§3.2. Стародавній Рим

Державний розвиток Стародавнього Риму можна по­ділити на кілька періодів.

а) Царський період (VIII-VI ст. до н.е.);

б) Республіканський період (509-27 рр. до н.е.) коли римський народ мав верховну владу, а формально вищим державним органом були народні збори;

в) Період імперії (27 р.

Поступово сформувався єдиний римський народ (Popu­lus Romanus), який об’єднував племена рамні (латинян), тіціїв (сабінян) та етруське плем’я луцерів. Союз племен називався квіритами (quirites) - «дітьми бога Квірина». Римський народ складався з 300 родів. Курії об’єднували­ся в племена або триби, керовані радою старійшин родів. Плем’я складалося з 10 курій, або 100 родів. Рід («генс») об’єднував нащадків певного легендарного героя. На чолі роду стояв старійшина, який керував справами роду спіль­но з радою, до якої входили усі чоловіки. Роди об’єднували­ся в курії або братства. Курія (сходка чоловіків) складалася з 10 родів, на чолі яких стояли старійшини, які обиралися зборами. У Римі існувало три триби (племені). Кожна триба складалася з 10 курій. Союз трьох триб становив римський народ квіритів. Чіткий поділ усього населення нагадувало устрій армії. На чолі народу стояв цар і сенат (рада старій­шин), а також народні збори (куріатні коміції, що збирали­ся по куріях).

У так званий «царський період» на чолі держави стояв цар (rex). Він був вождем племінного союзу, головним воє­начальником, жерцем і суддею. Цар здійснював законода­вчі функції.

Царі мали символи державної влади: золоту корону, скіпетр, вишиту золотом пурпурову тогу, охорону з лікторів (від 12 до 24), озброєних сокирами.

Від найдавніших часів важливим державним органом в Римі був Сенат. У період імперії сенат беззаперечно схвалював волю цезаря.

Сенатори приносили присягу, в якій клялися богами не завдавати нещасть співгромадянам. Робота сенату не по­винна була бути розпочата до сходу сонця і закінчувала­ся після заходу світила. Перед кожним засіданням голова здійснював жертвопринесення. Він також повідомляв сена­торів про важливі державні справи.

Повноваження сенату: нагляд за дотриманням від­правлення релігійних культів, фінансова діяльність, вій­ськово-організаційне управління, міжнародні відносини, управління римськими провінціями. Сенат вирішував багато військових питань: оголошував війну, призначав головних воєначальників, набирав армію, визначав роз­мір контрибуції, нагороджував і засуджував полководців, укладав мир, що надало деяким дослідникам підстави по­рівнювати його з генеральним штабом римської армії.

Під час посилення влади римських імператорів роль се­нату слабшає. Після смерті Юлія Цезаря сенат являв собою безладну юрбу, що складалася з понад тисячі осіб, прийня­тих до складу цього органу по знайомству або за хабар.

Суттєву роль серед державних органів в епоху республі­ки відігравали народні зібрання кількох видів: куріатні, центуріатні, трибутні коміції та плебейські зібрання.

У центуріатних коміціях голосували патриції і плебеї, розподілені за майновими розрядами. Голосування відбува­лося за центуріями, починаючи з представників заможних класів. Багаті громадяни становили більшу частину центу- рій. Представники 1-го класу об’єднувалися в 98 центурій. Найчастіше менш заможним одноплемінникам не доводи­лося голосувати, оскільки питання було вже вирішене.

У період республіки існували державні посади - магі­стратури, які обиралися народними зборами зазвичай на річний термін. Цензори обиралися на термін понад рік. Ма­гістрати (представники адміністрації) несли сувору відпові­дальність за свої рішення. Вони, виконуючи свої обов’язки безкоштовно, виконували волю римського народу.

З посиленням влади імператора призначення на поса­ду стало залежати лише від монаршої волі. Магістратури поділялися на сенаторські (давали право на включення до складу сенату) та міські. Вищі магістрати (диктатор, кон­сули, претори) наділялися урядовою владою «імперіум», що поєднувала управління містом, командування армією, юрисдикцію у кримінальних, адміністративних та цивіль­них справах, право скликати сенат і видавати розпоряджен­ня, можливість скасовувати постанову нижчих магістратів. Усі інші магістрати мали право «potestas», що виявлялося в можливості видавати розпорядження та накладати штра­фи. Магістрати мали право накладати грошовий штраф (шика) розміром від 10 до 3020 асів, пізніше - до половини від вартості усього майна, що належало порушникові (на­приклад, при руйнуванні ним могили). Штраф надходив до державної скарбниці.

Римські громадяни мали право оскаржити дії магістра­тів у центуріатних коміціях в разі засудження до смертної кари, в трибутних - при накладенні грошового штрафу. При винесенні народними зборами смертного вироку гро­мадянин міг покинути Рим, не чекаючи поки проголосує остання центурія. При цьому він позбавлявся римського громадянства.

Консули обиралися центуріатними коміціями. Ці поса­довці відповідали за безпеку міста, набирали армію і ко­мандирів, командували армією, розпоряджалися скарб­ницею, головували в сенаті і центуріатних коміціях. Як воєначальник (імператора) консул мав необмежену владу в армії. В основному в їхніх руках зосередилася військо­ва влада: при проведенні воєнних дій консул міг піддати будь-якому покаранню своїх підлеглих. Зазвичай, консул одноосібно командував окремим військом, призначаючи на командні посади офіцерів. Консули мали право оголошува­ти війну тому народу, по чиїй території просувалися рим­ські війська. Всім захопленим під час воєнних дій рухомим майном консули розпоряджалися на власний розсуд.

Диктатор. Вважається, що ця магістратура виникла ще в царський період. У разі небезпеки, загрози Риму, тут визначався диктатор на термін не менше 6 місяців з числа патриціїв, а з 357 р до н.е.

Претори. Ця магістратура виникла в період боротьби плебеїв і патриціїв, у 366 р. до н.е. Претора обирали з осіб патриціанського походження в центуріатних коміціях. За відсутності консула претори керували містом та мали пра­во здійснювати так зване спірне судочинство. З 337 р. до н.е. преторами починають обирати й плебеїв, з 242 р. до н.е. преторська магістратура перетворюється на колегіаль­ний орган. Почали обиратися одразу два претора, з I ст. до н.е. їхня кількість збільшується до 8 осіб. Цивільний претор

здійснював судочинство щодо римських громадянам, пре­тор перегринів вирішував спори між римськими громадя­нами та іноземцями, а також між представниками різних народів.

Цензор. З 443 р. до н.е. центуріатними коміціями оби­ралися цензори. Термін виконання ними своїх обов’язків становив спочатку 5 років, а пізніше його було скорочено до 1,5 роки. Основним обов’язком цих посадовців було укла­дення податкових та військових списків. З 356 р. до н.е. цензорів починають обирати з числа плебеїв. Цензори при­кріплювали особу до певної центурії або триби. Магістра­ти стежили за виконанням громадянами своїх обов’язків (служба в армії, сплата податків), спостерігали за станом громадської моралі. Особи, які поводили себе негідно, отри­мували осуд, викреслювалися зі списків сенаторів та пере­водилися до більш низького стану. Цензори не наділялися вищою державною владою, але мали великий авторитет серед римлян.

Плебейські (народні) трибуни. Плебейські трибуни були захисниками інтересів плебсу. Вони мали право вето (veto - «заборона») щодо будь-яких рішень сенату, магістра­тів, народних зборів, які зачіпали інтереси плебеїв. Три­буни не мали права залишати місто. Двері їхнього житла не повинні були закриватися, щоб кожен потребуючий міг у будь-який час звернутися за допомогою, будинок трибуна служив притулком скривдженим і пригнобленим. Початко­во обиралися 2, потім 10 народних трибунів, пізніше - 16. Їхня влада поширювалася лише на саме місто і на милю за межами міста, мильний стовп відзначав відстань в 1 тис. кроків (1 480 м).

Плебейські едили здійснювали допомогу плебейським трибунам. Функції плебейських едилів схожі на ті, що ви­конували курульні едили (нагляд за ринками, постачання міста продовольством, підтримання порядку). Плебейські едили розглядали торговельні суперечки, влаштовували громадські свята.

Курульні едили. Ця магістратура виконувала поліцей­ські та податкові функції. Вони дбали про дотримання по­рядку, розбирали торговельні суперечки, влаштовували публічні ігри. Курульні едили обиралися з числа патриціїв (з 365 р. до н.е. - і з плебеїв) на трибутних коміціях. Окрім того, їхнім обов’язком було постачання Риму продоволь­ством, вони також слідкували за чистотою на вулицях.

Квестори були допоміжним органом консулів, який був утворений в 421 р. до н.е. З 241 р. н.е. квесторів починають обирати з плебеїв. Ця магістратура мала казначейські, ін­тендантські та архівні повноваження. Спочатку квесторів було 4, потім 8, з часом їхня кількість збільшилася до 20. Зі збільшенням чисельності квесторів відбувається їхня спе­ціалізація. Квестори під контролем сенату розпоряджалися державною скарбницею, що зберігалася в храмі Сатурна.

Жрецькі колегії. Релігія відігравала величезну роль у суспільному та державному житті римлян. Існували чис­ленні релігійні ритуали, які необхідно було точно викону­вати. Великою пошаною в суспільстві користувалися жер­ці. В основному це були виборні посади, і жерцем міг стати практично будь-який римський громадянин.

До колегії жерців входили жриці богині Вести. Вестал­ки користувалися повагою і шаною, звільнялися від влади свого батька та мали право заповідати своє майно. Їхні свід­чення на суді мали велике значення. Після служби в храмі протягом 30 років весталкам дозволялося виходити заміж.

Наступна категорія жерців іменувалася понтифіками (ропНйсев - «будівельники мостів»). Понтифіків було троє, потім їхня чисельність зросла до 15 осіб. Вони розглядали релігійно-правові питання і були, по суті, першими рим­ськими юристами. У давнину жерці складали судовий ка­лендар, тлумачили закони, не допускаючи до знання пра­ва решта народу. Понтифіки спостерігали за правильністю дотримання громадських і домашніх культів. Усі закони зберігалися в архіві, що знаходився в храмі Сатурна, доку­ментація якого загинула під час пожежі в 390 р. до н.е.

Допоміжні колегії. У трибутних коміціях обиралися численні дрібні магістратури. Існувала колегія двадцяти шести мужів. Ці магістрати відповідали за карбування мо­нет, за прибирання міста, за стан доріг.

Важливою була магістратура проконсула (від лат. pro - замість та consul - консул). За часів Римської імпе­рії проконсулом міг стати колишній консул, який отримав відповідний державний (в подальшому, імперський) ман­дат. Мета проконсулату полягала в створенні додаткових військових команди для підтримки або проведення вій­ськових операцій. З надбанням територій за межами іта­лійської частини Стародавнього Риму, які були приєдна­ні як римські провінції, проконсул ставав одним з трьох губернаторів провінцій (іншими двома були пропретор і проквестор). Проконсула, як правило, відправляли до тієї провінції, в якій було багато римських військ. Проконсул спостерігав, щоб провінція не була обтяжена постоєм солда­тів. Вочевидь, проконсули часто зловживали своїм службо­вим становищем. Саме тому їм не рекомендувалося брати в інспекційні поїздки своїх дружин, а імператори Север та Адріан щодо прийняття ознак гостинності та подарунків радили проконсулу дотримуватися прислів’я: «Не завжди, не в будь-який час, не від усіх».

Імператор. Встановленню одноосібної влади в Римі сприяли захоплення величезних територій, підтримка ім­ператора відданими йому легіонерами, розпад римського суспільства, спраглого лише легкої наживи.

Влада імператора стає абсолютною в період домінату. Імператор Авреліан (270-275 рр. н.е.) прийняв титул «до- мінус» (лат. dominus - пан). За часів правління імператора Діоклетіана при його появі піддані повинні були падати долу. Імператорський двір став нагадувати двір східного деспота з його пишністю, інтригами, непомірними лесто­щами, лицемірством.

За часів домінату діяла імператорська (державна) рада «консисторіум» (consistorium - «стояти поруч»), на засідан­нях сидіти мав право лише імператор. До складу ради вхо­дили міністри. З них особливо значущими були міністр «священного палацу» (виконував законодавчі та судові функції), гофмаршал (відповідав за внутрішню безпеку, дипломатію і пошту), керуючий «священними щедрота­ми» (відав державною скарбницею), керуючий майном ім­ператора.

Поступово римське держава слабшала. Римський ім­ператор Діоклетіан (284-305 рр.) поділив імперію на дві частини (Західну і Східну), збільшив армію і роздробив провінції, запровадив єдиний поземельний (для сільської місцевості) і подушний (для міст) податок та повноцінну золоту монету (намагаючись, хоча і безуспішно, зупини­ти знецінення грошей), провів також перепис населення. У 301 р. він встановив максимальні ціни на товари і послу­ги, а також максимальну заробітну платню, причому го­норар адвоката перевищував зарплату медика в 15 разів. Формувати армію окрім добровольчого принципу стали за допомогою рекрутського набору.

Імператор Костянтин (285-337 рр.) у 313 р. Міланським едиктом дозволив християнам вільне сповідування своєї релігії. З 337 р. державною релігією було визнано христи­янство, яке відіграло величезну роль в подальшому розвит­ку держави і права в Римі, а пізніше в усьому світі.

У V ст. відбувається стрімке послаблення державної влади. Серйозні протиріччя між угрупованнями великих рабовласників, розбіжності між багатими громадянами та масою люмпен-пролетарів призвели до виникнення напру­ги в римському суспільстві. Водночас посилився військовий натиск сусідніх варварських племен. В країні вирувала еко­номічна криза. Відбуваються часті зміни очільників держа­ви. Здебільшого вони усувалися насильницьким шляхом. У 476 р. начальник німецьких найманців Одоакр скинув останнього римського імператора, за дивним збігом обста­вин цей імператор мав ім’я Ромул (Ромул-Августул) - таке саме, як і один з легендарних братів - засновників Риму.

Основні риси римського права. У римському праві відбувся розподіл права на приватне і публічне. Як писав відомий римський юрист Ульпіан (III ст. н.е.): «Право ви­вчається в двох аспектах, публічному та приватному. Пуб­лічне право звернене до стану римської держави в цілому, приватне ж стосується майнових вигод окремих осіб». Нор­ми публічного права реалізують інтереси держави, а норми приватного права - інтереси окремих осіб.

Римському приватному праву був притаманний пріори­тет індивідуалізму, приватної власності, розвиненості дого­вірних відносин.

Першим джерелом римського права було звичаєве пра­во. Звичаєве право, mos («вдача, звичай») - це правило по­ведінки, що постійно повторюється, переходить з покоління в покоління і не має письмової фіксації.

Джерелами римського права було цивільне (квірит- ське), преторське право, право народів (jusgentium), а та­кож праці римських юристів і розпорядження імператорів.

Цивільне право - «юс цивіл» (juscivile - право грома­ди) - означало право міста Риму. Давнє право характеризу­валося примітивізмом, архаїчністю, жорсткістю. Цивільне право називали ще й квіритським, тому що римляни самі себе іменували квіритами, отже, квіритське право означа­ло національне право римлян. Цивільне право складалося переважно з законів - leges.

Найважливішими і значущими були закони XII таб­лиць, але існували також й інші закони. Царські закони створював правитель Ромул, засновник Риму, а також Нума Помпілій та Сервій Туллій.

Закони XII таблиць складені в казуїстичній формі. Ци­вільне, карне, процесуальне право було злито в законах во­єдино. Ухвалення законів зупинило боротьбу плебеїв і па­триціїв. Плебеї наполягали на опублікуванні писаних за­конів, щоб припинити беззаконня, що чинилося проти них. Усі дванадцять таблиць були затверджені сенатом лише в 448 р. до н.е., при консулах Горації та Валерії.

До цивільного права відносилися і постанови римсько­го сенату - сенатусконсульти. (веиаїивсоивиДа). Спочатку рішення сенату виглядали як інструкції магістратам, але поступово сенатські постанови набували сили законів.

З утворенням Римської імперії влада глави держави значно посилюється, розпорядження імператора стають обов’язковими та пріоритетними в цивільному праві.

Едикти (ейїсїиш - «публічне оголошення»), за допомо­гою яких здійснювалося судочинство, видавали претори. Претори з 367 р. до н.е. були міськими магістратами, що обиралися народними зборами на річний термін. Існува­ли й едикти курульних едилів, якими регламентувалися торговельні операції. Наприклад, один з таких едиктів встановлював: «Хто продає рабів або худобу, повинен по­відомляти покупців, які хвороби або які вади має річ, що продається, чи є раб втікачем або волоцюгою, чи таким, що підлягає ноксальній відповідальності». У своїй діяльності претори та едили спиралися на ідеї «справедливості», під якою римляни розуміли насамперед рівність усіх перед за­коном.

Право народів (щвдеиНиш) регулювало правові відно­сини як між римлянами і чужинцями (перегринами), так і між іноземцями різного походження. Ще у 240 р. до н.е. для цього було засновано магістратуру претора перегринів, який вирішував спірні питання. В основу права народів було покладено природне право.

Важливим джерелом права в Стародавньому Римі ви­ступала думка відомих юристів. Наприкінці республікан­ського періоду більшість юристів належали до двох шкіл: сабініанців та прокуліанців. Засновником школи сабініан- ців був Капітон, ця група узяла свою назву від імені учня Капітона - Сабіна. Засновником школи прокуліанців був Лабеон, і називалася вона на честь його учня Прокула. Ці дві течії по-різному розглядали питання приватного права. Лабеон виступав новатором в галузі права, а Капітон був консерватором.

У 426 р. н.е. було прийнято закон про цитування, за яким до джерел права включалися праці п'яти римських юристів (Папініана, Павла, Гая, Ульпіана, Модестина), у випадку протиріч між ними думка Папініана ставилася вище за думку будь-якого іншого юриста.

Візантійський імператор Юстиніан створив із знавців римського права так звану «комісію сімнадцяти», члени якої приступили до переопрацювання норм римського пра­ва. Комісія вивчила понад 2 тис. книг, написаних 39 юри­стами. Найчастіше цитувалися праці римського юриста Ульпіана. У 533 р. до н.е. був прийнятий збірник під наз­вою Дигести Юстиніана (Digesta - «зібране»), або Пандекти (Pandectae - «те, що містить усе»), де представлені фраг­менти творів римських юристів, присвячені певним темам. Дигести включали 50 томів, що складаються з титулів; ок­ремі титули поділялися на фрагменти, в яких вказувалося ім'я автора.

Особи. Персона (persona) перекладається з латини як «театральна маска», «людина», «особа». У Римі цим термі­ном називали людину (фізичну особу), спільноти фізичних осіб та різні установи (юридичні особи). Особи наділяли­ся державою правоздатністю - можливістю мати права та обов'язки.

Правоздатність у Стародавньому Римі виникала з на­родженням людини і припинялася з її смертю. Правоздат­ність виникала одразу після народження, в момент, коли пуповина дитини була відокремлена. Повна правоздат­ність особи була можлива за наявності трьох умов: вільного стану, римського громадянства, верховенства в сім'ї. Для набуття правоздатності необхідна була й дієздатність особи. Дієздатність - це можливість своїми діями набувати права і створювати для себе обов'язки. Дієздатність виникала піс­ля досягнення певного віку і при наявності очевидних розу­мових здібностей. Повноліття наставало з 25-річного віку, хоча імператори мали право надати його окремим юнакам з 20-річного віку, дівчатам - з 18-річного віку.

До публічних прав римських громадян відносилося активне й пасивне виборче право (право участі та голосу­вання в народних зборах, право обіймати посади в магі­стратурах), право служби в армії, можливість брати участь в релігійних святах держави. Ці права суттєво звузилися в період імперії: народні збори припинили своє існування, армія стала найманою. Правоздатність повністю втрачали­ся після смерті людини. Підтвердження смерті мало вели­ке значення при визначенні спадкоємця.

Обмеження правоздатності могло бути максимальним (maxima), середнім (media) і мінімальним (minima). Мак­симальне обмеження правоздатності виникало при по­збавленні вільного стану, римського громадянства і верхо­венства в сім'ї. Середнє звуження правоздатності виника­ло при втраті статусу римського громадянина і одночасно чільного становища в сім'ї (тільки римський громадянин міг засновувати сім'ю), але вільний стан залишався.

До неповноправних чи зовсім безправних категорій на­селення відносили рабів, переґринів, лібертинів, колонів.

Рабський стан вважалося природним, природженим властивістю. Зазвичай рабів купували під час війни. Воїн, перемагаючи ворога, мав право його вбити. Якщо він заби­рав переможеного в полон, в рабство, то це право розпоряд­жатися його життям залишалося у власника раба.

Переґрини (від лат. peregrinus - іноземець, чужинець) - категорія вільного населення Римської держави, яка не мала ані прав римського громадянина, ані прав латинян. Вони служили в допоміжних військах армії, а не легіонів. Вони платили більше податків, ніж громадян, але не мали політичних прав у Римі. Після Латинської війни 340-338 р. до н. е. з числа переґринів були виключені також особи, які мали латинське громадянство. Спочатку це були жителі со­юзних Риму, а пізніше і підлеглих римлянам міст Серед­земномор'я, тобто італіки до Союзницької війни 90-88 рр. до н.е. і провінціали. Після едикту Каракалли у 212 р., за яким римське громадянство була надано практично всім жителям імперії, кількість переґринів значно скоротилася. При Юстиніані на положенні переґринів лишилися лише жителі віддалених прикордонних районів Римської імперії.

Колонами (лат. colonus, множина coloni) в Римській імперії в період занепаду (ІІІ-IV ст. н.е) називали напів­залежних селян. За своїм юридичним статусом колон на­ближався до раба, проте наявність власного господарства, орендна плата з частки урожаю зближували колона з фео­дально залежним селянином.

Вільновідпущеники (лібертини) - це раби, що отримали свободу. Правове становище вільновідпущеників залежа­ло від правового статусу їхніх господарів. Раби, звільнені перегринами, отримували правове становище перегринів, звільнені латинянами - правове становище латинян, рим­ськими громадянами - статусу вільної особи або ж з почат­ку ІІІ ст. - навіть статусу римського громадянина.

Юридичними особами в Римській імперії вважалися мі­ста - муніципії, які мали земельну власність; після при­йняття християнства в імперії статус юридичної особи на­давався церкві.

Під правом власності у Стародавньому Римі розумі­лося право володіння, користування та розпорядження річчю незалежно від інших осіб. Римські юристи вважали власність абсолютним пануванням над річчю - домініум (dominium). Річ, на яку поширювалося право власності, на­зивалася «пропріетас» (proprietas).

Одним із способів набуття права власності було даруван­ня, донація (donatio) - безоплатна, добровільна передача майна у власність обдарованого. Дарування в римському праві не являло собою самостійну угоду. Головною ознакою дарування був намір обдарувати.

Речовим правом, як і право власності, було право на чужу річ. Виокремлювали три різновиди прав на чужі речі: сервітути, суперфіцій, емфітевзис.

Сервітут (лат. servitutis - рабство речі, служіння ре­чі) - це дозволене звичаєм, законом або угодою право на ко­ристування чужою річчю. Сільські сервітути поділялися на дорожні (право проходу через чужу ділянку, право проходу і прогону худоби і право проходу, прогону і проїзду) та вод­ні. Міські сервітути ділилися на ті, що стосувалися стін, во­достоку, повітря і світла. Особистий сервітут виникав щодо певної особи. У класичному праві виділявся вид особистого сервітуту - хабітаціо. Він являв собою право довічного про­живання в чужому домі, яке виникало щодо користувача та його сім'ї. Власник зобов'язаний був терпіти незручності: при продажу будинку ціна значно падала, адже будинок продавався спільно з хабітантом та членами його родини, що мешкали в одній з кімнат.

Ще однією з форм прав на чужу річ був суперфіцій (від лат. Superficies solo cedit - будівля слідує за землею). У Римському праві це було спадкове і відчужуване право на користування будівлею, що зведена на чужій землі. Із запровадженням суперфіцію в Римі було повністю скасо­вано попереднє положення про те, що земля повинна на­лежати тому, хто її обробляє або забудовує, і затвердилося протилежне: земля належить власнику навіть тоді, коли за його волею забудовується іншою особою.

Третім видом права на чужу річ був емфітевзис. Термін емфітевзис перекладається як довготермінова спадкова оренда, вона набула особливо широкого розповсюдження на сході Римської імперії.

Зобов’язальне право. У класичний період (середина III ст. до н. е. - кінець III ст. н. е.) право зобов'язань було найбільш розробленою частиною римського права. Воно виступало як юридична форма майнового обігу та як засіб покарання за порушення особистих і майнових прав. Отже право зобов'я­зань регулювало ту сферу цивільно-правового життя, яка охоплювала різноманітні конкретні потреби людей, встанов­лювало між ними такі юридичні зв'язки, за якими одна особа могла вимагати від іншої певної дії або утримування від дії.

Юридична угода між двома або більшою кількістю осіб з метою встановлення між ними зобов'язань називалася контрактом (договором). Контрактом вважався договір, за­хищений можливістю судового позову. Правовим виразом договору була воля особи, яка могла бути вираженою у сло­вах, тексті або ж навіть жестом чи мовчанням. Воля могла бути визнана недійсною, якщо волевиявлення було здійс­нено через примус з боку іншої сторони. Примус міг бути і фізичним, і психологічним (загрози).

Важливе значення мали розроблені юристами загальні положення про контракт, серед яких: наявність обопільної згоди сторін, добровільність, відсутність обману або погро­зи. Договори розглядались як непорушні, їх необхідно було суворо дотримуватись.

Усі контракти, за класифікацією римських юристів, роз­поділялись на чотири групи. Підставою для такого поділу була різниця в умовах і формі укладання угоди:

а) вербальні - це ті договори, юридична сила яких ви­никала внаслідок певної словесної формули. Вербальні контракти символізували релігійну присягу;

б) літтеральні контракти, укладання яких вимагало письмової форми. Римське право не віддавало переваги укладанню договорів у письмовій формі, всі форми контр­актів мали однакову юридичну силу;

в) реальними були договори, необхідною умовою виник­нення яких виступала, крім простої угоди між сторонами, передача речі одним контрагентом іншому за договором по­зики, позички, договором зберігання;

Договір позики - це угода, за якою одна сторона передає у власність другій стороні річ, наділену родовими ознака­ми. Договір позики - односторонній контракт, лише пози­чальник зобов’язаний був повернути річ. Випадкова заги­бель речі не припиняла зобов’язання.

Договір позички (коммодатум - «надати послугу») - це угода двох осіб, після якої в тимчасове безоплатне ко­ристування передається річ, наділена індивідуальними ознаками. Зобов’язання, що випливає з договору позички, є двостороннім. Відмінність договору позички від договору позики полягала в тому, що річ давалася лише у володін­ня. Власником речі залишався позичкодавець.

Договір зберігання виникав у випадку отримання безо­платно на зберігання індивідуально визначеної речі, рухо­мої та не схильною до гниття. Зобов'язання виникало після реальної передачі речі на зберігання. З договору зберіган­ня (поклажі, депозиту) виникали двосторонні зобов'язання. Річ передавалася на певний термін або до запитання. Де­позитом римляни вважали те, що дано іншому на збере­ження через острах обвалу, пожежі, аварії корабля.

г) консенсуальними були договори, засновані на про­стій неформальній згоді (консенсусі) сторін. Консенсуальні угоди були двосторонніми. Контракт міг бути укладений навіть між відсутніми, за допомогою листа або через по­сланця. До консенсуальних контрактів відносили договір купівлі-продажу, найму, підряду, доручення та товариства.

Окрім вербальних, літтеральних, реальних та консенсу- альних контрактів, у римському праві існували безіменні (непойменовані) контракти - договори, що з різних причин не увійшли до вищезгаданої класифікації. Такі угоди були двосторонніми. До безіменних контрактів відносили: до­говір міни, договір прекарію, договір дарування з умовою, оцінний договір.

Подальшого розвитку у класичний період отримали й зо­бов'язання з деліктів (правопорушень). Зобов'язання з де­лікту виникало в разі необхідності відшкодування завданої шкоди. З одного боку, відбувався процес перетворення низ­ки приватних деліктів у публічні (злочини), з іншого - з'яв­лялися нові види приватних деліктів (обман, погроза тощо).

Сімейні правовідносини. Римській патріархальній сім'ї передувала сімейна громада - консорціум (consortium), що з'явилася після розпаду роду. Про устрій консорціуму практично немає відомостей. Відомо, що консорціум був великою родиною. Глава консорціуму обирався дорослими чоловіками та, окрім іншого, відповідав за організацію вій­ськової справи.

Поступово з консорціуму виникають самостійні сім’ї або фамілії (Іашіїіа - домашнє господарство). Римська сім’я, у тому вигляді, як її змальовують Закони XII таблиць, була родиною суворо патріархальною, тобто такою, що перебу­вала під необмеженою владою домогосподаря, яким могли бути дід та батько. Члени римської патріархальної родини вважалися «агнатами» один одному. Натомість, когнатич- не споріднення виникало з переходом агната (агнатки) до іншої родини або з виділом з родини. Так, дочка домогос- подаря, яка вийшла заміж, підпадала під владу чоловіка (чи свекра, якщо він був) і ставала когнаткою відносно своєї кревної родини. Когнатом ставав і син, що виділився (з до­зволу батька) з родини тощо. Навпаки, всиновлений, а, від­повідно й прийнятий до сім’ї, ставав стосовно неї агнатом - із усіма пов’язаними з цим правами, у тому числі й на ча­стину спадщини. Агнатичне споріднення мало безсумнівну перевагу над спорідненням когнатичним.

Здавна в Римі існували три форми укладення шлюбу: дві найдавніших і одна порівняно нова. Найдавніші здійс­нювалися в урочистій обстановці і віддавали жінку-нарече- ну під безмежну владу чоловіка. У першому випадку шлюб відбувався в релігійній формі, у присутності жерців, супро­воджувався поїданням спеціально виготовлених коржів та урочистою клятвою дружини слідувати всюди за чоловіком. Інша форма шлюбу («кум ману») укладалася у вигляді ку­півлі нареченої (у манципаційній формі).

Але вже Закони XII таблиць знають і безформальну форму шлюбу - «сіне ману» - тобто «без накладання руки чоловіка». У цій формі шлюбу жінці надавалася значна сво­бода, включаючи право вимагати розірвання шлюбу (чого вона не мала у шлюбі - «кум ману»). У цьому випадку жін­ка забирала своє майно, внесене як придане. Специфічною особливістю шлюбу «сіне ману» було те, що його необхідно було щорічно поновлювати. Для цього дружина на три ночі йшла з дому чоловіка (до батьків або друзів), тим самим пе­рериваючи термін давності. З часом саме шлюб «сіне ману» набув найбільшого поширення. Розірвання шлюбу з ініці­ативи чоловіка було можливим при усіх формах шлюбу, з ініціативи дружини - лише у шлюбі «сіне ману».

Шлюбного віку чоловіки досягали в 14, а, жінки - в 12 років. До шлюбу могли вступати лише фізично здо­рові особи. Так, заборонялося одружуватися божевільним. Наявність статевих стосунків між партнерами в шлюбі вва­жалося обов’язковою, якщо таких відносин не було, шлюб вважався недійсним.

Укладення повторного шлюбу було можливим лише за умови відсутності іншого шлюбу. Після смерті чоловіка вдова не мала брати новий шлюб до закінчення дев’яти­місячного терміну жалоби (Інсїнз), імператори подовжили цей термін до одного року. Захоплення чоловіка в полон не могло бути підставою для розірвання шлюбу. Але якщо дружині було невідомо, чи живий чоловік, що перебуває в полоні, їй надавалося право розірвати шлюб після п’яти років і вийти заміж знову. У разі повернення першого чоло­віка з полону попередній шлюб поновлювався.

Після смерті домогосподаря майно родини переходило до агнатів за законом, а якщо покійний залишав заповіт, за­ведено було свято дотримуватись його буквального тексту. Вдова покійного у всіх випадках одержувала певну частку майна як для власного прожитку, так і на утримання ма­лолітніх дітей, якщо вони лишалися після смерті батька. Спадкоємці на власний розсуд могли не ділити спадщину, а господарювати спільно, як це було за життя батька.

Кримінальне право складалося з маси законів, включа­ючи Закони ХІІ таблиць, постанови народних зборів і сена­ту. Значна кількість карних законів була видана за ініціа­тивою диктаторів та імператорів. Закони не виключали сва­вілля як імператорів, так і магістратів, і у визначенні того, що слід вважати злочинним, і в тому, за що і як карати.

У період диктатури Сулли особи, занесені до особливих, так званих проскрипційних списків, оголошувалися ворога­ми народу і могли бути видані органам влади. На особливу увагу заслуговує закон про «образу величі римського наро­ду». Закон спеціально був сформульований невизначено, щоб його можна було застосувати проти будь-кого, хто був незгоден з політикою держави або висловлював незадово­лення нею.

Певну увагу римський законодавець приділяв злочи­нам проти порядку управління: хабарництву, привласнен­ню державних коштів, розкраданню державного майна. Винні в цих злочинах переважно каралися смертною ка­рою чи вигнанням. Щоправда, протидія таким злочинам у Римі, особливо в період імперії, не була систематичною.

Тяжким злочином вважалося ухилення від військової служби. Ті, хто не відповідали на заклик, в найдавніший період, як зрадники батьківщини, оберталися на рабів; але зі зміною характеру військової служби це покарання перестало застосовуватися, оскільки армія поповнювалася добровольцями (тобто найманцями). Батько, що перехову­вав сина від призову, карався вигнанням з конфіскацією частини майна або ж піддавався тілесному покаранню, син же призначався на нижчу посаду. Каралася і симуляція хвороби внаслідок страху перед ворогами.

Спеціально покаранням за вбивство був присвячений закон Сулли про вбивць та отруйників, виданий в 83 р. до н.е. (Lex Cornelia desicariis et veneficis). Коло діянь, які підпадали під цей закон, визначалося доволі широко: сюди відносилося не лише вбивство, але й підпал, носіння зброї для вчинення вбивства або інструменту для крадіжки, ви­готовлення і продаж отрути для вбивства і навіть помилко­ві показання у справі, що передбачала покарання у вигля­ді смертної кари. Покаранням за lex Cornelia було заслання на острів та конфіскація майна, а в період імперії - смертна кара. Згідно із законом Помпея (бл. 70 р. до н.е.) спеціально передбачалося вбивство близьких родичів: батька, матері, діда, баби, братів і сестер. Цей різновид вбивства став нази­ватися parricidium.

Покарання залежало від суспільного статусу злочинця.

Юрисдикційний процес у Стародавньому Римі роз­починався з подання позову. Існувало три види судових процесів: легісакційний, формулярний та екстраорди­нарний.

Легісакційний судовий процес (позови за законом, за­конний процес) свою назву отримав від слова «легес» (leges - закони) і означав законний судовий процес - суд, заснова­ний на законах. Інша версія перекладу - «діяти законним чином, не вдаючися до насильства». Легісакційний процес був публічним, він відбувався на Форумі (площі в центрі Рима, де був ринок, а пізніше - місце для народних зборів і засідання Сенату).

Судовий процес проходив у два етапи. Перша стадія су­дочинства - «ін юре» (iniure) - відбувалася під головуванням спочатку царів, потім магістратів (консулів та преторів).

У разі вчинення помилки під час проведення судового розгляду (наприклад, якщо позивач забував сказати певні фрази) судовий процес вважався програним. Римляни вва­жали, що самі боги обтяжили дії винного.

Під час судового розгляду сторони вносили грошову за­ставу (в розмірі 50 і 500 асів, в залежності від суми позову). За позовами в 1 тис. і більше асів до каси понтифіків стя­гувалася судова застава в 500 асів, за позовами на меншу суму - 50 асів. Застава була необхідною, як вважали римля­ни, для того, щоб захистити суд від «порожніх» судочинств.

У ході розвитку господарської діяльності відбувалися величезні зміни в державі і праві Риму. Цивільне (квірит- ське) право зі своєю суворістю і формалізмом уже не могло відповідати потребам суспільства. Таким змінам не задо­вольняв і легісакційний судовий процес. Поступово в про­цесі посилюється роль претора, який став помітно впливати на судовий розгляд. Преторські ідеї «справедливості» змі­нили формалізований легісакційний процес.

Новий процес став називатися формулярним. Він оста­точно оформився внаслідок законів Ебуція та двох законів Августа. Назву отримав від преторської формули, яку цей магістрат виголошував перед судом. Формулою називало­ся розпорядження, дане претором судді. У ній формулю­валося звинувачення позивача, заперечення відповідача, припис судді тощо. Новий процес не мав уже тієї суворості і формалізму, які були властиві старому судочинству. До претора приходив позивач і своїми словами викладав суть справи, а претор вже самостійно укладав формулу. Грошо­ву заставу було скасовано в зв’язку з тим, що її стягнення звужувало можливості для судового захисту малозабезпе­чених громадян. У формулярному судовому процесі знач­но змінився інститут позову. Якщо в легісакційному про­цесі позов зводився до певних висловлювань та дій особи, то в формулярному процесі він трансформувався в претор­ську формулу.

Розгляд справи розпочинався з виступу обвинувача. На нього лягав тягар доказування. В даному судовому розгля­ді застосовувався принцип вільної оцінки доказів. Голов­ним доказом була присяга сторін та їхніх свідків. Свідків, які надавали неправдиві свідчення, висилали на віддалені острови, відправляли у вигнання або виключали з курії.

Після цього виголошувалася преторська формула. Го­ловні частини позовних формул, що викладалися претором: стислий виклад фактів, які викликали процес, - демон­страція (йетопвНаНо); виклад вимог позивача - інтенція (in.ten.tio); уповноваження судді на присудження сторонам будь-якої речі у власність - ад’юдікація (афнйісаНо); упов­новаження судді на осуд або виправдання відповідача - кондемнація (сопйетпаНо).

Третім різновидом судового процесу в Стародавньому Римі було когніційне провадження (екстраординарний судовий процес). Влада імператорів, що поступово поси­лювалася, зменшувала повноваження преторів. Не було винятком і проведення судових розслідувань. Імператори одноосібно або за допомогою своїх чиновників почали ви­рішувати судові суперечки. У таких умовах формулярний процес замінювався екстраординарним, де розслідування здійснював чиновник. Чиновник перебував на державній службі та був залежним від волі вищих осіб. Верховним суддею виступав імператор, рішення якого не могли пе­реглядатися.

У когніційному процесі головним доказом був документ. Показанням свідків судді надавали менше значення, аніж раніше, довіра до них залежала від їхнього соціального ста­тусу.

Судовий розгляд був неможливим без подачі позову. Після прийняття законів XII таблиць було складено ти­пові форми позовів, за допомогою яких люди могли захи­стити свої права в суді. У давнину всі форми позовів були «вічними». Тимчасовими формами позовів вважалися ті, які запроваджувалися преторами і мали застосовуватися протягом їхньої каденції тобто протягом року. З V ст. н.е. в римському праві з’являється позовна давність (30 років). Початок відліку позовної давності - час отримання права (наприклад, момент захоплення речі). Плин часу позовної давності міг призупинятися з поважних причин (напри­клад, відсутність державних справах не дала особі можли­вість своєчасно подати позов).

Отже, римська цивілізація внесла значний вклад у формування правової системи античного світу. Історич­не значення римського права зумовлене тим, що протя­гом тривалого часу воно у класичному та греко-римському (візантійському) варіантах впливало на формування та розвиток усіх європейських правових систем. Рециповане римське право було чинним протягом тривалого часу в ба­гатьох країнах Європи як загальне, універсальне право. Воно полишило глибокий слід у правосвідомості громадян та в юриспруденції. Його покладено в підґрунтя сучасного законодавства багатьох країн, і знати його необхідно вже хоча б тому, що без цього важко осягнути сутність сучасних правових інститутів. Поняттєвий та категоріальний апарат сучасного права ґрунтується на визначеннях, розроблених римською класичною юриспруденцією. Римська правова термінологія, особливо цивілістична, в багатьох випадках досі зберегла своє значення і в практичному, і в науковому обігу, вона є інтернаціональною та широко застосовується у національному та міжнародному житті.

Контрольні питання:

Яким був державний устрій Спарти?

Охарактеризуйте зміст реформ Солона в Афінах? Охарактеризуйте систему органів влади Афінського полісу. В системі державних органів Афін почав складатися прин­цип «поділу влади». В чому це виявлялося?

Перелічіть способи участі громадян у політичному житті Афін.

Що являли собою літургії?

Якими способами афіняни перешкоджали встановленню ти­ранії?

Яким був в Афінах правовий статус метеків?

Що являла собою афінська іпотека?

Назвіть види злочинів та покарань в Афінській державі. Чому кримінальне право Афін можна назвати гуманним? На які періоди поділяється історія імперського Риму?

У чому полягали відмінності у правовому статусі патриціїв і плебеїв?

У чому полягала сутність реформ Сервія. Тулія?

У чому виявлялася своєрідність суспільного ладу Римської рес­публіки?

Що являв собою державний устрій республіканського Риму? Якими були основні напрямки реформ Діоклетіана? Перелічіть основні джерела права Стародавнього Риму.

Які форми шлюбу були відомі римському праву?

Хто такі агнати та когнати?

Чи застосовувався принцип таліона в давньоримській систе­мі покарань?

Що було основним доказом у давньоримському судовому процесі?

Хто такі патриції і плебеї? Чому спочатку плебеї не входили до складу римської громади?

Які категорії населення відносилися до вільного населення Риму, а які до залежного?

Охарактеризуйте державні органи Римської республіки (се­нат, центуріатні, трибутні та куріатні збори).

Якими були функції ординарних (звичайних) та екстраорди­нарних (надзвичайних) магістратур Риму?

Чим можна пояснити перехід від республіки до імперії? Пояс­ніть, чим відрізняється імперська форма правління від республі­канської.

Чому імперська форма правління зробила можливими про­яви деспотизму і беззаконня?

Які чинники, на вашу думку, зіграли вирішальну роль в зане­паді Риму?

Що таке манципація?

Які види зобов’язань згадують Закони ХІІ таблиць?

Рекомендована література:

Основна:

1. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіж­них країн : навч. посіб. Вид. 5-те, допов. Київ : Атіка, 2006. 680 с.

2. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн. Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих за­кладів освіти. Харків: Право, 1999. 416.

3. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн / за ред. В. Д. Гончаренка. Т. 1. Київ : Ін Юре, 1998. 504 с.

Додаткова:

1. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіж­них країн : Навчальний посібник. Київ : Центр учбової літератури, 2008. 730 с.

2. Гавриленко О. А. Античні держави Північного Причорно­мор’я : біля витоків вітчизняного права (кінець VH ст. до н.е. — пер­ша половина VZ ст. н. е.) : Монографія. Харків : Парус, 2006. 352 с.

3. Грубшко А. В. Історія держави i права зарубіжних країн : Навчальний посібник. Тернопіль, 2010. 392 с.

4. Дахно І. І. Історія держави і права : навч. посіб. Київ : Центр учб. літ., 2013. 658 с.

5. Крестовська Н. М., Цвіркун О. Ф. Історія держави і права зарубіжних країн: хрестоматія-практикум. Харків : Одіссей, 2010. 488 с.

6. Логвиненко Є. С. Покарання військових в античних дер­жавах. Право і Безпека. 2017. № 1 (64). С. 31-35.

7. Логвиненко Є. С. Розуміння покарання у правовій думці Античної Греції. Jurnalul juridic national: teorie §i practica = На­циональный юридический журнал: теория и практика = National Law Journal: Theory and Practice. 2018. № 3-2 (31). С. 17-20. URL: http://univd.edu.ua/science-issue/issue/3014.

8. Логвиненко Є. С. Становлення та розвиток системи пока­рань у Давньоримській державі. Право і безпека. 2015. № 3(58). С. 31-35.

9. Логвиненко Є. С., Логвиненко І. А. Покарання в праві дер­жав Стародавнього світу. Харків : ФОП Панов А.М., 2019. 252 с.

10. Мудрак І. Д. Історія держави і права зарубіжних країн : курс лекцій. Ірпінь : ДПА України, 2001. 232 с.

11. Орач Є. М, Тищик Б. Й. Основи римського приватного пра­ва: Навчальний посібник. Львів, 2000. 238 с.

12. Памятники римского права: Законы XII таблиц. Институ­ции Гая. Дигесты Юстиниана. Москва : Зерцало, 1997. 608 с.

13. Покровский И. А. История римского права. Минск : Хар- вест, 2002. 528 с.

14. Тищик Б. Й. Історія держави і права країн Стародавнього Світу: Навчальний посібник у 2-х томах. Т. 2. : Історія держави і права Стародавнього Риму. Львів: Сполох, 1999. 180 с.

15. Хома Н. М. Історія держави і права зарубіжних країн : навч. посіб. для студентів вищих закладів освіти. 3-тє вид., стер. Львів : Новий Світ, 2008. 480 с.