Становлення і розвиток конституційної (дуалістичної) монархії в Англії у XVII - ХІХ ст.
Наприкінці 1650-х рр. в країні посилилося незадоволення режимом протекторату О. Кромвеля. Роялісти прагнули повернути монархію, а республіканці виявляли незадоволення відходом від республіканізму.
Смерть О. Кромвеля у 1658 р. зумовила загострення політичної кризи, за підсумками якої відбулася реставрація монархії Стюартів.У 1660 р. парламент відновив Палату Лордів і стару конституційну монархію, проголосивши Карла ІІ королем (1660 - 1685 р.). Новий монарх був покликаний, за задумом політичних еліт (буржуазії і джентрі), гарантувати завоювання революції. Такі гарантії Карл ІІ надав у “Бредській декларації” 1660 р., що передбачала: амністію учасникам революції; свободу віросповідання (за винятком католицького); збереження за новими власниками конфіскованих земель роялістів, корони і церкви.
Однак, утвердившись на троні, монарх не дотримувався обіцянок, переслідуючи учасників революції. Організації пресвітеріан та індепендентів були ліквідовані. Відновлювалися англіканська церква, Таємна рада та інші дореволюційні органи влади. Стюарти (Карл ІІ і його наступник Яків ІІ) прагнули повернути феодалам конфісковані під час революції землі. Проте завдяки відкритому опору буржуазії і джентрі ці заходи не мали успіху. Основні досягнення революції вже були міцно вкорінені у суспільстві.
Центром політичної боротьби знову став парламент, в якому поступово формувалися два основних політичних угруповання - торі і віги, заснування яких поклало початок двопартійній системі в Англії.
За час правління Карла ІІ більшістю в парламенті переважно володіли торі. Однак віги, скориставшись тимчасовою більшістю, 26 травня 1679 р. ухвалили “Акт про краще забезпечення свободи підданого і про попередження ув'язнень за морями” (Habeas corpus act). Цей акт став частиною неписаної англійської Конституції. Закон насамперед спрямований на обмеження можливості таємної розправи короля з прихильниками опозиції, але набув ширшого значення.
Він містив гарантії недоторканності особи через прописаний процесуальний механізм доставки затриманого до суду. Будь -який підданий корони, затриманий за кримінально каране діяння, мав право особисто або через представників звернутися до суду з письмовим проханням видати наказ “ Habeas corpus act”. Після розгляду копії розпорядження про арешт суддя повинен був видати такий наказ. Отримавши його, шериф або тюремник були зобов'язані у встановлений законом термін (три дні) доставити ув'язненого до суду і вказати дійсні причини арешту. Далі судді наказували звільнити заарештованого під грошову заставу і поручительство та зобов'язували його з'явитися до суду на найближчу сесію для розгляду справи. Якщо особа була заарештована за державну зраду або тяжкий кримінальний злочин, такий наказ не видавався. У цьому випадку передбачено процедуру подачі петиції про розгляд справи і звільнення на поруки. Особа, звільнена за наказом “Habeas corpus act”, не могла бути повторно заарештованою за той же злочин. Заборонялося переводити ув'язненого з однієї в'язниці в іншу або утримувати без суду і слідства у в'язницях заморських володінь Англії. Закон передбачав відповідальність посадових осіб, суддів за невиконання його приписів - високі штрафи на користь ув'язненого і звільнення з посади.Отже, “Habeas corpus act” 1679 р. закріплював такі основоположні правові
принципи: а) презумпція невинності; б) дотримання законності при затриманні підозрюваного; в) швидкий і оперативний суд за належною процедурою і за місцем правопорушення; г) відповідальність посадовців за недотримання закону.
З метою протидії прагненню монархічної влади відновити абсолютизм і католицизм відбулося тимчасове об'єднання торі і вігів. Наслідком став державний переворот 1688 р., що отримав в історії назву “Славна революція”. На монарший престол зійшов чоловік доньки поваленого короля Якова ІІ, штатгальтер Голландії Вільгельм Оранський. Конституційна монархія закріплювалася у двох основних парламентських актах - “Біллі про права” 1689 р.
та “Акті про престолоспадкування” 1701 р.
Схема 10.2. Основні положення “Білля про права 1689 р.”
У 1701 р. прийнято “Акт про престолоспадкування”, в якому закріплювався порядок спадкування престолу після бездітних Вільгельма Оранського і його дружини Марії. Королем могла стати лише особа англіканського віросповідання. Документ містив подальші уточнення прерогатив законодавчої і виконавчої влади. Запроваджено порядок контрасигнатури, за яким акти короля вважалися дійсними лише після їх підпису відповідним міністром. Започатковано принцип відповідальності Кабінету міністрів перед парламентом. Суттєвим нововведенням став принцип незмінюваності суддів, за яким король втратив право їх звільняти. Це право отримав парламент за умови підтримки відсторонення судді від посади обома палатами. Судова влада відокремлювалася від виконавчої.
Щоб зменшити вплив корони на діяльність парламенту, заборонялося поєднувати членство у Палаті Громад із посадою королівського міністра. Акт підтвердив ексклюзивне право парламенту визначати податки, приймати закони та припиняти їх дію, право надання згоди на набір та утримання постійного війська у мирний час. Підтверджено свободу парламентських дебатів, виборів членів парламенту, подачі петицій тощо. Термін повноважень парламенту був визначений спочатку на три роки (згодом - на сім років).
Отже, на рубежі XVII - XVIII ст. в Англії сформувалися найважливіші інститути буржуазного державного права: верховенство парламенту як законодавчої влади; визнання за парламентом виняткового права схвалювати бюджет і визначати військовий контингент; принцип незмінності суддів. Встановлена актами 1689 і 1701 рр. конституційна монархія була дуалістичною, оскільки в руках монарха залишалися сильна виконавча влада і право абсолютного вето щодо актів парламенту.
Надалі головними напрямами розвиту британської політичної системи, в основі якої утвердилася британська (вестмінстерська) модель парламентаризму, були подальше обмеження королівської влади, зростання ролі парламенту і затвердження нових принципів взаємин виконавчої і законодавчої гілок влади (формування “відповідального уряду”).
Ці зміни відбувалися у процесі політичної практики як результат суперництва двох партій (торі і віги) за право формувати “уряд Його Величності”. Саме конституційні угоди (звичаї), за відсутності єдиної писаної конституції, стали правовою основою нового різновиду конституційної монархії.Монарх продовжував залишатися главою держави, але поступово перетворювався лише в номінального главу виконавчої влади. Перші прецеденти, що сприяли цьому, виникли вже у перші десятиліття,Х'ІІІ ст. З 1707 р. перестало застосовуватися право короля відхиляти закони, прийняті парламентом. Король Георг І, який не знав англійської мови, перестав відвідувати засідання Кабінету міністрів. Таке “відчуження” короля від кабінету сприяло зосередженню функцій керівництва кабінетом у руках “першого міністра”. Кабінет став діяти від імені “Його Величності”, але практично самостійно. Становище монарха надалі визначалося формулою “король царює, але не править”. Фактично втрачені королем повноваження юридично залишилися в його розпорядженні.
Змінювалися акценти у питанні про відповідальність виконавчої влади перед парламентом. Тепер ця відповідальність могла бути перенесена з короля на його міністрів. Першим кроком до формування нової системи взаємин кабінету й парламенту були акти 1705 - 1707 рр. про посади, які відкрили міністрам можливість обиратися в нижню палату парламенту й тим самим представляти в ній кабінет.
Почав утверджуватися принцип формування кабінету на однопартійній основі (торі або віги). Усе типовішою ставала ситуація, за якої кабінет не міг довго перебувати при владі, не маючи довіри більшості в Палаті Громад. Партія, що перемогла на виборах, мала більшість. З її депутатів формувався Кабінет міністрів. Партія, яка програла вибори, утворювала в парламенті організовану опозицію.
Наприкінці XVm ст. сформувалися ще два ключові правила взаємин парламенту і Кабінету міністрів: за умови втрати кабінетом довіри парламенту він міг або піти у відставку у повному складі (солідарна відповідальність), або розпустити Палату Громад і призначити нові вибори.
Так виникла система взаємних стримувань Палати Громад і Кабінету міністрів, в умовах якої кабінет мав оцінювати політичну ситуацію як у парламенті, так і в країні в цілому та у випадку урядової кризи приймати одне з двох рішень.Незважаючи на зміни у схемі відносин основних органів влади, багато з нововведень ще не набули завершеного характеру, а роль королівської влади та аристократичної Палати Лордів залишалася вагомою.
Подальший розвиток парламентаризму не міг відбуватися, доки сама система формування нижньої палати парламенту мала феодальний характер і забезпечувала великих землевласників та фінансову аристократію ключовими посадами в управлінні державою. Встановлення нової виборчої системи насамперед вимагали представники промислової буржуазії, які спиралися на маси безправного міського пролетаріату. Протягом ХІХ ст. в Англії проведено три реформи виборчого права.
Таблиця 10.7. Виборчі реформи в Англії ХІХ ст.
| Дата | Зміст |
| 1832 р. | • обмежено представництво у парламенті від т. зв. “гнилих” чи “кишенькових” містечок; • право представництва отримали великі промислові центри; • виборче право надавалося чоловікам, яким виповнився 21 рік, які володіли нерухомістю (у містах - будинками, в селах - землею), що давала не менше 10 фунтів стерлінгів прибутку на рік; • встановлено ценз осілості - 6 місяців |
| 1867 р. | • новий перерозподіл місць в парламенті (збільшено кількість представників від великих промислових центрів і графств); • знижено майновий ценз; • ценз осілості збільшено до 1 року; • значно збільшено кількість виборців за рахунок дрібної буржуазії та заможних робітників |
| 1884 - 1885 рр. | • запроваджено таємне голосування; • введено покарання за підкуп виборців під час голосування; • введено вимогу публічного звіту партій про потрачені видатки на виборчу кампанію; • знижено майновий виборчий ценз, встановлено єдине виборче право для власників будинків і квартиронаймачів усіх графств і міст; • введено виборчі округи з рівним представництвом від однакової кількості населення (1 депутат від 50 - 54 тис. виборців). |
| Результати реформ | |
| Ліквідовано ряд феодальних пережитків у виборчій системі. Забезпечено представництво промислової буржуазії і верхівки робітничого класу в парламенті. Розширено виборчий корпус. Однак збереження майнового і статевого виборчого цензу, право на декілька виборчих голосів для власників нерухомості в різних округах, складний порядок реєстрації виборців, відсутність винагороди за депутатську працю ставили у нерівне становище незаможні верстви суспільства та його заможних представників. | |
повноваження глави держави і глави уряду здійснювалися різними особами і при цьому “центр їх ваги” перемістився від монарха до його колишнього першого міністра - прем'єр-міністра;
уряд формувався партією, котра набирала більшість голосів у Палаті Громад за номінальною участю глави держави (монарха). Акти монарха про призначення уряду та всі інші акти мали бути контрасигновані першим або відповідним міністром;
уряд ніс солідарну (колективну) політичну відповідальність перед нижньою палатою парламенту, тобто в разі висловлення Палатою Громад недовіри кабінету, він мав піти у відставку у повному складі; депутатський мандат міг бути суміщений з посадою в Кабінеті міністрів; Кабінет міністрів за допомогою глави держави міг розпустити парламент;
монарх фактично позбавлявся права вето, хоча формально таким правом він володіє і нині.
Схема 10.3. Основні риси парламентської монархії у Великій Британії
Відбулася організаційна перебудова головних партій. Віги остаточно стали партією промислової буржуазії, котра обстоювала принципи лібералізму. У 1839 р. створено Ліберальну партію. Торі виражали інтереси землевласницької аристократії і фінансової верхівки. У 1867 р. на їх основі створено Консервативну партію.
У XVm - ХІХ ст. поряд з еволюцією форми державного правління і політичного режиму відбулися зміни в державному устрої країни. Після оформлення уній з Шотландією (1707 р.) та Ірландією (1801 р.) англійський парламент поширив свою владу на всю територію Британських островів. Вказані регіони отримали певну кількість місць у Британському парламенті. Шотландія зберегла власну правову і судову системи, а також пресвітеріанську церкву. З 1801 р. нове державне утворення отримало назву Сполучене Королівство Великої Британії та Ірландії.
Реформи місцевого управління, проведені в Англії у 1835 р. і 1888 р., змінили систему управління в містах і графствах. Створено однотипні представницькі органи - ради для міст і графств. Колишня система управління графств була переглянута, а найбільш крупні міста виділялися в самостійні графства. Радам графств передано адміністративні повноваження мирових суддів.
Управління на рівні церковних парафій реформа не змінила, але у 1894 р. спеціальним законом церковно-приходські ради позбавлено права розглядати нецерковні справи. Для їх вирішення в приходах створювалися збори, які могли обирати в крупних населених пунктах приходські ради. Система органів самоврядування мала значну самостійність і визначалася відсутністю надмірного адміністративного нагляду центральної влади.
Наприкінці XIX ст. проведено судову реформу, за якою скасовано поділ вищих судів Англії на суди “загального права” і суди “справедливості”. Створений Верховний суд складався з двох підрозділів: Високого суду, що поділявся на відділи (канцелярські, королівської лави тощо); Апеляційного суду з цивільних справ. Окремо існував Центральний кримінальний суд в Лондоні.
• Забезпечення королівської прерогативи помилування
• Підготовка відповідей на петиції громадян до монарха
• Підтримання порядку, керівництво поліцією графств і міст
• Нагляд за іноземцями та іммігрантами
• Організація системи цивільної оборони
• Організація виборів
Схема 10.4. Основні функції Міністерства внутрішніх справ Великої Британії
Відбувалося формування поліцейських органів. У 1782 р. створено міністерство внутрішніх справ як вищий орган громадського порядку. Воно несло відповідальність за збереження “королівського миру”.
5.