ТЕМА 12 Держава і право феодальних країн Азії та Африки

1. Держава і право феодальної Японії.

2. Держава і право феодального Китаю.

3. Держава і право Османської імперії.

4. Розвиток держави і права в країнах Африки.

Ключові поняття: племінні союзи, династія, феодальні відносини, переворот Тайка, Тайхо Йоро рьо, тенно, самурай, сьогунат, ранг, сан шень, реформи, деспотія, султанат, візир, диван, муфтій, шейх- уль-іслам, канун-наме, каді, несуге негест, тунка, сонні, дуга, звичай.

1. Держава і право феодальної Японії. Від самого початку існування державності в Японії вона розвивається по шляху феодального суспільства. Уже у 1II-IV ст. внаслідок розкладу і в'рвіснообщинного ладу тут утворюються племінні союзи, котрі в V VI ст. об'єднуються в ранньокласову державу Ямато. Із родової верхівки формується спадкова аристократія на чолі з царською династією Сумерагі. Основну частину населення складаються цільні общинники. Залежні селяни прикріплені до землі чи певного ремесла, їх не можна продати чи убити. Рабство хоч і в пує, але не складає основу економічного виробництва. Боротьба

1.1 владу в державі в VI-VII ст. характеризувалася одночасно й Норотьбою буддистської та конфуціанської ідеологій. У 645 р. ні гаточно утверджується правляча династія Сумерагі ("переворот Тайка") і з цього часу відбувається оформлення феодальних відносин у державі. Один із представників цієї ііпіастії Сьотоку-тайсі ще у 604 р. видає "Закон із 17 статей", у і о грому сформульовані положення майбутнього політичного і і рою, спрямовані на посилення царської влади.

У VIII ст. в Японії оформлюється централізований державний,и іара і. Це відображено вже в кодексі "Тайхо рьо" (702), в котрому і.п ріплюється верховна власність государя на землю та дві форми І'.іііньофеодального землеволодіння - надільна система і при ватно-феодальна вотчина. На чолі держави стоїть імператор (тенно - "син неба"), при якому діє державна рада (дадзьокан)

на чолі з канцлером, а вся країна поділена на райони (до), провінції (куні) і повіти (корі).

Але вже в IX ст. імператорська сім'я була практично позбавлена можливості управління державою внаслідок міжусобної боротьби феодалів. Імператорський дім втратив значну частину земельних володінь і свій політичний вплив. Фактично влада перейшла від роду Сумерагі до роду Фудзівара, котрий зайняв усі основні пости в державі (в першу чергу - регента-канцлера -секкан). Протягом цього правління в країні (IX - сер. XI ст.) посилалася децентралізація. Основною ж опорою регентів-канцлерів стало самурайство - новий соціальний стан. Самурайські групи постійно ворогували між собою за владу. У 1192 р. її захопив клан Мінамото, представники якого створили централізований бюрократичний військовий апарат на чолі з головнокомандуючим (сьогун). Центральний уряд (бакуфу - польова ставка) складався з трьох відомств-управління і фінансів (мандокоро), земельних і судових справ (мондзісьо), військових (самурайдокоро). У провінціях і повітах реальна влада належала військовим губернаторам (сюго і дзіто), хоча формально її очолювали цивільні іубернатори. Столицею сьогунату вважалося місто Камакура (1112-1333). Для цього періоду характерне двовладдя сьогуна та імператора. При цьому останній вимушений був визнати політичну владу першого і здійснював юрисдикцію тільки над придворними.

У XIV ст. знову загострюється міжусобна феодальна боротьба, в результаті якої відбувається перерозподіл землі на користь самурайського стану. Придворна аристократія втрачає своє політичне і економічне значення. Політична влада переходить до роду Асікага -сьогунат Муроматі (1336-1568). Але до початку XVI ст. ні імператор, ні сьогун вже не мають реальної влади над країною. Унаслідок посилення феодальної роздрібненості утворюються самостійні князівства, котрі нікому не підпорядковується. У ході впертої боротьби між феодалами і міжусобних воєн утворюється сьогунат Токугава (1603-1867), котрий об'єднує Японію під своєю владою. Встановлюється військово-феодальна диктатура.

Феодальне право Японії розвивалося під безумовним впливом китайських правових традицій, але зі збереженням власних звичаєвих норм. Писане законодавство в країні з'явилося вже на початку VII ст. У наступному століття було видано два кодекси - "Тайхо рьр" (702) і "Йоро рицу рьо" (718), об'єднані в єдиний звід "Тайхо Йоро рьо". У цих пам'ятках відсутній поділ на галузі права, але в них містяться норми, що стосувалися і кримінального, і цивільного, і адміністративного, і шлюбного, і процесуального права, регулювали земельні відносини, обов'язки іа права чиновників і двірцевих посадових осіб. Джерелами права були як ці кодекси, так і звичаєве право та укази і постанови імператорів. Саме на їх основі розвивалося подальше іаконодавство. Серед пізніших збірників слід виділити появу "Збірника постанов часів Енгі" (927), "Уложення часів Дзьоей" (1232), "Кодекс часів Кьомму" (1338), "Закон вісімнадцяти статей" (1615) та ін. Звичайно, поява кожного із них була пов'язана вже з новими соціально-економічними і політичними реаліями. Так, і появою самурайського стану в "Уложенні часів Дзьоей" були скріплені норми "кодексу честі", що передбачали жорстокі покарання за заколоти, замахи тощо.

У кримінальному праві жорстоко каралися зазіхання на приватну власність, аж до смертної кари. Найтяжчими починами вважалися заколот, державна зрада, жорстоке вбивство, проти релігії та ін. Серед найрозповсюдженіших покарань - смерть (повішення, відрубування голови), каторга, іаслання, побиття палками чи різками. Застосовувались також конфіскація майна і штраф. Існувала можливість і відкупу від покарання, але вона залежала від рішення представників влади. Сам судовий процес мав інквізиційний характер, йому передувало попереднє розслідування і ув'язнення. У шлюбному праві заборонялися міжстанові шлюби, а сім'я мала суто патріархальні риси.

2. Держава і право феодального Китаю. Становлення і розвиток феодальних відносин у Китаї безпосередньо пов'язані з падінням імперії Хань (220) у результаті селянського повстання

1.1 подальшої боротьби за владу.

Соціальна структура Китаю мала досить складну систему. Усі його жителі вважалися васалами імператора, але кожен стан виділявся особливостями свого положення, поведінки, етикету ницо. Найвищим станом була спадкова аристократія, котра поділялась відповідно до своїх титулів і рангів. До знаті також належали "особливо заслужені", аристократи без титулів та ін. Значним прошарком були чиновники, що складали основу централізованого апарату (9 рангів з поділом на підранги). Неоднорідним було і селянство: його верхівку становили старости, голови родів і та.ін., більшість була найбіднішою частиною населення. До найнижчих же прошарків належали повністю безправні раби, слуги, особисто залежні, утримувачі приватних земель.

Державний устрій Китаю мав риси деспотії. Уся влада належала імператору. В основі адміністративного апарату лежав принцип централізації управління. Імператор Ді Шимін (627- 649) створив державну раду, до котрої входили його найближчі родичі та найвагоміші аристократи. Імператор мав двох помічників (цзаясян). Самоуправління здійснювалося через три палати (сан шень) - адміністративну, імператорських едиктів і урядових указів. Перша з них мала ще й відомства (чинів, обрядів, фінансів, покарань, робіт і військове).

У Х-ХП ст. в Китаї зростає приватне землеволодіння, чому сприяє імператорська політика династії Суп (960-1279), відповідно до якої пусті землі переходять у власність до того, хто їх освоює. У цей же час відбувається і значне зростання міст, але влада в них належить імператорським чиновникам. Розвитку міського самоврядування заважають державні монополії на виробництво і збут найважливіших товарів. У 1070-1076 рр. з ініціативи Ван Аньши, наближеного до імператора, в Китаї проведено низку реформ з метою укріплення центральної влади (реорганізація державних іспитів, упорядкування податкової системи, заміна трудових повинностей грошовими та ін.). Проте, крупні феодали не зацікавлені в їх реалізації, тому реформи завертаються поразкою.

У XIII ст. Китай був завойований монгольською державою і тут утвердилася нова династія Юань (1271-1368). Але її правління супроводжувалося економічним занепадом та постійними повстаннями проти завойовників. Це призвело до її повалення і панування династії Мін (1368-1644). У цілому імперія Мін зберігала риси середньовічної деспотії із її значним бюрократичним апаратом, самодержавною владою і безправним населенням. Але в системі управління відбулися значні зміни. Попередня державна рада була ліквідована. Імператор тепер повністю зосередив усю владу (адміністративну, законодавчу і і удову) у своїх руках. Реформовано й місцеве управління: замість губернаторів у провінції призначалися троє чиновників (цивільний, військовий і судовий), котрі підпорядковувалися безпосередньо центру і не залежали один від одного.

Розвиток китайського феодального права був тісно пов'язаний із філософськими настановами Конфуція. А головним його джерелом залишався імператорський указ. У часи правління кожної династії видавалися законодавчі кодекси, серед яких пайвідоміші "Танлюй шу-і" (VII ст.), "Звід законів із 900 статей" (XI ст.), "Звід законів династії Мін" (XIV ст.). У всіх цих пам'ятках права земля закріплювалася як власність імператора. Але поступово закріплювалася і приватна власність, зокрема феодалів, чиновників, селян та ін. Земля була одним із основних об'єктів купівлі-продажу. При укладанні відповідних договорів складалася угода, але порядок її оформлення мав складну систему. Серед договорів відомі даріння, обмін, позика, оренда га ін. Шлюбне право залишалося суто патріархальним, і в сім'ї найвищою була влада її голови. Оформлення шлюбу ідійснювалося письмово. Допускалося утримання гарему наложниць. У кримінальному праві до найтяжчих злочинів належала змова проти імператора, зрада, вбивство батьків та ін. Злочини поділялись па державні (зрада, бунт, спроба захопити владу), чиновницькі (хабарництво, ухилення від служби), проти власності (грабунок, крадіжка), проти особистості (вбивство, і юбиття, наклеп), проти сім'ї (перелюбство, двоєжонство, убивство чоловіка, образа), військові (дезертирство, втеча з поля бою). Покарання носили залякувальний характер: розривання на частини, удавлювання та ін. Крім смертної кари, застосовувалися кастрація, конфіскація майна, таврування та ін. Судовий процес проходив за участю судді та зацікавлених сторін; певного порядку судочинства не існувало. Смертний вирок вимагав затвердження імператором. Сторона, що програла процес, мала право подати апеляцію у вищу інстанцію.

3. Держава і право Османської імперії. У 1299 р. зі складу Сельджукського султанату, що знаходився на території Малої Азії, відокремився в самостійне князівство бейлік, котрим керував бей Осман. Саме він став засновником династії турецьких султанів. Протягом ХІУ-ХУ ст. його наступники проводили активну завойовницьку політику і підкорили собі всю Малу Азію, Балканський півострів, Крим. У 1453 р. турки захопили Констаїггинополь і перетворили його на власну столицю під назвою Істанбул. Спершу управління в державі було досить примітивним: особа бея затверджувалася радою племінної знаті. Сам бей перш за все виконував військові функції. Із розширенням завойованих територій ускладнилася й система управління. Уся державна і духовна влада зосередилася в руках султана. Вона була необмеженою, і за своїм устроєм імперія представляла феодальну деспотію. Правою рукою султана з XIV ст. сгав великий візир, котрий мав власну канцелярію ("Висока Порта"). Йому підпорядковувалась Вища рада (диван), до котрої входили візири, що здійснювали управління в окремих галузях. Головою мусульманського духовенства був головний муфтій. Тільки з його санкції видані султаном закони вважалися дійсними. З 1424 р. повноваження верховного судді виконував шейх уль-іслам, у віданні якого були всі каді в державі. У XIV ст. було введено власну монету, здійснено адміністративно-територіальний поділ (у XVI ст. держава поділялася на 21 провінцію - еялет), племінне ополчення замінене феодальною армією. На чолі провінцій стояв іубернатор (бейлербей, паша). Він мав всю адміністративну і воєнну владу, очолював ополчення. При ньому діяли власний двір, канцелярія і диван. Провінція (еялет) поділялася на повіти (санджаки), котрі очолювалися санджакбеями. Останні виконували ті ж функції, що й бейлербеї. Судові функції в санджаках виконували каді (богослов і знавець духовного законодавства, суддя). Вони призначалися султаном і безпосередньо підпорядковувалися головному військовому судді в Істанбулі (кадіаскер). Територіально влада каді поширювалася в межах санджака, тому вони співпрацювали із сандждакбеями. Каді вирішував як цивільні, кримінальні, так і адміністративні справи, здійснював судові збори. Він отримував встановлену платню. З часів султана Селіма 1 (1512- 1520) каді зобов'язаний був використовувати у своїй практиці ханіфітську мусульмансько-правову доктрину.

Поступово в державі склалися військово-феодальні порядки. Головну роль у становленні централізованої монархії відіграла система надання умовного землеволодіння (тімар і зіамет). Земельна власність поділялася на 4 види: державна (мірі), сім'ї султана (хасс), мусульманських установ (вакф), приватна (мульк). Але власником усієї землі вважався султан. Особливе місце в політичному устрої держави займали релігійні общини мусульман і немусульман. Вони здійснювали юрисдикцію (крім кримінальної) над одновірцями і збирали податки.

Спочатку в державі найбільшого поширення набули збірники документів (мюншеат), що стали необхідними каді для вирішення судово-адміністративних справ. При султані Мехмеді 11 (1451-1481) в імперії було вперше складено звід законів (канун- наме) турецького феодального права. У ньому містилися табель про ранги, основи придворної церемонії, правила призначення на державні посади та покарання за злочини. Цей звід базувався на нормах звичайного права і регламентах, що діяли ще до османського завоювання. Спочатку канун-наме мав неофіційний характер, але поступово набув обов'язкового характеру при вирішенні державних справ і в практиці судів шаріату. У зводі було остаточно вирішено питання земельного володіння. Подальший розвиток права в імперії пов'язаний з діяльністю султанів Сулеймана І Кануні (1520-1566), Ахмеда І (1603-1617) та їхніх законодавців (нішанджи, шейх-уль-ісламів та ін.). У канун- наме Сулеймана 1 вже прослід-ковувалося намагання держави витіснити приватно-правові норми із їх заміною публічно- правовими. Це проявлялося у втручанні в рентні та земельні відносини місцевої феодальної знаті і залежного селянства з метою встановлення контролю над ними. При Сулеймані І остаточно оформилися і були уніфіковані всі правові положення, закладені ще Мехмедом II. Разом з тим зберігався інститут кривавої помсти. За крадіжку встановалася смертна кара чи тілесне покарання (відрубування руки), штраф. Порушення норм шлюбно-сімейного права, як правило, каралося штрафом. Пізніше законодавство попередніх султанів було підтверджене "Земельним кодексом" (1609) Ахмеда 1.

4. Розвиток держави і права в країнах Африки. До початку середньовіччя розвиток народів Африканського континенту був досить неоднорідним. Сучасні дослідники виділяють кілька значних районів, що розвивалися із власними рисами суспільно- політичних і економічних відносин, на території яких у середні віки сформувалася досить велика кількість державних утворень: Північно-Східна Африка (держави Аксум, Мукурра, Ефіопія), Західна Африка (держави Гана, Малі, Сонгай-Гаота ін.), Східна Африка (держави Кітара-Буньоро, Буганда, Торо, міста-держави Могадішо, Ламу, Пемба та ін.)та Південна Африка.

Політичне утворення з центром в аксумі з'явилося близько II - III ст. Найбільшого розвитку досягло в ІУ-УІ ст. Це - ранньокласова держава, соціальною основою котрої була община вільних селян. Існувала колективна власність на землю і продукти праці, кругова порука. Більшість землі належала правителю держави, знаті та храмам. Уся влада зосереджувалась у руках правителя (несуге негест). Особливістю держави став її суто християнський характер вже з IV ст.

Найдавнішим державним утворенням серед народів Західного і Центрального Судану стала держава Гана (Аукар), що сформувалася протягом ІІІ-УІІ ст. Її столицею було місто Кумбі-Сале. Вже до сер. IX ст. держава охоплювала досить значну територію і до поч. X ст. досягла свого найвищого розквіту. Загинула у 1203 р. внаслідок нападу царства Сосо. На чолі держави Гана стояв монарх (тунка), котрий отримував престо/і спадкуванням по материнській лінії. Система управління мала двірцевий характер. Але вся виконавча влада зосереджувалась у руках радника монарха (візир). Судову владу здійснювали правитель та каді на основі шаріату.

Однією з найбільших держав цього регіону була імперія Сонгай (столиця Гао), правителі котрої отримали незалежність від держави Малі на поч. XV ст. І вже до середини цього ж століття Сонгайська держава досягла значного розквіту. При правителі Мухаммеді І Туре (1493-1528) була створена професійна армія. У результаті його завойовницької політики були захоплені держави Діага, Каціна, місто Агадеста ін. Але в 1591 р. імперію завоювали марокканці. Суспільний устрій держави (як і в Гані) мав риси, що свідчили про перехідний етап її розвитку від рабовласництва до феодалізму. Суспільство поділялося па знать (монархи, воєначальники, вищі чиновники, духовенство), вільних общинників, залежне населення і рабів. Вільними вважалися більшість у містах. Раби вже поступово перетворювалися на залежних селян. Чіткого способу престолонаслідування в імперії не існувало. Правитель (ші, сонні, аскій) міг як обиратися (наприклад, армією), так і спадкувати трон по чоловічій лінії. Виконавча влада, як і в Гані, зосереджувалась у руках радника (дуга), проте, на відміну від тієї ж Гани, адміністративне управління вже мало чітку систему. Воно здійснювалося за територіальним принципом (чотири провінції).

Основними джерелами права в державах Африки були звичай і закон. Із проникненням ісламу на їхні території все більшого значення набував шаріат. Разом з тим, основним джерелом усе ж залишався звичай. Саме цей дуалізм і став визначальним у розвитку правової системи цих країн. Так, у шлюбно-сімейному праві стосунки реіулювалися як звичаєм, так і нормами шаріату. У зобов'язальному праві розпов-сюдженими були договори купівлі-продажу, кредитування, зберігання, займу тощо, оскільки торгівля займала провідне місце в економіці держав і була найбільш розвиненою. У кримінальному праві до небезпечних злочинів належали чаклунство, посягання на владу монарха, на державний устрій, вбивство, втеча раба та ін. Найпоширенішим покаранням (навіть за вбивство) був штраф. Існували також відрубування руки, вигнання, тюремне ув'язнення, конфіскація майна, побиття батогом, смертна кара. У судовому процесі розповсюдженим було попереднє слідство; також могли застосовуватися тортури і ордалії.

Питання для самоконтролю:

1. Особливості розвитку державності у феодальній Японії.

2. Законодавство феодальної Японії.

3. Особливості державної структури феодального Китаю.

4. Суспільна структура феодального Китаю.

5. Державний устрій Османської імперії.

6. Особливості держави Аксум.

7. Розвиток державності країн Судану.

8. Особливості права в країнах Судану.

Рекомендована література:

1. Воробьев М. Японский кодекс «Тайхо ёро рё» (VIII в.) и право раннего средневековья. - М„ 1990.

2. Жуков К. Эгейские эмираты в ХІУ-ХУ вв.-М., 1988.

3. Итс Р„ Смолин К. Очерки истории Китая.-А., 1961.

4. Книга законов султана Селима I / Коммент, и предисл. А.Твери- тиновой. -М„ 1969.

5. Крашенинникова Н. История права Востока: Курс лекций.-М„ 1994.

6. Кузнецов Ю„ Навлицкая Г., Сырицин И. История Японии.-М„ 1988.

7. Кычанов Е.И. Основы средневекового китайского права (УП-ХІІ1вв.). - М„ 1986.

8. Папина 3. Учение об управлении государством в средневековом Китае. -М., 1985.

9. НовичевА. История Турции. -М., 1963.-Т.1.

10. Османская империя: система государственного управления, социальные и этнорелигиозные проблемы. -М., 1986.

11. Османская империя: Государственная власть и социально- политическая структура: Сб. статей.-М., 1990.

12. Попов К. Законодательные акты средневековой Японии.-М„ 1984.

13. Рубель В. Походження військово-самурайської державності у традиційній Японії (сер. І тис. до н.е.-ХІУ ст.н.е.): Автореф. дис.... докт.іст.наук. - К„ 1999.

14. Рубель В. Історія середньовічного Сходу. — К„ 2002.

15. Свод законов «Тайхо Рицурё» 702-718 гг. / Ошв. ред. А. Искен-дерова. -М., 1989.

16. Филиппов А. «Стостатейные установления Токугава» 1616 г. и «Кодекс из ста статей» 1742 г. Право, общество и идеология Японии первой половины эпохи Эдо.-СПб., 1998.