§3.1. Становлення та розвиток давньогрецької держави і права

Історія становлення державності та права Стародав­ньої Греції сягає своїм корінням II тисячоліття до н.е. Саме в цей час на теренах Пелопоннесу та прилеглих островів розкладається первісний лад і виникає соціально неодно­рідне суспільство.

Основними джерелами знань про державу і право Ста­родавньої Греції є твори давньогрецьких авторів Геродота, Плутарха, Фукідіда, Аристотеля, судові промови ораторів та девтерологів (Демосфена, Ісократа та ін.). Окрім того, до нашого часу також збереглися пам’ятки законодавства та судові рішення.

Розвиток продуктивних сил, соціально-економічна ди­ференціація та утворення соціальних прошарків призвели до виникнення на теренах Стародавньої Греції в УІІІ-УІ ст. до н.е. античних міст-держав (полісів). Античні поліси, що складалися з самого міста і прилеглої сільської округи (хори), по суті являли собою єдину громаду. В історії Ста­родавньої Греції найвизначнішу роль відіграли два поліси: Афіни і Спарта.

3.1.1. Спарта

Спарта стала однією з найвизначніших полісних дер­жав, розташованих на Пелопоннеському півострові. Порів­няно з іншими грецькими полісами процеси становлення держави тут мали суттєві особливості. У IX ст. до н.е. дорій­ські племена заполонили Лаконію та витіснили чи понево­лили, а частково змішалися з місцевим населенням - ахей­цями. Отже, спартанська держава утворилося в результаті завоювання Спартою інших громад.

Завойовники поділялися на три кланових племені, кож­не з яких ділилося на дев’ять фратрій («братств»), що явля­ли собою релігійно-правові об’єднання з внутрішнім само­врядуванням.

Дорійці селилися в окремих поселеннях (їх було близь­ко сотні) і зорганізуватися в шість царств. Суспільство по­ділялося на три родові філи, додатково розділяючись на п’ять груп (сіл), які отримали топографічні назви. Пізніше відбувається об’єднання п’яти сіл у спартанську державу. Територія Лаконії розподілялася за округами, кількість яких, так само, як і їхня організація невідомі.

В умовах завойовницьких воєн державний устрій Спар- ти піддався деяким змінам. Суспільний лад призупинив еволюцію: довго зберігалися елементи общинного ладу, міське життя і ремесла розвивалися слабо. Жителі в основ­ному займалися сільським господарством.

Законодавцю Лікургу (VIII ст. до н.е.) приписують вста­новлення громадського порядку і державного ладу видан­ням договору (ретри). Він створює Раду старійшин - Геру- сію. Потім Лікург взявся за переділ землі, що мало соці­ально-політичне значення, і, за словами давньогрецького історика Плутарха (др. пол. I ст. до н.е.), реформатор зробив це, «щоб вигнати нахабство, заздрість, злість, розкіш і ще старіші, ще більш грізні недуги держави - багатство і бід­ність». З цією метою він переконав спартанців об’єднати всі землі, а потім розподілити їх заново. Землі, які відносилися до міста Спарти, він розділив на 9 тис. ділянок (за числом спартанців), а лаконські землі - на 30 тис. ділянок (за кіль­кістю періеків). Кожен наділ повинен був приносити на рік по 70 медимнів ячменю.

Третьою його реформою, спрямованою на те, щоб знищи­ти будь-яку нерівність, став поділ рухомого майна. З цією метою він вивів з ужитку золоту та срібну монети, замінив­ши їх залізними - величезної ваги і розміру з незначною вартістю. Внаслідок цього у спартанців зникло бажання до крадіжок і хабарництва, адже нечесно нажите не мож­на було приховати й використати, тому в Лаконії зникли багато видів злочинів. Лікург вигнав з країни ремісників, що займалися «непотрібними та зайвими ремеслами», що також було спрямовано проти розкоші. Навіть будинки бу­дувалися за допомогою лише сокири і пилки.

Спартанці постійно жили військовим табором. Вони по­ділялися на «товариства наметів», члени яких мали разом займатися військовою підготовкою та проводити вільний час. З метою знищення у спартанців пристрасті до багат­ства реформатор зробив обов’язковими спільні трапези (си- ситії), на яких повнолітні громадяни по 15 осіб збиралися разом та споживали однакову просту їжу. Кожен співтра­пезник робив щомісячні внески продовольством і грошима. Обідати вдома суворо заборонялося. Під час трапези спар­танці пильно стежили один за одним, і якщо бачили, що людина не їсть і не п’є, засуджували його, називаючи «роз­гнузданим і зніженим». Спільні трапези не тільки обмежу­вали можливості для розвитку майнової нерівності, але та­кож сприяли згуртуванню воїнів, адже співтрапезники не розлучалися й на полі битви, входячи до одного військового підрозділу.

Суспільний лад. Спартанці були панівним класом. Лише вони користувалися усіма політичними правами. Свою родову громаду вони називали «громадою рівних». Протягом тривалого часу індивідуальна власність на зем­лю в Спарті не допускалася, оскільки земля вважалася власністю держави.

Держава брала на себе турботу про виховання дітей: з 7 років хлопчиків відривали від сім’ї і вони проходили вишкіл під керівництвом педономів в особливих школах - агелах. При цьому особлива увага зверталася на фізичне виховання, на вироблення якостей стійкого і витривалого воїна, на дисципліну. Навіть говорити вони повинні були коротко, лаконічно.

З віком вимоги ставали все більш жорсткішими: діти ходили босоніж, з 12 до 16 років їх привчали ходити голи­ми (в т.ч. й дівчат), можна було мати на рік всього лише по одному плащу. Спали вони разом на ліжках з тростини. З 16 років юнак (ефеб) вносився до списків повноправних громадян. Навчання закінчувалося в 20 років, і до 60 років спартанці залишалися військовозобов’язаними. Одружу­ватися їм дозволялося лише після досягнення 30-річного віку, коли спартанець вважався повнолітнім і набував по­літичних прав.

В процесі завоювання частина підкореного населення була перетворена на рабів або «державних кріпаків» - іло- тів. Власної землі вони не мали, а обробляли земельні ді­лянки спартанців, сплачуючи їм половину врожаю. Ілоти були прикріплені до клерів, на території яких їм належало, під контролем спеціально уповноважених державою осіб, вести господарство. Вони вважалися державною власністю і передавалися в розпорядження спартанців, які могли їх убити, передати іншому співгромадянину або ж продати за кордон. З дозволу влади господар у виключних випад­ках міг відпустити ілота на волю, і тоді такий відпущеник іменувався неодамодом. Ілотів також призивали до війська в якості легкоозброєних воїнів.

Своє панування над ілотами спартанці підтримували терором: щорічно їм оголошувалася війна (криптії), під час якої найбільш сильних та сміливих ілотів вбивали. Окрім цього, вони щорічно отримували певну кількість ударів без будь-якої провини, лише для того, щоб не розучилися від­чувати себе невільними.

Підкорені жителі гірських районів Спарти - періеки також не користувалися політичними правами, але були вільними, займаючи проміжне положення між ілотами та спартіатами. Вони могли набувати власність і укладати ци­вільні договори. Головними їхніми заняттями були торгів­ля і ремесло. Вони також мали нести військову повинність у якості добре озброєних воїнів. Періеки перебували під наглядом гармостів. Вищим посадовим особам Спарти (ефо- рам) надавалося право карати періеків на смерть без суду.

Таким чином, уся суспільна організація спартанців в рамках держави була обтяжена пережитками родопле­мінного ладу і розрахована на те, щоб триматися замкне­ною і згуртованою групою проти поневолених ілотів та без­правних періеків.

Державний лад Спарти можна охарактеризувати як монархічну рабовласницьку аристократію. Народні збори (апелла) не відігравали великої ролі та збиралися один раз на місяць. У них брали участь громадяни, які досягли 30 років і мали земельні наділи (клери) та, відповідно, по­літичні права.

До компетенції народних зборів було віднесено: законо­творчість; обрання посадових осіб і послів; питання союзу з іншими державами; питання війни і миру; під час війни збори вирішували, кому з двох царів очолювати похід; збо­ри здійснювали прийом нових громадян або позбавлення окремих спартанців прав громадянства. Збори водночас виступали й судовим органом, коли справа йшла про поз­бавлення влади посадової особи за вчинений нею злочин. У разі виникнення спору про успадкування престолу збори приймали своє рішення. Голосування проводилося криком або розходженням учасників зборів у різні боки.

Царська влада здійснювалася двома царями (архагета- ми або базилевсами) і була спадковою. Така подвійна цар­ська влада, вочевидь, виникла внаслідок об’єднання верхі­вок племен дорійців та ахейців. Однак царська влада була реальною в основному лише у воєнний час, коли базилевси мали право видавати всі розпорядження, і їм доповідали про всі справи; тоді вони набували надзвичайних повнова­жень. Кожні вісім років колегія вищих посадових осіб Спар- ти (ефорів) здійснювала ворожіння за зірками, внаслідок якого царі могли бути притягнені до суду або відсторонені від посади. Ефори також супроводжували царя у військо­вому поході та спостерігали за ним. Щомісяця ефори і царі приносили один одному клятву: базилевси присягали, що будуть царювати за законами, а ефори присягали від імені держави, що при дотриманні царями своєї клятви держава буде непорушно підпорядковуватися їхній владі.

Окрім військової влади, царі мали також релігійну (жрецьку) та судову, а також входили до складу герусії - ради старшин. До обов’язків царів входило ще й спостере­ження за правильністю розподілу і використання земельних наділів.

Герусія (рада старійшин) складалася з 28 членів та двох царів. Свій початок вона вела від родоплемінної організа­ції. Члени герусії (геронти) були, як правило, представни­ками знатних родів, що досягли 60-річного віку та були вже звільнені від військової служби. Їх обрання відбувалося на народних зборах криком. Обраним вважався той, кому кри­чали сильніше, ніж іншим кандидатам. Геронти обіймали свою посаду довічно. Герусія спочатку скликалася царями, а потім ефорами. До її компетенції включалося: попереднє обговорення справ, які повинні були розглядатися в народ­них зборах; переговори з іншими державами; судові спра­ви (державні і кримінальні злочини, а також справи проти царів); військові питання. Однак рада старійшин не мала законодавчої ініціативи. Справи щодо майнових спорів були підсудні ефорам. Поступово, з посиленням ролі ефо- рів, роль герусії слабшала.

Ефори («спостерігачі») - колегія вищих посадових осіб, яка посідала виняткове місце в державі. Спочатку вони були заступниками царів у суді, згодом їхня влада настіль­ки розширилася, що перед нею стали схилятися навіть царі. Ефори обиралися народними зборами криком що­річно в кількості п’яти осіб. На чолі колегії стояв перший ефор, іменем якого позначався рік. Повноваження ефорів: скликання герусії та народних зборів, керівництво ними; внутрішнє управління; контроль за посадовими особами та перевірка їхніх звітів, а також відсторонення від посади за проступки та віддання до суду; нагляд за мораллю і за до­триманням дисципліни; зовнішні зносини; цивільна юрис­дикція. Під час війни ефори керували мобілізацією військ, віддавали наказ про виступ в похід, а двоє ефорів супрово­джували царя у військовому поході. Вони також оголошу­вали криптії проти ілотів. Ефори складали єдину колегію і виносили свої рішення більшістю голосів. Звітували вони перед своїми наступниками після закінчення річного тер­міну перебування на посаді.

Такий державно-політичний лад у спартанців залишав­ся майже незмінним впродовж кількох століть.

У Спарті в Уї-У ст. до н.е. не існувало приватної власно­сті на землю. Юридично верховним власником землі вва­жалося держава. Земля належала всьому класу вільних спартіатів. Купівля-продаж землі, так само як і дарування, вважалися незаконними. Однак з плином часу наділи (кле­ри) стали дробитися, почалася концентрація землеволо­дінь в руках у небагатьох. У наступному столітті внаслідок чергової політичної кризи в Спарті майже ліквідувалися старі інститути влади. Царі перетворилися на диктаторів. Соціальні протиріччя та боротьба послабили спартанське суспільство і державу. В II ст. до н.е. владу захопили пов­сталі ілоти, а в середині цього ж століття держава Спарта, поряд з іншими давньогрецькими полісами, стає частиною провінції Римської імперії.

3.1.2. Афіни

Під час завоювання дорійськими племенами півдня Балкан, Аттична область (Аттика у перекладі означає «прибережна країна»), згідно з переказами, була зайнята чотирма грецькими іонічними племенами. Щодо їхнього суспільного ладу можна судити за поемами Гомера «Іліада» і «Одіссея». Інші джерела, зокрема археологічні, надають про цей період ґенези держави і права дуже фрагментарну інформацію. Саме тому даний період в грецькій історії на­зивається гомерівським (ХІ-УІІІ ст. до н.е.). Тогочасне сус­пільство складалося з 30 родів (генів), до кожного з яких входило по 30 сімей. Роди об’єднувалися у фратрії (брат­ства), а ті, в свою чергу - у філи (племена). З представників фратрій формувалися народні збори (агора). Ними ж оби­рався і цар (базилевс), що наділявся військовими, жрець­кими та судовими функціями. Постійним органом влади у гомерівську епоху була рада старійшин (буле).

Розпад первіснообщинного ладу та розбудова міст-дер- жав (полісів) на території Греції призвели до різних полі­тичних наслідків. Афіни, Коринф, Мегари, малоазійські міста-поліси являли собою демократичні утворення. Але поряд з цими полісами були й такі, в яких збереглися знач­ні рудименти первіснообщинного ладу та усталилися своє­рідні форми аристократичної держави (Спарта, Кріт, Фес- салія та ін.).

Афінська держава утворилася внаслідок розкладу родо­вого суспільного ладу у чотирьох племен, які населяли цю область. Її виникнення пов’язують з реформами, що були здійснені трьома історичними особами.

Перша була проведена царем Тесеєм (Тезеєм), за іні­ціативою якого відбувся синойкізм («спільно живу», «засе­ляю») - об’єднання 12 відокремлених родових общин в одне ціле з центром в Афінах (місті, названому на честь богині війни та перемоги Афіни Паллади).

Тесею приписують також поділ населення за принципом походження та роду діяльності, внаслідок чого афінське суспільство було поділено на три соціальні групи: родову знать - евпатридів, представники якої мали виключне пра­во обіймати державні посади; простих хліборобів (геоморів) та ремісників (деміургів). Окрім того, значну частину насе­лення становили метки (метойки) - вихідці з інших громад, що були особисто вільними, але обмеженими в своїх полі­тичних та економічних правах.

У VII ст. до н.е. влада базилевса з невідомих причин скасовується, і замість нього з’являється виборний орган влади - колегія архонтів («начальників», «очільників»). Спочатку архонти обиралися на довічний термін. Пізніше їх стали вибирати на 10 років, а з 683 р. до н.е. вибори їх стали відбуватися щорічно. Колегія архонтів складалася з 9 осіб. Перший архонт - голова колегії, другий - воєна­чальник, третій - жрець. Решта шість архонтів займалися відправленням правосуддя.

Ще в VII ст. до н.е. з’явився й орган контролю за діяль­ністю архонтів - ареопаг (назва утворена від пагорба бога війни Ареса, на якому вони засідали). Ареопаг складався з колишніх архонтів. Цей колегіальний орган замінив ко­лишній орган племінного управління - раду старійшин.

Уже в VII ст. до н.е. Аттику було розділено на дріб­ні територіальні округи - навкрарії, які несли військові повинності та зобов’язані були власним коштом споря­джати один корабель для флоту. На чолі навкрарій стояли притани.

Новоутворені органи влади зміцнили аристократичну форму правління.

Евпадриди поступово зосередили в своїх руках найкращі землі. Вільні селяни стали потрапляти в залежність, адже були зобов’язані віддавати власнику орендованої ними землі 5/6 зібраного врожаю (і тому іменувалися пелатами або шести дольниками). Виникає боргове рабство, що набу­ло значного поширення. Внаслідок цього народ повстав (за Аристотелем, сталася «велика смута») проти благородних. На політичну арену виходить Солон, якого у 594 р. до н.е. було обрано на посаду архонта з повноваженнями айси- мнета. Ця посада вважалася екстраординарною. Основна функція таких посадовців полягала у залагодженні соці­альних суперечок і конфліктів. Вони наділялися необме­женими повноваженнями, мали право одноосібно видавати закони і здійснювати реформування державного управлін­ня з метою вийти з кризи. Вибори айсимнета проводилися народними зборами. Вибір був невипадковим: сторони, що ворогували, однаково вбачали у Солоні можливого захис­ника своїх інтересів.

З цього моменту розпочинається другий етап реформ.

Реформи Солона почалися з сисахфії («скидання тяга­ря») - скасування усіх державних і приватних боргів, а та­кож боргового рабства. Відтепер жоден громадянин Афін не міг бути обернений в рабство за борги. Тих же, кого було продано до рабства раніше, викуповували за рахунок скарбниці.

Після цього Солон поділив афінян на 4 розряди за май­новим цензом, у підгрунтя якого поклав дохід, який грома­дяни отримували протягом року. Він обраховувався у ме- димнах (один медимн становив 52-53 літри сипучих тіл або рідини). Перший розряд становили громадяни, які мають дохід у 500 медимнів зерна (пентакосіамедимни), другий - в 300 медимнів (вершники), третій - 200 медимнів (зевгі- ти). Усі ж інші зараховувалися до розряду фетів.

Афіняни, які належали до перших двох класів, наді­лялися повнотою активних і пасивних політичних прав: могли обирати та бути обраними до будь-якого з органів афінської держави. Представники третього класу, обмеже­ні в своїх пасивних правах, не могли обиратися в архонти і бути членами ареопагу. Фети мали лише активні права, тобто могли обирати, але не бути обраними. Окрім того, «пятисотники» під час війни за власний рахунок мусили виконували різноманітні поставки, представники другого класу служили в кінноті, а третього - в важкоозброєній пі­хоті (такі воїни називалися гоплітами). Фети ж були лег­коозброєними (гімнети) і, окрім сухопутної служби, могли служити у флоті.

Солоном було створено новий орган влади - «Раду чоти­рьохсот» (буле). Цим виборним посадовцям довірялася уся повнота урядової влади в державі. До складу буле щорічно обиралося по 100 представників від кожного розряду гро­мадян. Солон зберіг у недоторканності ареопаг, який мав право загальмувати будь-яке рішення Ради чотирьохсот. Він також заснував суд присяжних - геліею (названий на честь бога сонця Геліоса), до якого були допущені й фети. Солон також зберіг поділ суспільства на племена, а також посади архонтів.

Реформами було передбачено низку заходів, спрямова­них на заохочення господарської діяльності афінян, і вод­ночас збережено старий закон проти неробства. Солон за­боронив вивезення хліба з Аттики, заохочував заняття ре­меслом.

За часів Солона навкрарії стали, мабуть, головними фі­нансовими органами, що приймали різноманітні внески і здійснювали всі поточні витрати.

Але проведені Солоном реформи не вирішили для се­лян головного питання - питання щодо землі. Чотири ро­ки після реформи афіняни жили спокійно, але на п’ятий соціальні заворушення досягли великої сили і продовжува­ли розростатися у наступні роки. В 560 р. до н.е. встанов­люється тиранія Пісістрата, який здобув собі популярність своїми військовими заслугами. В 509 р. до н.е. відбувало­ся повстання проти тиранії (до його початку підштовхнуло вбивство нащадка тирана, здійснене афінянами Гармоді- єм та Аристогітоном). Влада перейшла до Клісфена, якого в 508-507 рр. до н.е. було обрано архонтом. На період його правління припадає третій етап реформ. Мета його була подвійною: з одного боку, остаточно підірвати значення родів та родових об'єднань і для цього «перемішати» насе­лення; з іншого - піднести роль і значення в політичному житті міського населення.

Задля досягнення першої мети Клісфен замінив колиш­ній родоплемінний поділ на 10 територіальних одиниць, зберігши за ними племінну назву «філи». Кожна територія іменувалася за іменем міфічного героя Аттики. Відповідно і рік в Афінах став поділятися на десять пританій - пері­одів по 35-36 днів. Філи поділялися на три третини (три­тії) - міська, внутрішня і прибережна, вони не становили однієї території, але перебували під єдиним управлінням. Тритії поділялися на деми на чолі з демархом - виборним старостою.

Відтепер усі громадяни мали вноситися до списків за місцем народження і позначатися не за своїм родом, а за демом, яких налічувалося 100 (по 10 на кожну філу). На­далі кількість їх досягла 174. Дрібні селища поєднувалися в один дем, а в Афінах існувало кілька демів.

На основі нового територіального устрою держави Кліс- фен організував нові державні установи та запровадив нові посади. Рада 400 була замінена на Раду 500 (по 50 осіб від кожної територіальної філи). З метою усунення небезпеки встановлення нової тиранії Клісфен запровадив «захисний» інститут остракізму («суд черепками»). На початку кожно­го року перед народними зборами ставилося питання, чи потрібно цього року вдатися до остракізму. Якщо відповідь була ствердною, у восьму пританею відбувалося голосуван­ня, на яких учасники народних зборів (не менше 6 000 осіб) писали на черепках ім'я особи, яка, на їхню думку, набу­ла найбільшого впливу і внаслідок цього могла становити небезпеку для демократії. Такого громадянина видаляли з держави на 10 років без конфіскації майна.

Внаслідок цих трьох реформ в Афінах виникла держа­ва у формі демократичної республіки. Демократія (від «де­мос» - народ і «кратос» - влада) - правління народу. Це поняття було запроваджено Аристотелем.

Демократизація держави стала для Афін найважливі­шим наслідком греко-перської війни (479-431 рр. до н.е.). Були здійснені реформи Ефіальта і Перікла. Ефіальт по­збавив ареопаг права накладати вето на постанови народ­них зборів. Контрольні ж функції ареопагу над посадови­ми особами і нагляд за виконанням законів були передані Раді 500, народним зборам та геліеї. Судові функції арео­пагу також скоротилися. За ним залишився лише розгляд релігійних справ (переважно щодо завдання образи богам), а також звинувачень у вбивстві.

За Перікла було введено платню за виконання поса­дових обов'язків, що надало малозабезпеченим афінянам можливість обіймати державні посади. Роль Ради 500 і ге- ліеі підвищилася. Народні збори стали збиратися частіше, а коло справ, що розглядалося ними, розширилося.

Надалі Афіни були завойовані Македонією, а в 27 р. до н.е. Рим підкорив Грецію і перетворив її на свою провінцію Ахайю.

Суспільний лад. Населення Афінської держави скла­далося з рабів і вільних, які поділялися на повноправних громадян та іноземців (метеків). Правами афінських гро­мадян з 451 р. до н.е. наділялися лише особи, що народи­лися від афінянина і афінянки. Афінське громадянство вважалося вродженим привілеєм. Після досягнення 18-річ- ного віку молоді афіняни зараховувалися до списків чле­нів дему (демотів). З 18 до 20 років юнаки зобов'язані були проходити курс військового навчання (ефебію) і до 60 ро­ків залишалися військовозобов’язаними. Звільнялися від військової служби лише члени Ради 500. Після військово­го навчання юнакам дозволялося брати участь у народних зборах. Входження юнаків до числа громадян обставлялося єпітимією - спеціальною правовою процедурою.

Афінянин повинен був брати участь в суспільному жит­ті та державних справах, в іншому випадку його обмежува­ли в правах. Таких осіб іменували ідіотами.

Афінянські громадяни користувалися політичними правами. Вони могли брати участь у народних зборах, оби­ратися на цивільні та судові посади, а також мали право на отримання різноманітних допомог від держави, участь в державних роздачах (наприклад, ситоніях та ситономе- тріях). Сукупність таких прав становила честь (тіме) гро­мадянина, яка могла бути обмежена в суді за різні злочи­ни атимією (безчестям). Атимії піддавалися: громадяни, які заборгували державі та не погасили борг добровільно; особи, які були піддані ганебному вироку (наприклад, за вчинення крадіжки, заняття проституцією); афіняни, по­збавлені будь-яких особливих прав (наприклад, особи, які зловживали правом порушувати обвинувачення).

За особливі заслуги та за постановою народних зборів афіняни наділялися пільгами і почесними правами, при- гощенням за рахунок держави в Раді 500.

Багаті громадяни обкладалися значними повинностями у вигляді літургій («служіння», «спільна справа»). Щорічно Рада 500 визначала до 60 найбагатших афінян і наклада­ла на них літургії. Вони поділялися на ординарні, кругові (поновлювалися щорічно) і екстраординарні (надзвичай­ні). До ординарних, наприклад, відносилася хорегія, тобто обов’язок утримувати хор, ставити безкоштовні театральні вистави для співгромадян. До надзвичайних відносилася трієрархія. Багатому афінянинові, на якого покладалася ця літургія, держава вручала каркас військового корабля (трієри), і він повинен був на свій кошт добудувати та ос­настити його, набрати команду з капітаном і утримувати військових протягом року. Ніхто не був зобов’язаний вико­нувати літургію два роки поспіль, в іншому випадку багаті громадяни мали можливість відстояти свої права у суді.

До обов’язків афінян входила також сплата грошових і натуральних податків. У надзвичайних ситуаціях вво­дився надзвичайний податок (вперше його було стягнено близько 428-427 рр. до н.е.) - ейсфора.

Частина населення Афін були метеки або метойки ( «пе­реселенці») - чужинці, колишні мешканці інших полісів, які проживали в Афінах протягом тривалрого часу, та їхні потомки. Вони не мали політичних прав і не могли набу­вати у власність, наприклад, земельних ділянок ціною не більше 12 000 драхм і будинків ціною понад 2 000 драхм. Їхні шлюби з афінськими громадянами не вважали закон­ними, але діти від таких шлюбів з 541 р. до н.е. змогли набу­вати прав громадянства. Метек повинен був обрати собі «па­трона», «опікуна» (простата), який, вочевидь, був посредни­ком між метеком та урядовими установами. Метеки мусили сплачувати особливий податок (метойкон) і залучалися до військової служби. За надані заслуги деякі метеки отри­мували привілейоване становище - ізотелейс або ісотелію (звільнення від податків), епігамію - право брати законний шлюб з дочкою афінського громадянина) тощо. До метеків прирівнювалися вільновідпущеники, які також мали про­стата (колишнього господаря) і платили особливі збори.

Іноземці, які надавали особливі послуги (притулок та захист) афінянам у себе на батьківщині, називалися прок- сенами. Під час їхнього перебування в Афінах їм надавала­ся низка привілеїв: участь в народних зборах, придбання нерухомості, почесні місця в театрі тощо.

Чисельність рабів в Афінах доходила до 400 000 на 21 000 вільних і 10 000 метеків. Джерелами рабства були: військовий полон, придбання їх за кордоном, народження від рабині. Раби поділялися на державних і приватновлас­ницьких.

Перші могли мати своє господарство, набувати деякі речі в особисту власність, служити в поліції і в’язниці тощо. Приватновласницький раб був об’єктом права власності господаря, його річчю, а не особою (до них застосовувався термін «сома» - тіло), і тому не міг набувати власність. Од­нак його страта, як покарання, призначалася лише через суд. У разі вияву господарем надмірної жорстокості він міг шукати захисту в храмі Тесея та біля вівтаря богинь по­мсти - еріній (евменід) в ареопазі й вимагати передання його іншому панові.

Державний лад. У народних зборах могли брати участь лише повноправні афіняни (народжені виключно від афінянина та афінянки). Жінки були позбавлені по­літичних прав. Фактично відвідувати народні збори мог­ли лише городяни та мешканці довколишніх селищ. Тому для прийняття найважливіших постанов (наприклад, щодо остракізму) була необхідна присутність всього лише 6 000 осіб. Уряд намагався виправити становище, і з цією метою навіть встановив невелику платню за відвідування народних зборів (дієту). Про громадянина, який не мав ін­ших прибутків, окрім грошей за участь у народних зборах, говорили, що він «сидить на дієті».

Спочатку народні збори збиралися раз на місяць, а з IV ст. до н.е. - 4 рази на місяць або 40 разів на рік, який для зручності управління ділився на 10 частин. Перші збо­ри року та місяця іменувалося головними (екклес), на них вносилися законопроекти і приймалися закони, обиралися посадові особи та здійснювалася їхня перевірка, вирішува­лися питання війни і миру, обговорювалися перспективи збирання врожаю, здійснювався остракізм, подавалися за­яви громадян про державні злочини, обговорювалися про­позиції про конфіскацію майна. Народні збори здійснюва­ли і судові функції.

Другі збори місяця збиралися для подачі афінянами різноманітних прохань (з приводу як особистих, так і дер­жавних справ). Треті та четверті збори призначалися для розгляду інших справ (з питань культу, прийому герольдів і послів, вирішення інших державних справ). У разі необ­хідності скликалися і надзвичайні народні збори.

На перших зборах року вносилися пропозиції щодо змі­ни законів і видання нових. Внесений законопроект над­ходив на обговорення Ради 500 (одночасно законопроект виставлявся на площі для загального ознайомлення), який надавав свій висновок. Після цього законопроект надходив на розгляд третіх зборів року. При схваленні законопроек­ту народними зборами він ще не вважався законом, а над­ходив до геліеї, де особлива колегія номофетів обговорю­вала та оцінювала його, і лише після затвердження закон отримував повну силу.

Закони, ухвалені народними зборами, поділялися на загальні закони і псефізми, тобто ті, голосування за які було таємним і здійснювалося за допомогою псефів (спеці­альних жетонів для голосування або камінців). Якщо іні­ціатор законопроекту обвинувачувався у внесенні протиза­конного законопроекту, то за це він міг бути притягнений до відповідальності аж до позбавлення прав громадянства і вигнання.

Рада 500 (буле) була вищим урядовим органом Афін. Вибори до неї відбувалися за жеребом по 50 від кожної філи з числа громадян, які досягли цар30-річного віку. Потім кандидати піддавалися попередніми членами ради перевірці (докімасії) щодо виявлення якостей кандидата, способу мислення, права на зайняття посади. Перед всту­пом на посаду булевт присягав на предмет доброчесності та виконання своїх обов’язків відповідно до законів. Після закінчення терміну повноважень посадовець звітував про свою роботу.

До компетенції Ради входило попереднє обговорення справ, винесених на народні збори, а також виконання постанов народних зборів; завідування поточними спра­вами і фінансами держави; нагляд за військовим флотом та кіннотою; дипломатія та укладення договорів з іншими державами; контроль за посадовими особами; судові спра­ви про державні злочини; піклування про святилища і гро­мадські будівлі; влаштування загальнодержавних свят.

Посадові особи (магістрати) в Афінах або обиралися (стратеги, особи, що відали вишколом молоді, фінансисти, скарбники та ін.), або ж визначалися шляхом жеребкуван­ня (архонти, піклувальники, покликані виконувати спеці­альні доручення народу) на річний термін. Кандидати на посаду піддавалися перевірці (докімасії). Принципи орга­нізації посад: оплатність, колегіальність переважала над єдиноначальністю, підзвітність. Права: накладення штра­фів за непокору законам і розпорядженням, притягнення до суду.

Архонти становили колегію з 9 чоловік. До реформи Клісфена в ній були вищі посадові особи, але згодом вони втратили своє колишнє значення. У перших трьох архонтів були назви посад. Перший називався архонтом-епонімом, його іменем позначався рік. Він був головою колегії та на­родних зборів. Епонім попередньо розглядав деякі сімейні справи (щодо поганого поводження дітей з батьками, пога­ного поводження зі спадкоємицями і сиротами, про опіку над сиротами, вагітними жінками тощо) та спрямовував їх до суду. Дружина, яка бажала розлучитися з чоловіком, зверталася з цим питанням до епоніма. Другий архонт - базилевс був головою ареопагу, наглядав за релігійним культом і головував у суді в справах культу, завідував містеріями та іншими святами. Третій архонт - полемарх здійснював жертвопринесення на честь богів і опікувався справами метеків, так само, як епонім - справами афінян.

Решта шість архонтів - колегіальний орган (фесмофе- ти), який виконував судові повноваження (справи про дер­жавні злочини та ін.).

Геліея - суд присяжних, що складався з 6 тис. осіб. Оби­рався за жеребом з афінян, які досягли 30-річного віку, по 600 від кожної філи. Геліея поділялася на 10 дікастеріїв (су­дових палат). Оскільки 5 тис. членів вважалися черговими, а 1 тис. - запасними, то виходило, що склад дікастерію ви­значався в 500 осіб. Як правило, засідав один дікастерій; у більш важливих випадках - два або три. Лише в дуже рід­кісних випадках одночасно засідали 2 тис. осіб. Бувало так, що дікастерії дробилися, і склад суду визначався в кількості 200, 250, 400 осіб. У IV ст. до н.е. справи, які підлягали роз­гляду в геліеї, розподілялися між дікастеріями за жеребом напередодні дня засідання. Це робилося з метою уникнення впливу на присяжних з боку зацікавлених осіб.

Після закінчення кожного засідання дікасти отримува­ли винагороду. Геліея була першою інстанцією з розгляду найважливіших справ, зокрема, у справах про державні зло­чини та зловживання посадових осіб. Вона ж була апеляцій­ною інстанцією у справах, що розглядалися в інших судах.

Але значення геліеї визначалося не лише тим, що вона виступала як судовий орган; вона мала також і важливі повноваження в галузі управління та законодавства. Гелі- ея вирішувала фінансові питання. Наприклад, раз на чо­тири роки вона брала участь в розкладці податків на союз­ників Афін. Також геліея здійснювала перевірку придатно­сті кандидатів, обраних на ті чи інші посади голосуванням або жеребом. Якщо моральна чи політична благонадійність кандидата викликала сумнів у членів суду, то такий кан­дидат негайно відводився.

Колегія 10 стратегів була створена Клісфеном в 501­500 рр. до н.е. і обиралася народними зборами для вій­ськового управління. Вибори здійснювалися не жеребом, а шляхом відкритого голосування (хейротонією). На посаду стратега могли претендувати лише одружені афіняни, які мали нерухому власність. Стратеги, на відміну від інших посадових осіб, винагороди за свою діяльність не одержу­вали. Отже, незаможні громадяни були позбавлені можли­вості обійняти цю посаду. Стратеги могли переобиратися. Окрім суто військових справ, на них також покладала­ся організація збору надзвичайних військових податків, вони керували доставкою до Афін провіанту тощо. Правда, розпоряджалися коштами вони не безконтрольно. Оскіль­ки вищий контроль за витрачанням коштів належав на­родним зборам і Раді 500, то стратеги зобов’язані були зві­тувати у витраті сум перед цими органами. Стратеги також відали дипломатичними зносинами: вони приймали капі­туляцію супротивника, укладали перемир’я, скріплювали своїм підписом мирні договори, які укладалися Афінським державою.

Стратеги здійснювали слідство і головували в судах у справах про військові злочини (дезертирство, боягузтво і втечу з поля бою, військову зраду, ухилення від військової служби тощо).

Стратеги тримали постійний зв’язок з Радою 500 і на­родними зборами (з останніми - через пританів) і мали право вимагати скликання позачергових засідань Ради 500 чи народних зборів. Вони мали право у будь-який момент виступити з доповідю в Раді 500 і вимагати вжиття необхід­них заходів.

Стратеги мали рівні повноваження, однак, у воєнний час один з них отримував звання стратега-автократора, що наділявся всією повнотою влади.

В Афінах налічувалося до 600 посад. Наприклад, до числа посадових осіб Афінської держави відносилися:

• полети, які відали віддачею в оренду і на відкуп дер­жавного майна, влаштовували торги, розпродавали кон­фісковане майно;

• логісти, що приймали фінансові звіти від посадових осіб та порушували кримінальні справи в разі виявлення зловживання фінансами:

• агораноми - ринкові наглядачі, які стежили за роз­дрібною торгівлею, припиняли торгівлю недоброякісними товарами і продуктами, конфісковуючи і знищуючи їх, сте­жили за чистотою і порядком на ринках. Вони ж приймали від іноземців мито за право торгівлі на ринках;

• ситофілаки (від грецьк. «ситос» - хліб) наглядали за хлібною торгівлею і здійснювали ситонії та ситонометрії (безоплатну роздачу хліба громадянам або розпродаж за зниженими цінами);

• метрономи, спостерігали за правильністю мір і ваг;

• астиноми, стежили за чистотою міста і порядком на ву­лицях, наглядали за бродячими артистами і спостерігали за моральністю;

• мнемони (від грецьк. «мнемос» - пам’ять) відповідали за стан кладовищ, а також наглядали за тим, щоб громадяни у встановлені дні відвідували могили своїх передків та здій­снювали там необхідні релігійні обряди і жертвопринесення.

Інші посадові особи стежили за справним станом доріг, джерел, святилищ; керували навчанням молодих людей, стежили за поведінкою жінок тощо.

Отже, в Афінах вперше в світі було застосовано прин­цип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Основні риси права. Умови демократії вплинули на розвиток афінського права.

Найдавнішим джерелом права в Афінах був звичай. У 621 р. до н.е. архонт Драконт видав перший писаний за­кон, який набув широкої відомості завдяки надзвичайній жорстокості його норм. За всі, навіть найменші правопору­шення (такі, як, наприклад, крадіжка овочів) ним нібито передбачалася смертна кара. Насправді ж в законі були наявні й інші види покарання - штрафи та безчестя (ати- мія). Закон розрізняв вбивства умисні та ненавмисні, вчи­нені в стані оборони.

Широку законодавчу роботу було здійснено Солоном. Закони сприяли розвитку ремесла і торгівлі, вперше допу­стили дарування та заповідальні розпорядження для осіб, які не мали законних дітей чоловічої статі.

У У-ІУ ст. до н.е. закони, прийняті народними зборами, перетворилися на основні джерела права. Більшість зако­нодавчих актів Афін до нашого часу не збереглися. Відомо­сті про афінське право вчені мають з лапідарних (вибитих на камені) епіграфічних пам’яток, а також з творів давньо­грецьких істориків.

Право власності в Афінах набуло значного розвитку. Однак власність носила на собі сліди свого походження з общинної власності і розглядалася як подання від держа­ви. Був відсутній навіть термін власність, і майно громадян розглядалося як надане державою. Тому архонт-епонім вступаючи на посаду заявляв, що він зберігає за кожним афінянином ту власність, якою він в даний момент воло­діє. Недарма земельне володіння за межами міських стін називалося клером (жеребом). До того ж приватні власни­ки несли значні повинності на користь держави і суспіль­ства - літургії («спільна справа»).

Зобов’язальне право. За Аристотелем, існувало два різ­новиди договорів: вільні й невільні. Особливої форми для дійсності договору не існувало, достатньо було звичайної угоди сторін, але при купівлі цінного майна найчастіше все ж вдавалися до письмового договору у вигляді синграфи (підписувалася кредитором і боржником, а також свідками) чи хірографу (підписувався одним лише боржником).

До реформ Солона за невиконання договору боржнику загрожувало боргове рабство. Пізніше зобов’язання стало забезпечуватися завдатком, заставою чи поручительством. Завдаток (аггабон) - сума, що сплачувалася при укладенні угоди в рахунок майбутніх платежів і підтверджує здійс­нення угоди. Порука - коли третя особа брала на себе по­ручительство за виконання боржником зобов’язань. Широ­кого розповсюдження набула застава. Для застави нерухо­мості застосовувалася іпотека. У цьому випадку боржник продовжував володіти землею, але не мав права продавати її. При несплаті боргу кредитор отримував право розпоряд­жатися землею.

Купівля-продаж зазвичай відбувалася неформально. Предметом договору могли бути рухомі та нерухомі речі. Продаж чужих речей вважалася недійсною. Продавець зобов’язувався передати покупцеві річ з усіма її прина­лежностями і надати гарантії від вилучення речі третьою особою.

Об’єктом договору найму були рухомі та нерухомі речі. Особливих формальностей не вимагалося. Звичайний тер­мін найму в сільській місцевості - 10 років. Наймодавець також гарантував наймача від виселення. Головний обов’я­зок наймача - своєчасне внесення плати, що досягала 7-8%. Наймач повинен був ставитися до взятої речі як дбайливий господар.

Позика - надання речі в безоплатне користування. Вона могла бути як під певний відсоток (12-18%, а іноді 22-30% в рік), так і безвідсотковою. Процвітало лихварство. У IV ст. до н.е. з’являються спеціальні міняйли-трапезити (від сло­ва «трапеза» - стіл).

Поширені також були зобов’язання з деліктів. Правопо­рушення в Афінах, в ряді випадків, передбачали не покаран­ня, а грошові стягнення на користь потерпілого, і тому роз­глядалися в цивільному суді. Могли вчинятися позови щодо заподіяння шкоди як майну, так і особі (образа дією, побої).

Шлюб і сім’я. Шлюб вважався для афінян обов’язковим, однак безшлюбність здебільшого не каралася, а розгляда­лося як нещастя. Посади архонта-базилевса та стратегів обіймали тільки одружені громадяни. Шлюб довго зберігав сліди договору купівлі-продажу. Наречений укладав шлюб­ний договір не з нареченою, а з її батьком або родичами. Необхідною умовою договору вважалася гедна - плата за наречену. Існували дві форми укладення шлюбу: звичай­ний договір нареченого з батьком нареченої; договір перед посадовими особами або перед судом. Жінка в сім’ї підпо­рядковувалася чоловікові. Вона проживала у відокремле­ному приміщенні (гінікеї) та під суворим наглядом, з дому виходила лише в супроводі рабинь.

Розлучення для чоловіків було вільним у будь-який час, але за умови повернення приданого. Чоловік навіть міг ви­дати дружину заміж за іншого. Дружина мала право розлу­читися тільки з дозволу архонта або суду.

Спадщина переходила за законом і заповітом. Сини успадковували майно порівну, а дочка за наявності братів не вважалася спадкоємицею. Вони лише мусили дати їй придане. При відсутності прямих спадкоємців у права спадкування могли вступали бічні родичі.

Становлення основ кримінального права. Пережитки родового ладу довго зберігалися в давньоеллінському кри­мінальному праві: частим явищем була угода родичів уби­того з вбивцею про матеріальну компенсацію; вбивця до ви­несення судового рішення міг добровільно піти у вигнання.

Злочини розрізнялися за видами: державні злочини (зрада, обман народу, образа богів, внесення протизакон­них пропозицій до народних зборів тощо); безбожництво, злочини проти сім’ї (погане поводження дітей з батьками, опікуна з підопічним); проти особистості (вбивство, завдан­ня ударів, лайка, наклеп, образа); крадіжка.

Розрізнялися злочини (зокрема, вбивства) навмисні і необережні. Відомим було поняття самооборони. Проводи­лася відмінність між підбурювачем і виконавцем злочину.

Покарання для рабів і вільних було різним. Згадані вище Закони Драконта в галузі кримінального права від­різнялися особливою жорстокістю. Мета покарання поляга­ла в заподіянні злочинцеві страждань.

Встановлено були такі види покарань: смертна кара (за державні злочини, обман народу, умисне вбивство, безбож­ництво тощо), атимія, конфіскація майна.

Судовий процес. В Афінах суд вже був відділений від адміністрації. Судді та присяжні обиралися народом на ос­нові прямих демократичних виборів. Відрізнявся процес у цивільних і кримінальних справах. При розгляді справи особлива увага приділялася показанням сторін та свідків, які записувалися та разом з іншими доказами запечату­валися у спеціальну посудину (ехіну) і в такому вигляді представлялися до суду. Основною фазою судоговоріння були промови сторін. Час, відведений для них фіксувався за допомоги водяного годинника - клепсидри. Судове ора­торське мистецтво досягло в Афінах розквіту. З його допо­могою сторони намагалися справити враження на суддів і присяжних, вплинути на їхню думку. Спочатку суд вирі­шував питання щодо винуватості особи. Якщо постанова присяжних була обвинувальною, то приступали до вибору покарання. При цьому пропонувати його вид та міру дозво­лялося як обвинувачу, так і обвинуваченому. Голосування було таємним. Вирок оголошували вночі, щоб судді не ба­чили облич (тому богиню правосуддя Феміду зображували з зав’язаними очима). До його оприлюднення обвинувачу­ваний мав право покинути країну і тим самим уникнути покарання на смерть.

Судовими органами були: ареопаг (розглядав справи про навмисні убивства, отруєння та підпали), суд ефетів (справи про ненавмисні убивства, підбурювання, завдання каліцтв, вбивства метеків, заподіяння шкоди тваринами та неживими предметами), геліея (розглядала державні злочини і була апеляційною інстанцією для інших судів), колегія одинадцяти (справи щодо розбійників, нічних та кишенькових злодіїв, викрадачів громадян, нагляд за в’яз­ницями, спостереження за виконанням вироків); колегія сорока мужів (дрібні справи щодо спорів сума позову за якими становила не більше 10 драхм). Справи з позовами на суму понад 10 драхм розглядалися в суді діететів.

Вчиняти позови могли лише повноправні афіняни. За жінку виступав чоловік, за сина - батько, за метека - його простат, за раба - господар.

Розрізнялися два види судових справ: діке (приватні) та графе (державні). Перший розпочинався за заявою потер­пілого і міг бути припинений у будь-який час; другий - за заявою будь-якого повноправного афінянина, причому по­зивач обов’язково повинен був довести його до кінця, в ін­шому випадку він мусив сплатити штраф в 1 тис. драхм.

Посадовець, якому подавалася скарга, мав провести попереднє розслідування. При цьому обвинувачений або відповідач мав право надавати свої письмові заперечен­ня проти розгляду справи по суті. Якщо такі заперечення представлені не були, судді переходили до розслідування справи по суті. Сторони надавали всі необхідні докази. Піс­ля закінчення попереднього розслідування призначався день судового засідання. Рішення приймалося таємним го­лосуванням. На судові рішення і вироки допускалася апе­ляція до геліеї. Її рішення були остаточними і оскарженню не підлягали.