ТЕМА 5 Держава і право Візантії
1. Розвиток Візантійської держави.
2. Суспільний устрій Візантії.
3. Система державного управління Візантії.
4. Право Візантії.
Ключові поняття: імперія, самодержавство, аристократія, куріали, плебс, раби, колони, сенат, консисторій, магістр, квестор, префект Преторію, епарх, система логотесій, феми, стратіг, стратіоти, Дігести, Інституцій, Новели, Еклога.
1. Розвиток Візантійської держави. Візантійська держава виникла внаслідок розділу Римської імперії в 395 р. на Східну і Західну. Східна Римська імперія включала в себе землі Балканського півострова, Малої Азії, Близького Сходу і Єгипту. Столицею нової держави стало місто Константинополь, закладене в 324 р. на місці фортеці Візантій. Протягом усієї своєї історії Візантійська держава пройшла через три основних етапи свого розвитку: 1) ІУ-УП ст. - ранній період (зародження феодальних відносин); 2) УП-ХІ ст. - класичний період (формування феодальних відносин); 3) ХІІ-Х/ ст. - пізній період (криза (феодальних відносин). За весь цей час характерним для країни було існування сильної централізованої державності. Її столиця стала новим типом постійного центру - комбінацією палацу, і іентру адміністративного управління і головної військової ставки.
На відміну від Римської імперії соціально-економічний устрій Візантії був розвинений значно краще. Тут раб фактично був в стані колона. Досить широко була розповсюджена оренда землі (особливо довгострокова), яка поступово перетворювалась па спадкову. Унаслідок вигідного географічного положення країни розвивалася торгівля. Феодалізація проходила при збереженні старої центральної влади. У міру укріплення окремих (феодалів і посилення їхнього впливу на місцях імператорський уряд усіляко намагався підірвати їхню владу: забороняв утримувати збройні загони, будувати тюрми в маєтках та ін.
У кінці ІУ-У ст. імперія переживала виступи населення, напади варварів (гунів, остготів), релігійну боротьбу.
Ситуація стабілізувалася вже за часів імператора Анастасія (491-518). Панівне положення в церкві зайняв константинопольський патріарх. Селянам було заборонено переходити під зверхність магнатів і оголошено недійсним продаж селянської землі великим власникам. За імператора Юстиніана І (527-565) головною метою державної політики стало забезпечення дешевою робочою силою і відновлення імперії в колишніх кордонах. Були завойовані Вандальське королівство в Північній Африці, Італія, Сицилія, Іспанія та ін. Але реакційна внутрішня політика призвела до зворотного результату. У державі поширилися повстання, а через кордони перейшли війська персів, лангобардів, слов'ян і протоболгар, арабів. До середини VII ст. Візантія втратила Месопотамію, Сирію, Італію, Іспанію, Палестину, Єгипет та ін.Позиції старої знаті в країні значно ослабли. На зміну їй до влади приходять воєначальники нових адміністративних утворень -фем. Імператором стає страіпіг Лев III Ісавр (717-741), котрий заснував власну династію. Значної гостроти набули протиріччя між світською і духовною знаттю (військовими і чернецтвом), що проявилося в так званому іконоборстві; до середини IX ст. держава і провінційна знать присвоїли собі значну частину церковного майна. Під приводом придушення народних рухів (Фоми Слов'янина, павлікан) військова знать у ході репресій захоплювала общинні землі.
До XI ст. процес феодалізації країни завершився. Вільне селянство зникло, воно було закріпачене; з'явилося велике феодальне землеволодіння. Розвиток феодальних відносин і посилення роздрібненості призвели до феодальних міжусобиць, загострилася боротьба за владу. Наприкінці XI ст. військова знать звела на престол династію Комнінів (1081-1185), при якій зовнішній і внутрішній стан держави стабілізувався.
У 1204 р. Константинополь був захоплений загонами рицарів-хрестоносців. Унаслідок цього утворилися Латинська імперія і кілька візантійських держав - Епірське царство, Нікейська імперія, Трапезундська імперія. У 1261 р. Нікейська імперія відвоювала Константинополь і Візантія була відновлена.
Але з цього часу країна являла собою типову феодально- роздрібнену державу зі слабкою владою імператора. Більша частина земельних володінь зосередилась у руках феодальної знаті, створювались напівнезалежні князівства.29 травня 1453 р. Константинополь був захоплений армією турецького султана Мехмета II.
2. Суспільний устрій Візантії. Достатньо єдиним панівним прошарком у суспільстві ранньої Візантії була греко-римська арін гократія (сенатори). Вона ж була і найбільшим крупним ісмлевласником. Основу цього прошарку складала стара муні- ципальна аристократія римських міст. У цілому ж він • формувався до середини V ст., коли її представники остаточно 11 і.іли стабільну верхівку провінційної знаті і зайняли ключові державні посади.
Другим привілейованим прошарком в імперії були середні іемлевласники (муніципальна аристократія, куріали), і іодоження котрих у суспільстві було закріплене ще реформами. (Іоклетіана - Константина. Але найбідніша його частина несла відповідальність за збір податків і виконувала муніципальні обов'язки.
До нижчого прошарку вільного населення належить і МИ ький плебс (ордо плебеюс). Він виконував різні повинності, не мав привілеїв вищих прошарків і більш жорстоко карався. У ранній Візантії в його середовищі сформувалася стійка і впливова іоргово-ремісницька верхівка.
Найнижчий ступінь суспільної структури займали раби. Най- бідьшим рабовласником була держава. Праця рабів широко використовувалася в державних господарствах, майстернях, на і опальнях. У ранньовізантійський період дещо зміцнилася їхня майнова правоздатність і було визнано їхнє право на шлюб та
< ім'ю. Раби за народженням так і залишалися рабами. Зїхнього
< ередовища почав виділятися прошарок колонів, котрий вжеу V
< і став панівним на селі. Колони поділялися на розряди залежно під розміру власності, але залишалися соціально нерівноправними, хоча й володіли деякою майновою і особистою правоздатністю.
Значні зміни в соціальному устрої імперії відбулися у VII ст.
І їібство на цей час уже втратило своє значення, а замість колонів па селі з'явилися вільні селяни-общинники, власники своєї землі. ( і ляни-стратіоти, що служили в піхоті, кінноті і на флоті, шільнялися від деяких податків і повинностей. Зник прошарок куріалів. Значно похитнулося положення аристократії, і енагорської знаті. Із фемних правителів почав створюватися майбутній феодальний панівний клас Візантії, що був пов'язаний і армією і державною службою.3. Система державного управління Візантії. У Візантії не існувало повної необмеженої спадкової імператорської влади. Формально візантійський імператор обирався представниками держави-сенатом, армією і народом. При цьому завдяки впливу християнства він вважався не Богом, а тільки лиш "божим намісником" у мирських справах. Влада імператора
розглядалася не як персональна і необмежена, а як самодержавна, що вручена необмеженою владою римської держави. Він мав особисте і належне йому майно та джерела прибутків, але прибутки з державного майна йшли тільки на державні потреби. Верховної власності на землю не існувало. Влада опиралася на суверенні права держави, а не на пряме право власності.
Імператор мав вищу законодавчу, виконавчу і судову владу. Він призначав і звільняв чиновників. Дорадчим органом при ньому була Державна рада (консисторій), куди входили найвищі посадові особи. В ІХ-ХІ ст. при імператорі діяла рада із вищих чиновників і вельмож (синкліт). Консультативним і дорадчим органом був сенат, який виконував представницькі функції і виступав захисником інтересів сенаторського стану.
Державне управління мало двірцевий характер. Головну роль у ньому відігравав начальник палацу і всіх державних служб (магістр оффіцій). Йому підпорядкувались гвардія, таємна поліція, державна пошта, військові арсенали. Він відав також зовнішніми стосунками і контролював діяльність адміністрації. Іншими найвищими чиновниками були квестор (головний юрист і радник імператора з юридичних питань), два коміти фінансів (відали казною, прибутками і видатками імперії), магістри військ (тих, що знаходилися в столиці), два префекта Преторію (очолювали цивільне управління), епарх (глава столиці).
Останній очолював константинопольську адміністрацію і одночасно головував у сенаті, вважався головним суддею в межах ста миль від столиці.Управління здійснювалося через розгалужений чиновницько - бюрократичний апарат, у якому головне місце займали відомства префекта Преторію (Сходу і Заходу) - перших заступників імператора в справах цивільного управління. В їхньому підпорядкуванні була вся цивільна адміністрація, управління містами, забезпечення армії тощо. їм підпорядковувались правителі провінцій, котрі мали свої управління (адміністративні, судові, поліцейські). У VII ст. система префектур була знищена і створена система логотесій (міністерств). На чолі окремого відомства, що відало окремою сферою діяльності, стояв логофет, який підпорядковувався безпосередньо імператору. Утворилася ранньо-середньовічна система прямого централізованого управління. Створювалися нові адміністративні райони - феми. Основою фемного устрою стало село, а вільні селяни (стратіоти) - головною військовою силою країни. Цивільне управління було підпорядковане військовому. На чолі феми стояв стратіг, котрий здійснював загальне керівництво, був суддею і розподіляв податки. Першим його заступником був цивільний правитель (протоспафарій). Феми поділялися на військові округи (турми).
Армію очолювали п'ять магістрів. За своєю організацією вона копіювала пізньоримську. Спершу вона комплектувалась за рахунок рекрутських наборів, але поступово перетворювалась на найману. До кінця VI ст. держава вже не в змозі була утримувати значну армію. Зі становленням фемного устрою наймані війська втратили своє значення. За стратіотами закріплювались невідчужувані земельні ділянки, що передавалися в спадок за умови продовження військової служби.
У ІХ-ХІ ст. система управління ще більш ускладнилась. Кількість відомств доходила до 60, і кожне з них мало власні численні канцелярії. При цьому їхні функції не завжди були чітко розмежовані. Наприклад, судовою юрисдикцією було наділене ледь не кожне відомство, кожен чиновник, кожен стратіг.
4. Право Візантії. У правовій сисгемі Візантії слід відзначити її стабільність і основу безпосередньо римського права. Головним джерелом права тут було імператорське законодавство.
Уперше кодифікація візантійського права була здійснена в 438 р. при імператорі Феодосії, але найбільш повна і загальна його систематизація відбулася в середині VI ст. При імператорі ІОстиніані І було складено Звід цивільного права (Corpus juris civilis), в якому закріплювалась необмежена влада імператора, охорона приватної власності, визначався статус християнської церкви, рабів, колонів. До нього ввійшли Дігести (уривки з творів юристів), Інституції (керівництво для користування Зводом) та Кодекс Юстиніана (імператорські постанови); особливу частину склали Новели (імператорські укази, що з'явилися вже після видання Зводу). Значний вплив на цю кодифікацію мало християнство (посилання на священну літературу, трактування шлюбу як священного союзу тощо). Серед інших пам'яток візантійського права виділяються Еклога і Земельний кодекс, видані у VIII ст., Прохірон, Епанагога і Базиліки IX ст. та ін. З розвитком законодавства застарілі норми права із кодифікацій виключалися і вносилися нові положення, що свідчить про його певну динамічність.
У візантійських правових документах чітко фіксувалася соціальна диференціація населення, а залежно від цього визначалося й покарання. Проте соціальний статус не міг вплинути на покарання у випадку здійснення державного злочину (проти імператора, держави, фальшивомонетництво та ін.). Серед покарань досить часто передбачалась смертна кара, штраф, тілесні покарання, конфіскація майна. У шлюбно- сімейному праві визначалося підпорядковане положення жінки в сім'ї, проте її майнові права були майже рівні з чоловіком. Досить слабо розвиненим було договірне право (купівля-продаж, позика, зберігання). У процесуальному праві з VIII ст. почав діяти принцип рівності при розгляді справ судом.
Питання для самоконтролю:
1. Особливості утворення і становлення Візантійської держави.
2. Вплив християнства на розвиток державності у Візантії.
3. Розвиток суспільного устрою у Візантії.
4. Становлення прошарку селянства у Візантії.
5. Фемний устрій Візантії.
6. Державне управління Візантії в ранній період.
7. Становлення чиновницько-бюрократичного апарату.
8. Особливості правової системи Візантії.
9. Розвиток візантійського законодавства.
Рекомендована література:
1. Византийский земледельческий закон І Под ред. К.Медведева. -Л„ 1984.
2. Институции Юстиниана/Ред. В.Томсинов.-М., 1998.
3. История Византии / Отв. ред. С.Сказкин.-М., 1967. - Т.1-3.
4. Курбатов Г. История Византии. -М„ 1984.
5. Липшиц Е. Византийское законодательство и право VI-VIII вв. и вопрос о восточном характере византийского феодализма.-М., 1960.
6. Липшиц Е. Законодательство и юриспруденция в Византии в IX-XI вв.-Л., 1981.
7. Липшиц Е. Право и суд в Византии в 1V-VIII вв. -Л., 1976.
8. Литаврин Г. Византийское общество и государство в X-XI вв. -М„ 1977.
9. Перетерский И.Дигесты Юстиниана. Очерки по истории составления и общая характеристика. - М., 1956.
10. Успенский Ф. История Византийской империи.-М., 2001-2002. - Т.1-5.
11. Эклога. Византийский.законодательный свод VIII в. / Вступ, статья, пер. и комментарии Е.Э-Литииц. -М., 1965.