Розвиток середньовічної держави в Німеччині
По завершенні періоду відносної єдності у X - XI ст. в Німеччині розпочався процес феодальної роздрібненості. Об'єктивні процеси розвитку феодальної Німеччини не привели до встановлення централізованої держави, як це мало місце в Англії і Франції на певних етапах розвитку феодалізму.
Німеччина розвивалася шляхом територіальної роздрібненості і утвердження на пізніх етапах розвитку феодалізму князівського абсолютизму. З утворенням самостійних князівств і юридичним оформленням правління найбільших князів-курфюрстів в Німеччині аж до XIX ст. не було єдиної держави, а сама вона зберігала форму сеньйоріальної монархії з окремими елементами станово-представницького правління.У XIV - XVI ст. у князівствах Німеччини встановлюються станово- представницькі, а в XVII - XVIII ст. - абсолютні монархії. Німеччина з XV ст. після об'єднання німецьких герцогств та насильницького приєднання слов'янських земель і Північної Італії отримала назву “Священна Римська імперія германської нації”, яка проіснувала до 1806 року.
У XIII ст. Німеччина вступила в епоху розвиненого феодалізму. Країна розпалася на безліч князівств, графств, бароній і рицарських володінь. На кінець XVII ст. на території Німеччини існувало 324 територіальні одиниці, які мали права самостійних держав, і 1475 вільних лицарських володінь.
Таблиця 6.3. Міста середньовічної Німеччини
| Категорія | Юридичний статус |
| імперські | безпосередні васали імператора |
| вільні | звільнені від королівських податків і обов'язку постачання війська |
| земські (княжі) | обмежене самоврядування, права регламентувалися власниками-князями |
Розвиток феодалізму в різних німецьких герцогствах проходив нерівномірно.
До XIII ст. сформувалися основні стани феодального суспільства. До верхівки військово- лицарського стану (родова і служила аристократія) належали герцоги і графи. Гофти - великі землевласники, королівські чиновники, що здійснювали судові функції у церковних вотчинах. Усі вони формували стан світських князів, а за участі духовенства сформовано стан “князів церкви”. З феодальної ієрархії німецького Середньовіччя майже повністю зникло середнє дворянство. Частина його досягла становища князів, інша опустилася в ряди нижчого дворянства - основної маси лицарства, яка втратила колишнє значення у зв'язку з появою вогнепальної зброї, а частина лицарів просто розорилася.Відбулася диференціація духовенства, яке поділялося на вище (єпископи, абати) і нижче (сільські і міські священики).
У зв'язку з посиленням відцентрових тенденцій в політичному житті держави центральний апарат імперії на чолі з імператором лише номінально вважався носієм державної влади, а реально був під контролем курфюрстів (світських і духовних князів). У XIII ст. королівська влада остаточно втратила контроль над князівською. Імператор залишався представником імперії на міжнародній арені, мав право оголошувати війну і укладати мир, був головнокомандувачем імперського війська. При ньому діяла рада чиновників (гофтаг). По відношенню до князів монарх був “першим серед рівних”. Монарший титул перебував в руках представників різних династій, поки у 1438 р. остаточно не закріпився за династією Габсбургів.
Велике значення для подальшого розвитку німецької державності, зокрема закріплення влади курфюрстів, мала “Золота булла” (1356 р.), видана імператором Карлом IV (див. додаток). Документ офіційно закріпив історичну практику управління Німеччиною колегією сімох курфюрстів: маркграф Бранденбургський, король Чеський, герцог Саксонський, маркграф Рейнський, архієпископи Майнцський, Кельнський і Трірський. Курфюрсти більшістю голосів обирали імператора. При рівності голосів вирішальний голос належав архієпископові Майнцському.
“Золота булла” передбачала перетворення колегії курфюрстів на постійно діючий орган державного управління. Щорічно протягом одного місяця повинен був відбуватися з'їзд колегії для обговорення державних справ. Колегія мала право суду над імператором аж до його зміщення з посади. “Золота булла” визнала повну політичну самостійність курфюрстів, їх рівність з імператором. Документ підтверджував діючі і надавав нові привілеї дворянству. Курфюрсти мали право чеканити власну монету і видобувати природні ресурси на власних володіннях.З XIV - XV ст. окрім імператора існували ще дві постійні загальноімперські владні інституції - Рейхстаг та Імперський суд. Рейхстаг - загальноімперський станово- представницький орган, що складався з трьох колегій, що засідали окремо (колегія курфюрстів, колегія князів, графів і вільних панів, колегія представників імперських міст). Духовенство засідало в першій або другій колегії.
Компетенція Рейхстагу не була точно визначена. Імператор просив його згоди у військових, міжнародних і фінансових питаннях. Рейхстаг володів правом законодавчої ініціативи. Укази, видані імператором, представлялися на затвердження Рейхстагу. Проте акти Рейхстагу зазвичай не мали обов'язкової юридичної сили, а тому мали швидше рекомендаційний характер.
У 1495 р. Рейхстаг здійснив спробу централізації імперської влади через проголошення “вічного земського миру” (заборона приватних воєн) та заснування імперського верховного суду у справах імперських підданих і підданих окремих князівств. Члени суду призначалися курфюрстами і князями (14 чоловік), містами (2 чоловіки), а голова суду - імператором. Імперію розділили на 10 округів. Їх очолювали особливі охоронці порядку з князів, які повинні були виконувати вироки суду. Проте значна частина цих заходів не була втілена. Послаблювали імператорську владу відсутність регулярного імперського війська і достатніх матеріальних засобів в імперській скарбниці.
У той час, як в імперії слабшали зв'язки між регіонами, у князівствах відбувалися процеси політичної централізації. Князі підпорядковували собі все населення, яке проживало на їх території. Створювалося централізоване управління з чиновників, праця яких оплачувалася. Запроваджувалося єдине князівське (земське) право. У кожному князівстві сформувався власний станово-представницький орган - ландтаг (земський з'їзд), що формували місцеве дворянство, духовенство і представники міст. Однак в цілому вони не мали вирішального голосу при обговоренні земських і державних справ.
У пізньому Середньовіччі влада князів ще більше посилилася, тому період абсолютної монархії, притаманний для більшості держав Західної Європи, у Німеччині отримав назву “князівського абсолютизму”. За Вестфальським миром 1648 р. князям надано право укладати військові союзи, у тому числі з іноземними державами. Це стало одним з проявів остаточного утвердження в Німеччині князівського абсолютизму, консервації територіальної і політичної роздрібненості.
4.