ТЕМА 8 Держава та право в Арабському халіфаті
1. Виникнення і розвиток Арабського халіфату.
2. Суспільний та державний устрій.
3. Право в Арабському халіфаті.
Ключові поняття: іслам, Мухаммед, імамат, халіфат, теократія, мавла, візир, диван, емір, каді, хакім, раїс, Коран, шаріат, фікх, Сунна, іджма, фетва, кіяс, урф, адат, фірман, канун, муджахід, факіх, кровна помста, принцип таліона.
На Аравійському півострові перші державні утворення взагалі з'явилися в ІХ-УПІ ст. до н.е. Проте ще довгий час тут співіснували ранньокласові і первіснообщинні відносини; найбільш повільно суспільство розвивалося на півночі Аравії, більшість населення залишалася кочовими племенами.
1. Виникнення і розвиток Арабського халіфату. На поч. VII ст. в умовах кризи родового ладу, в середовищі арабських племен виникло нове релігійне вчення - іслам ("покірність"), засновником якого був пророк Мухаммед (570 - 632). Ідея монотеїзму стала ідеологічним обгрунтуванням утворення нової держави. До кінця життя Мухаммеда утворилася ісламська теократична держава (імамат), що охопила всю Аравію і вже у 30-х рр. VII ст. вона завдала поразки Візантії та Ірану, а пізніше захопила Палестину, Сирію, Єгипет, Північну Африку, Закавказзя, Середню Азію, південь Піренейського півострова.
Боротьба за престол спадкоємців Мухаммеда призводила до розгортання громадянських воєн, в процесі яких влада переходила до династії Омейядів (661-750) зі столицею в Дамаску і династії Абасидів (750-1258) зі столицею в Багдаді. Ця боротьба супроводжувалася виникненням в ісламі трьох окремих течій - шиїтів, сунітів і хариджитів.
Найбільшої могутності халіфат досяг за династії Абасидів у V1I]-IX ст., але тоді ж намітилася й тенденція до розпаду держави на незалежні емірати. Вже в X ст. халіфи втрачають реальну владу і вона переходить до командуючих гвардією. У 1055 р. Арабський халіфат, що вже розпався на самостійні емірати, був захоплений турками-сельджуками і їхній представник отримав від халіфа титул султана.
Остаточно халіфат був знищений монголами (1258).Феодалізм халіфату мав деякі особливості: ступінь його розвитку в окремих регіонах держави не була однаковою. Вона знаходилася в прямій залежності від рівня соціально- економічного розвитку земель на момент їх завоювання. Якщо в Сирії, Іраці чи Єгипті феодалізм панував практично в усіх сферах, то в більшій частині Аравії зберігалися значні пережитки родоплемінного устрою.
2. Суспільний та державний устрій. Суспільний устрій Арабського халіфату мав специфічні особливості, що зближали його зі старосхідною деспотією (зокрема, вся земля вважалася власністю держави). Верхівку суспільства складали феодали: халіф з родичами, чиновники, місцева знать, воєначальники, духовенство, землевласники. До найнижчих верств суспільства належали селяни, дрібні ремісники, бедуїни, раби. Правове положення людини в суспільстві багато в чому визначалося належністю до мусульманської релігії. Зокрема, мусульманин звільнявся від сплати подушної податі, сплачував менше мито та ін. Правителем держави міг бути тільки мусульманин. Іноплемінець, приймаючи іслам, вже не міг зайняти однакове положення з арабом і ставав "клієнтом", у якого був покровитель. Інститут покровительства склався ще в VI ст., але тоді він існував для деяких арабських племен і окремих осіб (мавла). Пра- нездатність мусульман була ширшою за правоздатність іновірців. Останні мали обмежені права у виборі місця проживання, професії, пересуванні.
За формою правління халіфат-теократична монархія. Вже Мухаммед зосередив у своїх руках усю духовну і світську владу; при ньому існувала рада із найближчих сподвижників, що мала дорадчі функції. Утворена армія була організована за племінним принципом. Після смерті Мухаммеда деякий час посада халіфа (заступник, посланець Аллаха) була виборною, а потім стала спадковою.
Главою держави був халіф, у руках якого зосереджувалася вся духовна і світська влада: він виступав як верховний імам і головний емір. Він же вважався власником усіх земель і головнокомандуючим армії.
При династії Абасидів у державному управлінні з'явилася посада візира (755) - заступника халіфа в цивільних справах. Він вважався правою рукою і першим радником халіфа, керував роботою диванів (відомств) та ін. Йому безпосередньо підпорядковувались канцелярія халіфа, його двір, дипломатична служба, гвардія, фінанси тощо. І Іомічником халіфа в духовних справах був головний каді, котрий мав владу над суддями міст, провінцій і окремих місцевостей. Управління фінансами було вдосконалене організацією Вищої рахункової палати. Через поштове відомство здійснювався контроль за діяльністю місцевого державного апарату. Держава поділялася на намісництва, і місцеве управління знаходилося в руках намісників, а у великих провінціях - в руках емірів, котрі виконували адміністративні і військові функції; їхня діяльність була практично безконтрольною. Кожен емір мав свій чиновницький апарат і свою армію. Містами управляли спеціальні чиновники (хакіми), котрим допомагали міські голови (раїси); кожне місто мало свого суддю і свої чиновницькі відомства. Але самоврядування не існувало, усі посади були призначуваними.Особливістю судової влади була її децентралізація і відокремленість від адміністрації. Суддя (каді) формально підпорядковувався лише халіфу і виступав завжди від його імені. І лише халіф міг скасувати його вирок. Повноваження судді визначалися при призначенні. Але кримінальні справи розглядалися, як правило, емірами і намісниками, від них же залежало виконання рішень судді. Каді, крім розгляду судових справ, мав і інші обов'язки (нагляд за станом громадських будівель, доріг, місць ув'язнення, за розділом майна та ін.). В'язниць спочатку не існувало, вони були введені при Абасидах. Тоді ж остаточно склалася й судова система.
3. Право в Арабському халіфаті. Мусульманське право (шаріат, фікх) було тісно пов'язане з еволюцією арабської державності. Від самого початку воно розвивалося на основі казуїстики. Це суто конфесійне право, яке органічно поєднувалося з теологією ісламу і було насичене релігійними нормами (ібадат), догматикою (акаід), етичними уявленнями (ахлак).
Тільки у VIII ст. почали формуватися правові школи. Одним із відомих правознавців того часу був Абу Ханіф, котрий написав трактат "Ал-фікх ал-акбар".Найважливішим джерелом шаріату вважається Коран - священна книга мусульман, що складається із притч, молитов і проповідей, які начебто належать Мухаммеду. Другим авторитетним і обов'язковим для всіх мусульман джерелом права була Сунна ("священний переказ"), що складається із численних розповідей (хадіси) про судження і діяння Мухаммеда. До джерел права також належать іджма (загальна згода общини, думки авторитетів - муджахідів і факіхів), фетва (рішення і думки теологів - муфтіїв), кіяс (рішення за аналогією), урф і аОати (правові звичаї - власне арабські і запозичені у підкорених народів), фірмани (укази і розпорядження халіфів) та кануни (закони). Особливістю мусульманського права було те, що висновки правознавців залишалися дійсними, навіть якщо суперечили один одному.
Шаріат не знав поділу права на окремі галузі, а вся його система будувалася на стосунках мусульман з Аллахом, з іновірцями, між собою, між державами. Значного розвитку в ньому зазнали цивільно-правові стосунки (муамалат). У шаріаті досить детально визначались способи виникнення права власності. Праву приватної власності приписувалося божественне походження, воно розглядалося як постійне і необмежене, а власник мав абсолютну свободу розпорядження своїм майном. Особливістю спадкоємного права було те, що спадкоємець не ніс відповідальності за зобов'язання спадкодавця. Шлюб розглядався як релігійний обов'язок мусульманина, а шлюбний договір - як торгова угода. Коран визнавав за мусульманином право мати до чотирьох дружин одночасно і наложниці із рабинь; при цьому чоловік зобов'язаний надати кожній дружині майно, житло і одяг. Він же міг застосовувати до жінок різні покарання, у тому числі тілесні.
У кримінальному праві (укубай)усі злочини поділялися на три групи: 1) злочини, що трактуються як замах на "права Аллаха" і не допускають прощення (відступництво від ісламу, бунт проти державної влади, крадіжка, вживання спиртних напоїв, подружня зрада та ін.); 2) замах на права окремих осіб (вбивство, тілесні ушкодження), що передбачає кровну помсту і принцип таліона; 3) злочини, які не згадуються в основних джерелах шаріату (недотримання посту, легкі тілесні покарання, хуліганство, образа, азартні ігри і т.ін.), покарання за котрі залежали від думки судді.
Правопорушник одночасно був і грішником.Судові засідання готувалися судовим писарем, він же вів протокол. Судовий процес мав звинувачувальний характер, розгляд справ розпочинався на вимогу зацікавлених осіб (за виключенням злочинів проти державної влади) і проходив публічно, як правило в мечеті, був усним. Судді мали свободу у вирішенні питань (іджтихад), якщо не існувало чітких вказівок Корану. Справа повинна була вирішуватись на одному засіданні і не відкладалась на наступний день. Процес перетворювався на змагання сторін, тут усі були рівні. Рішення судді виконувалися одразу.
Питання для самоконтролю:
1. Загальна характеристика розвитку державності в арабів.
2. Суспільний устрій Арабського халіфату.
3. Державний устрій Арабського халіфату.
4. Джерела мусульманського права.
5. Цивільно-правові стосунки в шаріаті.
6. Кримінальне право і судовий процес у шаріаті.
Рекомендована література:
1 Грюнебаум Г.Э. фон. Классический ислам. Очерк истории (600-1258).- М.. 1988.
2 История стран Алии и Африки в средние века.-М„ 1987-Ч. 1-2.
3 Крывелев И. История религий. - М„ 1988. - Т.2.
I /Ъ/бсъкий В., Борис В. Мусульманське право. -К., 1997.
’> Мусульманское право: Структура и основные институты / Отв. ред.
1. Сю-кияйнен.-М„ 1984.
в. Рабовладельческое и феодальное государство и право стран Алии и Африки.-Харьков, 1981.
7 СюкияйненЛ. Мусульманское право: Вопросы теории и практики- М, 1986.
.4 Сюкияйнен Л. Шариат: религия, нравственность, право // I осударство и право. -1996. -№8.
9 Хайдарова М. Формирование и развитие мусульманского права в Арабском халифате в УП-ХШ вв. И Историко-правовые исследования: проблемы и перспективы. -М., 1982.