Станово-представницька монархія в Англії і Франції

У ХІІІ - ХІУст. в країнах Західної Європи відбулися значні соціально-економічні зміни, в основі яких був перехід до нової форми феодальної держави. Спостерігався бурхливий розвиток міст.

багатих міщан виокремилася група вищих дворян (у Франції - “дворяни шпаги”, в Англії - лорди, в Німеччині - князі-курфюрсти).

Схема 6.3. Соціальна структура середньовічного міста

Проходили зміни в правовому становищі селянства. Насамперед змінився характер повинностей (ренти). Замість сплати натуральної ренти (продукти сільськогосподарського виробництва) відбувся перехід на грошову ренту. Для цього селяни були змушені продавати свою продукцію на ринках, які зазвичай розміщалися в містах або ж на їх околицях. Це мало наслідком розвиток торгівлі, збільшення кількості міського населення та економічного зростання самих міст. З розвитком міст і посиленням торгівлі виникали об'єктивні передумови для формування єдиних централізованих держав.

Відбувалося розшарування селянства на малоземельних бідняків та заможну верхівку. Заможні селяни (навіть кріпосні) могли відкупитися від повинностей та отримати свободу, орендувати землю у феодалів, скуповувати її у бідняків.

Зазначені процеси, насамперед чітке виділення суспільних станів зі своїми потребами та інтересами (в тому числі політичними), сприяли утворенню станово - представницьких органів: в Англії - парламент, у Франції - Генеральні штати, в Німеччині - Рейхстаг. Ці установи значною мірою відрізнялися від феодальних з'їздів, включаючи

представників трьох станів.

На початок XIII ст. в Англії склалися об'єктивні передумови для переходу до станово-представницької монархії. Англійська феодальна

монархія відзначалася сильною

королівською владою і значною централізацією системи управління. Проте поступово зв'язок англійської знаті з королем почав слабшати. Наростало невдоволення усіх

прошарків населення сваволею королівської

влади. Загальні економічні і політичні інтереси лицарства та великої маси вільного селянства (фрігольдерів) сприяли встановленню їх політичного союзу. Як наслідок у загальнодержавному русі за обмеження королівської влади під проводом феодалів об'єдналися церква, міста і значна частина селянства.

Перший етап політичної боротьби у ХІІІ ст. припав на час правління короля Іоана Безземельного (1199 - 1216 рр.), молодшого сина Генріха ІІ. Постійними конфіскаціями земель, арештами і стратами неугодних йому магнатів, порушеннями феодальних звичаїв він породив проти себе сильну опозицію баронів. Невдалі війни, які проводив король, вимагали великих затрат, які через “щитові гроші” поборами лягали переважно на просте населення. У 1212 р. папа римський видав буллу про позбавлення Іоана престолу. У наступному році, остерігаючись повстання підданих, король був змушений визнати себе васалом папи. Цей ганебний акт ще більше згуртував опозицію. Весною 1215 р. барони за підтримки лицарства і міщан почали війну проти короля. Їх підтримали мешканці Лондона. Король був змушений підкоритися вимогам повсталих і 15 червня 1215 р. підписав Велику хартію вольностей (Magna Charta Libertatum). Документ містив права і привілеї вільного населення (феодалів, духовенства, міщан), але не надавав прав великій кількості залежного селянства (вілланам).

У порівнянні з правами баронів, хартія значно менше прав надавала лицарству і селянству. Усім вільним людям обіцяно захист від зловживань королівських чиновників і надмірних штрафів.

Певні постанови хартії були прямим виявом феодальної реакції. Проте Велика хартія вольностей для свого часу мала певне прогресивне значення. Вона обмежувала королівське свавілля не лише щодо прав баронів, але й лицарства і міщан. Хоча норми документа не були реалізовані (Іоанн за підтримки папи римського відмовився її виконувати), Велика хартія вольностей увійшла в історію як перший конституційний акт неписаної Англійської Конституції та заклала юридичні підвалини для скликання англійського парламенту.

Хартія не поклала край боротьбі короля і баронів. В червні 1258 р. в Оксфорді рада магнатів, кликана королем Генріхом ІІІ, затвердила “Оксфордські провізії”, які всю владу передавали Раді 15 баронів. Без згоди Ради 15 король не мав права приймати жодних рішень. Також барони вибрали 12 чоловік від лицарів і міщан, які збиралися тричі на рік разом з радою 15 для обговорення державних справ. Однак у 1263 р. Генріх ІІІ відмовився виконувати “Оксфордські провізії” і в країні розпочалася громадянська війна.

Лідер опозиції Сімон де Монфор у 1265 р. вперше скликав збори, на які окрім баронів і вищого духовенства запросив по два лицарі від кожного графства і по два міщанина від найбільших міст. Так започатковано англійський парламент.

Парламент в Англії як орган влади остаточно сформувався під час правління короля Едуарда І (1272 - 1307 рр.). У 1295 р. скликано “зразковий” парламент, склад якого став моделлю для наступних парламентів Англії. Окрім особисто запрошених королем великих світських і духовних феодалів до нього увійшли по два представники від 37 графств (лицарі) і по два представники від міст.

У першій половині XIV ст. парламент був розділений на дві палати - верхню (Палата Лордів) і нижню (Палата Громад). У першій засідали барони і духовенство (прелати), в другій - представники лицарів і міщан. У тому ж столітті парламент поряд із правом визначати податки отримав право видавати статути (закони). Згодом парламент отримав право здійснювати контроль над вищими посадовими особами і виступати в окремих випадках як судовий орган. Право законодавчої ініціативи парламенту виникло з практики подачі колективних парламентських петицій королеві. Король міг погоджуватися з проханнями парламенту або відхилити їх. У XIV ст. встановлено, що жоден закон не має бути ухвалений без згоди короля і палат парламенту.

Прагнучи підпорядкувати своєму контролю державне управління, парламент з кінця XIV ст. запровадив процедуру імпічменту. Вона полягала в порушенні Палатою Громад перед Палатою Лордів як вищим судом країни справи проти особи - королівського чиновника щодо зловживання владою. У XIII ст. створено новий виконавчий орган влади - Королівську (Державну) раду, до якої входила вузька група найближчих радників короля і вищих чиновників: канцлер, лорд-скарбник,

королівський камергер, судді, хранитель печатки, наближені до короля міністеріали. Рада мала вищу виконавчу і судову владу.

На місцевому рівні представниками королівської адміністрації продовжували залишатися шерифи, а в сотні - бейліфи. Також представниками королівської адміністрації на місцях були коронери і констеблі, які обиралися на місцевих зборах. Коронери здійснювали розслідування у випадку насильницької смерті. Констеблі були наділені поліцейськими функціями.

Утвердилася практика призначення з місцевих землевласників в графствах так званих охоронців або мирових суддів.

У XIII - XIV ст. вищими судами Англії стали Суд королівської лави (кримінальні справи), Суд загальних тяжб (цивільні справи) і Суд казначейства (цивільні справи, де однією із сторін виступала корона). Із загальної системи королівських судів виділився Суд лорда-канцлера, який вирішував питання “по справедливості”. Так виник специфічний вид судочинства - “право справедливості”. Роз'їзні судді з особистих представників короля перетворилися на представників центральних судів Англії. До їх системи входили суди ассизів (вирішення питання про земельне володіння), комісія про заколоти та комісія із загальної перевірки в'язниць.

Велике значення для англійської держави мало остаточне оформлення інституту присяжних засідателів. Вони стали залучатися до оцінки судових доказів. Думка присяжних (вердикт) стала основою для винесення суддею рішення чи вироку. У XIII ст. відбулося оформлення обвинувального журі, яке складалося з присяжних кількістю до 23 чоловік (велике журі) і 12 чоловік (мале журі). Перше оформилося у зв'язку з процедурою допиту роз'їзними суддями обвинувачуваних. Воно стало органом віддання під суд. Єдиної думки 12 членів журі було досить для затвердження обвинувального акту проти підозрюваного.

Кінець XIII - початок XIV ст. в політичній історії Франції відзначився оформленням станової монархії або феодальної монархії зі становим представництвом. Основою для становлення нової форми держави стала подальша централізація країни і посилення королівської влади. Це пов'язано, серед іншого, зі значним розширенням королівських володінь - домену. Король Філіп IV (1285 - 1314 рр.), порушуючи феодальну ієрархію, встановлював прямі зв'язки з васалами крупних феодалів, а за допомогою суду і податків включав до сфери своєї політики селянство, залежне від світських і духовних феодалів.

Розширюючи компетенцію королівського суду і Паризького парламенту як вищої судової інстанції, монархія скорочувала юстицію світських і духовних феодалів, а також сферу міських судів. У першій половині XIV ст. парламент став постійним органом влади з фіксованою кількістю членів (100 прокурорів, адвокатів, радників). Його діяльність була спрямована на ліквідацію місцевих звичаїв і поступову розробку загальнодержавного права.

Оформлення єдиної королівської податкової системи тісно пов'язане з реформуванням армії, яке полягало у заміні феодального ополчення найманцями з французьких лицарів та іноземців. Змушуючи феодалів викупляти військову службу, король прагнув створити військову організацію з жорсткою дисципліною і підкоренням королю.

Велику роль в юридичному обгрунтуванні посилення королівської влади відіграли легісти. Вони відстоювали пріоритет світської влади над церковною, заперечували божественне походження королівської влади у Франції, стверджували, що король сам є верховним законом, а отже може створювати законодавство по своїй волі. Для ухвалення законів королеві вже не було потрібне скликання васалів або згода королівської курії.

Поряд з посиленням королівської влади особливістю становлення станової монархії стало оформлення основних суспільних станів і зростання їх політичної активності. Стани дворян, духовенства і міщан прагнули захистити свої привілеї, консолідуючись на різних територіальних рівнях. Їх привілеї звичайно підтверджувалися письмовими хартіями. В цих умовах монархії довелося ділити судові, податкові та військові повноваження не з окремими крупними феодалами, а з становими групами, які мали владу на місцях. Результатом цього процесу стало формування органу станового представництва, за допомогою якого король радився зі станами з найважливіших питань внутрішньої і зовнішньої політики.

Загальнодержавний орган станового представництва - Генеральні штати - вперше скликаний у 1302 р. у зв'язку з боротьбою короля Філіпа IV з папою римським Боніфацієм VIII через податкові стягнення, які король накладав на церковні володіння. Філіп IV прагнув заручитися підтримкою станів, тому скликані ним Генеральні штати складалися з дворян, духовенства та представників міщан (по 2 депутати від кожного великого міста).

Три стани Генеральних штатів засідали окремо. Перша палата складалася з вищого духовенства (прелатів), яких запрошував король. Від світських феодалів (друга палата) були присутніми зазвичай крупні феодали, запрошені королем. У третій палаті засідали представники міст - члени міського управління, заможні і впливові міщани. Вони часто призначалися міською радою. Кожна палата мала один голос і спільне рішення двох палат не зобов'язувало третю його прийняти, якщо її представники не були з ним згідні.

Генеральні штати, на відміну від Англійського парламенту, не стали постійно діючим органом влади. Право їх скликання залишалося за королем. Монархи зазвичай скликали Генеральні штати лише у критичні моменти свого правління, апелюючи до політичної, фінансової та військової підтримки станів. Сам король не був підзвітний Генеральним штатам, головним завданням яких було винесення рішення про фінансування певних кампаній у внутрішній чи зовнішній політиці держави. Суперечності між станами феодалів та міщан давали можливість королям послаблювати вплив станового представництва. Однак стани мали право ухилятися від запропонованих королем рішень, висловити свою думку і незгоду з його політикою. Через інститут Генеральних штатів реалізовано компроміс між королівською владою, привілейованими станами і міською верхівкою.

Особливістю станового представництва у Франції була наявність представницьких органів влади на різних територіальних рівнях - місцевих і провінційних штатів. Чимало з них, наприклад асамблеї баронів, лицарів і консулів в графствах Ажен і Керсі, сенешальствах Тулузи і Каркассона, провінційних штатах Лангедока і Нормандії, були відомі з ХІІІ ст.

Центральні органи управління у зазначений період не піддавалися істотній реорганізації. Адміністративні та інші повноваження державних чиновників походили від королівської влади. З колишніх посад зберегла своє значення лише посада канцлера. Важливе місце в системі центрального управління займала створена на основі королівської курії Велика рада (існувала з 1314 по 1497 рр.), що складалася з легістів і 24 представників вищої світської та духовної знаті. Проте її рішення мали виключно дорадчий характер. З'явилися нові посади в центральному королівському апараті - клерки, секретарі, нотаріуси тощо. Однак єдиного системного апарату управління з чіткими функціями ще не було.

З кінця XV ст. королі на місцях призначали лейтенантів, що зменшувало владу місцевих чиновників бальїв, які втратили судову владу. Для посилення централізації місцевого управління королі запровадили нові посади губернаторів. Спочатку вони мали суто військові функції, згодом отримали ширші повноваження: вони мали право забороняти будувати нові замки, не допускати приватних воєн тощо. У XIV ст. з'явилися нові посадові особи - генерал-лейтенанти. Вони управляли групою бальяжів або адміністративним округом, що отримав назву провінція.

Суд у Франції все ще не був відокремлений від адміністрації. Дрібні судові справи вирішували прево, а важкі злочини розглядали в суді бальї (з XV ст. - в суді лейтенанта). Вся судова діяльність контролювалася королем і його адміністрацією.

Зросла роль Паризького парламенту, члени якого з 1467 р. призначалися довічно. Парламент перетворився на вищий суд у справах феодальної знаті, став найважливішою апеляційною інстанцією по всіх судових справах. Також він отримав право реєстрації королівських ордонансів та інших королівських документів.

3.