Утвердження феодальних відносин в країнах Західної Європи у Х - ХІІ ст.

У більшості країн Європи у зазначений період завершився процес формування феодальних відносин. В одних країнах, наприклад в Італії і Франції, феодальні відносини в цілому склалися ще в Х ст.

У господарстві панувала феодальна земельна власність у вигляді вотчини у поєднанні з дрібним індивідуальним селянським господарством. Основна маса селян знаходилася у певній формі залежності від землевласника і піддавалася різним формам експлуатації, яка насамперед виражалася у феодальній ренті і здійснювалася за допомогою різних засобів примусу. У західноєвропейських країнах щодо особисто залежних селян, особливо в крупних помістях, переважала відробіткова рента і пов'язана з нею панщинна система господарювання. Широкого поширення набула також натуральна рента з селян. Грошова рента не була на той час розвиненою.

Встановлення феодальних відносин в Європі мало наслідком підйом економіки і розвиток продуктивних сил. Розвивалися ремесла, які поступово відділялися від сільськогосподарського виробництва. Відроджувалися на феодальній основі колишні римські міста, розвивалися нові приміські поселення, ринкові центри, порти.

Характерною особливістю суспільно-політичних відносин був нерозривний зв'язок між феодальною власністю на землю та політичною владою феодала. Крупна вотчина була не лише господарською одиницею, але й маленькою державою - сеньйорією. Тому її власник по відношенню до тамтешніх мешканців був не лише землевласником, а й государем - сеньйором, в руках якого знаходився суд, адміністрація, військова і політична сила. Така організація суспільства зумовила панування в Європі Х - ХІІ ст. політичної роздрібненості.

У найбільш важкому становищі перебували залежні селяни, які залежали від свого сеньйора як в особистому, поземельному, так і в судово-адміністративному плані.

Дещо легшим було становище вільних селян, які перебували у поземельній та судовій залежності від сеньйора. Вони мали право розпоряджатися рухомим майном та навіть земельною власністю (з дозволу феодала), сплачували ренту.

Відносини між феодалами в державах Західної Європи будувалися за принципом феодальної ієрархії (васалітету).

Король вважався верховним сеньйором усіх феодалів, їх сюзереном, главою феодальної ієрархії. Вказані світські і духовні феодали формально підкорялися королю як васали, але фактично були майже незалежними: мали право вести війни, чеканити монету, часто здійснювали вищу юрисдикцію у своїх володіннях. Певну політичну владу в своїх володіннях мали барони як васали нижчого рангу. Нижче баронів стояли дрібні феодали - лицарі, у яких не завжди були васали. Феодали, які стояли на нижчих щаблях ієрархії зазвичай не підкорялися феодалам, васалами яких були їх безпосередні сеньйори. Тому у всіх країнах Західної Європи (окрім Англії) відносини всередині феодальної ієрархії визначалися принципом: “Васал мого васала - не мій васал”.

Серед церковних ієрархів також існувала своя ієрархія за рангом займаної посади (від папи римського до парафіяльних священиків). Чимало з них були одночасно васалами світських феодалів за своїми земельними володіннями.

Основою васальних відносин було феодальне земельне володіння - феод (по- німецьки “лен”), яке васал отримував від свого сенсора за службу. Стосунки між сеньйором і васалом будувалися на договірній основі, де сторони були нерівноправними у правовому статусі. Вони укладалися публічно з дотриманням урочистого світського обряду. Передача феода васалу - ввід у володіння - називалася інвеститурою. Акт інвеститури супроводжувався процедурою, що мала назву оммаж, під час якої феодал, що вступав у васальну залежність, визнавав себе його “людиною” та виголошував клятву вірності сеньйору.

Таблиця 6.1. Взаємні обов’язки васала-сеньйора

Спершу вказані зобов'язання мали персональний характер, а згодом стали передаватися у спадок. У випадку порушення васалом клятви вірності він був зобов'язаний повернути феод. Внаслідок частих випадків невиконання васальних зобов'язань в Європі звичайним явищем були феодальні війни. Війна вважалася законним способом вирішення суперечностей. Незважаючи на конфлікти, ієрархічна організація феодальних відносин заможних верств з ХІІІ ст. призвела до формування замкненого стану дворянства.

УХ- ХІІ ст. в умовах політичної децентралізації, що зумовила сильну територіальну роздрібненість, королівська влада втратила колишнє значення, а король як формальний глава держави і феодальної ієрархії став першим серед рівних. Така форма феодальної держави, побудована на принципі васалітету-сюзеренітету, отримала назву сеньйоріальної монархії.

Утворення самостійної держави у Франції стало наслідком розвитку феодальних відносин у Франкській імперії та її розпаду на три великих частини за Верденським договором 843 року. Внук Карла Великого Карл Лисий став першим французьким королем.

У IX - XII ст. в умовах політичної децентралізації та глибокої феодальної роздрібненості королівська влада втратила своє значення.

Спершу функції королівської влади були обмеженими, хоча формально у короля зберігалися традиційні привілеї. Він очолював військо, видавав закони, здійснював суд. Однак за перших Капетінгів королівське законодавство (капітулярії) фактично не видавалися. Інші королівські повноваження також були формальними. Наприклад, вищу судову владу король мав лише в межах свого домену. Король обирався верхівкою світських і духовних феодалів з дотриманням династичного принципу. Проте з XII ст. утвердився порядок передачі трону у спадок. З цього часу становище короля поступово зміцнювалося. З ХІІІ ст. королівський акт присяги васалів набув обов'язкового характеру. Розширилася сфера судової юрисдикції короля.

В умовах феодальної роздрібненості і тривалого ослаблення королівської влади органи центрального управління не були диференційовані. Палацово -вотчинна система поєднувалася з управлінням, що ґрунтувалося на васальних відносинах.

Схема 6.2. Державний механізм Франції у період сеньйоріальної монархії

Королівський двір як традиційна владно-управлінська інституція складався із знатних феодалів і палацових слуг (міністеріалів). Головну роль в адміністрації короля певний час відігравав сенешал - глава королівського двору, командувач армією. У військових повноваженнях за ним йшов конетабль - глава королівської кінноти, помічником якого був маршал, а з XIII ст. - королівський адмірал. Королівський скарбник, якому допомагав камергер, відав державними архівами і королівською скарбницею. Королівською канцелярією керував канцлер, який редагував королівські акти, подавав їх на підпис королю, а потім скріпляв печаткою.

Органи місцевого королівського управління створювалися лише в домені короля, де визнавалася його влада. Королівські чиновники здійснювали адміністративні, військові, судові, фінансові функції. З середини XI ст. король запровадив в своєму домені посаду прево, помічниками яких в селах були сержанти, а в містах - майори. Прево займався головним чином збором податків в королівську скарбницю, комплектуванням феодального ополчення, вирішував питання управління і розглядав судові справи.

З кінця XII ст. виникають крупніші адміністративні одиниці - бальяжі, які об'єднували декілька превотств. Їх очолювали чиновники-бальї. Часто королі, приєднуючи крупні сеньйорії, вводили свою адміністративно-територіальну структуру, призначали туди чиновника з числа місцевих феодалів - сенешала. Округи- сенешальства створювалися на прикордонних територіях.

За часів правління короля Людовика IX Святого (1226 - 1270 рр.) влада короля була суттєво зміцнена. Створено міську поліцію і загони найманців. У результаті король став маншою мірою залежним від феодального ополчення, ефективніше використовував збройні сили в боротьбі з непокірними феодалами. Людовик IX заборонив приватні війни в королівському домені. У 1260 р. на базі королівської курії (збори королівських васалів) створено спеціальний судовий орган - парламент, що збирався на сесії в Парижі 4 рази на рік і став вищим судом Франції (Паризький парламент). Він складався з призначуваних королем представників духовенства, лицарів, легістів - випускників юридичних факультетів університетів, які підтримували королівську владу. Судові поєдинки (ордалії) в королівському суді були заборонені.

Як зазначалося, характерною особливістю розвитку держави в Англії з часу норманського завоювання продовжувала залишатися централізація державної влади і управління. У період сеньйоріальної монархії король був верховним сюзереном всіх феодалів і найбільшим землевласником країни.

Активізація процесу централізації державної влади пов'язана з реформами короля Генріха II (1154 - 1189 рр.), спрямованими на зміцнення королівської влади і

ослаблення політичних позицій крупних світських феодалів та церкви.

Таблиця 6.2. Реформи Генріха ІІ

До компетенції королівських судів включалися майже всі кримінальні злочини і більшість цивільних спорів, пов'язаних із земельною власністю.

Судові об'їзди проводилися в кожному графстві один раз на сім років. При цьому розбиралися всі позови, підсудні короні, проводилися арешти злочинців і розслідувалися зловживання місцевих суддів та чиновників. Для розслідування земельних позовів і злочинів в королівських судах Генріхом II була визначена спеціальна процедура. Такі розслідування повинні були проводитися роз'їзними суддями або шерифами за допомогою присяжних - дванадцяти лицарів або інших повноправних громадян, які давали присягу як свідки або обвинувачі.

Військова реформа Генріха ІІ сприяла заміні традиційного особистого призову виплатою “щитових грошей”, введенню загального податку на рухоме майно (Ассиза про озброєння 1181 р.).

Після норманського завоювання зберігся адміністративно-територіальний поділ країни на графства, сотні і общини. Представниками місцевої королівської адміністрації в графствах стали шерифи, які володіли вищою судовою, військовою, фінансовою і поліцейською владою. Судові та адміністративні функції шерифи здійснювали в тісній взаємодії із зборами сотень і графств, які втрачали самостійність і перетворювалися на знаряддя центрального представництва.

2.