Ні­меччини.

7. Розвиток права в ранньофеодальних державах Європи.

Рекомендована література:

1. Берман Г.Дж. Западная традиция права: эпоха формирования.-2- еизд.-М., 1998.

2. Бражников М. К вопросу об отражении средневекового менталитета в нормах обычного средневекового права И Государство и право.-2002. -№10.

3. Блок М. Феодальне суспільство. - К., 2002.

4. Гуревич А. Проблемы генезиса феодализма в Западной Европе. -М., 1970.

5. Історія середніх віків /За ред. Є. Космінського, С. Сказкіна. -К.,1954. -Т.1.

6. История средних веков / Под ред. Н.Колесницкого. - Л4., 1986.

7. Политические структуры эпохи феодализма в Западной Европе (VI-XV1I вв.) / Под ред. В.Рутенбурга, И.Медведева.-А., 1990.

8. Пти-Дютайи Ш. Феодальная монархия во Франции и в Англии X- ХП1вв.-М., 1938.

9. Салическая правда / Под ред. В.Семенова. -М., 1950.

10. Сборник законодательных памятников древнего западно-европей­ского права / Под ред. П.Виноградова, М.Владимирского-Буданова. - К., 1906-1908. - Вып.1-2.

11. Турский Г. История франков. - М„ 1987.

12. Харитонов Є. Рубежі Західної традиції приватного права // Вісник Академії правових наук України.-2001. -№3.

13. Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы. -М., 1961.